Державний бюджет України
Категорія (предмет): Фінанси1. Доходи державного бюджету України, їх склад та структура.
1.1. Суть, призначення і роль доходів Державного бюджету України.
1.2. Склад і структури доходів Державного бюджету України та особливості їх формування.
2. Аудит, як спеціальний вид фінансового контролю.
2.1. Сутність аудиту та його основні завдання.
2.2. Види аудиту та його класифікація.
3. Призначення і роль фінансових резервів.
3.1. Сутність та призначення фінансових резервів.
3.2. Особливості формування фінансових резервів.
Список використаної літератури.
1. Доходи державного бюджету України, їх склад та структура
1.1. Суть, призначення і роль доходів Державного бюджету України
Доходи бюджету — це частина централізованих фінансових ресурсів держави, необхідних для виконання його функцій. Вони виражають економічні відносини, які виникають у процесі формування фондів грошових ресурсів і поступають у розпорядження органів влади різних рівнів.
Доходи як економічна категорія виражають економічні відносини, які виникають у держави з юридичними та фізичними особами в процесі формування бюджетного фонду держави. Формою прояву категорії доходи бюджету служать податки, збори, платежі і відрахування.
Доходи бюджету — поняття більш вужче, ніж доходи держави; поряд із фінансовими коштами бюджету усіх рівнів влади вони включають ресурси державних позабюджетних фондів та усього державного сектору.
Державні доходи — це грошові відносини з приводу розподілу вартості валового внутрішнього продукту, це частина внутрішнього валового продукту, що використовується державою для здійснення своїх функцій.
Суть податків криється у примусовому відчужуванні державою частини знову утвореної вартості.
Головне матеріальне джерело — національний доход. Якщо для покриття фінансових потреб його недостатньо, держава залучує національне багатство (сукупність матеріальних благ, створених працею передуючих і теперішніх поколінь та залучених в процес відтворення природних ресурсів, якими володію суспільство на визначений момент часу). Одержавлення національного доходу здійснюється державою різними методами. Основним методами, які використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу та утворення бюджетних доходів, являються податки, державний кредит та емісія грошей. Співвідношення між ними різне в залежності від країни ті часу; визначається економічною ситуацією та іншими протиріччями, станом фінансів і фінансової політики держави. В доходах центрального бюджету в різних державах податкові надходження становлять біля 9/10[5, c. 84-85].
В Україні, згідно законодавства, склалась відповідна система доходів державного і місцевих бюджетів, класифікація яких здійснюється за такими ознаками:
1. По відношенню до бюджетного устрою:
— доходи, які поступають у Державний бюджет України:
— доходи, які поступають у місцеві бюджети;
— змішані доходи, одна частина яких поступає у Державний бюджет України, а інша — у місцеві бюджети:
— відрахування, за рахунок яких формуються позабюджетні фонди.
2. По відношенню до джерел сплати:
— доходи, джерелом яких є ціна товарів (робіт, послуг);
— доходи, джерелом яких є прибуток чи доход.
3. По відношенню до розміру ставки податків та обов'язкових платежів:
— пропорційні податки (сплачуються за стабільною ставкою);
— прогресивні податки (сплачуються за прогресивними ставками).
4. По відношенню до методу стягнення податку:
— прямі податки (сплачуються безпосередньо з доходу чи прибутку);
— непрямі податки (включаються в ціну продукції, робіт, послуг).
5. По відношенню до об'єкту оподаткування:
— податок на додану вартість;
— податки на доходи чи прибутки підприємств, організацій усіх форм власності та громадян;
— податки на майно, землю, природні ресурси, тощо.
6. По відношенню до суб'єкту оподаткування:
— податки, які сплачують підприємства та організації усіх форм власності, юридичні особи;
— податки, які сплачують громадяни (фізичні особи). З метою збалансування бюджетів та забезпечення принципу самостійності кожної ланки бюджетної системи доходи бюджетів розмежовуються між кожною ланкою. В процесі розмежування доходів вирішуються такі завдання:
— забезпечення збалансованості кожного бюджету:
— забезпечення рівномірності надходжень коштів до бюджетів протягом бюджетного року.
В організаційному плані всі доходи бюджету поділяються на закріплені і регулюючі.
Закріпленими доходами вважаються такі доходи, які в законодавчому порядку повністю закріплюються за певним бюджетом і не підлягають передачі нижчестоячим бюджетам, або частково закріплюються за вищестоячим бюджетом і у певному обсязі підлягають передачі нижчестоячим бюджетам.
