Державне регулювання в економічному зростанні

Вступ.

1. Державне регулювання структурних зрушень в економіці.

2. Межі економічного зростання та його державне регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання господарської системи та підприємництва. Розвинена ринкова економіка не означає "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин. Для сучасних умов характерні переплетення та поєднання ринкових і державних методів регулювання. Кожен з цих методів має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони подібні в тому, що за допомогою цих методів держава і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

Світовий досвід свідчить насамперед про те, що без активної регулюючої ролі держави не може бути ефективної, соціально орієнтованої ринкової економіки. Практично немає жодної країни з високорозвиненою економікою, де б держава усунулась від регулювання ключових соціально-економічних процесів. Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона законодавчо запроваджувала "загальні правила гри", тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб'єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, акціонерні товариства тощо.

1. Державне регулювання структурних зрушень в економіці

Структура економіки постійно змінюється, а успішний розвиток великою мірою залежить від темпів структурних зрушень і їх пристосування до вимог ринкової економіки. Регулювання структурних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики.

У широкому розумінні цього слова структурна політика держави — це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. Понятійне навантаження концепції структурної політики настільки широке, що дає змогу розуміти під нею як загальну стратегію максимізації економічного зростання, так і комплекс заходів держави, спрямованих на реалізацію пріоритетних програм і проектів (додаток 1).

На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку, вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає менше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не менша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об’єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. У такий спосіб формувалась структура економіки США і Великобританії. Але цей шлях надто тривалий і пов’язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.

Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна віднести:

Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експортної продукції. Паралельно з цим дуже важливим завданням є забезпечення збільшення валютних надходжень до країни і їх інвестування в розвиток високотехнологічних виробництв.

Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію. Передовсім це стосується галузей, які виробляють споживчі товари та продукти харчування.

Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.

Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із високотехнологічною та наукомісткою продукцією. Їх випереджаючий розвиток є запорукою підвищення ефективності інших галузей національної економіки. Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комплектуючих для заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.

Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію[4, c. 97-98].

Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку економіки.

У формуванні активної структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни за основу беруть пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. У процесі вибору пріоритетної галузі, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв’язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем та ін. Зрозуміло, що зміни, які постійно відбуваються в ході економічного розвитку, вносять зміни в перелік названих пріоритетів.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає:

— заходи для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі;

— заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП;

— заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату;

— заходи для згортання частини виробництв у депресивних галузях;

— розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць;

— розв’язання завдань, пов’язаних із концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови [3, c. 162-164].

Світовий досвід свідчить, що структурна політика, спрямована на врятування будь-якою ціною кризових галузей та виробництв, хоч і послаблює гостроту соціальних проблем, але водночас не сприяє підвищенню ефективності цих галузей. Тому нині більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення найліпших результатів за рахунок структурного ефекту.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо.

До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфічними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуації та цілей соціально-економічного розвитку (додаток 1) [7, c. 104-105].

2. Межі економічного зростання та його державне регулювання

В останні роки виникли серйозні сумніви щодо бажаності економічного росту для країн, що уже досягли добробуту. В основі цих сумнівів лежить ряд взаємозалежних аргументів проти зростання:

• Забруднення навколишнього середовища. Супротивники економічного зростання насамперед стурбовані погіршенням стану навколишнього середовища. Вони стверджують, що індустріалізація й економічний ріст породжують такі негативні явища сучасного життя, як забруднення, промисловий шум і викиди, погіршення вигляду міст тощо. Усі ці витрати економічного росту виникають, оскільки виробничий процес лише перетворює природні ресурси, але не утилізує їх повністю. Практично усе, що йде у виробництво, згодом повертається в навколишнє середовище у вигляді відходів. Чим значніше економічне зростання і вище рівень життя, тим більше відходів повинно буде поглинути навколишнє середовище. У будь-якому суспільстві, що уже досягло добробуту, подальший економічний ріст може означати тільки задоволення усе більш несуттєвих потреб при зростанні загрози екологічної кризи. Тому деякі економісти вважають, що економічний ріст повинний цілеспрямовано стримуватися;

• Чи вирішує економічний ріст усі проблеми? Прихильники економічного росту думають, що він сам по собі вирішує соціально-економічні проблеми. Однак це твердження не можна вважати цілком доведеним. Супротивники економічного росту, зокрема, стверджують, що проблема бідності в країні (нерівність у доходах), власне кажучи, є проблемою розподілу, а не виробництва. Для її рішення необхідні політична сміливість і воля, а зовсім не збільшення суспільного продукту;

• Відсутність гарантій. Супротивники економічного росту вважають, що швидкий ріст (і особливо відновлення технологій) породжує занепокоєння і непевність серед людей. Працівники будь-якого рівня побоюються, що накопичені ними професійні навички і досвід можуть виявитися застарілими з ростом технічного прогресу;

