Економічна безпека та її методи

Категорія (предмет): Економічна теорія

Arial

-A A A+

1. Економічна безпека України.

2. Економічні методи державного регулювання економіки.

3. Мито і митні збори як засіб регулювання економіки.

4. Державне регулювання міграції робочої сили.

5. Суть та види інвестицій.

6. Державна підтримка розвитку сільського господарства.

7. Політика держави у сфері земельних відносин.

8. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу.

Список використаної літератури.

1. Економічна безпека України

Поглиблення економічної кризи призводить до кризи суспільного сприйняття ринкових перетворень взагалі. Громадяни України асоціюють ринкову економіку з сьогоденним жебрацтвом і корумпованістю влади. Підприємець в Україні здебільшого сприймається як нечесна людина, а в багатьох випадках як шахрай або бандит. Отож, суспільна мораль спрямовується проти підприємництва та ринкових реформ, розчищаючи дорогу ортодоксальним лівим настроям у країні.

Триває відплив інтелектуального потенціалу з України, що як свідчить світова практика, зовсім не притаманне розвинутому ринку. Наприклад, у сусідній Польщі, де найбільш вдало здійснюється перехід до ринкової економіки, має місце повернення до країни авторитетних іноземців польського походження. Крім того, поляки знаходять організаційні та фінансові можливості, щоб залучати кращих іноземних фахівців до праці на польські реформи.

Одним з найважчих завдань щодо створення ринкової системи в нашій країні є зміна ментальності мільйонів наших співвітчизників. Люди мають зрозуміти суть ринкових перетворень і повірити в них. Потрібна копітка, майже щоденна робота з роз’яснення людям цілей ринкових перетворень і заходів щодо їх втілення. Люди повинні зрозуміти й підтримати ринкові реформи. А поки що влада протистоїть громадянам, як недружня сила, захищаючи підприємства від ринку і заганяючи себе цим у глухий кут.

У межах програми ринкових перетворень економіки України конче потрібно мати окремий, добре обґрунтований блок розвитку вітчизняного виробництва товарів широкого вжитку. А ми поки що навіть не маємо чіткого цілісного уявлення про стан внутрішнього ринку, що й обумовлює появу необґрунтованих економічних рішень. Зокрема, у нас час від часу проголошуються пріоритетність розвитку тієї чи іншої галузі (то експортної, то автомобілебудування, то легкої промисловості), яка, на думку керівництва, повинна витягти з кризи всю економіку України. Все це є варіаціями невиправданої в країнах, що розвиваються, теорії “локомотиву”, хибність якої доведена на практиці ще двадцять років тому. Економічні проблеми можуть бути розв’язані лише комплексно[17, c. 95-97].

В Україні були спроби наблизитись до подібного комплексного підходу, але в нас ніколи не вдавалися до прогнозування наслідків вживання певних заходів, навіть у короткотривалому аспекті. А це призводило до провалів в економіці, і, що найприкріше, до компрометації ринкових реформ в очах суспільства. У нас ніколи не робилися спроби дістати підтримку курсу економічних реформ в широких верствах населення.

Оптимально керівник держави та його команда повинні приходити до влади вже маючи добре розроблену і відому громадянам програму економічних дій на термін перебування при владі. Така програма може з часом корегуватись і допрацьовуватись залежно від обставин, але вона повинна передбачати основні дії виконавчої влади щодо реформування та розвитку економіки.

Ще в жовтні 1994 року така програма реформування економіки України була представлена Президентом Верховній Раді. Це був досить професійно складений документ, який передбачав майже всі необхідні кроки до реформування економіки України на ринкових засадах. Програму підтримав парламент, але її реалізацію було довірено некомпетентному апарату, що й обумовило її невиконання. Замість підбору професійної команди виконавців почалися чисельні спроби складання інших програм, реалізація яких була б під силу наявному рівню виконавців. Але це й обумовило поглиблення кризових явищ в економіці України та доведення держави до межі банкрутства.

Принципово важливим у перехідний період до ринку є перетворення у сфері державного управління. Одною з причин глибокої кризи в економіці Україні можна назвати надзвичайно ускладнений апарат чиновників, діяльність якого спрямована перед усім на реалізацію власних інтересів. Кабінет Міністрів з його величезним штатом, розбухла структура радників, експертів, аналітиків, помічників, значної кількості департаментів, суперміністерство економіки, що дублює роботу десятків інших міністерств та відомств, — усі ці бюрократичні установи неспроможні скоординувати спільну роботу і паралізують ефективне державне управління економікою.