Регулюючими доходами вважаються такі доходи, які є закріпленими за вищестоячим бюджетом і частково передаються нижчестоячим бюджетам для їх збалансування у вигляді процентних відрахувань[2, c. 62-63].
1.2. Склад і структури доходів Державного бюджету України та особливості їх формування.
Доходами Державного бюджету України служать податки, збори, платежі і відрахування.
В умовах розвинених ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Ефективність її функціонування визначається найрізноманітнішими факторами і насамперед економічним становищем в державі, розкладом політичних сил, рівнем податкової культури, досягненнями економічної науки тощо. Проте є узагальнюючі показники, за якими можна визначити ефективність податкових систем. Це досягнення балансу між стимулюванням економічної активності та соціальною справедливістю податків, а також рівень перерозподілу валового внутрішнього продукту через податки. Величина податків у валовому внутрішньому продукті характеризує роль і місце податкової системи в державному регулюванні економіки. Водночас слід враховувати, що цей показник має здатність змінюватися під впливом економічних, політичних і соціальних факторів, що діють у кожній державі.
Податки існують у людському суспільстві майже тисячу років, але для людини немає більш гнітючої процедури, ніж сплата їх. Високі податки — це завжди неминучі злидні, занепад господарства, шлях до катастрофи і людської трагедії. Там, де високі податки, не може бути й мови про свободу і людську гідність, творчу працю і забезпечене майбутнє. Непосильні податки були причиною багатьох соціальних конфліктів, кровопролитних воєн, занепаду цілих цивілізацій.
Водночас запровадження податків мало надзвичайно важливе прогресивне значення для розвитку людського суспільства. їх порівнюють з винаходом колеса або парової машини.
Мобілізуючи через податки значні ресурси в своє розпорядження, державні структури забезпечували захист своєї держави, розвивали виробництво, поліпшували матеріальне становище своїх громадян, суттєво впливали на стан і розвиток науки, культури, міждержавних зв'язків.
Податки — це термометр для господарського організму, і якщо температура висока (а таким показником може бути частка податків у доходах населення), то загибель організму неминуча. Між людським і економічним організмами є одна спільність: нормальна температура в них однакова. В будь-якій державі громадяни зобов'язані віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби. Досконалість форм і методів передавання цих коштів свідчить про рівень розвитку держави, її економічних і правових інституцій. Створення податкової системи — це не тільки практична, але й дуже серйозна наукова проблема. Вона потребує глибокого аналізу господарського життя в державі, доходів населення і підприємницьких структур, бюджету сім'ї. Тільки за такими матеріалами можна зробити висновок про доцільність введення того чи іншого податку, спрогнозувати його вплив на економічні та соціальні процеси[8, c. 79-80].
Так, доходи Державного бюджету України формуються за рахунок:
— податку на додану вартість;
— податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності;
— акцизний збір з імпортних та вітчизняних товарів;
— податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності і підпорядкування у розмірі, що дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої законодавством України;
— податок на доходи фізичних осіб;
— 30% збору за забруднення навколишнього середовища;
— надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
— рентна плата за нафту та природній газ ;
— консульські збори, які стягуються на території України;
— кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішення суду, скарбів і т.д.;
— відрахування від сплати за транзит природного газу, нафти, нафтопродуктів та аміаку через територію України;
— платежі у Фонд соціального захисту інвалідів України;
— надходження від збору на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг загального користування, крім 50% коштів, які збираються на території міста Києва;
— частини доходів від приватизації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності, яка визначається законом про Державний бюджет України на наступний рік;
— надходжень від реалізації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності;
— орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності;
— збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення з боку громадян (згідно закону з 1 січня 1999 року);
— збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття;
— збір до Державного інноваційного фонду:
— збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;
— надходжень від внутрішніх позик;
— перевищення доходів над видатками Національного банку України;
— повернуті державні позики, процентів по наданих державок позиках і кредитах;
— дивідендів, одержаних від акцій та інших цінних паперів, ще належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності;
— збір за спеціальне використання природних ресурсів;
— інших доходів, встановлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету України[7, c. 72-74].
2. Аудит, як спеціальний вид фінансового контролю
2.1. Сутність аудиту та його основні завдання
Аудит провадиться поряд з фінансовим контролем діяльності економічних суб’єктів (ревізією, перевірками податкової поліції та ін.) виконавчими органами, що провадяться у відповідності із законодавством спеціально уповноваженими на те державними органами. Аудит, аудиторська діяльність в Україні регулюється Указом Президента України.
