Вступ.

Розділ 1. Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б.Хмельницького.

1.1. Українсько-польські міжнародні відносини.

1.2. Українсько-московські відносини.

Розділ 2. Розбудова Української козацької держави та її диплоатичі зв’язки.

2.1. Відновлення української державності Б.Хмельницьким.

2.2. Монархізм Богдана Хмельницького.

Розділ 3. Основні напрями дипломатії Хмельницького в пошуках виходу.

3.1. Зовнішня політика уряду Б.Хмельницького (1648–1657).

3.2. Переяславська рада 1654 p.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження.Період кінця XV– середини XVIIст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська, а від нього – до козацького субетносу як складової частини українського етносу і його домінанти; утворення першої Запорозької (Базавлуцької) Січі та козацької держави Б. Хмельницького – Війська Запорозького.

Участь Б.Хмельницького у козацько-селянських вiйнах 30-х рокiв XVII ст. вiдiграла велику роль у формуваннi його як полiтика. Цi вiйни мали мiжнародне значення i набули загальноєвропейського розголосу. До них виявляли постiйний iнтерес держави, якi в той час визначали полiтичний клiмат у Європi, зокрема Францiя, Iспанiя, Швецiя i особливо Ватiкан.

Блискучi успiхи козакiв у визвольнiй боротьбi сприяли швидкому зростанню їхньої репутацiї. Володарi європейський країн (наприклад, Швецiї, Трансильванiї, Голандiї) прагнули їх перетягнути на свiй бiк. Наприкiнцi Тридцятилiтньої вiйни, в 1645 — 1646 рр., козацький корпус, який очолював Б.Хмельницький, був залучений на службу до французького вiйська принца Конде i в його складi брав участь в облозi та штурмi фортецi Дюнкерка.

Важливi i складнi дипломатичнi доручення Хмельницького гiдно i професiйно виконували його сподвижники, очолюючи посольства в рiзних державах. Серед них чигиринський полковник Федiр Вешняк-Якубович (вiдомий також пiд iм'ям Якубовський), який очолював перше українське посольство до Варшави (1648 р.) i до Москви (квiтень — червень 1649 р.). Прилуцький, а потiм кропивенський полковник Фiлон Джалалiй (Джеджалiй) виконував важливi дипломатичнi доручення, зокрема очолював українське посольство до Стамбула (1648 р.), де було укладено союз з Туреччиною.

Генеральний есавул Дем'ян Лисовець (Демко Чигиринський) був послом у Молдовi i Валахiї (1654 р.). Талановитим дипломатом був бiлоцеркiвський полковник Iван Гиря, який наприкiнцi 1648 р. очолював посольство до Варшави.

Корсунський полковник Максим Нестеренко був активним вiйськовим, полiтичним i дипломатичним дiячем у 30-х — 50-х роках. У 1646 р. разом з Б.Хмельницьким, який був тодi чигиринським сотником, їздив до Варшави на переговори з королем Владиславом IV у справi вiйни з Туреччиною i козацького походу на Чорне море. У груднi 1649 р. очолив Українське посольство до Варшави у справi ратифiкацiї Зборiвської українсько-польської угоди. Нiжинський полковник Iван Золотаренко був членом посольства, яке Б.Хмельницький вiдправив до Москви з проханням вiйськової допомоги в боротьбi проти Польщi.

Ця та iнша керiвна козацька старшина пiд проводом Б.Хмельницького творила незалежну українську державу в європейським спрямуванням.

Територіальні межідисертаційного дослідження збігаються з кордонами Української держави середини XVII ст.

Мета та завдання дослідження. Його метою є всебічне вивчення комплексу наукових проблем, пов’язаних з визвольною боротьбою на Україні у 1648-1657 рр. – складовою частиною тодішнього загальноукраїнського історичного процесу. Для реалізації цієї мети ставилися наступні завдання:

– дослідити й висвітлити динаміку розвитку, основні етапи, їх події, характер, рушійні сили, рівень і форми організованості, озброєння, політичні, соціально-економічні, демографічні наслідки визвольного руху середини ХVII ст. на Україні;

– вивчити зміст, характерні риси основних напрямків визвольного руху, їх взаємозв’язок та взаємовплив на розгортання цього процесу;

– сформувати наукові висновки про особливості визвольної боротьби;

– опрацювати наявні документи, ввести в науковий обіг виявлені у ході досліджень історичні джерела з історії 1648-1657 рр.

Об’єктом дослідженнястала національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин – невід’ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом дослідженнявиступає дипломатичні відносини Б.Хмельницького.

Структура дослідженнявизначена метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів основної частини, висновків та бібліографії. Обсяг роботи — 49 стор., з них основного тексту – 42 с. Список використаних джерел і літератури становить 17 найменувань.

Розділ 1. Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б.Хмельницького

1.1. Українсько-польські міжнародні відносини

Богдан Хмельницький жив у складний час, визначальним фактором котрого в українському національному житті було тс, що нащадки найкращих і наймогутніших оборонців українства в Речі Посполитій попадали під вплив панівної культури, переходячи до стану привілейованих членів польського суспільства. Великі українські магнатські роди, полонізуючись, відігравали важливу роль у державному механізмі Польщі, виконували функцію осередків, на які опиралася політика королівського уряду — національно-релігійної колонізації. Незначна частина їх репрезентантів в особі Четвертинських та їм подібних, твердо залишалася на становищі своєї самобутності, вважаючи, однак, Річ Посполиту, єдиним організмом, де ця самобутність здатна була існувати. Історичні традиції, віра, приналежність до української нації — все цс шанувалося і зберігалося у цьому колі, а спроби більшості сенаторів у сеймі похитнути підвалини національного життя таких магнатів натикалися на їхній опір. В українському громадянстві викристалізувалося поняття батьківщини для окреслення всіх земель, котрі попадали під адміністративну владу польського уряду. Це свідчило, що перманентність суспільно-політичної думки, розвиненої в період князів Володимира і Данила, обірвалася і не було видно жодних перспектив для її налагодження. Такс становище існувало попри виразне визнання українцями своєї етнічної окремішності від оточення1, але це не могло знайти свого державного виявлення.

У той же період відбувалося сильне пожвавлення національно-релігійного руху. Поштовхом для цього стала Реформація в Європі, котра в кожному краї набувала особливих національних ознак. В Україні цей рух поширювався по міських культурних осередках і в монастирях. Утворювалися братства, друкарні, школи, академії. З'явилися релігійні полемічні трактати, твори з граматики, словники, описи історії, переважно житійна література.

Однак, поширення національно-релігійного руху було надто слабе,- щоб протиставитися полонізаційним впливам. Католицька церква наступала на східні землі, єзуїти відкривали свої школи і колегії, де можна було отримати високу освіту. Багато українських батьків, а поміж ними і Михайло Хмельницький, віддавали своїх дітей в науку до таких шкіл. Велика кількість з цих вихованців пізніше переходила на латинський обряд і зрікалася давнього кореня[13, c.27-29].

У такому середовищі в останній чверті XVI ст. і на початку XVII-гo опинилася козаччина, котра твердо обстоювала свої права в обороні і поширенні власного впливу з Великого Лугу на "волость". Виробилася єдина і суцільна ідеологія цього стану, що пізніше знайшла відображення у терміні "козацька нація", під яким розумілося все українське населення, що попадало під адміністрацію гетьманського уряду. Вивести козаків з-під юрисдикції воєвод, старост, забезпечувати козакам та їхнім сім'ям різні права, привілеї — все це входило до поняття вольностей, які були важливим підґрунтям цієї козацької ідеології. В часі, коли коронний уряд ставив щораз більше перепон для функціонування королівських привілеїв Зигмунда Августа і Стефана Баторія, козаччина рівною ж мірою змагалася за їх відзискання.

На кінець XVI ст. припадають перші українсько-польські війни, котрі в національно-релігійному відношенні розкрили суперечність переважаючої енергії однієї нації на політичне та економічне підпорядкування іншої. Це оформилося, зокрема, у впровадженні обмежень для цілого стану в українському суспільстві, котрий, властиво, претендував відігравати в Україні роль міцного форпосту полонізаційним впливам. У першій половині XVII ст. ці обмеження польського уряду вилилися у численні козацькі повстання, де національні мотиви перепліталися з безліччю соціальними.

При такому розвитку суспільства, віра в те, що королю заважають повернути вольності козакам і не дають шляху його добрій волі, була дуже сильною3. Тому повстання Богдана Хмельницького в середовищі україн-ців сприймалося, попри інші мотиви, черговим козацьким виступом, щоб захистити короля від сваволі магнатів: "… українці (литовские люди) говорять, що у них буде війна у панства з королем за козацтво", "а підняли козаки татар на поляків і на жидів за те, що поляки хотіли бунтувати (рокошь чинить) проти короля", "…а король польський з козаками заодно стоїть на ляхів".

Богдан Хмельницький також належав до тих людей, котрі сподівалися, що король поверне козаччині її давні вольності і виведе з того жалюгідного становища, в яке вона потрапила після ординації 1638 р. Але, знаючи силу законів Речі Посполитої, направлених в державному відношенні на виділення шляхти в пануючий у суспільстві стан, він не плекав ілюзії на ці надії. Це відчувалося також у козацькому середовищі; "Бог дасть, і військо наше може то само справити, що… від ляхів можемо боронитися і через короля, пана нашого, кривди нашої догодити. На що всі: гаразд говорить, бігме гаразд". Тому силою зброї Хмельницький намагався натиснути на сейм, щоб той дозволив королю підтвердити вольності козакам і надати нові.

Постає питання, яких привілеїв домагалася козаччина? Треба думати, що їхньою основою був козацький традиціоналізм, котрий базувався великою мірою на реформах Зигмунда Августа і Стефана Баторія. Головними пунктами політичних привілеїв (попри економічні та національні) може бути домагання встановити власне самоврядування, запровадити своє судочинство, звільнитися від юрисдикції воєводсько-старостинських урядників і т. п. У вимогах також традиційно окреслилася територія по ріку Случ, згідно з осідлістю козацьких громад[15, c. 24-26].

