Державне регулювання економіки
Категорія (предмет): Економічна теорія-1. Мета підприємницької діяльності.
2. Які проблеми не здатний вирішити ринок?.
3. Державне регулювання економіки як науки.
4. Нормативне регулювання як елемент державної підтримки підприємництва.
Список використаної літератури.
1. Мета підприємницької діяльності
На підприємстві здійснюється виробництво продукції, відбувається безпосередній зв’язок робітника з засобами виробництва. Підприємство самостійно розпоряджається своєю продукцією, одержаним прибутком, що залишається в його розпорядженні після оплати податків і інших обов’язкових платежів.
Для усвідомлення дійсної сутності підприємництва важливим є розуміння його основних орієнтирів. Погляди дослідників з цього приводу різні. Так, Й. Шумпетер вважав, що “підприємець – це людина особлива”, “прибуток для нього лише символ успіху”. Для підприємця “головне – ступити на незвіданий шлях, далекий від усталених рішень”. На думку Г.Л. Багієва, підприємництво має своєю кінцевою метою не стільки прибуток, скільки неперервність процесу, пов’язаного з відтворенням попиту та задоволенням потреб індивідума або соціальної групи, суспільства в цілому. Р. Хизрич стверджує, що “підприємець – це людина, яка витрачає на створення чогось нового необхідні час та сили, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи у нагороду гроші та задоволення від досягнутого”. М.З. Ільчиков основним імпульсом у підприємницькій активності вважає прагнення до збагачення, розуміючи під збагаченням не прагнення до накопичування, а розширення можливостей, які дозволяють організувати життя відповідно до уявлень, що формуються на рівні свідомості. В.Д. Базилевич основною метою підприємницької діяльності вважає максимізацію доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. В.А. Кредісов проголошує, що підприємництво має “на меті отримання надприбутку”.
Прагнення до отримання комерційного зиску є більш загальною та визначальною рисою підприємництва, ніж окремі способи забезпечення цього зиску – пошук привабливих сфер вкладення капіталу, комбінування чинників виробництва чи впровадження інновацій. Важко не погодитися зі спостереженням Р.В. Ішутіна, що підприємець змушений “займатися неперервним пошуком змін у потребах, у попиті кінцевого споживача на продукцію і послуги для задоволення цих потреб шляхом організації виробництва, орієнтованого на найкращі новації” для отримання прибутку, якщо інакше він його не отримає [11]. Якщо підприємець може отримати прибуток, не вкладаючи сили і кошти у вдосконалення виробництва, він це зробить. Для підприємця “орієнтація на кращі новації” є способом отримання прибутку в умовах, коли іншого шляху немає. Непрямим підтвердженням цих висновків є поширення деформованих, спотворених форм підприємницької діяльності у країнах колишнього СРСР. Російський економіст Ю.В. Тарануха стверджує, що “виникає відповідна культура підприємництва”, яка спирається “на особисті зв’язки та бюрократичні механізми”. Вчений вважає, що “підприємництво пов’язує завоювання конкурентних переваг не з реалізацією новаторської функції”, а з залученням “наявного адміністративного ресурсу”.
Усе вище сказане справедливе й для українського бізнесу.
Господарський кодекс України містить таке визначення: “підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку”. Схоже визначення використано і у Цивільному кодексі Російської Федерації.
Проведений аналіз основних функцій та орієнтирів підприємницької діяльності дає змогу зробити висновок, що розуміння підприємництва як “особливої інноваційної форми бізнесу, яка у відповідних історичних і соціально-економічних умовах стає переважаючою, забезпечує економічну динаміку всьому суспільному відтворенню”, зараз в Україні є неправомірним. Обґрунтування на зразок “підприємництво – це стиль господарювання, якому притаманні принципи новаторства, антибюрократизму, постійної ініціативи, орієнтації на нововведення”, які досить поширені у вітчизняній науковій літературі, не витримують критики.
В умовах ринкових економічних відносин основною фігурою на підприємстві виступає підприємець. Статус підприємця (бізнесмена) набувається шляхом державної реєстрації підприємства. При цьому суб’єктом підприємницької діяльності може бути як окремий громадянин, так і об’єднання громадян.
