Державне будівництво і місцеве самоврядування
Категорія (предмет): Політика, політологія1. Ідеологія державного будівництва в Україні.
2. Парадигма Української держави.
3. Модель сучасної соціально-правової держави.
4. Ліберальна держава.
5. Особливості переходу від авторитаризму до демократії.
6. Суперечності між державою правовою та соціальною.
7. Демократичні режими.
8. Партії в політичному житті держави.
9. Оцінка та перспективи політичної та конституційної реформи в Україні.
Список використаної літератури.
1. Ідеологія державного будівництва в Україні
Практика державного будівництва демонструє беззаперечний вплив на долю демократій у багатьох країнах економічних, соціальних, історичних і культурних чинників. Вони діють більш-менш незалежно від існуючих політичних інститутів. Культуру важко, а й, напевне, взагалі неможливо змінити. Історична спадщина ніколи не зникає зовсім, а соціально-економічні перетворення не можуть відбутися за наказом і відразу. Державотворці змушені шукати ті політичні інститути, що найкраще відповідатимуть соціально-політичним умовам тієї або іншої країни. Президентське, парламентське чи напівпрезидентське правління; централізм чи федералізм; система проведення виборів – у будь-якому випадку ці питання одного ряду: який комплекс законів і інститутів у змозі спрямувати суперечливі інтереси певного суспільства у мирне і демократичне русло?
Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізноманітніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури». Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.
З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою цілісну систему інституцій, призначених здійснювати управління суспільно значущими справами від імені й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу[6, c. 18-19].
2. Парадигма Української держави
Нинішня українська ситуація показує, що правлячі кола зробили свій вибір щодо подальшого розвитку суспільної системи – побудови політичної демократії. Правлячі кола складають ті, кого прийнято називати олігархами, тобто власники засобів виробництва. Маючи на своїй стороні не тільки величезні матеріальні ресурси, а ще й можливість обходитись без законодавчої влади за рахунок перерозподілу владних повноважень на користь президента та його адміністрації, вони вже не в стані утриматись від спокуси замінити законотворчість парламенту указотворчістю. Саме таким чином вони можуть і будуть впливати не тільки на процеси економічного розвитку але й на весь суспільний розвиток України. Відтак, їхній вибір – це політична демократія, де закони будуть писатися ними, для них і лише на їхню користь. Вони і будуть уособленням закону. Така демократія є обмеженою, тобто лише умовною і її встановлення означатиме, що рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, суспільна система неминуче відмовиться від правої держави і демократії, навіть в тих незначних формах та проявах, які ми можемо спостерігати сьогодні. Це прямий шлях до диктатури цілого класу. А якщо мати перед очима відомий факт, що майже всі представники цього класу (олігархів) це вчорашні пропагандисти диктатури пролетаріату, яка поставила собі на меті та залишила за собою право знищувати інший клас, то легко можна собі уявити що може чекати Україну в разі їхньої перемоги.
Відтак українська держава, на відміну від декларації в її Конституції, не є демократичною та правою державою, а з встановленням та зміцненням політичної демократії, ще й втратить шанс на зведення соціального підмурівка суспільства. А саме наявність чи зведення соціального фундаменту демократичного суспільства – є тим надійним містком українського народу в велику родину цивілізованого людства, побудова якого може стати метою та формою політики, яка зможе об’єднати здорові політичні сили всього українського суспільства[8, c. 486-487].
3. Модель сучасної соціально-правової держави
Поняття правової держави містить ідеал правової норми як відображення належного майбутнього правового регулювання. Вона фіксує немов би дальній план належного. У свою чергу найближче належне виявляється в третій стороні ідеалу: тут виробляються уявлення про те, як жити і поводитися людям у конкретних життєвих ситуаціях, щоб не порушувати існуючих норм права. Дійсне розглядається крізь призму обов'язкового, належного відображення юридичних законів. Виділене в трьох зазначених аспектах дає цілісний правовий ідеал. І якщо це стверджується, то лише тому, що насправді правову державу поки ще ніким і ніде не побудовано (хоча і проголошено), а виходить: вона для нас є ідеальною. На реальному шляху до реалізації цього ідеалу існує багато перешкод як матеріального, так і духовного характеру, котрі ще слід подолати.
Насамперед, у теоретичному аспекті необхідно, на мій погляд, ще розробляти наукове розуміння правової держави і громадянського суспільства (сьогодні фактично ці дві категорії, зазвичай, вживаються разом). Такі поняття як «суспільство» і «держава» пройшли тривалий період еволюції сутнісного тлумачення. І якщо нині йти від все ще «звичного» для нас ленінського визначення держави, у якому вона виступає «машиною для підтримання панування одного класу над іншим» або «дрюком», то з практичної точки зору до істинного розуміння соціально-правової держави зовсім не наблизимося. У будь-якому разі зрозуміло, що звести сьогодні розуміння держави тільки до її класової природи неправомірно. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка пов'язує в цілісний комплекс рух до соціального ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави4.
