Вступ.

1. Історичні спроби об’єднання Аравії та передумови створення ОАЕ.

2. Міжнародна дипломатія та економічна політика ОАЕ.

3. Дипломатичні відносини між Україною та ОАЕ.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Об'єднані Арабські Емірати, (United Arab Emirates), (ОАЕ), федерація семи еміратів Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Аджман, Умм-ель-Кайвайн, Ель-Фуджайра і Рас-ель-Хайма; знаходяться в південно-західній Азії в Перській затоці, межують на південно-заході із Саудівською Аравією і на південно-сході з Оманом.

У минулому країна називалася Договірним Оманом і являла собою об'єднання британських протекторатів. Держава Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ) була проголошена 2 грудня 1971.

У 1952 сім шейхств за порадою і під патронажем Англії створили раду, що складається з семи правителів з рішенням створити федерацію. У 1968 англійський уряд повідомив, що виведе свої сили через три роки. Сім держав разом з Катаром і Оманом утворили Федерацію Арабських еміратів. Шейхство Рас-ель-Хайма приєдналося в 1972. Шейх Зайєд Бен ель-Нахайан став першим президентом. Дипломатичні зв'язки з СРСР і Китаєм були встановлені в 1985; з Єгиптом у 1987. ОАЕ протистояли вторгненню, Іраку в Кувейт у 1991 і брали участь у війні в Перській затоці на стороні сил коаліції ООН.

1. Історичні спроби об’єднання Аравії та передумови створення ОАЕ

У кінці століття Англія, Франція і Голландія зробили спробу домовитися про спільне морське патрулювання Перської затоки для забезпечення свободи мореплавства. Однак через англо-голландське суперництво проект цей здійснений не був.

Незважаючи на постійне втручання західноєвропейських держав, а, можливо, саме завдяки йому, в ХVII ст. на території сучасних ОАЕ й Оману була заснована держава Яруба. Могутня держава Яруба розпалася через сто із зайвим років через її внутрішні протиріччя.

Наступна спроба об'єднання Аравії відбувалася під релігійними гаслами ваххабітів: відновлення первинної чистоти ісламу. Центром консолідації арабських сил став Оман, який об'єднав на початку ХVIII ст. величезні території, включаючи значну частину Східної і Південно-Східної Аравії. Оманські кораблі завдавали досить чутливих ударів по флоту Ост-Індської компанії, практично блокуючи вхід до Перської затоки. Щоб повернути собі колишній вплив, англійцям довелося піти обхідним шляхом. З цією метою вони почали, з одного боку, всіляко заохочувати прагнення Ірану, а, з іншого, грати на релігійних і племінних протиріччях арабів.

Головним суперником англійців як і раніше залишалося плем'я кавасим, яке розташувалося в Шарджі і Рас аль-Хаймі. Після кількох невдалих спроб англо-індійським військам вдалося в шестиденній морській битві розбити арабський флот і взяти штурмом місто Рас аль-Хайма. Потім були захоплені і зруйновані Шарджа, Умм аль-Кувейн і деякі інші міста. Закріпившись таким чином у прибережній зоні, англійці уклали з шейхами угоду, проголосивши "свободу мореплавства" у Перській затоці і зобов'язавши останніх припинити піратські напади на англійські судна.

Під натиском Англії прибережні племена уклали між собою угоду про перемир'я на шість місяців (згодом цей термін продовжувався) на сезон перлового промислу, що становив тоді головне джерело прибутків шейхств. До речі, ловлею перлів мешканці узбережжя Перської затоки промишляли з давніх часів: із Заходу і Сходу сюди з'їжджалися ювеліри, торговці коштовностями. Вважалося, що перли приносять успіх і захищають від ударів долі; порошок з перлів у певних пропорціях додавався в мазі для лікування захворювань шкіри, в мікстури, використовувався у косметиці[54, c. 52-54].

