Державне регулювання і громадська самоорганізація та їх взаємодія як основа забезпечення сталого економічного розвитку

Вступ.

1. Державне регулювання як особливий тип соціально-економічного управління.

2. Самоорганізація та самоуправління в соціально-економічній діяльності.

3. Взаємодія державного регулювання та громадської самоорганізації, його сутність і роль у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку.

4. Загальні та специфічні методи державного управління і громадського самоуправління та їх взаємодія.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Становлення суверенної України знаменує собою поглиблення процесу демократичних економічних реформ, спрямованих на ефективну інтеграцію в світове ринкове поле, яке поєднує в собі ринкові засади і механізм державного регулювання.

Сучасний ринок регулюється державою за допомогою правових актів, що закріплюють ринкові відносини, широкого використання договірних відносин, через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та інші регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічною політикою.

У західній економічній літературі регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільної. Зокрема, в рамках законодавчої функції держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які виступають правовими засадами ринкової економіки. Сутність стабілізуючої функції полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. Розподіляюча функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці.

В українській економіці перехідний період до ринку істотно змінює зміст і характер державного регулювання економіки. Від функції прямого директивного планування економіки держава переходить до функції регулювання ринкових відносин вільних рівноправних економічних суб’єктів. На перший план виступають такі економічні елементи і важелі впливу як прогнозування та індикативне планування, розробка системи цільових програм та формування принципово нової фінансово-бюджетної та грошово-кредитної політики, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності.

1. Державне регулювання як особливий тип соціально-економічного управління

Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних функцій. До головних її функцій можна віднести такі:

— визначення головний цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни виходячи із сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни, визначає ресурси, необхідні для її реалізації, пріоритетні напрями, очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами головні цілі та пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативного планів і економічних програм;

— розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які раціоналізують ринкове середовище та надають йому цивілізований характер. Економічне законодавство визначає передусім права приватної власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, розробляє закони, які регламентують діяльність окремих підприємств і організацій в умовах ринку. Держава приймає закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб’єктами й державою, тобто встановлює “правила гри” на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує роль арбітра в сфері господарських відносин виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо порушників;

— цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб’єктів за допомогою системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо;

— захист конкуренції як головного “мотора” ринкового механізму. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його дотриманням у господарській практиці;

— регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту товарів і капіталів;

— здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. Ця функція об’єктивно зумовлена внутрішньою природою ринку, який жорстко пов’язує доходи окремих господарських суб’єктів та громадян з результатами їхньої трудової діяльності, що неминуче породжує надмірну розбіжність в особистих доходах або, взагалі, відсутність їх у непрацездатних членів супсільства. З метою виконання даної функції держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право на працю та соціальне забезпечення. Вона застосовує також різноманітні пільги при оподаткуванні особистих доходів, їх індексацію з урахуванням рівня інфляції, розробляє фінансові програми допомоги малозабезпеченим членам суспільства, виплачує пенсії, регулює ціни на товари першої необхідності тощо.

— фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними, благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін. [1, c. 16-17].

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Державне регулювання економіки — це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами.

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання економіки. Але воно не обмежується використанням цих інструментів. Поряд з ними держава спирається й на неринкові інструменти, які доповнюють ринковий механізм, надають усьому економічному механізмові системніший та цивілізованіший характер. Так, індикативні плани, соціально-економічні прогнози, цільові програми, бюджетна форма фінансування колективних благ не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можна вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Державне регулювання економіки — це суб’єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об’єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об’єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм — це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання — актуальна проблема державних органів[5, c. 24-26].

2. Самоорганізація та самоуправління в соціально-економічній діяльності

Однією із складових систем підтримки малого підприємництва є державна підтримка. Але державна підтримка, якою б вона не була, і про це свідчить світовий досвід, не може в повному обсязі забезпечити життєздатність суб'єктів малого підприємництва. Тому складовими системами підтримки малого підприємництва слід розглядати поруч з державною підтримкою і різні форми взаємодії великих і малих господарських структур через форми інтеграційних зв'язків. Крім того, велике значення для забезпечення життєздатності малого підприємництва має міжнародна фінансова та технічна допомога, а також система самоорганізації суб'єктів цього сектора економіки.

