Державна система освіти та церква в Україні, основні проблеми

Вступ.

1. Релігійна освіта в Україні.

2. Розмежування і взаємодія духовної та світської системи освіти.

3. Державно-церковні відносини в сучасній Україні.

4. Духовна і світська системи освіти: шляхи взаємозближення.

5. Європейський досвід взаємодії системи освіти та релігії.

6. Перспективи релігійної освіти в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Зростання останнім часом в нашій країні інтересу до релігійних питань, спроби осмислення ролі та місця релігії у житті окремої людини та у суспільстві пов'язані з дедалі зростаючим розумінням того, що релігія та релігійність є одним з наріжних каменів суспільного життя особистості, соціальних груп та суспільства в цілому. Релігійний чинник розглядається нині як один з провідних у національно-духовному відродженні українського народу.

Проблеми державно-церковних відносин в сучасній Україні були і залишаються в центрі підвищеної уваги як науковців, так і органів державної влади, громадських і релігійних організацій. Вони мають високий рівень суспільної актуалізації. Їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є, на нашу думку, важливим і необхідним. Це детермінується тими трансформаційними процесами, що відбулися і/або відбуваються в Україні, кількісними та якісними змінами в релігійному середовищі, зростанням ролі релігійного фактора, а в цьому зв'язку — і потребою серйозних корекцій системи державно-конфесійних відносин, правових засад забезпечення свободи релігії, свободи діяльності релігійних організацій. Експлікація суті сучасних відносин держави і релігійних організацій, проблем свободи релігії, уточнення змісту основних понять, їх структури і складають основу даної роботи.

В середовищі вчених-суспільствознавців, політичних та громадських діячів, серед усіх, хто не байдужий до проблем подальшого суспільно-політичного розвитку України, триває дискусія про перспективи становлення та розбудови громадянського суспільства. Підсумовуючи характеристики, які дають громадянському суспільству різні дослідники, можна стверджувати, що громадянським суспільством є така суспільна організація, за якої існує дієва система захисту прав громадян від посягань держави. Зважаючи на те, що поодинока особистість є фактично беззахисною перед потужним державним апаратом, головними елементами громадянського суспільства прийнято вважати об'єднання громадян. Тому одним з завдань даної роботи є спроба з'ясувати, чи можна вважати церкву одним із елементів громадянського суспільства.

Надзвичайно важливим в означеному аспекті є те, що діалектика взаємовідносин держави і релігійних організацій безпосередньо корелюється з рівнем і ступенем свободи релігії в суспільстві. Остання виявляє себе в рамках цієї діалектики. Йдеться про свободу буття релігії в соціумі, тобто про нормативно врегульований, вільний від будь-якого силового втручання (що суперечить закону) простір релігійної самореалізації віруючих (незалежно від їх конфесійної належності) та функціональної самоактуалізації релігійних організацій. Світськість держави постає одним із найважливіших факторів, умов забезпечення повноцінної свободи совісті, свободи релігії як в індивідуальному, так і колективному вимірі.

Саме поняття "свобода церкви" за своєю архітектонікою багато-аспектне. Структурно воно включає: свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій; свободу богослужбової практики; свободу засновувати і утримувати без перешкод місця богослужінь, культу, зборів; свободу виховувати, навчати, призначати і заміняти свій персонал, А згідно своїх нормативних принципів і канонів; свободу запрошувати і одержувати добровільні фінансові й інші пожертвування; свободу створювати і утримувати релігійні навчальні заклади, недільні школи, відповідні благодійні, гуманітарні установи; свободу організованої місіонерської діяльності, поширення релігійної віри, інформації; свободу виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з релігійними обрядами, ритуалами, в цілому з богослужбовою практикою.

1. Релігійна освіта в Україні

Історія українського народу тісно прив’язана до історії Української Православної Церкви. Важко переоцінити тисячолітній внесок Християнства у формування ментальності нашого народу. Одним із напрямків культурницької діяльності Православної Церкви в Україні була її освітня діяльність. Вона проявлялась перш за все у створенні великої кількості освітніх закладів. Саме школи граматики, церковнопарафіяльні школи, бурси та духовні семінарії у свій час відкрили шлях у світ знань для більшості незаможних українців. Ці перші школи формували й церковний соціум в якому учні формувались як християнська особистість.

З відокремленням Церкви від школи був втрачений і спадок православної педагогіки, оскільки християнська особистість може творитись виключно у євхаристичній громаді. Роки безбожницького насилля в системі радянської освіти цьому чи не найкращий приклад: ніяка радянська громадська обрядовість на змогла замінити Богом дані таїнства та обряди, тому і з відновленням державності України народ знову повернувся до первісного джерела своєї духовності – Церкви.

У побудові сучасних церковно-державних відносин, віруючими та невіруючими громадянами актуальною є наявність, з одного боку, форм оптимальної взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, з іншого, — припустимих меж впливу релігійного виховання на освітній процес, здійснюваний у світських навчальних закладах. Цій проблемі і присвячена дана стаття.