З іншого боку, труднощі формування правової держави в тому, що цей ідеал належить до традиції західноєвропейського лібералізму і механічно не може бути перенесений у нашу маргінальну політичну і правову культуру. Справа в тому, що в історичній перспективі зміст, вкладений у розуміння соціально-правової держави, змінився настільки, що може йтися, навіть, про протилежність у його трактуваннях. І, як виявилося сьогодні, правову державу ми сприймали і сприймаємо абстрактно, у всякому разі, кожний розуміє її по-своєму. Розрив між бажаним ідеалом і суспільно-політичною реальністю одержав у політико-правовій літературі назву «уявного конституціоналізму». Це і знайшло відображення у ст. 1 Конституції України.
Ще одна складова і конституційного положення, і політичного ідеалу — це «соціальна держава», що також потребує особливої уваги дослідників. «Поряд з недостатнім рівнем дослідження даної проблеми,— зазначає В.Горбатенко,— до усвідомлення сутнісних характеристик соціальної держави спонукає потреба реанімації ліберально-демократичної реформи в Україні через наповнення її соціальним змістом»[4, c. 284-286].
4. Ліберальна держава
Зараз, при визначенні напрямку політики, стало модним використовувати термін ліберальний. При цьому ніхто не звертає уваги на те, що західні демократії ввели саме поняття «соціальна держава» в вигляді фундаментальної конституційної норми, яка покликана відмежувати сучасне суспільство від всього ліберального, замінюючи його на соціальне. Суспільства західного світу дійшли висновку, що ліберальна держава є державою буржуазною, де свобода перетворюється в матеріальну нерівність і несвободу для тих, хто не в змозі придбати приватну власність, як матеріальну основу своєї громадянської свободи.
Ліберальна держава обмежується тільки гарантією на приватну власність і особисту свободу, ставлячи їх під захист правової держави як форми конституційного ладу, не дбаючи про реальність їх забезпечення. Тобто лібералізм – це лише одна з умов забезпечення вільної економічної діяльності в буржуазному суспільстві, без огляду на соціально-економічне положення більшості населення. Але проголошення якоїсь свободи, гарантії чи права без дійсної та рівної можливості їх реалізувати – є гротеск, що не може послужити базою для серйозної політики.
Натомість соціальні перетворення, що складають основу сучасного індустріального суспільства, ведуть до зміни форми державного формування на демократичне та соціальне правове. Соціальна держава активно керує економічними і соціальними відносинами і спираючись на право впливає на них. Вплив соціальної держави на суспільні процеси, чи то в інтересах незахищених соціальних груп, або з метою загального процесу управління суспільством, є головною складовою сучасної західної цивілізації. Соціальна держава здійснює як окремі заходи щодо соціального, медичного, пенсійного забезпечення населення; гарантованості заробітної плати і житла; забезпечення рівності і доступності до шкільної і професійної освіти; так і використовуючи економічні і політичні інструменти, створює передумови для забезпечення економічного зростання, досягнення загальної зайнятості, стабілізації грошової системи, забезпечення економічного балансу між внутрішньою і зовнішньою економічною діяльністю.
Саме існування соціальної демократії в сучасних суспільно-політичних системах забезпечило прийняття таких рішень, які дозволили забезпечення тих верств населення, які не можуть розраховувати на приватну власність як матеріальну базу свого існування; реалізацію заходів для захисту соціально слабких верств населення; відтворення умов для забезпечення мінімального рівня матеріального добробуту і вирівнювання шансів на його створення.
Говорячи про соціальну державу, необхідно розрізняти чотири різні моделі суспільної системи країн Західної Європи, які від держави до держави увібрали в себе низку національних особливостей.
У першій групі, до якої належать Німеччина, Франція, Бельгія і Люксембург, переважають соціально-страхові системи і загалом дотримується тісний зв'язок між системою зайнятості і забезпеченням соціальної підтримки. Великобританія, Ірландія і Данія становлять другу групу держав, де фінансування соціальної системи відбувається виключно за рахунок податків. Для третьої групи країн, де присутні Італія і Голландія, характерне використання обох моделей, що становлять основу двох перших груп держав. У Португалії, Іспанії і Греції соціальна держава перебуває в процесі становлення.
Сучасне західне суспільство — це передусім суспільство соціальне, що розвивається в умовах демократії, в основі суспільних відносин якого лежить право.
Вести прозахідну політику означає розуміти органічне сплетення західних конституційних норм і дотримуватися в своїй діяльності тих цінностей, які становлять його основу. Україна, яка задекларувала в своїй Конституції, що вона є демократичною, соціальною, правовою державою, зможе стати такою тільки тоді, коли поняття демократії, соціальної і правої держави будуть не простими категоріями, що вказують на її форму, а перетворяться на сутність її існування. Україна не має іншого вибору: або нинішня форма політичної системи перетвориться в соціальну державу, або рано чи пізно, підкоряючись волі економічно привілейованих груп, політична система відмовиться від правової держави і демократії[7, c. 122-124].