У 1853 р. був підписаний Договір про постійний мир на морі між всіма шейхствами перлового узбережжя Перської затоки, яке відтоді стало називатися Договірним берегом, або Договірним Оманом. Договір цей, однак, не діяв на суші, і Англія взяла на себе обов'язок виступати посередником у врегулюванні сухопутних суперечок, а також захищати емірати від нападу на них третьої сторони. Поступившись незалежністю одного разу, шейхи Договірного Оману за угодою 1869 р. зобов'язувалися не укладати самостійно угод з третіми країнами, не надавати їм будь-яких привілеїв і не здавати в оренду території своїх еміратів без згоди Англії. Через деякий час англійський уряд повністю взяв на себе всі зовнішні відносини еміратів Договірного Оману, тобто остаточно закріпив англійський протекторат. У Шарджі була розміщена штаб-квартира англійського офіцера зв'язку по зоні Перської затоки, аналогічні пункти розташувалися в Дубаї й Абу-Дабі, а на узбережжі розквартирувалися англійські війська[9, c. 46].

На початку Першої світової війни за англо-турецькою конвенцією 1913 р. Англія мала виняткове право на Договірний Оман, а в 1922 р. англійці встановили свій контроль за правом його шейхів надавати будь-кому концесії на розвідку і видобуток нафти. Тому основний прибуток арабському населенню, як і раніше, приносила торгівля "риб'ячим оком" — перлами, а не нафтою. У 1925 р. загальний улов перлів оцінювався в 15 млн. фунтів стерлінгів (одна п'ята частина його припадала на Абу-Дабі, населення якого в сезон перлового полювання майже подвоювалося). У передвоєнні і перші роки після Другої світової війни на узбережжі спалахнула економічна криза, викликана появою на світовому ринку японських штучних перлів. У 1946 р. улов перлів оцінювався всього у 250 тис. фунтів стерлінгів.

Тільки після початку видобутку нафти в 50-х роках князівства Договірного Оману почали виходити з кризи, як і раніше знаходячись під англійським протекторатом, проти якого в 1964 р. виступила Ліга арабських держав. Ліга декларувала право народів Перської затоки на повну незалежність. Лейбористський уряд Англії, який прийшов на зміну консерваторам, погодився зі справедливістю висунутих вимог і в 1968 р. ним було заявлено про відхід Британії з Перської затоки до кінця 1971 року[3, c. 87-88].

2 грудня 1971 р. виникла нова держава — Об'єднані Арабські Емірати, яка є конфедерацією з семи окремих князівств. Кожний емірат має власний уряд і підлеглі йому адміністративні органи; главою держави є Президент.

Підписання договору про незалежність і угоди про співпрацю між ОАЕ й Англією збіглося із зростанням цін на світовому ринку на нафту і нафтопродукти, що полегшило новій державі перші самостійні кроки в галузі економіки і зовнішньої політики. Завдяки багатим нафтовим родовищам ОАЕ в короткий строк змогли досягнути економічної стабільності і вступити у зовнішньоторговельні відносини з Японією, США, СНД, Англією та іншим світом.

Великобританія й ряд інших арабських держав поспішили визнати утворення ОАЕ. Однак Іран і Саудівська Аравія відмовилися визнати нову державу, маючи територіальні претензії до Абу-Даби й Шардже. Із цієї причини офіційне проголошення незалежності ОАЕ, призначене на серпень 1971, було відкладено. У результаті переговорів, що пішли, за участю Лондона в листопаді 1971 було досягнуто згоди між Іраном і Шарджей, по якому частина острова Абу-Муса перейшла до Ірану; розділу підлягали також покладу нафти в прибережних водах острова.

30 листопада 1971, за два дні до проголошення незалежності ОАЕ, іранські війська висадилися на острові Абу-Муса (повністю анексований в 1992) і окупували стратегічно важливі острови Великої й Малий Томб, що належали Рас-Ель-Хайме. Дії Ірану викликали протест в арабському світі; ряд країн звернулися зі скаргою на Іран у Рада безпеки ООН. Великобританія обмежилася лише вираженням своєї незгоди з діями Ірану. 2 грудня 1971 на, що відбулася в Дубаєві конференції семи еміратів було проголошене створення ОАЕ. У федеративну державу ввійшли тільки шість із семи еміратів Договірного Оману. Президентом ОАЕ був вибраний правитель Абу-Даби шейх Заид Бен Султан аль Нахайян, віце-президентом — правитель Дубая шейх Рашид Бен Саид Аль Мактум. Новий президент підписав договір про дружбу з Великобританією, що анулював всі колишні угоди, укладені між еміратами- членами ОАЕ й британським урядом. Тимчасовою столицею був вибраний Абу-Даби. Через кілька днів ОАЕ були прийняті в Лігу арабських держав і Організацію Об'єднаних Націй. Не домігшись міжнародної підтримки по питанню про острови Великої й Малий Томб, 11 лютого 1972 до ОАЕ також приєдналася Рас-Ель- Хайма.

