Дипломатія та зовнішня політика. Роль і місце дипломатії у проведенні зовнішньої політики держави

Вступ.

1. Поняття дипломатії, дипломатичної служби та їх роль у зовнішніх відносинах.

2. Місце дипломатії у проведенні зовнішньої політики держави.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття «дипломатія» походить із Стародавнього Риму, де «дипломатами» спочатку називали осіб, які мали диплом — рекомендаційну, або вірчу, грамоту, що видавалася сенатом офіційним посланникам, яких направляли у провінції імперії чи за кордон.

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфордському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здійснення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво дипломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипломатія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Дипломатичні відносини в сучасному світі — це наріжний камінь всієї системи міждержавних відносин. Саме вони дають можливість у повному обсязі реалізувати міжнародну правосуб'єктність держави. Звичайно, невизнання де-юре і пов'язана з цим відсутність нормальних дипломатичних відносин жодною мірою не принижують загальну вагу держави на міжнародній арені, оскільки кожна держава є суб'єктом міжнародного права насамперед в силу притаманного їй суверенітету. Водночас при дослідженні процесів реалізації міжнародної правосуб'єктності неможна повністю ігнорувати роль визнання та наявності (або відсутності) нормальних дипломатичних відносин.

У будь-якому випадку, навіть у питаннях, здавалося б, неполітичного характеру, зв'язки і відносини між державами — економічні; культурні, спортивні тощо — неминуче ускладнюються за відсутності нормальних дипломатичних відносин.

1. Поняття дипломатії, дипломатичної служби та їх роль у зовнішніх відносинах

Роль дипломатії як знаряддя зовнішньої політики держави завжди була надзвичайно великою. Адже навіть між варварськими племенами існували більш-менш стабільні відносини, відбувалися переговори, укладалися угоди і союзи як економічного, так і військово-політичного характеру. Багатий матеріал для розуміння витоків дипломатії, як одного із видів державної діяльності, дає історія Стародавнього Єгипту. В одній із гробниць було знайдено зображення міністерства закордонних справ, його канцелярії та архгву, яке датується 1400 р. до н. є. Це свідчить про те, що Давній Єгипет підтримував різнобічні стосунки із сусідніми державами, а значить проводив активну дипломатичну діяльність. Тому не випадково, що перший міжнародний договір, відомий історії, було виявлено саме в Єгипті. Цей договір про союз було укладено приблизно в 1270 р. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзесом II та царем хетгів Хаттасілем, і виконаний він був за всіма правилами дипломатичного мистецтва.

Найважливіші міжнародні проблеми вже тоді вирихтувалися за допомогою дипломатії. Коли в середині VI ст. до н. є. перський цар Кір розпочав здійснення своїх завойовницьких планів, він проводив ретельну дипломатичну підготовку перед кожною військовою операцією. Зокрема, в 558 р. до н. є. Кірові вдалося створити союз перських племен, завдяки якому в 539 р. завойована Вавилонія.

Широко застосовувалася дипломатія в зовнішній політиці міст-держав Стародавньої Греції. Такі державні діячі й дипломати, як Фемістокл та Перікл, котрі прагнули встановити гегемонію Афін над усією Елладою, й особливо цар Філіп Македонський, який здійснив об'єднання Греції під контролем власної Македонської держави, стоять урівень з видатними дипломатами будь-яких часів.

Боротьба знаменитого карфагенського полководця Ганнібала проти Риму під час другої Пунічної вгини супроводжувалась широкомасштабними дипломатичними заходами з обох сторін. Так, перемога Ганнібала при Каннах у 216 р. до н. є. була підготовлена його дипломатичною діяльністю. Він прихилив на свій бік численні племена Піренейського півострова, Галлії та інших земель. Розраховуючи на допомогу народів, що потерпіли від римлян, Ганнібал рухався на Італію через Іспанію та Галлію. Водночас римляни, намагаючись паралізувати дипломатичні успіхи Ганнібала, добилися підтримки сусідніх Карфагену нумідійських царів у Африці, домовитися з якими карфагенським дипломатам не вдалося. Надії Ганнібала на підтримку племен Середньої Італії не виправдалися. У результаті римляни завдали поразки спочатку загонам брата Ганнібала в 207 р. до н. е. при Метаврі, а зрештою розгромили й військо самого Ганнібала в 202 р. до н. е. при Замі, в Африці. Цим поразкам сприяла також успішна для римлян війна (214—205 pp. до н. є.) проти союзника Ганнібала—македонського царя Філша V, внаслідок чого він не зміг надати допомогу Ганнібалу. Так загинула Карфагенська держава, а місто Карфаген було зруйноване римлянами[2, c. 7-9].