Економічний та інвестиційний клімат в Україні – один з найнесприятливіших у світі для іноземних інвесторів. Тому не дивно, що у змаганні за капітал Україна не є конкурентом. Причини непривабливості нашої країни добре й давно всім відомі: зарегульованість економіки, високі та складні податки, недотримання контрактних умов і т. ін. Все це дає змогу іноземному інвестору зрозуміти, що в Україні поки що немає умов для накопичення капіталу та його прибуткового функціонування[13, c. 154-155].

2. Економічні методи державного регулювання економіки

Виконання державою комплексу завдань, пов’язаних із забезпеченням її існування, ефективного функціонування та пристосування до різноманітних змін об’єктивного і суб’єктивного характеру, викликало появу широкого арсеналу методів державного регулювання економіки. Усі вони пов’язані в єдину систему і в сукупності спрямовані на підтримку та забезпечення ефективності державного регулювання.

Економічні методи обумовлені існуванням, як зазначалося вище, загальновідомих “провалів” ринку та нових, породжених реаліями сучасного перехідного періоду. Виникає потреба в коригуванні соціальних наслідків надмірної нерівності доходів та соціальних контрастів, підтримці стабілізації та економічного зростання, а також впровадженні інноваційно-інформаційної парадигми. Держава володіє для цього певними важелями. Так, Дж. Стігліц визначає чотири загальних регулятивних блоки32:

– грошово-кредитні (монетарні);

– бюджетно-податкові;

– зовнішньоекономічні;

– соціальні.

Кожен з цих блоків містить перелік певних інструментів, здатних впливати на певні економічні процеси в країні та економіку в цілому.

До блоку грошово-кредитних інструментів відносять такі, що регулюють пропозицію грошей. Це:

– політика відсоткової ставки;

– резервні вимоги до банківських установ;

– операції центрального банку на відкритому ринку з державними цінними паперами;

– валютна політика;

– емісія грошей.

До блоку бюджетно-податкових інструментів відносять такі, які через державний бюджет впливають на економічні процеси у країні, зокрема, на перерозподіл народногосподарських ресурсів у середині системи. Це:

– політика доходів уряду (податкові інструменти);

– політика трансфертів і витрат уряду (бюджетні трансферти і витрати);

– міжбюджетна політика;

– емісія грошей (сеньйораж як податок від інфляції). “Доходи, які отримують уряди від друкування грошей, неоднакові у різних країнах. У США він незначний: на сеньйораж, зазвичай, припадає менше 3 % доходів держави. В Італії і Греції сеньйораж забезпечує понад 10 % доходів держави”. В Україні “у 1993 році… за рахунок емісійних ресурсів НБУ було профінансовано 36,3 % бюджетних видатків. Ця сума перевищує рівень бюджетних надходжень за рахунок ПДВ та податку на прибуток підприємств”[18, c. 207-208].

До блоку зовнішньоекономічних інструментів відносять такі, за допомогою яких уряд регулює соціально-економічні відносини з іншими країнами. Це:

– валютна політика;

– митна політика;

– міграційна політика;

– фіскальні інструменти, які забезпечують протекційні ефекти.

До блоку соціальних інструментів відносять такі, що дозволяють уряду здійснювати вплив на головний економічний ресурс – працю. Це:

– соціальна політика – освіта, медицина, соціальні гарантії, пенсії тощо;

– фіскальні пільги молодим родинам (приклад – Ірландія, де шкала прибуткового податку з громадян залежить від віку сім’ї).

З одного боку, соціальна політика реалізується через видатки бюджету, однак існують окремі соціальні норми, які не підкріплені видатками уряду, проте справляють істотний вплив на демографічні процеси у суспільстві. Зокрема, пенсійна система може включати як елементи державних витрат, так і корпоративних, приватних (наприклад, персональний накопичувальний рахунок).