Щоб краще орієнтуватися у поставленій проблемі, потрібно чітко розрізнити, принаймні, два види джерел до її розв'язання. Причому мова йде про відомості не польського походження, котрі, здебільшого, перебільшені і зображують радше враження поляків від своїх несподіваних поразок, ніж реальний стан речей у козацькому таборі. До першої категорії відносяться офіційні козацькі супліки та інші документи, звернені до коронного уряду. До другої — документи неофіційних посередніх звернень до Речі Посполитої, факти, котрі відображають настрої людей і їхнє відношення до козацьких привілеїв та інші матеріали. Офіційні повідомлення не завжди повною мірою відтворювали політичну програму козацтва. Деякі вчені вважають, що вимоги посольства на чолі з Федором Вешняком до Варшави у червні 1648 р. відносилися саме до цієї категорії. Це слушне зауваження, бо за ранішими відомостями козаки вимагали від польського уряду встановлення козацької адміністрації по Білу Церкву. Наприклад, коли гетьман польний коронний Мартин Калиновський був у полоні, то йому ставилися умови, "… щоб ті маєтності, котрі [він] мас на Україні, [сам] віддав у розпорядження козаків, щоб там Хмельницький заснував окреме козацьке князівство (xicstwo osobne Kozackic)".

Інші дві взаємопов'язані між собою проблеми (на котрі, однак, досі немає однозначної відповіді) — про козацьке посольство у червні 1648 р. до короля. Чому, власне, це посольство було вислане до Варшави і в який спосіб Б. Хмельницький хотів добитися реалізації своїх домагань?

На підставі листа гетьмана до білоцерківського підстарости Зигмунда Чорного з-під Корсуня 27 травня 1648 р.10 В. Степанков зробив висновок, що Богдан Хмельницький мав намір продовжувати наступ вглиб Польщі. Очевидно, вчений має на увазі рядки, де йдеться про те, як гетьман знайшов у польському таборі під Корсунем багато листів від краківського воєводи Станіслава Любомірського до Миколая Потоцького, у яких воєвода остерігав каштеляна не нападати на Вій-сько Запорозьке, "…ми готові за таку доброзичливість виявити свою приязнь", — додає Хмельницький. "Ми раді б звідси рушитися назад, — читаємо далі, — але взяли відомість, що проти нас ще тягнеться сила таких неприятелів, яким був й.м.п. краківський [каштелян], до котрих поневолі мусимо поспішити…". Цей лист, однак, не с переконливим для такого остаточного висновку. У ньому можна відчути дипломатичну гру і нещирість гетьмана: проти ворогів він не пішов, на Січ назад не повернув, а подався з військом до Білої Церкви.

Сумнівною і також непереконливою с вістка про прохання гетьманом Іслам Гірея розпочати загальний наступ на Польщу після Корсуня, хоча у Речі Посполитій вважали, що Б, Хмельницький хотів наступати на захід. Слід зауважити, що наступ козацько-татарських військ за Случ, міг би видатися найкращим засобом від того опустошення Київщини, котре вчинили в червні татари, щойно приведені ханом з Криму. Тому це питання слід трактувати в залежності від того, як пояснювати причини відступу до Білої Церкви, про що мова окремо[9, c. 32-34].

Деякі документи дають підстави вважати, що Богдан Хмельницький протягом перших місяців намагався помірковано владнати конфлікт. Він, ймовірно, міг сподіватися, що після демонстрації своєї сили коронні регіментарі будуть поступливішими і польський сейм, можливо, навіть через чиєсь посередництво, зверне увагу на вимоги козаків, котрі передавалися запорожцями Миколайові Потоцькому через посольство ротмістра Хмелецького у березні. Вартий уваги факт, що анонімний автор діаруша про жовтоводську битву, досить детально описуючи посольство Хмелецького на Січ, вимоги коронного гетьмана до низових козаків і їхню відповідь, нічого не згадує про таку важливу умову повстанців (вона с у листі М. Потоцького до короля про це посольство), як ліквідація управління Речі Посполитої на козацькій "волості" по Білу Церкву: Хмельницький "…відписав, покірно просячи, щоб тільки п. краківський [каштелян] з України зараз відступив, а з ним [також] комісар, полковники, щоб військо Запорозьке стародавнім правом урядувалося, з-поміж себе обиралися гетьмани та полковники".

Першу згадку про те, що гетьман мав наміри мирно полагодити конфлікт, знаходимо у цьому ж діаруші при описі подій, які передували штурмові польських шанців козаками на Жовтих Водах. Ось що пише польський анонім, учасник битви: "Хмельницький з козаками, даючи нам вибір, [питав]: "Чи хочете трактувати, чи не хочете". "Хочемо", "Видайте козацькі клейноди, видайте гармати і ми вас відправимо до Крилова і до гетьмана [коронного] вас пустимо. А щоб цьому вірили, даємо вам заклад, який хочете". І дали Кривоноса та другого — Крису з Крилова". Проте, як зауважив М. Гру-шевський, подробиці цих переговорів — дуже непевні". Свої міркування має також І. Крип'яксвич: закладники використали своє перебування у польському таборі, щоб привести до повстанців реєстрових козаків19. Попри таку невизначеність у деталях тут важливо відмітити сам факт спроби переговорів, незважаючи на те, що їхні мотиви не з'ясовані.

Збереглася також вістка одного польського жовніра, котрий у міжчасі обидвох перших боїв утік з татарського полону і перед 20 числом травня доносив: "…Хмельницький хоче послати своїх послів до й.м.п. краківського на трактати". Важливо, що ця новина взята вістуном безпосередньо від татарина на ім'я Гумайза, отже побутувала в козацько-татарському таборі. Нічого, однак, докладнішого про наміри відрядити посольство від козаків до Миколая Потоцького після Жовтих Вод не маємо, тому важко зробити якийсь категоричний висновок на підставі однієї чутки. її, однак, варто взяти до уваги.

Набагато ціннішою і важливішою є московська відписка, яка була доставлена в Розрядний приказ 7 червня. У ній говориться, що 30 травня 1648 р. до Путивля з Ніжина приїхали "литовські торгові люди": ніжинський міщанин Антон Гаврилів і могильовець Дмитро Потапів. Вони привезли з собою відомість, що "…після… [Корсунської ] битви Хмельницький вислав своїх посланців до польського короля просити в нього привілей, щоб він дозволив їм бути в Запорогах по давньому звичаю, а ляхів до них в Запороги не посилати, а в містах би їх, козаків, урядникам і ляхам не управляти нічим, як давніше (не… ведать по-прежнему)". Найперше виникає питання, про яке посольство йдеться у відписці, датованій за Юліанським календарем? В інших документах не згадується про жодних послів Хмельницького перед відправкою полковника Федора Вешняка до Варшави. Думку про можливу таємну місію (про яку звичайні торговці знали у Ніжині, ймовірно, не раніше другої половини 20-х чисел травня) не слід навіть допускати. Але інструкція для козацьких комісарів від Війська Запорозького до Володислава IV була розроблена .лише через три дні після цієї дати — 2 червня. Отже, відписка передає хибний факт про козацьких послів до Варшави. Друге, що важливо, — цс зміст вимог, які, нібито, треба було передати до уряду Речі Посполитої. Вони перегукуються з тим загальним настроєм в суспільстві, котрий виражений у козацьких домаганнях ліквідувати коронну залогу на Січі (=знищити de jure ординацію 1638 p.) і звільнитися від польських адміністративних урядів у козацьких містах. Тому ідея про мирне врегулювання конфлікту Хмельницьким, як видно з відписки, була популярною до тої міри, що серед людей говорили не тільки про козацьке посольство до Варшави після перших перемог як про доконану подію, але й про ті умови, які посли мали представити королю[6, c. 42-44].

Аналіз цих джерел дає підстави критично поставитися до твердження, що гетьман вирішив направити посольство до Варшави на відомій семидесятитисячній раді на початку червня під впливом пропозиції Адама Кисіля через посередництво о. Петронія Ласка. Це зазначу попри те, що таке перебільшення ролі Адама Кисіля в організації першого козацького посольства до Володислава IV у 1648 році, вже існувало серед сучасників: "Коли Військо Запорозьке стало під Білою Церквою, а хан татарський в сто тисяч війська — під Владарівкою, лише в трьох милях від козацького війська, і вже своїми планами намірялися (zamysfy swoic obrocili) іти вглиб Польщі. Тим часом й. м-ть пан воєвода брацлавський відправив одного ченця з листом до Хмельницькою, старшого регіментаря козаків". Сам Адам Кисіль відзначав те, що саме він переконав Б. Хмельницького відправити козацьких послів до Варшави.

Причини повернення козацько-татарських військ до Білої Церкви і поміркованої інструкції послам до Володислава IV в сучасній інтерпретації викладені, здебільшого, у працях Януша Качмарчика і Валерія Степанкова. Вони зводяться, головним чином, до двох пунктів:

1. До складної ситуації, що виникла для Богдана Хмельницького після Корсунської битви; 2. До досконалої орієнтації гетьманом у політичній системі польського суспільства. Причому більше уваги приділяється аналізові внутрішнього і зовнішнього становища України. Це виявляється у характеристиці відношення різних суспільних класів, станів і груп до повстання Хмельницького, а також при розгляді міжнародного становища, в якому опинилися Україна і Польща після весняної кампанії. З'ясування впливів цього останнього чинника на розвиток політичної програми гетьмана залежить від дослідження українсько-турецько-татарських, українсько-московських та інших відносин. Тому, не забігаючи наперед, тут зверну увагу лише на ті обставини, котрі спонукали гетьмана і старшину не згадувати у червневому посолсьві до Варшави про радикальніші вимоги (про що відомо з інших джерел), ніж ті, що були представлені на конвокаційний сейм.

Досі залишається невстановленим, кому адресувалася ця інструкція — королю чи сеймові: чи в день написання листа до короля від 12 червня 1648 р. і, відряджаючи посольство, Богдан Хмельницький не знав про смерть Володислава IV, вдавав, що не знає, чи просто не вірив у цю новину. Якщо гетьман знав, що король помер то наскільки щирим було його бажання трактувати зі шляхетським станом у сеймі? А якщо не знав, то де, крім особи Володислава IV та його оточення, він міг знайти підпору для захисту козаччини на таких трактатах? У першому і в другому випадках, однак, все зводиться до непоступливості польського шляхетського суспільства перед можливостями надати привілеї для козацтва[3, c. 27-28].

