Економічна думка в Україні часів Середньовіччя

Вступ.

1. Економічна думка часів Середньовіччя. Економічні медитації Станіслава Оріховського-Роксолана.

2. Соціально-економічні процеси у поглядах І.Вишенського.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічна думка в Україні раннього періоду Середньовіччя найбільш широко відображена в літературній пам´ятці періоду Київської Русі — "Руській правді" (XI ст.). У цьому першому кодексі законів прабатьківщини української держави міститься багатий матеріал, який свідчить про наявність ознак досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхання на неї. При спробі боржника втекти від свого кредитора останній міг перетворити його на свого довічного раба. Князі і бояри мали виключне й спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

"Руська правда" дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функцію обігу і функцію нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважалося гріховним, у Київській Русі воно законодавчо регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охорону, умови, за яких вимога щодо повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. "Руська правда" по суті не обмежувала розмір процента. Регулювання здійснювалося лише стосовно процента за позичку на порівняно короткий строк (від місяця до року). Позиковий процент у Київській Русі був дуже високим.

У багатогранному творі "Повість времєнних літ" (кін. XI — поч. XII СТ.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, твердиться, що джерелом всякого багатства є праця. Визначаючи природним поділ праці в суспільстві на розумову і фізичну, автор підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі — і мудреця й ремісника. Суспільно значущими були всі види виробництва, які збагачують державу. Важливим, на думку автора твору, був і поділ праці у процесі виробництва, що удосконалює майстерність.

1. Економічна думка часів Середньовіччя. Економічні медитації Станіслава Оріховського-Роксолана

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення и Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчини у власника на користь держави, проте з наданням грошової компенсації, яка заздалегідь фіксувалася в "жалуваній грамоті" на право володіння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром. Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім — у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.

У поступальному розвитку суспільно-економічної думки пізнього середньовіччя помітне місце посідають Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1567) та Іван Вишенський (близько 1550-1620). Їхні економічні роздуми дають змогу простежити еволюцію економічної думки в період формування національних економічних систем та інтенсивних контактів України з країнами Центральної та Західної Європи.

Станіслав Оріховський — помітна постать ренесансно-реформаторської доби. Він народився у сім´ї священика в селі Оріховці Перемишльської єпархії 1513 року. "Родом я, — писав він до римського папи Юлія, — зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому, що Руссія, моя батьківщина, лежить в європейській частині Сарматії". С. Оріховський 16 років здобував знання у різних містах Європи. Освіченість і світогляд С. Оріховського відображені в його численних писаннях, зазвичай, у вигляді листів, звернень, роздумів, адресованих світським і духовним правителям, у яких він не оминав економічних явищ і процесів [4,c. 55-56].

Одним із найпотужніших джерел суспільного добробуту, на думку С. Оріховського, є знання і наука. Дещо незвично сприймаються настирливі поради мислителя опановувати знання. Якою б обдарованою не була людина від природи, вважав він, але якщо вона "знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали". "Ніхто, — твердив С Оріховський, — не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися".

Під мистецтвом тоді й пізніше розуміли різні види ремесла, опанування якими вимагало навчання. Треба, щоб людина прагнула науки, бо тільки наука зробить її справедливою і правдивою. Правитель держави, король, на думку С. Оріховського, тільки тоді може належно правити, коли оточить себе розумними і освіченими порадниками.

Серед усіх чеснот, вважав С. Оріховський, передусім мудрість є захисницею. "…Навіть худоба швидше піде за розумним своїм ватажком, ніж за тим, хто її зваблює їжею. Те саме спостерігаємо й серед людей…", — узагальнив С. Оріховський, який науку, мудрість, розум підносив понад матеріальні блага. Обґрунтовуючи значення освіченості в долі людини і народу, він закликав закладати "школи і гімназії, оселі правдивої мудрості у державі". З особливим завзяттям радив створювати "прості школи", звичайно, для навчання простолюддя. С. Оріховський покладав особливі надії на освіченість молоді, бо вона — майбутнє суспільства і держави. Освіта і наука, як він міркував, застереже молодь від поганих вчинків і буде запорукою продуктивної праці — основного фактора економічного зростання.

