Екологія України як міжнародна проблема

Категорія (предмет): Екологія

Arial

-A A A+

Вступ

1. Екологічна політика України в структурі глобальних проблем розвитку світової цивілізації

2. Стратегія екологічної безпеки України у контексті міжнародного досвіду

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідженняпроблем екологічної політики України на сучасному етапі зумовлена об’єктивними потребами національного розвитку, імперативами сучасної світової глобалізації та вимогами колективної екологічної безпеки, необхідністю інтеграції України в європейське співтовариство та її функціонування в системах європейської економічної безпеки тощо. Процеси світової глобалізації та суспільних трансформацій у сучасну епоху посилили пріоритетність екологічної проблематики. В багатьох випадках на етапі становлення індустріального та постіндустріального суспільства турбота про навколишнє природне середовище з утилітарної точки зору виявляється нерентабельною. Але різні форми життя, стан здоров'я та працездатність людей – це найвища цінність суспільства, котре керується широкими соціальними критеріями в інтересах майбутнього.

Сучасна світова екологічна криза є наслідком функціонування фундаментальних механізмів глобальної соціально-економічної системи, надзвичайно високих можливостей розвитку технологій виробництв і водночас концептуально-функціональної обмеженості традиційних принципів використання природних ресурсів, що привело до порушення еволюційної єдності розвитку суспільства та біосфери як єдино реальної можливості їх спільного сутнісного буття.

Деградація природного довкілля у різні часи відбувалася у всіх без винятку країнах, при всіх відомих політичних системах і режимах внаслідок антропотехногенного впливу, не дивлячись на всезагальну зацікавленість у забезпеченні гідного екологічного майбуття наступним поколінням. З позицій імперативів сучасної глобалізації та безпеки світового розвитку динаміка екологічної деградації викликає загальнолюдську занепокоєність.

Історіографічний огляд засвідчує, що ступінь наукової розробки тематики роботи, порівнюючи з сучасними ідеолого-політичними потребами, є вкрай недостатнім. Ґрунтовних політологічних праць з проблем формування та реалізації екологічної політики в Україні в контексті як національного, так і глобального розвитку поки що немає.

Метою дослідженняє аналіз проблем сучасної національної екологічної політики, її пріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій, характеру, умов, особливостей становлення, пов'язаної з системним реформуванням та розвитком українського суспільства серед глобальних цивілізаційних процесів.

У контексті означеної мети виділені наступні дослідницькі завдання:

– концептуально обґрунтувати необхідність та визначити теоретико-методологічні засади екологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин;

– проаналізувати зміст, структуру, принципи, критерії формування та умови реалізації процесуальності екологічної політики як пріоритетної самостійної сфери суспільних відносин, пов'язаної з реалізацією національних і глобальних цілей;

– з’ясувати засади екологічної політики, показати роль, проблеми, типи і напрями формування соціально-економічних механізмів реалізації екологічної політики в умовах становлення ринкових відносин;

– проаналізувати місце та роль екологічної політики серед глобальних проблем; суперечності вирішення у країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються; значення міжнародної співпраці України у цій галузі; соціально-економічні прогнози екологічного майбутнього.

Об’єкт дослідження– процес формування і здійснення екологічної політики України в контексті глобального розвитку.

Предмет дослідження– стратегія розв’язання проблем національної екологічної політики, особливостей екологічної проблеми в Україні як міжнародної.