Що являє собою релігійна освіта ? На наш погляд, — це, насамперед, діяльність здійснювана професійно підготовленими особами (священнослужителями, релігійними педагогами), що покликана передавати віроповчальні доктрини, релігійний досвід, богослужбову практику, а також здійснити підготовку педагогічних кадрів для системи релігійної освіти. Серед найбільш важливих функцій, що властиві конфесійній освіті, можна виокремити наступні: 1) природнє відтворення релігійності; 2) залучення за допомогою релігійної освіти та виховання нових вірних до складу тієї або іншої конфесії; 3) соціалізація особистості віруючого протягом усього його життя; формування і розвиток духовно-моральної культури віруючих, вплив на культуру нерелігійних людей, насамперед – їхні морально-патріотичні позиції; 4) вдосконалення спеціалізованої релігійної освіти, котра б спиралась на позитивний досвід минулого та сучасні науково-методичні досягнення, з метою підготовки достойних кандидатів для пастирського служіння. Реалізація цих функцій відбувається в рамках Церкви та родини.

Метою даного дослідження є спроба показати весь комплекс суспільних явищ та заходів пов’язаних із запровадженням релігійного компонента в систему державної освіти України та створення паралельної системи учбових закладів, які формуються за релігійним принципом. Поклавши в основу доступні джерела, ми спробуємо простежити стан розвитку сучасної релігійної освіти та накреслити можливі шляхи співпраці світської та релігійної освіти в Україні.

Для вдосконалення моделі співпраці держави та церкви в Україні досить часто проводяться науково-практичні конференції [4], наковці аналізують просвітницькі функції релігії [3] та вивчають історичний досвід релігійної освіти [7, 8, 10], рекомендують свої шляхи поєднання світської та релігійної освіти в Україні [1, 2, 5, 6].

Сьогодні вчені змушені визнавати той факт, що з давніх давен освіта та виховання підростаючого покоління були і є сферою суспільного буття, де інтереси держави та церкви пересікаються [1, с. 49]. Щоправда вони й надалі вимагають забезпечити неухильне виконання законодавчих актів України, котрі передбачають відокремлення школи від церкви [1, 53] і це в той час коли 62,2% українців довіряють лише Церкві [11, с. 2]. Представники світської науки виступають за обов’язкове викладання релігієзнавчих, релігійно-пізнавальних дисциплін у всіх навчальних закладах. У той же час за даними Центру Разумкова, наприкінці 2003 року лише 30 % українців вважали, що вивчення релігієзнавства має бути обов’язковим предметом, 52,1% респондентів висловились за добровільне вивчення даної дисципліни, а 17,9 % проти або ж затруднялись з відповіддю [11, с. 3-4]. Подібне відношення громадян України і до обов’язкового вивчення Закону Божого. Тут їхні голоси розподілились відповідно 25,8 %, 50,3 % та 23,9 % [11, с. 4]. Замість пошуку здорового компромісу представники релігійних організацій з чують з боку деяких світських науковців виключно звинувачення у клерикалізації навчально-виховного процесу в системі державної освіти.

Релігійній освіті в Україні поки що не принесло користі внесення спеціальності „Теологія” („Богослов’я) до „Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”. Це рішення, на думку частини українських релігієзнавців, виходить за межі конституційно-правових норм щодо наукового і світського характеру державної освіти, в цей же час і з тих же уст ми чуємо про потребу державного ліцензування загальноосвітніх установ, створених релігійними організаціями [1, с. 51, 53]. Постає логічне питання, а що робити із вищими та середньо-спеціальними учбовими закладами створеними релігійними організаціями. Можливо саме узгодження світських й духовних складників освіти та державне ліцензування цих закладів, а відповідно й визнання дипломів і вчених ступенів враз вирішило б багато проблем із забезпеченням кадрів.

Маючи законодавчо-гарантовані можливості створення власної системи освіти (внутрішньо-конфесійної) релігійні організації України на протязі останнього десятиріччя надзвичайно плідно працюють над її формуванням. Станом на 1 січня 2004 р. в Україні функціонували 163 вищі навчальні заклади (академії, інститути, семінарії), окрім цього при парафіях діять 11456 недільних шкіл [9, с. 34]. Треба зауважити й те, що існують приватні освітні установи, котрі базують свою діяльність на світоглядних позиціях тієї чи іншої конфесії [13].

2. Розмежування і взаємодія духовної та світської системи освіти

Питання щодо взаємодії духовної і світської систем освіти розглядається насамперед у координатах морального оздоровлення і релігійного просвітництва нації та розбудови демократичних засад соціуму.

Вагомість збалансованості духовного і світського в освітньому процесі зумовлена необхідністю виховання в індивідів толерантного ставлення до інакшості, формування відчуття власної причетності до відповідної культурно-духовної традиції та необхідності звіряти своє життя з її ціннісними орієнтаціями.

Право на релігійну освіту закріплене міжнародними правовими актами – “Загальною Декларацією прав людини” (1948), “Міжнародним пактом про громадянські та політичні права” (1966), “Першим протоколом до Конвенції про захист прав і основних свобод людини” (1950), Декларацією “Про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань” (1981) тощо, які ратифіковані Україною.

В Україні масштабність дискусій навколо даної проблеми зумовлена наступними чинниками:

По-перше, українське суспільство в період демократичних трансформацій не уникло негативних явищ, пов’язаних з девальвацією індивідуальної, родинної та суспільної моралі, базованої на загальнолюдських цінностях. Такі моральні цінності як справедливість, взаємоповага, чесність, солідарність, порядність, гідність часто поступаються місцем антигуманній за своєю суттю масовій культурі. За таких умов релігійні інституції прагнуть виступити в якості кореляторів ситуації, посилаючись на те, що саме вони є носіями духовності, до якої готові долучити українців через систему освіти.