Одна річ при цьому, здасться, може не викликати сумніву, що подані пункти вимог, як уже зазначалося, не відображали поглядів ні козаків, ні їхньої старшини, ні українського суспільства в цілому. Вони дійсно здавалися для поляків занадто радикальними, особливо там, де йшлося про збільшення реєстру і повернення уніатських церков на православ'я на теренах Галичини -"… в Любліні, Красному Ставі, в Сокалі і в інших місцях…". На генеральній конфедерації конвокаційного сейму від 16 липня 1648 р. було вирішено перенести полагодження конфлікту православної церкви та унії до слекційного сейму на осінь. Але в Польщі покладали дуже великі надії на це посольство для встановлення миру з козацьким військом Богдана Хмельницького: На конвокації вирішили відправити в Україну Адама Кисіля з кількома вповноваженими, котрим "… даємо силу — писалося в конфедерації, — згідно з затвердженою інструкцією [прийти] до ґрунтовного замирення з Військом Запорозьким і те, що, згідно з тою ж інструкцією, буде виконано, має бути підтверджено на щасливій, дасть Бог, елекції нового короля (Рапа)". Отже, наприкінці липня Адам Кисіль отримав умови шляхетського стану, щоб замиритися з козаками, у відповідь на помірковані вимоги козаків з-під Білої Церкви. "… тепер привести їх до того, щоб мали комісара і пепковників, — марна справа…", — писав Адам Кисіль в одному з листів. Причому видно, як поляки мало сумнівалися, що Військо Запорозьке не пристане до трактатів. Шляхта дуже неохоче йшла на поступки: "[Посли] мають найбільше старатися за те, щоб з козаками прийти до такої домовленості, яка була постановлена на кумейківській комісії [1637 p.]. Якби, однак, [козаки] не далися пристати на такі поступки без великої загрози для республіки, тоді п.п. комісари наші мають твердо [добиватися] переяславської [угоди 1630 р.]". В іншій пізнішій інструкції до цих двох умов дозволялося піти ще й на треті умови до замирення, згідно з куруківськими статтями 1625 р. Козаки мали б взяти на себе багато зобов'язань: звільнити всіх полонених, віддати захоплену артилерію, відмовитися від договорів з ордою і від будь-яких зовнішніх і внутрішніх союзів, видати керівників повстання у Варшаву. В крайньому випадку рекомендувалося спровадити козаків на війну в Крим, але категорично заборонявся вихід на Чорне морс до турецьких берегів. З приводу реєстру, комісарам дозволялося піти на його незначне побільшення, але в такий спосіб, щоб Річ Посполита не збільшувала свій жолд. "… про число війська: захочуть дванадцять тисяч. — Писав А. Кисіль 29 червня. Наскільки буде можливо, так будемо торгуватися з ними". Оце і все, на що погоджувався "лицарський стан". Дванадцятитисячний реєстр, виплата грошей за попередню службу, питання релігії — все це або ігнорувалося, або ховалося за довгими розмовами. З цієї причини неправомірно було б сподіватися, що Хмельницький під Білою Церквою подасть для сеймової ухвали ті умови, котрі він пересказував М. Потоцькому через Тугай-бея.

Тут потрібно зважити на думку польських вчених, котра стосується устрою Речі Посполитої як станової монархії. Соціально-економічний статус привілеїв шляхти всіх народів держави не диференціювався етнічними або іншими чинниками. Для того, щоб шляхта могла вести переговори в Україні, їй потрібен був рівний партнер, котрий витворився лише наприкінці Хмельниччини в особі української покозаченої шляхти. Гадяцький трактат с свідченням такого порозуміння шляхти Польщі і князівства Руського (згідно з угодою). 1648 рік далеко відрізнявся від 1658-го. Вимоги козаків на початку повстання до шляхетського сейму, репрезентанта найвищої моральної чесноти gentis Polonicae — це сприймалося як вимоги зухвалих підданих і слуг, котрі привілейована каста Речі Посполитої не могла і не хотіла приймати.

Можна думати, що протягом зими-літа 1648 року, Богдан Хмельницький покладав найбільші надії на короля. Те, що Хмельницький після розгрому коронних військ у перших битвах не міг виступити проти Володислава IV, котрий збирався походом в Україну, було важливою причиною маршу з-під Корсуня до Білої Церкви. Ставши табором, він сподівався на наближення польського війська і починав фортифікаційні роботи. Згідно з Л. Кубалсю (на жаль, вчений не дав покликання), "регіментарі повинні були стягнути військо під Костянтинів, оглянути фортеці над Бугом і Случчю і боронити козакам вихід поза Білу Церкву". Не виключено, що під Білою Церквою Богдан Хмельницький хотів вступити в офіційні переговори з королем. Але передчасна смерть Володислава IV залишає всі ці питання відкритими і нез'ясованими[7, c. 69-71].

У червні, десь між 8 і 17 числом, гетьман прибув до Чигирина, де його вітали з перемогами над польським військом. Цс описав жидівський мемуарист Натан Ганновер, ймовірно, добавивши деякі легендарні перекази: "І коли [Б. Хмельницький] наближався до міста, всі мешканці вийшли йому назустріч з бубнами, а посеред танців та великої радості дали йому благословення і обрали його паном та князем над собою і над своїми нащадками навіки. І сказали йому: "З божої ласки ти є князем над нами, ти є збавителем, котрий визволив нас з рук панів польських, які нас утискали тяжкою працею!".

Зв'язки з Туреччиною і Кримом. Головним вістрям кримсько-турецького напрямку політики козацької адміністрації і польського уряду були спочатку плани Володислава IV довкола організації походу проти турків, а пізніше, коли сейм добився їхньої дезорганізації, — проблеми, що виникли під час українсько-татарського союзу. З боку Криму цей союз був наслідком напружених відносин з Польщею, зокрема, протягом 1647 р.

Сам розвиток внутрішнього життя Криму, викликаний міжусобицею ординських мурз, антиханськими заколотами і т. п., штовхав Іслам Гірея до зовнішньої експансії, щоб тим самим вирішити всі татарські чвари. Похід татар мав би відбутися наприкінці осені-початку зими 1647-1648 pp., але султан не дав свого дозволу, заборонивши ханові виступити як на Польщу, так і на Москву. Річ Посполита готувалася зустріти ворога дуже ретельно, зібравши наприкінці 1647 р. чимале військо (до 30 тис. жовнірів і 6 тис. козаків) і скликаючи посполите рушення. Після того, як минула загроза татарського нападу, коронний гетьман розпустив свої полки. Але попри султанську заборону хан відклав похід "до трави". Це рішення, як вважали, прийнялося під тиском мурз, котрі, ніби, уклали між собою і ханом таємну угоду, щоб "…їм всім іти з кримським царем в литовську сторону війною нинішньої зими". Як бачимо, відносини Польщі з Кримом за кілька місяців перед Хмельниччиною були такими напруженими, що ледь не привели до військових дій. Причому агресивність у взаємній політиці помітна тільки з татарського боку. Польські війська не дозволяли собі наступу на Крим — сильно позначилося негативне сприйняття сеймом таємних планів короля. На весну передбачався великий татарський похід.

Ще задовго перед посольством із Січі до хана 1648 р. між козаками і татарами відбувалися різні контакти, що наближали їхній союз. В’ячеслав Липинський звернув увагу, що лише тільки саме його оформлення козаками носило антидержавний характер. В силу недостатньої кількості турецьких матеріалів, не відомо, чи султанський двір дав свій дозвіл татарам вторгнутися в землі Речі Посполитої цього разу. Це, однак, є дуже важливим для з'ясування.

Складне становище Туреччини в тому часі, коли венеційці і перси, об'єднані між собою якимись спільними зобов'язаннями, наступали на Порту з обох боків, — на Стамбул і Вавілон, — мало свідчити про найменше бажання настроїти проти себе Варшаву і Москву. Це посилювалося неспокоєм у самому Константиноіюлі, де влітку, ніби, вибухнуло повстання при наближенні венецьких військ. Але кримські міжусобиці також були небезпечними для Османської імперії і невідомо, якою анархічною силою вони могли керуватися. Вся Польща була переповнена чутками про сувору реакцію Порти на виступ татар. Така реакція, як свідчили тогочасні новини в інтерпретації поляків, була викликана не тільки тому, що татарський хан порушив перемир'я Порти і Речі Посполитої, але й через потребу обороняти східні кордони імперії від Персії весною-влітку 1648 p.: "А з України та відомість прийшла до Варшави, що турчин наказав татарам, щоб відступили з Польщі, і щоб на персів якнайшвидше йшли". Як відгомін на цю весняну кампанію, 9 жовтня (тобто вже після двірцевого перевороту в Стамбулі) з'явилися польські новини з легендарним забарвленням, що "…наславши військо турків до Криму, турки мали всіх татарів постинати і відібрати та звільнити наших в'язнів з тої причини, що [татари] наважилися іти до Польщі на допомогу козакам проти поляків. Маючи перемир'я турків з поляками і бажаючи його твердо дотримуватися, [султан] застерігав [татар], щоб [вони] не дали приводу до [його] порушення…". Сам уряд Речі Посполитої намагався вплинути на Порту не тільки своїми чисельними посольствами (як головний привід до польсько-козацької війни тут наводився той факт, що Польща завжди перешкоджала козакам робити походи на Чорне море), але й через посередництво інших держав, зокрема –Франції[10, c. 153-154].

Це є один бік справи, на основі якого сучасні вчені роблять висновок, що негативна реакція султана на виступ Іслам Гірея була важливою причиною повороту хана в Крим з-під Білої Церкви, і ця реакція немалою мірою спричинилася до поміркованих вимог в козацькій інструкції послам до короля.