• Економічний ріст і людські цінності. Критики економічного росту також висувають цілий ряд аргументів на користь того, що, хоча економічний ріст забезпечує нам “засоби до життя”, він не може забезпечити нам “гарне життя”. Насправді, працюючи усе більше, ми одержуємо при цьому усе менше радості. Протягом двох сторіч технічного прогресу трудящі перетворилися з ремісників і художників у придатки машин, що натискають на кнопки, і втратили естетичне і почуттєве задоволення від роботи. Точніше кажучи, економічний ріст означає індустріалізацію, масове виробництво, що не носить творчого характеру і не приносить задоволення працівнику, а також відчуження трудящих від прийняття життєво важливих рішень [2, c. 154-155].

Водночас існує багато економістів, що виступають у захист економічного росту як важливої суспільної мети, наводячи такі доводи.

• Рівень життя. Як відзначалося раніше, економічний ріст є основною умовою матеріального достатку і підвищення рівня життя. Економічний ріст пом'якшує протиріччя між необмеженими потребами й обмеженими ресурсами. В умовах економічного росту вибір соціальних цілей стає менш болісним і веде до менших протиріч між різними групами населення. Мається можливість одночасно модернізувати збройні сили, підтримувати інфраструктуру на даному рівні, здійснювати програми допомоги старим, хворим і бідним, удосконалювати систему освіти й інші галузі соціальної сфери і при цьому підвищувати особисті доходи за винятком податків;

• Економічний ріст і навколишнє середовище. Прихильники економічного росту вважають, що його зв'язок зі станом навколишнього середовища занадто перебільшений. На практиці ці проблеми можна відокремити одну від одної. Якщо суспільство зовсім відмовиться від економічного росту, зберігаючи ВВП на постійному рівні, йому все-таки прийдеться вибирати між різними структурами виробництва, і цей вибір буде впливати на стан навколишнього середовища і якість життя. Суспільству все-таки потрібно визначити чи зберігати природну красу чи вирубувати ліс на дрова. І якщо ліс вирубаний, необхідно вирішити, чи використовувати деревину для будівництва будинків чи пустити її на рекламні стенди.

Забруднення є не стільки побічним продуктом економічного росту, скільки результатом неправильного ціноутворення. А саме: значна частина природних ресурсів (ріки, озера, океани і повітря) розглядається як “загальна власність” і не має ціни. Тому ці ресурси використовуються надмірно інтенсивно, що погіршує їхній стан. Забруднення навколишнього середовища є прикладом побічного результату чи витрат переливу. Вирішення цієї проблеми можливо при введенні законодавчих обмежень чи особливих податків (“плати за стоки”), щоб компенсувати пороки системи ціноутворення і запобігти нераціональному використанню природних ресурсів. Звичайно ж існують серйозні проблеми, що пов'язані з забрудненням навколишнього середовища. Але обмеження економічного росту не вирішить цих проблем. “Щоб обмежити забруднення, потрібно обмежити саме забруднення, а не економічний ріст”.

• Нерівність доходів. Економічний ріст – це єдиний реальний спосіб досягти справедливого розподілу доходів у нашому суспільстві. Менш імовірно, що виборці із середнього класу проголосують за перерозподіл частини свого доходу на користь бідних. Скоріше вони виступлять за те, щоб виділити бідним трохи більшу частку зі зростаючого суспільного продукту. Тому основним засобом поліпшення економічного становища бідних є підвищення загального рівня доходів у результаті економічного росту. Відповідно відмова від економічного росту означала б для бідних втрату будь-якої можливості поліпшити своє матеріальне становище.

• Позаекономічні фактори. Захисники економічного росту стверджують, що його уповільнення чи припинення не зробить автоматично сприятливого впливу на людські цінності і не забезпечить людям “пристойне життя”. Насправді варто очікувати зворотного. Напаки, кінець економічного росту не скасує роботу на конвеєрі. Навпроти, економічний ріст завжди супроводжувався скороченням частки зайнятих у конвеєрному виробництві. Невірно і те. що економічний ріст завжди робив працю неприємною і небезпечною. Відновлення устаткування, як правило, знижує напруженість праці й імовірність нещасних випадків. Кондиційовані приміщення наших днів куди більш зручніші, ніж задушливі фабричні цехи минулого [6, c. 121-122].

Нарешті, не можна погодитися з тим, що уповільнення чи призупинення економічного росту послаблює прагнення людей до матеріальних цінностей і зменшує їхнє відчуження від виробництва. Скоріше результати будуть зворотними. Найгучніші протести проти погоні за наживою лунають саме в тих країнах і серед тих груп населення, де в даний час рівень добробуту найбільш високий. Інакше кажучи, саме високий рівень життя, забезпечуваний економічним ростом, і дає можливість усе більшій кількості людей витрачати час на освіту, творчість і самореалізацію.

