Державний кредит та його розвиток в Україні
Категорія (предмет): Гроші та кредитВступ
1. Економічна суть і роль державного кредиту
2. Форми державного кредиту
3. Класифікація державних позик і джерела їх погашення
4. Державний борг та управління ним
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Однією з ланок загальнодержавних фінансів України є державний кредит як сукупність відносин, в яких держава виступає в ролі позичальника коштів, кредитора і гаранта. Переважно держава виступає в ролі боржника і позичальника, при цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси суб'єктів підприємницької діяльності та громадян, які використовуються для задоволення державних потреб.
Держава може виступати в ролі кредитора, надаючи позики юридичним і фізичним особам, а також гаранта в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших зобов'язань, які взяли фізичні та юридичні особи.
Існування державного кредиту пов'язано з постійним протиріччям між зростаючими завданнями і потребами держави та наявними фінансовими ресурсами. Історично державний кредит з'явився для задоволення виняткових потреб держави, які неможливо задовольнити постійними «звичайними» джерелами доходів: податками, доходами від державного майна, державної монополії на певні види діяльності. Такі потреби в основному виникали під час війн, стихійного лиха, а з часом при фінансових труднощах, обумовлених циклічним характером економічного розвитку, зміною урядів, революційними потрясіннями.
У державного і банківського кредиту є спільні засади функціонування, справа в тому, що вони надаються на принципах поверненості, строковості і платності. Відмінність банківського кредиту полягає у тому, що він призначений у більшості випадків для задоволення виробничих потреб суб'єктів господарювання. Державний кредит призначений для задоволення потреб державних органів влади і управління.
1. Економічна суть і роль державного кредиту
Державний кредит — це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами — з іншого; за таких відносин держава є позичальником, кредитором і гарантом.
Основна класична форма державно-кредитних відносин — це коли держава виступає позичальником коштів. Тоді за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.
Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі, за умови обов’язкового повернення, кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж у попередньому випадку.
Якщо держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов'язань, взятих на себе фізичними чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів. У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора.
Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави. Державний кредит є зворотним, терміновим і платним. Разом з тим, між державним та банківським кредитом як класичною формою кредитних відносин існують суттєві відмінності.
Банківський позиковий фонд використовується для кредитування підприємств з метою забезпечення безперервності процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності. Кредити можуть одержувати і приватні особи. Відмітною рисою банківського кредитування суб'єктів господарювання є продуктивне використання позичкового фонду (або з метою розвитку соціальної інфраструктури виробничих колективів). Використання кредитних ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і виплати відсотків за рахунок збільшення вартості додаткового продукту.
Коли ж йдеться про державний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючись на їх додаткові фінансові ресурси. Вони використовуються, як правило, для покриття бюджетною дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплат відсотків щодо цих позик є кошти бюджету.
Державний кредит — це відносини вторинного розподілу вартості ВВП. У сферу державно-кредитних відносин надходить частина прибутків і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу. Як правило, ними є тимчасово вільні кошти населення і підприємств, проте за певних умов населення та трудові колективи можуть свідомо йти на обмеження споживання. У цих випадках джерелом державного кредиту стають засоби, призначені для поточного споживання чи фінансування необхідних виробничих або соціальних витрат підприємств.
Формування додаткових фінансових ресурсів держави за рахунок мобілізації тимчасово вільних коштів населення, підприємств і організацій — це один бік державно-кредитних відносин. Іншим є фінансові зв'язки, обумовлені зворотністю і сплачуваністю засобів, додатково мобілізованих державою. Виплата прибутків кредиторам забезпечується, переважно, за рахунок бюджетних надходжень. При цьому коло платників податків не збігається з колом власників державних цінних паперів.
Об'єктивна необхідність використання державного кредиту на задоволення потреб суспільства обумовлена постійною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави щодо їх задоволення за рахунок бюджетних фондів. Регулювання економіки, соціальна політика держави, виконання нею своїх функцій щодо оборони країни й управління вимагають постійного збільшення бюджетних витрат. Чималих коштів потребує і міжнародна діяльність держави. Проте доходи Державного бюджету завжди обмежені. Тому за наявності вільних грошових ресурсів у населення, підприємств і організацій органи влади вдаються до державного кредиту. Зазвичай, державні запозичення здійснюються тоді, коли вичерпано інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування.
