Діяльність держави щодо усунення бар`єрів для вступу на ринки

Категорія (предмет): Міжнародна економіка

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Теоретичні аспекти визначення бар`єрів.

1.1. Поняття та види бар`єрів входу та виходу на ринки.

1.2. Класифікація бар`єрів входу та виходу на ринки.

2. Роль держави в процесах сниження бар`єрів вступу на ринки в Україні.

2.1. Аналіз та характеристика рівня (висоти) бар`єрів вступу на ринки в Україні.

2.2. Заходи держави щодо зниження бар`єрів.

3.Підвищення ефективності діяльності держави щодо зниження бар`єрів входу та виходу на ринки в економіці України.

Висновки та пропозиції.

Список використаних джерел.

Вступ

Становлення та дієве функціонування ринкової економічної системи зумовлює та зумовлюється наявністю конкурентного середовища, за якого всі суб’єкти господарювання мають рівні законодавчо визначені можливості для здійснення господарської діяльності. Ця теза є визначальною при аналізі проблем формування ринкових відносин у трансформаційних економіках.

Наукові дослідження та повсякденна практика господарювання в Україні дають вагомий теоретичний та емпіричний матеріал для висновку, що в національній економіці існують певні обтяжливі обставини, мають місце різноманітні бар’єри, що ускладнюють, обмежують, а подекуди навіть унеможливлюють конкуренцію. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають питання визначення економічної природи бар’єрів, пізнання закономірностей та тенденцій формування конкурентного середовища.

Слід зазначити, що проблема бар’єрів не є локальною чи певною мірою конкретизованою. На практиці вона пов’язана з такими процесами, як конкуренція, монополізація, зростання ринкової влади, реструктуризація економіки тощо. Все це ставить комплекс питань формування конкурентного середовища в епіцентр проблематики економічного життя суспільства.

Економіка України реформується за складних умов. Вагомою є диспропорція у процесах капіталотворення та концентрації, не зменшується глибина неузгодженості між розвитком капіталу в торговельній та грошовій формах і розвитком капіталу у виробничій формі; між концентрацією капіталу та концентрацією виробництва; між темпами техніко-економічних зрушень і швидкістю соціально-економічних змін. Масштаби та вагомість цих проблем для розвитку економіки висувають дослідження питання про конкурентне середовище у ряд першочергових. Адже пропозиції та дії зі зменшення бар’єрів входу на ринок та виходу з нього мають спиратися на наукові висновки щодо їхньої економічної природи, умов виникнення та механізмів обмеження. Постає питання: бар’єри – це закономірний, постійно діючий фактор, чи специфічний, тимчасовий чинник, що ускладнює розвиток економіки?

Аналіз бар’єрів слід розпочинати з дослідження умов діяльності окремого суб’єкта господарювання, тобто з мікрорівня. На користь такого підходу свідчить той факт, що саме наявність і рівень бар’єрів входу в галузь чи певний сегмент ринку або виходу з них зумовлюють характер і строки прийняття підприємницьких рішень, визначають стратегію та тактику поведінки підприємця. Своєї черги, дослідження проблем існування бар’єрів вступу на ринок на макрорівні має бути передумовою формування ефективної, дієздатної державної економічної політики, впорядкування законодавчого поля, вдосконалення регулятивної політики та запровадження проконкурентних податкових, амортизаційних, фінансових механізмів.

Мета: показати діяльність держави щодо усунення бар`єрів для вступу на ринки.

Завдання роботи:

— розглянути теоретичні аспекти визначення бар`єрів (поняття, класифікація);

— проаналізувати рівень (висоту) бар`єрів вступу на ринки в Україні;

— показати заходи держави в напрямку зниження бар`єрів входу та виходу на ринки в економіці України;

1. Теоретичні аспекти визначення бар`єрів

1.1. Поняття та види бар`єрів входу та виходу на ринки

Сучасний період розвитку концепцій ринкової влади, створення бар’єрів входу та виходу тісно пов’язаний із розвитком теорії організації галузевих ринків. Їх можна розглядати як розділ прикладної мікроекономіки, спрямованої на дослідження ринків з боку пропозиції.

Концепції ринкової влади, економічної концентрації зосереджують увагу здебільшого на двох групах проблем. По-перше, досліджуються умови набуття ринкової влади та форми її прояву, аналізуються умови щодо її збереження або втрати, цінове і нецінове суперництво. А по-друге, значну увагу приділяється вивченню політики суспільства щодо бізнесу. Важливим у цьому аспекті є питання: чи можливо визначити оптимальну політику відносно бізнесу? Традиційно увага концентрувалася на проконкурентній політиці, регулюванні ринку, управлінні державними підприємствами. Через посилення останніми роками тенденцій до лібералізації, дерегулювання економіки, проведення програм приватизації в деяких країнах акценти змістилися, і постало питання щодо доцільності втручання уряду в ринкові відносини взагалі. Отже, варто дослідити чинники, що зумовлюють глибину та динаміку втручання державних інституцій у бізнесову сферу, а також з’ясувати, чиїм інтересам це відповідає.

Світова практика функціонування ринкової економіки та її теоретичні дослідження переконливо доводять об’єктивність існування досить різноманітної класифікації моделей, що дозволяють детально розглядати стан конкурентного середовища та його складові.

Будь-яку сучасну економіку можна умовно поділити на два сектори: сектор, побудований на конкурентних засадах, і монопольний сектор. Основна відмінність між ними полягає в наявності чи відсутності ринкової (монопольної) влади у суб’єктів ринку, що працюють у цих секторах.

Ринкову владу можна визначити як здатність фірми збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг реалізації товарів і підвищуючи ціну продукту. Причому про використання ринкової влади і загрозу монополізації ринку може йтися лише за випадків, коли фірма в довгостроковому періоді має можливість збільшувати прибутки у спосіб, який описано вище, і не нести збитків (приміром, через вступ нових конкурентів чи скорочення попиту на товари внаслідок переходу частини покупців на використання товарів-субститутів). Отже, на таких ринках працює єдиний продавець-монополіст, який не має жодного конкурента або наявні істотні бар’єри для вступу на нього інших суб’єктів господарювання, або є інші обставини, що суттєво обмежують конкуренцію.

На монополізованому ринку продавець певного товару, завдяки наявності в нього ринкової влади, може забезпечувати зростання своїх прибутків шляхом зниження обсягів пропозиції та підвищення ціни продукції. Особливість полягає в тому, що він, захищений системою екзогенних і ендогенних бар’єрів, може діяти так протягом чималого часу.

За таких умов ринкова сила не є самоціллю для підприємства, вона являє собою лише дієвий засіб, що сприяє отриманню монопольних надприбутків. Саме тому в економічній теорії ринкову силу часто визначають через ступінь монополізації, основною ознакою якої є встановлення монопольно високих цін і отримання монопольно високих прибутків.

Висококонцентрований ринок може розглядатись як ринкова структура з особливими економічними можливостями для обмеженого кола ринкових агентів стосовно їх здатності впливати на обсяги пропозиції. Теоретично на таких ринках можлива конкуренція, але на практиці, як і на монополізованих ринках, діючі тут фірми захищено системою вхідних бар’єрів від потенційних конкурентів.

З огляду на сукупність означених факторів, функціонуючі ринки можна визначити як високо-, помірно-, низькоконцентровані та монополізовані. Найбільшу увагу державні органи влади мають приділяти висококонцентрованим і монополізованим ринкам, оскільки саме вони спричиняють нераціональний розподіл ресурсів, поглиблюють диспропорції у процесі відтворення, отже, обмежують або деформують конкурентне середовище [18, с. 32].

Аналіз ринку свідчить, що нині досить чітко визначилась тенденція до формування та функціонування підприємств у формі великих корпоративних структур за умов нової економічної галузевої організації, в основі якої лежить взаємодія кількох суб’єктів із доволі великою ринковою владою, а саме – механізм олігополії. Найважливішою рисою олігополістичного механізму є визначене поєднання елементів: монополії та конкуренції. Причому залежно від сукупності певних факторів, насамперед від особливостей структур і функціонування певного галузевого ринку, це співвідношення в різних галузях набуває різноманітних ознак.