Якщо погодитися з тим, що в цілому економічний ріст бажаний, природно, виникає питання, які заходи державного регулювання здатні щонайкраще стимулювати цей процес.

• Кейнсіанці розглядають економічний ріст переважно з погляду факторів попиту. Звичайно вони пояснюють низькі темпи росту неадекватним рівнем сукупних витрат, що не забезпечує необхідного приросту ВВП. Тому вони проповідують низькі ставки відсотка (політику “дешевих грошей”) як засіб стимулювання капіталовкладень. При необхідності фінансово-бюджетна політика може використовуватися для обмеження урядових витрат і споживання, для того, щоб високий рівень капіталовкладень не приводив до інфляції.

• На противагу кейнсіанцям, прихильники “економіки пропозиції” роблять упор на фактори, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Зокрема, вони закликають до зниження податків як засобу, що стимулює заощадження і капіталовкладення, що заохочує трудові зусилля і підприємницький ризик. Аналогічним чином, якщо обкладати прибутковим податком суми, що йдуть на виплати по відсотках, це приведе до обмеження споживання і стимулювання заощаджень. Деякі економісти виступають за введення єдиного податку на споживання в якості повної чи часткової заміни особистого прибуткового податку. Зміст цієї пропозиції полягає в обмеженні споживання і стимулюванні заощаджень. У відношенні капіталовкладень ці економісти звичайно пропонують зменшити чи скасувати податок на прибуток корпорацій, зокрема надати значні податкові пільги на інвестиції. Було б правомірно сказати, що кейнсіанці приділяють більше уваги короткостроковим цілям, а саме підтримці високого рівня реального ВВП, впливаючи на сукупні витрати. На відміну від них, прихильники “економіки пропозиції” віддають перевагу довгостроковим перспективам, роблячи упор на фактори, що забезпечують ріст суспільного продукту при повній зайнятості і повному завантаженні виробничих потужностей.

• Економісти різних теоретичних напрямків рекомендують і інші можливі методи стимулювання економічного росту. Наприклад, деякі вчені пропагують індустріальну політику, за допомогою якої уряд узяв би на себе пряму активну роль у формуванні структури промисловості для заохочення економічного росту. Уряд міг би вжити заходи, що прискорюють розвиток високопродуктивних галузей і сприяють переміщенню ресурсів з низькопродуктивних галузей. Уряд також міг би збільшити свої витрати на фундаментальні дослідження і розробки, стимулюючи технічний прогрес. Ріст витрат на освіту також може сприяти підвищенню якості робочої сили і росту продуктивності праці.

При всій численності і складності можливих методів стимулювання економічного росту більшість економістів єдині в тому, що збільшення темпів економічного росту є дуже непростою задачею. У рамках нашої моделі росту при повній зайнятості можна сказати, що капіталомісткість і схильність до заощаджень нелегко піддаються заходам регулювання [3, c. 154-155].

Висновки

У трансформаційних умовах розвитку державне регулювання економічного зростання в Україні здійснюється за допомогою інструментів фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, що характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, укладення контрактів, виробництво продукції (виконання робіт), надання послуг. Розрізняють стимулюючу фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва збільшенням обсягу державних закупівель, і стримуючу (рестриктивну), спрямовану на стримування виробництва зменшенням обсягу державних закупівель.

У межах бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Бюджетна політика України постійно перебуває в центрі уваги науковців, економістів, політиків, інших фахівців, що зумовлено її вагомим місцем серед інструментів економічної політики. У бюджетній політиці найяскравіше виявляються інтереси різних верств суспільства.

Державні фінанси істотно впливають на реальну економіку та її зростання, тому динаміка основних макроекономічних показників може виступати одним із критеріїв успішності того або іншого варіанта бюджетної політики. Можна виокремити такі кількісно вимірювані критерії бюджетної політики щодо економічного зростання: рівень нагромадження бюджетних доходів загалом, зокрема податків; обсяг і напрями видатків бюджету; розмір бюджетного дефіциту та швидкість зростання державного боргу; обсяг фінансових ресурсів, що відволікаються на обслуговування державного боргу; рівень монетаризації бюджетного дефіциту; динаміка ВВП; рівень безробіття; ступінь виконання законодавчих актів і прирівняних до них нормативних документів щодо бюджету.

Список використаної літератури

1. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.

2. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.

3. Захарченко А. Проблеми законодавчого забезпечення адміністративно — територіальної реформи в Україні // Парламент. — 2005. — № 4. — С. 2-6

4. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. — Вид. 2-ге, оновлене і доп.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 337 с.

5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2003. — 262 с.

6. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

7. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.