Діяльність Українсько — Гельсінської групи

Вступ.

Розділ 1

Історіографія та джерельна база.

Розділ 2.

Основні напрямки українського дисидентського руху.

2.1. Правозахисний рух в Україні (сер. 50 – 80 рр.)

2.2. Шістдесятництво. Становлення правозахисного руху.

2.3. Покіс 1972 р. Кінець шістдесятництва.

Розділ 3.

Українська громадянська група сприяння виконанню Гельсінських угод.

3.1.Історія створення УГГ.

3.2.Члени УГГ-борці за дотримання прав людини.

3.3.Декларація УГГ сприяння виконанню ГУ..

3.4. Вплив Європейської наради на розвиток правосвідомості на Україні

Розділ 4.

УГ спілка з прав людини.

4.1. Діяльність УГС (óдміна УГС від інших опозиційних груп)

4.2.Члени УГС..

4.3. Проекти спілки.

4.4. Реакція влади на діяльність УГГ.

4.5. Причини невдачі опозиційного руху.

4.6. Аналіз історичного внеску УГГ в життя українського народу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Термін „дисиденти” був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у середині 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігались також у Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і „самвидав”. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60- 70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священослужителі, селяни та ін.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку дослідника Ю. Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурний, правозахисний, релігійний.

У середині 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов`язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала і забов`язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю над тим, як радянське керівництво буде виконувати взяті на себе обов`язки. 12 травня 1976 року у Москві було проголошено про створення громадської групи для контролю за виконанням гельсінських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, М.Матусевич, М. Маринович, М. Руденко, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік. Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Був нагороджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх організацій і спілок УГГ суттєво відрізнялась. Вона була легальною, тісно співпрацювала з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказзя, налагодила зв`язки з зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГГ передбачала, що її члени вимагають від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в декларації, будуть гарантовані конституцією права національних меншин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись незалежності, ніколи не впровадять колоніальні системи щодо інших народів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. За даними дослідників, з 37 членів УГГ протягом 1977 – 1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув`язненні.

Актуальність. Важливе значення УГГ полягає в тому, що це була перша дійова опозиційна організація, якам утворилась на легальних засадах. Вона не двозначно поставила українську проблему в контекст загальнолюдських цінностей. Особливе значення мало те, що вона стала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей в Україні. Вражають твердість і послідовність членів УГГ у відстоюванні своїх принципів.

Вельми показово, що у складі УГГ об’єднувалися представники зовсім різних, навіть протилежних ідейних напрямів опору. Тут були націоналісти (З. Красівський, П. Січко та ін.), марксисти (Л. Плющ), люди, що дотримувались загальнодемократичних принципів (П. Григоренко), націонал-демократи (Л. Лук’яненко, Ю. Литвин, В. Чорновіл), “чисті” правозахисники (Й. Зісельс, В. Маленкович). Захист прав людини – а отже, прав нації – став базою об’єднання різноманітних сил. УГГ була своєрідним відбитком, продовженням усіх попередніх етапів розвитку українського руху опору. Все це варто занести в актив історії групи.

Українська Гельсінська група вивела боротьбу українського народу проти тоталітаризму у контекст світового демократичного процесу.

Мета: дослідити один із напрямків українського дисидентського руху – діяльність Українсько Гельсінської групи (УГГ).

Із поставленої мети ми можемо сформулювати наступнізавдання дослідження:

• охарактеризувати основні напрямки українського дисидентського руху (сер. 50 – 80 рр);
  • показати історію створення Українсько Гельсінської групи;
  • розкрити особистості людей, що входили до УГГ;
• Декларація Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод;
• визначити вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості на Україні;
• показати діяльність Українська Гельсінська Спілка з прав людини ;
• проаналізувати історичний внесок УГС в життя українського народу.

Об`єктом дослідження є діяльність Українсько Гельсінської групи.

Предметом дослідження єактуальні підходи до вивчення діяльності Українсько Гельсінської групи.

Структура роботи: Робота складається з вступу, 4-х розділів та підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 118 сторінок друкованого тексту, включаючи списки використаних джерел (37).

Розділ 1.Історіографія та джерельна база

Дослідження дисидентського руху можна поділити на політичні, зосереджені передусім на питанні ідеології, історичні та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуально-культурного підґрунтя дисидентського руху дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології.

Чи не перша спроба дати загальний огляд ідеології українського дисидентського руху належить І. Лисяку-Рудницькому. Права особи і право націй на самовизначення (а відтак поцінування самобутності української культури і національної свідомості) – ідеологічна серцевина українського дисидентського руху. Але характерною особливістю ідеології дисидентського руху була відсутність націоцентричності: поцінування культурної самобутності української нації ґрунтувалася на універсальній настанові пошанування культурної різноманітності світу та, відповідно, поваги до будь-якої іншої нації і культурної самобутності національних меншин. Це включало також поцінування діалектних відмінностей всередині української нації (показовим у цьому відношенні може бути ставлення до фільму «Тіні забутих предків»). Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському дисидентському русі – євреїв, кримських татар, білорусів і т. д. Це була позиція, що знаходила вияв у конкретних діях – публічних промовах (наприклад, виступ І. Дзюби у Бабиному яру), заявах (наприклад, П. Григоренка та ін. на захист кримських татар), збирання відповідної інформації (наприклад збирання С. Караванським інформації про розстріл польських офіцерів у Катині) [12, с. 188].

Звичайно ж, окреслена тут загальна, “рамкова” ідеологія об‘єднувала людей з різними особистими світоглядними та ідейними позиціями – від “радикально” правих (з орієнтацією на приватну власність та національну незалежну державу), в тім числі з деякими тенденціями інтегрального націоналізму (В. Мороз), до людей з соціалістичними орієнтаціями. Багато з колишніх учасників ОУН та УПА чи їхні діти приєднались чи принаймні солідаризувалися з дисидентським рухом, визнаючи, що інша історична ситуація вимагає іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У політичних таборах між в‘язнями-дисидентами і колишніми учасниками ОУН та УПА не існувало принципових розходжень та конфліктів, а було почуття солідарності. Але деякі з дисидентів цілком щиро дотримувалися позиції “соціалізму з людським обличчям” (позиція близька до правого крила соціал-демократизму). Ідеологічні тексти, в яких ставилась мета виходу України зі складу СРСР і утворення незалежної української держави, як правило, були призначені для конспіративного поширення серед вузького кола осіб (наприклад, “Проект програми” групи Лук‘яненка – Кандиби, стаття Є. Пронюка “Стан і завдання українського визвольного руху” та ін.). До так званих «чистих демократів”, (“ліберал-демократів»), які не вважали важливою орієнтацію на утвердження української національної самосвідомості та української незалежної держави, в українському дисидентському русі належали поодинокі особистості [12, с. 193]. До дисидентського руху приєдналися деякі особи з релігійних конфесій, що зазнавали переслідувань (греко-католики, баптисти та ін.). Що стосується націонал-комунізму, то сам факт використання комуністичної риторики, зокрема у зверненнях в офіційні інстанції, не може бути надійною основою для кваліфікації автора тексту як переконаного націонал-комуніста. Хоча окремі тексти українських дисидентів, які поширювались у самвидаві, містили елементи марксистської та комуністичної риторики, все ж вони, як правило, ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксистському класовому принципу. Бо ж усі найважливіші ціннісно навантажені поняття (свобода, права людини, справедливість, рівність) майже в усіх тодішніх опозиційних текстах виводились поза межі класової ідеології. Внаслідок цього підставові поняття-цінності не зазнавали у їхніх текстах деструкції внаслідок застосування класового принципу; навпаки, обстоюється їх самоцінність, самодостатність. Раз офіційна комуністична ідеологія твердить, що соціалістична демократія – вищий тип демократії (у порівнянні з «буржуазною демократією»), то дисиденти вимагали, щоб дотримувались хоча б елементарних норм демократії. Позаяк Конституція СРСР проголошує свободу слова, то це повинна бути свобода слова (звідси вимога дотримуватись Конституції). Раз говориться про справедливі міжнаціональні взаємини та про рівність націй, то практика не повинна демонструвати здійснення протилежних принципів. Після підписання СРСР в 1975 році Прикінцевого акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі в Україні в листопаді 1976 р була створена Українська громадська група сприянням виконанню гельсінських угод. Ініціаторами її створення були М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук‘яненко, П. Григоренко (Москва). Поступово багато учасників дисидентського руху стають членами УГГ. Це було можливо тому, що визнання особистих прав людини було важливим складником того інтелектуально-культурного руху 60-х, з якого виростав і яким живився дисидентський рух. Одначе в українському дисидентському русі визнання важливості особистих прав завжди поєднувалося з визнанням права націй на самовизначення як важливого елементу міжнародного правового порядку, а також визнання прав національних меншин. Особистість і національно-культурна самобутність залишались двома важливими цінностями навіть тоді, коли дисидентський рух набув правозахисного характеру. Ця настанова була збережена і навіть посилена, коли на основі УГГ була утворена Українська гельсінська спілка, яка, в свою чергу, стала основою для утворення першої в Україні демократичної партії – Української республіканської партії. Ідеологія українського дисидентського руху стала основою так званої “національно-демократичної” ідеології: сам цей термін у контексті західних політичних ідеологій є дещо незвичним, оскільки кожна західна демократична ідеологія само собою включає національний аспект – поцінування національно-культурної ідентичності та національних інтересів. Використання терміна “національно-демократичний” вказує на особливість української ситуації, необхідність наголосу на утвердженні української незалежної національної держави, на противагу лише демократичній ідеології, яку можна було мислити і під кутом зору демократизації СРСР. Це стосується також опозиції термінів «комуністи» та «націонал-комуністи». Сказане тут про ідеологію дисидентського та правозахисного руху потребує довшої розмови щодо долі Марксової ідеї «реального гуманізму»: прагнення утвердити гуманізм шляхом соціальної революції і диктатури пролетаріату призвело (у більшовицькому використанні цієї ідеї) до масового терору і геноциду. Отож, щоб мати «соціалізм з людським обличчям», потрібно було відкинути класову деструкцію базових цінностей[21, с. 85].

Що стосується історичних досліджень, які воднораз містять елементи соціології, то книга Л. Алєксєєвої “История инакомыслия в СССР» зберігає свою цінність також сьогодні (з огляду на охоплення всіх різновидів та ланок дисидентського руху в СРСР). У ньому систематично викладено історію національних, релігійних та правозахисних рухів. Людмила Алексєєва – історик, активний учасник правозахисного руху. У 1977 році вона емігрувала до США, де й написала цю книгу. Вперше книга була видана у США 1984 року. Історія українського національного руху посідає одне з провідних місць в цьому дослідженні. Недарма в цій книзі вона йде першим розділом, який за обсягом більший за інші, і поступається лише розділу, присвяченому загальносоюзному демократичному рухові. Автор симпатизує українському національному руху, вказує на його значення в боротьбі з радянським тоталітарним режимом. Особливо цікавою видається для нас праця Людмили Алексєєвої, тому що з одного боку це погляд дисидента – погляд із середини дисидентського руху, а з іншого – об’єктивний погляд ззовні на історію України, на український дисидентський рух і взагалі об’єктивний погляд фахового історика на історію дисидентського руху в цілому[21, с. 86].

Щодо українського дисидентського руху то, вслід за деякими дослідженнями, опублікованими на Заході, найважливішими на сьогодні історичними дослідженнями є книга Георгія Касьянова “Незгодні” (Київ, 1995 ) та Анатолія Русначенка “Національно-визвольний рух в Україні” (Київ, 1998) [21, с. 87]. У другій із цих книг подано і найповнішу бібліографію (список охоплює публікації в Україні та на Заході). Значно більше зроблено в публікації джерел: багатотомні видання В. Стуса і В. Чорновола, І. Дзюби, окремі книги дисидентів, збірки документів, спогади тощо. Що стосується публікації різного роду документів – заяв, звернень, листів тощо, то необхідно відзначити діяльність міжнародних правозахисних організацій (зокрема Amnesty International Publications) та українців в діаспорі: йдеться як про періодичні видання (наприклад, журнал «Сучасність») так і про окремі публікації. Вагомий внесок у цю справу зробило видавництво «Смолоскип», очолюване О. Зінкевичем. Воно регулярно публікувало збірки документів українського правозахисного руху (зокрема, об‘ємні книги «Український правозахисний рух», 1978, Українська Гельсінкська група, 1983 та ін.), а також видавало англомовну газету «Смолоскип», у якій публікувалися різного роду документи українського дисидентського руху [21, с. 88]. З 1992 р. видавництво діє Україні, має Музей самвидаву – найбагатше в Україні зібрання текстів українського самвидаву («Смолоскип»). Збирає та зберігає документи дисидентського руху також Музей шістдесятників, заснований з ініціативи Н.Світличної (голова правління М.Плахотнюк) [21, с. 88].

Першу спробу соціологічного дослідження дисидентського руху в Україні (кількість учасників названих двох груп, їхнє етнічне та соціальне походження, вік, сімейне становище, професія, рівень освіти, географія проживання та діяльности і т.д.), зробив Б. Кравченко у невеличкому розділі «Дисиденти» (біля трьох сторінок), вміщеній у його книзі Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine, (1985). Сьогодні до цього напрямку досліджень прилягає збір інформації про учасників дисидентського руху, що його здійснює Харківська правозахисна група, очолювана Є. Захаровим; в складі якої працює також В. Овсієнко (Київ), який написав велику кількість біографічних довідок про дисидентів. Здобутком цих зусиль стала публікація «Міжнародного біоґрафічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1, Україна. Частини 1 і 2. – Харків, 2006, укладений Є. Захаровим та В. Овсієнком (перша частина містить вступну статтю Є. Захарова «Дисиденський рух в Україні, 1954-1987»)[12, с. 213]. Харківською правозахисною групою створено також веб-сайт «Віртуальний музей: дисидентський рух в Україні» (http:/archive.khpg.org), на якому розміщено біографічні довідки про осіб, інтерв‘ю, спогади, дослідження.

На сьогодні зібрано важлива інформація у вигляді інтерв‘ю з учасниками дисидентського руху, включаючи відео-інтерв‘ю (О. Дирдовський, В. Овсієнко, В. Кіпіані Ю. Зайцев та ін.). На свіжих аудіоінтерв`ю з дисидентами Б. Захаров побудував «Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). – Харків, 2003[12, с. 213].

Все ж досі, на жаль, не маємо систематичних досліджень середовищ-спілкувань, пов‘язаних з поширенням самвидаву, зокрема контактів чи «стежок», топографія яких в межах України дозволила б оцінити як масштаб поширення, так і кількість людей, задіяних у цій справі.

Важливою соціологічною характеристикою дисидентського руху в Україні є його відносно висока міра розподілености по різних регіонах України, попри явне переважання західних регіонів над східними (у Росії дисидентський рух був зосереджений переважно в Москві та Санкт-Петербурзі). Однією із важливих особливостей українського дисидентського руху (у порівнянні, скажімо, з російським) є той факт, що значна кількість колишніх дисидентів стали активними учасниками політичного життя України кінця 80-х – 90-х років.

Що стосується оцінки інтелектуально-культурного руху шістдесятників та дисидентського руху, то зважена оцінка очевидно має ґрунтуватися на диференційованому підході. Дисидентський рух містив далекосяжний проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культурної різноманітності світу і культурної самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але цей проект був закорінений в умонастрої просвітницького ідеалізму: переважала віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати справжні цінності та їх речників, а, відповідно, становлення громадянської і національної свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили інерції стереотипів та ідеологем у масовій свідомості, сформованих імперською комуністичною ідеологією. Друга вада полягає у тому, що критика комуністичного режиму не були поєднана з розробкою конкретних політичних теорій і стратегій, розрахованих на перспективу – на «демонтаж» комуністичної імперії. Маються на увазі теорії і стратегії, націлені на перетворення у масовій свідомості, у політичній системі, в економіці та соціальній сфері, які б забезпечили успішне утвердження національних демократичних держав в умовах розпаду СРСР. Для розробки добре обґрунтованих проектів, які б стосувалися шляхів реформування пострадянських суспільств, не було відповідних умов (внаслідок короткочасності «відлиги»).

У 60 – 70-і роки в дисидентському русі переважало уявлення, що час, коли виникне потреба в таких конкретних теоріях, не є настільки близьким, як це фактично сталося. А це відбилось на готовності партій націонал-демократичного спрямування до ситуації, яка виникла після розпаду СРСР. Нехтування партіями націонал-демократичного спрямування ролі політичної освіти і просвіти, недооцінка організаційних і кадрових аспектів партійного менеджменту, а також ролі дискусії в партійному житті та у спілкуванні з «низами», привело до переважання вождизму, монологізму партійних лідерів тощо. В загальному за тим стоїть недооцінка ролі критичної самосвідомості як важливої ознаки якості політичних еліт та як основного засобу радикального перетворення масової свідомості, успадкованої від комуністичного режиму.

Але ця критика і самокритика не підважує історичного значення дисидентського руху у тих радикальних політичних перетвореннях, яким є розпад СРСР і крах комуністичного тоталітаризму. Більшість дослідників вважають дисидентський рух особливим періодом національно-визвольного руху та визнають його вирішальну роль у появі сучасної української незалежної держави.

У сучасних публікаціях переважають намагання дати зважену, переважно багатоаспектну, оцінку як інтелектуально-культурного руху шістдесятників, так і пов‘язаного з ним дисидентського руху.

Розділ 2.Основні напрямки українського дисидентського руху 2.1. Правозахисний рух в Україні (сер. 50 – 80 рр.)

Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціально-економічним ладом, до порозуміння і відчуження (розрядка, dytant). Чверть століття тому, 1 серпня 1975 року, 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ) [27, с.7].

Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СРСР, і навіть члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні. Це стало значною перемогою радянської дипломатії в руслі політики відчуження. В обмін на це СРСР зобов'язався дотримуватися гуманітарної частини (так званої "третьої корзини") Прикінцевого акта, зокрема, прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Основні вартості, які включила ідеологія гельсінкського процесу в гуманітарній сфері, – це захист прав людини шляхом побудови демократичного правопорядку та захист прав народів шляхом побудови справедливого міжнародного порядку. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни.

Звичайно, підписуючи Гельсінкський акт, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися, але демократичний Захід мав свою тактику в протиборстві з тоталітарним СРСР: йому важило відкрити доступ правдивої інформації незалежно від державних кордонів – і комуністичний режим неминуче програвав ідеологічний двобій. Політичні обставини середини 70-х років змушували тоталітарний радянський режим грати на міжнародній арені роль такого собі респектабельно-демократичного. Відтепер же його демагогія про "втручання у внутрішні справи СРСР", коли мова йшла про порушення елементарних прав людини, ставала неспроможною.

Оскільки Прикінцевий акт НБСЄ прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості леґально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова. З ініціативи професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди [1, с.19]. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати констуційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціацій та ін.). Виходячи з того, що дотримання законності означало б зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів.

Другою, за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка (м. Київ), ґенерала Петра Григоренка (Москва), громадської діячки Оксани Мешко (м. Київ), письменника-фантаста Олеся Бердника (м. Київ), юриста Левка Лук'яненка (Чернігів), 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич (м. Київ), учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (про її створення) та Меморандум № 1 [27, с.8].

Щоб забезпечити виконання гельсінкських угод, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група порушила питання про визнання її світовим співтовариством: щоб Україна була представлена на наступних нарадах окремою делеґацією. Це був дуже сильний хід: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу в контексті протиборства демократичного Заходу з тоталітарним СРСР. І міф про Україну всього лише через півтора десятка років наповнився реальним змістом: вона стала незалежною!

Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав-учасниць гельсінкського процесу.

Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльності буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Формулювання документів Гельсінкської групи були дуже обережні, цілі елементарні. Але саме з цього й мусив починати народ, позбавлений власної державності, знеможений голодоморами, репресіями, війнами, народ, що не мав не тільки своїх національних політичних, але й громадських і культурних організацій, народ, що не розпоряджався своєю економікою, природними багатствами, у якого не було ні своєї армії, ні свого патріотичного керівного прошарку, ні впливової інтеліґенції, народ, самостійно не представлений на міжнародній арені. Україна повинна була знову заявити про своє право на повноварте життя, а для цього їй потрібна була найважливіша зі свобод – свобода слова, що так чітко сформульовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН:

"Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" [2, с. 6].

У Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому на прикладі долі Йосипа Терелі йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з табору, не приймали на роботу і погрожували ув'язненням за "дармоїдство", кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 під назвою "Україна літа 1977-го" був спрямований урядам країн-учасниць Белґрадської НБСЄ [2, с. 9].

Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25 листопада 1976 року Гельсінкська група була створена в Литві, 14 січня 1977 року – в Грузії, 1 квітня – у Вірменії. Ще з вересня 1976 року в Польщі почав діяти Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група "Хартія-77" у Чехословаччині. У США була створена спеціальна комісія Конгресу [2, с. 10].

Отже, брежнєвське керівництво жорстоко прорахувалося: у суспільстві після десятиліть постійних "чисток" усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й обнародуючи факти порушень прав людини. Їхня жертовність та відданість своїм ідеалам оздоровила моральний клімат суспільства: з'явилася незалежна громадська думка. Не всі правозахисники збиралися вести політичну діяльність, але вони стали домагатися такого права для кожного громадянина, включаючи право створювати політичні організації, альтернативні КПРС. Люди зрозуміли, що тільки в державі, де дотримуються політичні свободи, громадяни можуть ефективно захистити і свої економічні інтереси.

Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ'я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70-80-х роках найстійкішим.

У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськості на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніальну систему з метою зруйнувати її.

Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.

Слід зазначити, що в русі за права людини і за національні права панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Він протистояв як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Тому правозахисний рух в Україні об'єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміґрацію), так і видатних особистостей (Левко Лук'яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.

Хоч український правозахисний рух не декларував своїх ідеологічних орієнтацій, та він із самого початку був однією з форм боротьби за національне визволення. У Західній Україні наріжним каменем правозахисний рух ставив національні права та питання релігії, тоді як на Великій Україні він мав ширший, соціально-економічний характер, у другій половині 70-х років він тісно змикався з рухом правозахисників-неукраїнців і з правозахисним рухом у Росії. Як відзначив в одному з виступів український політолог Василь Лісовий, незалежність для частини правозахисників не була самоціллю, а засобом захисту українського самобутнього світу, національного досвіду, що поєднує "і мертвих, і живих, і ненароджених" (Т.Шевченко) [5, с. 43]. Це був рух за свободу особи і за культурну самобутність усіх етнічних і релігійних груп, з яких віддавна складалося населення України.