1. Екологічна політика України в структурі глобальних проблем розвитку світової цивілізації

Традиційні форми охорони природи за цих умов неспроможні забезпечити ефективний захист біосфери від нераціонального споживання її ресурсів, яке з кожним цивілізаційним витком нарощує масштаби та глибину впливу, набуває нових ознак, зумовлених всеохоплюючим розвитком науково-технічного прогресу, демографічними диспропорціями, інтенсивним втручанням людини у всі сфери життя природи, вичерпністю багатьох природних ресурсів. Утилітарне “завойовницьке” ставлення до природи безнадійно відходить в історичне минуле, а сама природа глибоко інтегрована у різноманітні функції суспільства. Тому шлях оптимізації впливу суспільства на природу на сучасному етапі необхідно віднайти у стратегії державно-політичного управління економікою та соціальним життям, науковій розробці й активному запровадженні якісно нових політичних, науково-технічних, соціально-економічних, правових, освітніх, світоглядних принципів, які б відповідали новітній соціоекологічній парадигмі, сприяючи неперервному, сталому та безпечному розвитку України.

Відсутність єдиної системи формування та реалізації екологічної політики в радянський період, вади реформування та глибока системна соціально-економічна криза в період розбудови незалежної держави, неврахування взаємозв’язку завдань охорони природи та раціонального природокористування в контексті формування засад і шляхів здійснення державної політики привели до того, що з серпня 1990 р., коли ще за рішенням Верховної Ради УРСР територія республіки була оголошена зоною екологічного лиха, в Україні продовжували загострюватися та наростати соціально-екологічні суперечності, ускладнюватися старі та накопичуватися нові невирішені вже в час державної незалежності структурні та сутнісні соціоекологічні проблеми, які нині реально стримують соціально-економічний поступ країни, утруднюють вихід з економічної скрути. Однак, починаючи з 2000 р., коли з’явилися перші паростки оздоровлення і піднесення економічної ситуації, політичної стабілізації об’єктивно постала необхідність показати українському суспільству актуальність проблем екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку, їх ідеологічну, політичну, соціальну сутність. Національне відродження України як розвинутої демократії з ринковою економікою також важко уявити без чітко виваженої державної екологічної політики[1, c. 21-23].

У сучасних умовах об’єктивно актуалізувалося творення механізмів прийняття політичних рішень в екологічній сфері через досягнення політичного консенсусу та стабільності інтересів різних інститутів та суб’єктів політичної влади в українському суспільстві. Піднесення значимості формування та вдосконалення екологічної політики в українській державі відповідає запитам кожного її пересічного громадянина, передбачає зміцнення засад екологічної ідеології в контексті легальної економіки та публічної політики, подальше глибинне демократичне реформування суспільно-політичного устрою.

Незважаючи на суперечності в сучасному світі та різний рівень розвитку держав світової спільноти, екологічні проблеми стали пріоритетними, а політика співпраці та інтеграції – комплексною та єдино можливою, потребуючи зважених еколого-економічних підходів, конструктивних політико-правових механізмів, нової етики, екологічних цінностей та гуманних ідеалів, активізації наукових досліджень, екологізації та інтенсифікації виробництва, усвідомлення суспільством реальної небезпеки для самого себе, радикальної переорієнтації пріоритетів світового, національно-регіонального і локального розвитку для досягнення гармонії з природою. Глобальні екологічні проблеми на сучасному етапі торкаються інтересів всіх держав, перспектив їх подальшої історії, мають загальнолюдський характер, проявляючи свою об’єктивність у різних регіонах Землі, потребуючи для свого вирішення об’єднання зусиль всього світового співтовариства.