По-друге, церкви і деномінації упродовж усієї історії їхнього існування завжди займалися педагогічною діяльністю. Свято-Успенські Києво-Печерська і Почаївська Лаври, Видубицький монастир, Львівське та Київське православні братства (від моменту заснування) вирізнялися не тільки своєю релігійною діяльністю, але й вважалися значимими культурними, освітніми осередками, носіями інтелектуального потенціалу. За їхньої ініціативи засновувалися і функціонували відомі у всій тогочасній Європі школи, колегії, академії (Острозька Академія, Києво-Могилянська Академія). Спираючись на історичну традицію, релігійні організації і на початку ІІІ-го тисячоліття бажають розгорнути повномасштабну освітньо-виховну роботу.

По-третє, європейський вибір України ставить перед нею цілий ряд конкретних вимог. Одна з них – утвердження принципу світоглядного плюралізму. Фактично йдеться про реалізацію на практиці вимог відкритого суспільства. У демократичному суспільстві конфесії подібно до інших суб’єктів громадянського суспільства мають право долучатися до розбудови освітньої системи з метою виховання духовно зрілого покоління.

В Україні триває процес, котрий дістав назву релігійного пробудження: розширюється інституційна мережа конфесій, зростає авторитет церков у суспільстві, активізується їхня міжнародна діяльність, що посилює бажання батьків виховувати власних дітей у відповідності до своїх віросповідних переконань. Тому правове поле для реалізації перспектив подібного виховання потребує серйозного доопрацювання.

Поки що зближення школи і релігії видається малоефективним. У сфері ж вищої освіти відкрито теологічні факультети в деяких університетах (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника) та у 2006 році акредитовано спеціальність богослов’я.

Модернізація правового поля з метою взаємодії духовної і світської систем освіти стикається з політико-правовими труднощами. У листопаді 2003 року відбулися парламентські слухання на тему “Духовна криза суспільства і шляхи її подолання”. За результатами цих слухань Постановою Верховної Ради України (квітень 2004 року) МОН доручалося спрямувати роботу органів управління освітою і наукових установ на створення системи виховання, котра спиралась би на традиції та звичаї Українського народу, переорієнтувати навчальні заклади на формування в особистості державницького світогляду, пробудження в молоді потягу до духовних знань. Одначе на практиці дані доручення залишилися не реалізованими.

Залишається неврегульованою ключова для релігійних організацій проблема, пов’язана з отриманням ними права нарівні з іншими громадськими організаціями засновувати власні навчальні заклади.

Два законопроекти – “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів)” № 2020 від 30.08.2006 р., (автор – народний депутат В. Стретович) та “Про внесення змін до деяких законів України” (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів) № 3160 від 12.02.2007 р. (автори – народні депутати В. Стретович, В. Марущенко (партія “Християнсько-Демократичний Союз”, фракція “Наша Україна”), О. Боднар (фракція Блоку Юлії Тимошенко), В. Малишев (фракція Партії регіонів)) – за рекомендаціями Комітету з питань науки та освіти України були відхилені Парламентом. Аргументація – документи не відповідають Конституції України та законам України, що регламентують відносини у сфері освіти. Іншими словами, законопроекти входять у суперечність із конституційною та законодавчою нормами про відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи від церкви (релігійних організацій).

Сепараційний принцип державно-церковної взаємодії потребує деяких уточнень через неоднозначність прочитання. За часів СРСР його інтерпретація була наступною: церква розглядалась антагоністичним утворенням стосовно держави, в силу своєї гальмуючої соціальний прогрес сутності проголошувалась жорстко відокремленою від держави. Більше того, оскільки суспільна і державна сфери фактично ототожнювались, то логічно, що за відокремленням церкви від держави слідувало відокремлення школи від церкви.

В контексті становлення і розвитку демократичного, світоглядно плюралістичного суспільства та правової держави (засади яких утверджуються в Україні) принцип відокремлення держави від церкви набуває іншого тлумачення. Під ним розуміють нейтральність державних інституцій щодо різноманітних релігійних організацій, невтручання держави у внутрішні справи церков, невиконання церквами державних функцій та їхню аполітичність тощо. Однак це зовсім не означає наявності непрохідного бар’єру між державою і релігійними організаціями. Обидва інститути цілком відкриті до діалогу та співробітництва у сферах, пов’язаних з функціонуванням громадянського суспільства (просвітництво; консолідація нації; опіка над прошарками населення з обмеженими можливостями; боротьба з асоціальними явищами – алкоголізмом, наркоманією; захист суспільної моралі; охорона здоров’я та навколишнього середовища і т. п.).

Освіта і виховання також відносяться до означеної царини. Релігійні організації, будучи носіями певних вартостей, виступаючи суб’єктами громадянського суспільства (нарівні з державними чи громадськими інституціями) мають право впливати на навчальний процес шляхом заснування власних загальноосвітніх закладів, унеможливлюючи державну монополію в питаннях світоглядного становлення особистості.

Отож, у сучасній Україні принцип відокремлення школи від церкви (ч. 3 ст. 35 Конституція України) необхідно розуміти як принцип відокремлення саме державної школи (котра є світською) від церкви, не поширюючи його на приватну сферу. За умови дотримання визначеного державою стандарту освіти діяльність загальноосвітніх закладів, заснованих релігійними організаціями вписується в правове поле Української Держави, яка прагне дотримуватися демократичних норм Європейського Союзу.

Підхід депутатів до проблеми, означеної вказаними вище законопроектами, продемонстрував суспільству низький рівень розуміння потреб релігійної свободи та небажання вдовольнити законні прагнення батьків виховувати своїх дітей на різних світоглядних засадах.