Фінансовий контроль, як одна із функцій управління фінансами, є собою особливою діяльністю щодо перевірки формування й використання фондів фінансових ресурсів у процесі створення, розподілу та споживання валового внутрішнього продукту з метою оцінювання обґрунтованості й ефективності прийняття рішень і результатів їх виконання.
З визначення сутності фінансового контролю випливає, що його об'єктом є процеси формування й використання фондів фінансових ресурсів. Суб'єкт контролю — це носій контрольних функцій щодо об'єкта контролю. Він, як правило, визначається законодавством держави, нормативно-правовими актами суб'єктів фінансової діяльності.
Найважливіші принципи фінансового контролю:
— незалежність;
— гласність;
— превентивність (попереджувальний характер);
— дієвість;
— регулярність;
— об'єктивність;
— всеохоплюючий характер.
Залежно від суб'єктів, які здійснюють контроль, розрізняють такі види фінансового контролю: державний, відомчий (внутрішньокорпоративний), внутрішньогосподарський, громадський і аудиторський (незалежний). Державний фінансовий контроль об'єднує загальнодержавний і муніципальний контроль.
Основна особливість загальнодержавного контролю полягає в тому, що він є позавідомчим, проводиться стосовно будь-якого суб'єкта незалежно від його відомчої належності і підпорядкування. Цей контроль здійснюється державними органами законодавчої і виконавчої влади і спеціальними державними органами контролю.
Аудит здійснюється фізичними чи юридичними особами, що мають ліцензії на проведення незалежного аудиту. Існують ліцензії 2-х видів: АБ — загальний, включаючи аудит банків, А — загальний аудит без аудиту банків.
Основною метою аудиторської діяльності є встановлення достовірності бухгалтерської (фінансової) звітності економічних суб’єктів та відповідність їх законодавству, діючому в Україні. В основу аудиту покладено цивільне право, адміністративно-господарське право[9, c. 112-114].
Існують три сфери відповідальності по аудиторської діяльності:
відповідальність перед клієнтом; відповідальність на базі цивільного законодавства перед третіми особами; кримінальна відповідальність.
Фінансовий аудит — це незалежна перевірка фінансових звітів чи інформації, що відноситься до них, незалежно від того, прибутковості підприємства, його розміру та форми організації.
В основу роботи аудитора покладено фінансову звітність. При її аналізі слід брати до уваги вплив різних факторів. Крім того, звітність має суттєві обмеження в плані побудови. Статті звітності інколи відображають суми, які самі по собі ні про що не свідчать — потрібно їх розшифровувати, а групування статей не завжди відповідає логіці аналізу. До того, бажано мати додаткову інформацію по підприємствах, яку не завжди можна виділити з бухгалтерського обліку. Характер і обсяг цієї інформації часто визначається галуззю чи конкретним підприємством, оскільки у кожній галузі є свої особливості.
Фінансовий аудит являє собою добір, групування та вивчення даних про фінансові ресурси підприємства та їх використання з метою мобілізації
коштів, необхідних для виконання планових чи проектних завдань і погашення фінансових зобов’язань в процесі господарської діяльності підприємства.
При аудиті розглядаються питання формування і використання окремих видів фінансових ресурсів, їх розміщення в різні матеріальні цінності (активи), оцінки сплатоспроможності і фінансової стійкості підприємства, швидкості обігу коштів.
В процесі фінансового аудиту з’ясовується:
— платоспроможність як самого підприємства, так і його дебіторів;
— забезпеченість власними обіговими коштами відповідно до потреб в них;
— збереження коштів та причини змін їх розміру протягом періоду, що аналізується;
— виконання плану прибутку і прибутковість фінансово-господарської діяльності підприємства;
— стан запасів товарно-матеріальних цінностей та джерел їх формування;
— розміщення власних , позичкових, залучених та спеціальних джерел коштів в видах активів;
— забезпечення повернення кредитів та ефективність їх використання;
— розрахункові відносини з дебіторами та кредиторами;
— обіг обігових коштів;
— створення та використання різних фондів;
— збереження власних обігових коштів[11, c. 83-85].
2.2. Види аудиту та його класифікація
Фінансовий аудит загалом — це складне взаємопов`язане дослідження. При фінансовому аудиті використовують вартісні оцінки показників. Фінансовий аудит дозволяє визначити можливості підприємства в близькій та віддаленій перспективі.
