Державне регулювання економіки

1. Чинники економічного росту.

2. Державне регулювання природокористування.

3. Державний бюджет.

Список використаної літератури.

1. Чинники економічного росту

Економічне зростання — це розширення масштабів виробництва, зростання випуску продукції, збільшення національного доходу або валового національного продукту.

У світовій практиці економічне зростання визначається і вимірюється двома способами: річними темпами зростання у відсотках реального внутрішнього валового продукту за певний період часу та річними темпами зростання внутрішнього валового продукту на душу населенняу відсотках.

Економічне зростання країни визначають чотири групи факторів:

1. Фактори пропозиції.

2. Фактори попиту.

3. Фактори ефективності.

4. Соціокультурні, інституційні та інші фактори.

Фактори пропозиції забезпечують фізичну здатність економіки до збільшення обсягу виробництва. Тільки наявність більшої кількості ресурсів, їх висока якість сприяють нарощуванню потенціалу країни. Фактори пропозиції включають природні ресурси (землі, корисні копалини, водні ресурси, енергоносії, клімат, лісові ресурси тощо), трудові ресурси, капітал (будівлі, устаткування, дороги тощо), технологію та інновації.

Фактори попиту проявляються через макроекономічне середовище, яке забезпечує рівень споживання, рівний та адекватний наявним ресурсам (оптимальні ціни, податки, процентні ставки тощо).

Фактори ефективності забезпечують оптимальну структуру виробництва та економне використання всіх наявних ресурсів.

Існує чимало й інших факторів, які впливають на економічне зростання, однак вони не підлягають кількісному вимірюванню. Це соціокультурні та інституційні фактори — сприятлива політична, соціальна, культурна атмосфера, повага до підприємництва, впорядкованість відносин власності тощо.

В останні роки підвищився інтерес до дослідження факторів економічного зростання. Західні вчені в економічному зростанні, окрім факторів капіталу та праці, виділяють "загальний фактор продуктивності" (TFP — total factor productivity) і пропонують методики його вимірювання. На їхню думку, частину економічного зростання не можна пояснити з допомогою вимірювальних факторів — капіталу і праці, і називають її "залишком Солоу" або "загальним фактором продуктивності". У Звіті про світовий розвиток наводяться дані, які засвідчують значну частку цього фактора в економічному зростанні високорозвинених країн світу (від 50 % у США до 87 % у ФРН).

Економічний розвитокє багатофакторним процесом, який відображає зміни в усіх сферах господарського життя країни. Для визначення рівня економічного розвитку країни використовують систему показників:

—валовий внутрішній продукт на душу населення;

—виробництво і споживання основних видів продукції на душу населення;

—показники ефективності економіки (які обчислюються на основі ВВП);

—національний дохід на душу населення;

—рівень та якість життя населення.

Основним показником економічного розвитку країни є ВВП на душу населення. За цим показником усі країни поділяються на розвинуті (з ВВП понад 12 тис. дол. на рік) та країни, що розвиваються.

Про рівень економічного розвитку країни свідчать показники виробництва і споживання ключових (базових) видів продукції на душу населення — енергоспоживання, автомобілі, мінеральні добрива, папір, зерно, м'ясо, молоко, цукор тощо.

Показники ефективності економіки найбільшою мірою характеризують рівень економічного розвитку, оскільки характеризують результативність використання основних факторів виробництва — енерго-, матеріаломісткість виробництва, фондовіддачу, фондомісткість, продуктивність праці тощо.

Національний дохід на душу населення — узагальнений показник економічного розвитку країни та ефективності національної економіки.

До показників рівня та якості життя населення відносять: середню тривалість життя, рівень освіти, тривалість робочого дня, забезпеченість житлом, лікарями, вчителями на 1000 осіб, величину денного бюджету особи тощо.

Про рівень економічного розвитку країни судять на підставі галузевої структури економіки. Висока частка обробних галузей є ознакою високого рівня економіки.