Таким чином, підприємство — це самостійний господарський суб’єкт, створений підприємцем або об’єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Мета функціонування підприємства — задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Дійсно, основна мета підприємництва — одержання прибутку, але не будь-якою ціною. Цивілізовані ринкові відносини вимагають розумного співвідношення обох цілей: задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Приступаючи до утворення підприємства, підприємець чи група підприємців повинні мати перед собою чітку і ясну (зрозумілу) ідею. Ця ідея повинна бути підкріплена системою постійного одержання замовлень на свою продукцію або послуги. Передбачений випуск продукції або надання послуг повинні бути забезпечені усіма необхідними матеріальними ресурсами. Крім того, починаючи нову справу, необхідно подумати про можливості постійного поповнення свого капіталу. Всі ці питання повинні бути конкретно відображені в основному документі — підприємницькому бізнес — плані.
Важливою якісною рисою будь-якого підприємця сучасного підприємця є здатність гнучко реагувати на зміну ситуації. Для цього треба бути компетентним у вибраній сфері діяльності, володіти необхідними рисами характеру: цілеспрямованість, наполегливість, готовність до невдач, здатність навчатися і робити висновки із своїх помилок. Необхідно підібрати надійних партнерів і соратників. Треба бути готовим до конкурентної боротьби. Необхідно чітко організувати маркетинг, вміти підтримувати неформальні зв’язки і офіційні відносини як з постачальниками сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, так і з споживачами продукції, з замовниками.
Сучасне підприємство — складна організаційна структура. В умовах ринкової економіки зростає роль трьох основних напрямів організації промислового підприємства:
— наукова організація виробництва;
— наукова організація праці;
— наукова організація управління.
Підприємництво має ініціативний характер і орієнтується на ринок.
Характерними для підприємництва є обов'язкова наявність інноваційного моменту — виробництво нового товару чи зміна профілю діяльності, або створення нового підприємства.
Мета підприємницької активності — виробництва й пропозиція ринкові такого товару, на який є попит і який дає прибуток.
Для розвитку підприємництва необхідна також наявність від повідної суспільної ситуації (ідеологічної, політичної і соціальна економічної обстановки). Ефективне здійснення підприємницької діяльності можливе тільки за відповідної суспільної ситуації — підприємницького середовища, під яким розуміють передусім ринок, ринкову систему відносин, а також особисту свободу підприємця, тобто його особисту незалежність, що дає змогу приймати таке підприємницьке рішення, яке, з його погляду, буде найефективнішим, дійовим і забезпечить максимальний прибуток.
2. Які проблеми не здатний вирішити ринок?
Функціонування ринку передбачає наявність певних умов, без яких він не може повністю виконувати свої функції: це, по-перше:
1) економічна самостійність господарюючих суб'єктів, які можуть самостійно приймати рішення щодо своєї діяльності;
2) достатня кількість суб'єктів ринку для забезпечення між ними конкуренції. Світова практика свідчить, що для забезпечення конкуренції у сфері виробництва повинно бути не менше 15-20 виробників однотипної продукції. З їх правом без обмежень виходити на ринок. При меншій їх кількості конкуренція обмежується більною чи меншою мірою, влада монополій, що істотно обмежує виконання ринком своїх функцій;
3) відсутність жосткого режиму адміністративного впливу на господарюючі суб'єкти.
Нормальне функціонування ринку передбачає і таку умову як вільне ціноутворення.
Важливими умовами функціонування ринку є повнота і доступ до інформації про ринок усіх суб'єктів економічної діяльності. Слід зазначити, що Україна іде шляхом створення умов для функціонування ринку.
Ринок являє собою велике досягнення цивілізації. Він має як позитивні так і негативні недоліки. Тому його не можна ідеалізувати. Йому присутні такі недоліки:
1) Як саморегулююча система ринок не є ідеальною системою.
2) Ринкова система не забезпечує повного використання ресурсів. Для неї притаманні неповна зайнятість і речових і трудових ресурсів. Безробіття є супутником ринку.