Новітній досвід засвідчує, що неможливо реально забезпечити абсолютну екологічну безпеку та нульовий техногенний ризик, але їх можна і слід мінімізувати, а відтак управляти їх ступенем. Розкрито, що сучасна політика національної екологічної безпеки, яка характеризується неусталеністю поглядів, покликана виконати ряд підпорядкованих її меті функцій, серед яких визначальне місце належить політичній. Решта функцій є не менш важливими, але похідними від політичної і, діючи в єдності, сприяють її надійній реалізації. Однак вони розвиваються краще при реалізації саме політичної функції, коли остання виступає рушієм, набирає цілеспрямованого характеру. З’ясовано, що у багатьох розвинених країнах світу розробляються уніфіковані методики “політики екологічної безпеки” та інтегровані методології прийняття рішень щодо зменшення сукупного екологічного ризику в промислових регіонах. Українська політика в галузі інституційно-змістового функціонування екологічної безпеки повинна враховувати сукупність існуючих видів екологічних небезпек, соціоекологічні принципи їх “динамічної рівноваги”, одним з яких є принцип “екологічних порогів”. Розкрито сучасний стан, тенденції розвитку екологічної безпеки, системні сутнісні труднощі її реального забезпечення; взаємовплив з державною соціально-економічною політикою, характером і рівнем екологічних стандартів якості довкілля; проаналізовано причини суперечностей, які полягають у техногенному природоємному типі економічного розвитку, що розвинувся за радянських часів. Виділено три обмеження техногенного природоємного типу розвитку: екологічне, економічне (інвестиційне) та соціальне, які взаємопов’язані й зумовлюють загрозу як національній, так і екологічній безпеці країни, але водночас сприяють їх подоланню. На часі перехід від політики антропоцентризму до політики соціоекологічного поліцентризму. Українському політикуму необхідно пройти шлях цієї трансформації. Іншої історичної парадигми не існує. Однак, як засвідчив аналіз, у політичні підвалини нового типу економічних відносин в Україні нині дуже кволо і непослідовно закладається рівноранговий баланс еколого-економічних пріоритетів. Соціально та екологічно орієнтована ринкова економіка, зважаючи на її особливості, спроможна на основі гнучких механізмів ефективно вирішити екологічні проблеми, забезпечити сталий безпечний еколого-економічний розвиток України. Концептуально обґрунтовано необхідність визнання на державно-політичному рівні трьох принципів сучасної стратегії українського природокористування, ресурсного забезпечення та розвитку народного господарства країни[5, c. 187-189].

Екологізація української економіки ускладнюється труднощами виходу із загальної економічної кризи та переходу до ринкової моделі розвитку. Це створює об’єктивні обмеження проведенню екологічної політики, що може бути компенсоване застосуванням доцільних економіко-правових механізмів.

Реформування еколого-економічних відносин в Україні йде в контексті змін всієї економічної системи, в якій домінуюча роль раніше належала лише державі. Тому перехід від планово-регульованої до ринкової економіки потребує певного періоду, в якому роль держави та її відповідальність не послабляються. Необхідно, щоб економічна політика чітко відображала державні пріоритети стратегічної підтримки вирішення нагальних екологічних проблем. Шляхи подолання в інтересах утвердження ринкових підходів до процесів природокористування основних вад та причин економічної неефективності багатьох складових нині діючого економічного механізму екологічної політики, перш за все, примусової групи стимуляторів.

Враховуючи глобальний характер екологічних проблем, становлення та реалізація національної екологічної стратегії неможлива без врахування міжнародного досвіду. Разом з тим, спроби подолання глобальних екологічних криз сформували підходи світової спільноти, при яких виконання будь-яких спеціалізованих програм активізується за участі національних урядів. Тому Україна на сьогоднішній день має унікальну можливість висвітлити своє бачення глобальної екологічної безпеки, стати активною учасницею формування міжнародних стратегій у цій сфері. Зокрема, вкрай актуальною є необхідність оприлюднення на міжнародному рівні своєї позиції з питань реабілітації та адаптації уражених чорнобильських територій на основі біологічних, медичних, соціально-психологічних даних профільних відомств та міністерств з метою подальшої координації зусиль нашої держави та міжнародної спільноти у вирішенні питання екологічної перспективи цих земель.

Ознакою сучасних світових екологічних стратегій є пріоритетність проблеми глобального потепління. Серед заходів зі зменшення негативного впливу викидів в атмосферу економічно ефективною вважається система торгівлі квотами на викиди[6, c. 3-4].