Виходили з таких міркувань. Доки нація не розв'язала питання про свою державність – це питання відволікатиме всі її сили. Національна держава може бути більшою чи меншою мірою демократичною чи тоталітарною. А про здійснення прав людини за колоніального становища не може бути й мови. Незалежна Україна, судячи з її історичного досвіду, уявлялася правозахисникам тільки демократичною. Бо завжди, коли українці добивалися хоч відносної незалежності, вони, відповідно до свого волелюбного національного характеру, витворювали демократичні державні інституції чи проекти, де поважалася особиста і соціальна свобода (Княжа доба з вічовим управлінням і виборними князями; Козацька християнська республіка, яка проіснувала 110 років; Конституція Пилипа Орлика; Центральна Рада 1917-1918 рр.; проекти державного устрою Організації Українських Націоналістів 1942 року та Української Головної Визвольної Ради 1944 року, нинішня державність) [5, с.44].

Гіркий досвід життя в умовах колоніального безправ'я і тотального беззаконня привів українських правозахисників до принципового переконання, що свобода можлива тільки там, де панує закон. У цьому вони спиралися на правові демократичні традиції свого народу:

Отже, підписання Прикінцевого акта НБСЄ і виникнення гельсінкського руху мало таке важливе значення, що дозволяє поділити історію правозахисного руху в Україні на період до цієї події і після неї.

Унаслідок революції 1917-1920 рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто національну провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні, партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації, тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник, Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та створенням самостійної української держави, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська інтеліґенція не заслуговує довір'я, означала на практиці тотальне фізичне винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в лоні КП(б)У та Української Автокефальної Православної Церкви. Початок винищенню було покладено "справою СВУ" – цілком сфабрикованої ГПУ "Спілки визволення України" [30, с. 89].

Оскільки український етнос з його волелюбністю, приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для створення "єдиного радянського народу – будівника комунізму", то обезголовлення нації було доповнене (під виглядом розкуркулення) ще й ліквідацією кращої частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та масового "доприсєлєнія" (це тодішній офіційний термін) на його місце чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава Мариновича, теж мають на собі "гріх комунізму" і тяжко його покутують.

Західна Україна, окупована Польщею, теж піддавалася національному гнітові, проте не фізичному винищенню, тому спромоглася на потужний спротив як німецькій, так і російській окупації (найбільшою мірою – Українська Повстанська Армія). Цю національно-визвольну війну Україна за цілковитої відсутності зовнішньої підтримки не могла виграти, тож наслідком її було винищення, ув'язнення та депортація в Росію найактивнішої частини населення Західної України. Хоча український народ програв і цей тур боротьби за визволення, та пам'ять про цю героїчну боротьбу навіки залишилася в його історичній свідомості.

Безперечно, що рівень національної свідомості був вищим у західних областях, де щойно закінчилась національно-визвольна війна. У 50-х і навіть у 60-х роках у Галичині виникали групи, які вважали себе спадкоємцями Організації Українських Націоналістів. Вони вели націоналістичну пропаганду, збирали або мали намір збирати зброю, щоб продовжувати збройний опір. Критична маса таких груп, як спостеріг Левко Лук'яненко, 8-12 осіб, тривалість діяльності – від кількох місяців до трьох років. Відтак влада викривала підпільників, лідерів груп, як правило, розстрілювала, а членів ув'язнювала на максимальні терміни. За даними КГБ, тільки 1954-59 рр. було ліквідовано 183 "націоналістичні та антирадянські угрупування", засуджено 1879 осіб, з них 46 угрупувань (245 осіб) у середовищі інтеліґенції. Хоча це вже був дискретний рух не пов'язаних між собою в часі і просторі груп, та глухі відголоски, що боротьба за свободу триває, осідали в свідомості народу. У 60-х рр. також в західних областях естафету національно-визвольної боротьби перебирає інтеліґенція, рух поступово набуває характеру юридично обґрунтованих політичних вимог.

Об'єднання України внаслідок Другої світової війни в одній, хоч і не своїй, державі, влиття в неї національно свідомого західноукраїнського населення викликало глибинну психологічну мутацію в українстві загалом, дало новий поштовх консолідації нації.

Згортання в середині 50-х років масового терору стихійно спричинило формування нової еліти переважно на основі корінного населення: у середині 50-х років українці стали переважати в КПУ, її нарешті почали очолювати українці родом. Хоча правляча номенклатура, що почала формуватися, з огляду на тотальну її русифікацію, була позбавлена повновартої національної свідомості, та все ж виявилося, що жодна сторона – як українська, так і російська – не визнали вище згаданий компроміс остаточним. Ідеологічне невизнання СРСР спадкоємцем Російської імперії, формальне існування УРСР у межах загалом демократичної федералістичної конституції СРСР, позірне членство УРСР в ООН, яка прийняла Загальну декларацію прав людини, поява на західних кордонах країн "соціалістичної співдружності", де було більше свобод, плекали в українців надію колись наповнити міф про вільну Україну реальним змістом. У лоні щиро чи вимушено комуністичної еліти визрівало дисидентство, яке найчастіше переймалося саме національно-культурними проблемами.

У той же час атеїстична держава посилює тиск на віруючих різних конфесій. Були знищені УАПЦ й УГКЦ, заборонені майже всі протестанські релігійні течії, закрито і зруйновано тисячі храмів, ув'язнено безліч порушників заборони вести релігійну пропаганду та віруючих юнаків – за відмову брати в руки зброю. Це викликало масовий, часом організований рух за свободу сумління, який, однак, залишається мало вивченим через масову загибель його учасників, а також через те, що цей досвід часто ними свідомо не фіксувався (мовляв, у Бога все записано).

В умовах відносної лібералізації виникають стихійні робітничі страйки та заворушення у зв'язку з підвищенням цін на продукти, ігноруванням техніки безпеки на виробництві, сваволею властей (часто міліції). Як вид робітничого спротиву, як боротьбу за елементарні права трудящої поневоленої людини слід розглядати страйки та повстання в політичних концтаборах російської Півночі, Сибіру та Казахстану в кінці 40-х – на початку 50-х років, де зазвичай провідною силою були ув'язнені українські повстанці. Хоча страйки та повстання були жорстоко придушені, а за фіксацію та поширення інформації про такі факти влада жорстоко переслідувала, та все ж таки вона змушена була поступатися, пом'якшувати режим як у "малій", так і у "великій" зонах, що ставало набутком суспільства в боротьбі з державою.

2.2. Шістдесятництво. Становлення правозахисного руху

Українські мислителі висловлювали ідею прав людини ще в ХІХ ст. Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський та інші); у неявній формі вона стала важливою складовою частиною Конституції УНР. Але рух, який свідомо ставив перед собою мету домагатися визнання прав людини державою, тобто узаконення прав людини – явище, що виникло тільки в 60-х рр. у період хрущовської "відлиги", на тлі критики культу особи й "казарменого комунізму". Оскільки "сталінська", а потім "брежнєвська" Конституція СРСР містили низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання тощо, то правозахисний рух намагався використати цю обставину, вимагаючи "дотримуватись Конституції". Але в міру розширення руху правозахисники все більше покликалися на міжнародні документи з прав людини – Загальну декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані УРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинності 23 березня 1976 року [5, с. 61].

Правозахисний рух в Україні виникав як складова частина національно-визвольного: він поєднував у собі вимогу індивідуальних прав (громадянських, політичних, соціальних) з колективним правом на національно-культурну ідентичність та національну державність (що позначалося терміном "національні права"). Існував також загальнодемократичний напрямок, релігійний, соціально-економічний (робітничий рух), вимога права на еміґрацію (передусім боротьба євреїв за право на виїзд).

Оскільки і культурні, і політичні домагання можна було формулювати та захищати лише за умови дотримування такого фундаментального права як свобода слова, то захист прав людини стали вважати вирішальною передумовою. Хоча в різних групах по-різному оцінювали співвідношення між національними домаганнями і правозахистом, але, зрештою, визнавали, що ці два складники мають поєднуватися.

З соціологічного погляду дисидентський та правозахисний рухи складалися з людей різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, не завше явно висловлених: екзистенціалізм, позитивізм та аналітична філософія, ревізіонізм тощо. Одні інакодумці тяжіли до раціоналізму (іноді поєднаного з атеїзмом), інші – до релігійного світогляду. У спектрі політичних позицій розрізнялися незалежники, автономісти, націонал-комуністи, "демократи" (які вважали національне питання менш важливим або й зовсім неважливим) тощо. Але ці індивідуальні уподобання й позиції були відомі хіба в колі друзів, оскільки, з тактичних міркувань, вони рідко виявлялися в тодішніх публікаціях, у проґрамових документах. Зрештою, людей різних світоглядних та ідеологічних орієнтацій єднало прагнення висловлювати свої погляди, що привело до поширення позацензурної літератури – так званого "самвидаву" (машинописна і фотокопічна література критичного змісту).

Як тільки в епоху хрущовської "відлиги" ослабли залізні пута сталінщини, поодинокі вцілілі представники української творчої інтеліґенції – О. Довженко, М. Рильський, Б. Антоненко-Давидович – привертають увагу до ненормального становища свого народу, насамперед, його культури, мови. Вони стали "духовними батьками" покоління, яке дістало назву шістдесятники. Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Перші його прояви – культурницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця; публіцистика та літературна критика (Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба), твори художників Алли Горської, Панаса Заливахи, Стефанії Шабатури та інших. У Києві ці люди згуртувалися в Клубі творчої молоді (1959-1964, президент Лесь Танюк), який став національно-культурним осередком: організовував літературно-художні вечори, виставки, подорожі, колядування. Такі ж клуби почали діяти у Львові (1962 р., КТМ "Пролісок"), Дніпропетровську, Одесі, в інших містах. Діяв етноґрафічний музей Івана Гончара, що фактично став клубом, де юрмилася і виховувалася національно свідома молодь. Почали свої репетиції фольклорні колективи "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. Коли ж восени 1962 року президент Київського КТМ Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко відвідали поховання жертв репресій 30-х років у Биківні під Києвом і оприлюднили меморандум до міськради з вимогою розслідувати ті події – на КТМ почався інтенсивний тиск, що увінчався його закриттям 1964 року [31, с. 65].

Хоча цей рух наголошував на поцінуванні національно-культурної самобутності, та він не був консервативно-реставраційним, а ніс у собі дух оновлення форм та змісту. Він неминуче мав перерости в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніальне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог. Шістдесятники пам'ятали, що Конституція СРСР містила статті, якими підтверджувався суверенітет союзних республік, у тім числі й право на вихід зі складу СРСР, але перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. І це, з огляду на стан масової політичної свідомості, була правильна ідеологічна орієнтація.

Важливим складником правозахисного руху, що зароджувався, було обстоювання права на свободу віросповідання. Провідну роль тут відігравали віруючі греко-католицького обряду та протестанських церков (баптисти, ієговісти тощо).

Першою Українська Робітничо-Селянська Спілка (1958-61, лідер Левко Лук'яненко) усвідомила, що в годину поразки нація в боротьбі за самостійність повинна опертися не на фізичну силу, а на силу права, зафіксованого в Конституції і задекларованого в міжнародних правових документах. Покликаючись на ст. 14 Конституції УРСР, згідно з якою республіка мала право на вихід зі складу СРСР, зберігаючи існуючий соціальний лад, УРСС висунула цілком законну ідею референдуму з цього питання. Звичайно, ніхто з членів УРСС не був щирим марксистом-ленінцем і прихильником комунізму, тож проект її націонал-комуністичної проґрами писався як завідомо тактичний. Добре розуміла це і влада. "Конституція – для негрів і для таких дурнів, як ви", – сказав слідчий заарештованому Іванові Кандибі, визнавши тим самим, що конституція є лише пропаґандивною фікцією. Члени УРСС були заарештовані 20 січня 1961 року, так і не вийшовши з підпілля. Л. Лук'яненко був засуджений закритим судом до страти, яку через 72 доби замінили на 15 років ув'язнення, решта 7 членів дістали від 7 до 15 років ув'язнення. Інформація про "справу юристів" вийшла з концтаборів щойно 1967 року, так що її діяльність тоді фактично не була відома суспільству. Проте ідея виходу України з СРСР і встановлення правової держави ненасильницькими, правовими засобами була здійснена 1991 року.

Наприкінці 50-х – початку 60-х рр. в Україні з'явився відкритий опозиційний рух. Як зауважив відомий політолог Іван Лисяк-Рудницький, на тлі тотального нищення всього, що виявляло ознаки інакомислення, це здавалося майже дивом.

З весни 1962 року почалося інтенсивне спілкування київських і львівських шістдесятників, вироблялася спільна лінія поведінки. Галичани (Михайло та Богдан Горині) пропонували вдатися до досвіду оунівського підпілля, проте кияни (Іван Світличний, Іван Дзюба) вважали більш доцільним і безпечним розвивати національно-культурне просвітництво. Цей шлях виявився правильним. В Україні, яка поволі виходила з чорної смуги тотальних репресій, "наросли з худеньких матерів в саду порубанім" (М.Вінграновський) нові люди, молоде покоління інтеліґенції, яка готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Це, здебільшого, не були відверті противники комунізму, декотрі щиро хотіли вдосконалити соціалістичну систему. У їхньому колі поширюється позацензурна машинописна і в фотокопіях література критичного щодо дійсності характеру: вірші, статті, які не могли бути опубліковані в офіційній пресі, історичні документи, що пробуджували національну свідомість і волелюбність (наприклад, видана за кордоном брошура "Вивід прав України", історіософічна праця кінця ХУІІІ ст. "Історія русів", праці "Две русские народности" Миколи Костомарова, "Що таке поступ" Івана Франка, зрештою, Загальна декларація прав людини ООН та ін.)[31, с.68]. Своєрідною віддушиною, де якось можна було висловитися, стала літературна критика, яка, однак, уже не вміщалася в дозволені межі – і вона теж вихлюпувалася в самвидав.

Подією, що сколихнула сумління шістдесятників, стала пожежа 24 травня 1964 року в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім. В. Вернадського в Києві: згорів відділ українських стародруків і рукописів, архів Центральної Ради. У самвидаві з'явився анонімний твір під назвою "З приводу процесу над Погружальським", де писалося: "Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу – його життя залежить від нашої готовності постояти за себе". (Автори цього документа – Євген Сверстюк та Іван Світличний) [31, с. 68].

Щоб уникнути звинувачення в організованій підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів (дружніх, родинних та професійних). У самвидавських матеріалах переважно не ставилось питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як "антирадянську агітацію та пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Та це, однак, не врятувало шістдесятників від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього мало бути. Це розуміла і влада. Микита Хрущов уже в березні 1963 року заявив: "Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології". З усуненням його з посад ідеологічний наступ на інакодумство закономірно обернувся репресіями. Влада сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року десятки осіб. У Києві це були літературний критик Іван Світличний, інженери Іван Русин та Олександр Мартиненко, студент Ярослав Геврич, лаборантка Євгенія Кузнецова, у Львові – психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь, студент Іван Гель, викладачі університету Михайло Осадчий та Михайло Косів, у Криму – літератор Михайло Масютко, у Житомирі лінотипіст Анатолій Шевчук, в Одесі письменник Святослав Караванський, в Івано-Франківську історик Валентин Мороз, художник Панас Заливаха, інші.

21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув'язнення (найбільше – 6 років). Судячи з цього, арешти були проведені поспіхом, може й неохоче, за прямою вказівкою з Москви. Метою репресій було завдати превентивного удару по інакомосленню як суспільному явищу взагалі, доки воно не набуло небезпечного розмаху. Більшість провідних осіб залишилися на волі (Івана Світличного випустили через 8 місяців "за відсутністю доказів"), тож замість залякати, ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін "підписанці". Під судами у Львові натовпи скандували "Слава!", підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху[31, с.70].

Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в кінотеатрі "Україна" в Києві. Дзюба сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму.

Хто найактивніше захищав заарештованих, сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В.Чорновіл уклав книгу матеріалів про заарештованих "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців"), за яку 1967 р. теж був ув'язнений. Художниця Алла Горська згодом, 28 листопада 1970 року, була вбита за таємничих обставин. Такі факти позбавляли шістдесятників ідеологічних ілюзій щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади в Україні. Так, ув'язнений у 1965 і 1981 роках психолог Михайло Горинь відзначив: "Потім, коли нас заарештували другий раз, з'ясувалося, що дуже добре себе почуваєш, коли говориш: так, я проти вас воюю і буду воювати, бо ви є злочинці. Тоді все стається на свої місця і не треба ніяких виправдань. А перший період не був такий. Політичне лукавство якоюсь мірою було продиктоване не стільки рівнем свідомості, скільки тактикою, неготовністю відповідати за свої дії" [7, с. 214].

Арештанти 1965 року привезли в політичні табори новий дух, відзначав Левко Лук'яненко. Ці люди вже були вільні від "шпигуноманії" і відверто заговорили про свій зв'язок із українською патріотичною діаспорою, нелеґально діставали в неволі самвидав і, головне, налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини – як нинішні, так і в попередні часи. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв'язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов'язана зі стражданнями як самих в'язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття "в'язень сумління" набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши "покаянну" заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Сили духу в'язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діаспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв'язнів (Михайло Сорока, Катерина Зарицька, Данило Шумук, Євген Пришляк, Мирослав Симчич, Степан Мамчур та багато інших), з якими молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених Росією народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.

Природно, що опозиція 60-х виходила з політичної реальності – існування УРСР у складі СРСР. Вона вдавалася до зрозумілих загалові ідеологій – націонал-комунізму, націоналізму, соціал-демократії. Тоді в країнах "соціалістичного табору" набрав популярності "ревізіонізм" як надія перетворити "реальний соціалізм" на "соціалізм із людським обличчям". В Україні теж дехто щиро обстоював "справжній" соціалізм і "справжній" інтернаціоналізм – як рівноправність націй, включаючи право кожної нації на свою державність.

Найвидатнішим проявом націонал-комунізму як руху за розширення національної автономії був написаний з марксистсько-ленінських позицій трактат Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (кінець 1965 р.). Ця праця, як відзначив Георгій Касьянов, стала своєрідним маніфестом більшості критично мислячої української інтеліґенції, яка сподівалася розв'язати національні, відтак і соціальні проблеми своєї батьківщини в межах існуючої системи. Звична читачеві марксистська термінологія, серія антитез (протиставлення "справедливої" теорії "ленінської національної політики" несправедливій практиці, "справжнього марксизму-ленінізму" його "спотвореному варіантові") сприймалися як тактичний засіб, не більше, хоч сам автор намагався видаватися щирим марксистом. Автор спростовує ідею "злиття націй", міф про "цивілізаторську місію великого російського народу" щодо інших народів СРСР, причому робить це арґументовано, логічно, послідовно. Радикалів автор привабив гостротою поставлених питань, поміркованих – лояльністю до радянської системи. Це була витончена і високоерудована опозиція, а все ж таки в межах наявної системи. Одначе відомо, що система не може бути змінена без перетворення в масовій свідомості людей: без утвердження національної та громадянської свідомості неможливо утвердити повноцінну демократичну незалежну державу (підтвердженням чого можуть бути 90-і роки). Дзюба став найавторитетнішою особою серед критично настроєної інтелігенції, особливо молоді. У керівних колах України несподівано виявилося багато прихильників націонал-комунізму (насамперед, Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест), і вони декілька років захищали І. Дзюбу від арешту, навіть – ніби з метою критики – посприяли розмноженню і поширенню його праці. Та коли ця система відчула, що націонал-комунізм розхитує її, і відкинула І. Дзюбу в табір своїх ворогів – він почав виправдовуватися, що не хотів завдати шкоди існуючому ладові, лише поліпшити його. Остаточно І. Дзюба капітулював після арешту 1972 року, чим викликав гірке розчарування серед численних своїх прихильників[7, с. 219].

Найвизначнішим представником інтеґрального націоналізму став блискучий публіцист, історик Валентин Мороз з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю. Другий арешт його 1 червня 1971 року і засудження на 14 років стало грізним попередженням усьому правозахисному рухові, що зароджувався.

Обидві ці видатні постаті – Іван Дзюба і Валентин Мороз – пройшли свій трагічний шлях. І обидва виявилися в глухому куті. Тому що тупиковими були обидві ці галузі опозиції. І націонал-комунізм, і інтеґральний націоналізм – тоталітарні напрямки, характерні для 20-40-х років, але вони стали вчорашнім днем для шістдесятих. Адже і комунізм, і інтеґральний націоналізм виправдовують революційне насильство, нетерпимі до ідеї прав людини, і саме вони, як твердить Іван Лисяк-Рудницький, завели український народ у глухий кут історії.

Третій шлях, свого часу мало помічений, пропонував підпільний "Український національний фронт", що видавав журнал "Воля і Батьківщина" (1964-67, лідер Дмитро Квецко). Це самостійний розвиток у вигляді "народного соціалізму", дуже близького до реалій тодішньої західноєвропейської соціал-демократії. Це була ледве чи не найдетальніше розроблена програма націоналістичної течії українського визвольного руху в 1960-80-х. Цілком реалістичними, як зазначає Анатолій Русначенко були розділи програми УНФ "Національні відносини" і "Політичні вимоги" – вони частково почали здійснюватися в сучасній Україні [7, с. 225].

Основна ж течія національно-визвольного руху, що дістала назву "шістдесятники" і найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі "Український вісник" (1970-1972, редактор Вячеслав Чорновіл), характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Вузьке було коло шістдесятників. "Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання" (В. Стус)[7, с. 225]. Але вони засвідчили неперервність поривань українського народу до волі. Важливо, що ниточка опору в нас не увірвалася після поразки у збройній боротьбі, як у наших сусідів білорусів. Шістдесятники в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного руху ХІХ – ХХ ст. з його демократичною і гуманістичною спрямованістю, традиції української державності ХУІІ – ХУІІІ століть і 1917-20 рр., національно-визвольного руху 40-50-х рр.