Олігополістична структура обумовлює появу нових форм внутрішньогалузевої взаємозалежності між відповідними компаніями. Обмежена кількість великих компаній у галузі або в межах визначених локально-територіальних ринків створює об’єктивні умови для їхньої взаємодії в тих чи інших напрямах виробничої чи ринкової політики. Сучасне виробництво у таких галузях, як: металообробка, металургія, хімічна промисловість – характеризується великою технологічною складністю та капіталомісткістю. За таких обставин масштаби і динаміка їх розвитку, результативність взаємодії неможливі без стабільних ринкових умов, насамперед, цін, передбачуваної ринкової кон’юнктури тощо. Тож зрозуміло, що розгортання всебічної, особливо цінової, конкуренції між великими компаніями в таких галузях, створює обстановку невизначеності і нестабільності ринкових умов, загрожує серйозними негативними наслідками для цих компаній, отже є небажаною для них [18, с. 34].

За ознакою концентрації пропозиції серед галузей з олігополістичною структурою виявляються дуже істотні розбіжності, що впливають на функціонування галузевого ринку в цілому. Ці розбіжності зумовлені як чисельністю великих (стосовно галузевого чи продуктового ринку) компаній, так і співвідношенням економічних сил цих компаній, вагомістю економічної ролі дрібних і середніх компаній, що функціонують у галузі.

У галузях із невеликою кількістю компаній, що концентрують у своїх руках значну чи навіть переважну частину галузевого виробництва, ознак реальності набувають можливі узгодження інтересів з метою втілення єдиної ринкової політики. Якщо в галузі функціонують десять і більше (іноді навіть кілька десятків) компаній, проблема взаємодії, тим паче узгодження питань єдиної ринкової політики, суттєво ускладнюється. За таких умов зростає ймовірність виникнення серйозної конкурентної боротьби. Цю обставину необхідно повною мірою враховувати, аналізуючи висококонцентровані та монополізовані ринки в Україні[18, с. 37].

Пошук оптимального поєднання великих, середніх і малих підприємств у процесі формування конкурентного середовища потребує системного аналізу практики господарювання суб’єктів ринку, моніторингових досліджень товарних ринків, визначення змін, що відбуваються внаслідок кон’юнктурних коливань, проведення певних економічних заходів держави, врахування різноманітних психологічних факторів, впливу настроїв очікування змін на ринку тощо.

Характер функціонування олігополії в конкурентному просторі значною мірою зумовлюється рівнем концентрації попиту. Для галузей, що виробляють споживчі товари, попит визначається у формі атомістичного, мінливого, циклічного. Попит на засоби виробництва визначається ступенем концентрації в тих галузях, що виступають як покупці відповідних засобів виробництва. Отже висококонцентровані галузі-покупці визначають характер попиту на необхідні їм засоби виробництва як здебільшого стабільний і передбачуваний (хоча зазвичай ці параметри є меншими, ніж при визначенні висококонцентрованої пропозиції).

Особливістю висококонцентрованих галузевих ринків, що їм нерідко притаманно, є динамізм, порівняно високі темпи зростання в масштабах усієї економіки. За певних умов ця обставина зумовлює можливість розмивання олігополістичної структури, що супроводжується зменшенням рівня концентрації галузевих ринків. Відбувається означене завдяки появі у нових виробників (у тому числі середніх і дрібних) можливостей вступу на ринок, що швидко змінюється, зокрема за рахунок посилення переливу капіталу у швидкозростаючу галузь.

Важливою умовою, що суттєво впливає на характер функціонування висококонцентрованих галузей з олігополістичною структурою, є державна економічна політика. Історія розвитку національних економік продемонструвала різні варіанти співвідношення монопольно-регулюючих і конкурентних сил, на що, безумовно, слід зважати при формуванні механізмів стимулювання розвитку конкуренції на внутрішньому ринку.

Наукове дослідження конкурентної політики передбачає необхідність визначення суті та форм прояву цього економічного феномену в широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні конкурентна політика виявляється як діяльність держави та її виконавчих структур різних рівнів з контролю за дотриманням суб’єктами ринку законів і нормативних правових актів, усієї сукупності елементів системи конкурентного права. У широкому розумінні конкурентна політика – це сукупність економіко-правових чинників, спрямованих на стабільний, динамічний розвиток економіки, зокрема в напрямах реформування існуючих виробничих структур (демонополізація, приватизація, залучення інвестицій для структурної перебудови, диверсифікація виробництва) та створення нових конкурентоспроможних (залучення інвестицій для створення нових підприємств, розвиток малого і середнього бізнесу, зниження бар’єрів для вступу на ринок тощо). Широке розуміння проблем реалізації конкурентної політики як основи розвитку ринкової економічної системи потребує глибоких теоретичних досліджень за різними векторами економічного розвитку[18, с. 41].

В українській практиці господарювання ще недостатньо втілено світовий досвід формування та підтримки високого рівня конкурентного ринкового середовища за різних обставин. З одного боку, історія становлення національного конкурентного середовища визначила особливий хід формування та розвитку відповідної української моделі. З іншого – існує значний розрив між законодавчо закріпленими і практично впровадженими нормами і методиками, спрямованими на створення нових конкурентоспроможних структур.

З розвитком економіки галузеві рамки стають завузькими для окремих підприємців, які прагнуть диверсифікувати свою діяльність, активізують зусилля для проникнення в інші галузі. Процеси диверсифікації якісно змінюють механізми ринкової взаємодії. Багатогалузева фірма не завжди і не обов’язково посідає домінуюче становище на всіх ринках своєї продукції, хоча за більшості випадків вона зберігає лідерство в одній чи кількох профілюючих сферах. Конкуренція між великими фірмами стає багатоплановою, вони продукують чималу кількість товарів і послуг, просувають їх на різні ринки, що суттєво ускладнює практику спільних дій на кожному конкретному ринку.

Диверсифікація значно посилює мобільність капіталу. Фінансово могутні великі диверсифіковані компанії здатні переборювати будь-які високі вхідні бар’єри, порушуючи сформоване в галузі співвідношення сил. Найяскравішим прикладом цього є хвиля злиттів і поглинань, коли найбільші компанії спрямували свої бізнесові дії у високоприбуткові сфери, поглинувши шляхом багатомільярдних угод навіть досить великі фірми. Проблема вступу на ринки нових суб’єктів трансформується у площину перерозподілу капіталу вже не в межах окремої галузі, а в масштабах усієї національної економіки.

Суттєвим фактором, що розхитує, а згодом і руйнує навіть стабільні та зрілі олігополістичні системи, є інтернаціоналізація виробництва та глобалізація економічних взаємовідносин. Інтернаціоналізація розмиває олігополістичні структури майже в усіх галузях автомобільної промисловості тощо. Водночас цей процес посилює консолідацію капіталу й активізацію спільних дій між компаніями з незначними фінансовими ресурсами. Вони частіше за великі вдаються до картельних та інших угод з метою захисту внутрішнього ринку.

Найважливіша риса конкурентної боротьби за умов сучасної олігополії полягає у складному сплетенні цінових і нецінових її форм. Активізація цінової конкуренції аж ніяк не применшує інших її проявів. Насамперед, це стосується економічної боротьби у сфері впровадження науково-технічних досліджень.

Загострення конкурентної боротьби змушує олігополістичні об’єднання переглядати стратегію і тактику поведінки на ринку, шукати нові шляхи і засоби координації зусиль. За сучасних умов найбільш перевірений спосіб вистояти у конкурентному протистоянні – збільшення розмірів компанії. Інтенсивність конкуренції змушує вирішувати це завдання якомога швидше. Саме в цьому економісти вбачають одну з причин найбільшої за повоєнні роки хвилі злиттів і поглинань у країнах із розвиненою ринковою економікою. Її головна особливість – концентрація економічних ресурсів у великих фірмах. Основна маса злиттів і поглинань у розвинених країнах відбувається в межах великого бізнесу. Характерним при цьому є наявність досить суперечливого процесу. З одного боку, посилилися стимули до одногалузевої інтеграції капіталів, оскільки вистояти в боротьбі всередині країни і розраховувати на місце на світовому ринку можна за решти рівних умов лише зміцнюючи позиції в рамках певної галузі. З іншого – останніми роками поєднували активи найпотужніші нафтові, металургійні, металооброблювальні, харчові, текстильні, енергетичні компанії [18, с. 45]. Політику злиттів і поглинань з метою оперативно захопити перспективні ринки застосовували фірми нових галузей, насамперед інформаційного комплексу. Таким чином, хвиля злиттів і поглинань переконливо віддзеркалює потяг до диверсифікованості сфери діяльності, що суттєво посилює економічну могутність фірми.