Треба зазначити, що С. Оріховський не тільки всіляко доводив необхідність науки і освіти, "простої школи" і гімназій, але й сам був добре обізнаний зі станом науки і освіти в античності та середньовічній Європі. Це видно з його посилань на твори Платона і Арістотеля та інших видатних грецьких мислителів, на сільськогосподарські трактати римлянина Колумелли, на Тому Аквінського та ін. Цікавою є згадка С. Оріховського про Анахарсія з Подніпров´я. Це свідчить про широку обізнаність гуманістів зі світовою і національною економічною думкою.

Якщо освіта і наука служать дороговказом у людських вчинках, роблять їх цілеспрямованими і плодотворними, то особиста свобода і воля є джерелом мотивацій активної поведінки. Виступаючи пристрасним поборником свободи, С. Оріховський неодноразово зазначав, що ніякі харчі, розкоші чи матеріальні вигоди не замінять свободи, яка дає простір для людських дій. Відважне лицарство йде у смертельний бій з ворогом з любові до свободи. За тиранії не належать підлеглому "ані поле, ані товар", а палиця, тюрми, ланцюг і канчуки привчатимуть до відповідної поведінки. Це "робить неволю гіршою від смерті". Щоб цього не сталося, можна "тисячу разів прийняти смерть": "все майно наше ліпше вкинути у вогонь, аніж залишити на поталу жорстокому і лютому ворогові".

Йдеться про одного з турецько-татарських поневолювачів, якого всіляко закликав поборювати С. Оріховський, захищаючи свободу, яку цінував понад усе, бо "у турецькій неволі майбутнє буде у сто крат гіршим від існування худоби". Посилаючись на турецькі порядки, український гуманіст наголошував на матеріальних набутках турків від загарбницьких війн, які тільки підсилюють неволю завойовників. "Якщо і збільшується платня солдатові, то оті динари означають не почесті, а лише погіршення умов неволі… ані кінь, ані посада, ані кармазини, ані навіть шість сотень власної дружини не є почестями… Хіба може бути почесним те, чим пан наділяє своїх невільників. Нехай ті збіглі раби мають свої кармазини, хай купаються у золоті та іншому добрі, володіють провінціями й цілими царствами — усе це хоч і надзвичайні скарби, ще й прегарні, але ці багатства не є винагородою за мужність, а завдатком за волю" [9, c. 73-74].

Жодні блага, на думку В.С. Оріховського, не можуть замінити волі, що, до речі, підтверджували своєю поведінкою і турецькі воїни; їх треба було підганяти канчуками при взятті чужих твердинь, незважаючи на очікувані матеріальні винагороди. Прагнення волі є найсильнішим мотивом у людській діяльності, в тому числі й господарській. На цьому неодноразово наголошував гуманіст, економічний світогляд якого відповідає сучасній економічній теорії, яка трактує свободу господарських дій як найпотужніший чинник ефективного функціонування соціально-ринкової системи.

В економічному поступі, крім освіти і свободи, велике значення має поділ праці, запорукою якого є природна обдарованість людей та їх подальше вдосконалення. Наші предки, зазначав С. Оріховський, вчинили добре, що поділили громадян на певні стани, щоб кожний виконував свою працю, пильнуючи лише власне заняття, міг найбільше прислужитися громаді. Першим був стан хліборобів, яким доручено було турботу про достаток харчів. Другий стан — духовенство, третій — лицарський стан, охоронці й захисники громадян. Отже, кожен був зайнятий "своєю працею: воїн не відбирав плуга в землероба, священик не сперечався з воїном за меча; селянин орав, солдат боровся, духівник научав. Отже, ратай плодами, воїн зброєю, священик красномовством виконували свої обов´язки перед громадою".

Поділ праці в громаді С. Оріховський, як видно, виводив з природного обдарування й особистого таланту кожної людини, а не із законів економічної ефективності. Це пояснюється як гуманістично-реформаційним світоглядом мислителя, так і тогочасним станом поділу праці.

Суттєвим компонентом економічних медитацій С. Оріховського є приватновласницький інтерес, поділ майна на "твоє" і "моє", що в сукупності пов´язане з економічною й особистою свободою. Правда, надмірна схильність до приватного містила загрозу стати його рабом. "Ворога боїмося, миру випрошуємо, силу втрачаємо, уже й свободу свою ледве здужаємо оборонити. Чому — питаєте? Бо всі, — казав С. Оріховський, — пильнують приватного, загального ж — нікому". Замість того, щоб спільно стати проти ворога, кожен пильнує своє майно, а буває пограбований, то каже: "Мені вистачить і того, що лишив". С. Оріховський вважав, що кожен повинен обороняти своє добро, бо інакше лишається хіба "лягти та й умерти".