5. Особливості переходу від авторитаризму до демократії
Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демократичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких режимів, як фашистський, расистський, теократичний, військової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від демократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.
Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах настає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступовим нарощенням елементів демократизму і зменшенням елементів авторитаризму.
Початок процесу демократичного переходу (або демократизації) являє собою той історичний момент, коли його учасники (актори) усвідомлюють, що старий режим більше не може слугувати основою їхніх дій. У свою чергу, завершення процесу переходу визначається неможливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді, коли політичні актори починають розуміти незворотність змін.
Зазвичай перехід до демократії висуває дилему: реформа існуючого режиму (якщо він взагалі піддається реформуванню) або розрив з ним. Насправді істинна глибока демократизація поєднує в собі і реформу інститутів держави, і розрив з попередньою політичною практикою, і відмову від колишніх методів керівництва. Як правило, демократизація викликається глибокою внутрішньою кризою економічних, політичних, соціальних структур суспільства, „зношеністю” ідеології або системи цінностей, і тому безпосередньо пов’язана з проблемами модернізації та виступає її інструментом.
Сьогодні очевидно, що не існує і не може існувати унікального, однолінійного шляху демократизації. В різних країнах зміна авторитарних режимів відбувається по-різному, і саме особливості шляхів переходу формують основні риси майбутньої демократії. Демократія може виявитися результатом десятиліть поступової еволюції (Велика Британія, США), наслідування (Індія), динамічних перетворень (значна частина країн Східної Європи 1989 року), обвалів (Росія після 1991 року), революцій (Португалія і Аргентина), угод, досягнутих шляхом переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, ПАР).
Як правило, авторитарні режими більш-менш самостійно визначають час, засіб і масштабність свого відходу зі сцени суспільного життя. Принципово наполягаючи на негайному відреченні від влади, демократичні сили в цьому випадку можуть стати на заваді обіцяним змінам. Згадаймо Дж. Лінца: „Стратегія прямого розриву може бути використана лише в революційній або потенційно революційній ситуації”. Як вказується в одній із праць, присвячених мирній демократизації в південноєвропейському і латиноамериканському регіонах, найбільш вірогідний спосіб успішного переходу до демократії закладений в „серії дрібних реформ”, а також значно залежить від готовності демократичної опозиції миритися на перших порах з вельми обмеженим полем дій, яке надає їй авторитарна система на початковій фазі процесу, тобто опозиція повинна вдовольнятися можливостями переговорів і уникати спокуси насильства.
Перевага такого шляху демократизації, з нашої точки зору, полягає в тому, що конкуруючі політичні сили отримують час для того, аби звикнути до атмосфери демократичних виборів і сподівань, пов’язаних з демократичним правлінням, перш ніж уся державна структура стане відкритою для політичної боротьби. Отже, перед тим, як помірятися силами, політичні партії отримують можливість знайти власне політичне обличчя, а політики – відчути смак конкуренції і управлінської праці на місцевому рівні, а вже потім вступати в боротьбу за вищі, центральні посади[5, c. 176-178].
Проте тривалість такого переходу до демократії обчислюється десятиріччями та поколіннями, і цей часовий фактор є однією з найсерйозніших дилем переходу від авторитаризму до демократії. Необхідно зазначити, що потрібен час, щоб партії змогли адаптуватися в атмосфері взаємної довіри і терпимості, поваги до закону, а цього можна досягти лише шляхом багаторічної конкуренції, взаємодії і серії демократичних виборів. Чим менше практичного досвіду багатопартійності, чим несприятливіші соціально-економічні умови, які сприяють виробленню терпимості, тим триваліший необхідний часовий інтервал.
Два наступні фактори також можуть певною мірою нейтралізувати гіркоту затяжного переходу до демократії. Один з них – ротація керівників. Прикрий і доволі частий критерій автократії – „культ особи”. Чим більш персоніфікованим є режим, тим більш схильний він до зловживання владою, до корупції, безвідповідальності. Чим довше політик перебуває при владі, тим сильніша його схильність до культу особи, нетерпимості, егоїзму, сваволі, несправедливості. Ротація керівників, отже, могла б стати першим кроком на шляху до конституційного правління, слугувала б одночасно повчальним прикладом для наступних урядів.
І останній фактор, який скорочує тривалість авторитарної влади та стимулює остаточне становлення демократії: децентралізація влади. Чим більше людей бере участь у формуванні свого безпосереднього політичного середовища, тим демократичнішим є суспільство. Децентралізація влади також полегшує практику впливу на уряд, сприяє етнічному мирові, суспільному порядку і легітимації політичної системи. Тому у випадку, якщо перехід від авторитаризму до демократії починається на місцевому рівні, але не формально, а реально, то певний час громадяни ще відчувають недемократичну або напівдемократичну владу центру, і місцеві політики в такій ситуації можуть оволодіти багатим досвідом демократичної практики. Все це свідчить, що перехід до стабільної демократії буде успішнішим, якщо він буде досить тривалим.