Як видно з наведеного, далеко не повного переліку інструментів, що наповнюють змістом регулятивні блоки державного регулювання економічної політики, особливого значення набуває їх зв’язок. Інструменти кожного з блоків є взаємопов’язаними складовими. Вони здатні впливати як на силу, напрям дії один одного, так і збільшувати ефективність одночасного застосування, досягаючи при цьому якісно нових ефектів. Наприклад, введення митного збору на імпортні товари, що є частиною зовнішньоекономічної політики держави, водночас є інструментом фіскального характеру. Такими діями уряд здатен захищати національного виробника (політика протекціонізму). Але якщо на додаток до цього заходу ввести (скасувати) податок на споживання групи конкуруючих товарів35 вітчизняного виробництва, то держава буде спроможна досягти якісних змін у структурі внутрішнього сукупного попиту. При цьому заплановані макро- (мікро) економічні ефекти будуть досягатися більш ефективним шляхом з оглядом як на матеріальні витрати, так і витрати часу.

У зв’язку з цим певний ефективний метод регулювання зовсім не обов’язково має бути найбільш бажаним. Різні методи впливу зіштовхують інтереси окремих економічних агентів. Тому при виборі методів регулювання важливо враховувати ціну, яку суспільство змушене заплатити за зменшення негативних екстерналій чи досягнення певної мети.

Так, досвід ряду країн свідчить, що експансія у галузі фінансової політики (збільшення витрат чи зниження податків) при негнучкій монетарній політиці призводить до витіснення інвестицій та зростання споживання. Це зумовлене тим, що збільшення доходу та попиту сприяє підвищенню попиту на залучені кошти і тим самим зростанню відсоткових ставок. А це призводить до зниження приватних інвестицій. Уникнути таких наслідків допомагає доповнення експансіоністської фіскальної політики відповідною грошово-кредитною політикою. Це особливо наочно простежується на класичному прикладі розв’язання кризової ситуації в США. Шляхом скорочення податків у першій половині 60-х років адміністрація Кеннеді-Джонсона запропонувала експансіоністську фіскальну політику з метою зупинення спаду. Податкові ставки були суттєво зменшені: для особистого прибуткового податку – з 20–91 % до 19–70 %, а для корпорацій – з 52 до 48 %. Монетарна політика використовувалася для зміцнення та посилення стимулів фіскальної політики з тим, щоб уникнути змін відсоткових ставок. Протягом 1963–65 рр. відсоткова ставка зберігалася на рівні 4,2–4,5 %. Скорочення податків та доповнююча монетарна політика у результаті призвели до збільшення приросту ВВП.

Про великі можливості поєднання різних інструментів державного регулювання свідчать дослідження відомого вченого Я. Корнаі36. Він, зокрема, вважає, що “доходи бюджету значною мірою залежать саме від величини ВВП. При цьому значна частина бюджетних витрат прямо не пов’язана з ВВП, за рядом винятків та з від’ємним значенням”. Наприклад, чим помітніше скорочується ВВП, тим значніше збільшуються виплати з бюджету або позабюджетних фондів на виплати з безробіття і т. д. Для ефективного управління через інструменти бюджетно-податкової політики при зменшенні та зниженні доходів країни уряд не повинен надто скорочувати видатки, а фінансувати зниження податкових надходжень шляхом позик. Одночасно під час підйому надходження повинні бути використані не на збільшення державного споживання, а для зростання державних зберігань, що дасть можливість сплатити борги, накопичені у період спаду[20, c. 171-173].

3. Мито і митні збори як засіб регулювання економіки

Мито і митні збори є основним інструментом регулювання зовнішньоекономічної діяльності. В свою чергу основними елементами митного тарифу є мито, ставки мита, митна вартість товару, тарифні пільги (тарифні преференції, тарифні привілеї). Всі види платежів, які стягуються митними органами України при переміщенні через митний кордон товарів і транспортних засобів, а також в інших випадках, що встановлені митним законодавством України, називаються митними платежами.

Відповідно до чинного законодавства підставою для переміщення через митний кордон України товарів є сплата митних платежів, якщо вони стосуються даного товару відповідно до чинного законодавства України. В Україні застосовуються такі види мита:

1) ввізне (імпортне);

2) вивізне (експортне);

3) сезонне;

4) особливі види:

— спеціальне;

— антидемпінгове;

— компенсаційне.