Для порівняння ефективності національних економік Міжнародний валютний фонд розробив показники порівняльної конкурентоспроможності. Для їх обчислення порівнюють ціни і витрати виробництва в обробній промисловості з відповідними середньозваженими показниками розвинутих країн. Серед цих показників найважливішими є:

—порівняльний рівень гуртових цін промисловості;

—порівняльний рівень експортних цін промислових товарів;

—питомі витрати на оплату праці (в розрахунку на одиницю продукції);

—випуск продукції на відпрацьовану людино-годину та ін.

Суть економічного зростання легко зрозуміти, розглянувши модель, що відображає зв'язок між використаними ресурсами та отриманим результатом. Якщо комбінація ресурсів залишається незмінною, то для збільшення обсягів продукту необхідно залучити більшу кількість ресурсів. Якщо вважати, що для створення валового національного продукту потрібні лише два ресурси: капітал (основні фонди) і праця (трудові ресурси), то зв'язок між ними і продуктом матиме такий вигляд (рис. 1).

Однак наведена модель дає узагальнену оцінку дійсності, позаяк чинники економічного зростання не обмежуються цими двома ресурсами.

Модель, яка відображає дію більшої кількості чинників, повніше відображає реальну картину економічного зростання. Саме такою є модель економічного зростання Р. Солоу, за розробку якої авторові було присуджено Нобелівську премію (1987 р.). Основними рисами моделі Р. Солоу є врахування таких чинників зростання, як запас капіталу (заощадження), приріст населення та технологічний прогрес. При зростанні норми заощаджень економіка матиме більше інвестицій, більший запас капіталу, а отже, і більший рівень виробництва. Однак збільшення норми заощаджень має зворотний ефект — призводить до скорочення норми споживання, яке певним чином обмежує виробництво. Таким чином, заощадження сприяють нагромадженню капіталу, збільшують створений продукт, а разом з цим і споживання. Критерієм при виборі норми заощадження є максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання, який дістав назву "золотого правила". "Золотому правилу" відповідає така норма заощаджень, при якій формується стійка капіталоозброєність, але за умови максимального споживання.

Урахування чинника технологічного прогресу вносить деякі зміни у формулювання "золотого правила": для максимізації споживання необхідно, щоб витримувалась рівність:

МРК = а+п+дабо МРК-а = п+д,

де (п+д) — темпи приросту населення та ефективності праці; МРК — гранична продуктивність капіталу; а — норма амортизації.

Економічний зміст формули такий: для формування запасу капіталу і капіталоозброєності необхідно, щоб чистий граничний продукт капіталу (МРК-а) дорівнював темпові приросту загального обсягу виробництва (п+д).

Отже, економічне зростання є результатом поєднання факторів розвитку, з допомогою моделювання яких можна прогнозувати економічний розвиток.

Економічне зростання треба відрізняти від розвитку економіки. Розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, а економічне зростання — як збільшення обсягів виробництва. Між розвитком і зростанням існує тісний зв'язок. Адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку.

Для сучасної економіки України характерним є зменшення масштабів виробництва. Застосування моделі Р. Солоу до цієї ситуації дає змогу зробити певні прогнози щодо перспектив економічного зростання.

В політиці економічного зростання в Україні виділено два етапи її здійснення. На першому етапі передбачено: у 2000 р. — 2 % приросту ВВП, у 2001 — 4%, а у 2002-2004рр. — вийти на 6,5 % середньорічного приросту. Орієнтири першого етапу забезпечують шляхом:

—підсилення владних функцій держави (посилення регулювання економіки);

—утвердження критичної маси ринкових перетворень;

—поглиблення процесів макроекономічної стабілізації;

—запобігання подальшому збільшенню державного боргу;

—розвитку механізмів стимулювання внутрішнього ринку.