Це дозволяє зробити висновок, що предметом фінансового аудиту є рушійна сила господарювання — гроші і вартісні характеристики діяльності.
Фінансовий аудит підприємства переслідує декілька цілей, основні з яких :
— визначення наявного фінансового стану;
— визначення зміни цього стану в структурно-часовому аспекті;
— визначення факторів,що викликали ці зміни;
— прогноз основних тенденцій в фінансовому стані.
Фінансовий аудит балансу і звіту про фінансові результати ( у купі з деякими додатковими даними) дозволяє визначити ті чи інші незбалансованості у русі коштів підприємства, позитивні чи негативні тенденції та створити базу для подальшого більш детального вивчення на основі бухгалтерської, статистичної і оперативної звітності й інших інформаційних матеріалів. Слід відмітити, що аналіз фінансової звітності не дозволяє робити категоричних висновків, а лише орієнтує користувача інформації щодо оцінки фінансового стану підприємства і визначення його вузьких місць.
Використання всієї сукупності видів, форм і методів контролю має надзвичайно велике значення для ефективного функціонування системи фінансового контролю в цілому. Так, застосування всіх видів фінансового контролю є важливим з погляду запобігання втрати контролю за діяльністю певних секторів економіки та утворення неконтрольованих сегментів у фінансовій сфері, а також з погляду попередження паралелізму та дублювання при здійсненні контролю.
Для правильного розуміння змісту аудиторського контролю, його функцій і перспектив розвитку та використання в системі управління суб'єктами господарської діяльності важливе значення має науково-обгрунтована класифікація аудиту.
Вивчення вітчизняної і зарубіжної спеціальної економічної літератури з аудиту підтверджує неоднозначність поглядів різних економістів щодо видів аудиту та його класифікації. Більшість вчених залежно від суб'єкта аудиту окремо виділяють аудит зовнішній і внутрішній.
Зовнішній аудит в Україні здійснюють незалежні сертифіковані аудитори на договірній основі з суб'єктами господарської діяльності, згідно із Законом України "Про аудиторську діяльність". Незалежні аудитори (аудиторські фірми) повинні отримати в АПУ на підставі сертифікату аудитора ліцензію на право займатися аудиторською діяльністю.
Внутрішній аудит здійснюють висококваліфіковані штатні працівники самого підприємства. Для внутрішніх аудиторів сертифікат і ліцензія не є обов'язковими[6, c. 115-117].
Отже, зовнішній аудитор у певній мірі покладається на результати роботи внутрішнього аудиту. При вирішенні однакових завдань внутрішні і зовнішні аудитори можуть використовувати ті ж самі прийоми та процедури контролю. Це підтверджує тісний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім аудитом.
Зовнішній і внутрішній аудит має також певні відмінності щодо оплати праці, відповідальності і звітності.
Зарплата внутрішніх аудиторів визначається діючою системою оплати праці на даному підприємстві, а зарплата зовнішніх аудиторів в основному залежить від обсягу виконаних робіт, хоча ряд великих аудиторських фірм України використовують погодинну форму оплати праці.
Щодо відповідальності внутрішніх аудиторів, то вони підзвітні і відповідають перед керівництвом підприємства, де вони є штатними працівниками. Зовнішні аудитори в першу чергу відповідальні перед клієнтом і третіми особами. Характер та рівень відповідальності зовнішніх аудиторів визначається Законом України "Про аудиторську діяльність" і договором на аудиторську перевірку, укладеним між аудитором (аудиторською фірмою) і клієнтом. Крім матеріальної відповідальності, зовнішній аудитор може нести адміністративну відповідальність, хоч у практиці аудиторської діяльності в Україні адміністративна відповідальність не зайняла належного місця.
Зовнішній аудитор звітує перед замовником аудиторським висновком, один із примірників якого, у передбачених законом випадках, передають у податкові органи і публікують в пресі. Наприклад, обов'язковому опублікуванню підлягає річна бухгалтерська звітність відкритих акціонерних товариств, яку підтверджує аудитор. Внутрішній аудитор звітується виключно перед своїм керівництвом.
Внутрішній аудит в Україні поки що впроваджується повільно і не зайняв належного місця у системі управління великих та середніх підприємств. Діючі контрольно-ревізійні служби на ряді підприємств не виконують в повній мірі всіх функцій внутрішнього аудиту. Наприклад, ревізійні служби системи споживчої кооперації в основному здійснюють лише ревізійні і тематичні перевірки. Як відомо, основною метою ревізії є контроль за збереженням власності.