Розгортання науково-технічної революції та галузеві кризи активізували перелив капіталу в нові сфери. Останнім часом нові галузі та виробництва формувалися не стільки за рахунок утворення нових капіталів, скільки внаслідок їхнього переливу з інших галузей. Чимало великих компаній докорінно реорганізували власну економіко-організаційну структуру та відійшли від первісної спеціалізації, послабивши економічні й технологічні зв’язки з основною галуззю. Але водночас багатоваріантна практика ринкового господарювання змушує деякі компанії повернутися до первісної спеціалізації, посилити свою конкурентоспроможність, зосередивши економічні та інтелектуальні зусилля на підвищенні ефективності основного виробництва. Втім, більшість бачить шлях до посилення конкурентоспроможності саме у диверсифікації.

Дослідження сучасних міжнародних тенденцій щодо формування конкурентного середовища вказують на посилення взаємодії між суб’єктами господарювання, наявність центрів економічної сили в глобалізованому світі, визначають створення глобального великого бізнесу на межі ХХ-ХХІ ст. Отже, є всі підстави стверджувати, що за сучасних умов об’єктивно формуються глобальні олігополістичні структури. Останніми роками тисячі транснаціональних корпорацій, що мають близько 690 тис. зарубіжних філіалів, охопили внутрішньокорпоративним контролем майже всі країни і сегменти економічної діяльності. За попередні два десятиліття ключові показники інтернаціонального виробництва зростали значно швидше за глобальний експорт і ВВП. Аналіз показує, що має місце стійка тенденція масованого наступу транснаціональних корпорацій на національні ринки всіх країн світу, особливо країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою, шляхом розгортання мережі філіалів світових гігантів бізнесу. Це призводить до структурних перетворень на даних ринках, певною мірою їх деформує та спричиняє посилення рівня концентрації, що за відсутності належного економіко-правового контролю з боку урядів цих країн посилює монополізацію зазначених ринків[18, с. 49].

Бар’єри входження на ринок є основною причиною виникнення монополій. Відповідно до джерел походження бар’єрів виділяють кілька їх форм:

— бар’єри, створені економією від масштабу;

— бар’єри, створені державою (патенти, ліцензії та ін.)

— розмір ринку;

— власність на важливі види сировини;

— “нечесна конкуренція”.

Будь-які бар’єри входження не є абсолютно нездоланними, особливо у довгостроковому періоді, тому монополії в сучасній дійсності рідкісні, переважно підтримуються державою.

1.2. Класифікація бар`єрів входу та виходу на ринки

Проблема бар’єрів входу на товарний ринок потенційних конкурентів і наявність перешкод розвиткові діяльності суб’єктів, що функціонують на ринку, проблема виходу з ринку є елементами якісної характеристики стану конкурентного середовища.

Дослідження бар’єрів потребує врахування особливостей конкретного ринку, його структури, стану та перспективи розвитку галузі й економіки регіону, країни в цілому.

Умовою існування здорової, нормальної конкуренції є рівність суб’єктів ринкових відносин, як на товарному ринку під час виробництва та реалізації продукції, так і рівність між виробниками, споживачами, виробничими структурами, суб’єктами ринкової інфраструктури, державними органами тощо [4, с. 64].

На шляху до ринку підприємству доводиться, у більшості випадків, переборювати бар'єр з тим або іншим зусиллям. Бар'єр — це перешкода, яку підприємство змушене переборювати для входження в ринок і закріплення на ньому. Така перешкода виражається витратами, які повинно понести підприємство-абітурієнт, але яке не несуть підприємства, що вже функціонують на ринку і одержують надприбуток з боку зовнішніх конкурентів. Іншими словами, у той час, як для тих, хто входить на ринок, — це перешкода, то для тих, хто вже знаходиться в ньому, — це свого роду захист.

Витрати пов'язані з удосконалюванням виробництва: раціональним використанням сировини, впровадженням ефективної технології, підвищенням якості виконуваних робіт, внесенням конструктивних змін у виготовлений виріб, освоєнням передових форм управління виробництвом, підвищенням кваліфікації працівників, рекламуванням продукції більш діючими засобами…

Перелік техніко-організаційних заходів може бути досить великим, якщо до того ж його деталізувати. Капітальні вкладення можуть мати місце не тільки перед вступом підприємства в ринок, але і протягом першого часу після вступу, у процесі закріплення на ринку і налагодження зв'язків з постачальниками і споживачами. Величина самих же витрат у першу чергу залежить від величини різниці між собівартістю продукції підприємства-абітурієнта і середньою собівартістю продукції, що реалізується на даному ринку.

Для оцінки рівня бар'єра варто знати не тільки суму витрат, але й термін їхньої окупності (у роках). При розрахунку цього терміну виходять з того, що витрати протягом визначеного часу покриваються (відшкодовуються) прибутком, який підприємство повинно одержувати в результаті входження в ринок. У тому випадку, коли підприємство переходить з попереднього ринку в новий, то до розрахунку береться різниця між прибутком на новому ринку і прибутком на попередньому ринку[4, с. 67].

Найбільш простий спосіб розрахунку строку окупності ґрунтується на тому, що прибуток після входження в ринок умовно приймається без зміни по роках. А розрахунок виконується по формулі:

де Т — строк окупності (кількість років);

К — капітальні вкладення (витрати), що забезпечують входження в ринок;

П — річний прибуток або різниця між прибутком на новому ринку і прибутком на попередньому ринку.

Якщо ж вдається спрогнозувати зміну майбутнього прибутку по роках, то тоді строк окупності вираховується шляхом послідовного по роках підсумовування прибутку до такого моменту, коли ця сума цілком покриє капітальні вкладення. При цьому величини прибутку по роках доцільно дисконтувати, оскільки прибуток, отриманий у перші роки цього терміну, у порівнянні з прибутком, отриманим в наступні роки, вважається більш цінним; його можна з користю використовувати в господарському обігу. Дисконтування здійснюється за допомогою множення прибутку кожного року на відповідний коефіцієнт дисконтування.

Приклад. Припустімо, що капітальні вкладення склали 500 тис. грн, а прогнозовані величини прибутку становитимуть: у першому році перебування підприємства на ринку — 10 тис. грн, у другому році — 40 тис. грн, у третьому році — 120 тис. грн, у четвертому році — 190 тис. грн, у п'ятому році — 180 тис. грн, а потім стабілізуються на рівні 150 тис. гривень. Виходячи з цього припущення, виконаємо розрахунок строку окупності за допомогою таблиці 1.1. Як бачимо, виявилося достатньо шести років, щоб вкладені кошти себе окупили: 503,9>500.

Таким чином, різниця між собівартістю продукції підприємства і середньою собівартістю продукції на ринку є важливим чинником, що обумовлює величину капітальних витрат і, отже, рівень бар'єра. Важливим, але не єдиним. Є ще й інші фактори, що впливають або на витрати, або прямо на рівень бар'єра. До числа "інших факторів" належать дві групи факторів:

1. Обмеження входження в ринок, утворені зовнішніми для ринку факторами.

Розглянемо окремо кожну групу "інших факторів", починаючи з першої.

Обмеження входження в ринок. Мова йде про обмеження, що накладаються органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління і контролю. Вони можуть мати різний ступінь: від непрямих форм до прямих заборон. Ці обмеження, які для стислості називають адміністративними, стосуються вступу у певні ринки, зменшення привабливості для вступу, створення або посилення нерівних умов як для уже функціонуючих на ринку фірм (операторів), так і для тих, що входять у нього (абітурієнтів). До числа адміністративних обмежень (бар'єрів) насамперед належать:

-установлювані ціни, нормативи, ліміти, квоти, тарифи, у тому числі митні;

— ліцензування, патентування, стандартизація, сертифікація;

— державні замовлення і завдання, субсидії, дотації, санації, компенсації, надання податкових, інвестиційних, інформаційних і інших пільг;

— державний захист інтелектуальної власності.

Названі обмеження і пільги носять легітимний характер. Але при прийнятті підприємством рішення про входження в ринок доводиться враховувати так само неправомірні, нелегітимні дії адміністративних органів, а саме: перешкода при створенні нових фірм і при здійсненні ними окремих видів діяльності; примушення придбавати сировину у визначених постачальників і продавати товари визначеним покупцям; виставляння якихось умов торгівлі на інших ринках; надання незаконних пільг окремим фірмам і т. п.