2. Державне регулювання природокористування

В основі державного регулювання природоохоронної діяльності лежать принципи екологічної безпеки, основними з яких є:

—пріоритетність вимог екологічної безпеки при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

—гарантування державою екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей;

—запобіжний характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;

—забезпечення екологізації матеріального виробництва на основі широкого використання новітніх технологій, відтворення природних ресурсів, комплексного вирішення питань охорони довкілля;

—збереження різноманітності та цілісності природних об'єктів і комплексів;

—науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства, визначення впливу господарської діяльності на довкілля;

—підвищення відповідальності за негативний вплив на навколишнє середовище;

—широке міжнародне співробітництво в питаннях охорони навколишнього природного середовища.

Чинним природоохоронним законодавством передбачені пріоритетні напрями відтворення та раціонального використання природних ресурсів. їх реалізація повинна здійснюватися на національному, регіональному та об'єктному рівнях шляхом постійного й послідовного вирішення поточних і перспективних питань екологічної безпеки, охорони довкілля, розвитку та вдосконалення відповідно до стандартів ЄС законодавчої бази, застосування дієвих економічних інструментів.

До пріоритетних напрямів належать:

—гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

—поліпшення екологічного стану річок та якості питної води;

—стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

—запобігання забруднення Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;

—формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

—будівництво нових та реконструкція діючих потужностей очисних каналізаційних споруд;

—підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;

—збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповідної справи.

Об'єктами охоронинавколишнього природного середовища є:

—природні ресурси (земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліс, тваринний світ тощо);

—ландшафти та інші природні комплекси;

—території та об'єкти природно-заповідного фонду;

—здоров'я і життя людей;

—природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів.

Державне регулювання охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів в Україні здійснюється комплексом заходів правового, адміністративного та економічного характеру, сукупність яких формує екологічну політику держави (рис. 33). Екологічна політика — це сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу забруднення, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону і раціональне використання природних ресурсів.

Розрізняють два типи екологічної політики — пасивну та активну. Суть пасивної політики полягає у впровадженні заходів щодо стримування негативних впливів на природу. Вона ґрунтується на застосуванні адміністративних інструментів регулювання: екологічних норм і нормативів, дозволів, штрафних стягнень. Активна екологічна політика орієнтується на екологічний моніторинг, на послідовне зменшення негативних впливів на природу в результаті змін у свідомості громадян і товаровиробників.

Екологічний моніторинг — це систематичний збір, обробка та аналіз даних про негативні впливи на довкілля, прогнозування та формування політики щодо захисту природного середовища.

Основні нормативно-правові акти екологічного регулювання в Україні ухвалені впродовж 1991-1995 pp. Основними з них є: Закони України "Про охорону навколишнього середовища" (1991 p.), "Про природно-заповідний фонд" (1992 р.), "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.), "Про тваринний світ" (1993 р.), "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (1995р.), "Про екологічну експертизу" (1995 p.); Кодекси України — земельний, лісовий, про надра, водний; ратифіковані міжнародні екологічні угоди тощо. Ці нормативно-правові акти визначають засади та рамки діяльності щодо захисту довкілля, використання різноманітних природних ресурсів, підтримання екологічної безпеки, збереження унікальних територій та природних об'єктів, які є частиною історико-культурної спадщини України.

Міжнародні екологічні угоди стосуються глобальних питань захисту довкілля, захисту і збереження біологічного різноманіття та природних екосистем.

Заходи адміністративного характеру щодо охорони навколишнього середовища об'єднують державні стандарти, екологічні нормативи, екологічний моніторинг, екологічну експертизу, державну екологічну інспекцію, екологічне, лімітування.

Важливим інструментом регулювання охорони навколишнього природного середовища є стандартизація. Державні екологічні стандарти є обов'язковими для виконання і містять вимоги та режим використання та охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього середовища. Регулювання охорони навколишнього природного середовища забезпечується системою екологічних нормативів, яка включає:

—нормативи екологічної безпеки — гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у природному середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та інших шкідливих впливів; гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування;

—гранично допустимі норми викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднювальних речовин і матеріалів, рівні шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів.

Екологічні нормативи мають відповідати вимогам охорони здоров'я людей і навколишнього природного середовища. В окремих регіонах можуть встановлюватися більш жорсткі нормативи гранично допустимих концентрацій та інших шкідливих впливів на довкілля.