Надмірна захопленість власним добробутом, нехтування видатками на суспільні справи, зокрема на оборону, є причиною того, що "люд у Русі нещасливо гине. Та ще й як гине!

Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов´язано і забрано разом з реманентом і худобою, так що нема чим і землю обробити. Жах і смуток всюди на полях і в оселях наших".

Ось як виглядало господарське плюндрування України-Русі часів С. Оріховського, причину якого він вбачав у відсутності єдності та політичної волі громадянства, яке мало захистити своє майно і свободу. Однак для багатьох властиві ще й неробство і бездіяльність. Є в нашій вітчизні свої Арістотелі й Фенікси, але "не знаю тільки, — писав С. Оріховський, — чому їм більше до вподоби неробство, ніж діло". Він радив утримуватися від лінощів, розкошів, марнотратства, закликав не заощаджувати на купівлі добрих коней, зброї, вчити молодь військової справи, щоб всеоружно зустрічати нападників [2, c. 56-58].

Мислитель-гуманіст був прихильником приватної власності: "Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, бо інакше з´являться хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими". Зрозуміло, що охоронцем приватної власності мають бути держава і закон.

Не хабарництво, не підкуп, не улесливість, блуд, гроші повинні правити в суспільстві, а справедливість, допомога слабшим і біднішим. Не можуть бути людські доля і щастя тривкими, якщо будемо безжурно спостерігати лихо наших братів, неначе то град у сусідньому городі.

Водночас С. Оріховський вважав, що кожний громадянин, незалежно від майнового стану, повинен мати певні обов´язки перед державою. Він радив королеві, призначаючи збори на формування військ, враховувати спосіб життя мешканців. Кожний повинен мати обов´язки. Наприклад, шляхтич має служити на користь свого краю. На утримання воїнів повинен давати і жрець, а також селянин і купець. Одні хай поле обробляють, інші торгівлею займаються, ще інші службу Богові правлять. Однак кожен з них, у тому числі й священик, мають дати свій пай на державні потреби. Селяни, купці та інші повинні бути оподатковані. "Хай платять якусь свою частку з прибутку. Але частка грошей нехай залишається у них недоторканою — на зразок шляхетських помість. Хай цензові не підлягає і те, — писав С. Оріховський, — що вони відклали на придбання нерухомого майна".

Ці економічні міркування настільки глибокі й точні, що вони узгоджуються зі здобутками економічної теорії. Адже відстоюючи необхідність оподаткування усіх категорій громадян, С. Оріховський одночасно радив залишати неоподаткованою ту частину майна, що є основою економічного зростання. Податкова система не може діяти всупереч законам відтворення багатства. Власне це мав на увазі мислитель, висловлюючи цікаві економічні міркування.

Звичайно, останні не були випадковістю. Річ у тому, що життя С. Оріховського припало на період, коли влада товарно-грошових відносин охопила всі сфери економічного життя; складалися національні економічні системи, утверджувалися меркантилістичні економічні теорії, відбувався процес нагромадження капіталу, формування банків і т. ін. Зростала влада грошей. "Важко спорудити щось велике, — зауважував С. Оріховський, — коли нема грошей. Бо гроші є жилами всіх добре ведених справ".

Навіть нині важко точніше визначити роль грошей в економічних процесах. Це є ще одним свідченням глибокодумності українського вченого, який так вдало схарактеризував функцію грошей ще 1551 року. Він добре усвідомлював, що простолюдин може заробити гроші тільки тяжкою працею. Що стосується світської та духовної шляхти, то вона має маєтки та інші джерела грошових доходів, і ціна маєтків швидко зростає. Великий маєток, який коштував колись сто гривень, тепер складно придбати і за три тисячі. Яка ж тому причина, запитував С. Оріховський, і відповідав: "А та, що появилася захланність, котра спонукає примножувати приватне добро за рахунок громадського".

