Державне регулювання економіки

1.Світовий досвід регулювання економіки.

2.Методи планування.

3.Характеристика окремих видів податків.

4.Особливості та проблеми приватизації в Україні

5.Державне регулювання фінансових відносин.

6.Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

7.Державне регулювання оплати праці

8.Зміст діяльності і функції Антимонопольного комітету.

Список використаної літератури.

1.Світовий досвід регулювання економіки

Створюючи ринкову економіку, потрібно орієнтуватися на досвід інших країн, які пройшли через нові для нас форми організації виробничих відносин. При цьому слід враховувати, що господарства розвинутих країн мають різноманітні поєднання функцій держави і первинних господарських суб'єктів.

Узагальнення досвіду розвинутих зарубіжних країн свідчить про те, що нормальне функціонування ринку неможливе без державного регулювання. Концепція "незримої руки" А. Сміта не втратила своєї значущості і нині. Однак реальна дійсність значно відрізняється від спрощеної теоретичної конструкції А. Сміта. У нинішній ринковій економіці можна виділити ряд "провалів", коли механізм ринку не спрацьовує і причиною цього є невідповідність форм і методів державного регулювання економічним процесам, умовам господарювання.

XX ст. довело безперспективність економічного розвитку суспільства з крайнощами щодо втручання держави в економіку: з одного боку, класичний капіталізм, коли держава зовсім не втручається в економічну діяльність, а з іншого — державний соціалізм, коли вона повністю регулює економіку.

Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала умови господарювання, здійснювала контроль за ходом виробничо-господарської діяльності та регулювала його при потребі. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX ст. була максимально обмежена, національне виробництво стало майже винятковою сферою приватного бізнесу. Треба було вдосконалювати роботу органів державної влади.

На зламі століть міжнародна конкуренція стає важливим фактором розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси і гарантує свою національну економічну безпеку. Держава повинна забезпечити оптимальне співвідношення між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Оскільки у розвинутих країнах наявне різноманітне поєднання функцій держави і господарських суб'єктів ринку, при огляді зарубіжного досвіду доцільно виділити регулювання економіки у країнах Західної Європи, Америки, Японії, а також країнах Східної Європи, які трансформували свої економіки.

У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної Європи найбільші надії покладено на автоматичне ринкове регулювання економіки, тобто дерегулювання.

Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням.

Головний принцип централізованого керівництва у країнах Західної Європи полягає у стимулюванні або стримуванні господарських процесів, не заважаючи при цьому нікому, хто хоче працювати. Чітко вирізнилися два підходи у державному регулюванні ринкового господарства: макрорегулювання, засноване на дії засобів податково-бюджетного і кредитно-грошового регулювання, та індустріальна політика, спрямована на структурну перебудову економіки.

Особливої уваги для України заслуговує досвід державного регулювання економіки Франції, яка за територією, чисельністю населення, менталітетом громадян, державним устроєм найбільш подібна до нашої країни.

Економіка Франції розвивається на засадах вільного підприємництва і торгівлі. В наш час економіка Франції функціонує в умовах ринкового господарського механізму, однак держава має значний вплив на свободу ціноутворення.

В діяльності держави щодо впливу на економіку виділяють: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери, регулювання трудових відносин. Особливістю Франції є досить значна частка держсектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936, 1945, 1982 рр.). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститути державного управління державним сектором.

Державні підприємства у Франції поділяються на дві групи: ті, які мають статус державної установи (Генеральна дирекція пошти і зв'язку; Національне товариство французьких залізних доріг та ін.), й ті, які мають статус акціонерної компанії (промислові підприємства комерційного сектору, великі банки тощо). Структурна політика у Франції реалізується через систему державного планування, конкурентне законодавство, стимулювання інвестицій, регулювання іноземних інвестицій і валютний контроль, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності.