На наш погляд, у сучасних умовах господарювання на перший план виступає не стільки збереження, як примноження власності. Цього досягають насамперед за рахунок контролю за ефективним і раціональним використанням у виробництві матеріальних, трудових та фінансових ресурсів. Отже, функції служби внутрішнього аудиту значно ширші, ніж функції контрольно-ревізійних відділів окремих підприємств і організацій. Тому впровадження у систему управління великих і середніх підприємств різних галузей народного господарства служби внутрішнього аудиту з притаманними йому функціями є об'єктивною необхідністю в умовах ринкових відносин[5, c. 121-123].
3. Призначення і роль фінансових резервів
3.1. Сутність та призначення фінансових резервів
Одним з елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви — це особлива група фондів грошових коштів, в яких нагромаджуються кошти, що на деякий час вилучаються з обороту, а використовуються у випадках збоїв у процесі суспільного виробництва.
Фінансові резерви створюються у грошовій формі і виступають необхідною умовою стабільного і збалансованого розвитку. Важливою є проблема наукового обґрунтування розмірів таких фондів. Тому що необґрунтоване збільшення чи зменшення фінансових резервів веде за собою негативні наслідки: значне відволікання коштів і сповільнення їх обороту або нестачу коштів при необхідності фінансування непередбачених потреб.
Фінансові резерви мають всі риси, які притаманні фондам грошових коштів. В залежності від рівня, на якому проходить їх формування, вони поділяються на 2 групи:
1) централізовані;
2) децентралізовані.
Фінансові резерви — одна з важливих умов безперервного й ефективного функціонування економіки, розв'язання соціальних проблем. Резерви потрібні завжди, незалежно від моделі економічного розвитку, форми власності, рівня розвитку продуктивних сил. Вони об'єктивно зумовлені безпосередньо характером процесу виробництва як явищем, де імовірні випадкові фактори й непередбачувані обставини. У високотехнологічному виробництві за умов конкуренції необхідність у фінансових резервах зумовлена також змінами технології виробництва, зовнішньоекономічними зв'язками, кон'юнктурою ринку.
За економічною суттю фінансові резерви — це способи й форми створення та використання фондів фінансових ресурсів для фінансування заходів із локалізації впливу непередбачуваних обставин і підтримки високого рівня виробництва та суспільного добробуту громадян. У загальноекономічному плані джерелом фінансових резервів є валовий внутрішній продукт, що створюється економікою держави. Фінансові резерви в межах держави повинні мати свою оптимальну величину, оскільки надмірне відволікання коштів у резерви може спричинити фінансове напруження і негативно вплинути на відтворювальний процес. Питання оптимальності розміру фінансових резервів — одна з фундаментальних проблем фінансової науки. Фінансові резерви в державі — складова її національного багатства.
Функціональним призначенням фінансових резервів є не розширення виробництва й надання соціальних послуг, а лише забезпечення стабільності в економічній і соціальній сферах при виникненні непередбачуваних обставин і нових суспільних потреб, що потребують негайного задоволення. З огляду на це фінансові резерви можна назвати фондами фінансових ресурсів спеціального призначення, тобто коштами, що використовуються для підвищення добробуту громадян, і фінансовими ресурсами, що використовуються для розвитку виробництва та його удосконалення[9, c. 39-42].
Фінансові резерви покликані забезпечити стійкість усієї фінансової системи, надійність фінансового забезпечення економічного розвитку у разі впливу непередбачуваних обставин. Проте фінансові резерви визначають розмір матеріальних і трудових резервів. Так, для створення матеріальних запасів потрібні кошти. Без фінансових ресурсів неможливо створити або удосконалити виробничі потужності.
3.2. Особливості формування фінансових резервів
Фінансовими резервами є резервні фонди комерційних банків, страхових компаній та інших фінансових структур, їхнє призначення — забезпечення повернення залучених коштів юридичних й фізичних осіб і здійснення своєчасних розрахунків за своїми зобов'язаннями.
Створення фінансових резервів у державі потребує законодавчого забезпечення. У більшості країн світу створення й використання резервів регулюється спеціальними законами. В Україні створення фінансових резервів на загальнодержавному рівні обумовлено Законом України "Про бюджетну систему України". У статті 19 зазначено, що у державному бюджеті України передбачається створення резервного фонду Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету України.