Поряд з адміністративними, існують також суспільні й тіньові бар'єри, з якими теж доводиться рахуватися.

Навмисні дії здійснюють діючі на ринку фірми, що істотно ускладнюють входження в ринок і нормальне функціонування на ньому новачків-конкурентів. Навмисні дії полягають у тім, що діючі на ринку фірми:

а) тимчасово знижують ціни і, отже, рівень рентабельності, для того, щоб штучно ускладнити функціонування нових фірм, у яких ще порівняно високі затрати виробництва, а отже і невисока рентабельність;

б) маневрують обсягами продажу товарів, тим самим перешкоджаючи формуванню торговельної політики фірм-новачків;

в) створюють пільгові умови розрахунків з постачальниками сировини і напівфабрикатів, укладаючи при цьому довгострокові контракти на постачання;

г) перешкоджають спробам споживачів відмовитися від послуг традиційних постачальників продукції (уже діючих на ринку) і переорієнтуватися на товари суб'єктів господарювання, що входять у ринок, або тих, що тільки почали на ньому функціонувати;

д) зберігають необхідні резервні виробничі потужності (навіть маючи при цьому деяке зниження фондовіддачі), що можуть бути в потрібний момент використані для швидкої експансії в ще не зайняті ніші ринку;

є) об'єднуються в неформальні групи для домовленості про погоджені дії проти непрошених новачків[4, с. 79].

Найбільш загальне групування ринків за ознакою ускладнення входження в них (бар'єрів) дозволяють виділити чотири типи ринків:

1. Ринок з "легким" входженням у нього характеризується конкуренцією, близькою до досконалої, високою мобільністю капіталів, вільним придбанням ресурсів і цінами, що прагнуть стати врівноваженими. Фірми індиферентні до можливості появи нових конкурентів.

2. На ринках із "майже не ускладненим" входженням окремі фірми можуть мати економічну перевагу, але їм усе-таки вигідніше не перешкоджати входженню в ринок новачків, ніж робити витрати на створення вхідних перешкод.

3. На ринках із "значно ускладненим" входженням домінуючі фірми воліють ускладнити входження новачків у ринок і понести у зв'язку із цим деякі витрати, ніж ризикувати появою непередбачуваних конкурентів.

4. Ринки "заблокованого" типу мають відносно постійний склад учасників і на них, як правило, домінує фірма, що є монополістом у даній галузі або в даному регіоні[4, с. 80].

Ускладнення з входженням у ринок збільшуються, якщо на ньому функціонують фірми з вертикальною формою об'єднання, що включає ряд послідовних етапів проходження продукції від виробників вихідної сировини і напівфабрикатів до виготовлення кінцевої продукції і реалізації її на ринку.

Крім бар'єра входження в ринок, існує бар'єр виходу з нього. Причини бар'єра виходу різні: або на підприємство чекають витрати, пов'язані з його переходом на новий ринок і, отже, з подоланням нового для нього бар'єра, або витрати, пов'язані з його банкрутством. Тому, чим вище бар'єри виходу з ринку, тим більше підстав для підприємства спробувати залишитися на ньому, зосереджуючи зусилля для нормалізації свого економічного становища.

2. Роль держави в процесах сниження бар`єрів вступу на ринки в Україні

2.1. Аналіз та характеристика рівня (висоти) бар`єрів вступу на ринки вУкраїні

Рішення про входження підприємства на ринок приймається, виходячи з оцінки висоти бар'єру входження на ринок, з одного боку, і економічних можливостей підприємства, з іншого. Бар'єр входження на ринок (перешкода) буде вищим, якщо на ринку переважає влада монополіста і, отже, відсутня справедлива конкуренція, якщо підприємству, що входить на ринок, потрібно буде істотно знизити витрати на виробництво продукції, якщо великими будуть витрати підприємства у випадку можливого виходу з ринку тощо. Можливості ж підприємства залежать від його фінансової стабільності, здатності (за необхідністю) швидко і без великих витрат перелаштуватися на випуск нової або модифікованої продукції, уміння протистояти жорсткій конкуренції і т.п.

Факторів, що утворюють бар'єр входження на ринок, багато. Розглянемо методику зіставлення висоти бар'єру ринку і рівня економічних можливостей ринку. Таке зіставлення є одним з істотних компонентів обґрунтування рішення підприємства про входження на ринок визначеної продукції[6, с. 98].

Зіставлення бар'єра входження на ринок і можливості підприємства можна здійснювати за допомогою матричного методу, що вже знайшов застосування на Заході й що представляє інтерес для наших підприємств.

Кожна сторона матриці (квадратної таблиці) може мати шкалу з двох, трьох або чотирьох позицій. Дворівнева шкала може, наприклад, мати такі позиції:

— високий бар'єр (несприятливі умови для входу) (1);

— низький бар'єр (сприятливі умови для входу) (2).

Одночасно повинні оцінюватися позиції для підприємства:

— великі можливості для входження на ринок (2);

— малі можливості для входження на ринок (І).

Розглянемо матрицю з трьох позицій. Для ринку:

— високий бар'єр (І);

— середній бар'єр (2);

— низький бар'єр (3).

Для підприємства:

— великі можливості (3);

— середні можливості (2);

— малі можливості (1).

Перетинання позицій утворюють у матриці квадранти (точки перетину), у яких "зіштовхуються" позиції підприємств з тією або іншою позицією ринку. Якщо матриця складається з чотирьох позицій — 16 квадрантів. У цій статті розглядається найбільш популярна матриця з трьох позицій у кожній стороні, що утворюють 9 квадрантів. Квадрант 33 читається: низький бар'єр і великі можливості, тобто найбільш сприятлива ситуація для входження на ринок. Квадрант 13 означає: високий бар'єр і великі можливості; квадрант 31, навпаки: низький бар'єр і малі можливості. Гірше всього ситуація, коли є високий бар'єр при малих можливостях підприємства (ІІ).

Оскільки однозначне вираження зручніше для оцінки, цифри в кожному квадраті перемножуються. Але при цьому утвориться занадто великий розмах: від 9 до 1. Однак, хотілося б мати розмах, прийнятний для ринку і підприємства, тобто, від 3 до 1. Для цього потрібно здобути квадратний корінь з добутків, тобто скористатися формулою вирахування середньої геометричної:

І = √Р П,

де І — стандартний індекс (однозначне значення квадранта); Р — позиція бар'єра ринку; П — позиція можливості підприємства.

В результаті матриця має такий вигляд (рис. 2.2.).

Оскільки як висоту бар'єра, так і можливості підприємства потрібно виражати одним числом, то для цього вибирають або якийсь найважливіший показник, або кілька важливих показників, що потім зводяться до одного, комплексного. Приміром, якщо вирішено однозначно виразити висоту бар'єра і для цього взято коефіцієнт концентрації ринку, то потрібно розподілити (шляхом експертної оцінки) значення цього коефіцієнта (оскільки матрицю побудували за трьома позиціями), наприклад:

до позиції 3 віднесений коефіцієнт концентрації менше 0, 3;

-"- 2 -"- -"- -"- 0,3 — 0,8;

-"- І -"- -"- -"- понад 0,8.

Однак, одним, навіть найважливішим показником, не можна в усій повноті виразити таке багатогранне явище, як бар'єр входження на ринок або економічні можливості підприємства. Тому звертаються до декількох важливих показників з метою отримання однозначного вираження у вигляді комплексного індексу з урахуванням значимості кожного показника. І ще одна операція: оскільки натуральні показники різноманітні, то для їхнього зведення потрібно попередньо виразити їх в одній одиниці виміру — у балах, значення яких зручніше зробити адекватно позиціям. Отримання однозначного вираження виконується по формулі

де К — комплексний індекс; Аі — значення і-го показника в балах; Ві — питома вага значення і-го показника.

Оскільки комплексні індекси набувають різних значень, а нам потрібно по них відшукувати відповідні квадранти по матриці (рис. 2.2.), заздалегідь установлюються правила щодо того, при якому фактичному комплексному індексі він повинен бути віднесений до тієї або іншої позиції (табл. 2.1).

Ситуацію входження на ринок можна оцінити з погляду імовірності. Припустимо, що квадрат з цифрою 3 на малюнку 2 (сама сприятлива ситуація) буде вказувати на 100% успіх входження на ринок для даного підприємства. Користуватися таблицею 2 зручно. Наприклад, якщо бар'єр середній, а можливості великі, то імовірність успіхів входження на ринок складатиме 75 шансів із 100, а якщо бар'єр високий, а можливості середні, то успіх треба оцінити як 25 шансів із 100 тощо.