Міністерство екології та природних ресурсів разом із Міністерством охорони здоров'я України та іншими уповноваженими у цій сфері органами здійснюють постійний екологічний моніторинг —контроль за станом та рівнем забрудненості середовища життєдіяльності людини — повітря, води, ґрунту, шумом, вібрацією, електромагнітними коливаннями, радіацією тощо.

В межах екологічного моніторингу проводиться державна екологічна інспекція, яка здійснює контроль за дотриманням екологічного законодавства, екологічних нормативів, встановлює рівень відхилень від встановлених норм, визначає штрафні санкції за допущені відхилення.

Для запобігання шкоді навколишньому середовищу, нераціональному використанню природних ресурсів в Україні проводиться екологічна експертиза, якій підлягають проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів та інша передпланова та передпроектна документація; техніко-економічні обґрунтування та розрахунки, проекти будівництва та реконструкції суб'єктів господарювання; документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів; проекти інструктивно-методичних і технічних актів з регламентації господарської діяльності; техніко-технологічні рішення, впровадження яких може призвести до порушення екологічної рівноваги та безпеки.

В Україні здійснюється державна, громадська та інші види екологічної експертизи. її проведення є обов'язковим у процесі законотворчої, управлінської, інвестиційної, господарської діяльності.

Адміністративним важелем регулювання оптимального використання природних ресурсів виступають ліміти. Вони визначають норму використання мінеральних ресурсів, лісів, води, землі, яка не призводить до порушення екологічної рівноваги.

Важливим інструментом регулювання природоохоронної діяльності виступає фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища. Воно здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних фондів охорони довкілля, добровільних внесків. Фінансування заходів природоохоронного характеру здійснюють підприємства, організації та установи з прибутку, отримуючи певні пільги в його оподаткуванні.

Формування коштів на охорону природного середовища відбувається за рахунок плати за спеціальне використання природних ресурсів, забруднення довкілля, погіршення характеристик природних ресурсів.

Основним джерелом надходжень до бюджетів вважається плата за спеціальне використання природних ресурсів. Вона визначається на основі диференційованих нормативів плати за кожний вид ресурсу та лімітів їх використання. Цитрати за цими платежами в межах лімітів відносяться на операційні витрати підприємства, а позалімітні витрати — на його прибуток.

Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднених речовин у природне середовище, захоронення відходів та інших шкідливих впливів. Ці платежі здійснюються за рахунок прибутку підприємств, організацій чи окремих громадян.

Платежі за погіршення характеристик природних ресурсів в результаті їх господарського використання — зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів тощо.

Вищезазначені платежі надходять до державного та місцевого бюджетів і спрямовуються на заходи з відтворення природних ресурсів, підтримання їх у належному стані.

Важливим засобом вирішення багатьох екологічних проблем є програмно-цільове планування заходів, яке виражається у формуванні екологічних цільових комплексних програм.

Відомості про наявність та стан природних ресурсів містяться у кадастрах природних ресурсів. В Україні оприлюднений Кадастр земельних ресурсів, ведеться робота зі складання лісового кадастру. Земельний кадастр містить інформацію про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами, якісну характеристику земельного фонду тощо. Він сформований в результаті геодезичних, картографічних обстежень та розвідок, бонітування та економічної оцінки землі.

Органи державного управління здійснюють облік об'єктів, які мають шкідливий вплив на стан навколишнього середовища. Підприємства та організації проводять первинний облік у галузі охорони довкілля і передають інформацію державним органам у цій сфері.

3. Державний бюджет

Бюджет сформувався в результаті тривалого історичного процесу розвитку людського суспільства, трансформації натурального господарства у вартісно-мінове, виникнення і функціонування держави. В сучасних умовах бюджет — це складне економічне і багатогранне явище, без якого не може існувати жодна держава. Об'єктивна необхідність бюджету зумовлена діяльністю держави, необхідністю перерозподілу валового внутрішнього продукту між сферами діяльності, територіями країни внаслідок нерівномірності їхнього розвитку, між окремими верствами населення для забезпечення найбільш вразливих його категорій фінансовими ресурсами.