Митні платежі являють собою систему, яку можна поділити на дві групи:

1) основні — це обов'язкові платежі, які стягуються при переміщенні через митний кордон із суб'єктів, що не характеризуються специфічними особливостями. Ці платежі стягуються у більшості випадках, тому і мають таку назву. До таких платежів належать:

— мито;

— митні збори, які нараховуються за вантажною митною декларацією (за митне оформлення товарів, за перебування товарів та інших предметів під митним контролем);

— податки: податок на додану вартість, акцизний збір.

2) додаткові — це митні платежі за додатково надані митницею послуги чи дії (за зберігання товарів, плату за участь в митних аукціонах тощо). Такі платежі є зборами, які регулюють сплату при різних митних режимах. Особливості їх нарахування регулюються Державною митною службою України[9, c. 45-46].

Митні збори — це збори, які стягуються понад мито за виконання обов'язків митних органів, а також за надання послуг в галузі митної справи. Митні збори, які нараховуються за вантажною митною декларацією, справляються при кожному здійсненні митного оформлення товарів та інших предметів за вантажною декларацією за винятком окремих випадків. Відповідно до Наказу Державної митної служби України «Про затвердження Порядку справляння митних зборів, які нараховуються за вантажною митною декларацією» від 23 червня 1998 року № 363 збори за митне оформлення не справляються у випадках, коли:

— ввозяться в Україну предмети, призначені для офіційного

(службового) користування дипломатичних та консульських представництв іноземних держав в Україні, а також міжнародних, міжурядових організацій та інших міжнародних організацій, які користуються на території України митними пільгами відповідно до міжнародних угод;

— вивозяться товари з митного ліцензійного складу за провізною відомістю без оформлення вантажної митної декларації;

— в інших випадках, передбачених митним законодавством.

Митні збори підлягають сплаті до або на момент здійснення митного оформлення. Митне оформлення товарів у повному обсязі та їх пропускання можуть здійснюватися лише після сплати належних митних зборів або за умови надання митним органом у встановленому порядку відстрочки чи розстрочки їх сплати. Митниця має право надати відстрочку або розстрочку сплати митних зборів на термін, що не перевищує одного місяця, за наявності гарантії банку та заяви платника. У випадку затримання сплати нараховується пеня у розмірі 0,5% суми несплачених митних зборів за кожний день, включаючи день сплати. При цьому митниця інформує Державну митну службу України, митний комітет про факт порушення банком гарантійного зобов'язання щодо сплати митних зборів.

Митні збори сплачуються платниками (юридичними та фізичними особами, що здійснюють митне оформлення) у валюті України або в іноземній валюті першої групи Класифікатора валют Національного банку України згідно з чинним законодавством України про валютне регулювання.

Питання про вид валюти, в якій повинен сплачуватися митний збір за митне оформлення, чітко регламентовано Порядком справляння митних зборів, що нараховуються за вантажною декларацією. Згідно з ним у національній валюті України митні збори сплачуються:

— суб'єктами підприємницької діяльності (юридичними особами або такими, що не мають статусу юридичної особи) та іншими організаціями за місцезнаходженням на території України які створені і діють відповідно до законодавства України;

— філіями, представництвами іноземних фірм, іноземними авіакомпаніями, міжнародними організаціями з місцезнаходженням на території України, що провадять свою діяльність на підставі законів України;

— дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями;

— філіями та представництвами підприємств та організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

— фізичними особами з місцем постійного проживання на території України[8, c. 248-249].

4. Державне регулювання міграції робочої сили

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому[4, c. 156-157].

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили.

Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи.

Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є:

• управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції;

• сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

• організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину[10, c. 13-14].

5. Суть та види інвестицій

Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства.

Відповідно до закону України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991р., під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект.

Джерело інвестицій — фонд накопичення, або зберігаєма частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку. У такому розрізі рішення про вкладання інвестицій відрізняються від рішень, спрямованих на споживання, для яких характерним є те, що витрати ресурсів спрямовані на одержання тільки негайної корисності.

Інвестиційні пропозиції (проекти) є специфічними видами інвестицій, що здійснюються окремими особами і фірмами в приватному секторі, а також урядами різних країн і організаціями державного сектора.