Комерціалізація ідеї боротьби із глобальним потеплінням несе в собі ризики у вигляді, по-перше, вірогідності зосередження екологічно шкідливих виробництв на території країн, які заощаджують свої об’єми викидів, по-друге, призвести до одноаспектного вирішення екологічних проблем без врахування інших складових загрози навколишньому середовищу – забруднення ґрунтів важкими металами, акваторій океанів та морів відходами тощо. Відтак, Україна може виступити ініціатором додаткових та добровільних обмежень шкідливих викидів на додаток до вже обумовлених міжнародними угодами[2, c. 601].

2. Стратегія екологічної безпеки України у контексті міжнародного досвіду

Сучасний політичний процес характеризується усвідомленням міжнародною спільнотою нових викликів та загроз глобальному цивілізаційному розвитку. Спостерігається чітка тенденція до розширення змісту поняття безпеки з урахуванням не тільки політичних, військових, економічних, а й культурно-цивілізаційних та екологічних аспектів.

На тлі потужних інтеграційних процесів в умовах зростаючої взаємозалежності політичні чи економічні рішення окремих країн справляють відчутний вплив на світове співтовариство. Питання екологічної безпеки набувають геополітичного характеру, впливаючи на процеси прийняття політичних рішень на світовому рівні. За таких умов і політика, і екологія стають причинно-наслідковим ланцюгом, взаємозалежними чинниками глобальної перспективи.

Перші кроки у створенні механізмів захисту від екологічних загроз на рівні міжнародного співробітництва вже зроблено. Під егідою ООН здійснено ряд заходів, серед яких:

— на Конференції ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро в 1992 році була затверджена декларація „Порядок денний на ХХІ століття”;

— на Конференції сторін Рамкової конвенції ООН у Кіото в 1997 році прийнято Кіотський протокол, який встановлює зобов’язання розвинутих промислових країн стосовно обмеження рівнів викидів "парникових" газів з метою уникнення небезпечного порушення кліматичної системи;

— результатом саміту в Йоганнесбурзі у 2002 році стала „Декларація зі сталого розвитку”. У ній визначено ключові завдання посилення основ сталого розвитку, його економічної, соціальної та екологічної складових. Одним із шляхів подолання глобальних проблем екологічної безпеки необхідність зміни моделі споживання і виробництва, забезпечення охорони і раціонального використання природної ресурсної бази.

Численні дискусії світової спільноти призвели до усвідомлення необхідності вироблення майбутньої стратегії у подоланні ризиків глобальної екологічної безпеки. На Конференції ООН в грудні 2007 року на Балі з проблеми зміни клімату було прийнято рішення про початок роботи над угодою, яка має прийти на зміну Кіотському протоколу після завершення терміну його дії у 2012 році. У прийнятому програмному документі – Балійській дорожній карті — окреслено основні аспекти щодо спільного бачення необхідності довгострокової міжнародної кооперації, включаючи досягнення поставлених завдань зі зниження викидів; взаємодії та досягнення консенсусної угоди на основі принципів диференційованої відповідальності виходячи із відповідних можливостей соціального і економічного характеру. Функції повномасштабної організації із забезпечення багатостороннього механізму вирішення проблем глобального кліматичного режиму після 2012 року приймає на себе Організація Об’єднаних Націй. В рамках ООН також діє спеціалізована програма з екологічних проблем ЮНЕП, проте її ефективність визнається недостатньою. У цьому зв’язку обговорюються питання про зміну формату або реформування ЮНЕП у Раду Екологічної Безпеки, з наданням статусу спеціалізованої міжнародної організації із широкою компетенцією в царині охорони навколишнього середовища[2, c. 602-604].