Що стосується Риму, як імператорського так і республіканського, то Макіавеллі справедливо наголошував, що дипломатія дала Римові більше, ніж усі вгини разом узяті. Першим загрозливим застереженням, отриманим римлянами від германських племен, була поразка в 9 р. н. е. в Тевтобурзькому лісі римських легіонів, очолюваних римським намісником Квінтілієм Варом. Вождь германських племен Армшій, який намагався покласти край пануванню римлян на правому березі Рейну, в боротьбі проти свого могутнього противника вміло поєднував воєнні дії з суто дипломатичними акціями. Йому, зокрема, вдалося заручитися підтримкою військової верхівки племені херусюв, яка досі перебувала під сильним впливом римлян, перетягнути на свій бік племена хатгів, хавків, бруктерів, які зазнавали жорстоких утисків з боку римлян. Поразка Вара означала початок кінця Великої Римської імперії і, насамперед, започаткувала визволення германських племен з-під влади Риму. З тих пір Армінгй вважається національним героєм Німеччини, уособленням незламності і духовної цілеспрямованості.

Після розвалу Римської імперії настає епоха середньовіччя. Вся державна структура західноєвропейського суспільства розпалася, залишався лише один центр, який мав певні можливості і прагнув поновити цю структуру. Таким центром була Римська церква, глави якої —папи, —використовуючи релігію як засіб впливу на варварські племена, створили нову дипломатію, яка забезпечила їхнє власне суспільне піднесення і вселенську владу.

З іншого боку, на протилежному кінці Європи, в її південно-східній частині Візантія змогла, насамперед завдяки своїй вмілій дипломатії, вистояти під натиском варварських племен і продовжити своє існування ще на ціле тисячоліття. За цей час роль церкви в західноєвропейському суспільстві значно зросла, вона стала, по суті, єдиною впливовою силою не тільки в духовному житті, а й політичному. Так, у 1000 р. в Пуатьє рада французьких єпископів проголосила «війну війні» і прийняла постанову, яка зобов'язувала церковних ієрархів активно протистояти міжусобним війнам феодальних князів. Ішлося, як зазначає Ан. Камінський, про «практичне здійснення Божого миру». Концепцію Божого миру висунув єпископ Гі д'Анжу, який видав приписи, що обмежували застосування збройних засобів боротьби, і доклав значних зусиль для мобілізації церкви з метою вчинити моральний тиск на прихильників війни. Це сприяло зміцненню не тільки духовної, а й політичної позиції церкви, особливо її керівної ієрархії.

Згодом, коли середземноморська Європа в результаті хрестових походів у XIII—XVI ст. набрала нового вигляду (розвиток торгівлі та мануфактури, розквіт архітектури, мистецтва, поява нових міст тощо), дипломатія в руках пап, венеціанських дожів, тиранів італійських міст-держав, візантійських імператорів, які боролися між собою за сфери економічного, військового та політичного впливу, за нові джерела збагачення й водночас вели запеклу боротьбу проти своїх французьких і німецьких конкурентів, набуває колосального, принципово нового значення[4, c. 10-12].

Відома дослідниця історії формування італійської дипломатичної служби Т. Зонова писала з цього приводу: «До середини XV ст. звичай призначати постійних представників, що утвердився між Міланом, Флоренцією та Неаполем, поступово поширюється на інші італійські міста. Примат Італії в заснуванні постійних представництв пояснювався також і відносною військовою слабкістю її міст-держав, змушених виявляти постійну пильність перед могутнішими арміями, які були готові підкорити собі півострів. Більш могутні централізовані держави, наприклад Франція, в цей період обмежуються посиланням за кордон лише надзвичайних короткотермінових місій».

Звичайно, в ті далекі часи міжнародні (міждержавні) стосунки ще не були постійними і не мали системного характеру.