В тіні всіх цих чуток ховається інша тогочасна оцінка відношення султана до татарського нападу. У попередньому параграфі вже згадувалося про сумнівне твердження, ніби Б. Хмельницький просив Іслам Гірея III напасти на Галичину після Корсунської битви. По-перше, татари найбільше не були зацікавлені у встановленні миру між козаками і поляками з огляду на можливу українсько-польсько-московську коаліцію. Через це ханові не було потреби відмовляти козакам у поході. По-друге, ця вістка безпосередньо взята з листа хана до короля, у якому Іслам Гірей намагався виправдати свій напад, вимагаючи, натомість, чотирирічну Данину під загрозою повторного вторгнення через сорок днів. Він не боявся навіть сміливо прикритися іменем султана, що той, ніби, дав свій дозвіл на такий крок: "…найясніший і наймогутніший наш цісар [Ібрагім] наказав нам, щоб ми вторгнулися у ваші краї", власне, з причини, що данина (tribut) не виплачувалася. Така згадка про участь Порти в козацько-татарській акції не була звичайною і могла негативно відбитися на умовах виконання укладеного турецько-польського перемир'я, чого так боялися турки, згідно з вищенаведеними поширеними чутками. Якщо навіть дозволу і не було, а це був звичайний політичний хід, щоб показати свою опосередковану причетність до походу, то виходить, що Іслам Гірей не дуже боявся султана, бо сам вимовлявся за рахунок константинопольського двору.

Харківський історик П. Буцинський наводив відповідь султана на скарги поляків до Царгороду від червня, відображену в "подлинном письме" великого візира до канцлера Юрія Оссолінського (автор не наводить дати), котрий зберігався в Москві у Польській Коронній метриці: "…так як король протягом кількох років нештатне ханові данини, яку належить давати по договору, недавно між нами укладеному (1646), і не стримує козаків від нападів на Чорне морс, то ми наказали йому, щоб він напав і опустошив польську державу". Дуже подібний за змістом лист візира до канцлера наводить у своїх записках Мартин Голінський, казимирський райця, але відносить його до часу коронаційного сейму": "… і поскільки ви не дали традиційної данини (zwyczaynych darunkow) за чотири роки, ми наказали [ханові], щоб [він] напав і пустошив володіння польського короля, так як в затверджених листах перемир'я, вами нам даних, написано, що поки польський король буде давати татарському ханові традиційну данину, до тих пір татарські війська до вас вторгатися і людей ваших в неволю брати не будуть". Однак, тут є застереження, що лист, переписаний Голінським, датований часом через кілька місяців після весняної кампанії і ця інформація візира могла бути підробленою під поточний політичний момент, який склався в Туреччині на осінь 1648 р. В таких місцях особливо сильно відчувається нестача турецьких джерел, з чим треба поки що рахуватися, і тому лист можна вписати в загальний контекст подій першої половини року.

Серед польських урядових кіл розповсюдилися тривожні настрої вже після смерті короля: "Та річ, однак, страшна, на котру Речі Посполитій треба мати велике око, щоб нам ця смерть короля й.м. не привела під Кам'янець-Подільський сілістрійського башу з кількадесятьма тисячами турків"[5, c. 102-104].

Про турецько-татарські і турецько-козацькі стосунки 1648 р. подає відомості також Мустафа Насім, котрий від 1709 р. перебував на посаді державного історика в Туреччині, Згідно з фактами, наведеними ним у розділі, візир Ахмед паша "не вшанував почесною одежою" татарського вістуна, котрий на початку липня, як вважає О. Пріцак, привіз новину, що Іслам Гірей, взявши великий ясир, "… спалив і знищив укріплення приносячих нещастя русів…"; "Руси з нами заключили мир. Чому хан зробив на них наїзд?" Вчений зробив висновок, що у цьому місці згадується договір між козаками і Туреччиною, укладений, ймовірно, в результаті місії Филона Джалалія на початку червня 1648 р.69 Це припущення не підтверджується документами, але запе-речення, котре висловилося в літературі, дуже загальне і поверхневе70. Далі, згідно з Насімом, султан відправив свого повіреного ("майстра церемонії") разом з татарським резидентом у Стамбулі, щоб оголосити догану Іслам Гіреєві: "… вони явилися у хана і передали (йому) доручену їм нагану". Тут знаходимо цікаве місце про перспективи українсько-турсцького союзу як їх бачив Іслам Гірей: "Якщо Аллах схоче, в мене єсть план, щоб руський король (ru's qraly) назначався правительством так, як молдавський".

Є кілька повідомлень, що Б. Хмельницький просив у султана дозволу зайняти молдавський господарський престол. Причиною, мовляв, було те, що господар Василь Лупул, видавши свою дочку заміж за литовського гетьмана Януша Радзивіла, відправив у Литву свої скарби, а сам, як зрадник, зійшовся з поляками проти турків. Таку інформацію гетьман передавав у кількох посольствах до Туреччини. "Взнавши про це, — записує Мартин Голінський, — господар волоський повідомив про все Річ Посполиту коронну, зібравши війська більше, як двадцять тисяч". Ймовірно, це міг бути початок молдавської політики гетьманського уряду.

Самі татари були дуже обтяжливими для козаків: "… не знаю, чи буде то гаразд, — з промови запорожця на одній із скликаних рад того часу, — аби ми мали поганів собі за опікунів брати. Бог дасть, і військо наше може то само справити, що попри тих поганів від ляхів можемо боронитися". На підставі переказів, котрі побутували у Польщі, нунцій Торрес доносив, що Хмельницький "… сам відчуває до татар деяке недовір'я і страх, так як він повністю залежить від них, а число їх з кожним днем все збільшується…" Одразу після перших перемог у травні у козацькому війську, як свідчив у червні взятий поляками в полон козак Григорій з Вільшани, була зібрана нарада, де обговорювалося, в який спосіб можна позбутися татар[8, c. 79-82].

1.2. Українсько-московські відносини.

Ще один важливий напрямок зовнішньої політики — московський. Відчувається досить сильне напруження у царя як з Польщею, так і з козаками. З Польщею — через невирішені проблеми в польсько-московських відносинах після укладення Поляновського миру 1632 p.; з козаками — керуючись своєю обережною політикою у відносинах з Річчю Посполитою, а, зокрема, протягом першого року -козацько-татарського союзу. Договір з Польщею 1647 p., котрий вступив у силу з початком І 648-го, був лише зовнішньою оболонкою, що маскувала польсько-московські протиріччя, але залишався дуже важливим чинником, щоб загострити козацько-московські. Повстання Хмельницького на Січі, посольство в Крим та інші події початку 1648 р. сприймалися Москвою, як належалося сприймати черговий козацький бунт проти шляхетського устрою: "І тобі б Адаму Свентолдичу (Кислю) про то черкаське відступлення від королівське величності і зраду відати [потрібно] і королівську величність повідомити". Це є відомість московських послів з Криму, які доносили про чотирьох козаків, що просили в Іслам Гірея допомоги в поході проти поляків. Московський цар дійсно боявся татарського нападу з Польщі за східний кордон, але він був далекий від того, щоб беззастережно виконувати умови спільної боротьби з Кримом, що закладалися угодою 1647 р. Здається, що крім Поляновського миру тут немалу роль відіграло і те, що татарська інвазія переплелася з козацьким бунтом, і Москва не мала наміру втручатися у внутрішні справи сусіднього королівства. З Хмельниччиною Олексій" Михайлович мав би пов'язувати плани не тільки щодо повернення Смоленська і Сіверщинй, але й, можливо, приєднання нових земель, що пізніше було оформлено Переяславською радою. Саме у середин? XVII ст. починає набирати нової сили московська теорія III Риму, котра в часі "смути" опинилася в тимчасовому занепаді. З цього погляду цікавими є відомості взятого поляками в полон козака Олексія Тучка, котрий у червні 1648 р. повідомляв, що у Хмельницького були московські посли, які іменем царя говорили: "якщо б [ти] мав до себе кликати татар, то маєш нас готових, тільки б нам все по Дніпро відступив, а ми, об'єднавшись, поляків за Віслу заженемо і посадимо на королівство московського царя". Про це збереглися також пізніші новини від лютого 1649 p.: коли гетьман відступить цареві пограничну Україну, то Олексій Михайлович обіцяв надати допомогу — сорок тисяч вій-ська80. Ці легендарні вістки, однак, слід сприймати не як причинки до політичної історії, а як вирази настроїв в українському суспільстві, котрі випливали з українсько-московських відносин.

30 травня цар дійсно оголосив свій указ зібратися військам на кордоні з Україною, а сам розпочав налагоджувати активні дипломатичні зв'язки з польськими урядовцями. Наслідком польсько-московських відносин в період перших козацьких перемог було те, що прикордонні українські міста починали укріплюватися, очікуючи наступу зі сходу. На самому пограниччі зібралося до сорока тисяч московських стрільців. На цс військо сильно розраховували як поляки, так і козаки. Протягом весни-літа між ними, власне, велася дипломатична боротьба якнайменше за те, щоб залишити царя нейтральним[11, c. 136-138].

Чутки про те, що Москва хоче зламати перемир'я і наступати на Велике князівство Литовське, поширювалися у польському суспільстві вже у червні, тобто, якраз тоді, коли пограничні московські воєводи чекали наказу Олексія Михайловича перейти кордон. Ці чутки стали ще сильнішими, коли зросли народні рухи на Сівсрщині, Чернігівщині і в околицях Смоленська. Відверто припускалося, що вони були спровоковані московською владою84. "Хмельницький з Москвою мають таємні зносини (conspiratig) і вже опанували Сіверщину". У листопаді єзуїт Андрій Мокрський повідомляв Яна Казимира: "Москва йому, говорять, війська готує. Також з тим [Хмельницький] наміряється до Москви писати, щоб під Смоленськ приходила". У цих розмовах було мало правди, за винятком, хіба що, можливої таємної підтримки повстанців під час облоги Смоленська, але й це дуже непевно. Наскільки відомий лист Хмельницького до царя від 8 червня 1648 р. сприяв розповсюдженню таких чуток — невідомо, але певний вплив мусив бути. Інше питання, пов'язане з цим листом, на яке, однак, також важко дати відповідь: чи мотив традиціоналізму був однією з причин його написання? Маю на увазі те, що після смерті Стефана Баторія у 1587 р. московські посли — можайський намісник Єлизар Ржсвський і дяк Захар Свіжасв — привезли від царя Федора Івановича грамоту: "… і могло б статися [так, щоб] обом господарствам під одною нашою царською рукою [бути] і проти всіх ваших неприятелів стати заодно". Чи не могло запрошення Олексія Михайловича Богданом Хмельницьким на варшавський престол асоціюватися у гетьмана та його прибічників, поза іншим, з козацькими вольностями Стефана Баторія?