Отже, на шляху до повної демократизації так звана напівдемократія може стати корисною проміжною віхою для всіх рівнів державного управління. Першими кроками можуть бути становлення свобод і правопорядку, а також створення дієздатних місцевих виборних структур самоврядування. Формування політичної арени передвиборчої боротьби на місцевому, регіональному або державному рівнях має бути наступним кроком, передумовою якого в деяких країнах є значна децентралізація влади. Обраний законодавчий орган і виконавча влада, які практично ще перебувають під військовим контролем, певний час можуть функціонувати паралельно, як, наприклад, в Індонезії чи на Тайвані. Там, де військова влада посідає міцні позиції, для переконаних демократів найкраще за все проводити відкриті або залаштункові переговори з нею в інтересах поступового формування системи політичних інститутів.
Яким би не був тип авторитарної системи, найважливішим питанням залишається мотив, який спонукає до початку радикальних перемін. Це може бути талановитий лідер, рішуче налаштований на демократизацію. Але це трапляється доволі рідко і само по собі є недостатнім. Як правило, система влади у будь-якому авторитарному чи напівдемократичному режимі включає в себе кілька спрямованих за певними власними інтересами прошарків, які відкрито заперечують фактичне передавання влади. За висловом американських політологів Г. О’Доннелла і Ф. Шміттера, це – „прибічники жорсткої лінії”. Їхнє протистояння майже неможливо зламати, і часто без потужного тиску знизу – від громадянського суспільства та іноді ззовні не можна почати перехід до демократії.
Для аналізу успішного переходу від авторитаризму до демократії Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер виокремлюють фази лібералізації, власне демократизації і консолідації як ідеальні типи. Лібералізація розуміється при цьому як спроба владних еліт авторитарного режиму за допомогою обережного „відкривання” політичної системи і надання більших гарантій індивідуальних громадянських прав (наприклад, захист приватної сфери) розширити легітимну основу старого режиму для того, щоб лишитися й далі при політичній владі. Одночасно можуть спостерігатися й паростки громадянського суспільства. Якщо „напівавторитарне” збереження влади не вдається, як це було в Іспанії у 1975-му, СРСР після 1986-го, на Тайвані, в Угорщині і Польщі після 1988-го року, то дні авторитарного режиму можна вважати завершеними, якщо тільки репресії не стають засобом збереження влади, як це відбулося в Китаї 1989 року.
До „фази лібералізації” примикає фаза власне демократизації. Демократизацією в ході зміни системи називається „інституціоналізація демократії”. Вона починається, як правило, тоді, коли ще існують залишки авторитарних структур і владних інститутів, а нові демократичні структури остаточно ще не запроваджені. Ця фаза триває від деінститутуціоналізації (дедиференціації) старої системи до реінституціоналізації (нової структурної диференціації) демократії[8, c. 106-108].
За загальноприйнятою думкою, фаза власне демократизації наближається до закінчення при проведенні „установчих виборів” (founding elections) і при інституціоналізації структурного і процедурного „мінімуму” демократії. Цей „мінімум” – загальні, чесні, рівні і таємні вибори, відповідальність уряду перед виборцями (народний суверенітет), право на коаліції та партійна конкуренція. Фаза власне демократизації нерідко супроводжується інституціональним вакуумом і патовими ситуаціями політичної влади. В жодній іншій фазі вікно можливостей політичних і, перш за все, соціальних акторів не є таким широким. Воно знову звужується, коли демократичні інститути засновані, оскільки через свої специфічні умови доступу до влади вони ставлять у привілейоване становище таких політичних акторів, як, наприклад, партії.
У трифазовій моделі Г. О’Доннелла і Ф. Шміттера фаза власне демократизації закінчується періодом демократичної консолідації. Фактично, проте, консолідація починається ще до завершення фази власне демократизації. Обидві фази перетинаються, і в реальній дійсності не завжди можна відокремити їх одну від одної. І все ж говорити про закінчення трансформації можна, коли запроваджені ad hoc (тобто, для даного випадку) в межах перехідного режиму поведінкові зразки переходять у стабільні структури, коли доступ політичних акторів до процесу прийняття політичних рішень, а також сам процес їх прийняття відбувається в межах легітимних процедур, встановлених a priori. В. Меркель вважає, що консолідація демократії остаточно завершується лише тоді, коли будуть консолідовані такі чотири рівні демократичного устрою:
· конституційна консолідація центральних конституційних органів, таких, як президент, уряд, парламент і суди;
· представницька консолідація, тобто консолідація територіального (партії) і функціонального (асоціації) представництва інтересів;
· інтегративна консолідація, зокрема зниження стимулів до позаконституційних дій, спрямованих проти демократії, з боку потенційних груп вето (таких, як військові, великі землевласники, підприємці, радикальні рухи і т. д.) до такого рівня, коли вони інтегровані у демократію настільки, що віддають перевагу цій системі перед будь-якою іншою;
· консолідація громадянської культури завершує консолідацію політичної системи установленням громадянської культури (civil culture), заснованої на демократії.
Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у більше, ніж ста державах світу. Значний відсоток з них становлять посткомуністичні країни, в яких відбувається активний політичний транзит, тобто утвердження перехідних суспільств. Та, незважаючи на те, що процес демократизації у більшості країн Східної Європи і країн СНД ще дуже далекий від остаточного завершення, певний трансформаційний досвід дає можливість охарактеризувати динаміку демократичних процесів і виявити особливості демократизації в різних країнах.
Існує ціла низка класифікаційних критеріїв, за якими можна згрупувати всі посткомуністичні держави, що переходять до демократії. По-перше, це темпи перетворень. За цим критерієм вони поділяються на дві групи [11]. До першої належать держави з високими темпами переходу до демократії. Серед них – Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії. Тут, завдяки історичному досвіду і демократичним традиціям, вже на початку 1990-х років склалися основи нових демократичних режимів, а саме: вільні вибори; прийняття „досоціалістичних” конституцій; формування інституту парламентської демократії; ротація найбільших політичних партій, що перебувають при владі; розвинена політична культура громадян.
Друга група – це держави з поетапними темпами реформування політичної системи (Росія, Україна, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Киргизстан, Казахстан). Вибір темпів реформування політичних систем у цій групі зумовлений вирішенням гострих соціально-економічних протиріч і проблем, створенням певних умов для розвитку демократії.
Другий критерій – зміст політичного реформування. Відповідно до нього можна виокремити також дві групи: країни, де одночасно здійснювалися політичні, соціальні, економічні реформи, створювалися засади національної державності. Інакше кажучи, тут трансформація мала комплексний характер (держави СНД – за винятком Росії, держави Східної Європи, зокрема – складові колишньої Югославії: Хорватія, Словенія, Македонія; країни, де здійснювалися лише політичні та економічні реформи, тобто Чехія і Угорщина).
Третім класифікаційним критерієм є форма переходу до демократії. Відповідно до них держави можна згрупувати так: мирний шлях трансформації політичної системи, так звані „оксамитові революції” – Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина, Польща, переважна більшість країн СНД; гостра внутрішня конфронтація і боротьба еліт – Росія; революційний шлях – Румунія).
До четвертого критерію можна віднести чинники, які зумовили трансформацію. Серед них – внутрішні і зовнішні чинники та, відповідно, група держав, де перетворення ґрунтуються на внутрішньо іманентних процесах та впливовах іззовні (країни СНД, насамперед Росія); зовнішні фактори, одним з яких для країн Центральної і Східної Європи був розпад СРСР.
П’ятий критерій – масштаби залучення до суспільних перетворень різних соціальних і політичних сил. Відповідно виокремлюють: держави, де у цих процесах беруть участь широкі соціальні верстви і де злам тоталітарного режиму відбувся під тиском „знизу” (Румунія, деякі країни Південної Європи); держави, де головною рушійною силою перетворень була політична еліта; держави, де демократизація відбувається під впливом конкуренції політичних угруповань (СНД).
І, нарешті, шостий критерій – це інституціональні передумови. За ним виокремлюють три групи держав. До першої зараховуються держави, де досвіду становлення класичних демократичних інститутів не було (всі країни СНД, крім України і Росії); до другої – держави, в історичному минулому яких були паростки демократичних інститутів і, відповідно, перехід до демократії означав повернення до втрачених національних традицій демократичного суспільного розвитку (деякі держави Центральної і Східної Європи, Балтії). Третю групу складають держави, в яких демократичні трансформації набули комплексного характеру: повернення до демократичних традицій відбувається на більш високому рівні модернізації (Україна, Росія).
Отже, на думку В. Цвєткова, І. Кресіної та А. Коваленка, така класифікація дозволяє визначити певні закономірності демократичної трансформації політичних систем у посткомуністичних країнах[6, c. 56-58].
6. Суперечності між державою правовою та соціальною
Термін «соціальна держава» введено ще в 1850 р. Лоренцом фон Штайном. Однак його активне теоретичне розроблення почалося у першій половині XX ст. переважно в німецькій літературі. Остаточно в значенні політико-правової концепції поняття «соціальна держава» увійшло в наукову літературу після його фіксації в Конституції ФРН 1949 р. На визначення сутності соціальної держави вирішально вплинули праці таких вчених, як: Ф.Нойман, Г.Ха-феркамп, Г.Хартвіг, В.Абендрот та інших.
У загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Ще Ф.Хайєк називав слово «соціальний» «словом-ласкою». Він писав, що подібно ласці, що висмоктує пташині яйця й не залишає при цьому видимих слідів, такі слова позбавляють змісту будь-який термін, що вони випереджають. Словом «соціальний» зловживають в усьому світі, проте до крайніх форм це дійшло в Західній Німеччині, де Конституція 1949 р. містила вираз «соціальна правова держава», звідки почало поширюватися поняття «соціальна ринкова економіка». Ф.Хайєк помічає, що словом «соціальний» частіше за все прагнуть лише підсолодити пігулку і вживають сполучення «соціальна держава» там, де насправді потрібно було б вжити термін «доброзичлива деспотія» .
Мабуть, і сьогодні слід погодитися з Ф.Хайєком щодо зловживання терміном «соціальний», під котрим часто підсвідоме розуміють усе, що пов'язано із зменшенням або усуненням розбіжностей у прибутках між різними групами населення. Але одночасно мало хто замислюється над тим, яким шляхом таке зменшення або усунення можливе, і, головне, до чого призведе на практиці. З одного боку, негативні історичні уроки побудови суспільства на підставі соціального ідеалу розподільної справедливості сьогодні добре відомі, щоб проходити їх знову. Однак глибоке усвідомлення основних напрямів втілення зазначеного ідеалу в практику політичного і правового реформування українського суспільства передбачає необхідність систематизації наявного досвіду з урахуванням вітчизняної специфіки.
У якій же відносній формі може бути на практиці виражений ідеал соціально-правової держави? В.Якушик, наприклад, виділяє такі концепції соціально-правової держави і відповідні їм теоретично і реально функціонуючі моделі політичного устрою:
— консервативно-демократичні, для яких властивий захист інститутів політичної демократії і ринкового господарства при обгрунтуванні необхідності зберігання мінімальної ролі держави в регулюванні відносин соціально-економічного характеру;
— соціал-демократичні, що припускають ширший спектр соціально-економічних прав і свобод громадян, які приділяють більше уваги проблемам розвитку безпосередньої демократії І висувають ідеї соціалізму як альтернативу капіталізму;
— ліворадикальні, що припускають зберігання тих або інших інститутів авторитарної або автократичної влади в перехідний період, а також або цілком, або значною мірою заперечують цінність механізмів ринкового господарства;
— праворадикальна — фашистські, нацистські тощо, яким властивий захист автократичної, тоталітарної влади як соціально-політичного ідеалу;
— традиціоналістські — національно-консервативні, номенклатурно-консервативні тощо, що забезпечують зберігання застійних інститутів недемократичної влади.
Узагальнюючи положення різноманітних концепцій соціально-правової держави, можна виявити і такі принципи її побудови: недопущення державою анархії в суспільних відносинах; сваволі з боку держави і переважання в її діяльності методів нормативного регулювання суспільних відносин; обов'язкове оформлення державної сваволі у правову форму шляхом здійснення діяльності держави на основі чинних законів, що мають, з погляду держави, вищу юридичну чинність.
Отже, принциповий характер функціонування правової держави в сучасних умовах має не стільки давня ідея підпорядкування держави праву, скільки питання про характер самого права. Мається на увазі те, що «неправових» держав не буває взагалі. У будь-якій державі наявні певні закони, у тому числі й в тоталітарній. Однак якщо для правової держави в її демократичному розумінні головним є суверенність народу як єдиного джерела влади, підпорядкованість держави суспільству, пріоритет права, то в тоталітарних умовах вона сама виступає джерелом права і влади[9, c. 87-89].
7. Демократичні режими
Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія — це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.
Демократичний режим — це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.
Демократія й олігархія були історією переборені (перша — цілком, друга — частково), а демократичний і тоталітарний режими перетворилися нині в пануючі форми. Їхнє сучасне тлумачення відрізняється від платонівського.
Державовідча думка ХХ століття протиставляє демократію як політичну форму, що забезпечує прогрес, тоталітаризму як утіленню політичної реакції, тоді як у Платона обидві вони суть форми виродження «найкращої держави». Правда, тиранія (платонівський еквівалент сучасного тоталітарного режиму), у цій градації займає останнє місце і тому страждає найбільшою виродженністю.
Державно-правовий режим — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є:
— проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;
— плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;
— рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов'язків;
— демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.
Отже, демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.
Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов свого життя і які будують відносини один з одним на основі обміну і договору[9, c. 62-63].
Політичними передумовами цього режиму є:
* відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, що однозначно визначає мету суспільно — історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;
* наявність вільно формованих позадержавних політичних партій, що відбивають соціальну диференціацію цивільного суспільства;
* обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають з розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією соціальної групи цивільного суспільства, яке вони представляють;
* функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, що прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча в такий спосіб політична боротьба є відображення соціально — економічної конкуренції усередині цивільного суспільства;
* існування не визначальної державну політику і тому не несущої за неї відповідальність меншості, у функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна і кадрова підготовка його зміни;
* наявність політичних воль (гласність, воля слова, преси, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти цивільного суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.
Реалізація цих передумов робить політичний режим демократичним.