Форми інтеграції великих та малих підприємств не є якоюсь ідеальною моделлю, що приходить на зміну старим механізмам розподілу ресурсів, або колишнім організаційним формам. Мова йде про створення нової якості ринку і організаційних структур, або про якісну трансформацію цих форм, якщо вони існували раніше. Формування інтеграції великих та малих підприємств в Україні розпочалося в багатьох випадках спонтанно, стихійно. Однак цей ключовий елемент зовнішнього середовища малого підприємництва повинен все більше перетворюватися в інструмент цілеспрямованої координації учасників процесу відтворення. Крім того, слід зазначити, що сукупність форм кооперації між великими та малими фірмами є особливим сегментом в системі зовнішніх зв'язків великих корпорацій[1, c. 15].

Основними формами інтеграції великих та малих підприємств є: субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Всі зазначені форми господарської інтеграції великих та малих підприємств відповідають суттєвим критеріям підтримки малого підприємництва, тому що наслідком їх використання є (повинно бути): по-перше, зростання стабільності, упередженості зовнішнього середовища малого підприємництва; по-друге, взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових, кадрових ресурсів. Крім того, слід зазначити, що значна роль у становленні цих форм належить системі державної підтримки малого підприємництва.

Подальший розвиток системи господарської інтеграції став можливим перш за все завдяки росту виробничої спеціалізації за допомогою звільнення великих компаній масового виробництва від необхідності виготовлення виробів і деталей невеликими обсягами безпосередньо обслуговувати споживачів. Саме завдяки цьому процесу відбувається розвиток системи виробничо-господарської кооперації, появі її нових форм.

Серед організаційних форм взаємодії (інтеграції) великих і малих фірм в галузі виробництва перш за все необхідно виділити субпідрядну систему. Вона являє собою довгострокові відносини в сфері постачання між великою (головною) компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малих підприємств, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виробляється відносно невеликими обсягами або за вузької номенклатури[3, c. 56-57].

Незважаючи на те, що самоорганізація є поширеним природним феноменом, виявлення її як окремого феномену та наукове його дослідження почалося лише близько 40 років тому. На даний час самоорганізація як фундаментальний процес вивчається такими науковими дисциплінами, як синергетика, термодинаміка нерівноважних процесів, математична теорія катастроф. Синергетика вважається універсальним науковим підходом, який вивчає причини виникнення нерівноважної впорядкованості та формування нових стабільних структур. Синергетику пропонують розглядати як метод еволюційного моделювання в тих випадках, коли методи функціонального детермінування не спрацьовують через умови, за яких еволюційний процес не можна представити як плавну зміну деяких рівноважних станів, межі та рівні активностей структурних компонентів яких чітко окреслені[6, c. 106].

Кластерний аналіз-сучасний метод дослідження процесів і закономірностей конкуренції. Його основоположник М. Портер уважав, що "кластер або промислова група — це група географічно співіснуєчих взаємозалежних компаній і пов'язаних з ними організацій, що діють у певній сфері й характеризуються спільності діяльності й взаємодоповнюючих один одного".

Сьогодні під кластером доцільно зі стійку сукупність економічних суб'єктів, що випускають спеціалізовану конкурентоспроможну продукцію. Однак поняття кластера й галузі не співпадають. Кластер — це локалізована складова частина з, обмежена територіально. Для кластера характерна концентрація (збільшення масштабів виробництва однорідних виробництв у рамках виробничо-господарських комплексів) і кооперація (виробничі зв'язки об'єднань і підприємство з виробництва продукції) виробництва. Цим кластер відрізняється від несистематичної, механічної сукупності підприємств у межах регіону. Кластер орієнтований на випуск порівняно вузької номенклатури спеціалізованої продукції й містить у собі як основу промислові підприємства. Асоціації споживачів і інших організацій, що не мають прямого відношення до виробництва, до складу кластерів не входять. Така точка зору дозволяє виявити в складі кластера дійсно істотні елементи й взаємозв'язки, виключивши випадкові й малозначні сегменти.

Таким чином, кластер — це впорядкована, відносно стійка сукупність спеціалізованих підприємств, що випускають конкурентоспроможну продукцію. Упорядкованість означає наявність прямих господарських зв'язків у межах кластера, орієнтованих на поставку сировини, спеціалізованих факторів виробництва й робочої сили й утворюючу ієрархічну систему. Найважливішою складовою частиною кластера є науково-дослідні й навчальні заклади. Стійкість кластера означає порівняно однорідний його склад у динаміку, тобто переважну частку спеціалізованих підприємств, що випускають відносно мало диференційовану продукцію[2, c. 37-38].