Розглянемо застосування матричного методу на прикладах.

Для характеристики бар'єра ринку звернемося до таких показників:

1. Коефіцієнт концентрації ринку.

2. Відносна величина бар'єра входу.

3. Норма виживання на ринку.

4. Зміна обсягу продаж.

Коефіцієнт концентрації ринку є основним виразником рівня конкуренції і набуває значення від 0 до 1. Чим цей коефіцієнт у своєму значенні більше віддаляється від 0 і наближається до 1, тим менше рівень конкуренції і, відповідно, вище рівень ринкової влади в учасників ринку, а це значить, що підвищується рівень бар'єра входження в ринок.

Для розрахунку коефіцієнта концентрації ринку застосовуються різні способи. Один з найбільш простих і популярних способів полягає у визначенні суми квадратів долей всіх підприємств, що діють на ринку (Н):

Відносна величина бар'єра входження в ринок визначається як відношення питомої якості нових фірм у загальній кількості фірм на ринку до питомої ваги продаж новими фірмами в загальному обсязі продаж на ринку. Підвищення цього показника вказує на підвищення висоти бар'єра: якщо частка новачків (Ф) вище частки продажу їхнього товару (Т), значить існують труднощі фактичного проникнення на ринок. Норма виживання на ринку обчислюється у вигляді частки тих фірм, що залишилися на ньому, що ввійшли в нього два або три роки тому. Чим більше фірм, що не зуміли вижити на даному ринку, тим менш привабливим він є для бажаючого на нього вступити, тобто ми маємо справу з моральною складовою бар'єра ринку[6, с. 108].

Зміна обсягу продаж може бути у вигляді його збільшення або зменшення. В останньому випадку обережність для вступу на ринок може бути досить обґрунтованою.

Названі фактори висоти бар'єра ринку нерівнозначні, тому експертним шляхом варто визначити їхню питому вагу, наприклад:

— коефіцієнт концентрації 0,6;

— відносна величина бар'єра 0,2;

— норма виживання на ринку 0,1;

— зміна обсягу продажів 0,1.

Рівень кожного показника потрібно диференціювати, наприклад, установити 3 ступені: три бали, два бали й один бал. Також експертно встановлюється розподіл значень кожного показника

Оскільки отриманий комплексний індекс більше 2,4, то, згідно з табл. 2.1., рівень бар'єра ринку оцінюється за третьою позицією матриці.

Для характеристики можливості підприємства перебороти бар'єр входу на ринок звернемося до таких показників:

1. Рентабельність продукції.

2. Платоспроможність підприємства.

3. Частка експортованої продукції.

4. Рентабельність виробництва.

5. Фінансова стабільність.

Рентабельність продукції обчислюється як відношення прибутку до собівартості продукції.

Платоспроможність — відношення оборотних активів підприємства до його поточних зобов'язань.

Частка експортованої продукції — відсоток продукції, що поставляється підприємством за рубіж.

Рентабельність виробництва — відношення прибутку до залишкової вартості основних засобів підприємства.

Фінансова стабільність — частка власного капіталу в загальній сумі пасиву балансу.

Перерахування показників можливості підприємства не рівнозначні. Визначаємо експертним шляхом їхню питому вагу:

1. Рентабельність продукції 0,4.

2. Платоспроможність підприємства 0,2.

3. Частка експортованої продукції 0,2.

4. Рентабельність виробництва 0,1.

5. Фінансова стабільність 0,1.

Комплексний індекс для оцінки можливостей підприємства ввійти на ринок виводиться, виходячи з апріорних значень показників можливості (табл. 2.4.).

Оскільки комплексний індекс знаходиться в межах 1,7 — 2,4, то згідно з табл. 1, рівень можливості підприємства ввійти на ринок оцінюється за другою позицією матриці.

Залишається зіставити оцінку комплексного індексу бар'єра входження на ринок (позиція 3) з оцінкою комплексного індексу можливості підприємства (позиція 2). Це зіставлення вкаже на осередок 32 на рис.2.1 і на відповідний осередок 2, 4 матриці на мал. 2, що відповідає імовірності 70% (згідно з табл. 2.2).

Таким чином, за даними наведеного прикладу можна зробити висновок, що 70 шансів з 100 вказують на можливий успіх входження підприємства на ринок.

При великій кількості учасників ринку аналіз можна здійснювати за допомогою вибіркового методу. Для цього спочатку потрібно провести пробне обстеження, зібравши дані про діяльність декількох підприємств (приблизно, у кількості від 4 до 8) і обчислити середнє квадратичне відхилення показника, який цікавить (для цього використовувати формулу, що є в кожному підручнику з теорії статистики), і потім визначити коефіцієнт варіації шляхом ділення середнього квадратичного відхилення на середню арифметичну величину показника. Необхідна кількість підприємств для проведення вибіркового обстеження знаходиться в таблиці 2, що забезпечує 95 % ймовірності того, що невідома середня величина показника по всіх підприємствах ринку буде знаходитися в межах ± 10 % (для даного типу задач цього достатньо) від середньої величини показника вибіркового обстеження.

По можливості варто визначити, які з числа діючих на ринку фірм виявлять себе як найбільш активні конкуренти по відношенню до новачка і з якими фірмами можна буде встановити ділові контакти як з партнерами або з метою здійснення погодженої цінової політики [6, с. 120].

Аналіз ринку варто проводити в моменти найбільш значних змін, що відбуваються на ринку.

2.2. Заходи держави щодо зниження бар`єрів

Від готовності працювати за правилами світового ринку багато в чому залежить ефективність роботи українських виробників сьогодні й у майбутньому. Процес вступу у СОТ, безумовно, підштовхне до роботи над підвищенням конкурентоспроможності української економіки. Крім того, Україна, будучи членом СОТ, зможе взяти участь у виробленні правил світової торгівлі, що допоможе успішному розвитку української промисловості в цілому.

Для України з її нинішньою структурою зовнішньої торгівлі при вступі у СОТ вкрай обмежені як вигоди від зниження торгових бар’єрів, так і можливості масштабного виходу на ринки продукції обробних галузей.

Вигоди від вступу країни у СОТ визначаються, зрештою, відносною конкурентоспроможністю вироблених товарів і послуг. Зниження торгових бар’єрів стимулює зростання зовнішньоторговельного обороту як у частині експорту, так і в частині імпорту. Тобто, якщо сумарне зростання експорту внаслідок вступу країни у СОТ виявиться більшим, ніж такий самий показник імпорту — країна матиме виграш. Проте на сьогодні, зважаючи на нинішню структуру експорту й імпорту, можливі вигоди від зниження торгових бар’єрів мають гіпотетичний характер.

Оцінка наслідків вступу України у СОТ має включати аналіз не тільки змін в умовах доступу на ринок, а й змін законодавства. Приєднання до СОТ вимагатиме «інституціоналізації» зобов’язань України в частині застосовуваних інструментів державної економічної політики. На практиці це істотно обмежить можливості щодо здійснення гнучкої політики в інтересах забезпечення національної конкурентоспроможності[5, с. 181].

Значна частина українського законодавства не відповідає нормам СОТ. Особливої уваги заслуговують промислові субсидії — механізм, що дозволяє істотно впливати на умови конкуренції на ринках промислової продукції. Слід зазначити, що основною проблемою для України стануть вимоги країн-членів СОТ щодо ліквідації діючих механізмів субсидій. Значна кількість підприємств використовує фінансову допомогу і субсидії держави, у тому числі по лінії цільових програм, податкових звільнень на національному і місцевому рівнях, а у певних випадках одержують (за нормами СОТ) державні субсидії. Часто самі підприємства про це не знають, оскільки субсидіями у термінології СОТ можуть вважатися використання і результатів НДДКР, створених за рахунок державних засобів, і основних фондів, переданих підприємствам, і навіть реструктуризації податкової заборгованості [5, с. 183].