На сучасний глобальний порядок денний поряд із питаннями кліматичних змін ООН виносить проблему світової продовольчої кризи. За оцінками організації, криза, пов'язана з подорожчанням продовольства, становить небезпеку для 100 млн. людей, яким загрожує голод і соціально-політичні потрясіння. Визначено основні причини зростання цін на продовольство в світі: здорожчання нафти, зростання попиту на продукти харчування в країнах зі стрімким розвитком — Індії і Китаї, кліматичні зміни, виснаження резервних запасів і розширення вирощування технічних культур. До загострення ситуації на ринку продовольства призводить вплив нових тенденцій на поведінку провідних експортерів сільськогосподарської продукції – Аргентини, В’єтнаму, Росії, України які почали обмежувати експорт продовольчої сировини. Для подолання існуючої проблеми на рівні ООН запропоновано ряд антикризових заходів, загальна вартість яких досягає 15 млрд. доларів. У короткостроковій перспективі — зниження експортних тарифів, в довгостроковій — збільшення капіталовкладень, масштабні інвестиції в агропромисловий комплекс. В цих умовах Україна, на території якої зосереджено 30% світових чорноземів має значну конкурентну перевагу — реальну можливість монополізації ринку зернових. Відмова від виробництва генетично модифікованих продуктів, пропозиція на ринки споживання природних екологічно чистих продуктів надали б можливість українському сільському господарству виходити на провідні позиції світового виробництва продовольства. У цьому контексті постає питання збереження стратегічного ресурсного потенціалу – а саме, — не допустити вилучення орних земель із сільськогосподарського обігу. Реалізація таких підходів в екологічної стратегії здатна сприяти посиленню геополітичного впливу України[3, c. 124-126].

Під егідою ООН здійснюється робота із підготовки оціночних доповідей з питань глобальної безпеки на основі звітів, консультацій, обміну інформацією між організаціями в самій системі ООН та міжнародними організаціями. У цьому контексті примітним є запропонований проект „плану дій” ООН на територіях, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС до 2016 року. Розробка цього плану була передбачена Резолюцією ООН 2007 року, яка проголосила 2006-2016 роки Десятиліттям відродження і сталого розвитку територій, постраждалих від наслідків катастрофи. Це свідчить про наявність в ООН єдиної позиції щодо необхідності впровадження „підходів, орієнтованих на розвиток” постраждалих територій. Позиція сформована на основі звітів експертів МАГАТЕ, ООН, ВОЗ, у яких поставлено під сумнів катастрофічність наслідків чорнобильської аварії життю населення забруднених територій, увага акцентується лише на психологічному факторі (стрес, радіофобія), а не на медичних та соціальних наслідках. У висновках йдеться про необхідність запровадження програм відродження цих регіонів шляхом створення нових економічних можливостей, позбавлення населення чорнобильських територій від страху негативного впливу радіації на здоров’я. Одним із аргументів для західних експертів формування такої позиції стали процеси самовідтворення екосистеми регіону. Проте, за твердженням вітчизняних експертів, вплив радіації на живі організми не має порогового рівня – безпечного рівня радіаційного опромінення не існує, а оцінки наслідків впливу малих доз опромінення, включаючи дію радіонуклідів взагалі не існує.

Таким чином, нові підходи до наслідків та перспектив подолання аварії на ЧАЕС не враховують позиції нашої держави, яка здобула кризовий досвід подолання найбільш потужної техногенної катастрофи. Україна не може залишатись осторонь від процесів вироблення адекватних позицій міжнародного експертного товариства та світової спільноти до проблематики відродження територій, постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС. Основою прогнозів придатності територій для проживання та відновлення інфраструктури має стати науково-експертний аналіз, державна експертиза з питань відповідності існуючої ситуації на територіях прилеглих до ЧАЕС екологічним нормативам.

Врахування світового досвіду у процесі вироблення національної екологічної стратегії сприятиме комплексному впровадженню основних принципів державної політики в сфері охорони навколишнього середовища, її узгодженість із міжнародної політикою – реалізації інтеграційних перспектив нашої держави[4, c. 34-36].