Тільки Саудівська Аравія не визнала нової держави, ставлячи умовою свого визнання рішення питання по Ель-Бурайми. У результаті нового раунду переговорів у серпні 1974 Абу-Даби й Саудівська Аравія уклали між собою угода, по якому Саудівська Аравія визнала права Абу-Даби й Оману на оазис, а у свою чергу одержала територію Сабха Біти в південній частині Абу-Даби, два маленьких острівці й право побудувати дорогу й нафтопровід через Абу-Даби до узбережжя затоки.

Протягом 1970- х тривали прикордонні суперечки між еміратами і їхніми сусідами. Правитель Рас-Ель- Хайма продовжував виступати за відділення емірату від федерації. В 1978 збройні сили Рас-Ель- Хайма зробили невдалу спробу захопити спірну територію, що належить Оману. Падіння шаха в Ірані в 1979, ріст ісламського фундаменталізму й ірано-іракська війна створили додаткову погрозу стабільності ОАЕ. У травні 1981 у відповідь на виниклі погрози ОАЕ стають одним із шести членів- засновників Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, що на тлі ірано-іракської війни перетворився у військово-політичний альянс[5, c. 104-106].

2. Міжнародна дипломатія та економічна політика ОАЕ

Дипломатичні зв'язки з СРСР і Китаєм були встановлені в 1985; з Єгиптом у 1987. ОАЕ протистояли вторгненню, Іраку в Кувейт у 1991 і брали участь у війні в Перській затоці на стороні сил коаліції ООН.

З моменту свого утворення ОАЕ офіційно ввійшли в групу країн, що не приєдналися, і виступали в ній з позиції "абсолютного нейтралітету", що дозволяла їм зберігати "рівновіддаленість" від Заходу й Сходу. У питаннях близькосхідного врегулювання ОАЕ виступають за повний вивід ізраїльських військ із всіх окупованих арабських територій. Вони також вимагають забезпечення всіх законних з арабського народу Палестини, у т.ч. його права на державотворення . Відносно ірано-іракської війни ОАЕ виступали на підтримку Іраку, роблячи йому матеріальну й моральну допомогу, і в той же час зберігали економічні зв'язки з Іраном. Важливе значення надається участі в Зі співробітництва арабських держав Перської затоки (ССАГПЗ), у якому ОАЕ бачать діючий механізм забезпечення регіональної стабільності й співробітництва.

У ході ірано-іракської війни правителі окремих князівств підтримували Ірак, інші (Дубай, Шарджа й Умм-Ель- Кайвайн) зберігали дружні відносини з Іраном. Найбільшого ступеня протиріччя між еміратами досягли в червні 1987, коли в Шарджи відбулася спроба двірського перевороту: шейх Султан ибн Мухаммед Аль Касими був змушений відректися від престолу на користь свого брата, Абдель Азиза Аль Касими. Президент країни шейх Заид Бен Султан аль Нахайян (Абу-Даби) підтримав домагання на владу Абдель Азиза, у той час як віце-президент і прем'єр-міністр Рашид Бен Саід Аль Мактум (Дубай) заявив про свою підтримку Султана. Конфлікт був дозволений тільки після того, як у суперечку втрутилася Вища рада правителів, що відновив повноваження шейха Султана й претендента, що оголосив, принцом-наступником.

В 1990, коли Ірак вторгся в Кувейт, ОАЕ взяли участь у що очолювалася США багатонаціональній коаліції сил, виділивши на це 6,5 млрд. доларів і направивши свої війська. Після закінчення війни військово-морські сили США й Великобританії продовжували використовувати порти ОАЕ[7, c. 4].