У Франції розвинута система заохочень для внутрішніх та іноземних інвестицій, яка охоплює податкові пільги, режим прискореної амортизації, "дослідницькі податкові кредити", субсидії. Добре розвинута також мережа організацій, яка займається консультуванням, науково-інформаційним та іншим забезпеченням підприємницької діяльності.

Регулювання фінансової сфери представлене: регулюванням банківської системи, яка передбачає регламентування і контроль над кредитними організаціями; регулюванням фондового ринку, яке охоплює контроль за дотриманням стандартів розкриття інформації емітентами у використанні внутрішньої інформації, видачу ліцензії на створення інвестиційних компаній та управління портфелями цінних паперів, встановлення діяльності, яка стосується операцій з цінними паперами.

Регулювання трудових відносин стосується домовленості в галузі заробітної плати і передбачає: перегляд кваліфікаційних сіток, індексацію договірної заробітної плати, встановлення мінімальної професійної заробітної плати.

Франція є однією із не багатьох промислово розвинених країн, де існував досить жорсткий режим державного регулювання, який частково зберігся донині.

Важливим напрямом державного регулювання ринку у Франції є стимулювання розвитку конкуренції. Роль держави проявляється в заохоченні розвитку малих підприємств — індустріальних, сімейних, групових. їм надається сприяння в отриманні довгострокових і короткострокових кредитів, підвищенні кваліфікації управлінського персоналу, надаються податкові пільги, комерцій на інформація.

Приклад Франції показує високий рівень політичного впливу на роль держави в економіці, обумовленого зміною правлячих коаліцій лівих і правих сил.

Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є його інтеграція і перехід від внутрішньодержавного до міждержавного регулювання. На національному і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання у господарське життя країн — ЄС з боку Комісії Європейської Співдружності, Ради Міністрів ЄС, Європейського парламенту та суду ЄС.

Ринки країн Північної Європи — Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії — мають деякі спільні риси, що змушує розглядати механізм їх державного регулювання як особливий, адже у питаннях соціального забезпечення північні країни досягнули більшого прогресу, ніж держави Європейської Співдружності.

В економіці країн Північної Європи домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка. В основу її покладені ринкові відносини на конкурентних засадах з активним використанням державного регулювання, що є економічною базою шведської моделі. Для виконання функції державного регулювання при Міністерстві фінансів створено економічний відділ, який готує декілька альтернативних варіантів планів економічного розвитку і програми, що мають характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, розподілу ресурсів між різними сферами, стану платіжного балансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює декілька етапів: збирання інформації, перевірку реалістичності прогнозів і проектів з позиції використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд споживання, формування планів декількох варіантів розвитку. Для керівництва виконанням програм створена Планова Рада при Міністерстві фінансів з представниками від монополій, профспілок, уряду і планових комісій у ленах (областях).

Особливість шведської моделі полягає також у тому, що у внутрішній політиці виділяються дві основні цілі: повна зайнятість та вирівнювання прибутків, що і визначає методи економічної політики. Активна політика на високорозвинутому ринку праці і виключно великий державний сектор (мається на увазі сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Шведська модель — це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій у країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики.

2.Методи планування

При розробці індикативних планів на різних рівнях планування використовуються методи: системного аналізу, балансовий, нормативний, економіко-математичний, програмно-цільовий, факторний.

Метод системного аналізу застосовується для вивчення економічної ситуації у народному господарстві в минулому та майбутньому з урахуванням різних варіантів розвитку.

Системний економічний аналіз передбачає: економічний аналіз організаційної структури об'єкта, який планується, ефективності діяльності структурних підрозділів; оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих завдань у розвитку економіки; аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації індикативного плану.