Головне в політичному режимі — порядок і умови формування державної влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль народу. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв'язок населення з партіями, партій через вибори які проводяться періодично з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичного режиму, тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом[1, c. 54-56].
8. Партії в політичному житті держави
Термін “партія” (лат. pars/partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.
У більшості західних демократій виникнення політичних партій відбувалося поряд з поширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства. Розширення народного представництва в органах влади не могло не вплинути на сам механізм виборчого процесу та його дійових осіб. Політики не могли більше ігнорувати значну кількість своїх потенційних прихильників. Зі зростаючою кількістю осіб, які не лише мають право обирати, але й право бути обраними, з’явилася небезпека безладдя у вільному політичному суперництві. За умов, коли на політичній арені відбувається строката метушня великої кількості кандидатів з різнобарвними політичними гаслами і програмами, виборець у такому хаосі політичних прапорів навряд чи міг зробити обдуманий і виважений вибір. Крім того, формування уряду у парламентській системі за такого величезного розмаїття представлених точок зору було вкрай складною, якщо не сказати майже неможливою, справою.
Таким чином, постала необхідність певних форм організації між офіційними особами чи кандидатами на політичні посади і тими групами громадян, котрі їх підтримують, з метою сприяння цим особам у здобутті або збереженні влади. Так, протягом ХIX—початку ХХ століть у західних демократіях виникають політичні партії, які об’єднують громадян у більш чи менш формально організовані структури, призначені забезпечити кандидатів на політичні посади у державі і культивувати громадську підтримку в суспільстві, необхідну для їх обрання на основі їхніх спільних заяв принципів і програм діяльності. Спочатку це були так звані “внутрішньо створені” партії в межах певної парламентської асамблеї, у подальшому переважали “зовнішньо створені” (поза парламентом) партії, які відображали вимоги і потреби різних соціальних верств і класів для їх законодавчого та самоврядного представництва. Яскравим прикладом таких “зовнішньо створених” партій є соціалістичні робітничі партії, що поширилися в Європі з початку нинішнього століття. Трохи пізніше таким чином виникли комуністичні, націоналістичні та фашистські партії, котрі вимагали вже не лише реформ, але повної трансформації суспільств, у яких вони діяли. Поява та розвиток цих партій знаходили сприятливий грунт саме серед суспільств з нерозвиненими демократичними інституціями, передусім такими як парламент та інші представницькі органи влади, а також за умов слабкої, хиткої виконавчої влади.
Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників.
Ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час розмірковувань виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію безвідносно до змін у складі її кандидатів. На багатьох виборців з часом назви партій вже діяли як певні кодові символи, які викликали прихильну або несхвальну реакцію, навіть коли виборець мало знав про склад та особисті якості партійних кандидатів.
Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об’єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу. З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці).
Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб’єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.
Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. У Конституції Італії партії розглядаються навіть як пряме та безпосереднє знаряддя народного суверенітету, при цьому суверенні функції виконують партії як правлячі, так і опозиційні. Право правити і право бутив опозиції розглядаються як дві форми вияву народного суверенітету. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної системи в державі.
На думку американських політологів, політичні партії є абсолютно необхідними для демократичного уряду та демократичної, правової держави. Адже, висуваючи до законодавчих органів своїх представників, партії покладають на них обов’язки своїх довірених осіб при створенні і проведенні законів та політики держави в життя.
Таким чином, партія забезпечує зв’язок населення з державними структурами, здійснює інституалізацію політичної поведінки громадян, заміняє стихійні форми суспільно-політичної активності впорядкованими, такими організованими діями, що перебувають під контролем[3, c. 352-355].
9. Оцінка та перспективи політичної та конституційної реформи в Україні
Створення ефективної системи державної влади досі залишається головним завданням Української держави. Наприкінці 2004 року одним зі шляхів подолання жорсткої політичної кризи стало ухвалення Верховною Радою закону про внесення змін до Конституції України.
Відповідно до них, система державного устрою в Україні змінилася з моделі президентської республіки на модель парламентсько-президентської республіки. Ці зміни, які отримали назву політичної реформи і повною мірою набрали чинності після виборів до Верховної Ради України 2006 року, породили проблеми і виклики, на які поки що влада не дала відповіді.
Політична реформа вже кілька років поспіль є однією з центральних проблем політичного життя країни та привертає до себе значну суспільну увагу. З набуттям чинності в повному обсязі змінами до Конституції України, яке відбулося з початком роботи Верховної Ради України, обраної 26 березня 2006р., політична реформа (точніше, реформа системи влади як її складова) стала реальністю.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., до Основного Закону країни внесено ряд принципових поправок, завдяки яким:
- подовжується строк повноважень Верховної Ради України, який відтепер становитиме не чотири, а п’ять років;
- припиняється практика міжфракційних переходів народних депутатів;
- конкретизуються вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими оплачуваними посадами, підприємницькою діяльністю, перебуванням у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку;
- змінюється структура парламенту, в якому протягом місяця має бути сформована коаліція депутатських фракцій у складі більшості народних депутатів від конституційного складу законодавчого органу;
- змінюється порядок формування уряду, склад якого формуватиметься шляхом внесення коаліцією депутатських фракцій пропозиції Президенту щодо кандидатури прем’єр-міністра, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.