Доцільність використання державного кредиту для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття бюджетного дефіциту позначається значно меншими негативними наслідками для державних фінансів і грошового обігу країни порівняно з валютними методами балансування доходів і витрат уряду (наприклад, емісія грошей). І це досягається на основі переміщення попиту від фізичних і юридичних осіб до урядових структур без збільшення сукупного попиту і кількості грошей в обігу.
Призначення державного кредиту виявляється, насамперед, у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може стати важливим чинником прискорення соціально-економічного розвитку держави.
Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів, що досягається через виплату відсотків і виграшів за державними позиками.
Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільну, регулюючу і контрольну.
Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах терміновості, сплачуваності й повернення. Будучи позичальником, держава мобілізує додаткові кошти для фінансування своїх витрат.
Суть регулюючої функції державного кредиту полягає в тому, що вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан грошового обігу, рівень відсоткових ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість.
Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи облігації державної позики серед різних груп інвесторів. Виступаючи на фінансовому ринку як позичальник, держава збільшує попит на позичкові ресурси і тим самим сприяє зростанню ціни на кредит. Чим вищий попит на вільні кошти з боку держави, тим вищим буде, за інших однакових умов, рівень позичкового відсотка, і тим дорожчим буде для підприємців банківський кредит. Дорожнеча позичкових коштів змушує бізнесменів скорочувати інвестиції у сферу виробництва. Водночас вона стимулює нагромадження у вигляді придбання державних цінних паперів.
Як кредитор і гарант держава може позитивно впливати на виробництво і зайнятість. У промислово розвинутих країнах поширена система підтримки малого бізнесу, експорту продукції або виробництва в окремих галузях, де має місце спад, через гарантування державою погашення кредитів, наданих банками відповідно до державних програм. Підтримка малого бізнесу передбачає, що держава бере на себе погашення заборгованості банкам за кредитами, наданими малим підприємствам у випадку їх банкрутства.
У більшості промислово розвинутих країн функціонують державні або напівдержавні страхові компанії, які за низькими ставками страхують ризик неплатежу експортерам національних товарів. Цим заохочується освоєння нових ринків збуту національної продукції. Великого значення у стимулюванні розвитку виробництва і зайнятості набувають кредити, що надаються державою за рахунок бюджетних або позабюджетних фондів. З їх допомогою забезпечується прискорений розвиток відповідних регіонів або необхідних напрямів економіки на тій чи іншій території.
Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Однак вона має певні відмінності, зумовлені особливостями певної категорії, а саме:
1) ця функція тісно пов'язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових коштів;
2) охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки державний кредит передбачає повернення отриманих коштів;
3) здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами.
Контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення. Переважно контролюється цільове використання коштів, терміни їх повернення і своєчасність сплати відсотків.
2. Форми державного кредиту
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.
Внутрішній державний кредит має такі форми: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.
Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимча-сово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.
Облігація — найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов’язання і надає право його власникові після закінчення певного терміну повернути суму боргу і відсотки. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із відсотками або сплачувати відсотки впродовж усього терміну користування позиковими засобами, після чого повернути суму боргу.
Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Номінальна вартість зазначається на облігації й засвідчує грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове користування. Саме ця сума сплачується власникові облігації в момент погашення і на неї нараховуються відсотки. Проте реальна прибутковість облігацій для їхніх власників може бути вищою або нижчою від встановленого номінального відсотка. Це зумовлено тим, що облігації продаються за курсовою ціною, що відхиляється від номінальної вартості. Відхилення називається курсовою різницею і залежить від низки чинників. До їх числа, зокрема, відносять величину номінального відсотка за облігацією; насиченість ринку державними цінними паперами; стан господарчої кон'юнктури; рівень довіри населення до уряду.
За своєю суттю облігації державної позики є особливою формою фіктивного капіталу. Справді, якщо джерелом доходу за цінними паперами підприємств є новостворена вартість, то відсотки за державними паперами сплачуються за рахунок доходів бюджету, оскільки кошти, отримані за державними позиками, як правило, не інвестуються у виробництво, а спрямовані на фінансування бюджетною дефіциту. Інвестори в державні цінні папери стають власниками частини майбутніх податкових і неподаткових надходжень до бюджету держави. У ньому і полягає специфічність державного фіктивного капіталу, яка призводить, у кінцевому підсумку, до збільшення податкового навантаження.
Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі відсотків. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткотермінові позики.
У тісному зв'язку з державними позиками перебуває друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується системою ощадних установ. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні й юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових засобів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових засобів без відома їх реального власника (населення) дають змогу виділити ці відносини як особливу форму державною кредиту.