Якщо раніше родовиті громадяни, тобто шляхтичі, мало відрізнялися від посполитого люду їжею, одягом, житлом, то згодом усе перемінилося, і пани почали хизуватися гордовитістю та грошовитістю. Так пояснював зростання відмінностей між посполитами і шляхтою С. Оріховський, який запримітив розширення маєтків та підвищення їх цінності, що було пов´язане з розвитком товарно-грошової економіки в європейських країнах, на якій позначилися і географічні відкриття, зокрема, Америки. Як зауважував С. Оріховський, раніше шляхта дотримувалася закону бідності, згідно з яким навіть сенатори не могли дати за дочкою віна більше, ніж на сто марок [10, c. 49-51].

Найпереконливішою прикметою, іманентною рисою всіх економічних, політичних, історичних, релігійних, філософських роздумів С. Оріховського був чітко виражений патріотизм, любов до рідного краю і вболівання за долю українсько-руського народу. "…Всяк, — твердив він, — хто відступить назад від своїх предків, як би навіть народився на небі або під землею, ніколи не буде мати у Бога ласки, а від людей хвали. Кожен син шляхетського роду доброчесні справи предків має взяти на себе, певно знаючи, що без добрих учинків нічого не варті ні багатство, ні краса, ні сила. Навіщо нікчемній людині багатство, навіщо краса, навіщо сила? Нарешті кожна людська справа без чеснот і без справедливості є щирою ганьбою".

Отже, основними компонентами економічного світогляду С. Оріховського були наука, освіта, свобода, приватна власність, поділ праці, товарно-грошові механізми і морально-етичні цінності з людськими чеснотами й патріотичними почуваннями. Весь цей спектр економічних медитацій українського вченого-гуманіста є важливою віхою на шляху поступу української економічної думки, яка розвивалася у загальноєвропейському і світовому контексті [1, c. 41].

2. Соціально-економічні процеси у поглядах І.Вишенського

Яскравою постаттю українського громадянства кінця XVI — початку XVII ст. був Іван Вишенський, точні дати народження і смерті якого досі не з´ясовано. Однак не тільки прихильники, але і противники визнають небуденний талант цього полеміста, який присвятив свої твори, головно, захистові православної церкви, але водночас наповнював їх відповідним соціально-економічним змістом.

Іван Вишенський родом із містечка Судова Вишня на Львівщині. Майже 40 літ він провів на горі Афон у Греції, зрідка навідуючись в Україну. Ніхто досі не з´ясував причини, чому Іван Вишенський засудив себе на аскетичне життя. Однак його ніколи не покидали думки про долю України, яку полеміст згадував у своїх працях і листах. Особливо активною була публіцистична діяльність Івана Вишенського після Берестейської унії (1596 p.). Усі свої найвизначніші твори написав у 1597-1601 pp., а згодом сам упорядкував їх в окрему "Книжку".

У "Книжці" вміщено десять праць неоднакової значущості та вартості, в яких під релігійною оболонкою приховані філософські, політичні й економічні погляди Івана Вишенського. Він зізнавався, що еллінського стилю не вміє, "граматичного дроб´язку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского высокомечтательного ни слыхах. Мой ест даскал простак, але от всех мудрейший".

У першій главі "Книжки" Іван Вишенський у формі діалогу веде мову про справжнє православно-християнське і єретичне сприйняття дійсного буття. Диявол-виродженець за відступ від релігії обіцяє обдарувати різними земними благами, чинами і привілеями. "Если хочеш идолопоклонником, сребролюбцем и лихоимцем быти, я тебя мытником, купцом и карчмарем учиню… Если хочеш хитрицем, майстром, ремесником рукодельным быти и других вымыслом превозвести чим бы еси и от сусид прославитися и грошики собрати могл, пад, поклонимися, я тебя упремудрю, научу, наставлю и в досконалост твоего прагнення мысл твою приведу" [1, c. 44-45].