Цим же законом передбачено створення резервів на рівнях місцевого самоврядування. Так, у республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих органів обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування), районних рад народних депутатів у розмірі до одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не мали бути передбачені під час затвердження зазначених бюджетів.
Багаторічна практика довела доцільність створення фінансових резервів як на рівні держави, галузей, об'єднань, так і на первинних рівнях господарювання.
Формування фінансових резервів може відбуватися наступними методами:
бюджетний — який передбачає створення у складі кожного бюджету резервів, одним з видів яких є оборотна касова готівка;
галузевий — передбачає створення за рахунок відрахувань з прибутку підприємств фінансових резервів на рівні певної галузі. Широко використовувався даний метод у командно-адміністративній системі господарювання, в ринковій економіці госпрозрахунковий — формування фінансових резервів підприємств, організацій, установ;
страховий — утворення фондів страхових організацій[8, c. 65-68].
Страхові (резервні) фонди призначені для фінансування робіт пов'язаних із ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, в результаті яких порушуються нормальні умови життя і діяльності людей на певній території або окремо визначеному об'єкті. Надзвичайні ситуації спричинюються аваріями, катастрофами, стихійним лихом або іншими небезпечними подіями, які призводять до загибелі людей та значних матеріальних втрат.
Надзвичайні ситуації можуть бути: техногенного, природного, соціальнополітичного та воєнного характеру. До надзвичайних ситуацій техногенного характеру відносяться транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо.
Надзвичайні сутуації природного характеру це небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні явища (землетруси, бурі, повіні), природні пожежі, епідемії серед людей, епізоотії, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміни стану повітряного басейну, водних ресурсів, біосфери тощо.
Надзвичайні ситуації соціальнополітичного характеру виникають внаслідок протиправних дій терористичного і антиконституційного спрямування (терористичні акти, викрадення чи знищення суден, захоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв в громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів тощо).
Надзвичайні ситуації воєнного характеру пов'язані із наслідками проведення військових операцій, застосування зброї масового ураження під час яких виникають вторинні фактори ураження населення (при зруйнуванні атомних і гідроелектростанцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопродуктів, вибухівки, транспортних та інженерних комунікацій та ін.
Відповідно до територіального поширення, обсягів заподіяних або очікуваних економічних збитків, кількості людей, які загинули надзвичайні ситуації можуть виникати на рівнях: загальнодержавному, регіональному, місцевому та об'єктовому. Виділення 4х рівнів надзвичайних ситуацій має значення для визначення джерела фінансування робіт, пов'язаних із подоланням наслідків таких подій. Звичайно, що при недостатності коштів децентралізованих фінансових резервів допомога може бути надана із централізованих фондів[10, c. 118-119].
Одним з видів бюджетних резервів є Резервний фонд Кабінету Міністрів України. Він формується з метою фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціальнокультурних та інших заходів, які не могли бути передбаченими під час затвердження Державного бюджету на відповідний рік. Цей фонд створюється в розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету і входить до складу видатків Державного бюджету України.
Головними напрямками витрачання коштів цього фонду є:
— фінансування витрат, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями;
— фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;
— непередбачені витрати, пов'язані з введенням законів;
— фінансування інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду.
Кошти резервного фонду можуть використовуватися лише в необхідних межах за цільовим призначенням на фінансування заходів, передбачуваних постановами Кабінету Міністрів України. Залишок невикористаних коштів резервного фонду в кінці року, в якому їх виділено, підлягає поверненню до Державного бюджету України.
Одночасно встановлена вимога, що кошти резервного фонду Кабінету Міністрів України не можуть використовуватися:
1) на погашення боргів, у тому числі пов'язаних з гарантіями чи іншими видами забезпечення, наданими Кабінетом Міністрів України;
2) для збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.
Кабінет Міністрів України щомісяця подає докладні письмові звіти Верховній Раді України про витрати з резервного фонду з обґрунтуванням їх необхідності, економічності та ефективності, а також про досягнення фактичних результатів за підсумками використання коштів фонду. На постійну Комісію Верховної Ради України з питань бюджету покладено контрольні функції за використанням Кабінетом Міністрів України коштів резервного фонду.
Контроль за цільовим і своєчасним використанням міністерствами, відомствами, іншими органами державної виконавчої влади коштів резервного фонду здійснює Міністерство фінансів України[1, c. 56-57].
Список використаної літератури
1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.
4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.
6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.
10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.