Аналіз економічного і соціального розвитку національної економіки — це початковий етап формування державного плану. Його предметом на макрорівні є дослідження тенденцій, факторів, структурних змін, інтенсивності, ефективності суспільного виробництва, народногосподарської кон'юнктури. Аналіз найважливіших загальноекономічних пропорцій треба здійснювати з огляду на соціальну спрямованість. Кількісному та якісному аналізові підлягають: економічний і науковий потенціал держави (земельні ресурси, запаси мінеральної сировини, водні, лісові ресурси, структура населення, трудові ресурси, основні фонди й оборотні засоби); темпи економічного зростання (валового національного продукту, валового внутрішнього продукту, національного доходу); макроекономічні пропорції (частка фонду відшкодування продукції першого і другого підрозділу, кінцевого продукту у валовому національному продукті, фонди споживання і нагромадження в національному доході, грошові доходи і видатки населення, купівельна спроможність і ринкові фонди тощо); фінансові показники (доходи і видатки державного бюджету, показники фінансового балансу держави, статистика банків тощо); динаміка і структура матеріальних витрат (питомі витрати сировини, матеріалів, енергії, палива на одиницю суспільного продукту); основні характеристики міжгалузевих народногосподарських комплексів (паливно-енергетичного, машинобудівного, агропромислового, інвестиційного, транспортного тощо).

На рівні регіонів економічний і соціальний розвиток аналізується за двома групами показників. Показники першої групи характеризують регіон як виробника матеріальних благ, другої групи — як їх споживача.

Суть балансового методу планування полягає у застосуванні розрахунків, в яких потреби суспільства пов'язані з ресурсами. Балансовий метод застосовується в плануванні для досягнення рівноваги в сферах виробничого і особистого споживання на основі порівняння матеріальних, трудових, фінансових ресурсів з потребою в них. Система балансів дає змогу забезпечити збалансованість окремих розділів плану і державного плану економічного і соціального розвитку в цілому. За допомогою цього методу розкриваються економічні зв'язки, пропорції, виявляються вузькі місця і диспропорції, встановлюються величини дисбалансів у різних сферах економіки.

Баланс — це документ у вигляді таблиці, в якому одна частина, Що характеризує ресурси за джерелами надходження, дорівнює іншій частині, яка характеризує розподіл ресурсів за всіма напрямами.

Баланси класифікуються за різними ознаками: видом виробничих ресурсів, охопленням кількості видів матеріальних ресурсів, формою виконання.

За видом виробничих ресурсів виділяються баланси матеріальних, трудових, фінансових, природних ресурсів і виробничих потужностей.

За охопленням кількості видів матеріальних ресурсів розрізняють одно- і багатопродуктові баланси.

Для відображення грошового обігу між окремими групами населення розробляються баланси їхніх грошових доходів і видатків за розгорненою схемою: робітники, члени колективних селянських спілок, фермери, службовці.

Складання балансів доходів і видатків за суспільними групами населення дає змогу встановити питому вагу і темпи зміни доходів окремих груп населення, зміну купівельної спроможності в плановому періоді.

Суть нормативного методу полягає в тому, що за допомогою норм і нормативів визначають потребу в продукції (послугах) і обґрунтовують її ресурсами. Через систему норм і нормативів обґрунтовують низку індикативних показників, контролюють ефективність виробництва; екологічну ситуацію; регулюють взаємовідносини між товаровиробниками і державою, регіонами і державою.

В індикативному плануванні важливе місце посідають соціально-економічні норми і нормативи, а саме: споживання товарів (раціональні норми споживання в середньому на душу населення основних харчових продуктів, продукції легкої промисловості, забезпечення предметами культурно-побутового і господарського призначення тощо); споживання послуг (рівень споживання на Душу населення окремих видів послуг — транспорту, хімчисток, перукарень тощо); розвиток матеріальної основи соціальної інфраструктури (нормативні параметри розвитку торгівлі, громадського харчування, освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту культури, житлово-комунального господарства тощо).

Норми і нормативи характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу створення автоматизованої системи нормативів з виділенням підсистем, перелік яких відповідає їхнім основним групам.

При виборі оптимального варіанта індикативного плану використовуються економіко-математичні методи, які характеризують формалізоване співвідношення елементів народногосподарської системи.