Іван Вишенський твердив, що жодного пожитку від такогодару не буде, який придбано нечесним шляхом. Ні сіл, ні маєтків, ні землі, ні ремесла, ні фільварків, ні грошей не треба приймати. "Прето да знаєш, як я от тебе жоны, дому, земли дочасное не прагну, тоби поклонитися не хочу", — такою була відповідь Івана Вишенського на принаду світського життя. Ці погляди суперечили реаліям тогочасної дійсності, в якій відбувалися процеси нагромадження багатства, розвивалися ремесла і торгівля, формувалося бюргерство з його грошовою владою, у товарно-грошові відносини щораз більше залучалося фільваркове господарство. Ці процеси супроводжувалися і негативними явищами; їх не міг не помічати Іван Вишенський, що обстоював аскетичний спосіб життя, виправдовуючи його посиланням на догми православ´я.

"Иоан мних з Вишньот святое Афонское Горы усердно желает благодати, милості, миру і радості князеві Василю Острозькому і православним християнам "Малое Руссии". Треба сказати, що Іван Вишенський всі послання адресував своїм співвітчизникам в Україні, завжди розрізняв Московщину і Русь. Він був, безумовно, патріотом своєї вітчизни і як умів, так захищав її від поневолення, звідки б воно не загрожувало. Тоді для України найнебезпечнішою була Польща з її католицькою експансією. Отже, не дивно, що саме проти неї найбільше виступав Іван Вишенський, використовуючи доступні йому аргументи і факти. В ході полеміки з латинниками та їхніми прихильниками з українсько-руського середовища Іван Вишенський торкався економічних проблем. Однак ченця з Афону турбували не земні блага, а спасіння душі.

Виступаючи за чистоту матірної православної церкви, проти єретиків будь-яких виявів, Іван Вишенський мав на увазі збагачення духовенства, монастирів, пристосування релігії до потреб фільваркового господарства і т. ін. Він виступав проти підпорядкування церкви земельним магнатам, закликав людей, щоб вони звільнили монастирі з-під влади фільварків. "Ныни, — писав полеміст, — владыкове проклятые фолварки соби починили з опщих манастырев и мысливства перекорм-ляют в них". Він уважав, що в селах, містах, замках, на ґрунті й полях про царство небесне думати не можна, а християнський шлях — це "молити, просити, припадати, блажити, утишати, почитати, велбити и хвалити".

Отже, людську, в тому числі й господарську, діяльність Іван Вишенський обмежував релігійними догмами в їх традиційній конструкції. "А ныни межи ляхи князеве руские всы поеретичыли и християнства истинное виры отступили…". Відступ від православної церкви Іван Вишенський вважав зрадою справжній вірі, спробою виправдати власний добробут, збагачення і т. ін. Він не вибачав відступництва[11, c. 52-54].

Соціально-економічні процеси, які відбувалися в тогочасному українському суспільстві, зачіпали чернечий стан. Іван Вишенський загалом захищав ченців, але водночас критикував тих, які намагалися розбагатіти, вели розпусне існування. Ченці відвідували корчми, збагачувалися, насолоджувалися світським життям. Це осуджував Іван Вишенський. Тих ченців, які гроші нагромаджують, займаються лихварством та іншими мирськими справами, не гідно зараховувати до чернечого стану. Однак не можна забувати, зазначав Іван Вишенський, що монах докладає багато сил, щоб протистояти мирським спокусам, а тому не можна хулити його за окремі негідні вчинки. "Наше тило — от земли; земля — земленого тяжару и покарму прагнет".

Полеміст закликав відмовитися від "празничних ярмарків" з їх пияцтвом і купецькими торгами, оскільки "празник бо ест таковый не християнский, але дияволский". Тут же він пропонував "вигнати" коляди з міст і сіл, називав коляди диявольськими. "Щедрый вечер з мист и сил в болота зажените, нехай з дияволом сидит, а не с християн ся ругают". Такі погляди мали не тільки релігійний характер, а стосувалися соціально-економічного змісту обрядовості. Адже "диявольські погляди" нічого релігійного не містять. Вони наповнені господарським змістом, своїм корінням сягають дохристиянської доби, а їх залучення в християнську обрядовість за часів Івана Вишенського свідчить про реформаційні процеси, що мали в Україні свої особливості. Проти цих явищ, пов´язаних з відродженням, з наповненням християнства світськими засадами виступав Іван Вишенський.