Види інвестицій прийнято підрозділяти на:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

• рухоме і нерухоме майно;

• майнові права, пов'язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;

• сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованого ("ноу -хау"):

• права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права;

• інші цінності[12, c. 7-9].

6. Державна підтримка розвитку сільського господарства

Держава здійснює регулювання гуртових цін окремих видів сільськогосподарської продукції (далі — державне цінове регулювання), встановлюючи мінімальні та максимальні закупівельні ціни, а також застосовуючи інші заходи, визначені цим Законом, при дотриманні правил антимонопольного законодавства та правил добросовісної конкуренції.

Зміст державного цінового регулювання полягає у здійсненні Аграрним фондом державних інтервенцій в обсягах, що дозволяють встановити ціну рівноваги (фіксінг) на рівні, не нижчому за мінімальну закупівельну ціну та не вищому за максимальну закупівельну ціну. Держава не здійснює цінове регулювання за межами організованого аграрного ринку України.

Мінімальні або максимальні закупівельні ціни встановлюються щодо товарів, визначених в окремих позиціях або субпозиціях груп УКТ ЗЕД, вище зазначених.

Відповідно до поточної ринкової кон'юнктури Кабінет Міністрів України має право запроваджувати державне цінове регулювання усіх або деяких об'єктів, визначених цим пунктом (у розрізі товарних позицій або субпозицій).

Повний перелік об'єктів державного цінового регулювання підлягає офіційному оприлюдненню Кабінетом Міністрів України не пізніше ніж за 30 календарних днів до початку маркетингового періоду. Якщо такий перелік не встановлено чи офіційно не оприлюднено у зазначений строк, то діє перелік об'єктів державного цінового регулювання, встановлений для попереднього маркетингового періоду.

Для цілей цього розділу періодом державного цінового регулювання є період часу, який не може бути меншим за один календарний місяць та не може бути більшим за один маркетинговий період, встановлений для окремого виду сільськогосподарської продукції. Періоди державного цінового регулювання встановлюються у строки та за процедурою, що передбачені цим пунктом для визначення переліку об'єктів державного цінового регулювання[14, c. 86-87].

Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом:

  • підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в сільському господарстві;
  • невтручання органів виконавчої влади у вибір форм господарювання та господарську діяльність суб'єктів підприємництва, крім випадків, передбачених законами;
  • стимулювання розвитку приватного підприємництва;
  • забезпечення суб'єктам господарювання захисту прав власності на землю, майно та результати своєї праці;
  • державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій вирощування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї конкурентоздатної вітчизняної продукції;
  • проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів;
  • підтримки сільськогосподарських товаровиробників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави;
  • формування цінового, податкового і кредитного механізмів з урахуванням специфіки сільського господарства як галузі з сезонним характером виробництва, уповільненим оборотом капіталу і низькою нормою прибутку;
  • дотування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства, льону;
  • сприяння розширенню вітчизняної сировинної бази для виробництва тютюнових виробів, а саме введенням обов'язкового використання вирощеної і ферментованої в Україні тютюнової сировини у вітчизняних сигаретах неліцензованих марок, захищених знаком для товарів України;
  • поєднання обов'язкового і добровільного страхування;
  • створення умов для забезпечення кредитами сільськогосподарських товаровиробників з урахуванням сезонності виробництва;
  • сприяння розвитку мережі дорадчих сільськогосподарських служб і системи моніторингу аграрного ринку[19, c. 136-137].

7. Політика держави у сфері земельних відносин

Реформування земельних відносин у державі здійснюється з 1991 року і спрямоване на подолання монополії держави на землю та встановлення багатосуб’єктності права власності на землю.

У результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49 відсотків земель, а у власність фізичним та юридичним особам передано — 51 відсоток.

Ситуація в земельних відносинах залишається складною. Найгострішими проблемами є незавершеність економічних та правових відносин власності; неврегульованість земельного законодавства та інфраструктури ринку земель, особливо сільськогосподарського призначення; недосконалість державного управління земельними ресурсами та землекористуванням; відсутність автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, спрямованого на вирішення питань обліку земель, землеустрою, охорони земель та інш.

З метою удосконалення існуючої нормативно-правової бази та у розвиток положень Земельного кодексу України необхідно розробити ще близько 80 нормативно-правових актів.