Попри всі вищенаведсні новини, українсько-московські відносини протягом весни-літа 1648 р. залишалися дуже невизначеними. Маючи юридичну підставу — договір 1647 р. — Польща дипломатично явно переважала над козаками, котрі апелювали здебільшого до спільної віри. Про те, як поляки намагалися внести непорозуміння у стосунки між козаками і Москвою з приводу релігійного питання, свідчить польський комунікат для великих московських послів (без дати): "… та війна почалася не через віру, бо вона ніколи [у нас] не мала і не мас жодної кривди… […] Якщо б війна [була] за віру, [то] чому ж ті люди [її] забули. Не маючи боязні Божої перед своїми очима, не інакше, як погани, не лише монастирі, міста, двори, села римсько-католицькі, але церкви, монастирі тої ж релігії грецької палили, плюндрували…"89. Подібні речі, звичайно, не мали великого впливу на відношення царя до козаків, котрий керувався своїми інтересами. Взагалі, польські комунікати такого змісту розповсюдилися у Речі Посполитій, коли поляки вже не мали такої твердої впевненості у московських силах, як першого року[17, c. 142-144].

Козацька адміністрація дуже енергійно вживала заходів для залучення московського війська на свій бік. Але відносини не були стабільними. Козаків дратували зв'язки Москви з Адамом Кисілем, Яремою Вишневецьким та іншими польськими урядниками. Перехоплювалося кілька московських посольств, в чиїх листах виявлялася приязнь і зичливість московського царя до бажаного успіху поляків. Кореспонденція Хмельницького з пограничними воєводами була дуже нерівномірною: від прихильного запевнення у своїй дружбі — до погроз збройною силою напасти на воєводства і спустошити їх. Особливо відчувалося напруження у липні — серпні, коли готувалася нова велика кампанія на захід. Цар продовжував дотримуватися своєї політики і ухилявся від конкретних дій. На час початку походу козаків під Старий Костянтинів наприкінці липня українсько-московські відносини залишалися нез'ясованими і навіть запрошення царя до польської корони не вносило у їхній розвиток якоїсь визначеної певності. Це посилювалося тим, що Москва не прибирала своїх стрільців з кордону, про що є кілька звісток від кінця липня і протягом серпня: "Москва з військом проти татар на кордон прийшла готовою в кільканадцять тисяч, війська 80.000": "Московський посол іде з виявом дружби (cum dcnunliationc amicitiac) і зі своєю готовністю, що на поганство хоче [прислати] на поміч сорок тисяч війська, бажаючи, щоб заспокоїлися з козаками"; литовський посол, повернувшись, доносив, "… що Москва вдячно його прийняла і сам цар, запевняючи у своїй приязні і [бажанні] щиро дотриматися миру, також обіцяючи дати всіляку допомогу проти татар, і вже війська мос-ковського зібралося (iesi) кількадесять тисяч при панах поляках іти проти татар"90.

Заграючи з козаками, московські восводи звертали увагу на титули Богдана Хмельницького, і це в московському суспільстві мало неабияке значення, з огляду на пізніші претензії до поляків, що стали приводом до польсько-московської війни у 1654 р. Зберігся чорновий варіант відповіді путивльського воєводи Никифора Пле-щеева на різкий лист Богдана Хмельницького від 11 липня 1648 р.9і У цьому чорновику в титулі гетьмана — "Богдану Хмельницкому, гетману с войском Запорожским" — після слова "войском" викреслено "его королевского величества". В такий спосіб воевода хотів підкреслювати владність Хмельницького?

Попри наведені вище згадки про військову допомогу полякам, останні самі залишалися у великій невизначеності. Наслідком їхньої кореспонденції з воеводами і самим царем були безконечні обіцянки Москви дотримуватися миру і всіляко сприяти добросусідським стосункам. Дальше цього не пішло, але в уряді Речі Посполитої виробилася сильна настановка, що Москва проти Польщі не виступить; "Не можна покладатися на… [Русь], — писав коронний підчашій М. Остророг до канцлера Ю. Оссолінського, — ані їх використати, а лише очікувати порятунку з Москви, Великої Польщі і Литви. Про це також говорилося на конвокаційному сеймі 16 липня: "… погодились ми на те, щоб з чужоземними сусідами відновити [мирні] пакти і одразу до [них] всіх були відправлені посли. […] Вже твердо надіємося (Lubo…confidimus) [на] підтверджену приязнь Московської держави…"94. В самому польському суспільстві говорили, ніби Вишневецький "… москви має немало у своему війську…", пояснюючи це тим, що або цар прислав стрільців на прохання поляків, або вони були завербовані на наємну службу. Олексій Михайлович вимовлявся від військового вторгнення тим, що готовий підтвердити договір, нехай тільки поляки оберуть собі короля[14, c. 215-217].

Розділ 2. Розбудова Української козацької держави та її диплоатичі зв’язки

2.1. Відновлення української державності Б.Хмельницьким

Найвеличнішим здобутком Богдана Хмельницького та його соратників стало відновлення української державності у формі Козацької держави. Підняте на Січі повстання швидко переросло в українську Національно-визвольну війну, під час якої була створена ця держава. Вже в перші місяці ні в кого не було сумніву, що Богданові йдеться не просто про вичавлювання у Варшави якихось поступок, а про поширення своєї влади на всій українській території. Польські урядовці, хоча й попервах презирливо обзивали гетьмана гультяєм, свавільником, розбійником і навіть "останнім виродком у Речі Посполитій", а проте добре розуміли, якими загрозами повіяло з України.

Територія, на яку Б. Хмельницькому вдалося поширити свою владу, швидко набула всіх атрибутів держави, як-от: адміністративно-територіальний поділ, політичний устрій, центральні та місцеві органи влади, суд, армія, символіка, фінанси, митниці, дипломатична служба, розвідка й контррозвідка.

Ще в березні, на зорі повстання, коронний гетьман Миколай Потоцький нарікав, що козаки "хочуть необмежено панувати на Україні, складати договори з іноземними державами і те все робити, що їм подабаеться". Після перших славних перемог на Жовтих Водах та під Корсунем, коли війною з польською владою була охоплена величезна територія від Новгорода-Сіверського до Поділля та Східної Волині, скрізь по Україні чутно було, що "держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків". Спантеличені шляхтичі писали, що Б. Хмельницький "сам вже паном чи князем чиниться", що "творить нове князівство", тобто державу.

І гетьман її справді створював. По мірі просування козацького війська на захід, він підбирав під свою булаву визволені території, де одразу організовував нові українські органи державної влади. В кінці 1648 — на початку 1649 pp. остаточно склався адміністративний поділ держави та механізм управління. Це була держава, скроєна на військовий лад, бо ж попереду чекали безкінечні війни з супротивниками. У тих умовах, як не крути, а увесь механізм управління мусив слугувати в першу чергу військовим потребам. На полі бою тоді вирішувалося, існуватиме держава чи ні.

Зразком, на який взорували Б. Хмельницький та його соратники, став устрій Запорізької Січі, республіканський за своєю суттю. Прислужилося також створення в 1625 р. поза Січчю шести козацьких полків — Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського та Білоцерківського[4, c. 46-47].

В адміністративному відношенні Українська козацька держава була поділена на полки, а полки на сотні. Полково-сотенний устрій мав військово-територіальний характер. Полк чи сотня — це водночас і певна територія, і військова одиниця, яку виставляла ця територія до українського війська. У часи Б. Хмельницького число полків та сотень постійно змінювалося відповідно до поточних потреб та територіальних меж держави. За реєстром 1649 p., наприклад, існувало 16 полків. У кожному полку налічувалося 10-29 сотень.

Територія Козацької держави неодноразово зазнавала змін. Заповітна мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зібрати під своєю булавою усі етнічні українські землі. "Виб'ю з лядської неволі народ руський (тобто український. — Авт.) увесь… по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи", — заявляв він королівським комісарам на переговорах у Переяславі на початку 1649 р. Російському послові Григорію Унковському гетьман говорив, що вимагає, аби поляки "поступилися б мені всією Білою Руссю по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві і в неволі бути у них не хочемо". Цю точку зору гетьман відстоював до скону. Коли у 1656 р. союзник — трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці заявив про свої претензії на деякі західноукраїнські землі, українські посли твердо вимагали закріпити в тексті договору за Козацькою державою "всю Русь по Віслу". Б. Хмельницький також відкидав будь-які претензії Швеції на Галичину й Підляшшя.

Однак реально поширити свою владу на всю етнічну українську територію гетьманові не вдалося. У 1649 р. під Зборовом він змушений був погодитися на те, що під його булавою перебуватимуть Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Західний кордон проходив по лінії м. Бар — Старокостянтинів — р. Случ — р. Прип'ять — м. Любеч -м. Стародуб. Східний збігався з тогочасним кордоном між Річчю Посполитою та Московією. Після Берестецької катастрофи 1651 р. Білоцерківський мир обмежив Козацьку державу Київським воєводством, хоча на практиці відповідний пункт угоди залишився мертвою буквою й ніколи не виконувався. Блискуча перемога під Батогом (1652) призвела до остаточного поновлення влади гетьмана на території, свого часу обумовленій Зборівською угодою[1, c. 52-53].

За своїм суспільним устроєм Українська козацька держава була республікою. Уся повнота влади належала загальній козацькій раді. У роботі ради теоретично мав право брати участь кожний козак. У полках і сотнях збиралися, відповідно, полкові і сотенні ради. Ради вирішували найважливіші питання й обирали старшину свого рівня, яка керувала державою в міжчасі. Генеральна (загальна) рада обирала генеральну старшину, тобто уряд держави — гетьмана, генерального писаря, генерального суддю, генерального обозного, генерального бунчужного та інших посадовців. Столицею держави в ті часи було місто Чигирин. Тут резидував гетьман Б.Хмельницький — найвища посадова особа держави.

Богдан зумів міцно поставити на ноги дипломатичну й митну служби, фінанси, розвідку й контррозвідку. Він усіляко дбав про внутрішню стабільність держави й без жодних вагань розправлявся з бунтами, які загрожували кинути його омріяне дитя у вир анархії та безладдя.