Друга половина 60-х років була часом інтенсивного множення літератури самвидаву, і то саме в колі шістдесятників. До його виготовлення, зберігання, розповсюдження причетне широке коло людей, які не "засвітилися" в карних справах, але їхня лепта неоціненна. Професіоналізації самвидаву дуже посприяла поява цілого прошарку "кочегарів з вищою освітою" – викинутих з роботи творчих людей, які не мали де застосувати свій потенціал. Найвидатнішими авторами самвидаву були В.Чорновіл (Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців") та "Що і як захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей "інтернацоналістові" – у відповідь на недолугу спробу влади полемізувати з Іваном Дзюбою "Що і як захищає І. Дзюба", підписану псевдонімом), Михайло Осадчий (роман "Більмо" – про арешт автора 1965 р. та ув'язнення в Мордовії), Василь Стус ("Місце в бою чи в розправі?", теж на захист І. Дзюби, його ж праця "Феномен доби" – блискуче літературознавче дослідження про падіння геніального поета Павла Тичини до рівня придворного лакузи), історичне дослідження історика Михайла Брайчевського про акт 1654 року "Возз'єднання чи приєднання?". Він же та Олена Апанович починають цикл лекцій з історії Княжої доби, козацтва. Діяв приватний етноґрафічний музей Івана Гончара, фольклорні колективи "Жайворонок" Бориса Рябокляча та "Гомін" Леопольда Ященка. Відновилася традиція колядувань, ушанування Тараса Шевченка 22 травня – у день його перепоховання в Україні 1861 року. 1967 року влада спробувала була схопити кількох учасників біля пам'ятника в Києві, але біля 600 осіб на заклик Миколи Плахотнюка пішли до будинку ЦК КПУ і добилися звільнення затриманих. Це була перемога: надалі, до 1972 року, влада стала проводити біля пам'ятників свої офіційні "фестивалі дружби народів", а потенційних учасників несанкціонованих зібрань декани попереджували про виключення з вузів, керівники установ – про звільнення з роботи. Утім, 1970 року Володимир Рокецький, а 1972 року Анатолій Лупиніс були схоплені за читання віршів біля пам'ятника й ув'язнені [31, с. 72].

З'явилася ціла низка літературних творів, які несли волелюбні, гуманістичні ідеї. Найяскравіший з них, роман "Собор" Олеся Гончара (січень 1968) викликав жваву дискусію в суспільстві про національні духовні вартості. Увиразнив ці ідеї Євген Сверстюк у глибоко філософічній праці "Собор у риштованні", у статтях "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза". Дискусія завершилася вилученням роману з крамниць та бібліотек, паплюженням знаменитого письменника в офіційній пресі та ув'язненням 1970 року автора "Листа творчої молоді м. Дніпропетровська" на підтримку "Собору" Івана Сокульського, а також Миколи Кульчицького, та умовним ув'язненням Віктора Савченка.

Сильні середовища української, російської та єврейської опозиційної інтелігенції, де визрівали ідеї захисту прав людини, були в Одесі (Ніна Строката, Василь Барладяну, Ганна Михайленко, Леонід Тимчук, Вячеслав Іґрунов, Давид Найдіс, Рейза Палатник), у Харкові (переважно загальнодемократичного характеру, зорієнтованого на московських правозахисників – Генріх Алтунян, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов, Аркадій Левін), у Дніпропетровську (Іван Сокульський, Олександр Кузьменко, Микола Береславський), в Умані (Надія Суровцова, Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз), у деяких містах Галичини [31, с. 74].

То тут, то там розкидалися листівки проти русифікації. За них 1968 року були ув'язнені робітники будівництва Київської ГЕС Олесь Назаренко, Володимир Кондрюков, Валентин Карпенко, у 1969 – Левко Горохівський у Тернополі, за вірші – Микола Горбаль у Борщеві.

Окремі патріоти на знак протесту проти порушення права українців бути господарями на своїй землі вдавалися до прилюдного самоспалення. Так, Василь Макуха вчинив це на Хрещатику в Києві 6 листопада 1968 року – раніше за чеха Яна Палаха. Микола Береславський робив таку спробу 10 лютого 1969 року у вестибюлі Київського університету – його скрутили в останній момент. Уночі проти 21 січня 1978 року, розкидавши листівки, спалився біля могили Т.Шевченка в Каневі колишній політв'язень Олекса Гірник із Калуша.

Як справедливо відзначив Роман Шпорлюк, в епоху Брежнєва-Щербицького Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людності у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства.

Згодом Василь Стус писав про цю гнітючу атмосферу так: "Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне існування рідного народу сьогодні поставлено під загрозу. І не один із нас відчував: коли якийсь порятунок іще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно. І ми, живі свідки цього тихого, потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити про явища геноциду" [16, с. 167]. Микола Руденко в одному інтерв'ю з нагоди проголошення незалежности України 1991 року сказав: "Господь нас вихопив з-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15-20 – і вже не було б чого рятувати, Україна стала б непотрібною українцям, як непотрібна Білорусія білорусам…"[16, с. 167]

Проникав в Україну, зокрема, через Леоніда Плюща, російський самвидав. Це Л. Плющ переклав російською мовою найважливіші українські твори. Хоч український самвидав був тематично вужчий від російського, бо майже виключно зосереджувався на національній проблемі, та він стимулював пробудження національних, волелюбних настроїв інших поневолених народів і відкривав всесоюзному читачеві проблеми, які мусили в майбутньому вирішуватися, насамперед, проблему деімперіалізації свідомості панівної в СРСР нації, російської.

Коли в травні 1969 р. у Москві виникла Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до неї увійшли киянин Леонід Плющ та харків'янин Генріх Алтунян (обидва стояли на загальнодемократичних засадах). Першою в Україні власне правозахисною організацією слід вважати "Громадський комітет захисту Ніни Строкатої-Караванської" (заяву від 21 грудня 1971 р. про його створення підписали Вячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець (Львів), Василь Стус (Київ), Леонід Тимчук (Одеса), Петро Якір (Москва). Комітет мав намір діяти на засадах Конституції і міжнародних правових актів – Загальної декларації прав людини ООН та Пакту про громадянські та політичні права. Метою він ставив ознайомлювати офіційні установи та громадськість з обставинами справи, наглядати за дотриманням законності в ході слідства та суду, збирати підписи на захист заарештованої. Окрім заяви, Комітет устиг оприлюднити бюлетень "Хто така Н. А. Строката (Караванська)"[7, с. 290]. Але вже на початку 1972 майже всі члени Комітету опинилися за ґратами.

Як ми вже зауважували, досі шістдесятництво свідомо уникало організаційних моментів, остерігаючись жорстоких репресій, закритих судів, звинувачень у "зраді батьківщини". Так, Євген Пронюк, який ще 1964 р. написав був програмову самвидавну статтю "Стан і завдання Українського визвольного руху", пропонував створити підпільну патріотичну партію. Неформальний, але загальновизнаний лідер шістдесятників Іван Світличний заперечив цю ідею, більше того, він був і проти видання журналу "Український вісник" як ознаки організації. І все ж під кінець 60-х років інтенсивно продукований шістдесятниками самвидав фактично перетворився в організаційну інфраструктуру руху опору. "Український вісник" збирав під однією обкладинкою все найважливіше з самвидаву, свідомо оминаючи речі, які могли бути визнані "антирадянськими". Коли поповзли чутки про арешти, що готуються саме у зв'язку з появою журналу, В.Чорновіл зупинив підготовлений 6-й випуск, але маховик репресій уже був запущений.

2.3. Покіс 1972 р. Кінець шістдесятництва

Інакодумство розхитувало систему, псувало міжнародну репутацію держави, яка, не витримуючи економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом, включилася в процес "розрядки" (відпруження, детанту). Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена "Спілки визволення України". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та Києві і "обмінявся інформацією" з кількома шістдесятниками, в т.ч. з Іваном Світличним. Починаючи з 12 січня 1972 р. в Україні були заарештовані близько ста осіб, проведено тисячі обшуків, десятки тисяч людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Примітивна авантюра зі "шпигунськими" пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець (7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання) й етаповані за межі Батьківщини – в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру (Іван та Надія Світличні, Вячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Василь Стус, Зіновій Антонюк та інші). Найупертіші, що не давали ніяких показів (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Борис Ковгар, Василь Рубан) були запроторені до психіатричок. Тоді майже кожного звинуваченого в "антирадянській агітації та пропаганді" відверто шантажували, проводячи через психіатричну експертизу. Поодинокі спроби протесту проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, коли талановитий перекладач Микола Лукаш запропонував заарештувати себе замість Івана Дзюби, його прилякали психіатричкою і наклали заборону на публікацію його перекладів. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ "Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України", який закінчувався так:

"Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується "справою Добоша", після подання цього листа я безперечно опинюся в числі "ворогів". Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а "справа Добоша" – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така "справа" дійсно об'єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити" [33, с.20].

Наступного дня його "прохання" було задовільнене. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (близько 100 екземплярів), 6 липня був заарештований і Євген Пронюк, 5 березня 1973 року по цій справі заарештований Василь Овсієнко.

Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була гнітючою. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордоних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або переїхали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан).

За цих умов зрозумілими виявилися тенденції до згортання публічної опозиційної діяльності та повернення до підпільних методів. Так, підготовлений В.Чорноволом, але зупинений 6-й випуск "Українського вісника" анонімно видали Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Атена Пашко; паралельно в Києві 6-й випуск видали Євген Пронюк і Василь Лісовий. Окрім того, щоб надати громадськості правдиву інформацію, видавці мали ціль сплутати слідству карти, відвернути звинувачення від В.Чорновола. 1973-1975 рр. Степан Хмара (Червоноград), Віталій Шевченко та Олесь Шевченко (Київ) підпільно видали спарений 7-8 випуски "Українського вісника", а 9-й мусили знищити безпосередньо перед обшуками. Вони були виявлені й засуджені аж 1980 року.

Ще навчаючись у школі в Самборі, Зорян Попадюк разом зі своїми однокласниками організував підпільну опозиційну групу "Український національно-визвольний фронт" (УНВФ; назвою хотіли наголосити на спадкоємності від "Українського Національного Фронту" Дмитра Квецка, Зиновія Красівського, розгромленого 1967 року). Скоро всі члени УНВФ вступили до вузів, група розрослася кількісно й географічно. Вона видавала машинописний журнал "Поступ". Її було викрито в березні 1973 року. 19-річний З. Попадюк дістав 7 років ув'язнення та 5 років заслання, Яромир Микитко – 5 років ув'язнення. Решта студентів були виключені з вузів, хлопці рекруктовані до війська.

Уночі проти 22 січня 1973 року – 55-ї річниці незалежності Української Народної Республіки, 24-річний Володимир Мармус і семеро його колег із села Росохач підняли на установах у м. Чорткові 4 національні прапори і вивісили 19 великих листівок: "Свободу українським патріотам!" (мались на увазі репресії 1972-73 проти інакодумців); "Ганьба політиці русифікації!", "Хай живе зростаючий український патріотизм!". В. Мармус "за незаконне зберігання вогнепальної зброї, створення підпільної націоналістичної організації, втягуванння неповнолітніх у націоналістичну організацію" був засуджений на 6 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Інші члени організації засуджені на різні терміни (Микола Мармус і Степан Сапеляк – на 5 років ув'язнення та 3 роки заслання, Петро Винничук та Володимир Сеньків – на 4+3, Микола Слободян та Андрій Кравець – на 3+2, Микола Лисий – на 1 рік, Петра Вітіва як неповнолітнього не судили) [33, с. 45].

Національні прапори вивішували у Стебнику (17-літній Любомир Старосольський та Степан Калапач, дістали відповідно по 2 і 3 роки), в Києві.

Проте надія влади репресіями викорінити інакодумство і правозахисний рух не виправдалася. Жертви "покосу" 1972 року виявилися навдивовижу стійкими. Боротьбу за права людини вони продовжили й у таборах Мордовії, Пермської області, Володимирського централу. Ось як про це свідчить Семен Ґлузман: "Доки наші наглядачі-чекісти натхненно боролися з присутністю в зоні зимової білизни та пружинних механічних бритв ("Не положено!"), тихі і зовні спокійні до байдужості Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і… писали, писали, писали. Їхні "ксиви" несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя. Десятки, сотні тисяч чекістів і їхніх стукачів вишукували крамолу на волі, саджали до тюрем, таборів і психіатричних лікарень, а тут, у найпотойбічнішому місці цілковитої неволі й ізоляції, писали Самвидав!"[33, с.46].

Юридично кримінальні, але "засуджені за особливо небезпечні державні злочини", політв'язні розгорнули боротьбу за статус політв'язня з вимогами скасувати примусову працю та обов'язкову норму виробітку, встановити справедливу оплату праці; зняти обмеження на листування; поліпшити медичне обслуговування; забезпечити можливість творчої праці та інше. Оскільки влада реагувала на вироблений 1975 року з активною участю "зеківського ґенерала" Вячеслава Чорновола проект Статусу політв'язня лише додатковими репресіями, то з 1976 року в'язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома "холодовка": сиділи в карцерах в одній білизні). Це викликало додаткові репресії. Окремі в'язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк) [5, с. 202].

На початку 70-х років у таборах голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв'язня 30 жовтня, День українського політв'язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам'яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня. При цьому покликалися на Загальну декларацію прав людини ООН, прийняті ООН 16 грудня 1966 року Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, що були підписані СРСР 19 жовтня 1973 року, та Факультативний протокол до останнього, що набув чинності в світі 23 березня 1976 року.

Про акції, що готувалися, старалися наперед повідомити "Міжнародній амністії", іншим міжнародним правозахисним організаціям. Вони, відтак і лідери західних держав (насамперед президенти США Ричард Ніксон, Джіммі Картер, Рональд Рейґан) чинили тиск на керівництво СРСР, внаслідок чого багатьом в'язням сумління вдалося зберегти життя, а декого навіть удалося вирвати з неволі (Леонід Плющ, Валентин Мороз), часом в обмін на радянських шпигунів. Моральна підтримка Заходу додавала сили духу в'язням сумління. Навіть ті, хто під час слідства під тиском, під страхом запроторення до психіатричок визнавав себе винним, у таборах дозрівали до свідомих і твердих борців за права людини. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними (Василь Захарченко, згодом Олесь Бердник). Тут слід віддати належне КГБ: у 60 – 80-х роках воно добирало в неволю високоякісні кадри.

У табірній боротьбі проти спільного ворога – російського імперіалізму – визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив в "Українських силуетах" та інших творах Михайло Хейфец. Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної "імперії зла" [34, с. 17].

Зразки героїчної стійкості демонстрували жінки-політв'язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув'язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.

У найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерті!) – становищі перебували жертви каральної психіатрії (Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Борис Ковгар, Анатолій Лупиніс, Леонід Плющ, пізніше Василь Сірий, Ганна Михайленко). Утім, перед видимою перспективою застосування "каральної психіатрії" тоді стояли практично всі політв'язні. Цей засіб шантажу влада широко – і безсоромно перед усім цивілізованим світом – застосовувала як під час слідства (майже кожного заарештованого з політичних мотивів проводили через психіатричну експертизу), так і щодо засуджених. За незалежну експертизу щодо Петра Григоренка 1972 р. був ув'язнений київський психіатр Семен Ґлузман. Згодом, 1981 року, за експертизу щодо борця за права робітників Олексія Нікітіна був ув'язнений харківський психіатр Анатолій Коряґін, консультант Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях (почала діяти 5 січня 1977 р.).

Розділ 3.Українська громадянська група сприяння виконанню Гельсінських угод 3.1.Історія створення УГГ

У 60-ті роки рух інтелектуального і морального опору тоталітарному режимові в Україні отримав назву “шістдесятництво”. Він був напівлегальним: розповсюдження творів “самвидаву” і листи протесту до офіційних інстанцій та виступи на зборах. Водночас були спроби відновити підпільний визвольний рух у традиціях ОУН, орієнтований на ненасильницькі методи боротьби (Український національний фронт тощо). Всі ці спроби були придушені репресіями влади, особливо в 1965-1966 та 1972-1973 роках.

Атмосфера реакції в СРСР і особливо в Україні, після погрому руху опору в середині 70-х років, здавалось, свідчила, що він не має майбутнього. Ідеї дисидентів не знаходили підтримки в суспільстві, яке отримувало про них виключно негативну інформацію.

І в цих несприятливих умовах український рух опору несподівано знову заявив про себе, та ще й на якісно новому рівні. У серпні 1975 року радянські газети опублікували повний текст Заключного Акта Гельсінкської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. На цій Нараді СРСР добився визнання післявоєнних кордонів у Європі, а натомість обіцяв виконувати пункти гуманітарних статей Акта, в т.ч. про недопустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Отже, спираючись на міжнародні правові гарантії, дисиденти могли відкрито відстоювати своє право на інакомислення.

Звичайно, вони розуміли, що СРСР не виконуватиме своїх зобов’язань, але йшли на відкритий конфлікт із радянською владою, щоб організувати своєрідний міжнародний моральний тиск на державу, яка не визнавала елементарних демократичних норм. Цілком свідомо люди прирікали себе на жахливі поневіряння, фактично жертвували собою з моральних міркувань вищого порядку.

Спершу була створена Московська Гельсінська Група – у травні 1976 року. Вона закликала до створення груп в інших республіках СРСР, де б громадяни збирали інформацію про порушення гуманітарних статей згадуваного Акта та знайомили з нею громадськість і уряди країн – учасниць Наради. Першими відгукнулися українські дисиденти.

9 листопада 1976 року на прес-конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві (бо в Києві зарубіжні кореспонденти не акредитувалися), письменник Микола Руденко оголосив про створення Української Гельсінської Групи. Пізніше подібні групи були створені в Литві, Грузії, Вірменії, Польщі, Чехословаччини, а в США – спеціальна т.зв. Гельсінська комісія Конгресу. Гельсінський рух став міжнародним [23, с. 29].

УГГ діяла цілком незалежно від своїх московських колег, але інтенсивно використовувала їхні контакти з західними журналістами. У першій своїй Декларації група оголосила свою мету: добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини; щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава – член ООН; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією.

Влада була впевнена, що після "покосу" шістдесятників 1972 року з "українським буржуазним націоналізмом", як вона йменувала все, що було пов'язане з проявами національної самосвідомості, не матиме ніякого клопоту років 10-15. Але вона помилилася. Життєві сили українського народу ще не були вичерпані, тож з'явилася у концтаборах і в'язницях (на цій новітній Січі Запорозькій, як каже Михайло Горинь) нова когорта – правозахисники.

Показовою щодо цього є доля письменника Миколи Руденка. Син шахтаря, фронтовик, парторг Спілки письменників, він користувався всіма привілеями радянського істеблішменту. Але, як порядна людина, він твердо відмовлявся давати негативні характеристики на репресованих колег, зокрема, єврейських письменників, звинувачених у "космополітизмі". Розвінчання "культу особи Сталіна" привело його до переконання, що учення, на якому будувався СРСР, хибне в своїй основі. За критику марксизму Руденко 1974 року був виключений з КПРС, 1975 – зі Спілки письменників. На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини. Мав тісні стосунки з московськими правозахисниками Андрієм Сахаровим, Петром Григоренком, став членом радянського відділення "Міжнародної амністії". 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв'язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник війни. Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому-березні 1976 шахрайським чином примусово піддали психіатричній екпертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили до психлікарні.

Як тільки 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіли цеглини. Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки О.Мешко була поранена в плече. Так КГБ – жартує М.Руденко – відсалютував на честь створення УГГ [31, с. 22].

Превентивні обшуки 23-24 грудня 1976 року в членів-засновників Групи не налякали їх, хоча Миколі Руденкові підкинули 39 доларів, Олесеві Берднику – порноґрафічні листівки, а в Олекси Тихого знайшли заліплену в глину на горищі сараю давно непридатну для стрільби німецьку ґвинтівку (можливо, її під час війни сховав брат Тихого, який пішов на фронт і загинув).

Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його "бойовий авангард" – КДБ – були розгублені. Адже хотілося зберегти "людське обличчя" перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.

5 лютого 1977 року за ґратами опинилися Микола Руденко й Олекса Тихий. Дозвіл на арешт лідерів Московської групи Юрія Орлова й Олександра Ґінзбурґа, Української – Миколи Руденка і Литовської – Томаса Венцлави дало Політбюро ЦК КПРС на пропозицію Генерального прокурора СРСР Романа Руденка і Голови КГБ Юрія Андропова. (Про це стало відомо вже після розпуску КПРС). Щодо Миколи Руденка було обумовлено: судити Донецьким обласним судом, для чого, мовляв, "є процедурні підстави": його посправник Олекса Тихий живе з Донецькій області. Але насправді суд хотіли провести подалі від центрів.

М. Руденко й О. Тихий спочатку були звинувачені за ст. 187-І КК УРСР – "Розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад", максимальне покарання за що – 3 роки ув'язнення. Таких засуджених тримають у карних таборах. Але під час слідства статтю замінили на 62-у – "Антирадянська агітація і пропаганда". Обох було засуджено на максимальні терміни: М. Руденка за ч. 1 ст. 62 до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання (хоча він інвалід війни), а О. Тихого – за ч. 2 ст. 62 – до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом (Тихий уже був у 1957 році суджений за "антирадянську агітацію"). Цей стандарт, за рідкісними винятками, надалі застосовувався до всіх членів УГГ [31, с. 28].

М. Руденкові та О. Тихому інкримінували написані та підписані ними документи УГГ (члени Групи домовилися, що кожний визнає себе співавтором, хоча б він тільки підписав документ; діяли і взаємні доручення підписувати документи, якщо хтось не міг приїхати з причин адміністративного нагляду чи арешту). Крім того, О. Тихий був звинувачений у незаконному зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222).

Обшуки у справі Руденка і Тихого були майже у всіх членів Групи, у знайомих. Були викликані як свідки під час слідства десятки осіб з усієї України, з Москви. Формально відкритий, насправді ж закритий процес відбувся 23 червня – 1 липня 1977 року в Дружківці на Донеччині, в "ленінській кімнаті" "Змішторгу", заповненій "спецпублікою" [31, с.33]. Щоб установу не можна було знайти, з неї зняли вивіску. Допитаних свідків, усупереч правилу, виводили з зали, піднаглядних І. Кандибу та Л. Лук'яненка після допиту силоміць відправили додому.

Рідні Руденка і Тихого про суд довідалися тільки 25 червня з повісток на допит. У зал суду не допустили 80-річну матір Тихого, синів Миколу і Володимира. Володимир намагався запросити захисника з Києва, хотів сам захищати батька, але йому відмовили. З автобуса, що їхав у Донецьк, зняли Петра Вінса з товаришем. Їх відвезли в міліцію, обшукали, забрали гроші, купили квитки на літак і відправили в Київ. Петра Старчика і Кирила Подрабінека затримали "для з'ясування особи" і відправили в Москву.

На суді не була оголошена низка документів, зате свідком звинувачення виступив професор Донецького університету Ілля Стебун з твердженнями, що Тихий схиляв його до ворожої діяльності, даючи йому на рецензію свою машинописну книгу "Мова народу. Народ". (Це його М. Руденко свого часу захищав від звинувачень у "космополітизмі") [31, с. 33].

Процес у справі Руденка – Тихого, незважаючи на вжиті заходи, був висвітлений по радіо "Свобода". Він не дезорґанізував, а навпаки, ще більше активізував діяльність інших членів Групи, хоча кожний, хто хоч як-небудь був причетний до діяльності Групи, потрапляв під пильний нагляд, з ним "розмовляли", його схиляли стати донощиком, або ж звільняли з роботи, виключали з інституту, викидали з черги на квартиру і т. п.

2 березня 1977 заарештований в Одесі близький до Групи Василь Барладяну. Ст. 187-1, три роки карних таборів. За три тижні до кінця терміну, 29 лютого 1980, він одержав ще 3 роки за тією ж статтею.