Ринок земель, у тому числі із залученням в економічний обіг земель сільськогосподарського призначення розвивається в умовах недостатньої законодавчої бази, в першу чергу — Законів України „Про ринок земель” та „Про державний земельний кадастр”. Недостатньо врегульовані процедури продажу земель, проведення земельних аукціонів та конкурсів, не створюються земельні банки та біржі.

Оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки проводиться повільними темпами. Не визначено межі земельних ділянок природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного призначення.

Внаслідок відомчих протиріч до цього часу не запроваджена у повній мірі єдина державна система реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, як того вимагає Закон України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”.

Не приділяється достатньої уваги головному завданню земельної реформи – раціональному використанню та охороні земель. В Україні залишається високою розораність сільськогосподарських угідь – 78 відсотків, що є найвищою у світі, а в деяких регіонах вона сягає – 90 відсотків. Роботи щодо раціоналізації землекористування та охорони земель проводяться досить повільно і як результат – деградація ґрунтового покриву деяких територій досягла критичного стану.

Низькою залишається ефективність використання земель у сільському господарстві. Продовжується негативна тенденція різкого зниження рівня гумусу в ґрунтах України (щорічне зниження на 0,5-0,6 тони з 1 га).

Області, райони, міста, селища, села не повною мірою забезпечені відповідними землевпорядними, планово-картографічними, ґрунтовими, землеоціночними матеріалами, містобудівною документацією тощо. Не встановлено межі більшості населених пунктів, що призводить до конфліктних ситуацій при сплаті земельного податку та наданні земельних ділянок громадянам і юридичним особам[7, c. 118-119].

Численні факти порушення затвердженої містобудівної документації при прийнятті рішень місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування щодо відведення земельних ділянок для розміщення різних видів будівництва, у тому числі на особливо цінних землях (курортів, заповідників, землях сільськогосподарського та лісогосподарського призначення тощо). Цьому сприяють недостатні темпи оновлення містобудівної документації та внесення змін до неї відповідно до нагальних вимог сучасного містобудування та нових пріоритетів, невизначеність на місцевості меж особливо цінних земель.

У результаті незаконного будівництва непоправної шкоди завдано загальнонаціональним заповідним об’єктам. Спостерігаються численні випадки забудови та розпаювання прибережних захисних смуг уздовж великих та малих річок, морів, навколо озер та водосховищ.

Аналіз виявлених порушень земельного законодавства свідчить, що основною причиною їх виникнення є неналежне виконання передбачених законом повноважень органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади. Прийняття неправомірних рішень цими органами призводить до соціальної напруги.

Недосконалість регулювання земельних відносин, організації землекористування, інші проблеми галузі обумовлюються й відсутністю достатнього фінансування землевпорядної науки, наукового обґрунтування оптимального використання земельних ресурсів, наукових досліджень перспектив розвитку земельних відносин, апробації законодавства тощо. Не вистачає галузі й високопрофесійних кадрів.

Украй незадовільним залишається обсяг державного фінансування заходів щодо проведення земельної реформи та забезпечення раціонального використання і охорони земель, підвищення родючості ґрунтів[2, c. 142-143].

8. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногосподарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями; це вплив природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об'єктивна необхідність використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного засобу виробництва — землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових відносин полягає:

  • у проведенні земельної реформи;
  • розвитку різних форм власності на землю і господарювання; ліквідації жорсткого адміністративно-державного управління у с/г; сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов'язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки[1, c. 237-239].

Список використаної літератури

  1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
  2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
  3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21
  4. Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2.
  5. Галиця І. Державне регулювання в умовах ринкових відносин //Економіка України. — 2002. — № 6. — C. 52-58
  6. Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
  7. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.
  8. Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 1999. — 639 с.
  9. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
  10. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. — 2002. — № 6. — С. 13-22
  11. Кущевой Д. Особливості державного регулювання регіональної економіки //Економіст. — 2002. — № 3. — C. 67-69.
  12. Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 2004. — № 5. — С. 7-11
  13. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
  14. Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.86-93
  15. Стефанок І. Б. Теоретико-методологічні засади застосування контролінгу в системі державного регулювання економіки //Фінанси України. — 2006. — № 5. — С.149-156.
  16. Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 55-62
  17. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.
  18. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.
  19. Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с.
  20. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.