Висновки

Враховуючи вітчизняний досвід та сучасну багаторівневу пострадянську ментальність українських громадян, державі необхідно точно уявляти міру власної відповідальності у цій сфері. Слід значно більше уваги приділяти формуванню суспільного розуміння означених процесів, усіма конституційно доступними та легітимними засобами підносити роль влади для розв’язання соціоекологічних суперечностей у контексті політико-ідеологічного, соціально-економічного та духовного реформування, насичуючи внутрішній зміст відповідних тенденцій практикою повсякденного життя, підносячи суспільство до осягнення наріжної глобальної ідеологеми новітньої доби: процеси життєдіяльності людини як однієї з форм життя на планеті, органічної частки природи не можуть відбуватися при ігноруванні інтересів останньої.

Всеохоплююча екологічна стратегія розвитку України як вияв волі її влади та громадян жити і працювати у чистому природному довкіллі, на рівні сучасних вимог європейського співтовариства повинна уособитися у реальній практиці сутнісного наповнення української державної політики конкретними кроками просування до гуманних стратегічних орієнтирів світової цивілізації. Потреба подальшої розробки та деталізації політичних інституційно-засадничих основ екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку повинна зайняти гідне місце серед комплексу державних питань і суспільних підходів, пов'язаних з охороною природи на всіх рівнях управління та господарювання.

Нині на часі кардинальна і тривала видозміна ідеології традиційної соціально-економічної діяльності в усіх регіонах країни, екологізація існуючого багатоманітного спектру суперечливих політичних декларацій і цінностей, надання їм державницького спрямування. Серед них екологічний імператив неодмінно має посідати визначальне місце як умова реалізації усіх загальнодержавних, галузевих і громадських політик розвитку, перебувати серед дієвих економічних важелів, стати реальним критерієм подальшого вдосконалення існуючого законодавства та економічних механізмів, стимулювати процеси запровадження світового досвіду, оновлення змісту всіх рівнів освіти, збереження національних природоохоронних і культурних пам’яток і традицій, уособлювати світові та національні пріоритети безпеки тощо.

Національна екологічна стратегія на сучасному етапі мала б створити передумови вирішення комплексу завдань у сфері навколишнього середовища. Стратегічне планування політики екологічної безпеки, має спиратися на принципи:

— політичної пріоритетності вирішення проблем екологічної безпеки;

— інтеграції екологічної складової в галузеві політики — економічну, соціальну;

— екологічної відповідальності суб’єктів промислової сфери;

— збалансування та взаємного доповнення загальнонаціональних та регіональних екологічних пріоритетів;

— науково-експертного обґрунтування засобів ефективного подолання екологічних загроз.

Можна доповнити проект Стратегії національної екологічної політики України до 2020 року:

— аналізом можливостей реалізації екологічно-чистих технологій у промисловому виробництві;

— прогнозуванням економічної ефективності екологічно-чистого сільськогосподарського виробництва;

— висновками щодо створення сприятливого інвестиційного клімату екоінноваційного розвитку.

Список використаної літератури

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального розвитку. — Тернопіль: “Гал-Друк”, 2001.
Васюта О.А. Міжнародна співпраця України у галузі охорони навколишнього природного середовища//Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина 2: ХХ століття. — Одеса; Київ; Львів, 1999 р.- 642 с. — С. 601-607
Лозо В. Етапи розвитку правових основ екологічної стратегії Європейського Союзу //Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 1 (36). — C. 124-138.
Туниця Ю. Екологічна Конституція Землі: сутність і концептуальні засади //Вісник Національної академії наук України. — 2005. — № 11. — C. 32-42.
Шевцов А. Майбутнє людства необхідно спланувати: глобальні загрози і довгострокова стратегія розвитку України //Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1. — C. 187-193.
Шемшученко Ю. Екологічна конституція Землі: від ідеї до практичного втілення //Вісник Національної академії наук України. — 2007. — № 9. — C. 3-7.