Бюджет як центральна ланка всієї фінансової системи України є складним явищем. Він являє собою основну економічну форму планомірного утворення і використання централізованого фонду фінансових ресурсів для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства. За економічною природою бюджет відображує грошові відносини, які складаються між державою, з одного боку, та суб'єктами господарювання усіх форм власності і фізичними особами — з іншого. Він являє собою затверджений у законодавчому порядку документ у формі розпису доходів і видатків держави на відповідний термін.

Економічна природа бюджету зумовлюється необхідністю фінансування заходів з надання суб'єктам суспільства нематеріальних благ і послуг у формі оборони країни, національної безпеки й правопорядку, захисту довкілля, освіти, охорони здоров'я, науки, культури тощо, саме нематеріальні блага і послуги, які отримують суб'єкти суспільства від держави, мають істотний вплив на рівень добробуту населення і якість його життя. Використовуючи бюджети різних рівнів, держава забезпечує певний стан матеріального достатку населення та комфортне й безпечне існування суб'єктів суспільства.

Ґрунтуючись на ринкових позиціях функціонування суб'єктів суспільства, економісти доходять висновку, що за допомогою бюджету відбуваються обмінні операції у формі купівлі-продажу за схемою «податки — нематеріальні блага і послуги». Через бюджет здійснюється обмін між державою та суб'єктами суспільства, де податки, обов'язкові платежі та збори виступають формою залучення грошових коштів і підтвердженням участі населення у фінансуванні необхідних йому послуг. Рівновага між суспільною корисністю наданих державою нематеріальних благ і послуг та їх сумарною вартістю забезпечується у демократичному суспільстві відмовою від підтримки на виборах певних політичних сил[14, c.21-22].

Бюджет служить сферою зіткнення економіки і політики та невід'ємною складовою соціально-економічного розвитку суспільства. У бюджеті сконцентровані інтереси держави, суб'єктів господарювання та населення. Між ними відбувається постійне протиборство за присвоєння певної частини суспільного продукту. Тому головне призначення бюджету полягає у зрівноваженні інтересів усіх суб'єктів суспільства. Відповідно до визначеної фінансової політики за допомогою бюджету відбувається розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту за підрозділами виробництва, галузями економіки, адміністративно-територіальними одиницями суспільства та верствами населення.

Фінансові ресурси бюджетів різних рівнів служать засобом вирішення таких завдань у суспільстві:

а) забезпечення виконання державою своїх функцій;

б) функціонування соціальної інфраструктури суспільства;

в) сприяння пропорційному розвитку регіонів і галузей економіки шляхом оптимального розподілу й перерозподілу фінансових ресурсів;

г) гарантування соціального захисту населення і вирішення

національних проблем;

д) фінансування розвитку науково-технічного прогресу;

є) забезпечення охорони довкілля.

Органи державної влади і державного управління використовують бюджет для виконання таких функцій:

а) здійснення контролю за станом виробництва і реалізації товарів;

б) шляхом бюджетного регулювання впливають на фінансову діяльність місцевих органів влади і управління;

в) проводять контроль за діяльністю виконавчо-розпорядчих органів, які складають і виконують бюджет.

Бюджет відображує економічні відносини, за допомогою яких держава здійснює мобілізацію і використання централізованого фонду фінансових ресурсів. Бюджет — це план формування і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які виконують органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Основним і вирішальним джерелом доходів бюджетів різних рівнів є нагромадження фізичних і юридичних осіб. Водночас вилучення до бюджетів більшої частини нагромаджень підірвало б внутрішньогосподарське стимулювання. Тому частина їхніх нагромаджень використовується на внутрішньогосподарські цілі.

Мобілізація певної частини фінансових ресурсів до бюджетів дає можливість державі забезпечувати використання їх на задоволення першочергових потреб суспільства. Це дає змогу уникати розпорошування коштів численними каналами і на менш важливі цілі. Виділення частини валового внутрішнього продукту на загальнодержавні потреби через бюджетний механізм дає можливість дотримуватися певної пропорційності у розвитку суспільства[11, c. 18-19].