Добре розуміючи роль еліти, Б. Хмельницький надавав особливу увагу проблемі її формування та зміцнення. Утворена в горнилі Національно-визвольної війни, нова українська еліта потребувала часу для того, щоб стати зрілою й досвідченою. Основу її склали козаки. До них долучилася частина шляхти, яка сприйняла ідею війни. Сам шляхтич з походження, гетьман ніколи не був природним ворогом шляхти. Навпаки, він усіляко дбав про те, щоб привернути на свій бік якомога більше представників старої української еліти — шляхти, — для якої управляти державою, представляти й боронити її було професійною справою. Масова підтримка еліти зробила б Козацьку державу легітимною в очах сучасників, дозволила б консолідувати суспільство й виступити єдиним фронтом проти Варшави та інших супротивників. Б. Хмельницький звертався із закликами до шляхти, навіть до князів, видавав універсали на підтвердження шляхетських маєтностей. Хоча не раз і заявляв: "не відступлю від черні, бо це праварука наша", але вимагав від селян виконання "звиклого послушенства", особливо на користь тих шляхтичів, які підтримали визвольну війну. Він висував шляхту на визначні державні посади. Вже у 1649 р. більшість важливих посад у державі посіли вихідці зі шляхти[1, c. 55].

По мірі утвердження Козацької держави на її бік переходило все більше й більше шляхтичів. Зі шляхти походили такі видатні діячі, як: Юрій Немирич, Прокіп Верещака, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун, Іван Виговський, Павло Тетеря, Самійло Богданович-Зарудний, Силуян Мужиловський. Проте основна маса шляхти, особливо середньої та магнатів і князів, не підтримала Б. Хмельницького. З верхівки тільки збіднілий князь Четвертинський та Юрій Немирич опинилися в таборі гетьмана. Решта воювала на боці Варшави, а потім, зазнавши остаточної поразки, почала швидко спольщуватися. Це була велика трагедія українства, коли його покинула стара еліта — мозок нації — та ще й розв'язала братовбивчу війну на користь одного із сусідів.

Одночасно з розбудовою держави Б. Хмельницький ледве не з перших днів усіляко дбав про зміцнення свого становища як гетьмана. Адже в умовах постійної зовнішньої загрози живучість держави залежала від внутрішньої стабільності. З молоком матері всмоктавши стиль козацького життя, Богдан добре знав вади козацтва, особливо низів. Саме поведінка низів, учорашніх селян, становила найбільшу внутрішню небезпеку. Низам, схильним до анархії й популізму, важко давалася "наука" тактичних поступок і компромісів заради досягнення кінцевої мети. На пам'яті Б. Хмельницького було чимало випадків, коли гетьмани клали булаву під впливом мінливих настроїв голоти. Сам він завдяки непересічному військовому талантові та організаторським здібностям користувався високим авторитетом. Але також не вберігся від виникнення заколотів. Втілення в життя таких анархічних сценаріїв загрожувало крахом держави[1, c. 56].

Відтак Б. Хмельницький послідовно намагався обмежити вплив низів на державні справи. Він все рідше та й рідше скликав загальні козацькі ради. Повноваження перебирала на себе рада старшин, до якої входила генеральна та полкова старшина. Для вирішення невідкладних питань збирав вузьку генеральну раду, тобто раду лише генеральної старшини.

Кінцева ж мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зробити владу гетьмана спадковою, незалежною від примхливої долі та настроїв схильних до анархії низів. "Я є одновладцем і самодержцем руським", — заявляв Богдан уже на початку 1649 р. спантеличеним королівським посланцям. Закласти підвалини "самодержавстваруського", тобто української монархії — такою була заповітна Богданова мрія. І це цілком узгоджувалося із загальноєвропейськими тенденціями до створення абсолютних монархій, коли в руках правителя зосереджується вся повнота влади, а всі суспільні прошарки є перед ним однаково рівні. Така модель державного управління дозволяла в тих умовах забезпечити державі внутрішню стабільність та військову могутність й успішно протистояти зазіханням сусідів[1, c. 56].

Гетьман мав широкі плани створити династію українських правителів — Хмельницьких. Планував зробити своїм спадкоємцем талановитого сина Тимоша, силою змусив молдонського господаря Василя Лупула видати за нього доньку Розанду. Це увело б сина в коло абсолютно органічних європейських правителів. Після трагічної смерті Тимоша домігся, щоб старшина вибрала молодшого Юрія, нехай ще і непідготовленого для булави. Гетьманська канцелярія шукала способи вивести владу гетьмана від Бога. Задля цього обігравалося саме ім'я Богдан, були спроби впровадити до обігу титул "Богдан Хмельницький з Божої ласки гетьман Війська Запорізького". Гетьмана порівнювали з великими князями давньої Української держави — Київської Русі. Вели справу до того, щоб Богдана, а потім і Юрія висвятив на гетьманство котрийсь із патріархів. У такий спосіб гетьмана вдалося б поставити на одну дошку з іншими правителями — царями та королями. Сучасники добре розуміли, до чого хилив Хмельницький. Вже влітку 1648 р. польські шляхтичі повідомляли, що гетьман хоче "нової Руської монархії", що звертається, "титужуючись руським князем".

Для Богдана добитися визнання свого титулу й статусу правителя з боку сусідніх держав рівночасно означало досягти від них визнання самої Української козацької держави та козацтва як нової еліти. Без такого визнання повноцінна держава тоді не могла відбутися, як, зрештою, і зараз. І гетьман та його соратники з перших днів налягли на цю проблему. На її вирішення концентрувалися величезні інтелектуальні зусилля[1, c. 57-58].

В уявленнях тогочасних людей існувало кілька універсальних передумов визнання "законності" утворення держави. Королем доказів було так зване "право старовини". Воно передбачало, що могла відновитися тільки та держава, яка вже колись існувала. Відродити її "мала право" лише еліта, коріння якої занурене в еліту тієї старої держави. Вищий пілотаж — це коли ще й новітній володар держави походив з династії правителів.

Ще один "законний" шлях передбачав можливість утворення держави через завоювання. Діяло правило — "перемолеців не судять". Переможець міг на власний розсуд кроїти кордони, утворювати держави чи, навпаки, знищувати їх. Але право це не поширювалося на внутрішньодержавних переможців, якщо вони не походили з еліти.

Зрештою, еліта мала право на законний спротив володареві, чужому чи своєму, якщо той порушив умови договору з цією елітою. На зламі XVI-XVII ст. до цієї умови було долучено право на опір релігійним переслідуванням. Відповідно держава, яка поставала внаслідок такого спротиву, вважалася легітимною.

Під жодну з цих вимог український варіант не потрапляв. Усе впиралося в той факт, що відновила нашу державність не стара еліта — князівсько-шляхетська, — а зовсім нова, козацька. Однак вихід був. Тогочасна свідомість людей цілком допускала штучне конструювання "історичних аргументів", незалежно від того, чи було щось насправді, чи ні. Скрізь широко користувалися таким прийомом. Наприклад, московські царі виводили себе від римського імператора Августа, а поляки свою шляхту — від міфічних сарматів. Головне — змусити усіх повірити у свою легенду. Крім того, діяло ще й право прецедента, коли законним ставало те, що було визнане таким бодай кимось із законних правителів. Для Української козацької держави це означало, що узаконити її існування могла будь-яка християнська держава. Як саме — про це трішки далі[16, c. 94-95].

Отже, в кінцевому рахунку все залежало від того, чи буде Козацька держава настільки сильною, щоб захистити себе й бути цікавою як союзник для інших. Якщо так, то вмілими дипломатичними заходами можна було "продавити" її визнання, підкріплюючи свої кроки псевдоісторичними аргументами. І Богдан Хмельницький та його однодумці діяли, не покладаючи рук, на обох напрямках.

2.2. Монархізм Богдана Хмельницького

Вже на початок 1649 р. було опрацьовано політичну програму просування ідеї законності появи на карті світу Козацької держави. Цієї програми дотримувалися українські дипломати у стосунках з усіма ближніми й дальніми сусідами.

Гетьман постійно підкреслював тяглість державницької традиції в Україні. Козацька держава подавалася як пряма спадкоємниця Київської Русі, а козаки — як "люди війни" і спадкоємці києво-руських бояр, тобто як представники законної еліти. Додаткових аргументів додавав факт присутності в оточенні Б. Хмельницького представників шляхти. Повсякчас наголошувалося на переслідуванні королем і шляхтою Речі Посполитої православної віри, на тому, що козаки воюють "за віру, нашу старожитну грецьку (тобто православну. — Авт.), яку з давніх часів мали, й за вольності свої, криваво заслужені, від королів давніх надані". Зрештою, заявлялося, що війна в Україні почалася цілком законно, з дозволу короля Владислава IV, який нібито благословив Б. Хмельницького на спротив шляхті.

Паралельно військові успіхи козацького війська призвели до того, що сама Варшава була змушена першою започаткувати процес визнання Козацької держави. У 1649 р. після катастрофи під Зборовом і Збаражем король Ян Казимир через силу визнав владу гетьмана на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського та Брацлавського, — а отже, існування окремого державного утворення, нехай і в рамках Речі Посполитої.

Повноцінне ж визнання Української козацької держави відбулося пізніше — у 1654 р.

Чи прагнув Б. Хмельницький незалежності? Чи була Українська козацька держава незалежною? Якщо так, то з якого часу?

Щоб відповісти на ці питання, слід подивитися на проблему не з висоти сьогодення, а очима людини того часу, середини XVII ст. Бо ж тодішні уявлення про незалежність суттєво відрізнялися від сучасних. Це як еталон жіночої краси -для кожної епохи свій. Усі оці сьогоднішні "міс Всесвіт" чи "міс Україна" в середньовіччі опинилися б на задвірках добірного товариства.

Держави в часи Б. Хмельницького поділялися на декілька категорій. Вершину піраміди утворювали так звані "великі держави", тобто абсолютно суверенні, як-от Річ Посполита, Османська імперія, Московія, Швеція. Далі йшли держави-васали, які перебували під зверхністю "великих держав", але зберігали свою самодостатність. Серед сусідів Гетьманщини такий статус мали Кримський ханат, Молдова, Трансільванія. Вони підлягали турецькому султанові, але все одно були суб'єктами міжнародних відносин і сприймалися усіма як незалежні держави. Найнижчі щаблі посідали удільні князівства, герцогства тощо у складі держав першого та другого рівнів. Деякі державні утворення з тактичних міркувань час від часу змінювали свого зверхника (сюзерена).