Вихід із тупикової ситуації окремі органи місцевої влади та деякі навчальні заклади вбачають у тому, що керуються не буквою закону, а духом справедливості чи практикою, що склалася в певному регіоні. У традиційно релігійних областях – Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська – ще з початку 90-х років у загальноосвітніх школах запроваджено експериментальне вивчення “Закону Божого”, у столичних навчальних закладах з вересня 2006 року викладається предмет “Християнська етика”.

Попри нарікання з боку чиновників МОН стосовно незаконності подібних ініціатив, останні мають значний суспільний резонанс. Але ці кроки вимушені, і є не стільки способом вирішення проблеми, скільки доказом її існування. Вони обумовлені відсутністю достатніх правових гарантій прав дітей і батьків на отримання повноцінного релігійного навчання і виховання.

Як переконує викладене вище, політиці Української Держави на ниві взаємодії духовної і світської освіти не вистачає гнучкості, притаманної західним демократичним суспільствам.

3. Державно-церковні відносини в сучасній Україні

Рівність релігійних організацій перед законом корелюється з рівною мірою обмеження їх діяльності, що постає необхідним у демократичному суспільстві. Аналіз показує, що ці обмеження зведені до мінімуму, відповідають за своєю суттю міжнародним стандартам і вимогам з цих питань. Такого роду обмеження, які встановлюють із необхідності забезпечення безпеки держави, моральних засад людей (віруючих і невіруючих), їх здоров'я і свободи, не є перешкодою вільній і повноцінній діяльності релігійних організацій, виконанню ними своєї місії, релігійній самореалізації віруючих.

Сфера державно-конфесійних відносин надзвичайно широка і багатогалузева. Вона стосується різних аспектів буття релігійних організацій: соціальний, культурно-освітній, міжнародний, економічний тощо.

Релігійні організації мають право на здійснення багатьох видів позарелігійної діяльності, в т.ч. економічної, якщо її результати використовуються на релігійні цілі. Держава сприяє цій діяльності, зокрема благодійницькій, співпрацює з релігійними спільнотами у справі збереження історико-культурної спадщини, підтримує інші суспільно-значущі зусилля їх.

У нашій державі утворена і діє система державно-правового забезпечення свободи віросповідання, свободи релігійних організацій. Вона постає як комплекс взаємозв'язаних і взаємодіючих нормативно-правових передумов, юридичних засобів та загально-соціальних умов, які є сукупністю можливостей для повноцінної реалізації свободи релігії, її охорони і захисту.

В структуру цієї системи входять також юридичні гарантії забезпечення свободи релігії, вільної діяльності релігійних організацій. За своїм змістом гарантії — це сукупність юридичних, соціально-економічних засобів, завдячуючи яким ефективне здійснення, захист права на свободу релігії (в особистісному і колективному вимірі) стає повсякденною реальністю. Головне їх функціональне призначення — це створення державою відповідних умов і надання кожному суб'єкту права на свободу релігій рівних юридичних можливостей, щоб забезпечити практичну реалізацію означеного права в життєво необхідному обсязі.

Відзначимо, що складові структури системи державно-правового забезпечення свободи релігій за своєю функціонально службовою спрямованістю співвідносні з двома взаємопов'язаними сферами буття свободи релігії — індивідуальністю і спільнотою.

Кожна з цих сфер дії юридичного механізму забезпечення свободи релігії, свободи діяльності релігійних організацій знаходиться в "гравітаційному полі" відповідних конституційно-правових норм і положень. В Україні (в рамках названої системи) створена законодавча база соціально-економічних умов для уможливлення вільної діяльності релігійних організацій.

У системі державно-конфесійних відносин важливою також постає проблема справедливості. Зрозуміло, що принцип рівності релігійних організацій перед законом конституює юридичну (формальну) рівність. А остання не завжди адекватна фактичній рівності.

В усьому розмаїтті конфесій, релігійних напрямів, рухів є такі, що за кількістю своїх адептів, матеріально-фінансовими і функціональними можливостями переважають інші релігійні організації. їхні роль, вплив на розвиток духовності в суспільному вимірі є значними.

Однак це не означає, що ці конфесії (в Україні — це православні, католицька, греко-католицька і протестантські церкви) мають якійсь особливий статус і права в порівнянні з іншими. Закон цього не передбачає, хоча є спроби окремих політичних сил провести таку градацію серед релігійних організацій. Зрозуміло, що такий підхід лише зашкодив би справі стабільності, злагоди і миру в суспільстві. І хоча ми маємо чимало фактів, які засвідчують, що керівництво держави частіше зустрічається з ієрархами означених церков, а співробітництво держави з ними є активнішим, це не є ознакою того, що ущемляються права, інтереси і можливості інших релігійних спільнот. Це не є виявом дискримінації щодо них, звуженням параметрів свободи їх буття в соціумі. Однак на регіональному рівні окремі релігійні організації мають певні пільги. їм протегують місцеві органи влади. Це особливо проявляється при відведенні земельних ділянок під будівництво культових споруд, наданні пільг в оподаткуванні, а також в активному сприянні місіонерській і доброчинній діяльності цих релігійних організацій у відсутності будь-яких заходів з боку місцевих органів влади щодо мінімізації спроб клерикалізації окремих сфер суспільного буття.