23 квітня 1977 року в Києві були заарештовані Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Обом інкримінована ч. 1 ст. 62. Крім того, Матусевичу – ч. 1 ст. 206 "Хуліганство", за фактом 1972 року. Слідство тривало більше півроку з розрахунку, що молоді люди не витримають психологічного натиску, покаються і це можна буде використати для дискредитації правозахисного руху. Але М. Матусевич узагалі відмовився брати участь у розслідуванні й у судовому процесі, а М. Маринович не давав показів. Суд відбувся в м. Василькові Київської обл. 22 – 27 березня 1978 року. Як і перші засуджені, ці теж не визнали за собою вини. Вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

Улітку 1977 року радіо "Свобода" почало читання ґрунтовної заяви письменника Гелія Снєгірьова (формально він не був членом УГГ) про зречення радянського громадянства та уривки з його есею "Набої для розстрілу, або Нене моя, нене" – про сумнозвісну "справу СВУ" ("Спілка визволення України" – цілком сфабриковану ГПУ в 1929 році справу, яка поклала початок тотальному нищенню української інтелігенції). 22 вересня Г. Снєгірьов був заарештований. Почалася нова серія обшуків і допитів. Унаслідок голодування і катувань Снєгірьов у березні 1978 року був розбитий паралічем. 1 квітня в ґазеті "Радянська Україна" з'явилася підписана його ім'ям покаянна заява, безсовісно сфабрикована КГБ. Тяжко хворого, його перевели в Жовтневу лікарню, де тримали під пильним наглядом до смерті, що настала 28 грудня [31, с.40].

8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи Петро Вінс, – син ув'язненого лідера баптистів України Георгія Вінса, – 30 діб арешту за звинуваченням у "хуліганстві". 15 лютого 1978 він одержав 1 рік за "дармоїдство".

12 грудня 1977 року в Чернігові заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді Левко Лук'яненко, який перебував там під адміністративним наглядом після звільнення в січні минулого року. Крім документів Групи, йому інкримінували як антирадянські статті "Зупиніть кривосуддя!" – на захист художника Петра Рубана, "Рік свободи", "Проблеми інакодумства в СРСР" та інші. Під час слідства Л. Лук'яненко тримав тривалу голодівку, відмовився від радянського громадянства. 20 липня 1978 року Чернігівський обласний суд у м. Городні виніс вирок: 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Про "відкритість" процесу свідчить хоча б той факт, що Оксану Мешко, яка їхала в Городню, зняли з автобуса і відправили в зворотньому напрямку.

У 1978-1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Петро Вінс (лютий 1977), Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), Віталій Калиниченко (жовтень 1977), Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978), Юрій Литвин (червень 1978) Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978). Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрості й жертовності: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певності, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і відкритість, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М. Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана Мешко.

Улітку 1978 року Група оприлюднила програмовий документ "Наші завдання", де заявила, що виходить із "засад єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян". Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група в особі Йосифа Зісельса захищала права євреїв на еміґрацію, в особі Петра Григоренка – права кримських татарів, в особах Петра Вінса, Ольги Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Леонід Плющ, Володимир Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціально-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.

Матеріали доводилося возити до Москви, звідки вони передавалися за кордон. Спроба передати добірку матеріалів консулові США в Києві закінчилася побиттям і ув'язненням Петра Вінса. Багато документів вилучалося при обшуках і викрадалося кагебістами. В Оксани Мешко на Верболозній, 16 було проведено 9 трусів. Їй кілька разів перекопали садок. У хаті навпроти встановили пост із камерою нічного бачення, а на саму її було вчинено збройний напад [31, с. 46].

3.2.Члени УГГ-борці за дотримання прав людини

Членами УГГ були всього 47 осіб: 45 громадян України і двоє громадян Росії. Ця невеличка група людей з'явилася саме у дуже відповідальний момент української історії. Об'єднана ідеєю незалежності і самостійності, ця група здобула перемогу і розійшлася по різних партіях і організаціях. Це унікальний приклад в історії визвольних рухів за самостійність, коли політична група революційне орієнтованих людей спроможна здобути державність, але не спроможна взяти владу у свої руки.

Члени-засновники Української Гельсінської групи:

1. Руденко Микола Данилович, народився 19 грудня 1920 p., засуджений 1 липня 1977 p. до 7 років ув'язнення і 5 років заслання.

2. Бердник Олесь Павлович, народився 25 листопада 1927 p., політичний в'язень у 1949-1955 роках, засуджений 21 грудня 1979 p. до 6 років ув'язнення і 3 років заслання.

3. Мешко Оксана Яківна, народилася 30 січня 1905 p., померла 2 січня 1991 p., політичний в'язень у 1947-1955 роках, засуджена 7 січня 1981 p. до 6 місяців психіатричного ув'язнення і 5 років заслання.

4. Лук'яненко Лев Григорович, народився 24 серпня 1927 p., політичний в'язень у 1961-1976 роках, засуджений у Чернігові 20 липня 1978 p. до10 років ув'язнення і 5 років заслання.

5. Строката Ніна Антонівна, народилася 31 січня 1926 p., померла у США 2 серпня 1998 p., політичний в'язень у 1971-1975 роках.

6. Григоренко Петро Григорович, народився 16 жовтня 1907 p., помер у США 21 лютого 1987 p., політичний в'язень у 1964-1965, 1969-1974 роках.

7. Кандиба Іван Олексійович, народився 7 червня 1930 p., політичний в'язень у 1961-1976 роках, засуджений у Львові 24 липня 1981 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

8 Маринович Мирослав Франкович, народився 4 січня 1949 p., засуджений у Василькові 27 березня 1978 p. до 7 років ув'язнення і 5 років заслання.

9. Матусевич Микола Іванович, народився 19 липня 1946 p., засуджений у Василькові 27 березня 1978 p. до 7 років ув'язнення і 5 років заслання.

10. Тихий Олексій Іванович, нар. 27 січня 1927р., помер 5 травня 1984 p. в ув'язненні, політичний в'язень у 1957-1964 роках, засуджений у Дружківці 1 липня 1977 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Члени Української Гельсінської групи:

11. Барладяну Василь Володимирович, народився 23 серпня 1942 p., член Групи з 30 грудня 1987 p., політичний в'язень у 1977-1980 роках, засуджений у березні 1980 p. до 3 років ув'язнення.

12. Вінс Петро Георгійович, народився 1 травня 1956 p., член Групи з лютого 1977 p., політичний в'язень у 1978-1979 роках.

13. Гейко-Матусевич Ольга Дмитрівна, народилася 9 вересня 1953 p., член Групи з 14травня 1977 p., політичний в'язень у 1980-1983 роках, засуджена у Києві 1983 p. до 3 років ув'язнення.

14. Горбаль Микола Андрійович, народився 10 вересня 1941 p., член Групи з 21 січня 1980 p., політичний в'язень у 1971-1977, 1979-1985 роках, засуджений у Києві у 1985 p. до 8 років ув'язнення і 3 років заслання.

15. Горинь Богдан Миколайович, народився 10 лютого 1936 p., член Групи з 30 грудня 1987 p., політичний в'язень у 1965-1970 роках.

16. Горинь Михайло Миколайович, народився 17 червня 1930 p., член Групи з листопада 1982 p., політичний в'язень у 1965-1971 роках, засуджений 25 червня 1982 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

17. Зісельс Йосиф Самуїлович, народився 2 грудня 1946 p., член Групи з серпня 1978 p., політичний в'язень у 1978-1981 роках, засуджений у Чернівцях 10 квітня 1985 p. до З років ув'язнення.

18. Калиниченко Віталій Васильович, народився 31 січня 1937 p., член Групи з жовтня 1977 p., політичний в'язень у 1966-1976 роках, засуджений у Дніпропетровську 18 травня 1980 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

19. Караванський Святослав Йосипович, народився 24 грудня 1920 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1944-1960, 1965-1979 роках.

20. Красівський Зеновій Михайлович, народився 12 листопада 1929 p., помер 20 вересня 1991 p., член Групи з жовтня 1979 p., політичний в'язень у 1949-1953, 1967-1978 роках, засуджений у Львові 12 березня 1980 p. до 8 місяців ув'язнення і 5 років заслання.

21. Лесів Ярослав Васильович, народився 3 січня 1945 p., загинув 19 жовтня 1991 p., член Групи з жовтня 1979 p., політичний в'язень у 1967- 1973,1980-1981 роках, засуджений 15 листопада 1981 p. до 5 років ув'язнення.

22. Литвин Юрій Тимонович, народився 26 листопада 1934 p., загинув 4 вересня 1984 p. в ув'язненні, член Групи з червня 1979 p., політичний в'язень у 1951-1953, 1955-1968, 1974-1977 роках, засуджений у Києві в грудні 1982 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

23. Малинкович Володимир Дмитрович, народився 28 серпня 1940 p., член Групи з жовтня 1978 p.

24. Марченко Валерій Веніамінович, народився 16 вересня 1947 p., загинув 7 жовтня 1984 p. в ув'язненні, член Групи з жовтня 1983 p., політичний в'язень у 1973-1981 роках, засуджений у Києві 14 березня 1984 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

25. Мельник Михайло Спиридонович, народився 14 березня 1944 p., загинув 9 березня 1979 p., член Групи з листопада 1978 p.

26. Муратов Микола, член Групи з 30 грудня 1987р.

27. Овсієнко Василь Васильович, народився 8 квітня 1949 p., член Групи з 18 листопада 1978 p., політичний в'язень у 1973-1977, 1979-1981 роках, засуджений у Житомирі в серпні 1981 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

28. Плющ Леонід Іванович, народився 26 квітня 1939 p., член Групи з 1977 p., політичний в'язень у 1972-1976 роках.

29. Попович Оксана Зенонівна, народилася 2 лютого 1926 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1944-1954 роках, засуджена у Івано-Франківську у лютому 1975 року до 8 років ув'язнення і 5 років заслання.

30. Ребрик Богдан Васильович, народився 30 липня 1938 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1967-1970 роках, засуджений в Івано-Франківську 1974р. до 7 років ув'язнення і 3 років заслання.

31. Розумний Петро Павлович, народився 7 березня 1926 p., член Групи з жовтня 1979 p., засуджений 21 грудня 1979 p. до 3 років ув'язнення.

32. Романюк Василь Омелянович, народився 9 грудня 1925 p., помер 14 липня 1995 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1944-1954, 1972-1982 роках.

33. Рубан Петро Васильович, народився 10 січня 1940р., член Групи з 1985 року, політичний в'язень у 1959-1967, 1968-1973, 1977-1985 роках, засуджений у Чернігові 29 листопада 1985 року до 6 років ув'язнення і 3 років заслання.

34. Сапеляк Степан Євтихійович, народився 26 березня 1952 p., член Групи з ЗО грудня 1987 p., засуджений у Тернополі в 1970 p. до 5 років ув'язнення і років заслання.

35. Світлична Надія Олексіївна, народилася 8 листопада 1936 p., член Групи з жовтня 1978 p., політичний в'язень у 1972-1976 роках.

36. Сеник Ірина Михайлівна, народилася 8 червня 1926 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1944-1954, 1972-1981 роках.

37. Січко Василь Петрович, народився 26 лютого 1956 p., помер у США 17 листопада 1997 p., член Групи з 26 січня 1978 p., політичний в'язень у 1979-1982 роках, засуджений у Львові 4 січня 1982 року до 3 років ув'язнення.

38. Січко Петро Васильович, народився 18 серпня 1929 p., член Групи з 30 квітня 1978 p., політичний в'язень у 1947-1957 роках, засуджений у Львові 4 грудня 1979 року до 3 років ув'язнення.

39. Скочок Павло, народився 1936 p., член Групи з 30 грудня 1987 p., політичний в'язень у 1979-1987 роках.

40. Сокульський Іван Григорович, народився 13 червня 1942 p., помер 22 червня 1992 p., член Групи з жовтня 1979 p., політичний в'язень у 1964-1974 роках, засуджений у Дніпропетровську влітку 1980 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

41. Стрільців Василь Степанович, народився 13 січня 1929 p., член Групи з жовтня 1977 p., політичний в'язень у 1944-1954, 1980-1981 роках, засуджений у жовтні 1981 p. до 7 років ув'язнення і 4 років заслання.

42. Стус Василь Семенович, народився 6 січня 1938 p., загинув 4 вересня 1985 p. в ув'язненні, член Групи з жовтня 1979 p., політичний в'язень у 1972-1980 роках, засуджений у Києві 2 жовтня 1980 року до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

43. Чорновіл Вячеслав Максимович, народився 24 грудня 1937 p., загинув 25 березня 1999 p., член Групи з 22 травня 1979 p.. політичний в'язень у 1967-1969, 1972-1980 роках, засуджений у Якутську 6 січня1980 p. до 5 років ув'язнення.

44. Шабатура Стефанія Михайлівна, народилася 6 листопада 1938 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1972-1980 роках.

45. Шевченко Віталій Нечипорович, народився 20 березня 1934 p., член Групи з 30 грудня 1987 p., засуджений у Львові 24 грудня 1980 року до 7 років ув'язнення і 4 років заслання.

46. Шумук Данило Лаврентійович, народився 30 січня 1914 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1935-1939, 1945-1955,1957-1967 роках, засуджений у Києві 7 липня 1972 року до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

47. Шухевич-Березинський Юрій Романович, народився 28 березня 1933 p., член Групи з лютого 1979 p., політичний в'язень у 1948-1958, 1958- 1968 роках, засуджений у Нальчику 9 вересня 1972 року до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Іноземні члени Української Гельсінської групи:

Ніклус Март-Олав, естонець, народився 22 вересня 1934 p., політичний в'язень у 1958-1966 роках, засуджений у Таллані 8 січня 1981 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Петкус Віктор, литовець, народився 30 грудня 1929 р., політичний в'язень у 1947-1953, 1958-1965 роках, засуджений у Вільнюсі 13 липня 1978 p. до 10 років ув'язнення і 5 років заслання [34, с. 19-21].

3.3.Декларація УГГ сприяння виконанню ГУ

Десять членів-засновників групи підписали Декларацію своїми іменами і поставили адреси. Це були: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Микола Руденко, Олекса Тихий, Ніна Строката. Більшість із них уже мали досвід національно-визвольної боротьби.

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безборонно дотримуватись своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів (Загальна Декларація Прав Людини, ст. 19) [34, с. 95].

Ми українці, живемо в Європі, яка впродовж першої половини XX століття двічі була сплюндрована страхітливими війнами. Ці війни заливали кров'ю українську землю так само, як і землі інших європейських країн. Ось чому ми вважаємо неправомірним той факт, що Україна, котра є повноправним членом ООН, не була представлена окремою делегацією на Гельсінкській Нараді з питань безпеки та співпраці в Європі.

А проте ми беремо до уваги, що за Договором від 30 грудня 1922 року про створення СРСР всі міжнародні угоди, підписані урядом Радянського Союзу, діють також на території України. Звідси випливає, що Декларація Прав Людини, а також Декларація Принципів, котрими держави-учасники Гельсінкської Наради мають керуватися у своїх взаєминах, поширюються також на український народ.

Досвід показує, що виконання Гельсінкських Угод (особливо в гуманітарній частині) не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн-учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. Оскільки гуманітарні статті Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі повністю ґрунтуються на Загальній Декларації Прав Людини, Українська Група Сприяння ставить за мету:

1) Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою.

2) Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.

3) Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.

4) З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування на Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агенств тощо.

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою. З цією метою Група Сприяння:

а) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість;

б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан на Україні та згідно зі ст. 19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів;

в) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення.

Група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. Ми свідомі того, що багаторічна бюрократизація державного життя, котра дедалі зростає, здатна викликати протидію нашим законним прагненням. Але ми також добре знаємо, що бюрократичне тлумачення Прав Людини не вичерпує того, що несуть у собі міжнародні правові документи, підписані урядом СРСР. Ми приймаємо ці документи в їхньому повному обсязі – без бюрократичних перекручень та свавільних урізань з боку службових осіб чи державних установ. Ми глибоко переконані, що лише таке розуміння Загальної Декларації Прав Людини і Гельсінкських Угод здатне створити справжнє відпруження у міжнародних відносинах. Саме цій великій меті повинна бути присвячена гуманітарно-правова діяльність нашої Групи [34, с. 111-114].

Зразу після створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (у скороченні — Українська Гельсінська Група, УГГ) в Києві в порозумінні з нею з ініціативи Інформаційної служби «Смолоскип» 23 листопада 1976 року було створено у Вашингтоні Комітет Гельсінських ґарантій для України. Комітет очолив голова «Смолоскипа» д-р Андрій Зварун, а його членами стали представники комітетів оборони українських політв’язнів у США — Андрій Фединський, Уляна Мазуркевич, д-р Ігор Кошман, Богдан Ясень, Ігор Ольшанівський.

Вашингтонський Комітет отримав поза-цензурним способом від М. Руденка, О. Бердника, О. Мешко, ген. П. Григоренка майже всі меморандуми УГГ і ряд інших документів. Вони були за дуже короткий час перекладені англійською мовою, доведені до відома Комісії з безпеки і співробітництва в Європі, Комітету Гельсінської комісії Конгресу США та Канадського Парламенту і розповсюджені серед західних правозахисних організацій і преси.

Представники Комітету були перекладачами для членів УГГ, які опинилися на Заході, під час їхніх свідчень у Конгресі США, брали активну участь у різних міжнародних конференціях: Андрій Фединський — у конференції УГГ в Лондоні (травень 1977), Андрій Каркоць — у конференції письменників Європи, США й Канади у Софії (лютий 1977), д-р Тарас Закидальський, Петро Фединський, Андрій Грушкевич, Оксана Іщук, Аркадій Зінкевич — у Міжнародній конференції психіатрів на Гаваях (серпень — вересень 1977), Юрій Миськів, Уляна Оль-шанівська, Аркадій Зінкевич — з виставкою документів і матеріалів УГГ на з'їзді славістів у Вашингтоні (жовтень 1977), Петро Качмар, Юрій Миськів, О. Бурдяк, Зірка Луцька — з матеріалами УГГ і протестними зверненнями під час радянської виставки в Лос-Анджелесі з нагоди 60-річчя СРСР [34, с. 43].

Андрій Зварун, Богдан Ясень, Ігор і Божена Ольшанівські, Уляна Мазуркевич, Андрій Каркоць підтримували постійний зв'язок з Державним департаментом США та американськими конгресменами у справі ув'язнених членів УГГ та репресій в Україні. Внаслідок цієї співпраці всі документи УГГ перекладені англійською мовою, а свідчення Андрія Зваруна перед Конгресом США у справі УГГ були опубліковані у збірниках Гельсінської комісії Конгресу США.

Комітет Гельсінських ґарантій для України влаштовував прес-конференції у зв'язку з судами над членами УГГ в Україні.

У день суду над Миколою Руденком і Олексою Тихим — у Белграді в червні 1977 p. організатори прес-конференції Андрій Фединський, Адам Мішталь, Андрій Каркоць були заарештовані і вислані з Югославії; у березні 1978 p. — знову прес-конференція в Белграді (її організаторів Андрія Каркоця, Бориса Антоновича і Зірку Луцьку затримано і депортовано з Югославії), у квітні 1978 р у зв'язку з судом над Миколою Мариновичем і Миколою Матусевичем Комітет влаштував прес-конференцію у Вашингтоні з участю ген. Петра Григоренка.

Члени Комітету Андрій Фединський, Андрій Каркоць і Олесь Хам з Аргентини були перекладачами і активними учасниками Гельсінської конференції в Мадриді (листопад 1980 p.), в якій брали участь закордонні представники УГГ ген. Петро Григоренко, Ніна Строката, Леонід Плющ, Володимир Малинкович та представниця Комісії людських прав Світового конгресу вільних українців Христя Ісаїв.

Останнім вагомим заходом Комітету була праця з Закордонним представництвом УГГ і з правозахисними комітетами Філадельфії (Уляна Мазуркевич) і Ньюарку (Божена Ольшанівська) при активній допомозі члена Гельсінської комісії Конгресу США Ореста Дейчаківського над влаштуванням у Конгресі США відзначення 5-ої річниці УГГ, яке відбулося 16 листопада 1981 р. з виступами ген. Петра Григоренка, Ніни Строкатої і Володимира Малинковича та за участю Надійки Світличної. На цих відзначеннях Комітет представляв Андрій Каркоць [7, с. 277].

Про діяльність Комітету Гельсінських ґарантій для України та його окремі заходи передавали повідомлення по всьому світу основні західні пресові агентства, з'явилося багато статей і повідомлень у чужомовній пресі.

3.4. Вплив Європейської наради на розвиток правосвідомості на Україні

І. Створення Української Групи Сприяння

Розвиток руху за права людини в Радянському Союзі привів до створення 12 травня 1976 року Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод в СРСР, керівником якої було обрано члена-кореспондента Академії наук Вірменської РСР Ю. Ф. Орлова. Спершу Орлова викликали в КДБ і попередили, що його зусилля, спрямовані на створення Групи, є провокаційними і можуть бути кваліфіковані як антирадянська діяльність. Але широка підтримка, що була надана Групі з боку світової громадськості, змусила КДБ утриматись від репресій проти її членів – і Московська Група Сприяння за кілька місяців провела велику роботу, котра справді сприяла виконанню та дотриманню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки та співпраці в Європі. Діяльність Групи нині здобуває підтримку навіть серед комуністичних партій Заходу [12, с. 64].

Хоч органи влади поки що не припинили репресій проти борців за громадянські права, але ж ці репресії дедалі виразніше унеможливлюються: представники влади змушені дійти висновку, що в'язниці й концтабори не лише не зміцнюють їхнє становище, а розхитують його. До того ж, розхитують значно більше, ніж безборонна діяльність дисидентів, якби така справді була можлива.

А проте надмірний оптимізм сьогодні так само небезпечний, як і недооцінка демократичних сил, їхнього впливу на державний апарат. Одне можна сказати цілком певно: боротьба за права людини не припиниться доти, доки ці права не стануть щоденною нормою суспільного життя.

За цих умов 9 листопада 1976 року була створена Українська Громадська Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод. До неї увійшли:

Олесь Бердник – в'язень беріївських концтаборів (1949-1956), широко знаний на Україні та за її межами письменник-фантаст. Його перу належить близько трьох десятків книг. Деякі з них перекладені англійською, німецькою, португальською та іншими мовами світу. За відхилення від соцреалізму в 1972 році виключений зі Спілки письменників України. Заробляє на життя фізичною працею.

Петро Григоренко – колишній генерал-майор, начальник кафедри Військової Академії. За правову допомогу кримським татарам, які прагнуть повернутися на рідну землю, був більше ніж на п'ять років кинутий до спецпсихлікарні та позбавлений генеральського звання. Вийшовши на волю, відразу ж повернувся до активної боротьби за громадянські права. Автор багатьох наукових та публіцистичних праць. Представник Української Групи Сприяння в Москві.