3) Ринок не враховує впливу зовнішніх ефектів. Наприклад, забруднення навколишнього середовища. Товаровиробники, порушуючи екологічне середовище, не бажають нести витрати для відновлення природи.
4) Ринок не в повній мірі враховує вплив позитивних зовнішніх ефектів (послуги освіти, науки).
5) Ринок не тільки збагачує але і розорює частину підприємств і частину населення.
6) Ринок не здатний вирішити цілий ряд національних проблем (пенсіонери, хворі, інваліди, сироти…).
Таким чином, ми бачимо, що ринок фактично не всемогутній. Ринок не вирішує всі проблеми економічного життя. Існує цілий ряд проблем, вирішення яких повинна взяти на себе держава. Все це дозволяє зробити висновок, що ринковий механізм потребує регулювання, коректування. І такий механізм створює змішана економіка.
Пенсійне забезпечення завжди відігравало помітну роль у діяльності будь-якої держави. З прийняттям Законів України "Про пенсійне забезпечення", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державну службу" та низки інших законодавчих актів практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення в Україні.
Пенсійне забезпечення в Україні є державною системою, яка становить основну складову системи соціального захисту населення. Реалізацію державної політики у сфері пенсійного забезпечення здійснює Міністерство праці та соціальної політики й Міністерство фінансів України. Управління фінансами пенсійного забезпечення здійснює Пенсійний фонд України, а обіг коштів у пенсійній системі відбувається через банківські установи та відділення зв'язку.
Система охоплює всіх непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів, осіб, котрі втратили годувальника, виплати яким проводяться у формі пенсій, надбавок і підвищень до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових пенсій.
У загальній чисельності пенсіонерів пенсіонери-інваліди станом на 1 січня 2006 року становили 16,2 відсотка. Із числа інвалідів І та II групи чоловіків до 60 років — 262805 осіб, жінок до 55 років — 206111 осіб.
Пенсії у разі втрати годувальника становлять 8,2 відсотка від усіх пенсій, що були призначені станом на 1 січня 2001 року відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення". Загальна чисельність пенсіонерів, які одержують пенсію у разі втрати годувальника, — 841114 осіб, із них: на одного непрацездатного — 596126 осіб (70,9%); на двох непрацездатних — 183663 особи (21,8%); на трьох і більше — 61355 осіб (7,3%).
Характерними рисами існуючої пенсійної системи є низький рівень пенсій, старіння населення, збільшення кількості дострокових пенсіонерів, нестача коштів у Пенсійному фонді. Тому вкрай гострою стає проблема реформування пенсійного забезпечення. Найпроблемнішими питаннями продовжують залишатися: низькі розміри пенсій; відсутність диференціації трудових пенсій і відсутність джерел фінансування пенсій пенсіонерам у сільській місцевості; надання відстрочок, розстрочок і списання заборгованості із сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що набуло системного характеру; постійне збільшення кількості пільгових категорій пенсіонерів; недостатнє пенсійне забезпечення осіб, які отримують пенсії через інвалідність та у разі втрати годувальника; невизначеність порядку управління тимчасово вільними коштами Пенсійного фонду тощо.
У рамках існуючої пенсійної системи цих проблем не розв'язати. Застосування в подальшому принципу, за яким сьогодні проводиться підвищення мінімальних пенсій, дискредитуватиме ідею соціальної справедливості щодо тих пенсіонерів, хто працював довше і мав більший заробіток (тобто зробив більший внесок у систему соціального забезпечення), призведе до зрівнялівки. Наступні кроки з підвищення розмірів пенсій слід зосередити на поступовому збільшенні (знятті) існуючих максимальних обмежень у розмірах пенсій, що нараховуються відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Істотною проблемою, яку матиме солідарна пенсійна система України в майбутні десятиліття, є зменшення кількості працівників при одночасному збільшенні кількості пенсіонерів. Це загальнолюдська проблема старіння населення, задля розв'язання якої більшість країн світу реформували або прагнуть реформувати власні пенсійні системи.