3. Взаємодія державного регулювання та громадської самоорганізації, його сутність і роль у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку

Як відомо ознак громадянського суспільство набуває за умови наявності відповідних соціально-економічних та політико-правових умов. Водночас якість імплементації цих умов безпосередньо залежить від рівня розвитку політичної культури суспільства та інституційного фону, на якому вона відбувається.

Історично на українських територіях розвивалися досить специфічні форми самоорганізації, що обумовлено тривалими періодами відсутності державності. Однією з основних причин вбачаємо в тому, що влада у свідомості суспільства ототожнювалася з чимось „чужим”. Причому ця тенденція прослідковується ледь не з Київської Русі, адже саме з цим періодом пов’язують концепцію про норманське походження слов’ян і те, що „варяги були покликані на князівство до Києва”. Ще виразніше ця тенденція проявилася в наступні періоди української історії: період монголо-татарської навали, Речі Посполитої, і особливо Російської імперії (згадаймо заборону Запорізької Січі, рівень закріпачення українських селян порівняно з селянами інших регіонів Російської імперії, Валуєвський указ тощо). Протягом періоду бездержавності на українських територіях домінувала політична еліта, яка в своїх діях керувалася рішеннями “чужої влади”, заперечуючи будь-які, навіть примітивні, можливості впливу суспільства на ці рішення.

Поряд з політичними формами суспільної самоорганізації в Україні дещо пізніше відроджуються і з’являються незалежні громадські організації поза політичною сферою. У цьому сенсі визначальну роль мала одна з основних її передумов – громадська самоідентифікація – система мотивацій суб’єкта, яка формується на основі певних ціннісних установок, політичних та соціальних орієнтацій. В українському суспільстві на початку-середині 90-х рр.. ХХ ст.. глибока соціальна криза призвела до подальшого відчуження держави і суспільства. У скрутних ситуаціях громадяни радше готові були покладатися на самих себе або ж найближче оточення – сім’ю, колег по роботі, людей зі схожими поглядами, інтересами. В ситуації кризового послаблення інтеграції та соціальної захищеності на перший план вийшли індивідуальні форми реагування, прагнення до суто індивідуальної вертикальної мобільності і соціального виживання за принципом „кожен сам за себе”, які реалізуються в діапазоні – від кримінальної поведінки до різноманітних форм підприємницької діяльності.

Наведені аргументи свідчать про існування в Україні протягом років незалежності корпоративної моделі взаємодії держави і суспільства. Як відомо, корпоратизм – це різновид авторитаризму, який утверджується у суспільствах з досить розвиненим економічним і соціальним плюралізмом, де мобілізація громадян досягла необхідного рівня для їх ефективної політичної участі. Корпоратизм обмежується представництвом інтересів нечисленних, недобровільних, незмагальних, ієрархічно організованих, функціонально різних, визнаних або ж створених державою, які мають монопольне представництво в обмін на контроль за обранням лідерів та артикуляцією вимог. Наслідком утвердження корпоративної моделі є свідоме відсторонення суспільства від процесів прийняття політичних рішень і свідчить про появу небезпечних тенденцій “збільшення кількості держави” у суспільно-політичних процесах[6, c. 108-109].

Зауважимо, що збільшення “кількості держави” у політичних та економічних процесах є загальносвітовою тенденцією і обумовлене процесами глобалізації та взаємоускладненням соціальних систем. У цьому випадку держава найкраще здатна здійснювати функцію арбітра. Водночас збільшення „кількості держави” у Західних країнах відбувається за рахунок розширення політико-правових гарантій функціонування позаполітичних структур, а також розширення форм політичної та неполітичної участі громадян через запровадження нових механізмів взаємодії у сфері виробництва та управління.

В Україні посилення ролі держави також об’єктивно обумовлене, по-перше, активним залученням до процесів глобалізації, що посилює роль держави як арбітра; по-друге, потребами подальшого регулювання внутрішнього життя при високому рівні соціального розшарування і необхідності подальшого законодавчого забезпечення суспільно-політичних та економічних процесів.