4. Духовна і світська системи освіти: шляхи взаємозближення

Одним із найбільш актуальних завдань духовно-гуманітарного розвитку в сучасній Україні є, безумовно, підняття рівня духовно-національної культури українців, їх національно-патріотичної свідомості. Цей аспект надзвичайно важливий в умовах глобалізації, входження системи вищої освіти України в Болонський процес. Формування національно-патріотичної свідомості студентської молоді визначає одну з головних ліній захисту національних інтересів. Суть справи полягає в тому, що без національно свідомого, патріотично налаштованого фахівця неможливо не лише підняти, але й зберегти державу. Аналіз реального стану національно-патріотичної свідомості української молоді засвідчує її невисокий рівень, що проявляється, зокрема, в таких явищах, як нігілістичне відношення до української мови, культури та традицій свого народу, меркантилізм, виїзд за кордон без повернення на Батьківщину тощо.

Такий стан молоді, зокрема студентства, виникає в системі формування національної самосвідомості українців, громадянської свідомості усього населення України. Надто затягується процес згуртування українців як свідомої нації, що є неможливим без знання своєї історії, культури, мови. Особливо небезпечним для українського відродження є зросійщення українського населення. Глибоко аналізуючи стан та процес розвитку масової свідомості, духовності громадян в Україні, виникає думка, що реальна політика керівництва Української держави, Верховної Ради, уряду поки що спрямована на те, щоб загнати українське суспільство в глухий кут національно-державного самознищення (немає належної підтримки української культури, мови, церкви, видавничої справи тощо). На наш погляд, помилковою є думка певних політиків про те, що тільки економіка вирішить проблеми незалежної України. Тільки духовність людей, їх беззастережний патріотизм – саме ці чинники можуть бути надійною та головною запорукою міцності Української держави.

Суттєвим складним джерелом конфлікту в духовно-гуманітарній сфері українського суспільства є міжрелігійні та міжконфесійні відносини. Суперечності в них негативно впливають на духовність українського суспільства, на формування національно-патріотичної свідомості студентської молоді. Парадоксальним є те, що держава значною мірою сама спонукає до розвитку проблем у суспільстві на міжконфесійному ґрунті. З одного боку, прийнято демократичний закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, який надав право усім громадянам України вільно визначати свою належність до релігії та церкви, а віруючим вільно створювати релігійні організації згідно з чинним законодавством. І це призвело до певних наслідків. В Україні нині діють 21843 релігійні організації, у тому числі 21134 громади віруючих 80 церков, конфесій, течій та напрямків (станом на 01.01.1999 р.). Найбільше релігійних організацій нараховують: Українська православна церква (Московський патріархат) – 8168, Українська православна церква (Київський патріархат) – 2270, Українська автокефальна православна церква – 1047, Українська греко-католицька церква – 3301, Римо-католицька церква – 802. Окрім того, є значна кількість релігійних організацій протестантської та інших конфесій, течій та напрямків. Ми часом навіть пишаємося такою статистикою. Але чи розуміють наші політики, державні мужі усі можливі наслідки такого процесу? Чи розуміють вони, що кожна релігія, конфесія несуть в українське середовище певну культуру, мову, традиції, звичаї, національно-політичні орієнтації?! Наприклад, УПЦ Московського патріархату, згідно зі своєю філософією, спрямована на Москву та злуку з нею, особливості її вчення та культу мають російське «забарвлення». А тому, утримуючи в своїх руках більшість приходів, УПЦ Московського патріархату виховує у відповідному дусі населення України. Формально погоджуючись із законами Української держави, священнослужителі цієї церкви та їх прибічники проводять активну пропагандистську роботу проти пастирів та віруючих дійсно українських церков, обзиваючи їх “єретиками”, “розкольниками”, сіють зневагу до України та українців, переконуючи віруючих, що такої нації як українці ніколи не було і бути не може, що українська мова – це мова “мужицька”, всіляко пропагують російську мову тощо. Не потрібно бути великим “пророком”, щоб зрозуміти на чию користь працюють такі проповіді. Разом з тим цій церкві поклоняються багато із наших можновладців. А сама церква дуже часто вручає свої нагороди діячам, керівникам силових структур, навчальних закладів, бізнесменам, податківцям. Зокрема останнім, – чи не тому, щоб великі прибутки цієї церкви не були помічені та відраховані до бюджету держави?

Історія становлення української державності має переконливі свідчення, як поводилися з українцями та їх православ’ям імперська російська влада та церква. Тільки у XX ст. Українська автокефальна православна церква двічі робила спробу відродитися (в роки гетьманщини та радянської влади), але завдяки безпрецедентному тиску російської церкви, з одного боку, та відсутності підтримки з боку влади – з іншого, УАПЦ припинила свою діяльність, а багато священнослужителів за тих часів влади було репресовано чи просто знищено. Є й інші приклади тиску на українців та православ’я, зокрема з боку Польщі та католицької церкви. Протягом століть збройний захват українських земель супроводжувався “культурною зачисткою” – переслідувалася Українська православна церква, українська освіта, мова, здійснювалася насильницька полонізація українського населення. Так, тільки у червні та першій половині липня 1938 року поляки здійснили масове знищення православних церков на Холмщині й Підляшші. При цьому акція знищення була організована й проводилася органами польської державної адміністрації [4, 149].

Надзвичайно великий збиток українству, духовності українського народу принесла жорстока політика щодо України з боку Московії, а потім – Росії. Протягом століть російське самодержавство та його вірна служниця – церква робили усе, щоб знищити, знівелювати українську культуру, духовність, мову. І на сьогодні Російська православна церква відіграє важливу роль у руках державотворців щодо захисту інтересів Росії. Так, у підписаному Президентом Росії указі “Про національну безпеку” висувається ідея духовної безпеки держави, йдеться про духовні кордони, які самозрозуміло окреслюються і збігаються, з одного боку, з територією колишнього Радянського Союзу, а з іншого боку, з т.зв. “канонічною” територією Російської православної церкви [5, 22].