Важливим елементом державного регулювання української економіки є тарифи природних монополій. Відносно низькі ціни на послуги природних монополій (порівняно з рівнем цін у розвинутих країнах) є важливою конкурентною перевагою української економіки. У той же час зміна регулювання тарифів монополій і їхнього рівня виступає однією з ключових вимог низки країн-членів робочої групи з приєднання України до СОТ, оскільки низькі тарифи розглядаються нашими партнерами на переговорах як приховане субсидування економіки. Для цін на природний газ підставою є ціна на внутрішньому ринку, що нижча собівартості, для електроенергетики — наявність перехресного субсидування промислових споживачів і населення. Навіть якщо вдасться уникнути прямого включення зобов’язань істотного підвищення тарифів як умови приєднання, нинішня система регулювання може дати привід для введення санкцій і претензій до України з боку практично будь-якої країни-члена СОТ навіть після приєднання.

Іншим нагальним завданням у рамках підготовки до вступу у СОТ є розробка нетарифних механізмів протекціоністської політики, що не допускається вимогами членства, але які активно використовуються розвинутими країнами. Йдеться насамперед про систему «технічних» бар’єрів, що дозволяють у разі потреби вводити заборону на імпорт визначених видів продукції. Прикладом використання таких механізмів є уведені Європейським Союзом обмеження на вихлопи автомобілів чи на «гучність» авіатехніки. Це ускладнюється тим, що зазначені технічні бар’єри не можуть уводитися «прямо», а вимагають посилань на такі параметри, як «безпека», «екологічність» тощо. Пошук можливостей для протекціоністських заходів технічного плану повинний вестися за кожною галуззю (товарному ринку чи ринку послуг) і, насамперед, силами самих українських виробників, для чого ці виробники мають бути організовані в галузеві асоціації чи інші недержавні структури[5, с. 184].

Негативні наслідки вступу в СОТ виявлятимуться переважно в наукоємних і високотехнологічних секторах, головним чином у машинобудуванні. До таких секторів належать виробництво цивільної авіатехніки, автомобілебудування, авіакосмічна галузь, виробництво цивільної продукції на підприємствах оборонно-промислового комплексу. Якщо для автомобілебудування наслідки пов’язані з жорсткістю конкуренції з боку імпорту, і ця проблема широко обговорюється, то для оборонного комплексу основною проблемою стане загальна державна підтримка власне оборонних і цивільних виробництв. Тобто будь-який захід Уряду України щодо підтримки оборонних підприємств може стати причиною обвинувачень у забороненому субсидуванні виробництва цивільної продукції.

Прискорення процесів самоорганізації виробників — найважливіша передумова для ефективного захисту економіки після приєднання до СОТ. Саме асоціації виробників, що охоплюють велику частину ринку відповідних товарів, можуть і повинні виступати за нормами СОТ як ініціатори антидемпінгових й інших захисних заходів щодо іноземних конкурентів. Уряд не має права сам висувати претензії до закордонних країн з приводу порушення правил СОТ. Створення асоціацій — елемент тієї інфраструктури, що, з одного боку, необхідна для роботи в рамках СОТ, а, з іншого — в Україні вкрай слабка і нерозвинена.

3. Підвищення ефективності діяльності держави щодо зниження бар`єрів входу та виходу на ринки в економіці України

Розглядаючи сутність та особливості ринкової економіки, все більше дослідників особливу увагу звертають на питання, пов`язані з її ефективністю, яка визначається такими критеріями, як вільний доступ до ресурсів, врівноважена соціальна система, забезпечення вищих цілей/цінностей суспільного ладу: економічної свободи, справедливості, прогресу й безпеки тощо.

Зазначеному типу економічної системи притаманні такі ознаки, як вільне ціноутворення, різноманітність форм власності на засоби виробництва, змагальність між суб`єктами господарювання.

У той же час, держава залишається активним учасником економічного устрою. У неї, як у монополіста на застосування державного примусу, завжди існує вибір: сприяти економічному росту, забезпечуючи найважливіше суспільне благо – правопорядок, і, як наслідок, розвитку підприємництва, суспільного добробуту, чи поводитись як “хижак”, прагнучи максимізувати монопольну ренту. У першому випадку держава є виразником інтересів усіх своїх громадян. В іншому – нав`язує такі “правила гри”, що є вигідними лише для певної частини суспільства[10, с. 215].

Отже, беззаперечним є те, що держава виступає важливим суб`єктом ринкових відносин. Як надмірне, так і недостатнє втручання держави однаково призводитиме до зниження його ефективності. Проведення гармонійної економічної державної політики – завдання, яке потребує комплексного аналізу економічного стану країни.

Таким чином, дискусійним залишається ступінь та інтенсивність її втручання в ринкові процеси. Прийняті державою економічні рішення так чи інакше впливають на такі інституції, як ринок, канали інформації, відповідна правова система, від правильної організації яких залежить дієвість механізму конкуренції. Крім того, на наш погляд, ступінь активності держави для кожного з них не повинен бути однаковим. Пропонуємо розглянути ступінь впливу державної політики на такі основоположні економічні категорії, як приватна власність, свобода договорів, асиметричність інформації.

Приватна власність. При будь-якому суспільному ладі проявляється елементарна зацікавленість у гарантуванні права власності. Загальновідомо, що власність була привілеєм у минулому, коли, наприклад, земельна ділянка могла належати тільки дворянам. Вона може бути привілеєм і сьогодні, коли право виробляти чи продавати певні товари законодавчо надається лише певним категоріям осіб (космічна, воєнна діяльність тощо). У той же час, називати привілеєм взагалі приватну власність, яку за законом може отримати кожен, ─ означає позбавляти поняття «привілей» будь-якого змісту[10, с. 218].

В умовах конкуренції, яка беззаперечно ґрунтується на власності, утворюються природні відмінності «стартових можливостей» суб`єктів господарювання, що неминуче впливає на результати їхньої діяльності. Однак, при збереженні майнових відмінностей, зазначена нерівність може певною мірою нівелюватися завдяки знеособленому механізму конкуренції. Саме він створює умови для заповзятливості, ініціативності, саморозвитку; спонукає та дозволяє кожному діяти на свій страх, ризик і під власну відповідальність. Таким чином, ця нерівність не встановлена раз і назавжди.

Приватна власність є головною гарантією економічної свободи, причому не тільки для тих, хто володіє власністю, але й для тих, хто нею не володіє. Адже контроль над засобами виробництва розподілений між багатьма, не пов`язаними між собою власниками, ніхто не має безмежної влади й індивіди можуть самостійно приймати рішення та діяти на власний розсуд.

Отже, приватна власність, з одного боку, створює умови для нерівності, з іншого – вона служить певною гарантією стабільності суспільства, якщо не є дискредитованою, а система прав/обов`язків надійно захищена.

В умовах же правової анархії щодо власності кожен учасник економічного процесу мусить нести значні витрати, пов`язані з її захистом [10, с. 220]. Охорона власності може бути спрямована як проти крадіжок і пограбувань, так і проти, наприклад, проявів недобросовісної конкуренції, що завдають значної шкоди діловій репутації суб`єкта господарювання і негативно впливають на його господарську діяльність.

Завдяки приватній власності, яка має бути захищена законодавством, а не окремими рішеннями, залежно від конкретних випадків, вивільнюються сили й засоби, які можна спрямувати на підвищення добробуту.

Недостатньо, щоб закон просто визнавав приватну власність. Важливо, щоб права власності отримали диференційоване визначення по відношенню до різних її видів. Недоліки в цій сфері не тільки знижують ефективність конкуренції, але й призводять до її згасання.

Якщо в державі права власності законодавчо визначені нечітко, то, як правило, виникають дві проблеми (особливо для країн із перехідною економікою): неефективність контролю за майновими цінностями і мляве виконання договорів. Така ситуація негативним чином впливає на поведінку суб`єктів господарювання, сприяючи непрозорим та недобросовісним формам ведення господарської діяльності, незахищеності прав власників та невпевненості в доцільності ведення того чи іншого виду діяльності.

У той же час, варто відзначити, що існують сфери, в яких ніякі правові норми не можуть створити умов для функціонування приватної власності та конкуренції, тобто, гарантувати власнику зиск від корисного для суспільства використання його власності і збиток від використання – шкідливого. Наприклад, там, де відсутня залежність якості послуг від плати за них, конкуренція не діє. Також неефективною виявляється система цін, якщо з власника не можна отримати компенсацію за збитки, що нанесені будь-кому в результаті використання власності. У такому разі необхідно використовувати інші методи, відмінні від конкурентних[4, с. 175].