Виключно важливим є політичне значення бюджету. З допомогою фінансових ресурсів бюджетів різних рівнів реалізується економічна політика держави. Значною мірою це забезпечується сталістю, регулярністю та своєчасністю надходжень фінансових ресурсів до бюджету у формі податкових і неподаткових надходжень, зборів, відрахувань та обов'язкових платежів, доходів від операцій з капіталом і добровільних внесків фізичних та юридичних осіб.

Бюджет має стати ефективним механізмом узгодження державних потреб із можливостями мобілізації доходів. Зокрема, у ході бюджетного процесу уряду слід діяти в напрямку забезпечення фінансовими ресурсами державних пріоритетів та найнеобхідніших із конкуруючих між собою запитів. Уряд визначає свої пріоритети при виборі потреб, на які він витрачатиме кошти. Процес складання бюджету та його виконання — це перетворення фінансових ресурсів у конкретні заходи щодо задоволення людських потреб,тому бюджет може бути описаний як набір цілей із зазначенням вартості їх досягнення.

У середньостроковій перспективі розв'язання проблем складання бюджету має спиратися на подальшу податково-бюджетну консолідацію і потребує здійснення реформ у сферах підвищення транспорантності й забезпечення фінансової стабільності, подолання слабких місць податкового адміністрування, зміцнення системи управління державними видатками. Для вирішення цих завдань слід докласти зусиль у трьох взаємопов'язаних сферах: формуванні доходів, складанні бюджету та контролі за державними видатками. Вдосконалення підходу до складання бюджету повинно ґрунтуватися на реалістичному аналізі можливостей країни витрачати кошти в окремих сферах забезпечення державними послугами. Це дасть змогу розпоряджатися бюджетними асигнуваннями на реалістичному рівні та встановлювати пріоритети для цих витрат під час підготовки бюджету ( тобто за допомогою чітко окреслених заходів бюджетної політики в бюджетній резолюції).

В Україні необхідно створити багатоканальну систему формування бюджету, на основі якої кожен рівень бюджетної системи повинен мати власні закріплені доходи. Обсяг цих доходів має бути достатнім для забезпечення функцій і обов'язків які покладаються на той чи інший рівень влади. При розв'язанні проблем бюджетного вирівнювання треба в першу чергу розробити правові засади і механізм бюджетного регулювання в Україні. На основі глибокого аналізу встановити рівні соціально-економічного розвитку територій і на цій базі визначити обсяги фінансових ресурсів, необхідних для бюджетного вирівнювання[5, c. 27-28].

На основі проведеного вивчення порядку і здійснення механізму бюджетного процесу можна зробити висновки: 1) Потребує вдосконалення бюджетний процес в такому напрямку, як розробка й обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів. 2) При плануванні видатків необхідно обчислювати за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, встановленими вищими органами законодавчої влади на основі чинних законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави. 3) Необхідно здійснювати глибоку і всебічну аналітичну роботу над обґрунтуванням показників доходів і витрат бюджету з урахуванням впливу змін цін, заробітної плати, норми матеріальних і грошових витрат. 4) Чітко встановити розмежування між бюджетами. Бюджетний процес – це багатогранне і динамічне явище, що потребує постійного вивчення й удосконалення відповідно до вимог економічного, соціального, демографічного,політичного, екологічного стану держави і відповідних цілей та завдань держави на певному етапі розвитку суспільства[6, c. 129].

Список використаної літератури

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.

2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.

3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21

4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2.

5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 52-58

6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.

7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.

9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2002. — № 6. — С. 13-22

11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. — 2002. — № 3. — C. 67-69.

12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 2004. — № 5. — С. 7-11

13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с

14. Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.86-93

15. Стефанок І. Б. Теоретико-методологічні засади застосування контролінгу в системі державного регулювання економіки //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.149-156.

16. Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 55-62

17. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.

18. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

19. Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с

20. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.