Тому й дипломатія ще не могла здійснюватися постійними, спеціальними органами (інститутами), оскільки не була професійною. За кордон посилали чи приймали в себе, в державі, посольства, які, виконавши свою місію, поверталися додому і, як правило, припиняли своє існування. Спочатку це були навіть не посольства, в сучасному розумінні цього слова (тобто не йшлося про отримання загальних директив і можливість діяти в їх рамках на свій розсуд, залежно від обставин). Правдоподібно це були делегації, які діставали жорсткі вказівки як саме діяти і що говорити (іноді текст послання вивчався напам'ять і мав бути доведеним до адресата з абсолютною точністю). Ось чому в Стародавній Греції до складу таких делегацій входили актори, майстри художнього слова, у Стародавньому Римі — професійні промовці, так звані оратори-посли. Ще й сьогодні папських посли вищого рангу називають нунціями, тобто провісниками. Ці місії отримували інструкції від вищих органи влади своєї держави — від народного зібрання у Греції, від сенату — в Римі. Вони викладали свою справу гласно перед аналогічними зібраннями зарубіжних держав, після чого залишали зали засідань, аж доки там тривало обговорення почутого, а отримавши відповідь, відбували на батьківщину.

З установленням інституту особистої або олігархічної влади в ранніх середньовічних державах процедура зносин між ними і ведення переговорів суттєво змінюється: дипломатичні місії направляються від однієї особи, наприклад короля, персонально до іншої. Разом із тим, починаючи з XV ст., дипломатія починає набувати професійного характеру. Так, у 1446 р. міланський герцог Сфорца призначив Нікодемо да Понтремолі своїм постійним представником при дворі флорентійського герцога Козімо Медічі. Отож це посольство тривало без перерви протягом цілих 20 років. У 1455 р. міланський посланник з'являється при неаполітанському дворі. З ініціативи герцога Сфорца в 1463 р. було направлене також постійне посольство до Франції. Посол Амбродже Малетта став першим постійним представником за межами Італії, про діяльність якого збереглося чимало історичних документів.

Проте це ще не означало, що застосування постійних представництв стало звичним явищем, а проїзд послів до країни призначення ми відбуватися вільно й безперешкодно. В ті часи почуття недовіри до всіх іноземців узагалі, й послів особливо, набуло гіпертрофованих форм. Втім, останні користувалися до певної міри особистою та майновою недоторканністю. Не дивно, що інститут постійних представництв приживався повільно, з великими труднощами. В 1464 p., коли Франческо Сфорца направив міланського дворянина Малетту постійним послом при французькому дворі, король Людовік XI заявив з цього приводу: «Я хочу довести до відома вашого господаря, що французький звичай не збігається з італійським, тому що у нас посол, який постійно перебуває в країні, викликає підозру, а не любов, як це прийнято у вашій країні… Хай вряди-годи приїздять ваші посли, але хай довго не затримуються в нашій країні».

Постійні посольства почали з'являтися в Європі лише після підписання Вестфальської мирної угоди 1648 p., яка є епохальною в історії розвитку міжнародних відносин. На Сході, в Японії, перші постійні посольства з'являються лише в другій половині XIX ст., після «насильницького відкриття» цієї країни. Спочатку гармати американського командора М. Перрі зіграли роль перших «вірчих грамот», і лише згодом у цій країні з'явилися перші іноземні — голландські, британські, російські, американські — купці, консули, дипломати[3, c. 18-21].

Ще повільнішими темпами відбувалося утворення перших зовнішньополітичних відомств. Щоправда, вже в XIII ст. в Іспанії, Франції, а згодом і в Англії при монархах з'являються секретарі, які поряд із внутрішніми справами відали зовнішніми зносинами. Проте, по-перше, це дійсно були лише секретарі, які ретельно виконували волю своїх володарів, а, по-друге, вони тривалий час поєднували виконання як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних функцій. Лише наприкінці XVIII ст. в переважній більшості європейських монархій визначаються особливі статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства та інститути.

Історію сучасної, тобто класичної, дипломатії можна поділити на три великі етапи, кожен з яких, у свою чергу, ділиться на окремі періоди та підперіоди. Початком першого етапу вважається Віденський конгрес 1815 р. та Аахенський протокол 1818 p., які вперше встановили поділ на класи дипломатичних* агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії. Ще в XVI ст. італійський вчений і дипломат Франческо Гвіччардіні вивів правило зовнішньої політики держави, в якому стверджувалося: «Не варто давати можливості своєму маленькому сусідові стати більшим, а великому сусідові стати ще більшим». Острівна Англія у своїй дипломатичній діяльності виходила саме з цього постулату. Вона пильно стежила за тим, щоб на узбережжях, близько розташованих до «острова», та на головних морських шляхах, що простягалися до Альбіону, виникали б лише невеликі держави і щоб ці держави, не доведи Господь, не стали більшими, або не були захоплені іншими. Якраз через це Англія так переймалася незалежністю Голландії і Португалії. Утвердженню суверенітету цих країн вона всіляко сприяла і, насамперед, не стільки військовими, скільки дипломатичними методами. Лондон сприяв також відокремленню Норвегії від Швеції в 1905 р.[1, c. 5-7]

Початок другого етапу в історії дипломатії збігається із завершенням Першої світової війни 1914—1918 pp. та облаштуванням повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від вселенської катастрофи 1939—1945 pp., вона стала більш зрілою, набула певних усталених міжнародно-правових форм.