Останнє десятиліття ХХ ст. у цілому відрізнялося внутрішньополітичною й економічною стабільністю. Виключенням з'явилося закриття (по підозрі у фінансових махінаціях) у липні 1991 Міжнародного торговельного й кредитного банку (МТКБ), що належав здебільшого правлячому сімейству емірату Абу-Даби. У грудні 1993 Абу-Даби пред'явило позов виконавчому керівництву МТКБ про відшкодування збитку. У червні 1994 11 з 12 колишніх керівників МТКБ, обвинувачених у шахрайстві, були засуджені в Абу-Даби до тюремного ув'язнення й зобов'язані оплатити компенсацію. Після тривалих переговорів, в 1995, все-таки було досягнуто згоди із вкладниками й кредиторами. У червні 1996 із двох керівників МТКБ після апеляції були зняті обвинувачення в шахрайстві.

Починаючи з війни в затоці ОАЕ збільшили витрати на оборону, розширили свої міжнародні контакти й дипломатичні відносини. В 1994 була підписана угода про військове співробітництво зі США, через рік — із Францією. Поряд із Саудівською Аравією й Пакистаном уряд ОАЕ в 1997 визнало режим "талібів" в Афганістані. В 1998 ОАЕ відновили дипломатичні відносини з Іраком, перервані у зв'язку з війною в перській затоці (1991). Велика увага приділялася проблемам урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

У той же період країною були початі кроки за рішенням територіальних проблем. Так, в 1999 у ході візиту султана Оману в Абу-Даби були врегульовані прикордонні питання з Оманом. У листопаді 2000 відбулися переговори з Катаром про границю. Виключенням залишається територіальна суперечка з Іраном. Наприкінці 1992 Шарджа й Іран дійшли згоди по острові Абу-Муса, що повністю переходив у юрисдикцію Ірану; всім іноземцям, що проживають на островах, включаючи громадян ОАЕ, було запропоновано одержати іранські візи. В 1996 Іран ще більше зміцнив свою позицію, почавши будівництво аеропорту на острові Абу- Муса й електростанції на острові Великий Томб. В 1997 ОАЕ виразили протест щодо іранської військової активності в Перській затоці. У листопаді 1999 Рада співробітництва арабських держав Перської затоки повторно висловився в підтримку ОАЕ в їхній суперечці навколо трьох островів. В 1999 між ОАЕ й Саудівською Аравією спалахнув дипломатичний конфлікт у зв'язку з бажанням Саудівської Аравії нормалізувати відносини з Іраном[8, c. 9-10].

Темою постійних дебатів було питання ступеня інтеграції еміратів. До кінця 1990- х років у силу тактичних розбіжностей у політичному курсі, проведеному Абу-Даби й Дубаєм, повна інтеграція збройних сил країни так і не відбулася. Інтеграції еміратів у багатьох областях заважає усе що ще зберігається суперництво між лідерами Абу-Даби й Дубая.

Після терористичних атак 11 вересня 2001 на Нью-Йорк і Вашингтона уряд ОАЕ ухвалило рішення щодо розриві дипломатичних відносин з рухом "Талібан" в Афганістані, були заморожені рахунки 62 організацій і приватних осіб, підозрюваних США у фінансуванні терористичних рухів, вжиті заходи по жорсткості контролю за грошовими потоками.

Під час Іракської війни 2003 в ОАЕ розмістилися війська США, країна надала істотну гуманітарну допомогу Іраку після офіційного оголошення про припинення бойових дій.

В 1999 була підписана прикордонна угода з Оманом, але остаточне визначення границі між двома країнами було відкладено до 2002. Залишаються невизначеними окремі ділянки границі між еміратами Рас-Ель- Хайма й Шарджи, включаючи п-ів Мусандам. Остаточно не встановлений статус кордону ОАЕ із Саудівською Аравією (деталі угод 1974 і 1977 не були оприлюднені). Триває конфлікт із Іраном через острови Абу Муса, Великий і Малий Томб, окупованих іранськими військами в листопаді 1971. В 2000 Тегеран оголосив острова невід'ємною частиною своєї території, а питання про їх — закритим.

Об'єднані збройні сили ОАЕ створені в 1976, однак в 1978 з їхнього складу вийшли збройні сили Дубая й Рас-Ель-Хайми (останній згодом повернувся назад). Дубай дотепер зберігає значну самостійність у військовій області[2, c. 489-490].