Перетворення частини вкладів населення в державні позики, призначені для потреб держави, здійснюється через купівлю особливих цінних паперів (наприклад, казначейські ощадні сертифікати) або ринкових цінних паперів (облігації, казначейські зобов'язання), а також оформлення безоблігаційних позик. У нашій країні це відбувається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів.
Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма держаного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.
Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності й зворотності. У нашій країні ця форма державного кредиту поки що використовується не дуже активно.
Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки, на відміну від госпрозрахункових банківських структур, органи державної влади і управління надають фінансову допомогу на інших умовах і з іншою метою. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за термінами і нормою відсотка. Вони можливі у випадку фінансових труднощів підприємств і господарських організацій через їхнє особливе становище на ринку або погіршення економічної ситуації в країні. Казначейські позики не мають комерційної цілі, а є засобом підтримання життєво важливих для народного господарства економічних структур.
В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату відсотків за нею. Отже, йдеться про умовний державний кредит — гарантовані позики.
За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. Певний час Україна видавала гарантії й погоджувалася брати на себе зобов'язання за розрахунками, насамперед, за поставки нафти і нафтопродуктів, газу та інших енергоносіїв. Визнання державою такої заборгованості реально переносить борги з фактичних боржників на все населення. Сьогодні ситуація докорінно змінилася. Відбулось чітке розмежування державних фінансів і фінансів підприємств, а гарантії надаються лише на умовах платності, терміновості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.
Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах поворотності, терміновості й сплачуваності. Сума отриманих зовнішніх позик із нарахованими відсотками включається до державного боргу країни. Країнам, що зазнають значних економічних і фінансових труднощів, зовнішні позики можуть даватися на пільгових умовах.
Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню економічного потенціалу, подолання фінансових труднощів країни-одержувача.
Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські й місцеві органи влади. Кредиторами можуть виступати фінансово-кредитні установи й інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжнародні фінансові інституції, іноземні держави та їх угрупування. До їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, держави Європейського співтовариства. Усі проекти, на які можуть бути надані позики цими організаціями, поділяються на чотири групи: проекти макроекономічної стабілізації економіки країни-пози-чальника; проекти структурних перетворень у певних секторах економіки; інвестиційні проекти; проекти технічної допомоги.
Кредити міжнародних фінансових організацій надаються на вигідних умовах під низькі відсотки (5—7 % річних) на термін до 20 років. Позики країн Євросоюзу, здебільшого, є допомогою в розвитку країнам, що здійснюють ринкові перетворення, і отримання доходу для них не має першочергового значення. Погашення позик і виплата відсотків може відбуватися після закінчення пільгового періоду, який надає відтермінування погашення позики на 3—5 років після використання кредитних коштів.
Найбільшу складність для держави як у плані зростання зовнішньої заборгованості, так і використання кредитів становлять запозичення, одержані від іноземних комерційних структур під гарантію уряду. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають найнижчі показники щодо ефективності використання.
Державні зовнішні позики надаються у грошовій або товарній формі (наприклад, кредити держав-постачальників). Як правило, вони бувають середньотерміновими або довготерміновими. Грошові позики надаються у валюті країни-кредитора або у вільно конвертованій валюті. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками чи валютою.
3. Класифікація державних позик і джерела їх погашення
Державні позики класифікують за певними ознаками. За правовим оформленням розрізняють:
— державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями, або надаються на підставі угод (безоблігаційні);
— забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні).
Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.
Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на:
— внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами певної країни та нерезидентами);
— зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій.
За правом емісії розрізняють:
— державні позики;
— місцеві позики.
Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління, і мобілізовані кошти надходять у відповідні місцеві бюджети.
За характером використання цінних паперів позики бувають:
— ринкові;
— неринкові.
Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.
Залежно від рівня забезпеченості державні позики поділяють на:
— заставні;
— беззаставні.
Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — матеріальну забезпеченість. Вони підтверджуються державним майном або конкретними доходами. Беззаставні позики не мають відповідного матеріального забезпечення. їх надійність визначається авторитетом держави, її статусом у світовому співтоваристві.
Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють:
— короткотермінові позики (термін погашення — до одного року);
— середньотермінові позики (від 1 до 5 років);
— довготермінові позики (понад 5 років).
За характером виплати доходу державні позики поділяють на:
— відсоткові;
— виграшні;
— дисконтні (з нульовим купоном).