3.Характеристика окремих видів податків

Податки поділяються на державні та місцеві — вони формують державний та місцевий бюджети, прямі та непрямі. Прямі податки справляються безпосередньо з фізичних та юридичних осіб, а непрямі — встановлюються на товари та послуги і сплачуються покупцем товару.

Податкова система в Україні ґрунтується на двох основних податках — на додану вартість і на прибуток підприємств. Значення прибуткового податку з громадян та акцизів є менш вагомим.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками: за рівнем бюджетної системи (загальнодержавні та місцеві); за суб'єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи); за формою оподаткування; за способом стягнення (прямі та непрямі); за економічним змістом об'єкта оподаткування (на доходи, на споживання, на майно); за системою ціноутворення (податки, які відносять на собівартість, та податки, які сплачують з прибутку) і т. д.

4.Особливості та проблеми приватизації в Україні

Основу ринкової економіки становить розвинений приватний сектор, тому важливим напрямом розвитку підприємництва є приватизація. Проте приватизація за певних умов викликає появу нових монополістів, тим більше, що державні програми приватизації орієнтовані насамперед на вартісні показники. Можливість подібного «ефекту» приватизації необхідно враховувати під час здійснення антимонопольного регулювання.

Приватизація показує, що національний капітал може витримати конкуренцію, якщо він сам структурується в потужні фінансово-промислові структури у відповідь на консолідацію великих закордонних компаній в економічній експансії на ринок України. Національним виробникам доводиться конкурувати з потужними інтегрованими структурами, корпораціями, концернами, консорціумами. Особливо це помітно у високотехнологічних галузях (авіаційній, радіотехнічній, електронній і хімічній). Усе це свідчить про необхідність розвитку вітчизняних ПФГ, транснаціональних ПФГ, ТНК.

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% — від 40% у виробництві електроенергії до 98—99% у хімічній і легкій промисловості.

Підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації — стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000—2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості — на 59,0, сільського господарства — на 10,0, експорт товарів і послуг — на 79,7, доходи населення — на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000—2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН.

З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації — створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500—700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах — 50—60%.

Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже — фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем’єра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто «півекономіки країни оцінили в 1 млрд. дол.».

Приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою3.

Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався в Україні, визначив і форми зростання приватного капіталу, а саме — шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно пов’язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

Факт значної ролі корупції в процесі приватизації також офіційно визнаний на найвищому рівні.

Набула усталених форм практика використання державної власності в інтересах окремих осіб або груп. Це досягається за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Тим часом держава фактично не має прибутку від своєї власності. Значна частка власності та капіталів, набутих тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися повною мірою без ризику для їх власників.

Усталеною практикою стало надання у непрозорий, економічно необґрунтований спосіб різноманітних пільг окремим суб’єктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету (за оцінками експертів, тільки податкові пільги становитимуть 2004 року понад 7 млрд. грн.), а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво. Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та, більш того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції — 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головне — відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових осіб. Симптомами цього є високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками — гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем легалізації власності та капіталів значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

5.Державне регулювання фінансових відносин

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки детермінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, захист інвесторів, перш за все, дрібних і найменш захищених.

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов’язкових для всіх – і для дрібних, і для великих інвесторів. Завдяки цьому стає очевидним те, що є закон, який захищає кожного інвестора, і є покарання для тих, хто його порушить. Це підтримує віру людей у необоротність позитивних змін, без якої не може розвиватись ринкова економіка. Що стосується великих інвесторів і емітентів цінних паперів, деякі обмеження їх «свободи» державним контролем – лише невелика плата за стабільність, довіру і забезпечення законності в їх сфері, які дозволять забезпечити державний контроль.

Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і тим самим стимулює економічне зростання.