Національні збройні сили складаються із сухопутних військ, військово-повітряних і військово-морських сил. Верховний головнокомандуючий — глава держави, безпосереднє керівництво збройними силами здійснюють Міністерство оборони й Генеральний штаб. Міністерство оборони перебуває в Дубаєві, Генштаб — в Абу-Даби. Міністр оборони ОАЕ — спадковий принц Дубая шейх Мухаммед ібн Рашид Аль Мактум.

Загальна чисельність збройних сил становить близько 65 тис. чол. (2000). Сухопутні війська (59 тис. чіл., у т.ч. 12-15 тис. емірату Дубай) мають 2 бронетанкові, 2 мотопіхотні, 2 піхотні, артилерійську бригади, 2 зведені бригади (Дубай) і бригаду королівської гвардії. На озброєнні 487 танків, 620 БТР, 615 БМП, а також ракети й артилерійські установки. ВВС (4 тис. чіл.) включають 10 авіаескадрилій, мають на озброєнні 108 бойових літаків, 42 вертольота й до 80 військово-транспортних літаків і вертольотів. ВМС (2,4 тис. чіл., у т.ч. 200 офіцерів) складаються з підрозділів бойових і допоміжних кораблів. На їхньому озброєнні 27 кораблів. Основні військово-морські бази — Далма, Мина Халід (Абу-Даби), Мина Халид, Хор Факан, Таувелла (Шарджа). Комплектування здійснюється за принципом добровільного наймання, при цьому кількість іноземних добровольців досягає 30% від загальної чисельності збройних сил.

Крім регулярних збройних сил, є також берегова охорона й морська поліція — 1200 чол. (у т.ч. 110 офіцерів). Забезпечення внутрішньої безпеки й поліцейські функції здійснюють Федеральні поліцейські сили (бл. 6 тис. чол.) і Національна гвардія (бл. 4 тис. чол.). Кожний емірат має свою власну Національну гвардію.

ОАЕ закуповують найсучасніше озброєння, в основному західного виробництва; в 1990-ті було укладено ряд великих контрактів і з Росією. У березні 2000 відбулася одна із самих великих у світовій історії угод по покупці зброї: ОАЕ придбали у фірми "Локхид Мартін" за 8 млн. дол. 80 реактивних винищувачів Ф-16. Витрати ОАЕ на оборону залишаються одними з найвищих у регіоні Перської затоки. У сірий.1990- х вони досягали 2 млрд. дол., в 1999 — 3,8 млрд., в 2000 — 3,9 млрд., в 2002 — св. 4 млрд.

Завдяки зусиллям еміратського уряду частка не нафтового сектору в сукупному ВНП держави збільшилася за останні 20 років приблизно на 25% і становила в 2003 році 31,7%. Найбільших успіхів у цьому напрямі досягнуто в Еміраті Дубай, де 90% ВНП припадає на промисловість, торгівлю, будівництво, туризм, банківсько-фінансову сферу та сферу послуг (частка нафтового сектору у ВНП емірату склала в 2003 році лише 10%).

Наприкінці вересня 2004 року в ОАЕ було створено Вищу комісію з координації та планування економічної політики на федеральному й місцевому рівнях. Одним з основних її завдань є сприяння економічній інтеграції всіх еміратів, з яких складається держава, подолання існуючого між ними дисбалансу (зокрема, темпи економічного розвитку еміратів Аджман, Умм Ель Кувейн, Фуджейра та Рас Ель Хейма відстають від відповідних показників еміратів Абу Дабі, Дубай та Шарджа)[3, c. 122-124].

3. Дипломатичні відносини між Україною та ОАЕ

Встановлення дипломатичних відносин між Україною та ОАЕ, що відбулося у жовтні 1992 року, та відкриття Посольства України в Абу-Дабі у жовтні 1993 року можна вважати початком практичної реалізації близькосхідного напряму зовнішньої політики України. Економічним стимулом розбудови двосторонніх відносин між Україною та ОАЕ був пошук нових та альтернативних ринків для просування вітчизняної продукції (на початковому етапі це здебільшого стосувалося традиційних предметів українського експорту — металургійної та хімічної продукції).

16-17 квітня 1993 року відбувся візит в ОАЕ урядової української делегації на чолі з тодішнім Прем'єр-міністром України Л.Кучмою, під час якого були проведені переговори щодо налагодження двостороннього співробітництва між Україною та ОАЕ.