Україна ж ніколи й нікого не переслідувала, не принижувала інші нації, їх культуру, релігію тощо. Але вона має право в особі своєї держави на захист культури, мови та церкви. З огляду на історичний досвід, сьогодні є дещо дивною короткозорість, безпринциповість певних наших політиків, державних мужів щодо справ релігії та церкви в суспільстві. Президент України В.Ющенко все ж бачить складність ситуації, постійно нагадує про необхідність створення Єдиної Української помісної православної церкви, але, на жаль, ми не бачимо рішучої підтримки цього в інших державних структурах, не бачимо реальних заходів влади щодо сприяння у створенні такої церкви в Україні. А саме за умов організації такої церкви ми зменшимо духовну, культурну, а також і політичну залежність від Росії, виробимо кращі умови для духовного відродження українців. Слід зважати також на те, що й інші нетрадиційні для українців релігії та церкви далеко не всі слугують інтересам українського національного відродження.

Релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати або підміняти богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Ми підтримуємо думку фахівців з релігієзнавства Інституту філософії НАН України ім. Г.Сковороди, зокрема професора А.Колодного, котрий вважає, що організація богословської освіти в системі державних навчальних закладів суперечить принципам світської освіти, відокремлення церкви від держави і державної школи від церкви, спричинить до подальшого загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та вузах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі [6, 219].

Таким чином, релігійно-духовний чинник має враховуватися в системі вищої освіти за умов її трансформації та входження в Болонський процес. Суттєвим в цьому має бути забезпечення реалізації принципів об’єктивності, науковості, національно-патріотичної спрямованості в поєднанні можливостей релігії, церкви та духовно-гуманітарного виховання студентської молоді України.

5. Європейський досвід взаємодії системи освіти та релігії

Відношення шкільного середовища до релігії в різних країнах Європи далеко не ідентичне. Відмінності визначаються різними факторами – роллю віросповідань у житті суспільства, відведенням пріоритету у справі соціалізації особистості родині, громадськості чи державі, ставленням школи до світоглядних систем тощо. Незважаючи на розходження у взаємодії між світською і духовною освітою в західноєвропейському просторі, можна узагальнено виділити три підходи стосовно бачення місця релігійного навчання в загальноосвітній системі:

1) відсутність такого навчання у школі (Франція);

2) наявність гарантованого державою віросповідного навчання у школі (Німеччина, Фінляндія, Польща, Австрія);

3) наявність гарантованого державою невіросповідного навчання у школі (Данія, Велика Британія, Швеція, Норвегія).

Франція – країна, в якій тривала боротьба між державою і Католицькою церквою завершилася на користь першої. Утвердження сцієнтистської лаїчності (світськості) призвело до тлумачення релігійного світогляду як джерела безкультур’я і забобонності. В 20-х роках минулого століття громадська школа у Франції остаточно емансипувалася від релігії, духовна і світська освіта виявилися розведеними на різні полюси.

Ситуація змінилася через 60 років в контексті переосмислення сутності самої лаїчності. У 80-х релігію почали розглядати не як антипод світського суспільства, а як його органічну складову, знання котрої необхідне для розуміння життя людських спільнот. Широка публічна дискусія з приводу доцільності присутності релігійної складової в громадській школі, зорганізована наприкінці 80-х – в першій половині 90-х років, встановила масштабність релігійного невігластва серед школярів і студентів. Ці дві обставини переконали владу у необхідності поглибити вивчення релігійних культур в лаїчній школі. Сьогодні Франція знаходиться перед перспективою відновлення у традиційних католицьких кантонах історичної практики впливу церкви на освітньо-навчальний процес. Франція переживає секуляризацію лаїчності.

У Німеччині конституція країни гарантує обов’язковість релігійного навчання в рамках офіційних шкільних програм. Але ця конституційна норма на практиці не має жорсткого застосування, тобто не відбувається категоричного протиставлення духовної освіти світській. На рівні вищих державних органів є розуміння реальної ситуації (особливо після об’єднання ФРН та НДР), яка враховує, що релігійність населення західних і східних земель все-таки різниться. Взаємодія духовної і світської компонент в освітньому процесі здійснюється шляхом визнання альтернативного (етичного, морального) релігійному (віросповідному) навчання. У закладах освіти колишньої НДР дана тенденція проявляється очевидніше.

Приклад Німеччини доводить, що інституційна конфесіоналізація навчання зовсім не виключає його внутрішньої секуляризації.

В Данії релігійне навчання незалежне відносно церков і прагне враховувати множинність світоглядних позицій. Програми з відповідних дисциплін розробляються за участю міністерства національної освіти, асоціації викладачів релігії та контролюються парламентом. У середній школі релігійне навчання пропонує курс історії релігії, який охоплює знайомство з різними віросповідними системами – ранніми, нехристиянськими, християнськими. І це притому, що номінально 87 % населення країни сповідує лютеранство.

Хоча Датська держава зберігає свій зв’язок із національною лютеранською церквою, в питаннях освіти діє принцип “секуляризація без лаїцизації”.