По-перше, високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов’язують з конкретною країною. Завжди знайдуться ті, хто буде проти жорстких мір і норм, що регулюють ринок цінних паперів. Але кожного разу, коли якась фірма надає неправильну і не таку інформацію, або коли хтось здійснює тиск з метою змінити інформацію, не оголошені раніше зміни в системі продажу цінних паперів, падає престиж держави на світових ринках капіталу, що приносить збитки всім підприємствам і користувачам капіталу в країні. Тому потрібен якісний контроль над фінансовим ринком, який починається на ранніх етапах його розвитку і з часом завойовує повагу як з боку користувачів капіталу, так і з боку інвесторів.

По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення. Сьогодні іноземні джерела капіталу складають значну долю в загальному обсязі інвестуючих заощаджень. Та внутрішні заощадження можуть і повинні відігравати важливу позитивну роль в економіці.

По-третє, висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки. Справа в тому, що пайова форма фінансування, використання акцій для забезпечення економічного зростання створюють враження економічного плюралізму і закріплюють ідеологічну основу змін. Населення бачить, що перехід до ринкової економіки створює шляхи для розвитку особистості та росту благополуччя. Але сам контроль над фінансовим ринком не в змозі вирішити соціальні проблеми, коріння яких сягають в історію.

За допомогою планів і директив неможливо досягти позитивних результатів на фінансовому ринку, повному ризику і невизначеності. Але завжди можна правильно організувати процес і отримати позитивні результати. Фінансовий ринок – це та сфера економіки, що відчуває найжорстокіший політичний тиск – адже фінансове законодавство регулює гігантські потоки капіталу. При цьому користувачі капіталу можуть бути зацікавлені в тому, щоб приховати свої справжні наміри і рішення та певною мірою дезінформувати ринок. Тут навіть чесне ім’я має свою ціну. З іншого боку, інвестори намагаються знайти можливість заробити і використовують усі зусилля, щоб отримати згоду чи інформацію, недоступну іншим інвесторам. Для них також характерне прагнення обмежити конкуренцію між тими, кому вони надали капітал. І як часто буває, жертвою в цій грі опиняється найбільш беззахисна сторона – дрібний індивідуальний інвестор, який тяжко заробляє собі на хліб, з великими зусиллями накопичує невеликі заощадження, інвестує їх. Будь-яка з подібних дій ставить під сумнів цілісність фінансового ринку і вимагає втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов’язковим.

6.Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом: реєстрації учасників зовнішньоекономічної діяльності, квотування, ліцензування експорту та імпорту, індикативного планування зовнішньоекономічної діяльності, встановлення порядку експорту та імпорту деяких товарів загальнодержавного значення, регулювання державних поставок найважливіших видів продукції, що визначають розвиток України, вироблення порядку створення і використання валютного фонду, заходів оперативного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами. Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність: Законів України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про державне мито"; "Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)", "Про єдиний митний тариф" тощо.

Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування). Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги.

Форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на період становлення ринкових відносин є нестабільними, але кожна з них має свій чітко визначений предмет регулювання.

Реєстрацію суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюють з метою координації її видів та контролю за розвитком форм цієї діяльності в державі та за окремими територіями.

Квотування і ліцензування експортно імпортних товарів вводяться з метою встановлення раціональної структури та захисту внутрішнього ринку. За поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Кабінет Міністрів визначає список конкретних товарів, які підлягають ліцензуванню та квотуванню, та терміни дії цього режиму. Квоти на експорт товарів затверджує Кабінет Міністрів України. Товари, які експортуються в межах квот, не обкладаються митом.

Індикативний план економічного і соціального розвитку України містить розділ "Зовнішньоекономічна діяльність", в якому розробляються заходи щодо розвитку зовнішнього ринку, розвитку спільних підприємств, використання іноземних інвестицій та кредитів. Основними показниками цього розділу плану є: зовнішньоторговельний оборот, експорт та імпорт продукції, сальдо зовнішньоекономічних операцій, платіжний баланс, торговельний баланс, показники розвитку підприємств з іноземними інвестиціями, обсяг іноземних кредитів та борги по них.