Іван Кандиба – юрист, один із авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки. Хоча Спілка не була створена, дістав 15 років ув'язнення, котрі відбув повністю. Живе під наглядом у Львівській області. Позбавлений права працювати за фахом, тяжко бідує.

Левко Лук'яненко – юрист, один з авторів Програми Робітничо-Селянської Спілки. Спершу був засуджений до розстрілу, потім, як і його співавтор І. Кандиба, дістав 15 років ув'язнення. Відбув їх повністю. Живе під наглядом у м. Чернігові, працює електромонтером. Широко знаний у світі як автор численних виступів на захист прав радянських політв'язнів.

Оксана Мешко – в'язень беріївських концтаборів (1947 – 1956), мати політв'язня Володимирської в'язниці Олександра Сергієнка. Активна поборниця громадянських прав на Україні. Радіослухачі добре знають палкі виступи О. Мешко на захист сина, в яких вона порушує найгостріші проблеми сучасності.

Микола Матусевич – 1946 року народження, історик. За свої переконання був позбавлений права на освіту: йому не дозволили закінчити інститут. Був арештований на 15 діб за участь у колядуванні. За підтримку політв'язнів його багато разів звільняли з роботи. Живе з випадкових заробітків.

Мирослав Маринович – 1949 року народження, інженер електронної техніки, працює не за фахом. За дружбу з дисидентами і незалежне мислення його тричі звільняли з роботи. Нині працює редактором видавництва "Техніка".

Микола Руденко – відомий український поет і прозаїк, автор понад двох десятків книг. Був політруком роти в ленінградській облозі. Тяжко поранений, інвалід війни. За свої філософські та економічні праці виключений з КПРС і Спілки Письменників України. До недавнього часу працював сторожем. Член Міжнародної Амністії, керівник Української Громадської Групи Сприяння.

Ніна Строката – мікробіолог, дружина широко відомого українського політв'язня Святослава Караванського. За свої виступи на захист чоловіка була засуджена до чотирьох років ув'язнення. Після звільнення живе під наглядом у Калузькій області. Позбавлена права працювати за фахом.

Олексій Тихий – учитель, з 1957 до 1964 року за свої політичні переконання перебував у в'язниці та концтаборах. Позбавлений права працювати за фахом – працює пожежником та чорноробом. Займається проблемами педагогіки. У червні 1976 року в нього зробили незаконний трус, дві доби тримали в камері, де брутально знущалися [12, с. 69].

Відразу ж після створення Групи проти неї вчинено жорстоку акцію: вночі на 10 листопада 1976 року була розгромлена квартира керівника Групи Миколи Руденка. Невідомі особи закидали вікна цеглою. Кілька хвилин будинок здригався від ударів – сусіди гадали, що стався землетрус. Після погрому серед битого скла на квартирі М.Руденка було зібрано 8 гострих уламків цегли різного розміру – від 1/2 до 1/5 цеглини. Одним із цих уламків була поранена член Групи – Оксана Мешко. Викликана міліція відмовилася скласти акт. А через тиждень представники міліції конфіскували зібрану після погрому цеглу, мотивуючи це тим, що вони, мовляв, хочуть вивчити відбитки пальців. Насправді ж цією справою більше ніхто не займався. Очевидно, йшлося лише про те, щоб у потерпілих вилучити речові докази.

Якщо зважити, що М. Руденко живе серед лісу, куди номенклатурні особи приїздять полювати на кабанів і лосів, тоді стане зрозуміло, що погром його квартири був доволі прозорим натяком. Лише підтримка світової громадськості здатна уберегти Групу від нещадної розправи.

2. Типові порушення прав людини

З перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду. Щоб побачити, що ми тут не вдаємося до перебільшень, нагадаємо наукове визначення геноциду. Ось воно:

„ГЕНОЦИД – один з найтяжчих злочинів проти людства, що полягає в знищенні національних, етнічних, расових або релігійних груп населення… Зокрема: навмисне створення таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне винищення будь-якої групи населення” [32, с. 140].

Так сказано про ґеноцид в Українській Радянській Енциклопедії. А проте автори статті не наводять прикладів геноциду – тих прикладів, по які далеко ходити не треба.

Український народ, котрий протягом багатьох століть не знав голоду, у 1933 році втратив понад 6 мільйонів чоловік, які загинули від голодної смерті. Це був всенародний голод, штучно створений органами влади: хліб відбирали до останньої зернини, руйнували навіть печі та господарчі прибудови в пошуках схованого зерна. Якщо до цього додати мільйони розкуркулених, котрих цілими родинами вивозили до Сибіру, де вони помирали, то лише за якихось три роки (1930-1933) ми налічимо не менше десяти мільйонів цілком свідомо винищених українців. Четверта частина українського населення! А ще ж буде 1937 рік, коли українських в'язнів розстрілюватимуть сотнями тисяч. Ще буде війна з Німеччиною, котра також винищить не менше 7-8 мільйонів українських громадян. А після цієї війни почнеться інша війна: винищення Української Повстанської Армії, котра підняла зброю проти Гітлера і не склала її тоді, коли зажадав цього Сталін. Разом з повстанцями винищували мирне населення. Сотні тисяч підлітків, жінок та літніх людей потрапляли в концтабори лише за те, що хтось із повстанців випив у їхній хаті кухоль молока, або з'їв окраєць хліба. Часом ці "повстанці" виявлялися переодягненими чекістами. Строк ув'язнення був сталий: 25 років. Потім додавали ще. Мало хто з цих великомучеників повернувся на батьківщину.

Якщо кинути погляд на нашу історію за останні півстоліття, стане цілком зрозуміло, чому сьогодні на вулицях українських міст не чути рідної мови. Ось що писав український політв'язень М. Масютко з концтабору в 1967 році – тобто тоді, коли нам здавалося, що колючі дроти понищено назавжди:

"Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий відсоток українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?"[32, с. 155]

Де ж, у чому саме слід шукати коріння оцих страхіть, що так навально впали на український народ? На нашу думку, відповідь можна знайти в тому, що за три десятиліття сталінської диктатури права людини, які проголошували "Декларація прав трудящого й експлуатованого народу" та "Декларація прав народів Росії", були зведені нанівець. Національні права України у складі Союзу, внаслідок бюрократичного зруйнування принципів Декларації про створення Союзу РСР, перестали бути реальністю.

У шістдесятих роках Україна зазнала нового лиха – до в'язниць і концтаборів почали кидати найталановитіших представників молодої української інтелігенції. Це вже були люди, сформовані Радянською владою, їх навчили вірити кожному слову В. І. Леніна – і вони вірили. Саме за цю свою віру вони й потрапили до концтаборів та спецпсихлікарень.

Йдеться передусім про національне питання. Протягом десятиліть українцеві вбивали в голову, що для нього жодних національних питань не існує, що лише закляті вороги Радянської влади здатні думати про відокремлення України від Росії. Навіть сама ця думка – ба, навіть тоді, коли вона майнула ненароком! – здавалася такою страшною, що її належало негайно вигнати з голови. І не дай, Боже, поділитися нею з товаришем або навіть з братом! Страшнішого злочину не існувало за всю тисячолітню історію України.

Та ось молода людина починає вивчати радянське право – і несподівано для себе відкриває, що такі прагнення взагалі не можуть бути злочином: вони узаконені Радянською Конституцією. В Кримінальному Кодексі УРСР також ніде не сказано, що агітація за відокремлення від Росії карається законом. У Кодексі (ст. 62) йдеться про інше: "Агітація або пропаґанда, яка ведеться з метою підриву чи ослаблення Радянської влади" – така агітація карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років [32, с. 159].

Проте вихід республіки з Радянського Союзу не обов'язково пов'язаний з ослабленням Радянської влади. Навпаки, ця влада може здобути більшу підтримку серед народу: республіка залишиться радянською, але ж цілком незалежною. Отже в цьому разі жодної агітації проти Радянської влади взагалі немає. Або тоді слід визнати, що така "агітація" наявна в Договорі від 30 грудня 1922 року, на підставі якого сформувався СРСР:

"В основу объединения положить принцип добровольности и равноправия республик с сохранением за каждой из них права свободного выхода из Союза республик…"[32, с. 160]

Ми могли б навести десятки цитат із В. І. Леніна, які показують, що саме в оцій добровільності й слід вбачати духовну та політичну сутність Союзу Республік.

Довести, що молода людина, мріючи про вихід України зі складу СРСР, одночасно прагне ослабити Радянську владу, як правило, ніколи не вдається. Адже ж, скажімо, перебудова економіки на основі "капіталізму, котрий буває при комунізмі" (НЕП) – це тільки інша форма Радянської влади. До того ж справді ленінська форма! [31, с. 181]

І все ж, не зважаючи на це, Левко Лук'яненко, котрого захопили ідеї національної незалежності, був засуджений до розстрілу, який згодом замінено на 15 років позбавлення волі. Звісно, Л. Лук'яненко не мав на меті ліквідувати Радянську владу на Україні – він просто хотів, щоб український народ здійснив своє конституційне право. З цією метою молоді юристи Л. Лук'яненко та І. Кандиба, які щиро вірили в реально вивчене ними радянське право, розробили доволі поміркований проект Програми Робітничо-Селянської Спілки. І нічого більше! Сама Спілка, звичайно, створена не була.

Але ж кілька осіб, які сидять за столом і про щось поважно дискутують – то вже, за нормами КДБ, є "організація"! Стаття 64 Кримінального Кодексу УРСР у цьому разі дозволяє застосувати всі статті, котрі містяться під розділом "Особливо небезпечні державні злочини" – від ст. 56 до ст. 63 [31, с. 183].

Сюди входить і зрада Батьківщини (ст. 56), що карається смертною карою. Так було вмотивовано смертний вирок одному з авторів Програми.

Насправді ж законних підстав для засудження Л. Лук'яненка та І. Кандиби взагалі не існувало. Не існувало тому, що вони ніколи не провадили агітації проти Радянської влади, а лише така агітація вважається злочином. І вже зовсім не зрозуміло, як можна було до них застосовувати кару, що передбачена Кодексом за зраду Батьківщини.

Тут, мабуть, доведеться згадати про ст. 19 Загальної декларації прав людини, згідно з якою навіть антирадянська пропаганда (якщо відсутнє насильство) не є злочин, а лише виявлення власних переконань. Чи може держава вважатися цивілізованою, якщо вона, схваливши міжнародні конвенції, що гарантують найвищі людські права, для внутрішнього вжитку видає закони, котрі ці права скасовують?..

А проте на Україні про антирадянську пропаганду взагалі не йдеться: серед представників молодої інтелігенції, що були заарештовані в шістдесятих та сімдесятих роках, ніхто не кликав до повалення Радянської влади. Більшість із цих молодих людей не мріяла навіть про конституційно не заборонене відокремлення України від Росії. Йшлося лише про те, що надто далеко заходить русифікація, котра маскується під "інтернаціоналізмом". Натхненником цього був І. Дзюба, який потім, просидівши близько року у в'язниці КДБ, зрікся власних переконань. Але ж їх не зреклися В. Мороз, В. Чорновіл, В. Стус, О. Сергієнко, І. Світличний, Є. Сверстюк та багато інших. В'язниці й карцери, концтабори й спецпсихлікарні, суворий кадебістський нагляд та напівголодне існування – ось жорстока плата за палку віру в святість духу й букви Радянської Конституції.

Судить Сила, а не Право. І Сила кожного разу тлумачить закони так, як їй вигідно. Антирядянським називається радянське – тобто обумовлене Договором про створення СРСР та Конституцією.

Що ж дає хоча б ілюзорне, ніде не зафіксоване право отак судити? Часто в нас можна почути, що Конституцію СРСР не слід розуміти буквально, бо в ній існує стаття 6, котра передбачає: керівним ядром нашого суспільства є Комуністична партія. Партія видає свої рішення та постанови – і саме вони, а не якісь інші документи, пояснюють, як сьогодні належить розуміти ту чи іншу проблему. Якщо, скажімо, видана партійна постанова про боротьбу з націоналізмом, тоді його, націоналізм, слід тлумачити як антирадянську діяльність. Намагання прищепити співвітчизникам любов до української мови та національної культури починають кваліфікувати як антирадянщину й засуджують до 10-12 років неволі.

Ці правові суперечності переконливо викриває український політв'язень Григорій Приходько у своєму листі від 17. XI. 1975 р. до 4-ї сесії Верховної Ради СРСР 9-го скликання:

"Назовні Радянський Союз – найзавзятіший прихильник Декларації прав людини, а всередині СРСР громадяни ще настільки безправні, що й не сміють вимагати тих прав, і Декларація ще ніколи не була надрукована українською мовою.

Назовні Радянський Союз виступає проти колоніалізму, за право націй на самовизначення, а всередині СРСР придушує будь-які прояви неросійських націй до відокремлення від Росії і створення самостійних держав…

… Фактично діяльність уряду СРСР суперечить законам СРСР" [36, с. 194].

Суперечить тому, що ці закони кожного разу слід розуміти не так, як вони написані, а так, як того зажадає керівництво партії. Фактично закон в СРСР є пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля.

Якщо навіть погодитися з тим, що партія мусить бути керівним ядром суспільства, то звідси ще аж ніяк не випливає, що будь-який інший спосіб думання, окрім партійного, є антиконституційним. Конституція надає радянським людям свободу слова, свободу друку, свободу зборів та демонстрацій. Керівне ядро не має права витлумачувати ці демократичні статті Конституції на власну користь – його завдання полягає лише в тому, щоб демократичні свободи зробити справжніми, а не лише формально-декларативними. Якщо ж воно діє навпаки, тоді антиконституційною є діяльність самого ядра, але ж не тих громадян, котрі виборюють демократичні свободи. Конституція стоїть вище від волі уряду – вище тому, що науково та історично суб'єктом права є не партія і не держава, а людина.

Бюрократія намагається ліквідувати цю тисячолітню правову норму – і через те на практиці виникає ситуація, про яку в Українській Радянській Енциклопедії сказано:

"Він (тобто раб – Укр. Гр. Спр.) був об'єктом, а не суб'єктом права" [36, с. 200].

3. Жорстокість вироків

У 1972 році на Україні почалися масові арешти. Було заарештовано десятки молодих людей, що співчували І. Дзюбі, книга якого "Інтернаціоналізм чи русифікація?" набула популярності в самвидаві.

Кандидат філософських наук Василь Лісовий ніде вголос не висловлював своїх симпатій до шістдесятників, – як почали називати цю молодь – він був зосереджений на науковій роботі. Та коли Лісовий почув про арешти І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, О. Сергієнка й інших, совість йому звеліла: мовчати не можна! Лісовий добре знав, що ні загальнолюдські правові норми, ні радянське законодавство не давали жодних підстав для цих арештів. По суті вони були антиправові, антиконституційні – отже антирадянські. Сповнений віри в святість Радянської Конституції, комуніст Василь Лісовий звернувся з листом до керівництва партії та уряду, в якому обґрунтував незаконність арештів. Наприкінці листа він написав приблизно таке: якщо ці люди злочинці, тоді я також злочинець, бо поділяю їхні погляди. Далі сократівська послідовність приводить його до висновку: звідси випливає, що мене також слід заарештувати й судити разом з ними. Звичайно, Лісовий, пишучи ці рядки, не вірив, що його за них арештують.

Але бездушна машина КДБ спрацювала негайно. "Прохання" В. Лісового було задоволене з фантастичною щедрістю: він засуджений до 7 років ув'язнення і 3 років заслання.

За що? Адже ж його листа ніхто не читав, окрім урядовців та суддів. Виникає запитання: невже ці люди такі непевні за свої радянські переконання, що вирішили негайно унебезпечити себе від "агітації" В. Лісового?..

А ось інший приклад. Святослав Караванський та Григорій Прокопович не приховували свого націоналізму – він становить сутність їхніх переконань. Відомо, що В. І. Ленін вимагав розрізняти націоналізм поневоленої нації та націоналізм тієї нації, яка поневолює. Націоналізм поневоленої нації В. І. Ленін не лише не засуджував, а політично й морально виправдовував. Особливо тоді, коли він, націоналізм, має не наступальний, а захисний характер. Проте С. Караванський, Г. Прокопович та сотні інших українських націоналістів, котрі мирними засобами домагалися незалежності України, відразу ж по війні були засуджені за свої переконання до 25 років ув'язнення. Потім, у хрущовські часи, декого з них на кілька років випускають на волю. Та відразу ж після того, як скінчилася хрущовська відлига, їх знову заганяють до концтаборів за те ж саме – за переконання.

Через рік-півтора завершується строк ув'язнення С. Караванського, який загалом дорівнює близько 30 років. Ми змушені запитати: чи органи КДБ не продовжать йому цей строк іще на 10-15 років? Адже ж С. Караванський не приховує, що він не зрікся своїх націоналістичних переконань – вони в нього лише зміцніли та загартувались. Йому також добре відомо, що за радянськими законами ці переконання, як і їхня пропаганда, не є злочин [36, с.203].

Схему, за якою діє КДБ, що правозахисний націоналізм поневолених народів – явище, за Леніним, цілком природне й політично виправдане, – перетворити на "тяжкий державний злочин", добре показує справа В. Марченка. Філолог і лінґвіст, він звинувачувався відразу в українському й азербайджанському націоналізмі. Уже цього досить, щоб зрозуміти: ніякого тут націоналізму не було взагалі.

На суді азербайджанський націоналізм було відкинуто (ст. 63 КК Аз. РСР) і залишено тільки український.

Суд (цитуємо вирок суду) "встановив, що Марченко В.В., проживаючи в місті Києві, під впливом націоналістичних переконань, котрі склалися в нього в результаті ознайомлення з нелегальною антирадянською літературою та прослухування ворожих передач західних радіостанцій, неправильного сприйняття окремих питань національної політики Радянської Держави, з кінця 1965 по 1973 рік з метою підриву та послаблення Радянської влади…" [36, с. 205]

Уриваємо цитування вироку, бо й так усе ясно: прості, нормальні вчинки, котрі є природним виявом громадського життя, жодним чином не підпадають під будь-яку зі статей Кримінального Кодексу УРСР, не кажучи вже про міжнародні конвенції. А щоб змусити Кримінальний Кодекс працювати на КДБ, свавільно вписується оця формула: …"з метою підриву та послаблення Радянської влади…" Убгавши цю формулу туди, куди вона не лізе, талановитому філологові за його любов до української та азербайджанської мов можна приписати "тяжкий державний злочин".

В. Марченко на підставі цього відверто демагогічного звинувачення був засуджений до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму та двох років заслання.

Василь Федоренко 19 вересня 1974 року нелегально перейшов кордон на станції Чоп. Чехословацькі прикордонники його заарештували й передали радянським органам влади. У березні 1975 року Ужгородський облсуд на підставі ст. 56 (зрада Батьківщини, перехід на бік ворога) та ст. 62 КК УРСР засудив його до 15 років ув'язнення, із них п'ять років Володимирської в'язниці.

Якщо дотримуватися нормальної логіки, тоді із цього нелюдського вироку випливає, що ЧССР – ворожа для СРСР країна. Бо як інакше можна було інкримінувати В. Федоренкові "перехід на бік ворога"?..

Справа ж у тому, що В. Федоренко раніше відбув строк покарання за націоналістичні переконання – і саме через те до нього була застосована не ст. 75 (перехід кордону без встановленого паспорта або дозволу), що карає позбавленням волі від одного до трьох років, а ст. 56. При цьому не посоромилися навіть оголосити Чехословаччину ворожою державою. А, може, так про неї й думають у КДБ?..

В. Федоренко у своєму останньому слові на суді сказав:

"Громадяни судді! Невже незалежність моєї думки така небезпечна для вашого ладу? Невже мої думки – і тільки думки – спонукують вас закидати мені таке фантастичне звинувачення як зрада Батьківщини й виголошувати брутальний вирок?!.. Скоро ви відзначатимете 30-річчя Перемоги. Тоді ви не боялися ні гармат, ні танків – така армія! А тепер ви боїтеся моїх переконань…

Тільки там може існувати свобода й демократія, де уряд не боїться свого народу і говорить йому правду як про свої досягнення, так і про недоліки… Держава ж, у якій уряд приховує від народу правду, не може бути ні демократичною, ні вільною"[36, с. 208].

В. Федоренко, протестуючи проти дикого свавілля, оголосив безстрокове голодування. Перебуваючи на грані смерті, він тримає його багато місяців.

Ми могли б навести десятки прикладів, коли український націоналізм – справжній чи вигаданий – спричиняється до нелюдських вироків. Це наочно показує, що судить не Радянська влада (її закони не дозволяють судити за захисний націоналізм) – судять запеклі шовіністи-великодержавники. Судить Сила, а не Право.

4. Після Гельсінкської Наради

Коли готували Європейську Нараду, серед української громадськості ходили чутки: ось незабаром буде амністія; діти, що вже стали школярами, обіймуть своїх кістлявих батьків, яких вони ніколи не бачили на волі.

Але ж надії виявилися марними. Гельсінкські Угоди – так само, як Загальна Декларація прав людини – потрапили в пропагандистські жорна, звідки завжди з'являлося те ж саме мливо: гучні слова, що не відповідають практиці.

Ми не будемо казати про вільне спілкування людей різних країн та континентів: то вже така розкіш, про яку українець і мріяти не має права. Йдеться передусім про те, щоб органи влади, котрі називають себе радянськими, дотримувались своїх власних законів.

Група може навести багато прикладів, коли в'язнична адміністрація змушує українських політв'язнів та їхні родини розмовляти на побаченнях лише російською мовою. Напевне, це пояснюється практичною потребою: щоб можна було ці розмови контролювати. Та коли мислити ширше, тоді ця адміністративна ситуація набирає символічного змісту: заради зручності тюремника ти мусиш відмовитись від найбільшого духовного скарбу – від рідної мови.

Або, скажімо, ст. 6 Виправного-трудового Кодексу УРСР передбачає:

"Особи, вперше засуджені до позбавлення волі, які проживали до арешту або були засуджені на території Української РСР, відбувають покарання, як правило, в межах Української РСР" [36, с. 212].

Виникає природне запитання: як же потрапили до мордовських таборів оті десятки тисяч українців, що, за свідченням М. Масютка, становлять там близько 70 відсотків усіх в'язнів? Чи, може, після Гельсінкської Наради справа докорінно змінилася? А проте Група має численні докази, що жодних змін на краще в цій справі не сталося.

Стаття 6 ВТК УРСР передбачає виняткові випадки, коли "з метою більш успішного виправлення" українських в'язнів можна вивозити в інші республіки. Невідомо, яка саме педагогіка тут мається на увазі – відомо лише те, що за півстоліття українців у Мордовії померло більше, ніж народилося мордвинів.