З утвердженням принципів місцевого самоврядування і поступовим зростанням довіри до місцевих органів самоврядування як органів влади в українському суспільстві інтенсивно відбуваються процеси колективної інтеграції та самоорганізації в межах локальних співтовариств – місцевих громад. Причому на цьому рівні українські громадяни демонструють високий рівень залучення до вирішення тих чи інших місцевих проблем – від упорядкування своїх під’їздів, будинків, дитячих майданчиків, дворів до колективних акцій, пов’язаних з життям міста, селища чи села. Але це, як правило, спонтанні форми самоорганізації, які не вимагають постійної зайнятості чи відповідних інститутів.

Перевага синергетичного підходу полягає в тому, що він дає можливість побудувати цілий спектр альтернативних сценаріїв соціально-економічного розвитку, комплексно враховувати всю сукупність факторів (економічних, соціально-політичних, суб’єктивних тощо), які визначають вибір того чи іншого сценарію. При цьому в основу синергетичного підходу покладено принцип імовірності вибору серед зазначених можливих (віртуальних) альтернатив. Синергетика забезпечує свободу конструювання майбутнього в межах різноманітних потенційних можливостей, притаманних самій реальності. Моделювання соціально-економічного розвитку в нашому дослідженні — це дотримання інновацій синергетичної парадигми, вивчення альтернативних шляхів соціально-економічного розвитку[1, c. 94-96].

4. Загальні та специфічні методи державного управління і громадського самоуправління та їх взаємодія

Державне регулювання економіки здійснюється з допомогою арсеналу методів, тобто способів впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку і некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності у відповідності з національною економічною політикою.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання можна розділити на методи прямого впливу (засновані на системі обмежень, штрафів, дозволів, ліцензій, квот, державних контрактів) і методи опосередкованого впливу, суть яких зводиться до встановлення певних умов для суб'єктів ринку, які мотивують їх поведінку. До цих методів слід віднести податкове регулювання застосування політики прискореної амортизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

В залежності від обраних засобів впливу на ринок розрізняють правові. адміністративні і економічні методи державного регулювання.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.); економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування[4, c. 82-84].

У світовій практиці застосовується два типи методів державного регулюванню економіки: адміністративні та економічні.

Сутність адміністративних методів полягає в прямому управлінні економікою, заснованому на застосуванні обов’язкових для суб’єктів ринку державних замовлень, державних санкцій, ліцензій, дозволів, квот, встановленні норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт і послуг, продукції до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо. Вони проявляється багатогранно в залежності від обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так, наприклад, ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватись ринком.

Ліцензії як спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів, в Україні запроваджені на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення і реалізацію медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізацію тютюнових виробів, здійснення ветеринарної, медичної, юридичної практики, утримання гральних закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів про право власності на квартири (будинки). Вони необхідні на здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, експорту деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування, як метод державного регулювання, вводиться з метою прямого встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна квота). В Україні квоти запроваджені як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввезення в країну. В даному випадку вони виконували завдання найбільш ефективно і економно використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій передбачається державою або законодавством проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов діяльності. Як економічні санкції, держава може встановлювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних угодах, пов’язаних з обміном товарів, наданням кредитів та іншими економічними відносинами між країнами.

Адміністративні методи регулювання в розвинених країнах з ринковою економікою використовуються в незначних масштабах, їх сфера діяльності в основному обмежується охороною навколишнього середовища та створенням мінімальних побутових умов для слабо соціально захищених верств населення.

Заходи примусу можна проілюструвати тим, що державні органи всіх розвинених країн зобов'язують промислові підприємства організовувати в себе виробниче навчання молоді, створювати певні побутові зручності для зайнятих, встановлювати очисні споруди.

Економічні методи державного регулювання поділяються на методи грошово-кредитної та бюджетної політики. Самостійним комплексним методом ДРЕ є індикативне планування, прогнозування і державне економічне програмування, що охоплює численні цілі та весь набір інструментів ДРЕ[2, c. 53-55].

Висновки

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки — це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику “дорогих” або “дешевих” грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва.

В другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати іх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування а регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.

Список використаної літератури

1. Білоус В.С. Системно-синергетична модель управління трансформаційними процесами в Україні // Збірник матеріалів ІІ міжнародної конференції «Сучасні проблеми управління». — № 27-28. – К., 2003. – С. 15-17

2. Воронов А. Кластери – новая форма самоорганизации в условиях конкуренции // Маркетинг. – 2002. — № 5. – С. 37-43

3. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

4. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

5. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.

6. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

7. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

8. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.