Польща, незважаючи на комуністичне минуле та примусову атеїзацію, залишається сьогодні країною з потужно представленою релігійною традицією, що, безумовно позначається на взаєминах держави і церкви в освітній сфері. Згідно з законодавством Польської Республіки, предмет під назвою “Релігія” є обов’язковим в структурі навчального комплексу. Усім легально діючим конфесіям надається право на викладання вказаного предмету в загальноосвітній школі за умови, що в класі присутні щонайменше семеро учнів того чи іншого сповідання. У разі, якщо батьки проти вивчення релігії у школі, то діти вибирають між трьома додатковими гуманітарними предметами, по одному з яких вони й атестуються.

Останнім часом переглядається зміст курсу релігійної освіти за рахунок відмови від традиційного закононавчального підходу і введення філософської, індивідуально орієнтованої проблематики, котра спонукає осмислювати різноманітні життєві ситуації крізь призму віри.

Нетотожність моделей взаємодії школи і релігії в європейських країнах не перешкоджає пошуку балансу та рівноваги між світською і духовною системами освіти. До цього спонукає процес подальшої розбудови об’єднаної Європи і той факт, що країни Старого Світу стоять перед одними й тими ж викликами: релігійна неосвіченість учнів, трудність формування громадянської свідомості в культурно неоднорідних суспільствах, суперечності шкільного виховання мусульманських дітей у дусі толерантності тощо.

Спільний знаменник, який нині відтворює загальне бачення європейською спільнотою взаємовідносин духовної і світської освіти, виражається у формулі про те, що громадська школа мусить бути плюралістичною та пошановувати релігійні й філософські переконання родин, відмовляючись від усілякої пропаганди. Тому освітні системи Західної Європи, окремих посткомуністичних країн характеризуються запровадженням релігійної освіти у вигляді самостійних дисциплін у навчальних закладах всіх форм власності та гарантують учням право вільного вибору.

6. Перспективи релігійної освіти в Україні

Приділяючи велике значення розвиткові релігійної освіти, ієрархи різних конфесій, розуміють, що від того, наскільки добре буде розвинута як, власне релігійна освіта, так і її тісні контакти з світською освітою, залежить майбутнє Церкви. Адже фундаментальна функція релігійної освіти реалізується в двох напрямках: поглиблення і розширення знань віруючих та первинне знайомство з основами віровчення новонавернених. Говорячи про перший напрямок, ми маємо справу, як правило, із професійною релігійною освітою, розглядаючи друге – з непрофесійною.

До проявів непрофесійної православної освіти можна віднести дошкільну (православні дитячі сади), загальнообов’язкову (православні школи, гімназії, ліцеї) та додаткову (недільні школи при храмах, катехичні курси). У професійній православній освіті виділяються: початкова богословська освіта (духовні училища), середня та вища богословська освіта.

Установи непрофесійної релігійної освіти призначені для безпосереднього формування людини як релігійної особистості. Реалізація цієї мети багато в чому визначається рівнем кваліфікації, професійної підготовки, особистісними якостями священнослужителів, що вийшли зі стін духовних навчальних закладів. Саме тому різні конфесії приділяють велику увагу розвиткові професійної релігійної освіти.

Ставлячи за мету підготовку фахівців в області богослов’я, як для духовних шкіл, так і для непрофесійних учбових закладів, релігійна освіта покликана також забезпечити відтворення ієрархії – носіїв апостольського приємства. Вступ до духовного закладу, це не просто професійне самовизначення людини, а вибір особливого способу життя, призначення, життєвої стратегії: служити Богові, досягти не лише особистого спасіння, але і допомогти це зробити іншим. Якщо вибір будь-якого виду світського професійної освіти спирається насамперед на раціональну мотивацію, те вибір релігійної обумовлений ірраціональними почуттями (прагнення наблизитися до Бога, заслужити спасіння). Необхідність одержання фундаментальних наукових знань сьогодні усвідомлюється як пересічними віруючими, так і ієрархами. Найближчим часом буде подолано "дефіцит" священнослужителів. Сьогодні наближається своєрідний "поріг кількісного насичення", тому у духовних школах уже має звертатися більш пильна увага на освіченість та духовність кандидатів у священство.

Поліконфесійний характер українського суспільства тільки ускладнює пошуки оптимального рішення щодо поєднання світської та релігійної освіти. Саме тому для нас важливий досвід інших країн, котрі на різних етапах своєї історії вирішували подібні проблеми. При наявності принципу відокремлення церкви від держави в більшості європейських країн у державних загальноосвітніх школах викладаються дисципліни релігійного змісту.

Досвід демократичних держав [див.5 ] свідчить про те, що право громадян на релігійну освіту незаперечне, закріплене в конституціях багатьох країн, не суперечить загальній світськості освіти в цих країнах. Право на релігійну освіту є невід'ємним правом учнів на доступ до інформації і, причому правом на вивчення саме свого віросповідання. Згідно із Загальною декларацією прав людини (ст. 18, 26) і іншими міжнародними деклараціями і конвенціями введення релігійної освіти не суперечить світському характерові й нашої освіти.

Звичайно ніхто не має права примушувати до релігійної освіти. Кожний має право зробити свій вибір на користь релігійної освіти своєї дитини або відмовитися від такої освіти. З іншого боку держава не може і не вправі відмовити значній частини населення нашої країни в релігійній освіті. Відмова одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян порушує права перших. Якщо, приміром, хтось не бажає одержувати вищу освіту, то це — його особиста справа і його особистий вибір, з цього зовсім не випливає, що через його переконання необхідно скасувати вище освіту взагалі. Демократія саме в тому і полягає, щоб влада враховувала потреби і запити усіх прошарків населення. Якщо релігійна освіта, у цілому, не суперечить міжнародним правовим документам і сформованій закордонній практиці, і є відповідне бажання батьків учнів конкретної освітньої установи, то введення релігійної освіти цілком допустиме і законне.