Він не радив простим людям надіятися на своїх панів, бо в них нема спасіння, оскільки всі вони відступили від живого Бога і "прелести же еретической, любви духа тщеславного, жизнелюбию и лихоимству ся поклонили". Іван Вишенський проклинав тих владик, архімандритів та ігуменів, які занедбали монастирі, зробили собі з них фільварки, дбають тільки про тілесні вигоди, нагромаджують гроші, своїм дочкам і синам віно готують, жінок прикрашають, прислугу збільшують, карети купують і т. ін. Країна грішна, люди повні гріхів, плем´я злісне, сини беззаконні — так характеризував Іван Вишенський тогочасну Україну в складі польської держави. Він не шкодував терпких слів і докорів, закликаючи народ і його провідників звернути з гріховного шляху єретизму: "Иоан инок з Вишни от святоя Афонское Горы прочух", тобто довідався, що в Україні мають місце "зло ереси". В одному зі своїх послань Іван Вишенський виклав п´ять постулатів поведінки, в яких обстоював стан бідності як такий, що відповідає християнській моралі ("Конечная нищета") [3, c. 36-37].

Іван Вишенський схвалював соціальну рівність. Він посилався на те, що Христос народився в бідності, намагаючись нагадати людям, що в нестатках народжені не позбавлені достоїнств заможних. Полеміст показав, з одного боку, розкіш і добробут вищого духовенства, з іншого — злидні православних християн. Останні, за твердженням полеміста, ліпшими були і "ныни суть". Єпископи селами володіють, а їх душами диявол розпоряджається. Саме так розмірковував Іван Вишенський, стоячи на захисті економічних і культурних потреб широких селянських мас. Водночас він застерігав їх перед "поганскими даскалы": "Ты же, простый, неученный и смиренный русине, — писав Іван Вишенський, — простого и нехитрого Евангелия ся крипко держи, в нем же живот вечный тебе сокровен ест".

Подібні твердження, безумовно, мають консервативне навантаження, але вони є й голосом самозбереження, оскільки в той час "войтове, бурмистрове, лантвойтове, власт миреная, градская и повсюду" в Україні всіляко обмежували діяльність православного українського люду: "В куплях, торгах, ремеслах русин с належником волности єдиного да не имат; в цехах ремесницких русину быти недостоит, доколы у належане уверуют".

Усі "зачіпки", діалоги, послання, відповіді латинникам і єретикам Іван Вишенський тлумачив, керуючись старовірством. Усе, що поза ним — було поганством. У посланні до Львівського братства він писав: "Молю вас, — єсть яко Русь проста, глупа и ненаказана, — толко в вири православней да ся знаходите". Таких настанов-рекомендацій в Івана Вишенського можна знайти чимало. Всі вони спрямовані на консервацію старосвітського способу життя.

У контексті сказаного і наведених висловлювань дивно, що окремі польські дослідники побачили в особі Оріховського прихильника феодальної реакції. Мовляв, він був послідовником Арістотеля, але не підтримав його інтерпретації праці, ремесла і економічної активності населення. Насправді Є. Оріховський відстоював концепції епохи відродження, що були спрямовані на активну економічну діяльність [8, c. 49-50].

Висновки

Отже, економічні медитації Станіслава Оріховського та Івана Вишенського — яскраве свідчення стану й орієнтації української суспільно-економічної думки середини XVI — початку XVII ст. Якщо Станіслав Оріховський, формуючись під впливом європейських реформаційно-ренесансних рухів, обстоював освіту, науку, економічний поступ, то Іван Вишенський не зміг уникнути світоглядних позицій православ´я, по суті, осуджував просвітництво на засадах економічної самочинності.

Загальноєвропейський аспект економічного світогляду Станіслава Оріховського був чітко виражений і перспективний. Що стосується економічних медитацій Івана Вишенського, то вони були сповиті православ´ям, яке відвертало від активної господарської, освітньої та ремісничої творчості. В умовах формування національних економік та ринкових засад медитації Станіслава Оріховського, очевидно, більше відповідали тогочасній дійсності, ніж полемічні виступи Івана Вишенського.

Незважаючи на те, що деякі історики вважали середньовіччя регресом порівняно з античністю, насправді воно засвідчило тяглість у розвитку економічної думки, рівень якої відповідав вимогам феодального способу господарювання. Традиції економічного мислення не тільки не переривалися, а й збагачувалися і наповнювалися новим змістом. Характерно, що у цьому процесі брали участь мислителі різних країн, в тому числі й України.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.