Що ж ми маємо в Україні? Вже в перші місяці Національно-визвольної війни пішли звістки, які наштовхують на думку, що Б. Хмельницький та однодумці прагнуть досягти в перспективі незалежності України. Не хто інший, а польські шляхтичі, відчуваючи, до чого хилить гетьман, повідомляли, що козаки жадають "окремого козацького князівства", "все хочуть забрати, щоб було руське князівство", "тільки хочуть, щоб їхня країна могла називатися вільним козацьким князівством". Інші писали, що козаки змагаються до створення "нової козацької Речі Посполитої", тобто такої самої незалежної держави, якою була Річ Посполита. А маршалок сейму Лещинський зазначав, що Б. Хмельницький "у своєму задумі хотів заснувати руську монархію"[2, c. 51-52].

Отже, стає цілком ясно, що у п'янкому повітрі перших блискучих перемог козацької зброї висіла ідея відновлення Української держави аж до створення "великої держави". Інша справа, що Б. Хмельницький мусив враховувати, що ні козацтво, ні шляхта, яка підтримала повстання, ще не дозріли до негайної реалізації цієї ідеї. Більшість навіть не до кінця вірила в успіх військового протистояння з Варшавою й не уявляла свого існування поза межами цієї держави. Гетьман мусив постійно підносити бойовий дух та навіювати переможні настрої. Потрібен був час, аби думка про власну незалежну державу глибоко вкорінилася в головах бодай критичної маси старшини.

Розділ 3. Основні напрями дипломатії Хмельницького в пошуках виходу

3.1. Зовнішня політика уряду Б.Хмельницького (1648–1657)

Після того, як козаки дійшли аж до Замостя й реально втрутилися у процес виборів нового короля Речі Посполитої, моральний клімат у козацькому середовищі значно поліпшився, як і позиції України на міжнародній арені. А Б. Хмельницький на початку 1649 р. оприлюднив спершу перед королівськими, а потім і перед московськими посланцями програму незалежності України, в тогочасному розумінні цього поняття, звісно.

Польським комісарам було заявлено, що він прагне поширити свою владу на всю етнічну українську територію. Більше того, гетьман прямо й однозначно наголосив, що прагне мати "удільну, відрізану державу''. Тобто його мета полягала в тому, щоб створити незалежну державу під зверхністю котрогось із сусідніх володарів, у першу чергу польського короля. Але влада короля уявлялася гетьманові суто позірною, ще меншою, ніж влада султана над Молдовою чи Кримом. Своїми повноваженнями Богдан ні з ким ділитися не хотів.

Недарма ж він, пропонуючи московському послові Г. Унковському, щоб королем Речі Посполитої став московський цар, кинув дуже промовисту фразу, що "великий государ за божою допомогою буде над обома, над польською і над литовською землею, государем". Тобто Україна виведена за межі цього королівства. А отже, вона бачиться не органічною частиною Речі Посполитої, а окремою державою. Про це однозначно свідчить ще один вислів, який пролунав з вуст Б. Хмельницького на переговорах з московським послом, щоб король і шляхта "мир з нами вчинили на тім, що їм, ляхам і литві, до нас, Запорізького Війська і до Білої Русі, діла немає".

Що саме такою була мета Б. Хмельницького, у середовищі польської шляхти не сумнівалися навіть після Берестецької катастрофи 1651 p., коли козацьке військо зазнало значних втрат, а гетьман мусив погодитися на Білоцерківський мир. Автор "Дискурсу про теперішню війну з козаками" жахався, що "козаки повністю виб'ються з підданства Речі Посполитої, а собі створять нову Річ Посполиту — козацьку, або руське князівство".

Уже у своєму листі від 8 червня 1648 р. до севського воєводи Б. Хмельницький чітко окреслив межі можливого зближення з Москвою — "як здавна предки наші з Війська Запорізького царю його милості доброчинність чинили". Тобто гетьман вів мову про те, що бажає залишитися в колишній канві козацько-московських стосунків, яка не передбачала нічого тіснішого за епізодичну військову службу козаків царю проти татар, за платню, звичайно.

У такому ж ключі діяв Б. Хмельницький, час від часу нагадуючи про те, що ні про яке зречення від української державності на користь Московії не може бути й мови. Слова ж про готовність "бути під царем" — це лише дипломатична риторика, у якій так любили вправлятися люди тих часів. Це словесне плетиво призначалося для того, щоб засвідчити свою прихильність, притлумити свої справжні наміри, але схилити свого партнера до певного рішення[1, c. 58-59].

Зокрема, у травні 1651 р. через коринфського митрополита Йоасафа гетьман передав до Москви, що українські козаки будуть у таких стосунках з московським царем, як "йому служать донські козаки". А Військо Донське тоді було абсолютно самостійним, не входило до складу Московської держави, підтримувало з нею зносини через Посольський приказ, який опікувався міжнародними справами. Воно лише вважало царя своїм далеким покровителем й отримувало царську платню за проводжання московських послів до Азова, розвідку, військові дії проти мусульманських сусідів. Отже, і Козацька держава мала зберегти свою незалежність, зноситися з Москвою через посольства, отримувати винагороду за певні військові й політичні послуги. А цар вважався б верховним зверхником і протектором.

Ще ясніше висловився гетьман восени 1651 р. Царський посол Г. Богданов почув від нього, що Козацька держава має намір будувати свої стосунки з Москвою на основі договору. Якщо цар згоден стати протектором Гетьманщини, то генеральний писар Іван Виговський поїде до Москви, де "про всі статті стане домовлятися, на яких статтях цьому бути".

Поза високою міжнародною політикою, у реальному житті, гетьман вів себе як незалежний володар. Мав для цього сильне військо й усі атрибути держави. Через його голову ніхто з іноземних володарів не смів втручатися в українські справи. З граничною прямотою це його становище охарактеризував знаменитий польський історик Людвик Кубаля: "Урядник Речі Посполитої, який має 40 тис. війська, необмежену владу і в якого без війни з сусідніми державами не сила відібрати булави, не може називатися підданим".

У такому ж дусі тримав себе Б. Хмельницький аж до кінця своїх днів. Мабуть, найвлучніше про прагнення гетьмана до незалежності Козацької держави сказав у 1652 р. польський агент Щитницький: "Задум Хмельницького — панувати абсолютно і незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі до московського кордону".

З такої перспективи Богдан підходив до проблеми соборності українських земель під гетьманською булавою, до створення династії Хмельницьких, до розвитку стосунків з усіма державами. І Московія тут винятком не була[2, c. 79-80].

3.2. Переяславська рада 1654 p.

Переяславська рада 1654 р. є, безумовно, однією з тих небагатьох сторінок української історії, про існування яких добре відомо широкому загалові. Навряд чи можна знайти українця чи росіянина, який би не чув про переяславські події, датовані 8-м січня 1654 р. Водночас парадоксальність ситуації полягає в тому, що поширений до недавнього часу в українському та російському суспільствах образ Переяславської ради 1654 р. має надзвичайно мало точок дотику з реальною історичною подією і є по суті "переяславською легендою". Воно й не дивно, адже цей образ сформувався в умовах понад тривікового панування Росії над Україною й відбивав ідеологічні потреби Москви. Головна з них полягала в тому, щоб обґрунтувати законність володіння Україною, ба більше — його цілковиту природність. Від другої половини XVII ст. й донині політичні еліти Московії розглядають Переяслав 1654 р. як наріжний аргумент у системі обґрунтування своєї зверхності над Україною.

Б. Хмельницькому облудно приписували гаряче й непереборне бажання приєднати всю Україну до Московії й розчинити її у московській стихії, що нібито стало кульмінацією "предковічного" прагнення українців, які тільки для того й з'явилися на світ, щоб негайно забажати злитися з росіянами.

Абсурдність подібних тверджень помітна навіть неозброєним оком. Адже навіщо тоді було Б. Хмельницькому з такими зусиллями виборювати українську державність, щоб тут таки зректися її на користь іншого сусіда, до того ж на той момент цивілізаційно відсталого. Навіщо було витворювати "самодержавство руське", виношувати династичні плани та переконувати усіх, що його, гетьмана, влада від Бога. Коли ж уважно придивитися до розвитку українсько-московських стосунків в Богданові часи, то надзвичайно добре видно, що ні про яке вмонтування українських земель в адміністративну структуру Московії гетьман не думав.

Необхідність для Б. Хмельницького царської протекції випливала з двох міркувань: потреби узаконити Козацьку державу в рамках тогочасного міжнародного права та утворити широку антипольську коаліцію для остаточної перемоги над Варшавою.

Постійним головним болем був для гетьмана той факт, що програвши Речі Посполитій Смоленську війну 1632— 1634 p., Москва за Полянівським мирним договором стала союзником Варшави. У 1647 р. між Московією та Річчю Посполитою було укладено ще й оборонний союз, спрямований проти Кримського ханату, теперішнього союзника українських козаків. А отже, над повсталою Україною постійно висів дамоклів меч спільних дій проти неї польського та московського військ. І Варшава повсякчас намагалася втягнути Москву до наступу на Гетьманщину. Відтак програма-мінімум для Б. Хмельницького полягала в нейтралізації Москви, недопущенні війни на два фронти, смертельної для молодої Козацької держави. Паралельно гетьман намагався зробити московського царя союзником і втягнути його до війни з Польщею на своєму боці. Москві відводилася роль ключової ланки антипольської коаліції[1, c. 61-62].

Московська еліта довго не наважувалася перейти Рубікон в українських справах. Довгих 5 років гетьман плів різноманітні дипломатичні комбінації, щоб схилити її до військової спілки. Лише в середині 1653 р. Б. Хмельницький таки дотиснув її, змусивши повірити, що його погрози перейти під протекторат Туреччини — це не лише погрози.

З іншого боку, виникнення Української козацької держави не вписувалося у чистому вигляді в жодне з тогочасних уявлень про "законність" появи нового державного утворення на території "старої" держави. Тому слід було добитися, щоб одна з християнських держав погодилася стати зверхником Козацької держави і в такий спосіб визнала її окремим державним тілом і повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Найвірогіднішим в умовах середини XVII ст. кандидатом на узаконення Гетьманщини була саме Московія, оскільки вона вела затяте протиборство з Річчю Посполитою за гегемонію у Східній Європі, належала разом з Україною до православного світу та ще й з кінця XV ст. виношувала плани відірвати українські та білоруські землі від Польсько-Литовської держави.