Наявний в Україні досвід релігійної освіти свідчить про величезну користь: зростає духовно-моральне і патріотичне виховання молоді і дітей, починаючи з дошкільного віку [13]. Цей фактор добре розуміють й сучасні українські урядовці. Виносячи на розгляд Верховної Ради України філософію дій свого уряду кандидат на посаду Прем’єр міністра України Ю. Тимошенко акцентувала увагу народних депутатів на потребі ведення релігійного чинника у систему освіти. Її життєве кредо: „Україна доти не стане з колін, поки не стане на коліна перед Богом”, явно розходиться із світоглядними позиціями колишнього міністра освіти В. Кременя, котрий не одноразово публічно забороняв викладання у державних навчальних закладах навіть предмету „Християнська етика” [12, с.71]. На нашу думку для прискорення процесу задекларованої урядом взаємодії світської та релігійної освіти й виховання, у світських навчальних закладах потрібно:

· у вузах, що займаються професійною підготовкою вчителів потрібно відкрити відділення релігійної педагогіки;

· розробити та запровадити в середній і вищій школі програм релігійного навчання, побудованих на засадах релігійної толерантності та принципах не обов’язковості;

· об'єднати та координувати зусилля педагогів, богословів і релігієзнавців в області науково-методичної і дослідницької роботи;

· сприяти підвищенню кваліфікації вчителів, які займаються релігійним вихованням у школі шляхом організації семінарів, лекцій, видання методичних посібників;

· організувати колоквіуми та круглі столи з вітчизняними та закордонними фахівцями на предмет впровадження та розвитку релігійної;

· провести державне ліцензування всіх освітніх установ, створених релігійними організаціями;

· вивчити можливість створення в системі національної освіти дошкільних та загальноосвітніх закладів за релігійною ознакою (подібно до існуючих в Україні освітніх закладів етнічних меншин).

Висновки

У ході проведених досліджень ми прийшли до наступних висновків:

1. В умовах входження вищої освіти України до Болонського процесу держава, органи керівництва мають створити систему необхідних матеріально-культурних та фінансових заходів підтримки, заохочення студентської молоді, молодих фахівців щодо їх праці на теренах України чи повернення в Україну після певного терміну перебування за кордоном, отримання досвіду, підвищення рівня матеріально-фінансового добробуту тощо.

2. Важливу роль в умовах глобалізації, реалізації завдань Болонської угоди, в проблемах захисту національних інтересів Української держави відіграє національно-патріотичне виховання студентської молоді, зокрема підвищення виховної ролі гуманітарних, українознавчих дисциплін в системі вищої освіти України.

3. У системі освіти важливу роль у забезпеченні необхідної аксіологічної спрямованості духовно-гуманітарної складової навчально-виховного процесу відіграє релігійний чинник. Світовий та вітчизняний досвід переконливо показує, що в державній, освітянській діяльності потрібно виходити з визнання пріоритету, вищої цінності національних інтересів щодо інтересів певних церков, релігійних конфесій тощо. Насамперед, національна самосвідомість, духовно-культурна єдність нації, народу забезпечують згуртованість всього суспільства та його прогрес. Релігійні цінності, відносини дуже часто стають на перешкоді успішного розвитку суспільства. Система освіти має ґрунтуватись, передусім, на визнанні пріоритету таких духовних цінностей, як національна самосвідомість, патріотизм, гуманізм, толерантність тощо.

Список використаної літератури

1. Бабій М. Інкорпорація релігійного компонента в систему державної освіти України: стан, проблеми // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 49-53.

2. Булига І. Проблеми викладання навчальної дисципліни „Християнська етика” в загальноосвітніх школах // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. – С. 106-108.

3. Виговський Л. Просвітницько-освітня функція релігії (на прикладі Подільського регіону) // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник. Хмельницький: ХІРУП, 2003.– С. 80-83.

4. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Статті, доповіді, виступи. – Острог, 1998. – 444 с.

5. Лагодич М. Місце та роль релігійної освіти у громадянському суспільстві // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – Вип. 203-204. – Філософія. – С.131-135

6. Лагодич М. Проблеми викладання християнської етики в загальноосвітніх закладах // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2003. Вип.. 163-164. Філософія. – С. 75-79.

7. Мигаленюк В. Релігійна освіта на Буковині // Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. Науковий збірник. Хмельницький: ХІРУП, 2003. – С. 97-98.

8. Петренко І. З історії церковнопарафіяльної школи при Сапсонівській церкві на Полтавщині // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. –С. 441-446.

9. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2004 року // Людина і світ. – К., 2004. – №1. – С. 31-34.

10. Рощина Л. Становлення і розвиток вищої богословської освіти УАПЦ (на матеріалах Колегії Патріарха Мстислава) // Історія релігій в Україні. Науковий збірник. Праці ХІІІ-Ї Міжнародної наукової конференції. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2003. – С. 477-481.

11. Свобода совісті // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 7-8 (36-37). – С. 71-73

12. Суспільне буття релігії та церкви // Релігійна панорама. – К., 2003. – № 12 (40). – С. 2-8.

13. Тут діти не ті … // Слово Христове. Всенародна християнська газета. – Чернівці, 21.05.2003. – № 5 (26).

14. Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи // Збірн. наук. праць. – Вип.3: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи”. – К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. – 510 с.

15. Юраш А. Автокефальний парадокс: Українські церкви в контексті національної безпеки // Політика і культура. – К., 1999. – №3.