21 жовтня 1993 року в ОАЕ прибула передова група Посольства на чолі з Тимчасовим Повіреним у справах України в ОАЕ О.Семенцем, а з 1 січня 1994 року почало діяти Посольство України в ОАЕ.

У 1995 році була укладена міжурядова угода про торговельно-економічне співробітництво, а в 1996 році було парафовано ще дві угоди в сфері економіки (про уникнення подвійного оподаткування та про взаємний захист інвестицій).

Основним засобом реалізації інтересів України в сфері економічного співробітництва було обрано "масоване вторгнення" на еміратський ринок шляхом участі українських експозицій у численних міжнародних виставкових заходах, що проводяться в ОАЕ на регулярній основі. Свого часу така тактика принесла відчутні позитивні результати, оскільки дозволила достатньою мірою репрезентувати можливості вітчизняної економіки та її готовність до розгортання широкомасштабного співробітництва з ОАЕ та іншими державами регіону, зокрема, у традиційних для України експортних галузях (металургія, хімія), продукція яких користується тут підвищеним попитом.

У квітні 1993 року відбувся перший візит до ОАЕ урядової делегації на чолі з Прем'єр-міністром України Л.Д.Кучмою. Відбулися плідні переговори щодо започаткування двостороннього співробітництва. У січні 1994 року розпочало свою діяльність Посольство України в ОАЕ.

В період 1994 – 2001 рр. рівень двосторонніх відносин підтримувався, насамперед, шляхом обміну численними делегаціями урядового та відомчого рівнів.

У січні 2002 року відбувся офіційний візит Міністра закордонних справ України А.М.Зленка до ОАЕ, в ході якого було досягнуто домовленостей щодо подальшого розвитку двостороннього співробітництва[6, c. 38-39].

Широкі можливості перед українсько-еміратським співробітництвом відкрив візит Президента України Л.Д.Кучми до ОАЕ, що відбувся наприкінці січня 2003 року. Сторони домовилися про необхідність активізації двосторонніх економічних відносин, насамперед, шляхом реалізації спільних інвестиційних проектів. Були обговорені також питання розвитку культурно-гуманітарного та міжрегіонального співробітництва. В розвиток цих домовленостей на початку червня 2004 року відбувся візит до України Міністра охорони здоров’я ОАЕ Х. Аль-Мідфи.

Україна є активним учасником численних міжнародних виставкових заходів в ОАЕ, що дозволяє репрезентувати можливості вітчизняної економіки та її готовність до розбудови співробітництва з ОАЕ та іншими державами Перської затоки.

У 2003 р. товарообіг між Україною та ОАЕ становив 140,5 млн. дол. США (з яких 137 млн. дол. США – український експорт), за І квартал 2004 р. – 108 млн. дол. США (в основному, український експорт). Структура експорту України до ОАЕ складається з чорних металів (81% експорту), інтегральних схем, глини та ячменю. Останнім часом активізується співробітництво у високотехнічних галузях виробництва. Поступово зростають обсяги спільних інвестицій.

Станом на вересень 2004 року, між Україною та ОАЕ укладено 3 міжурядові Угоди: про економічне, торговельне та технічне співробітництво (березень 1995 р.); про сприяння та взаємний захист інвестицій (січень 2003 р.) і про уникнення подвійного оподаткування (січень 2003 р.). Ведеться робота з погодження та опрацювання проектів інших міжурядових і міжвідомчих угод.

Українсько-еміратське співробітництво у гуманітарній сфері також набуло певного динамізму. У квітні 2001 року в м.Абу-Дабі перебувала українська делегація на чолі з дружиною Президента України, Головою Ради опікунів Всеукраїнського благодійного Фонду Надії і Добра Л.М.Кучмою, яка. провела низку робочих зустрічей, зокрема, із дружиною Президента ОАЕ, Головою Спілки жінок ОАЕ Фатімою Аль Нагаян.

У квітні 2001 року ОАЕ відвідала група українських дітей для відпочинку та оздоровлення. До неї входили діти із сімей, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сироти, діти кримськотатарського населення, дитячі творчі колективи. У січні 2003 року в ОАЕ з культурною місією перебувала група українських дітей – учнів Асоційованих шкіл ЮНЕСКО (мм. Київ, Львів та Дніпропетровськ).