Основну групу становлять показники розвитку зовнішньої торгівлі, до яких належать показники обсягу зовнішньоторговельного обороту, експорту та імпорту продукції. Показники експорту (імпорту) розробляються у розрізі "країна — товар"; поставки товарів для експорту; забезпечення матеріальними цінностями галузей народного господарства з імпортних поставок. Державному регулюванню поставок продукції на макрорівні підлягають найважливіші її види, що визначають розвиток економіки України.

Взаємопоставки іншої продукції виконуються за прямими зв'язками підприємств, організацій, територіальних та інших органів державного й господарського управління у межах їх компетенції.

Взаємопоставки здійснюються також через торговельно-посередницькі організації, товарні біржі та інші структурні ринкові утворення.

Регулювання взаємних поставок найважливіших видів продукції здійснюється на основі урядових узгоджень про економічне співробітництво між державами на принципах взаємовигідного обміну. Проекти міжурядових угод про економічне співробітництво у сфері поставок продукції, що реалізується з урахуванням світових цін, розробляються економічними органами України разом із зацікавленими міністерствами і відомствами.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 11 січня 1993 р. "Про єдиний митний тариф". Товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України та вивозяться з неї суб'єктами підприємницької діяльності, визначаються Кабінетом Міністрів України. Єдиний митний тариф містить систематизований перелік ставок мита, яким обкладаються товари, що ввозяться на митну територію України, які встановлені у відсотках до митної вартості товарів. В окремих випадках ставки вказані в установленому грошовому розмірі стосовно фізичної одиниці товару — штуки, одиниці ваги, одиниці місткості.

Ввізне і вивізне мито нараховується у національній валюті України.

Встановлення умов використання валюти, отриманої суб'єктами господарювання від зовнішньоекономічних операцій, є прерогативою держави і визначається законодавчими актами, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність. На території України запроваджений обов'язковий розподіл виручки від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами суб'єктів господарювання та Державним валютним фондом України. Порядок здійснення операцій з обов'язкового розподілу виручки в іноземній валюті затверджує Національний банк України.

Страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюють комерційні страхові компанії, а також інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, статутний предмет діяльності яких передбачає страхові операції. Вони стосуються ризиків, які мають місце в практиці господарювання.

Оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності спрямоване на заохочення експорту продукції. Види і ставки податків затверджує Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Основними податками, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність, є податок на додану вартість, акцизний збір. Окремо виділяють податок на експорт та імпорт. Ставки податків, як правило, однакові для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою. Рівень оподаткування повинен встановлюватися з урахуванням необхідності підтримання самоокупності і самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу. З метою стимулювання певних видів зовнішньоекономічної діяльності держава може застосовувати режим пільгового оподаткування.

З метою підтримки зовнішньоекономічної діяльності Державний експортно-імпортний банк України та інші уповноважені банки здійснюють державне кредитування її суб'єктів. Держава виступає гарантом комерційних кредитів.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає зовнішньоекономічна політика держави, яка передбачає вільну торгівлю, або протекціонізм і захист внутрішнього ринку. Вільна торгівля характеризується мінімальним втручанням у процеси зовнішньоекономічної діяльності й розвивається на засадах дії ринкових чинників — попиту і пропозиції.

Зовнішньоекономічна політика в Україні не орієнтована на вільну торгівлю, тому що наша держава не є учасником міжнародних торговельних організацій і не забезпечує ефективного захисту економічних інтересів країни і суб'єктів господарювання.

Одним із важливих завдань регулювання зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків, яка сприятиме зменшенню залежності національної економіки від імпорту сировини, матеріалів, енергоносіїв та інших ресурсів і виходу на нові ринки, зміцненню позицій на традиційних ринках.

7.Державне регулювання оплати праці

Оплата праці — це винагорода, що обчислюється, як правило, у грошах, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили та законом попиту і пропозиції.

Оплата праці здійснюється у вигляді державного і договірного регулювання.