Група ставить собі за мету й надалі збирати відомості про українських політв'язнів. Але того, що тут є, цілком досить, щоб зробити висновок: "винятковий випадок", не передбачений ст. 6 ВТК Української РСР, перетворився на норму – жоден із названих політв'язнів не відбуває визначене судом покарання на батьківщині. За вірші, які ніколи не були оприлюднені, талановиті поети Ігор Калинець та його дружина Ірина Калинець на 9 років вивезені з України, щоб у снігах Мордовії зазнати кадебістського перевиховання "у дусі чесного ставлення до праці" (ст. І. ВТК УРСР). Де ще отак "перевиховують" поетів, окрім СРСР і Китаю?

Зате психлікарнями Україна цілком забезпечена.

Василь Рубан постановою Київського облсуду у вересні 1972 р. кинутий до Дніпропетровської спецпсихлікарні за вилучений у нього рукопис, що має промовисту назву: "Україна комуністична самостійна". Ця тема розглядалася в попередніх розділах. Для українських політв'язнів такий спосіб мислення є типовим.

Анатолій Лупиніс потрапив туди без судової постанови – його взяли у 1971 році, щоб трохи "підлікувати". Взяли – та й "забули" виписати. Лупиніс був позбавлений волі з 1957 до 1967 року, брав участь у страйку в Мордовському таборі 385/7. За це був кинутий до Володимирської тюрми. Провадив 8-місячне голодування, внаслідок якого став інвалідом. Зо два роки був прикутий до ліжка табірної лікарні, а в 1967 році виправданий. Родичі й друзі гадають: Лупиніс перебуває в спецпсихлікарні за те, що 22 травня 1971 року читав вірші біля пам'ятника Т. Шевченкові [36, с. 215].

Борис Ковгар кинутий до Дніпропетровської спецпсихлікарні в 1972 році за те, що відмовився працювати на КДБ. Група Сприяння має у своєму розпорядженні всі необхідні дані, щоб це підтвердити.

Микола Плахотнюк, лікар-фтизіатр, з 12 січня 1972 року до серпня 1976 року перебував у Дніпропетровській спецпсихлікарні, відтак переведений до Казанської лікарні аналогічного типу.

Далі ми подаємо окремі факти грубого порушення прав людини, що сталися протягом останніх місяців.

Михайло Ковтуненко, київський лікар, у вересні 1976 року був заарештований за те, що відмовився працювати на КДБ. Так само, як у випадку з Ковгаром, Група має поважні докази, які дають право це стверджувати. Йому інкримінувалося хабарництво – як у відомій справі вінницького лікаря М. Штерна.

Нещодавно надійшли відомості, що М. Ковтуненка без суду перевели із в'язниці до Київської психлікарні. Якщо світова громадськість про нього мовчатиме – його "забудуть" виписати так само, як Ковгара і Лупиноса.

2 листопада 1976 року до Вінницької обласної психлікарні був кинутий Йосип Тереля. У свої 33 роки Тереля за релігійні та націоналістичні переконання відбув 14 років ув'язнення в таборах, тюрмах та спецпсихлікарнях. У квітні 1976 року його звільнено. Визнаний цілком здоровим і навіть військовозобов'язаним, хоч насправді став інвалідом – під час в'язничних катувань йому ушкоджено хребет. Працював столярем у районній лікарні. Тут його й забрала швидка допомога, щоб спровадити до божевільні.

Й. Тереля – перспективний поет. Йому не дали вчитися, але стримати почуттів, які він висловлює у своїх віршах, ніхто не здатний. Саме за свою національну та релігійну безкомпромісність, що здебільшого виявляється в поезіях, Тереля ледь не половину життя віддав таборам, Володимирській в'язниці та спецпсихлікарням. Ось що пише Й. Тереля з Вінницької психлікарні:

"Сьогодні, 10-го, отримав першу ін'єкцію – хоча нікого про це не просив. Але коли хочуть "добра" ближньому, то люди іноді йдуть на всілякі недозволені (тобто аморальні, не від совісті) вчинки. Реакція забулькала – благо, кислоти багато.

В камері майже 40 різних хворих. Мене помістили з буйними, та ще до цього підкидають алкоголіків з білою гарячкою, які щоночі кричать, як недорізані. Ніяких прогулянок – повітря заборонене! Контакти так само, навіть санітарів попереджають, щоб зі мною не розмовляли, "нікакіх передвіженій". Годують препогано, майже тюремна баланда, а бувають дні, коли не відрізниш, де ти. Видно, КДБ мало на меті ще за місяць до шабашу підготуватися до вбивства чужими руками. Як для мене, то це просто сестри – Психіатрія та Міліція, вони прислужилися напівлегендарному КДБ, щоб показати себе з гарної сторони, а то, не дай Боже, "мєтку" поставлять. До цього мене викликав капітан міліції Тимощук і почав шантажувати, що мене посадять як "тунеядця", бо ніде не працюю, хоча прекрасно знав, що я працював і працюю" [36, с. 219].

До грубих порушень прав людини, котрих після Гельсінкської Наради аж ніяк не поменшало, слід зарахувати "табірні суди" – заходи, запозичені безпосередньо із беріївського судочинства. "Суд" відбувається без свідків, без адвоката і часто-навіть без представника місцевого органу влади, що має здійснювати нагляд. Типова "трійка" сталінських часів! За допомогою цієї "трійки" табірна адміністрація запроторює активних людей, що вимагають статусу політв'язня, до Володимирського Централу на тяжкі муки, а всю зону тримає в страху й покорі. Саме так приборкували 36-у зону, відправивши до в'язниці Красняка, Вудку, Сергієнка та інших політв'язнів. Із 14 українських політв'язнів Володимирської тюрми 12 запроторено туди "табірними судами" – здебільшого на три роки.

Наприкінці належить підбити підсумки. Вони вельми невтішні: ось уже понад рік минуло після Гельсінкської Наради, а для українського народу вона не принесла жодних полегшень. Будуються нові тюрми, збільшується штат КДБ. Сьогодні в кожній установі є свій куратор-кадебіст. Прослуховування телефонних розмов, перлюстрація приватного листування, мікрофони в стелях, наперед заплановані напади "хуліганів" на поборників прав людини – все це перетворилося на буденні явища. А поскаржитись нікому.

Щоправда, арештів за політичними мотивами сьогодні менше, ніж у 1972 році, зате кожен, хто вважається "неблагонадійним", втрачає роботу за фахом. Кадри сторожів, кочегарів та чорноробів поповнюються за рахунок письменників, юристів, філологів. Психлікарні все ще використовуються як установи для "перевиховання" інакодумців. Штучно фабрикуються кримінальні справи, де немає політичних мотивів – наприклад, звинувачення в хабарництві. Небажання працювати на КДБ (тобто бути стукачем) переслідується з садистичною жорстокістю. Зате стукачі негайно дістають підвищення по службі.

Фактично сьогодні все життя в країні контролюється органами КДБ – від постелі службовця, над якою стирчать мікрофони (часом навіть незамасковані!) до робочого кабінету письменника. Так, скажімо, Микола Руденко сам покликав кадебістів, щоб вони повиймали мікрофони із його стелі. Пізніше кадебісти вирішили приставити до Руденка стукача, обравши на цю малопочесну роль лікаря Михайла Ковтуненка. Коли ж Ковтуненко відмовився їм служити – його негайно арештували за "хабарництво".

А ось інший приклад. Після незаконного обшуку колишнього політв'язня Олексія Тихого його затримали як підозрюваного у пограбуванні крамниці. Наглядач почав його бити. Коли ж Тихий висловив протест підполковникові КДБ Мельникову В. О., той брутально вилаявся й крикнув: "А кто вы, собствено, такой?" Насправді ж це затримання потрібне було КДБ лише для того, щоб вилучити в О. Тихого рукописи. Через 2 доби його випустили, але ж рукописів не віддали [21, с. 84].

Тим часом повертаються колишні політв'язні – повертаються незломлені, загартовані, сповнені рішучості продовжувати боротьбу за людські права. Досить проглянути склад нашої Групи, щоб у цьому пересвідчитись. Це – нове, незнайоме суспільне явище, до якого органи влади не готові. Виявляється, в'язниці, табори та спецпсихлікарні не здатні бути загатами супроти правозахисного руху. Навпаки: там гартуються кадри незламних борців за свободу. А діяти так, щоб політв'язні не поверталися, органи КДБ вже не здатні.

І якщо світова громадськість не послабить моральної підтримки, якщо преса та радіо західних країн приділятимуть більше уваги боротьбі за права людини в СРСР – найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні.

Від часів повалення феодалізму людина стала активним суб'єктом творення державної політики – тобто Суб'єктом Права. Це означає: якщо в країні є хоч одна особа, котра думає не так, як думає ціле суспільство – закон мусить охороняти її переконання. Інакше Арістотелі, Коперники, Ейнштейни, Маркси ніколи не зможуть з'явитися на світ – їх завжди кидатимуть до психлікарень та концтаборів.

Цивілізація єдина – це добре видно із Космосу. Для променя, що летить від Сонця, на земній кулі немає кордонів. Людина витворена із сонячного проміння – вона дитина Сонця. Хто ж має право зупиняти її думку, що лине в Безмір? Заради життя на Землі, заради наших онуків та правнуків ми кажемо: годі! І разом з нами це кажуть Декларація прав людини та Гельсінкські Угоди, що були схвалені також радянським урядом.

Розділ 4.УГ спілка з прав людини 4.1. Діяльність УГС (óдміна УГС від інших опозиційних груп)

Внаслідок політичного протистояння ситуація з правами людини в Україні погіршилась. Про це заявляють правозахисні організації, які представили щорічну доповідь “Права людини в Україні – 2006”. Доповідь підготувала Українська Гельсінська спілка.

Єдина зміна на краще, яку фіксують правозахисники, – те, що в Україні повною мірою реалізовано свободу зібрань. Решта ваговитого фоліанту на 500 сторінок, що охоплює 2006-й і першу половину 2007-го року, – про негативи. Період політичного протистояння, який закінчився повномасштабною політичною кризою, не сприяв захисту прав людини. Про них опоненти, зайняті взаємопоборюванням, згадували хіба що для виправдання своїх дій та здобуття політичних вигод, – каже Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини та співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров:

“Загалом я можу сказати, що за 2006-ий – першу половину 2007-го року ситуація з правами людини погіршилася” [24, с. 88].

Як констатують правозахисники, політичне протистояння вкрай негативно позначилось на незалежності судової влади. Посилилось рейдерство, а право власності виявилось незахищеним. Зріс адміністративний тиск, поменшало свободи слова та прав журналістів, особливо в регіонах, почастішали випадки насильства на расовому та етнічному ґрунті.

Взагалі рівень агресії та насильства в українському суспільстві зріс у 2006 – 2007 роках, зазначають правозахисники, пов’язуючи це знову-таки з жорстокістю політичних баталій. Особливо катастрофічна ситуація в правоохоронних органах, де актуальною залишається проблема катувань. Про це зазначили президент жіночого правозахисного центру “Ла-Страда Україна” Катерина Левченко і виконавчий директор Гельсінської спілки Володимир Яворський:

“Не може не хвилювати збільшення насильства в кримінально-виконавчій системі. Її сьогодні краще називати не системою виконання покарань, а системою виконання катувань” [24, с. 91].

“Міліція є більш репресивним органом, ніж органом, який захищає права і свободи. У перші 72 години фактично громадянин є беззахисним перед міліціонером. Будь-який міліціонер може зробити з цією людиною все, що завгодно” [24, с. 91].

При цьому, як наголошують правозахисники, потерпілі бояться скаржитись, бо єдиним наслідком скарг стають нові катування. У доповіді наведено цифри: за півтора року було всього 483 скарги до Департаменту виконання покарань, причому жодну з цих скарг не підтвердили.

Брутальним порушення прав людини у своїй щорічній доповіді Українська Гельсінська спілка називає також новацію із закордонними паспортами, куди вшивають чіпи з конфіденційною інформацією про особу: ідентифікацій код, дані про доходи, податки, поїздки, власність та нерухомість. А серед порушень засадничих економічних прав наводить дедалі зростаючу прірву між багатством і бідністю в Україні. Правозахисники називають загрозливою ситуацію, за якою навіть на державній службі розрив між найменшою і найбільшою зарплатою становить 1:40.

Євген Захаров зазначає: “Зараз хірург заввідділенням отримує 1000 гривень на місяць. Суддя КС – 60 тисяч, депутат – 20 тисяч. Це не є нормальним. У Сполучених Штатах це співвідношення становить 1:5. Там президент отримує стільки ж, скільки ректор престижного університету, а депутат – стільки, скільки професор. Порівняйте: в Україні – 1:40, у Європі – 1:4, у Штатах – 1:5. Ця різниця руйнує національну єдність більше, ніж будь-які перетрубації у парламенті” [24, с. 93].

Українська Гельсінська спілка з прав людини – Всеукраїнська асоціація громадських правозахисних організацій, метою якої є сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) 1975 року, інших прийнятих на його розвиток міжнародних правових документів, а також усіх інших зобов’язань України в сфері прав людини та основних свобод [24, с. 94].

Спілка була створена 1 квітня 2004 року шляхом трансформації неформального об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) у асоціацію з 15 організацій-партнерів, що мають багаторічний досвід співпраці між собою [24, с. 94.

У травні 2006 року рішенням Загальних Зборів ще 8 правозахисних організацій було прийнято до Спілки.

УГСПЛ є неприбутковою та неполітичною організацією. Спілка є асоційованим членом Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, що об'єднує Гельсінські комітети багатьох країн-членів ОБСЄ. Спілка діє на основі Статуту, прийнятого Загальними зборами організацій-засновників.

Спілка здійснює такі напрями діяльності:

— здійснення постійного моніторингу дотримання прав людини та основних свобод в Україні й інформування про факти порушень прав і свобод;

— захист прав людини та основних свобод в органах державної влади та місцевого самоврядування;

— здійснення досліджень з прав людини та основних свобод, у тому числі постійний моніторинг підготовки проектів законів та інших правових актів;

— проведення освітніх заходів і кампаній, семінарів, тренінгів, конференцій тощо;

— сприяння розвитку мережі правозахисних організацій.

4.2.Члени УГС

Спілка була створена 1 квітня 2004 року шляхом трансформації неформального об’єднання Ради українських правозахисних організацій (РУПОР) у асоціацію з 15 організацій-партнерів, що мають багаторічний досвід співпраці між собою: Вінницька правозахисна група, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (м. Луганськ), Екологічний клуб „ЕОЛ” (Одеська область), Інститут „Республіка” (м. Київ), Конгрес Національних Громад України, Центр правових та політичних досліджень „СІМ” (м. Львів), Громадська організація „За професійну допомогу” (Полтавська область), Севастопольська правозахисна група, Харківська обласна спілка солдатських матерів, Харківська правозахисна група, Херсонська міська асоціація журналістів „Південь”, Херсонська обласна організація Комітету виборців України, Центр досліджень регіональної політики (м. Суми), Чернігівський громадський комітет захисту прав людини [25, с. 255].

У травні 2006 року рішенням Загальних Зборів ще 8 правозахисних організацій було прийнято до Спілки.

Спостережна рада складається з відомих правозахисників і правників. Кількісний та персональний склад Спостережної ради затверджується Загальними зборами Асоціації.

Спостережна рада є дорадчим і консультативним органом Асоціації.

До Спостережної ради Спілки увійшли відомі діячі правозахисного руху 60-х – 80-х років: Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, Йосип Зісельс, Василь Лісовий , Василь Овсієнко , Євген Пронюк та Євген Сверстюк .

Правління: Євген Захаров — Голова Правління, Сергій Буров, Олена Волочай, Микола Козирєв, Микола Коробко, Володимир Пономаренко, Олександр Степаненко, Алла Тютюнник, Володимир Чемерис.

Працівники УГСПЛ:

1. Яворський Володимир Михайлович, Виконавчий Директор УГСПЛ. Народився 20 квітня 1977 року. Освіта вища, Львівський Національний Університет імені Івана Франка, юридичний факультет. Виконавчий Директор Української Гельсінської спілки з прав людини, взагалі в УГСПЛ з квітня 2004.

2. Пивоваров Вадим Сергійович, координатор проектів УГСПЛ. Народився 21 червня, 1976 року. Освіта вища, Запорізська Державна інженерна Академія. В УГСПЛ з червня 2004 року.

3. Онищенко Вікторія Федорівна, координатор проектів УГСПЛ. Народилась 27 серпня 1975 року. Освіта вища, філологічна, Національний Університет ім. Шевченка, м. Київ, спеціальність „Українська мова та література”. В УГСПЛ з листопада 2004 року, редактор та райтер сайту УГСПЛ.

4. Щербатюк Максим, юрист УГСПЛ. Народився 18 липня 1980 року. Освіта вища, Тернопільська академія народного господарства. В УГСПЛ з квітня 2006 року.

4.3. Проекти спілки

Українська Гельсінська спілка з прав людини здійснює наступні проекти.

1. Розвиток та підтримка правозахисного руху в Україні

УГСПЛ постійно займається розвитком правозахисного руху через:

— різнобічну підтримку діяльності багатьох регіональних правозахисних організацій;

— сприяння в створенні нових правозахисних організацій;

— налагодження постійного обміну інформацією між правозахисниками та налагодженню співпраці між правозахисниками різних регіонів;

— допомогу в організації та проведенні інформаційних кампаній;

— організацію, проведення та участі в семінарах та інших заходах з метою популяризації правозахисного руху.

УГСПЛ проводить щорічний Форум українських правозахисних організацій, що проходить навесні в Києві. Зокрема, були проведені Форуми в 2004, 2005 та 2006 роках.

УГСПЛ була одним з організаторів проведення багатьох заходів в рамках відзначення 30-річчя створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), що пройшли в Києві 8-10 листопада.

2. Дослідницька та аналітична діяльність

Моніторинг дотримання прав людини в Україні та підготовка звітів про дотримання прав людини в Україні. Прикладом цієї роботи підготовлені УГСПЛ доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні – 2004” та „Права людини в Україні – 2005” . Такі звіти готуються щороку і оприлюднюються в квітні-травні кожного року.

Крім того, УГСПЛ постійно звертає увагу на дотримання прав людини в окремих регіонах. Зокрема, у 2006 році УГСПЛ оприлюднила Доповідь „Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні” (в рамках проекту „Регіональні аспекти дотримання прав людини”, що здійснювався за фінансової підтримки Швейцарського бюро співробітництва в Україні).

УГСПЛ систематично готує аналітичні доповіді для міжнародних організацій: Міжнародної Гельсінської федерації за права людини, ОБСЄ, Ради Європи та інституцій ООН.

УГСПЛ також готує аналізи законопроектів щодо їх відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини.

3. Міжнародна діяльність

УГСПЛ є членом Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини.

Члени Спілки регулярно приймають участь у зустрічах ОБСЄ з людського виміру, подають свої пропозиції в міжнародні органи, які опікуються захистом прав людини.

4. Захист прав жертв порушень прав людини

УГСПЛ також бере участь у проектах по розвитку приймалень для громадян по Україні, зокрема, у 2003-2006 роках Спілка брала участь у проекті Міжнародної Гельсінської Федерації за права людини щодо розвитку Громадських приймалень у Херсоні, Чернігові, Харкові, Києві та Львові.

Фонд стратегічних справ. Захист прав людини шляхом подання стратегічних страв до суду, тобто справ, які спрямовані на зміну законодавства або правозастосовної практики, що порушують права людини. З цією метою Спілка заснувала «Фонд правового захисту жертв порушень прав людини».

Поширення інформації про факти порушень через ЗМІ, повідомлення про них органи влади, міжнародні організації та іноземні посольства.

5. Освіта з прав людини

Спілка проводить тренінги, семінари та конференції з метою навчання міжнародним стандартам прав і свобод, методикам захисту прав людини.

Зокрема, у 2006 році завершено проект щодо проведення тренінгів по питаннях Європейської інтеграції для державних службовців відділів внутрішньої політики обласних та районних державних адміністрацій (за фінансової підтримки МФ „Відродження”), проведено семінари для суддів України з питань дискримінації, семінар для адвокатів щодо практики Європейського суду з прав людини тощо.

Започаткована Спілкою серія карток "Права людини для чайників", в яких роз'яснюються основні права людини вразливим групам населення, користується великою популярністю.

Правова освіта громадян та привернення уваги до гарячих питань з прав людини за допомогою мистецтва. Спілка є співорганізатором міжнародного кінофестивалю Дні документального кіно з прав людини «Український контекст».

6. Вплив на органи влади з метою забезпечення прав і свобод в Україні

Антипремія УГСПЛ „Будяк року”, що присуджується за найбрутальніші порушення прав людини протягом року.

Правозахисні кампанії. Найбільш відомою та вдалою кампанією Спілки є кампанія проти прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу якій вдалося змобілізувати широкий спектр громадських організацій, привернуті увагу ЗМІ та громадськості до цього питання та добитися гальмування процесу прийняття цього репресивного за змістом закону.

Члени Спілки є членами різноманітних консультативно-дорадчих державних органів: Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Громадських рад при Міністерстві внутрішніх справ України, Міністерстві закордонних справ України, Міністерстві юстиції України та інших.

Аналіз законодавчої діяльності. УГСПЛ постійно готує аналіз законодавчої діяльності парламенту та надсилає свої пропозиції по законопроектам до профільних комітетів Верховної Ради України, а також співпрацює з Міністерством юстиції України щодо розробки нових законопроектів. У 2006 році почав виходити щотижневий Бюлетень УГСПЛ з аналізу законодавчої діяльності парламенту в сфері прав людини (проект здійснюється завдяки фінансовій підтримці, яку надано на підставі угоди про співпрацю між Інститутом сталих спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) та Агентством США з міжнародного розвитку (ISC/UCAN) [25, с. 261-263].

Громадське обговорення законопроектів. УГСПЛ проводила обговорення низки законопроектів за участю парламентарів, науковців експертів та представників громадськості. Зокрема, протягом 2003-2006 років були проведені два обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу України, законопроекти про мирні зібрання, про політичних репресованих тощо.

7. Видавнича діяльність.

Українська Гельсінська спілка з прав людини приймає участь у видавничих проектах, одні з останніх:

— видання перекладу рішень Європейського суду з прав людини за статтею 11 (проект реалізовується спільно з Інститутом «Республіка»);

— переклад та видання Вказівок ОБСЄ до розгляду законодавства зі свободи совісті та релігії ;

— участь у підготовці Аналітичної доповіді та рекомендацій „Посилення співпраці між Україною та ЄС щодо утвердження верховенства права в Україні” [25, с. 267].