Однак, основною метою політичної реформи є перерозподіл повноважень між Главою держави, парламентом і урядом. За концепцією реформи саме ці зміни в Конституції мають привести до переходу до принципово нової для України політичної системи — парламентсько-президентської[10, c. 526-528].
Процес реформування системи влади в Україні розпочався одразу ж після набуття нею незалежності й триває досі. До прийняття Конституції України 1996р. цей процес був, скоріше, пошуком моделі організації влади, яка б могла найбільш органічно замінити попередню. Після 28 червня 1996р. головним мотивом ініціаторів змін стає прагнення посилити власний вплив у політичній системі, яке іноді об’єктивно сприяло підвищенню ефективності влади.
Процес політичного реформування мав власну логіку – “не лінійну” й далеко не завжди зрозумілу власне політикам, не кажучи вже про звичайних громадян. Складне переплетіння ліній проходження законодавчих ініціатив із внесення змін до Конституції, варіації змісту законопроектів, суперечливі й іноді парадоксальні мотивації їх авторів, дискусії та політичні протистояння, які супроводжували найбільш важливі етапи реалізації процедури внесення змін до Конституції – все це вимагає аналізу процесу реформування системи влади в динаміці, з урахуванням відповідного політичного контексту.
Поняття “політична реформа” та “реформа політичної системи” тут вживаються як тотожні, поняття “реформа системи влади” та “конституційна реформа” – як специфічні та вужчі від попередніх.
Окремим фактором впливу на українську політику є латентний інтерес політичних сил до формування нової конституції. На цьому питанні варто зупинитися детальніше. У 2004 році президент сам пішов на початок конституційного процесу і внесення змін до Конституції.
Правильність цього кроку обговорювати даремно. Варто лише зазначити, що на відміну від європейських країн, де існує конкуренція між політичними партіями, а конституція лише створює для них рівні політичні умови, нові зміни в українській конституції зразка 2004 року призначалися для того, щоб збалансувати відносини між галузями влади, які сьогодні функціонують як окремі суб'єкти політичного процесу.
А саме — обмежити повноваження нового президента, хто б ним не став. Результат у наявності – в Україні продовжується перманентна політична криза, і якщо конституцію не довести до ладу, то розраховувати на стабільність не доводиться.
У ході нової конституційної реформи Україні доведеться визначитися з формою правління та обрати між президентською та парламентською республікою. Для такого вибору існує два ключових аргументи. Президентська республіка необхідна в кризові моменти історії, коли потрібна тверда рука, тверда владна ієрархія і дисципліна.
А оскільки в масовій свідомості домінує ідея сьогоднішньої політичної кризи, то і парламентська республіка сприймається як фактор, який підсилює нестабільність у суспільстві.
У свою чергу прихильники парламентської республіки говорять про неприпустимість концентрації влади в одних руках. Крім того, вони з недовірою ставляться до ідеї підвищення рівня незалежності регіонів (місцевого самоврядування, в цілому), яка була би частиною змін у рамках формування президентської республіки.
Зважаючи на все це, українська еліта поки що не готова до жодного з двох варіантів конституційної реформи. Перехід до парламентської моделі керування призведе до істотних змін у виборчому законодавстві, до чого ще не готова жодна з партій (відкриті списки, значне зниження ролі президента).
А перехід до президентської моделі повинен спричинити, наприклад, значне посилення регіонів і місцевої системи самоврядування, а це означає і кардинальне перекроювання державного бюджету на користь бюджетів місцевих.
Враховуючи те, що корупція на місцевому рівні значно перевищує її на центральному рівні, пророчити негативні наслідки такого переходу для місцевого бізнесу і населення зараз дуже складно.
Крім того, самі зміни конституції допускають не тільки формування конституційної більшості, але і реальне партнерство основних партій по цьому питанню[2, c. 211-213].
Список використаної літератури
1. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
2. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ І. І. Бодрова, С. В. Болдирєв, В. О. Величко; За ред. С. Г. Серьогіної; М-во освіти і науки України; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Муд-рого. — Х.: Право, 2005. — 255 с.
3. Журавський В. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Навчальний посібник/ Віталій Журавський, Віталій Серьогін, Олександр Ярмиш,. — К.: ВД "Ін Юре", 2003. — 671 с.
4. Колодій А. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник/ Анатолій Колодій, Анатолій Олійник,; За ред. Я. Ю. Кондратьєва; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 463 с.
5. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.
6. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.
7. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
8. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
9. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Ред.: В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков. — К.: Юрінком Інтер, 2002. – 367 с.
10. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.