Тож через Переяславську раду 8 січня 1654 року, а потім через письмову угоду з Москвою — Березневі статті — Б. Хмельницький вирішував обидва завдання. Найважливіше, що Московія, погоджуючись піти на союзницькі відносини з Українською козацькою державою, узаконювала її існування в очах усіх держав. Б. Хмельницький став законним правителем, а козацтво — новою повноправною елітою. Крім того, Московія ставала військовим союзником проти Польщі.

Про те, що ніяких інших цілей Б. Хмельницький не переслідував, промовисто свідчать обставини проведення Переяславської ради, текст Березневих статей, а також подальша поведінка Б. Хмельницького.

Уже сам факт, що рада, яка була покликана врегулювати українсько-московські стосунки, відбулася не в столичному Чигирині, не в Києві як сакральному центрі України, а в заштатному полковому містечку Переяславі неподалік тодішнього московського кордону свідчить про те, що Б. Хмельницький та його оточення не вважали цю подію якоюсь епохальною. Адже тогочасні люди надавали символам непересічної ваги. Багато війн розпочиналося на підставі порушення однією із сторін якихось символічних правил. Та й Москва, оголошуючи після Переяславської ради війну Речі Посполитій, пояснювала свій крок також і тим, що польські урядники неодноразово неправильно писали царський титул.

У Переяславі не було підписано жодної угоди. Обійшлося усними обіцянками. Натомість виникли гострі розбіжності між намірами сторін. Український гетьман, старшина, присутні рядові козаки та міщани присягнули на вірність досягнутим усним домовленостям, натомість московські посли навідріз відмовилися присягати за царя. Така поведінка московитів різко суперечила європейським політико-правовим уявленням, рідним для українців. Ледве не дійшло до повного розриву. Але нагальна необхідність для Б. Хмельницького узаконити руками Москви існування Козацької держави змусила його переконати старшину піти на великий компроміс[12, c. 153-154].

За складом учасників Переяславська рада 8 січня 1654 р. не вписувалася в тодішні уявлення про загальну козацьку раду — найвищий законодавчий орган Гетьманщини. Якщо в тогочасних загальних радах брало участь до 20-30-ти тис. (уся генеральна, полкова та сотенна старшина, а також представники від Запорожжя та всіх козацьких полків), то в Переяславській раді взяли участь лише 200 козаків та частина переяславських міщан. Не приїхало жодного представника від запорожців та деяких козацьких полків, зокрема Кальницького, Уманського, Паволоцького. Ба більше! Відсутній був навіть дехто з генеральної старшини. Отже, Переяславська рада не мала необхідного представництва.

Як видно зі змісту українсько-московського договору, укладеного в березні 1654 p., керівництву Козацької держави не йшлося про її розчинення в державному тілі Московії. Як за попередніми вимогами Б. Хмельницького, так і за самими Березневими статтями, Козацька держава зберігала повну самостійність внутрішнього життя та право на зовнішні зносини. Цар зажадав від гетьмана лише повідомляти про можливі антимосковські наміри сусідів та платні за надання військової допомоги проти Польщі. Дослідники до сьогодні не прийшли до єдиної думки про точний юридичний зміст українсько-московської угоди. Але цілком однозначним є те, що це був договір двох держав, за яким Москва як сюзерен чи протектор Гетьманщини взяла на себе зобов'язання гарантувати їй повний суверенітет. У такий спосіб було досягнуто й міжнародне визнання останньої.

Показово, що Б. Хмельницький приховував від основної маси козацтва зміст Березневих статей і не виніс їх на затвердження козацької ради (ні загальної, ні навіть старшинської). А отже, українсько-московський договір 1654 р. не був ратифікований і фактично не мав в Україні юридичної сили. У1656 р. порушила його й сама Московія, уклавши за спиною козаків Віденську угоду з Річчю Посполитою. Відтак згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями переяславсько-московські домовленості остаточно втратили чинність. Після Переяслава Б. Хмельницький продовжував вести себе як цілком незалежний правитель і саме таким сприймався близькими й далекими сусідами. Саме після досягнення українсько-московських домовленостей сусідні християнські володарі розпочали укладати з гетьманом реальні угоди проти Польщі, обговорювати територіальні проблеми України, а Б. Хмельницький став членом закритого клубу правителів. 7 вересня 1656 р. козацькими послами було підписано "трактат вічної приязні" з Трансільванією, згідно з яким сторони зобов'язалися надавати одна одній військову допомогу та воювати проти Польщі без огляду на позицію Московії. Трансільванський князь визнавав за Козацькою державою Галичину, Волинь та частину Білорусі, а за Б. Хмельницьким титул князя та право передати гетьманську булаву й цей титул синові Юрію. Шведський король погоджувався величати Б. Хмельницького князем "київським, чернігівським і гетьманом Військ Запорізьких". Навесні 1657 р. Швеція погодилася на те, що після розгрому Польщі до складу Козацької держави увійдуть усі етнічні українські землі, а також Смоленщина. Попри те, що Московія перебувала у стані війни зі Швецією, гетьман був готовий підписати союзний договір зі Швецією. Справу цю докінчив наступний гетьман Іван Виговський[17, c. 89-90].

Вдивляючись у дипломатичні заходи Б. Хмельницького, не можна не помітити, що прагнучи в 1648-1653 pp. протекторату московського царя, він водночас шукав протекторату Туреччини і навіть уклав у 1653 р. відповідну угоду, яка, однак, не була ратифікована козацькою радою. Після Переяслава 1654 р. гетьман вів переговори про протекторат зі Швецією, і лише смерть завадила йому довести справу до кінця. Відтак, задум гетьмана полягав у тому, щоб протекторами України були одночасно Москва, Туреччина та Швеція, які перебували між собою в постійній ворожнечі. Кожен з цих затятих противників не дав би іншому "з'їсти" Козацьку державу, щоб не допустити його посилення. А отже, така зовнішньополітична конфігурація гарантувала б збереження незалежності Гетьманщини.

Московія, однак, мала на Переяславську раду цілком інші види. Цар та його оточення розглядали її як відправний пункт поступового заковтування України. Московська дипломатія жодного разу не використовувала положень щодо етнічної близькості українців та росіян, якогось "єдиного народу" тощо. Як і всі тогочасні держави, вона діяла суто прагматично. Договір з Козацькою державою був для Москви лише черговою спробою на шляху реалізації давньої мрії московських правителів — приєднати українські й білоруські землі.

Дуже швидко московський цар став на шлях порушення Березневих статей й використовував будь-яку нагоду для розмивання української державності. Упродовж наступного століття після смерті Богдана Хмельницького Московія / Росія брутально довела справу до цілковитого знищення Української козацької держави. Такий трагічний фінал й у страшному сні не міг наснитися Богданові, який розглядав військовий союз з Москвою лише як інструмент остаточного утвердження незалежної України[1, c. 65-66].

Висновки

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнi рiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiї iнших. Завдячуючи цьому, вiн домiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiз мiжнародної ситуацiї привiв його до невтiшного висновку — жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої — з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i Центральнiй Європi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчної вiйни.

У контекстi розвитку геополiтичних процесiв перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичної ситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсля болiсних роздумiв врештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiсть протекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецький договiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складi Речi Посполитої, ставив її перед фактом iснування полiтичного взаєморозумiння Речi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiна геополiтичної ситуацiї в регiонi iстотно вплинули на цiлi московської полiтики Б.Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетних мiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньої полiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р., що мали на метi насамперед нейтралiзувати вiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежнення Вiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичних планiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвське фiаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнi реалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйних союзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинi нацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповi розбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiх вiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкування вiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiї зовнiшньополiтичної орiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

Аналiз зовнiшньополiтичної дiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньої полiтики. В той же час, двi хвилi геополiтичних перегрупувань в Центрально-Схiднiй Європi, а саме: перехiд Криму в табiр союзникiв Речi Посполитої та оголошення останнiй вiйни Швецiєю — творять у регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськi вiйськовi операцiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв активiзуються дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики розглядається курс на вiйськову кооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхи шведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичну ситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зi Швецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських вiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.

Iсторiя взаємовiдносин запорозьких козакiв з кримськими татарами свiдчить, що перiоди боротьби мiж ними часто змiнювалися полiтичним та економiчним спiвробiтництвом.

Список використаної літератури

1. Брехуненко В.Богдан Хмельницький / Віктор Брехуненко. — К. : ПП Наталія Брехуненко, 2007. — 68 с.

2. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. — К.: Обереги, 1999. — 215 с.

3. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,. — Дніпропетровськ: Січ, 1993. — 55 с.

4. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. — К.: МП "Буклет", 1992. — 59 с.

5. Єфименко О. Історія України та її народу: монографія/ Олександра Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. — К.: Мистецтво, 1992. — 251 с.

6. Іванко А. Б. Вивчення теми "Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького" в шкільному курсі історії України / А. Б. Іванко, Ю. В. Кравченко; Обл. організація Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. — 95 с.

7. Замлинский В. Богдан Хмельницкий: біографія окремої особи/ Владимир Замлинский,. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 334 с.

8. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький: науково-популярна література/ Януш Качмарчик,; Пер. з пол. І.Сварника; Південно-східний науковий інститут у Перемишлі. — Перемишль; Львів: Б.в., 1996. – 326 с.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. — К.: Веселка, 1992. — 91 с.

10. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. — Дніпропетровськ: Січ, 2004. — 843 с.

11. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Крип'якевич,; Укл., покажч. Р. І. Крип'якевича, Авт.передм. Я. Д. Ісаєвич. — 2-е вид., випр. і допов.. — Львів: Світ, 1990. — 405 с.

12. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

13. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 447 с.

14. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. — 2-ге вид., стереотипне. — К.: Знання , 2006. — 735 с.

15. Смолій В. Богдан Хмельницький: [Соціально-політичний портрет]/ Валерій Смолій, Валерій Степанков. — К.: Альтернативи, 2003. – 399 с.

16. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького/ Василь Чуприна, Зоя Чуприна,; Ред. Леся Крючкевич,. — Львів: Світ, 2003. — 175 с.

17. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.