Протягом найближчого часу необхідно запровадити такі заходи:
— поступово розширити період і сукупний дохід, які використовуються як база для розрахунку пенсії;
— запровадити жорсткіші нормативні положення, спрямовані проти зловживань у пенсійній системі, скасувати всі інші соціальні пільги, які до неї прив'язані, та положення щодо виняткових привілеїв;
— у платіжних відомостях зазначати суми відрахувань працівників і роботодавців до пенсійних фондів, щоб підняти свідомість щодо витрат на пенсійне забезпечення;
— зменшити суми пенсійних відрахувань із метою зниження фінансового тиску на платників;
— поступово, за рахунок зменшення тіньового сектору збільшувати кількість платників пенсійних внесків.
Держава зобов'язана привести під законодавче регулювання окремі приватні пенсійні фонди, які вже діють, унеможливити їхнє банкрутство чи будь-які шахрайства з коштами їх вкладників.
Існують й інші причини, які настійливо потребують розв'язання проблеми пенсійного забезпечення.
Система пенсійного забезпечення має стати, нарешті, системою соціального страхування, самодостатньою, фінансове стабільною системою, яка задовольнятиме право всіх її учасників на належне пенсійне забезпечення із досягненням ними пенсійного віку.
3. Державне регулювання економіки як науки
З’ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній літературі використовуються різні терміни «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне втручання в економіку», «державна економічна політика», «державне управління економікою» та ін.
Найменше відповідає сутності явища такий поширений термін, як «державне втручання в економіку». Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хірургічне втручання в організм людини. Насправді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою частиною.
Економічна політика держави є елементом загальної державної політики, яка включає соціальний, гуманітарний, оборонний, екологічний та інші напрямки. Якою б не була державна політика за своїми напрямами, характеристиками та пріоритетами, вона має бути комплексною, охоплювати всі сфери суспільного життя. Навіть ті, хто визнає базисний характер економіки, не заперечують великого впливу на неї політичних, соціальних, моральних, духовних, психологічних та інших факторів. Забувати це — значить позбавляти себе можливості ефективно впливати на економічні процеси.
Для визначення ролі держави в економіці використовуються різні терміни: "державне втручання", "державне управління", "державна економічна політика", "державна регуляторна політика", "державне регулювання економіки". Всі вони взаємопов'язані і характеризують відносини держави з суспільством. Так, державне управління економікою — це організуючий і регулювальний процес впливу держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності господарювання.
Державна економічна політика — стратегія цілеспрямованого впливу на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення та вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. Державне управління розглядається як інструмент реалізації економічної політики.
Державне регулювання економіки (ДРЕ) — сфера діяльності органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання шляхом застосування різноманітних методів і засобів. Тобто, ДРЕ можна розглядати як функцію державного управління економікою, як інструмент реалізації економічної політики.
Деякі російські дослідники описують механізм державного регулювання як систему, яка об'єднує мету та інструменти економічної політики, але не дають його повного визначення.
Сутність механізму державного регулювання розкривається в працях А. Дьоміна. Вчений визначає його як систему технічних для певного способу виробництва форм, методів, важелів, інструментів впливу на економіку, на процес відтворення на основі властивих йому законів і згідно з правовими нормами суспільства. Таке визначення спрощує поняття механізму, бо обмежує коло елементів, що становлять його основу.
У правовому суспільстві утвердження й забезпечення прав людини є головним обов’язком держави. Кожна людина вільна у виборі економічних, політичних, соціальних інтересів та засобів їх задоволення в межах існуючого законодавства. На відміну від громадянського суспільства, де скільки людей, стільки й інтересів, держава — одна. У державі не може бути «багато політик», шарахання в різні боки, служіння то тим, то тим інтересам. Засадною основою державної економічної політики мусять бути стратегічні орієнтири, інакше — це вже не державна політика. У державі важливим є момент загального (інтегрованого) інтересу й волі більшості громадян. Для цього державна політика має бути відомою й зрозумілою суспільству, закріпленою законодавче та організаційно.
Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Беручи загалом — це є цілеспрямований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. У багатьох економічних дослідженнях поняття «державна економічна політика» та «державне регулювання економіки» ототожнюються . Однак ближчим до істини буде твердження, що економічна політика є тією засадною основою, що на ній базується державне регулювання економіки.
Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове забезпечення, контроль.
Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об’єкт. Для впливу на нього з метою реалізації потрібних цілей створюється відповідна організація. Організація здійснює планування заходів, спрямованих на досягнення цілей. Коли створено організацію та визначено плани її діяльності, встановлюються правила поведінки кожного члена організації в межах планових заходів. Підбирається персонал, здатний здійснити намічене. Виникає динаміка управління, яка потребує постійного контролю.
Отже, регулювання є однією з функцій управління. Однак, у наведеному ланцюжку є кілька слабких місць. По-перше, створення спеціальних організацій (державних органів) для керування соціально-економічними процесами негативно впливає на державні фінанси. По-друге, за змішаної економіки вплив на соціально-економічні процеси здійснюється, як правило, за допомогою непрямих (опосередкованих) методів.
Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.
Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об’єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб’єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей товар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.
Останнім часом набув поширення термін «державна регуляторна політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.
Конкретні напрямки, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період. Тобто ДРЕ має гнучко реагувати на зміни, які відбуваються в економіці.
Складною теоретичною проблемою є визначення об’єкта ДРЕ. Дослідження науковців і практична діяльність держави в цій сфері мають поки що фрагментарний, некомплексний характер.
Важливим питанням сучасної соціальної політики, а особливо політики доходів, є регулювання бідності. Бідність визначається двома факторами: часткою населення з доходами меншими від вартості мінімального споживчого кошика та відхиленням величини прожиткового мінімуму відносно середнього рівня достатку. Оцінка бідності в різних країнах здійснюється по-своєму. За найбільш узагальненими даними бідною вважається особа, яка витрачає в день менше 2 дол. США.
В Україні оцінка бідності здійснюється відповідно до Методики комплексної оцінки бідності, якою передбачається розрахунок системи показників, які безпосередньо характеризують становище бідного населення. Комплексна оцінка бідності проводиться з використанням таких показників:
—межі бідності;
—рівня бідності;
—сукупного дефіциту доходів бідного населення;
—середнього дефіциту доходів бідного населення;
—глибини бідності.
—Держава бере на себе відповідальність щодо забезпечення лише мінімальних соціальних гарантій, які відповідають науково обґрунтованому мінімальному рівню споживання населенням матеріальних благ — прожиткового мінімуму. Вихідною інформацією для розробки цих бюджетів є комплекс нормативів щодо споживання продовольчих, непродовольчих товарів і послуг, прогнозні дані з соціально-демографічної, статево-вікової структури населення, рівень середньодушового сукупного доходу, прогнозування оцінки індексів споживчих цін, регіональна структура споживання.
Складність утілення названих об’єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об’єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.
З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб’єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).
Для розв’язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування приватних, колективних та суспільних інтересів і формування продуманих рішень держава може залучати наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.
4. Нормативне регулювання як елемент державної підтримки підприємництва
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва — необхідна умова економічного зростання.
Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивне впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:
— норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб'єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;
— норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизацій] відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.
— норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;
— різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави [7, с.193].
Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів.
Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін.
На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу має стати дерегулювання підприємництва, яке означає: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів і будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок і права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.
Інституційні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на вдосконалення його. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи консультативної та інформаційної підтримки його і готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки та перепідготовки кадрів тощо. В Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково вимагає формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкової економіки і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу. До складу інфраструктури ринку входять: фінансово-кредитна інфраструктура, організаційно-технічна інфраструктура, інформаційно-аналітична інфраструктура.
Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення. Основним елементом такої системи має бути мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, що у подальшому інтегруватимуться в єдину інформаційну систему.
Держава сприяє створенню ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності, розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації учителів і викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні також передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних з проблемами розвитку підприємництва; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Список використаної літератури
1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21
4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2.
5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 52-58
6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.
8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.
9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2002. — № 6. — С. 13-22
11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. — 2002. — № 3. — C. 67-69.