Однією із суттєвих загроз для економічної системи, заснованої на конкурентних засадах, є концентрація власності. Дуже часто причиною росту монопольної влади вважають технічні переваги крупних підприємств, де сучасне масове виробництво виявляється більш ефективним. Вважається, що завдяки сучасним методам господарювання в певних галузях виникли умови, в яких потужні підприємства можуть збільшувати об’єм виробництва, знижуючи при цьому собівартість одиниці продукції (ефект масштабу). Як наслідок, такі суб`єкти господарювання можуть виштовхнути з ринку інших, пропонуючи товари за більш низькими цінами, і по мірі розвитку цього процесу в кожній галузі залишатиметься один чи декілька підприємств-гігантів. Таким чином, можна подумати, що, оскільки технологічні зміни роблять конкуренцію неможливою в усе нових і нових сферах, залишиться потім лише контролювати діяльність підприємств-монополій. Вичерпну відповідь на цю тезу надав ще Хайек у своїй праці «Дорога к рабству»: «Более высокая эффективность крупных предприятий не подтверждается фактами; соответствующие преимущества, якобы уничтожающие конкуренцию, во многих областях, как выяснилось, отсутствуют. Там же, где существуют крупные экономические структуры, они не обязательно ведут к монополии… Оптимальные показатели эффективности могут быть достигнуты задолго до того, как основная часть выпускаемой продукции будет находиться под контролем монополии. Нельзя согласиться с тем, что преимущества крупномасштабного производства обуславливают исчезновение конкуренции. Более того, монополии чаще всего возникают под действием совершенно иных факторов, чем низкие цены и крупные размеры производства. Они образуются в результате тайных соглашений и поощряются политикой государства. Объявив такие соглашения вне закона и кардинально пересмотрев государственную политику, можно восстановить условия, необходимые для развития конкуренции»[4, с. 179].

Таким чином, надмірна концентрація власності створює передумови для монополістичного свавілля, економічної загрози (при чому, в багатьох випадках, з дозволу держави). Варто зауважити, що існування «великої власності» все ж таки в певних випадках є виправданим: захист національних інтересів на міжнародних ринках, створення високотехнологічної продукції тощо, і, безумовно, має певні переваги, про які говорилось вище.

Однак, потрібно запобігати, щоб внаслідок концентрації приватної власності, «велика власність» не загрожувала «дрібній власності». Крім того, при децентралізованій власності збільшуються шанси підірвати основи монополістичних та олігополістичних ринкових структур, які дозволяють одержувати незаслужений прибуток. Тому що будь-який власник може скористатися шансом одержання прибутку на уже сформованому ринку і стати, таким чином, новим конкурентом. Отже, тільки достатньо розпорошена та чітко визначена («специфікована») законом приватна власність сприяє ефективному розвитку ринкових відносин.

У ринковій економіці приватна підприємницька власність і конкуренція знаходяться в безперервному діалектичному взаємозв`язку. Конкуренція змушує власників засобів виробництва постійно самоутверджуватися за допомогою відповідних досягнень, а прибуток, який вони одержують, є функціональною доданою вартістю. Тільки в поєднанні із цим механізмом конкуренції приватній власності приписується центральна функція в ринковій економіці. Через це її роль при розквіті конкуренції є значною і беззаперечною, у той час як при пануванні монополії багато що свідчить проти приватної власності. Виходячи із цього, можна констатувати, що сенс і мета конкурентного підходу полягає в тому, щоб спрямувати використання приватної власності на благо всього суспільства.

Право розпоряджатися власністю, а значить і свобода прийняття рішень, є суттєвими передумовами для того, щоб учасники економічного процесу могли свідомо і швидко реагувати на зміни ринкової кон`юнктури, зокрема, на рівень цін. Слід зазначити, що така закономірність поширюється на всіх учасників ринку: як на підприємців, так і на споживачів. Отож, наступною важливою економічною категорією є свобода договорів.

Свобода договорів. Коли індивіди разом починають працювати для досягнення цілей, які їх об’єднують, то інститути та організації, що беруть участь у цьому процесі, наприклад, держава, отримують свою власну систему цілей та засобів. При чому будь-яка створена організація стає певним гравцем серед інших гравців (у випадку держави – набагато потужнішим за інших), для якого виділяється й обмежується та сфера, в якій його цілі та завдання стають вирішальними. Обмеження у цій сфері залежать від того, наскільки повної згоди досягнуть індивіди при обговоренні конкретних завдань; при цьому, звичайно, чим ширша сфера діяльності, тим менша ймовірність досягнення необхідної згоди. Довіряти тому, що держава, як гравець, керується виключно суспільною необхідністю, можна не завжди. Коли держава починає реалізовувати прямий контроль у сфері, в якій не було досягнуто певної суспільної позиції, це призводить до пригнічення індивідуальних свобод (і, як наслідок, свободи суб`єктів господарювання, свободи договорів)[4, с. 183].

Неможливо нескінченно розширювати сферу суспільної діяльності, не зачіпаючи при цьому сферу індивідуальної свободи. Як тільки суспільний сектор, в якому держава контролює розподіл засобів і їх використання, починає перевищувати певну пропорцію по відношенню до цілого, результат її діяльності відбивається на всій системі. Навіть якщо держава безпосередньо регулює лише частину ресурсів, результати прийнятих нею рішень віддзеркалюються на всій економіці в такій мірі, що опосередковано контроль зачіпає все.

Свобода договорів є невід`ємною ознакою ринкової економіки і, як правило, вживається в контексті приватної власності. Чи призводитиме приватна власність у поєднанні зі свободою договорів до бажаної гнучкості поведінки підприємців, значною мірою залежить від умов конкуренції. Якщо внаслідок перешкод і обмежень щодо доступу на ринок нових продавців панує монополія й олігополія, то це є свідченням того, що завдяки приватній власності закладаються підвалини економічного володарювання: підприємства, що мають ринкову владу, можуть впливати на формування цін і, цим самим, на ринковий механізм.

Як уже зазначалося, суб`єкти господарювання змушені постійно пристосовуватися до ринкових змін. Їх реагування на кон`юнктуру ринку безпосередньо полягає в тому, що переглядаються попередні рішення щодо ринків закупівлі та збуту, тобто відбувається зміна договорів, а за певних умов – і зміна партнерів по договору. Свобода договорів сприяє конкуренції між продавцями, які вже вкоренилися на ринку, і дає потенційним конкурентам шанс для входження на ринок. Завдяки цьому роль мінливості цін зростає. Отже, свобода договорів є неодмінною умовою для збільшення гнучкості суб`єктів економіки.

Правові норми ринкової економіки містять у собі положення, згідно з якими, приватна автономія (сукупність прав, повноважень, що надаються суб’єктам господарювання для розв`язання економічних питань, і відповідно до яких вони несуть відповідальність за прийняті рішення) не повинна використовуватися на шкоду іншим, що в протилежному випадку тягне за собою відповідальність. Необхідно вживати запобіжних заходів щодо зловживання приватною автономією, передусім щодо обмеження конкуренції між підприємствами. Не можна обмежувати свободи підприємців, менеджерів щодо їх рішень і дій, які мають важливе значення для підтримання конкуренції, наприклад, стосовно цін, знижок і умов, кількості, якості, реклами та обслуговування. Необхідно усувати будь-які перешкоди щодо свободи конкуренції, оскільки конкуренція не тільки сприяє економічному й технологічному пристосуванню та розвитку, але й одночасно є механізмом контролю економічної могутності [4, с. 186].

Перевага конкуренції якраз і полягає в тому, що дозволяє суб’єкту господарювання розвиватися самостійно, уникаючи зовнішнього втручання; надає індивіду можливість самостійно приймати рішення, прораховуючи успіх і невдачу того чи іншого задуму. Інакше кажучи, держава, як суб’єкт, що наділений надзвичайною владою, повинна створювати умови, мобілізуючи знання та ініціативу індивідів, які на власний розсуд повинні визначати специфіку своєї діяльності. Там, де існують права та повноваження, закономірно, виникає і відповідальність. А всіляке послаблення принципу необмеженої відповідальності спричиняє зміну в поведінці суб`єкта господарювання на ринку.

Відповідальність по своїй суті пов`язана з готовністю учасників ринку реагувати на коливання цін.

Зазначений принцип, зокрема, сприяє:

— Функціонуванню механізму ринкових цін. Ті підприємці, які не враховують коливання ринкових цін, із часом втрачають прибутки. Якщо вони не змінять свого ставлення до ринкових відносин, то будуть виштовхнуті з ринку.