З метою захисту населення від зростання цін при кризовому стані національної економіки для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму держава регулює оплату праці адекватно умовам перехідного до ринкової економіки періоду. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівникам державних підприємств. Це методи прямого державного регулювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці — оподаткування доходів працівників, фонду споживання тощо.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995 р.), Кодексу Законів про працю України.

Організація оплати праці здійснюється на підставі нормативно-правових актів, генеральної угоди, галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки; працівники.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахункових підприємств є частина доходу та інші кошти, отримані внаслідок господарської діяльності; державних установ і організацій — кошти відповідних бюджетів; частина доходів, отриманих унаслідок господарської діяльності; громадських організацій — з коштів, які формуються відповідно до статуту.

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна платня — це законодавчо встановлений розмір заробітної платні за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці. Мінімальна заробітна платня є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної заробітної платні визначається з урахуванням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна платня повинна встановлюватися у розмірі не нижчому, ніж вартісна величина межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. її розмір переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари, тарифи на послуги.

Так, за період з 1998 до 2004 р. величина мінімальної заробітної платні змінювалася з 15 грн до 205 грн на місяць, однак була нижчою за рівень малозабезпеченості.

Розмір мінімальної зарплатні використовується як розрахункова величина для визначення обсягів статутних фондів акціонерних товариств, ТзОВ, допомог, компенсаційних та інших виплат, а також при встановленні штрафних санкцій.

Державне регулювання оплати праці полягає в запровадженні тарифної системи, форм і систем оплати праці, єдиних тарифних умов. Тарифна система — це сукупність тарифних сіток, ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулювання заробітної платні.

Державою встановлюються інші норми й гарантії в оплаті праці: норми оплати праці за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі, вихідні дні, у нічний час, час простою не з вини працівника, брак не з вини працівника, за скорочений робочий день працюючих підлітків; гарантії для працівників при оплаті щорічних відпусток, за виконання державних і громадських обов'язків тощо; компенсації працівникам у випадку переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень та ін.

Договірне регулювання оплати праці на всіх рівнях здійснюється відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці, нижчу ніж норми, визначені генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижчу, ніж державні норми і гарантії в оплаті праці, можуть застосовуватись лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більше, ніж шість місяців.

Досвід господарювання і регулювання показав, що за умов кризового стану економіки ринкові механізми державного і колективно-договірного регулювання оплати праці в повному обсязі не спрацьовували. На їх функціонуванні негативно позначилися відставання в реформуванні грошово-кредитної та податкової систем, високі темпи інфляції, різке зростання цін і безробіття, недосконалість механізму соціального партнерства, відсутність ефективних мотиваційних важелів високопродуктивної праці.

З метою поглиблення економічних реформ та розв'язання однієї з найгостріших соціальних проблем розпочато розроблення Концепції подальшого реформування оплати праці в Україні.

Відповідно до Концепції реальне підвищення заробітної платні стане можливим за рахунок забезпечення зростання обсягів виробництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підприємств, ліквідації заборгованості з заробітної платні у виробничій та бюджетній сферах, задіяння механізму банкрутства підприємств тощо.

8.Зміст діяльності і функції Антимонопольного комітету

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється у відповідності з Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими Антимонопольним комітетом України 19 квітня 1994 року (в редакції від 29 червня 1998 р.). Ці Правила визначають порядок розгляду та перегляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства, в тому числі про захист від недобросовісної конкуренції, відповідно до Законів України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про Антимонопольний комітет України», недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», порядок виконання рішень у справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:

— законності;

— гласності;

— захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.

Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. -К.: Знання-Прес, 2000. -316 с.

2. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. -2-ге вид., доопрац. і доп.. -К.: КНЕУ, 2005. -316 с.

3. Державне регулювання економіки : Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. -Львів: Українські технології, 1999. -639 с.

4. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко, та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -316 с.

5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. -К.: Вікар, 2003. -262 с

6. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК : Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. -К.: Знання , 2006. -339 с.

7. Швайка Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Швайка,. -К.: Знання , 2006. -435 с.