4.4. Реакція влади на діяльність УГГ

Радянська влада відповіла на створення УГГ своєрідним “салютом”: відразу ж у ніч на 10 листопада “невідомі особи” закидали вікна квартири М.Руденка камінням, поранивши при цьому 72-річну О.Мешко. З цього моменту і до фактичного розгрому групи на початку 80-х років УГГ була об’єктом інтенсивних переслідувань і репресій, які іноді вражають своєю жорстокістю і підступністю тих, хто добре обізнаний з репресивною політикою в СРСР.

Члени УГГ швидко перейшли від Декларації до меморандумів, які поширювались у засобах масової інформації світу і розповідали, що “з перших років сталінської диктатури Україна стала ареною геноциду і етноциду”. Йшлося про голодомор 33-го року, репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників. Додався список політичних таборів і в’язнів. Наводилися приклади тотального стеження КДБ за громадянами, використання психіатрії з каральною метою.

Той факт, що автори виступали від імені правозахисної асоціації й апелювали до міжнародних правових норм, викликав особливе невдоволення властей. Початкове їхнє розгублення змінилося розробленим планом компрометації членів групи. У 1977 році почалися обшуки (під час яких їм підкидали долари, порнографію, зброю), а потім і арешти: в лютому – М.Руденка і О.Тихого, в квітні – М.Матусевича і М.Мариновича. Усім арештованим висувалось звинувачення в “антирадянській агітації і пропаганді”. Руденка було засуджено до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Вироки були максимально жорстокими.

“Жорстокий стиль” був продемонстрований також у справі М.Матусевича і М.Мариновича. Слідство над ними тривало майже рік. Слідчі, очевидно, сподівалося на те, що маючи справу з “неофітами” дисидентського руху (обоє арештованих через свою молодість раніше не брали участі в русі опору, хоча й переслідувалися за свої переконання), можуть добитись від них каяття, а відповідно розраховували на дискредитацію правозахисного руху в цілому. Однак вони прорахувалися. Маринович і Матусевич отримали стандартні максимально можливі строки – по 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У вироках звучали докази такого рівня: “Наклепницькі стверджував, буцімто в СРСР існує бюрократія і занепад економіки”.

У грудні було арештовано Лук’яненка: 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 заслання.

У відповідь на фактично протизаконні дії влади правозахисники відмовлялися визнати за цією владою право судити їх. Рух опору знову перейшов у фазу відкритого протистояння з владою, однак протистояння легального. У 1978 році почалося безпрецедентне в післясталінські часи збільшення апарату КДБ в Україні: створено 54 нових міських і районних управлінь КДБ, штат збільшено на 910 офіцерських посад і 460 посад прапорщиків і сержантів [36, с. 315].

Незважаючи на репресії, УГГ продовжувала функціонувати. У відповідь на арешти до неї вступили інші: Ольга Гейко-Матусевич, Петро Вінс, Юрій Литвин, Михайло Мельник з Київщини, Василь Овсієнко з Житомирщини, Василь Стрільців, Петро та Василь Січки з Івано-Франківської області. Дехто вступав до групи, ледве вийшовши з попереднього ув’язнення. Замість меморандумів група почала випускати інформаційні бюлетені про факти порушень прав людини в Україні, а також програмні статті “Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу”, “Наші завдання”.

В них вперше висувалась ідея, що боротьба за права людини перетворюється у боротьбу за права нації, і підкреслювалось, що УГГ є спадкоємницею попередніх етапів боротьби українського народу за визволення. Вони були опубліковані англійською мовою вашингтонським Комітетом Гельсінською комісією Конгресу США.

Члени УГГ, яких влада змусила емігрувати, організували закордонне представництво групи: в США (П.Григоренко, Н.Строката, С.Караванський), у Франції (Л.Плющ), в Німеччині (В.Малекнович) – і розпочали випуск періодичного видання “Вісник репресій в Україні. Це мало величезне значення для інформування західної громадськості про стан справ в Україні, а особливо для моральної підтримки правозахисного руху, бо учасники його були певні, що їхня доля не залишиться невідомою.

До захисту українських в’язнів сумління – тобто людей, які не здійснили ніякого насильства, але переслідуються тільки за свої переконання, — підключилася Міжнародна Амністія. Українців брали названими силами і доньками групи МА в різних країнах світу: вони добивалися від радянського уряду їх звільнення, намагалися полегшити їхні умови, врятувати їм життя. З.Красівським, наприклад, опікувалась група з Нью-Йорку (США), І.Сеник – німецька група, М.Мариновичем – група з Авіньону (Франція) [36, с. 318].

Так протистояння українських правозахисників з радянською владою припав на 1979 рік – групі було оголошено справжню війну. І ті з них, що наважувалися в цей час заявити про свою причетність до УГГ, були або дуже сміливими людьми, або вже професійними опозиціонерами, для яких протистояння з системою було єдиною прийнятною формою існування.

Методи ведення війни з боку влади ставали дедалі підступнішими: фабрикувалися суто кримінальні справи звинувачення (хуліганство, спроби зґвалтування, зберігання наркотиків, порушення паспортного режиму, дармоїдства та ін.), щоб правозахисники страждали ще й серед кримінальних елементів у місцях позбавлення волі. Відбувалося побиття членів невідомими.

Ось кілька прикладів. Перед дверима квартири О.Мешко інсценували збройний напад на неї “з метою пограбування”, очевидно, розраховуючи, що серце немолодої жінки не витримає стресу. Ольгу Гейко-Матусевич побили на вулиці “невідомі”, а потім відвезли до міліції і склали протокол про те, що вона вчинила бійку, пригрозивши, що справу про хуліганство буде передано до суду. Ю. Литвина затримала міліція, відвезла до… витверезника. Там його жорстоко, по-садистському били, прив’язавши до ліжка. Незабаром він був арештований за “опір міліції” (очевидно, як “опір” розуміли те, що він під час знущань називав своїх мучителів фашистами). В аеропорту с. Богдарин (Бурятія) затримали вчителя англійської мови П.Розумного з Дніпропетровщини, який провідував засланця Євгена Сверстюка, і під час обшуку знайшли в його кишені складаний ножик. Цього виявилося досить, щоб пізніше, після оголошення його вступу до УГГ, його арештували і засудили до трьох років таборів за “незаконне носіння, придбання, зберігання, виготовлення і збут вогнепальної або холодної зброї, бойових припасів і вибухівки” [36, с. 320].

Особливо аморальною (якщо взагалі можна говорити про якусь моральність у діях влади щодо дисидентів) була фабрикація справи М.Горбаля.

Якась жінка, з якою він випадково зустрівся у своїх знайомих, попросила ввечері провести її до гуртожитку. Завівши Горбаля у досить безлюдне місце, справді поруч з якимись гуртожитками, вона почала галасувати. Ніби з-під землі з’явились “дружинники”, які затримали “злочинця”, побили його і відвели до міліції. Вже будучи засудженим на 5 років “за спробу згвалтування”, М.Горбаль заявив про вступ до УГГ (подібну тактику використовували й інші члени групи, які до арешту не афішували свого членства в ній, щоб встигнути хоч дещо зробити).

У 1979 році поширилась також практика переслідування родин, друзів, знайомих, сим патиків членів УГГ: обшуки, звільнення з роботи та ін. Матері, дружини, сестри переважно намагалися підтримати моральний дух в’язнів, їздили на побачення або до Москви, щоб передати дані, які змогли вивезти з тих побачень. Були випадки, коли наречені приїздили до в’язнів у табір або на заслання і одружувались з ними.

Терор проти УГГ був просто нищівним. Протягом 1979 року 9 членів групи опинились за гратами, 2- емігрували, а Михайло Мельник після обшуків, що передували арештові, покінчив життя самогубством. Влада вела боротьбу на знищення УГГ. Дисиденти відповіли безпрецедентною акцією: про вступ до групи оголосило 8 чоловік. Четверо з них у цей час перебували за колючим дротом (С.Караванський, О.Попович, Б.Ребрик, Д.Шумук), а четверо – відбували заслання (о.Василь Романюк, І.Сеник, С.Шабатура, В.Чорновіл). Звичайно, це була суто символічна акція, однак вражає мужність людей, які знали, що для багатьох із них це означає не тільки нове позбавлення волі, а й загрозу для життя.

Восени 1979 року з’явився меморандум УГГ, під яким стояв 21 підпис. В ньому говорилось таке: “Вважаємо, що Гельсінська група в Україні на сьогоднішній день стала національною проблемою. Кровною справою українського народу. Кровною справою нації”[36, с. 331]. Звертаємо увагу українських патріотів на винятковий смисл її існування. На те, що Група стала фактором національно-визвольної боротьби українського народу за своє національне і політичне визволення та за право людини жити вільно на тій землі, де вона народилася, де жили її предки.

Наприкінці 1979 поч. 1980 р. УГГ агонізувала. Більшість її членів перебували в таборах або на засланні. Тоді про вступ до групи заявили: Я.Лесів, З.Красівський, І.Сокульський, В.Стус, котрі нещодавно повернулися з ув’язнення; Йосип Зігельс, який на той час перебував в ув’язненні, а також Петро Розумний, якого відразу арештували. На прохання О.Мешко, завдяки якій група ще існувала фактично, В.Стус офіційно взяв на себе керівництво. Це був фатальний для нього крок. Важко хворий (після операції в тюремній лікарні у нього залишилась тільки третина шлунку), Стус знав, що це приведе його знов до табору, вижити в якому у нього ніяких шансів не було. Він свідомо пішов на жахливе, розтягнуте на кілька років самогубство.

У січні-березні 1980 р. УГГ встигла випустити два інформаційні бюлетені. Почалася нова серія арештів т.зв. “олімпійських” до Московської олімпіади власті “очищали” міста України від дисидентів): арештовано О.Гейко-Матусевич, З.Красівського, І.Сокульського, В.Чорновола, В.Стуса. Арештований Стус відмовився під час слідства давати покази і ходити на допити – на нього надягли наручники і водили до слідчого силоміць. Під час обшуку в його квартирі не знайшли нічого, крім паперів 60-х років. Це не завадило засудити поета на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Для нього цей вирок став смертним. Арештували й 76-річну О. Мешко і засудили до 8 місяців таборів і 5 років заслання, яке вона й відбула на березі далекого Охотського моря. У березні 1981 р. арештували останнього члена УГГ, який ще перебував на волі – Івана Кандибу (10 років таборів і 5 – заслання). УГГ у повному складі опинилася в таборах та на засланні. Це був вельми красномовний фінал політики держави щодо легальної правозахисної діяльності її громадян [36, с. 334].

Утім, залишалось ще закордонне представництво УГГ. Надія Світлична, яку змусили емігрувати до США у 1980 р., випускала на пошти української діаспори “Вісник репресій в Україні” українською та англійською мовами. Інформація, що рух опору все ж таки існує, оскільки знаходилися люди, здатні і переправляти на Захід.

В кінці 1980 р. відбулась Мадридська конференція з питань виконання Гельсінських угод. Радянська делегація всіляко саботувала обговорення проблеми прав людини в СРСР, концентруючи увагу на процедурних питаннях і проблемах кордонів. На жаль, дії закордонних представників УГГ П. Григоренка та Н. Стропатої-Караванської, які прибули на конференцію і давали інтерв’ю західній пресі про переслідування правозахисників в Україні, мали суто символічний ефект. Після вторгнення радянських військ до Афганістану і подій у Польщі стало очевидно, що СРСР і країни “Східного блоку” остаточно визнали за собою право не рахуватися з міжнародними правовими нормами.

На початку 1981 р. у Львові заарештували Михайла Гориня, який формально не був членом групи, підкинувши до підвалу його будинку самовидавські статті і приписавши йому їх авторство. В спеціальній “зоні” ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області почались активні допити членів УГГ у справі М. Гориня. Всі допитувані – Руденко, Маринович, Бердник, Калениченко, Лук’яненко, Тихий, Кандиба, Стус – категорично відмовились давати будь-які свідчення проти нього. Це не завадило засудити Гориня до 10 років таборів та 5 заслання і відправити його в той самий табір, де в дворику для прогулянок інші “гельсінці" прийняли його до групи, оскільки він підготував цілу низку її матеріалів [21, с. 89].

Становище “гельсінців" у таборах дедалі погіршувалося. Лук’яненкові уповноважений КДБ заявив, приміром, таке: “Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися? Ви ж продовжуватимете боротися проти нас”. Почалися повторні засудження членів УГГ, причому в тих самих таборах. Вони здійснювалися з неприхованим садизмом – коли до звільнення лишалося кілька днів або тижнів.

У 1984 р. вдалося примусити прилюдно покаятися Олеся Бердника – єдиного з усіх членів УГГ. Його заяву, в якій він засуджував свою “злочинну” діяльність і колишніх однодумців, 17 травня 1984 року опублікувала “Літературна Україна” (ця акція справила гнітюче враження на його колишніх товаришів). О. Бердника було помилувано. Деяких членів УГГ в таборах просто знищували нелюдськими умовами існування. 5 травня 1984 р. помер Олекса Тихий (йому не надали вчасно лікарської допомоги). 4 вересня того ж року, напередодні дня пам’яті червоного терору, помер Юрій Литвин, який, ймовірно, вчинив спробу самогубства. Рівно через рік у карцері внаслідок голодовки і холоду загинув Василь Стус, творчість якого була висунута на здобуття Нобелівської премії. 7 жовтня 1984 року помер Валерій Марченко, який став членом УГГ після повернення з попереднього ув’язнення і якого повторно заарештували, хоча він мав дуже хворі нирки.

Мирослав Мартинович, перебуваючи у цей час на засланні в с. Саралжин у Казахстані, про цей смертоносний укіс українців написав такі рядки, присвячені полеглим табірним друзям:

Мабуть, останнім, у 1985 році, до УГГ вступив художник Петро Рубан з Конотопа, ув’язнений за звинуваченням у приватному підприємництві.

Зауважимо, що українські політв’язні, яких було в політичних таборах СРСР найбільше, не припинили своєї боротьби навіть у найважчі роки і ніколи, на відміну від Московської Гельсінської Групи, не оголошували про розпуск своєї групи (МГГ оголосила про свій розпуск у 1982 р., саме тоді до УГГ як іноземні члени вступили в концтаборі Кучино естонський правозахисник Март Ніклус та литовський Віктора П’яткус) [21, с. 92].

В Україні правозахисний рух практично вмер. Здавалося, в умовах всевладдя КДБ, тотального нехтування законом, корупції і загнивання владних структур усіх рівнів, дисидентам залишається тільки одне – вмирати в таборах у виснажливій боротьбі з системою при повній байдужості, нерозумінні і застиглій тиші основної маси так званого українського народу… Однак моральний подвиг політв’язнів України не був даремним. Небо відгукнулося нарешті на висоти їхніх прагнень і страждань і на весь довгий шлях боротьби українців за волю. Засвітилась зоря надії.

Прийшла “перебудова”. Політв’язнів почали відпускати з таборів і заслання після “помилування” них М. Горбачовим. Проте в Кубинському таборі досиджували “гельсінці” та інші політв’язні, які затялися не писати нічого схожого на прохання про помилування. Останніми, мабуть, повернулися додому І. Кандиба, В. Овсієнко, М. Горбань, Ю. Бадзьо (1988 р.), Л. Лук’яненко (1989 р.), Б. Климчак, М. Матусевич (1990 р.) [21, с. 93].

Більшість колишніх політв’язнів повернулися в Україну, повернулися й до активної громадсько-політичної діяльності. Знову довелося долати провокації міліції й КДБ, цькування в пресі, відновлювати громадські організації.

Серед перших таких організацій у 1988 р. постала Українська Гельсінська Спілка, ядро якої склали українські правозахисники. Метою своєї діяльності вона проголосила досягнення незалежності України. Поруч із Народним Рухом України, вона стала однією з найбільш динамічних політичних сил, які сприяли розбудові демократичного суспільства в Україні і відіграла вирішальну роль у формуванні політичної опозиції комуністичній партії… Почалася нова епоха.

Важливе значення УГГ полягає в тому, що це була перша дійова опозиційна організація, якам утворилась на легальних засадах. Вона не двозначно поставила українську проблему в контекст загальнолюдських цінностей. Особливе значення мало те, що вона стала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей в Україні. Вражають твердість і послідовність членів УГГ у відстоюванні своїх принципів.

Вельми показово, що у складі УГГ об’єднувалися представники зовсім різних, навіть протилежних ідейних напрямів опору. Тут були націоналісти (З. Красівський, П. Січко та ін.), марксисти (Л. Плющ), люди, що дотримувались загальнодемократичних принципів (П. Григоренко), націонал-демократи (Л. Лук’яненко, Ю. Литвин, В. Чорновіл), “чисті” правозахисники (Й. Зісельс, В. Маленкович). Захист прав людини – а отже, прав нації – став базою об’єднання різноманітних сил. УГГ була своєрідним відбитком, продовженням усіх попередніх етапів розвитку українського руху опору. Все це варто занести в актив історії групи.

За підрахунками В. Овсієнка, кількість реальнодіючих членів групи ніколи не перевищувала 5-10 чоловік. Для багатьох членство в УГГ було суто символічним, хоч покарання за це – дуже реальним. Із 40 членів групи 39, які були ув’язнені, мають на своєму страсному рахунку 550 невольничих літ [21, с. 93].

4.5. Причини невдачі опозиційного руху

Значний внесок в осмислення ролі правозахисного руху в Україні зробив Юрій Литвин, написавши в квітні 1979 року статтю "Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи" [36, с. 408]. Стоячи загалом на анархо-синдикалістських позиціях, він розглядає правозахисний рух як протиборство суспільства, яке прагне якомога більшої свободи, і держави, яка намагається рухатися до деспотизму. Силу українського правозахисного руху він вбачає у високих моральних якостях правозахисників, що він є гідною ланкою світового руху та що він неполітичний.

Над великим дослідженням з історії України працював виключений з аспірантури історик Михайло Мельник (працю вилучили з обшуком 6-7 березня 1979 року, після чого автор 9 березня наклав на себе руки), над спогадами – Борис Антоненко-Давидович – і їх викрали.

Теоретична думка правозахисників підводила до висновку, що правове суспільство в Україні не може постати як наслідок реформування існуючої системи, за колоніального становища України. Це можливе тільки за умов її незалежності.

Хоча владі жорстокими репресіями вдалося приглушити правозахисний рух в Україні, та остаточно вона його не викорінила. 1981 року, у 9-у річницю арештів, у Києві були розклеєні листівки: "Співвітчизники! 12 січня – День українського політв'язня. Підтримайте його!" Це була справа рук п'ятьох молодих інтелігентів, троє з яких українці, двоє – євреї. Журналіст Сергій Набока, перекладач Леонід Мілявський, математик Лариса Лохвицька, ендокринолог Інна Чернявська дістали по три роки ув'язнення за "наклепи на радянську дійсність", виявлені в їхніх статтях та віршах. Наталка Пархоменко, мати малої доньки, була звільнена [36, с. 410].

Колишній політв'язень Йосип Тереля вдається до відчайдушної спроби продовжити відкриту правозахисну діяльність у Галичині: 9 вересня 1982 року п'ятеро українських греко-католиків оголосили себе Ініціативною групою захисту прав віруючих і Церкви. Її членом стала Стефанія Петраш, чоловік якої Петро, сини Василь і Володимир були ув'язнені за правозахисну діяльність. 24 грудня Й. Тереля знову опинився за ґратами.

Заарештовані правозахисники не йшли на жодні компроміси. Вони саботували розслідування, суди, не підписували протоколи допитів, не визнавали свої дії злочинними, відмовлялися від радянського громадянства. Це була відкрита конфронтація з окупаційною владою. Склався парадокс: правозахисники протестують проти порушень законів, а каральні органи новими репресіями намагаються довести, що порушень законності немає…

Група діяла й у неволі. Так, у 1979 році з табору особливо суворого режиму Сосновка (Мордовія) вислизнуло "Звернення українського національного визвольного руху в справі української самостійності" (відоме як "Заява 18-х політв'язнів", автор Л. Лук'яненко), де викривався колоніальний характер влади в Україні [36, с. 419].

Окремо слід згадати документ "Спроба узагальнення" Олекси Тихого та Володимира Романюка (1978), у якому автори проголошують вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів. Автори пропонують для врятування нації від духовного і культурного знищення прийняти певні норми поведінки для українця. Вони зводяться, в основному, до пасивного спротиву русифікації: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України, не їхати на роботу за межі України. Крім того, дотримуватися загальнолюдських норм поведінки: не лихословити, не пиячити, не наживати предметів розкоші, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на добродіяння. У висновку Романюк і Тихий пишуть: "Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР" [36, с. 420].

Блискучим зразком правозахисної публіцистики є "З таборового зошита" Василя Стуса, що, вкупі з висуненням його поетичної творчості на здобуття Нобелівської премії, коштувало йому життя.

З усіх членів Групи тільки один Олесь Бердник покаявся після 5-ти років ув'язнення і був звільнений у квітні 1984 року.

Захоплює хоробрість наших жінок – Оксани Мешко, Ольги Гейко, Оксани Попович, Надії Світличної, Ірини Сеник, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури, Раїси Руденко, які до кінця витерпіли неволю в нелюдських умовах і зберегли свої душі незаплямованими. А ті жінки, які залишилися у "великій зоні", були опорою й підтримкою в'язнів. Віра Лісова й Олена Антонів, щомиті ризикуючи, розподіляли допомогу родинам політв'язнів, яка надходила з Фонду Олександра Солженіцина (для поїздки на побачення, на спорядження пакунка). По суті, Україна 80-х років, як не раз у нашій трагічній історії, трималася на козацьких дружинах, матерях і сестрах, таких як Ганна Михайленко (ув'язнена 1980 р. в психіатричці на 8 років), Стефанія Петраш (дружина Петра, мати Василя і Володимира Січків), Валентина Чорновіл та Атена Пашко (сестра і дружина В'ячеслава Чорновола), Ольга Горинь (дружина Михайла Гориня), Ніна й Алла Марченко (мати і тітка Валерія Марченка), Михайлина Коцюбинська, Леоніда Світлична (дружина Івана Світличного), Ольга Стокотельна (дружина Миколи Горбаля), Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя), Ніна Обертас, Ольга Бабич (сестра Сергія Бабича), Таміла Матусевич (сестра Миколи Матусевича), Валентина Сокоринська (дружина Олеся Бердника), Надія Лук'яненко (дружина Левка Лук'яненка), Валерія Андрієвська (дружина Євгена Сверстюка), Люба Хейна (дружина Мирослава Мариновича) та інших. Вони їздили на побачення, вивозили інформацію, переправляли її за кордон, морально підтримували в'язнів і страждали разом з ними, а часто й гірше за них, тому що кагебісти шантажували не тільки їх самих, але й дітей [24, с. 318].

Коли чоловіки, сини і брати пішли на війну – козацькі матері, жони і сестри взяли на себе тягар їхнього захисту, виховуючи в той же час нове покоління козацьких дітей (в українській мові, на відміну від російської, "воспитать" – "виховати", цебто насамперед зберегти дітей від небезпеки, а не прогодувати).

Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з'їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:

"…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше" [24, с. 324].

До такого висновку підштовхує піднесений стиль більшості документів Групи, що відзначила в 1981 році й Ніна Строката в післяслові до видання Інформбюлетнів.

Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР.

Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. 1978 року лідери Московської, Української і Литовської гельсінкських груп були висунуті на здобуття Нобелівської премії миру. 1985 року на Нобелівську премію в галузі літератури була висунута творчість члена Групи Василя Стуса. Але Москва розв'язалася з ним у традиційний російський спосіб: "Нет человека – нет проблемы". Стуса поспішили знищити в карцері "табору смерті" Кучино, знаючи, що цю премію присуджують у жовтні кожного року – але тільки живим [24, с. 335].

Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у 1982 році, бо одні її члени були ув'язнені, інші викинуті за кордон. Були розгромлені Грузинська, Литовська й інші групи. Українським же правозахисникам був один шлях – у концтабори. Майже всі будучи в неволі, вони твердо вирішили не здаватися. Члени УГГ, які сиділи в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Пермської области, порадилися – і Українську Гельсінкську Групу не розпустили. (До речі, на особливо суворому, камерному режимі в Кучино в період від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року – у різний час і в різних камерах – сиділи члени УГГ Олесь Бердник, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Віталій Калиниченко, Іван Кандиба, Юрій Литвин, Левко Лук'яненко, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Петро Рубан, Іван Сокульський, Василь Стус, Богдан Ребрик, Олекса Тихий, Данило Шумук, іноземні члени УГГ естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ у найтяжчу годину – в 1982 році. А поруч на суворому режимі сидів Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи вони не збиралися в такій кількості). Умови в неволі були справді особливо суворі: камерне утримання, неякісна їжа і брудна вода, заборона одержувати ліки й літературу з волі, запроторення до карцерів, робота, один підцензурний лист на місяць, позбавлення побачень – окремі в'язні роками не бачили нікого, крім співкамерників і наглядачів… Недарма Кучино стали називати "табором смерті" [36, с. 441].

Перебудова прийшла в концтабори суворого режиму на початку 1987 року у вигляді "помилувань", на особливо суворий режим – у 1988. Тобто влада й далі вважала правозахисників злочинцями, але проявила до них милосердя. Реабілітовані вони були, в основному, після ухвалення Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 року.

У середині 80-х років навіть правляча верхівка СРСР переконалася, що тоталітарна держава повністю вичерпала свої внутрішні можливості, тому мусила звернутися до суспільства, щоб оновитися його силою. Політика "гласності" означала, що держава неохоче, але потроху відмовляється від тотального контролю над друкованим словом. Суспільство скористалося цим негайно: з'явилася маса видань, які раніше називалися б самвмидавом – разових, кількаразових і періодичних. Вони формували громадську думку і стали тим кайлом, що день-у-день довбало тоталітарний режим – і він почав піддаватися. Якщо ще арештовували – то на тиждень-два, якщо розганяли мітинг чи демонстрацію – то протести були ще більшими. Право на свободу слова, зібрань, сумління, зрештою, право на громадську і політичну діяльність, об'єднання в політичні партії суспільство вибороло тяжкими зусиллями перш за все горстки правозахисників – пасіонарних особистостей, які пройшли гарт у тюрмах і концтаборах. Вони стали моральним та ідейним осердям багатьох громадських та політичних організацій, які почали формуватися. 3 червня 1989 року на Львівському майдані в Києві відбулися установчі збори Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих, яке очолив Євген Пронюк.

Як тільки в період "гласності" й "перебудови" перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність. 6 вересня 1987 року Василь Барладяну, Іван Гель, Михайло Горинь, Зорян Попадюк, Степан Хмара, Вячеслав Чорновіл оприлюднили Заяву про створення Української ініціативної група за звільнення в'язнів сумління, де поставили вимогу звільнити і реабілітувати всіх політв'язнів; виключити з Кримінального кодексу статті, за якими ув'язнювали опозиціонерів; повернути в Україну тіла в'язнів сумління, що загинули в неволі. 8 вересня в Москві було створено Міжнаціональний комітет захисту політв'язнів. Величезну роль у руйнуванні СРСР і демократизації суспільства відіграли Наради представників національно-демократичнх рухів народів СРСР, де брали участь лідери українського правозахисного руху В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко, С. Хмара та інші. Одна з перших таких нарад відбулася в липні 1988 року у Львові [18, с. 99].

З 1987 року починають виникати перші так звані неформальні об'єднання, які розширювали рамки дозволеного, де обговорювалися пекучі проблеми суспільства, де явочним порядком здійснювалася найважливіша зі свобод людини – свобода слова. Так, Український культурологічний клуб постав у Києві 6 серпня 1987 року, Товариство Лева у Львові – 19 жовтня 1987.

Одночасно в Галичині розгортається підтриманий УГГ – УГС потужний рух за відновлення репресованої Української Греко-Католицької Церкви. У травні – жовтні 1989 р. Комітет захисту УГКЦ (Василь Січко, Степан Хмара та інші) організовують голодівки в Москві з вимогою легалізувати репресовану Церкву. 17 вересня 1989 року у Львові відбувся 250-тисячний мітинг греко-католиків біля Собору Святого Юра. 5 червня 1990 року в Києві відновлюється Українська Православна Автокефальна Церква. Легалізуються гнані досі протестанські церкви [36, с. 461].

30 грудня 1987 року було оголошено про відновлення діяльності Української Гельсінкської Групи. Відновлений улітку 1987 року В. Чорноволом журнал "Український вісник" став її друкованим органом, члени редколегії Богдан Горинь, Василь Барладяну, Павло Скочок, Віталій Шевченко, Степан Сапеляк, Микола Муратов – новими членами Української Гельсінкської Групи.

11 березня 1988 року за підписами Михайла Гориня, Зіновія Красівського і Вячеслава Чорновола було опубліковано "Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості" про відновлення діяльності УГГ. Звернення підтримали члени УГГ Левко Лук'яненко (він тоді ще був на засланні в Томській обл.), Оксана Мешко (Київ), Микола Матусевич (на засланні в Читинській обл.), Зіновій Красівський (Львівська обл.), Вячеслав Чорновіл (Львів), Михайло Горинь (Львів), Петро Розумний (Дніпропетровська обл.), Василь і Петро Січко (м.Долина), Йосиф Зісельс (м.Чернівці), Ярослав Лесів (Івано-Франківська обл.), Ольга Гейко-Матусевич (Київ), Василь Стрільців (Івано-Франківська обл.) і кооптовані в УГГ у грудні 1987 року Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Павло Скочок (Київська обл.), Віталій Шевченко (Київ), Степан Сапеляк (Харків), Микола Муратов (Москва). Усього 19 осіб. Головою УГГ оголосили Л. Лук'яненка, за його згодою. Виконавчий Комітет складався з трьох робочих секретарів: М. Горинь, З. Красівський, В. Чорновіл. Діяло Закордонне Представництво УГГ у складі: Микола Руденко, Надія Світлична, Леонід Плющ, Ніна Строката-Караванська [36, с. 470].

Виконком узявся скласти новий програмовий документ – Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки. Його розробили Вячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині. Принципи були частково оголошені на 50-тисячному мітингу у Львові 7 липня 1988 року братами Горинями, яким удалося доступитися до слова, а В. Чорновіл поширював текст Декларації. З цього моменту починається історія Української Гельсінкської Спілки, яка, власне, ставила перед собою вже виразно політичні цілі. Тобто була передпартією, доказом чого є відмова влітку 1989 року Міжнародної Гельсінкської Федерації прийняти УГС до свого кола. 29 квітня 1990 року Установчий з'їзд УГС перетворив її на першу в Україні політичну організацію, альтернативну КПРС/КПУ – Українську Республіканську партію. Щоб продовжити традицію неполітичного правозахисного руху в Україні, 16 червня того ж року з ініціативи Оксани Мешко було створено Український комітет "Гельсінкі-90" [36, с. 472].

Отже, правозахисний рух в Україні був невід'ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії.

4.6. Аналіз історичного внеску УГГ в життя українськогонароду

Про характер українського дисидентства писалося багато, і немає потреби повторювати очевидних аргументів. З одного боку, дисидентський рух 60-80-х років минулого століття репрезентував в Україні потужний світовий рух за права людини. З другого боку, він був модифікацією національно-визвольної боротьби українського народу. Отже, Сфінксом, жити якому довелося до кінця 80-х, коли головні акценти як в Україні, так і в “соціалістичному” світі загалом були перенесені на національно-визвольні аспекти руху [31, с. 75].

Пульс життя від того часу б’є в руслі державницької ідеї, яку по-різному розуміють на Сході й на Заході України, але яка дала нам все-таки чудо 1 грудня 1991 року. В масовій свідомості закріпилося переконання: права людини можна повністю гарантувати лише у власній державі. Що ж, незважаючи на всі теоретичні суперечки, світова практика загалом підтверджує цей постулат. Однак із нього ми зробили неправильний висновок: спершу треба побудувати державу, а вже потім боротися за права людини. Те, що було злите воєдино, тепер розділене і взаємно протиставлене.

Зі скрині історії видобуто давню суперечку довкола пріоритетності прав людини над правами нації і навпаки. Природно, знайшлися адепти обох крайнощів, хоч сама собою дискусія безглузда і нагадує відому з фізики ХІХ ст. Дискусію довкола хвильової та корпускулярної природи світла. Принагідно до нашої теми можна сформулювати такий висновок: порушення свободи людського духу в одних випадках виявляється як порушення прав людини, тобто прав найменшої “корпускули” суспільства, зате в інших – як порушення прав нації, як деформація того духовного поля, яке охоплює велику групу його носіїв. Абсолютизація лише одного з цих виявів приводить до викривлення істини. На порозі 80-х років українські дисиденти своєю громадянською (а часом і фізичною) смертю подолали смерть свого покоління, а за ним і суспільства в цілому. Ідея захисту прав людини була не зрадою національної ідеї. Світ змінився, а разом із ним змінилося семантичне наповнення ключового для націоналістів поняття “благо України”. Проблема тепер не стільки в тому, що хтось бажає Україні зла, скільки в тому, що самі ми, українці, твердо не знаємо, в чому її благо. Отож, правильне його визначення зняло б конфлікт поколінь і об’єднало б усіх у єдиному пансіонарному потокові [31, с. 78].

Природа з покоління в покоління ліпить з української глини як месників, так і духовних месій. Міняються лише епохи, які кличуть до дії то одних, то других. Сучасна епоха так нестримно еволюціонує в бік морального імперативу, що благом України буде не новітня гайдамаччина, а те, наскільки точно наша земля впишеться в світоглядні й геополітичні стандарти майбутнього.

Видається апріорним, що ідея, яка мала б сколихнути всю Україну, мусить органічно відповідати її глибинній природі. Чи буде ця ідея демократичною. Якщо розуміти під цим словом ненасильницький характер розвитку, то сумніву в нас немає: в сучасних політичних обставинах українські арафати мали б ще менше шансів, ніж арафати палестинські [36, с. 489].

Але якщо розуміти демократію як плюралізм? Захід намацував істину поступово, методом “проб і помилок”, вважаючи різні шляхи до неї однаково доступними. Демократія – це емпіричний пошук втраченої колись істини, коли кожен пілігрим має однакові шанси на успіх. Слов’янська ментальність, навпаки, досі не відчувала себе комфортно в плюралістичній багатоваріантності, оскільки самою своєю природою вона орієнтована на одну-єдину, абсолютну істину. На цьому грунті якраз і розцвів комуністичний універсалізм, який давав ілюзію істинності.

Крах цієї ілюзії не має закривати нам шлях до пізнання свої природи. Сумно, що минулі й жорстокі до нас епохи дали їй назву, що стала знаменитою “slavus-sclavus” (“слов’янин-раб”). Але виводити на більшовицький манір нову і “кращу” породу українців справа безнадійна. Треба поєднати ту природу, що є зі світом, що буде. Якщо народ орієнтований на довіру до Абсолюту, то треба його народові повернути, скинувши з вівтаря сурогат істини – ідеологію[36, с. 490].

Україна, поза всяким сумнівом, ступила на шлях свого відродження. Ідея державної незалежності охоплювала щораз ширші верства населення – природно, розгалужуючись за різними ступенем радикальності. На концептуальному рівні ринковий характер майбутньої економіки не викликав серйозних заперечень. Ішов процес структуралізації політичного життя. Підводилася з колін національна культура, відроджувалася українська Церква.

І все ж на кожному з цих напрямів, у якому з почерговим ентузіазмом струменіла надія України, витворився раптом якийсь невидимий бар’єр. На кожному нагромадилась певна потенціальна енергія, яка ніяк не могла перетворитись у кінетичну. В цю загуслу атмосферу чекання мусила прийти іскра розв’язки – інакше загальне розчарування стало б легкою поживою наших сусідів.

Уважний аналіз засвідчує, що глибинною причиною буксування є духовна криза народу. Люди все ще діють за схемами, логічними для тоталітаризму, а в такому разі перший наступ на його твердині і не міг бути переможним. Це чутливо вловила народна інтуїція, наслідком чого стала велика спрага на духовність. Кількість спраглих безперервно зростає і серцем кожен із них чекає вже не стільки на месника, скільки на Месію.

Висновки

Отже, правозахисний рух в Україні був невід'ємною частиною загальнолюдського поступу в дусі свободи. Він виник на ґрунті національно-визвольного руху та опозиційного комуністичній ідеології інакодумства, поставленого тоталітарною державою поза законом, із суспільної необхідності захищати елементарні права людини від постійних порушень їх із боку держави – у соціально-економічній, національно-культурній сфері, щодо релігії.

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського національно-визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її можна порівнювати з Кирило-Мефодіївським братством (1845-1847). Але якщо Братство після арештів не залишило по собі організаційних структур, то в УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшості нині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних і націоналістичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежності, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.

Здобуття незалежності України було справді чудом: невеличка група людей на чолі з письменником Миколою Руденком, разом з колишніми політв'язнями радянських концтаборів, правозахисниками і дисидентами зуміла на хвилі часу проголосити ідею незалежності настільки сильно і настільки переконливо, що мільйони українців, яким до того часу ідея незалежності була далека, повірили у цю ідею і проголосували за неї.

Сьогодні без перебільшення можна сказати, що вирішальну роль у процесі здобуття незалежності відігравали члени Української Гельсінської Групи, яка згодом перейменувалась в Українську Гельсінську Спілку.

Найактивнішу роль у процесі здобуття незалежності відіграли лідери УГГ Вячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, які від самого початку перебудов-чого періоду активно включилися у творення нового політичного життя за нових демократичних умов державності України. Позитив це чи негатив, але саме в Українській Гельсінській Групі брали свій початок нові політичні структури — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України і багато інших.

Членами УГГ були всього 47 осіб: 45 громадян України і двоє громадян Росії. Ця невеличка група людей з'явилася саме у дуже відповідальний момент української історії. Об'єднана ідеєю незалежності і самостійності, ця група здобула перемогу і розійшлася по різних партіях і організаціях. Це унікальний приклад в історії визвольних рухів за самостійність, коли політична група революційне орієнтованих людей спроможна здобути державність, але не спроможна взяти владу у свої руки.

За кордонами України, у США, зразу після створення Української Гельсінської Групи був створений Комітет Гельсінських Ґарантій для України, який очолив президент “Смолоскипа” д-р Андрій Зварун і до якого входили найактивніші українські правозахисні діячі Америки — Уляна Мазуркевич, Ігор і Божена Ольшанівські, Ігор Кошман, Богдан Ясень. Без кількарічної активної діяльності цього Комітету ідеї, документи й матеріали Української Гельсінської Групи ніколи не дійшли б до західних ЗМІ, політичних і громадських діячів Заходу. Діяльність цього Комітету, а згодом і Закордонного Представництва УГГ, яке очолювали ген. Петро Григоренко, Надійка Світлична і д-р Ніна Строката, зробила проблему України і її незалежності об'єктом зацікавленості і підтримки низки держав західного світу.

Діяльність УГГ, чітка, виразна і безкомпромісна позиція її лідерів у здобутті незалежності записані золотими літерами в новітній історії України.

Ми низько схиляємо наші голови перед тими членами УГГ, які передчасно пішли з життя, і щиро вітаємо тих членів УГГ, які зустрічають свій 25-річний ювілей у незалежній Україні.

Створення УГГ об'єднало українців і не-українців в Україні, в таборах, в СРСР, у цілому світі. Сотні і сотні людей, жертвуючи власною свободою і безпекою, на всіх континентах приєднувались і приєднували до цієї ідеї, поширювали її багатьма мовами світу. Завдяки ним цивілізований світ дізнався про Україну і про її проблеми.

Переймаймо ж цей безцінний досвід, дослухаймося до цих людей, вчімся безкорисливості і жертовності, щоб сьогоднішній здобуток громадянських прав примножувався і ми ще не раз могли з вдячністю згадувати учасників Гельсінської Групи та всього правозахисного руху!

Список використаних джерел

1. Амальрик А. Записки диссидента: мемуари: Ардис, 1992. — 361 с.
2. Білоус Л. Правозахисний рух у відродженні української держави: Спеціальність 23.00.02 — політичні інститути та процеси: Автореферат. — ЛДУ ім. І.Франка. – Львів. — 1994. — 25 с.
3. Бойко О. Д.Історія України у ХХ столітті: 20-90 роки. — Ніжин : Стиль, 1994. — 284 с.
4. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник. — К. : Академвидав, 2004. — 687 с.
5. Галамай С. Боротьба за визволення України 1929-1989: мемуари; Канадське наукове товариство ім. Шевченка (Том ХХХV; ). — Репринтне видання. — Львів : Каменяр, 1993. — 343 с.
6. Горинь Б.В'ячеслав Чорновіл — ініціатор створення УГС // Вітчизна. — 2003. — № 7-8. — С. 133-137
7. Данилюк Ю. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. ХХ ст.): монографія . — К. : Рідний край, 2000. — 616, с.
8. Дідківська Г. Український правозахисний рух: Бібліографія // Слово і час. — 2000. — № 2
9. Дмитрук В. Україна не мовчала: Реакція українського суспільства на події 1968 року в Чехословаччині. — К. — 2004. — 311, с.
10. Інформаційний бюлетень, Ч.1. Серпень, 1990 /Український комітет "Гельсінкі-90". — Нью-Йорк. — 1990. — 29, с.
11. Історія України в особах ХІХ-ХХ ст.: історична література / Укл. І. Войцехівська та ін. — К. : Україна, 1995. — 479 с.
12. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років : монографія. — К. : Либідь, 1995. — 221, с.
13. Конституционные идеи Андрея Сахарова : Сборник /Сост. Л. М. Баткин,. — М. : Торг.-изд. предприятие "Новелла", 1990. — 95, с.
14. Лазаренко В. Лист у майбутнє: (Про відомого історика, правозахисника М.С.Мельника) // Київ. — 1999. — № 1-2. — С. 125-127
15. Лановик Б.Історія України : Навчальний посібник. — К. : Знання-Прес, 2006. — 598, с.
16. Лук'яненко Л. Вірую в Бога і в Україну: біографія окремої особи. — К. : МП "Пам'ятки Украiни", 1991. — 319 с.
17. Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників: Зб. творів. — К. : Журн. "Вітчизна" : Газ. "Ділова Україна", 1991. — 124, с.
18. Марченко А. Т. Мои показани: історична література. — М. : Моск. рабочий, 1991. — 267 с.
19. Новий довідник: Історія України: довідникове видання. — К.: Казка, 2005. — 735 с.
20. Овсієнко В. Вони були готові йти на смерть заради України // Українська культура. — 2006. — № 12. — С. 6
21. Овсієнко В.У них не було ілюзій, — вони свідомо йшли на Голгофу: До 25-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконання Гельсінських угод //Вітчизна. — 2002. — № 3-4 . — С. 84-93
22. Пасічник М. С. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2006. — 735, с.
23. Пасховер О.Помилка "отсидента": Українській Гельсінській групі — 25 років // Політика і культура. — 2001. — № 41 — С. 29-31
24. Політична історія України. ХХ століття. — К. : Генеза, 2002 — Т. 6 : Від тоталітаризму до демократії: (1945-2002). — 2003. — 693, с.
25. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник. — К. : КНЕУ, 2001. — 374, с.
26. Світлична Н. Відлетіла в сірім шнурку… : (Ніна Строката-Караванська) // Сучасність. — 1998. — № 10 — С. 159-160
27. Стус Д. Звичайне життя незгодних: В.Стус, С. Тихий , Ю.Литвин // Українська культура. — 2001. — № 8 — С. 7-9
28. Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. / Редкол. Тарас Гунчак (гол. ред.) та ін., Упоряд. і приміт. Оксана Сліпушко, Авт.передм. Оксана Сліпушко, Василь Яременко. — К. : Дніпро, 2001 -Т. 8: (40-ті — 80-ті роки XX ст.) / Ред. Косенко, Юрій. — 2001. — 398 с.
29. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. — К. : Либідь, 1997. — 349 с.
30. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: в 4-х т. /Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001. — Т.1 : Особистості /Софія Карасик та ін.; Укл. Євген Захаров, Ред.: Лариса Богораз, Олександр Даніель та ін. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 203, с.
31. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: в 4-х т. /Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001. — Т. 2 : Документи і матеріали: 9 листопада 1976-2 липня 1977 /Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 194, с.
32. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001. — Т. 3: Документи і матеріали: Серпень 1977-10 грудня 1978 /Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 238, с.
33. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: в 4-х т. / Харківська правозахисна група. — Харків : Фоліо, 2001.-Т. 4 : Документи і матеріали: 10 грудня 1978-11 березня 1988 / Укл. Василь Овсієнко, Ред. Ірина Рапп,. — 2-е вид., випр. та доп. — 2001. — 254, с.
34. Український визвольний рух /Центр досліджень визвольного руху. — К. : Вид. "Мс", 2003 — Збірник № 4: Боротьба народів Центрально-Східної Європи проти тоталітарних режимів у ХХ столітті / Ред. Володимир В’ятрович,. — 2005. — 271, с.
35. Український правозахисний рух = Ukrainian movement for human rights and justice: Документи й матеріали київської Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських Угод. — Торонто; Балтимор : Смолоскип, 1978. — 477 с.
36. Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. — К. : Генеза, 2001. — 557, с.
37. Чорновіл В. Твори: У 10 т. — К. : Смолоскип, 2002 — Т. 2 : Правосуддя чи рецидиви терору? Лихо з розуму (портрети двадцяти "злочинців"). Документи та матеріали 1966-1968 рр. /Упор. та коментарі Валентини Чорновіл, Передм. Леся Танюка. — 2003. — 903, с.