Саме на цьому етапі ухвалено цілу низку конвенцій, які заклали основи сучасного дипломатичного та консульського права. Так, у 1911 р. було прийнято Каракаську конвенцію про консульські функції, у 1928 р.— Гаванську конвенцію про консульських чиновників. Водночас було прийнято «кодекс Бустаманте» (1928), названий за ім'ям його основного укладача — відомого кубинського вченого-міжнародника, професора А. Бустаманте. Цей документ став важливим колективним міжнародним договором, який регулював функції консула. На сьогодні кодекс ратифікували більшість країн Центральної та Південної Америки.

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інформаційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тоталітаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання — як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» стають універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Статуту ООН у 1945 p., Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 p., Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 p., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно зна-чущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ дипломата, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату. «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслуховуватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усамітнитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрадників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і намагатися виправдати ницість засобів величчю мети»,— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетягувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні дозволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок XVIII—XIX —початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасливими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною голоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, наркотиків.

Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слушні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія[5, c. 53-56].

2. Місце дипломатії у проведенні зовнішньої політики держави

Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конкретними посадовими особами та державними органами, покликаними керуватися нормами міжнародного права. Звичайно, поняття «дипломатія» є вужчим порівняно з поняттям «зовнішні зносини». Тому, розглядаючи питання, пов'язані з функціонуванням відповідних державних органів, автор вважає доречним врахувати думку відомого фахівця з цих проблем В. О. Зоріна, який класифікував державні органи зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташування, як дві окремі групи:

· центральні органи зовнішніх зносин держави;

· закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Такий поділ видається нам універсальним і, попри все розмаїття сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до будь-якої країни світу.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обґрунтування їх здійснення ще на дві групи: 1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається, як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції; 2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це — так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час переговорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здійснюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов'язань держави, їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов'язання.

Звичайно, головний інтерес у рамках зазначеної теми для нас являють, насамперед, центральні органи зовнішніх зносин держави. До державних конституційних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать: вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни; глава держави — одноосібний або колегіальний; уряд і, насамперед, його глава (прем'єр-міністр); міністр закордонних справ[6, c. 42-44].

В усіх державах із республіканською формою правління найважливішим державним органом як у галузі внутрішньої, так і в галузі зовнішньої політики та зовнішніх зносин є вищі законодавчі органи влади. Здійснення певних функцій у галузі зовнішніх зносин законодавчими органами влади своїм корінням сягає сивої давнини. Так, вирішення питання про війну або мир, ведення переговорів з іноземними державами та остаточне прийняття рішень за результатами цих переговорів, призначення дипломатичних місій та послів до іноземних держав тощо в Давньому Римі входило до функцій римського сенату. В період середньовіччя в тих небагатьох державах, де існувала республіканська форма правління, основні питання зовнішніх зносин входили до функцій представницьких органів зовнішніх зносин. Відомо, що в добу середньовіччя державами з республіканською формою правління були деякі міста, наприклад, в Італії — Генуя, Венеція та ін. Знамениті байюли Венеціанської морської республіки та консули Генуезької ще в XII—XIV ст. освоїли величезні простори Північноафриканського узбережжя та Причорномор'я, їх можна було зустріти в багатьох європейських столицях, у містах Київської Русі і навіть у Піднебесній імперії.

У наш час, як і раніше, головними функціями парламентів У галузі зовнішніх зносин є вирішення питань війни і миру, територіальних змін, ратифікація міжнародних угод, визначення витрат на здійснення зовнішньополітичної діяльності. В переважній більшості країн світу з республіканською формою правління передбачається підзвітність уряду парламентові з питань політики. В парламентах відбуваються дебати із зовнішньополітичних проблем, практикуються запити депутатів уряду або окремим його членам, зокрема міністру закордонних справ. Сучасні парламенти широко застосовують такі форми діяльності, як безпосередня участь парламентських органів у міжнародному спілкуванні. Парламентські делегації відвідують інші країни, беруть участь у сесіях Міжпарламентського союзу. Практикуються закордонні поїздки і зустрічі окремих парламентарів. Парламенти виступають із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції та виступають із заявами з питань зовнішньої політики, створюють комітети (комісії) з іноземних справ.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать: «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв'язках із СНД[2, c. 18-19].

Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави — одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Адже здійснення зовнішніх зносин — це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керівництво міжнародними відносинами та зовнішньою політикою даної держави не можуть здійснюватися парламентськими органами з огляду на сесійний характер діяльності цих органів. Зовнішні ж зносини держави відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того, є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Статус Президента України, визначений у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава, Президент України є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає із тексту згаданої статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до народу та із Щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовніїнньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); «присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду також: представляє державу в зовнішніх зносинах і в рамках своїх повноважень здійснює повсякденну оперативну діяльність у цій сфері. Глава уряду може без будь-яких додаткових повноважень брати участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій. Звичайно, прем'єр-міністр і уряд у цілому не тільки намічають основні напрями зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції на розгляд і затвердження парламенту і глави держави, а й організовують виконання прийнятих зовнішньополітичних рішень, контролюють цей процес[4, c. 15-17].

Так, згідно з п. 1. ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України». Безпосередню керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і слідкує за їхнім виконанням.

Повсякденну оперативну діяльність, пов 'язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загальнодержавного механізму для організації на практиці зовнішньополітичної діяльності. Загальна назва цього державного органу — Міністерство закордонних справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій Британії, наприклад, Форін оффіс, у Франції, Бельгії, Аргентині — Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх зв'язків, у Сполучених Штатах Америки — Державний департамент, у Швейцарії — Федеральний департамент закордонних справ тощо. Незважаючи на розбіжності в національних назвах, міністерство закордонних справ кожної країни поділяється, як правило, на дві групи власних органів:

1) центральний апарат; 2) закордонні органи, які, у свою чергу, поділяються на два види — постійні і тимчасові.

Відомство закордонних справ систематично готує інформацію для уряду з питань зовнішньої політики, вносить пропозиції та реалізує рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з питаннями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами, надає цим відомствам всіляку допомогу у виконанні завдань, покладених на них урядом. Зовнішньополітичне відомство здійснює повсякденне керівництво дипломатичними представництвами за кордоном, як постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних кадрів, підтримує постійний зв'язок із засобами масової інформації (як національними, так і міжнародними), забезпечує розробку та видання архівних матеріали і документи} із питань зовнішньої політики.

Головною ланкою закордонних органів зовнішніх зносин кожної держави є, як правило, їхні постійні дипломатичні представництва, акредитовані в інших державах, — посольства та місії[3, c. 20-22].

Висновки

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів її здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання міжнародних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин.

Отже, критеріальними ознаками дипломатії є:

— належність до сфери міжнародних відносин, сфери зовнішньої політики держави;

* застосування переговорів як основного інструмента облаштування мирними засобами міждержавних стосунків;

— наявність інституту державних службовців-дипломатів, які безпосередньо ведуть переговори і виконують всі інші функції, передбачені статутом дипломатичної служби кожної держави.

Щодо третьої складової — кадрового забезпечення дипломатії — надзвичайно влучними є слова відомого французького фахівця в цій галузі Жіоля Камбона, який стверджував: «Я не знаю діяльності більш різноманітної, ніж професія дипломата. В усякому разі немає такої професії, де було б так мало твердих правил і так багато того, що засновано на традиції; де для успіху потрібна була б надзвичайна наполегливість, і де б сам успіх такою мірою залежав від випадку; де б потрібна була сувора дисциплінованість, і де особа повинна була б мати твердий характер та незалежність у міркуваннях».

Список використаної літератури

1. Биркович Т. Правове регулювання дипломатичної служби в Україні: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Національний аграрний ун-т. — К., 2007. — 20с. — 20с.

2. Гуменюк Б. Основи дипломатичної та консульської служби: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Либідь, 2004. — 248с.

3. Гуменюк Б. Дипломатична служба: правове регулювання: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2007. — 224с.

4. Гуменюк Б. Сучасна дипломатична служба: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищих навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 254с.

5. Руденко Г. Україна дипломатична. — К. : Генеральна дирекція по обслуг. інозем. представництв, 2003. — 302с.

6. Щерба О. Адаптація української дипломатичної служби до вимог сучасності в світлі досвіду країн Заходу: Дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка — К., 2001. — 213 арк.