Успішно здійснюються інші заходи з гуманітарними організаціями ОАЕ. Проведена українська виставка фотографій "Голоси та ракурси", присвячена 10-й річниці Незалежності України. Організовано низку концертів українських фольклорних та балетних колективів[7, c. 4].

У цьому зв'язку доцільно внести на розгляд інших зацікавлених установ та відомств України такі пропозиції:

започаткувати роботу щодо відкриття в ОАЕ представництв українських підприємств та компаній, які діють у сферах, де Україна має передові технології (машино- та суднобудування, нафтогазовий та військово- промисловий комплекси, авіакосмічна промисловість);

ініціювати проведення в місті Абу Дабі українсько-еміратського бізнес-форуму з метою презентації можливостей металургійної промисловості України, налагодження прямих зв'язків із місцевими споживачами металопродукції;

спільно з УСПП та ТПП України опрацювати можливість організації в місті Дубай українсько-еміратського бізнес- форуму з метою презентації можливостей країни у сфері виробництва будівельних матеріалів, з'ясування умов їх постачання на еміратським ринок;

активізувати переговорний процес з еміратської стороною щодо налагодження та розвитку міжрегіонального співробітництва промислово розвинених прибережних регіонів України (зокрема АРК, Одеська, Херсонська, Миколаївська області) з економічно потужними еміратами, що входять до складу ОАЕ (зокрема Дубай, Шарджа);

продовжити роботу щодо відкриття в місті Дубай постійно діючої української промислової експозиції або виставкового центру[8, c. 6].

Висновки

Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ) розташовані у східній частині Аравійського півострова на узбережжі Персидської й Оманської заток. Межують з королівством Саудівської Аравії і Султанатом Оман. Нова незалежна держава виникла 2 грудня 1971. Це конфедерація із семи окремих князівств (еміратів). Кожен емірат має власний уряд і підпорядковані йому адміністративні органи. Керівником держави є президент. Підписання договору про незалежність і угоди про співпрацю між ОАЕ й Англією, яка майже півстоліття мала протекторат над регіоном нинішніх еміратів, збіглося зі зростанням цін на світовому ринку на нафту і нафтопродукти, що полегшило новій державі перші самостійні кроки в галузі економіки і зовнішньої політики.

Аналіз економічної політики ОАЕ на сучасному етапі свідчить, що керівництво держави продовжує надавати пріоритет реалізації започаткованого у 1980-х роках курсу економічної диверсифікації, який має на меті зменшення залежності економіки країни від кон'юнктури світового нафтового ринку. У цьому зв'язку Об'єднані Арабські Емірати приділяють підвищену увагу розвиткові не нафтового сектору економіки (промисловість, торгівля, банківсько-фінансова сфера, туризм, будівництво, вільні економічні зони тощо).

Останнім часом в економічній політиці ОАЕ з'явилась низка нових тенденцій, що спрямовані на лібералізацію, забезпечення відкритості еміратської економіки, удосконалення законодавства в економічній сфері, подальший розвиток промислової інфраструктури.

Список використаної літератури

1. Бодянский В.Л. Восточная Аравия: история, география, население, экономика. М., 1986

2. Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с.

3. Егорин А.З., Исаев В.А. Объединенные Арабские Эмираты. М., 1997

4. Исаев В.А., Озолинг В.В. Катар. Объединенные Арабские Эмираты. М., 1984

5. Маркарян Р.В., Михин В.Л. Объединенные Арабские Эмираты. – В кн. Новейшая история арабских стран Азии. 1917–1985. М., 1988

6. Рубан А. Про деякі питання і тенденції сучасної зовнішньої торгівлі України // Економіка України, №7, 2000.

7. Сєров Д., Наша надія — Арабський Схід // День, № 13 (413) 26.03.2007

8. Сєров Д., Південь України і Близький Схід: стан і перспективи економічної співпраці //Стратегічні пріоритети, №4(5), 2007 р.

9. Якуб Юсеф Абдалла. Объединенные Арабские Эмираты. История политико-государственного развития (19 в. – начало 70 гг. 20 в.). М., 1978