За відсотковими позиками дохід виплачується у вигляді позикового відсотка. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована (на весь період позики), так і плаваюча ставка, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед, попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата відсоткового доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводить-ся щорічно, раз на півріччя, щоквартально. Якщо позики виграшні, то дохід сплачується на підставі проведення тиражів-виграшів. У такий спосіб його отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого відсотковий дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. За такими цінними паперами відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.
За характером погашення заборгованості розрізняють:
— погашення заборгованості шляхом одноразової виплати;
— погашення заборгованості шляхом виплати частинами.
У разі погашення частинами може застосовуватись три варіанти: перший — позика погашається рівними частинами впродовж кількох років; другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами; третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави; третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.
Залежно від зобов'язань держави щодо погашення боргу розрізняють:
Ефективність державних кредитних операцій визначається за формулою
— позики з правом дотермінового погашення;
— позики без права дотермінового погашення.
Право довготермінового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.
Випуск державних позик передбачає:
— наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти;
— довіру кредиторів до держави;
— зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;
— можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.
Джерелами погашення державних позик можуть бути:
— доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;
— додаткові надходження від податків;
— економія коштів від зменшення видатків;
— емісія грошей;
— залучення від нових позик коштів (рефінансування боргу).
Найбільш реальним джерелом погашення державних позик є доходи, отримані від інвестування позичених коштів.
Емісія грошей є фіктивним джерелом погашення кредиту, оскільки внаслідок неї інфляція знецінить повернуті державою кредиторам кошти.
Рефінансування — погашення старих боргів за рахунок випуску нових позик — спричинює стале зростання державного боргу. Якщо таку політику проводити постійно, то це може призвести до фінансового краху, оскільки держава рано чи пізно стає неплатоспроможною.
Ефективність державних кредитних операцій визначається за формулою
де Н — надходження за системою державного кредиту; В — витрати за системою державного кредиту.
4. Державний борг та управління ним
Існування державного кредиту спричинює появу державного боргу і необхідність чіткої системи управління ним.
Державний борг — це сума заборгованості держави перед внутрішніми і зовнішніми кредиторами.
Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх) і відсотків за ними, включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. Розрізняють поточний і капітальний державний борг.
Поточний борг — це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, й належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на певний момент позиками. Капітальний борг — це загальна сума заборгованості й відсотків, що мають бути сплачені за позиками.
Державний борг поділяють на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг — це сукупність зобов'язань держави перед резидентами, а зовнішній борг — сукупність зобов'язань держави перед нерезидентами (незалежно від того, у чиїй національній валюті номіновано зобов’язання).
Особливістю сьогоднішньої ситуації в Україні є фактичне існування двох типів державного внутрішнього боргу: номінального і реального. Номінальний внутрішній державний борг трактується як сукупність державних запозичень на кредитних і фондових ринках і передбачає погашення основної суми боргу з виплатою відсотків у визначені терміни. Реальний внутрішній державний борг, окрім номінального боргу, включає також невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки (неоплачені державні замовлення, заборгованість зі заробітної плати перед працівниками бюджетної сфери, невідшкодований податок на додану вартість і т. ін.).
Варто зазначити, що внутрішній борг має певні переваги перед зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплата відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг спричинює відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави.
Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність держави за зовнішніми позиками залежить, насамперед, від валютних надходжень. Можливості щодо погашення зовнішнього боргу визначаються сальдо торговельного балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу врегулювати платіжний баланс.
Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є відношення суми державного боргу до ВВП. Міжнародний банк реконструкції та розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80—100 % . До категорії країн із надмірним рівнем заборгованості належать ті, які впродовж останніх років мали перевищення критичного значення хоча б одного з таких показників: відношення величини накопиченого боргу до ВВП становило понад 80 % або відношення величини боргу й відсоткових платежів до експорту перевищувало 220 %.
У більшості країн світу величина державного боргу регулюється законодавчо. В Україні величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту.
Здійснюючи внутрішні й зовнішні запозичення, держава повинна забезпечити обслуговування державного боргу.
Обслуговування державного боргу — це погашення позик, виплати відсотків за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості через випуск нових позик.
Виплата відсотків, виграшів, коштів із погашення позик становить основну частку витрат на обслуговування державного боргу. До інших належать витрати з виготовлення, пересилання і реалізації цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення і деякі інші витрати.
При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів зі зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене у відсотках. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника на рівні 25 % .
В Україні обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання Державного бюджету.
Розрахунки належних до сплати сум із погашення та обслуговування зовнішнього боргу виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Безпосередньо оплату здійснює Державне казначейство.