— Наявність відповідальності дозволяє протидіяти концентрації підприємств, до якої прагнуть задля встановлення й розширення панування на ринку. У результаті концентрації можуть створюватись настільки громіздкі підприємства, що ними важко ефективно управляти через їх ускладнену структуру.

Асиметричність інформації. Особливим фактором, який впливає на ефективність функціонування товарного ринку, є інформація – головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості, інформація є об`єктом приватної власності. У розвинених країнах існує досить жорстка конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її монополізації, перетворення у безпосередній об’єкт приватної власності, інститут економічної влади. Відповідно, формується новий особливий прошарок людей – власників інформації. В усіх цивілізованих країнах для захисту інтелектуально-інформаційної власності приймаються відповідні закони, встановлюються спеціальні правові норми [18, с. 89].

З іншого боку, інформація стимулює і зворотній процес – її знецінення. Це пов`язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару, інформація в процесі виробничого споживання не зникає. Власник лише позбавляється монополії на її використання [18, с. 90].

Ринкова інформація для учасників ринку, перш за все, виконує функцію сигналу, що спонукає до певного діяння, яке обумовлене мотивами максимізації прибутку. Відсутність адекватної реакції частини учасників ринку на сигнал свідчить про нерівномірність поширення інформації на ринку.

Про проблему асиметричності інформації, непрозорості ринків відзначається в багатьох офіційних джерелах та дослідницьких роботах, оскільки це негативним чином впливає на всі складові конкурентного механізму та на структуру ринку. Як специфічну форму недостатності ринкової інформації слід розглядати також неадекватну (недобросовісну) інтерпретацію наявних ринкових даних.

Асиметричність інформації може спостерігатись як на на макро-, так і на мікрорівні.

Проблема асиметричності інформації, фактично, прозорості ринків, значно ускладнює відслідковування тенденцій, прогнозування та/або попередження криз на ньому; перешкоджає прояву переваг ринкового механізму (оскільки зникає принцип «знеособленості» узгодження інтересів) та спотворює конкурентне середовище.

Зазначена проблема значною мірою розв`язується шляхом створення відповідних інституцій, зокрема бірж. Біржовий товарний ринок повинен виконувати роль прозорого й привабливого для контрагентів місця торгівлі. Біржа – «місце зустрічі» попиту та пропозиції. Тому, у даному випадку, держава створює впорядкований, знеособлений, а тому ефективний механізм узгодження надзвичайно різних інтересів та можливостей суб`єктів господарювання. І, таким чином, стає набагато більше достовірної, своєчасної інформації; менше можливостей для її викривлення; утворюється механізм притягнення до відповідальності в разі порушення встановлених правил [18, с. 94].

Варто зазначити, що сьогодні в світі пропонується оцінювати сучасні держави за двома параметрами: діапазоном функцій та силою державних інститутів, тобто ефективністю (організаційною культурою, характером політичної системи, легітимністю та загальною культурою). При цьому саме сила державних інститутів грає більш важливу роль, ніж діапазон функцій держави.

Провідні вчені-економісти говорять про сучасні закономірності, які, на наш погляд, є актуальними і для України:

— шлях побудови ефективної моделі демократичного управління – процес, який проходить дуже складно, і готових рецептів для нього не винайдено. Однак досвід становлення провідних країн свідчить, що фундаментом успіху є наявність у політичної еліти ґрунтовних знань та продуманих ідей у сфері державотворення;

— при відсутності ефективних державних інститутів, працездатної політичної системи й необхідного набору базових цінностей результатом демократичних виборів є формування легітимних, але абсолютно безпорадних структур;

— недостатній попит всередині країни на інститути або інституційні реформи є важливою перешкодою для їх інституційного розвитку;

— державні інститути повинні, як мінімум, забезпечувати суспільний порядок, без якого неможливі ні законотворча діяльність, ні нормальна підприємницька діяльність, вже не кажучи про ефективну організацію соціальної допомоги [18, с. 96].

Отже, можна зробити висновок, що роль держави є надзвичайно важливою для створення максимально прозорих та довгострокових правил гри в економіці. Її участь повинна значно зростати за відсутності ефективної, налагодженої економічної системи, у тому числі, коли недостатньо добре впорядковані питання власності; існують суттєві законодавчі колізії, що стають бар`єрами для ведення прозорої господарської діяльності; а також спостерігається висока ймовірність ринкових зловживань (антиконкурентних дій). І тут важливі професіоналізм, чесність та добросовісність посадовців тих державних органів, які покликані втілювати в життя державну економічну політику. І, навпаки, мінімізація втручання держави в роботу суб`єктів господарювання можлива лише в тому випадку, коли економічні та правовія відносини у суспільстві більш менш впорядковані.

Держава не повинна підміняти ринковий механізм, що базується на вільному ціноутворенні, гарантуванні системи прав приватної власності, індивідуальній свободі, включаючи свободу договорів, а сприяти реалізації потенційних переваг, що є в конкурентному механізмі, чи/та створювати умови для дієвості цих переваг.

Інакше кажучи, ефективне застосування конкуренції виключає одні види примусового втручання в економічне життя, але може допускати інші, що забезпечують захист та сприяють розвитку конкуренції, і які можуть потребувати певних дій з боку уряду.

Таким чином, система, заснована на конкуренції, потребує розумно сконструйованого механізму, прилаштованого до безперервного вдосконалення.

Висновки та пропозиції

— бар’єри, створені економією від масштабу;

— бар’єри, створені державою (патенти, ліцензії та ін.)

— розмір ринку;

— власність на важливі види сировини;

— “нечесна конкуренція”.

Зниження торгових бар’єрів стимулює зростання зовнішньоторговельного обороту як у частині експорту, так і в частині імпорту. Тобто, якщо сумарне зростання експорту внаслідок вступу країни у СОТ виявиться більшим, ніж такий самий показник імпорту — країна матиме виграш. Проте на сьогодні, зважаючи на нинішню структуру експорту й імпорту, можливі вигоди від зниження торгових бар’єрів мають гіпотетичний характер.

Список використаних джерел

1. Антимонопольне законодавство України: Збірник нормативних актів/ Відп. ред. В.П. Супрун. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 413, с.

4. Валітов С. С. Конкурентне право України: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 428, с.

5. Головако Л. С. Антимонопольна діяльність: Опорний конспект лекцій . — К.: КНТЕУ. – 2004. — Ч. 1. — 2004. — 161 с.

6. Головако Л. С. Антимонопольна діяльність: Опорний конспект лекцій . — К.: КНТЕУ. – 2004. — Ч. 2. — 2004. — 210 с.

7. Головко Л. С., Дідківська Л. І. Антимонопольна діяльність: Опорний конспект лекцій. — К.: КНТЕУ, 2004. — 371 с.

8. Дахно І. І. Антимонопольне право: Курс лекцій/ Іван Дахно,. — К.: Четверта хвиля, 1998. — 350 с.

9. Клапгам Р. Власність і ринкова економіка. — К.: «Заповіт», 1996. — 47 с.

10. Комаров И. К. Инвестиции и рынок: громадсько-політична література. — М.: Знание, 1991. — 63, с.

11. Конкурентное законодательство Украины: Юридический сборник/ Антимоно-польный комитет Украины; Ред. А. А. Костусев, А. И. Мельниченко и др.. — К., 2002. — 311, с.

12. Конкуренция в Украине: Аналитический доклад о состоянии, тенденциях и про-блемах развития экономической конкуренции в Украине в 2000-2005 годах. — К.: Б. в., 2006. — 40 с.

13. Контроль та перевірка в Україні: Нормативна база/ Укл. О. М. Роїна. — 3-тє вид., випр. та доп.. — К.: КНТ, 2006. — 465, с.

14. Макконелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы и политика / Пер. с англ. 11-го изд. — К., ХаГар, 2000. — 785

15. Основы экономической теории: политэкономический аспет: Учеб. / Отв. ред. Г. Н. Климко. — З-е изд., перераб. и доп. — К.: Знання-Прес, 2001. — 646 с.

16. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 № 2210-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — ст. 64

17. Удалов Т. Г. Конкурентне право: Навчальний посібник. — К.: Школа, 2006. — 495 с.

18. Фондовий ринок України: законодавче регулювання: Практичний посібник. — К.: АДС УМКЦентр, 2005. — 559 с.

19. Черненко С. О. Конкуренція та ефективність товарних ринків в Україні: Монографія. — К.: КНТЕУ, 2006. — 171 с.