Джерелами погашення зовнішнього боргу є:
— бюджет;
— золотовалютні резерви;
— кошти, отримані від приватизації державного майна;
— нові запозичення.
Обслуговування державного внутрішнього боргу здійснюється Міністерством фінансів через банківську систему шляхом проведення операцій з розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу.
Граничні розміри державного внутрішнього і зовнішнього боргу ухвалює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.
Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом — це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави.
В управлінні державним боргом можна виділити такі критерії:
— безумовність — забезпечення незаперечного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як позичальник взяла на себе, оформляючи договір запозичення коштів;
— єдність — урахування в процесі управління державним боргом усіх видів зобов'язань, емітованих як центральним урядом, так і місцевими Радами;
— зниження ризиків — розміщення і погашення позик у такий спосіб, щоб максимально знизити вплив кон'юнктури світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань;
— оптимальність структури — підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави за термінами обігу і погашення;
— збереження фінансової незалежності — підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами та інвесторами-нерезидентами, поступова заміна зовнішнього запозичення внутрішнім;
— зниження вартості обслуговування державного боргу, в т. ч. й за рахунок дотермінового викупу боргових зобов'язань держави;
— прозорість — дотримання відкритості й повної прозорості запозичень, починаючи від з'ясування їхньої доцільності до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічне становище країни-позичальника.
Мета політики управління боргом — одержати найбільший ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.
Процес управління державним боргом передбачає кілька етапів:
— залучення коштів;
— розміщення запозичених коштів;
— повернення боргу і виплату відсотків.
Державне управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де законом "Про Державний бюджет" на відповідний рік визначаються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення.
Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Залучені кошти повинні використовуватися для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватися виробництво товарів не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу.
З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики.
Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.
Рефінансування державного боргу — це погашення основної заборгованості й відсотків за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингу, що надається країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.
Реструктуризація заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відтерміновується виплата частки боргу.
Методами управління державним боргом є:
— конверсія;
— консолідація;
— уніфікація;
— обмін облігацій за регресивним співвідношенням;
— відтермінування погашення позики;
— анулювання позики.
Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення термінів дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися одночасно.
Уніфікація позик — це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики.
У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової.
Відтермінування погашення позики, як правило, відбувається тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик.
Анулювання боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.
Відтермінування погашення боргових зобов'язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до внутрішніх, так і до зовнішніх позик.
Висновки
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. Основні форми внутрішнього державного кредиту:
— державні позики;
— використання частини вкладів населення в ощадних установах;
— грошово-речові лотереї;
— використання коштів державного позичкового фонду.
Найбільш поширена форма державного кредиту — це державні позики. Вони можуть випускатися центральними і місцевими органами державної влади. В залежності від строку, на який здійснено випуск, розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років) і довгострокові (понад 5 років) позики. Під час економічних криз та інфляції переважають короткострокові і середньострокові державні позики. Розміщення державних позик може проходити на добровільних засадах (виключно так відбувається в умовах ринку) і примусовим шляхом. Примусові облігації і формально добровільні (по підписці) використовувалися в нашій країні в складні періоди війни і післявоєнного відновлення народного господарства. В цілому такі методи розміщення державних позик притаманні лише тоталітарним системам.
Формами випуску державних позик можуть бути готівка (емісія державних цінних паперів) і безготівка (шляхом записів на відповідних рахунках). Державні цінні папери бувають іменними і на пред'явника. Перші випуски облігацій внутрішньої державної позики 1995 року в Україні були проведені безготівковим шляхом. Коло власників, серед яких розміщуються державні цінні папери, визначається умовами випуску і ними можуть бути: лише юридичні або фізичні особи, чи юридичні і фізичні особи.
Виплата доходу по державних позиках може здійснюватися у вигляді процентів, виграшів.
Список використаної літератури
1. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 161 с.
2. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2001. — 602 с.
3. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. — К.: Либідь, 2002. – 330 с.
4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2000. — 510 с.
5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. — К.: Дакор, 2003,, 2005: ВИРА-Р. — 527 с.
6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Микола Денисенко,; Авт.передм. К. Г. Федоренко. — К.: Алерта, 2004. — 477 с.
7. Колодізєв О. Гроші та кредит/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. — 153 с.
8. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.
9. Розмарина А. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Одеський держ. екологічний ун-т. — О. : ТЭС, 2004. — 109с.
10. Савлук М. Гроші та кредит: Підручник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана / Михайло Іванович Савлук (заг.ред.). — 4 вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2006. — 744с.
11. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 429 с.