Економічна думка в Україні. Сучасні концепції переходу до ринкової економіки
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Розвиток економічної думки України.
2. Різноманітність форм переходу до ринкової економіки.
3. Передумови переходу до ринкової економіки.
4. Проблема переходу України до ринкової економіки.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми.Сьогодні більшість людей в Україні на собі відчули, у що обійшлася нам політика «спроб і помилок». Головними помилками економічної політики стали ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України, стратегічні прорахунки у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, неузгодженість між фінансовою та монетарною політикою, необґрунтованість соціальної політики, нерозробленість структурної політики, непослідовність політики економічної лібералізації тощо. Головна причина цих помилок полягає в тому, що в економічній політиці не розрізнялися перехідний період і сама ринкова економіка нерідко застосовувалися ринкові методи в умовах, коли економіка ще не стала ринковою. Все це, безперечно, значно поглиблювало економічну кризу, зумовлювало спад виробництва і падіння життєвого рівня народу, посилювало соціальну напруженість у державі, а також зумовлювало нестабільність внутрішньої політичної ситуації.
Узагальнення практики перехідного періоду дало можливість визначити найзагальніші риси цього періоду та основні принципи розвитку економіки. Це реальний поворот усієї господарської системи до людини, утвердження не просто ринкового, а соціально орієнтованого ринкового господарства, побудова демократичного соціально відповідального, солідарного суспільства. І все ж треба визнати, що цим формулам не вистачає соціально-економічної та історичної визначеності.
Розробка концепції перехідного періоду потребує вироблення уявлення про його сутність, основні риси і закономірності, внутрішньо властиві етапи та характер функціонування і розвитку економіки, її переходу у якісно новий, ринковий стан. Це завдання сьогодні на часі, і від успішності його вирішення залежить подальший прогресивний поступ України.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси концепцій перехідної економіки в Україні.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
· визначити поняття перехідної економіки;
· охарактеризувати розвиток економічної думки України;
· дослідити різноманітність форм переходу до ринкової економіки;
· проаналізувати передумови переходу до ринкової економіки;
· охарактеризувати проблему переходу України до ринкової економіки.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси концепції переходу до ринкової економіки.
Предметом дослідженнявиступаютьсучасні концепції переходу до ринкової економіки в Україні.
1. Розвиток економічної думки України
Перші письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В "Руській правді" Ярослава Мудрого (ХІ ст.), "Повчанні Володимира Мономаха" (ХІ ст.), "Слові о полку Ігоревім"(ХІІ ст.), літописах XI-XIV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих.
"Руська правда" стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.
У XVII ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729-1795) у 60-70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де "всі повинні працювати", аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, капітал, просте і розширене відтворення тощо.
З кінця XVIIІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей період Василь Каразін (1773-1842) — ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.
У першій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795-1847) видав перший курс в нашій країні політичної економії "Записки про політичну економію" (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університеті, де згодом одержав освіту "найвідоміший слов'янський економіст" (за Й.Шумпетером) М.І.Туган-Барановський[3, c. 159-160].
Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823-1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859-1862, 1871-1875, 1878-1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу — грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: "Теорія кредиту"(1852), "Основи політичної економії"(1870), "Банківські закони і банківська політика"(1874), "Про відновлення металевого обігу в Росії"(1877), "Державні рахунки та фінансова звітність в Англії" (1890). В останній своїй праці "Нариси політико-економічної літератури" (1895) він виступає з критикою К.Маркса та ідей соціалізму.
Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х.Бунге. У 1881-1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887-1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посилив державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А.Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х.Бунге. Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821-1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить "природним" економічним законам. Свої економічні погляди І.Вернадський найповніше викладав у журналі "Економічний покажчик", який був на той час унікальним виданням[9, c. 127-129].
Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847-1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м.Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті "П'янство і пропінація в Галичині" він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки "обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин".
У статті "Подвійна крейдка" В.Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В.Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І.Франком.
Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія Подолинського(1850-1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С.Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається "законом Подолинського".
Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зіберу(1844-1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.
Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856-1916) — видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, "Катехізм економічного соціалізму" (1878р.), "Основи суспільної економії" (1879р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона "безперечно найважливіша з усіх наук". Економічні погляди І.Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав "Капіталу" К.Маркса і "Анти-Дюрінга"Ф.Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки.
Найвизначнішим українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні після нього.
Вчений зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критику економічних доктрин марксизму. В праці "Теоретичні основи марксизму" він у 1905 р. зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише "почасти справедлива". Світове визнання М.І.Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку високо оцінили економісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичній спадщині є номіналістично-кількісна, або кон'юнктурна теорія грошей, яку він виклав в праці "Паперові гроші і метал" (1917 р.). Туган-Барановський цією теорією на п'ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американського професора Мілтона Фрідмена.
Важливе значення для становлення економічної теорії як науки має його підручник "Політична економія. Курс популярний" (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриває багато відомих економічних категорій і понять, як капітал, капіталістичне господарство, обмін і ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та її види. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук і дав таке визначення її предмету, яке актуальне і сьогодні: "Питання про причини різниць у багатстві та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства — розглядає наука, що зветься політичною економією". М.І.Туган-Барановський є першим українським ученим, якого визнали економісти всього світу[4, c. 65-67].
2. Різноманітність форм переходу до ринкової економіки
Як відомо, основними ознаками, за якими розрізняють економічні системи, є форми власності і відповідні їм сектори економіки, співвідношення між плановими та ринковими важелями управління суспільним господарством, відносини розподілу, місце та роль безпосередніх працівників у системі суспільного виробництва тощо. Тому, здійснюючи перехід від однієї економічної системи до іншої, кожне суспільство діє в напрямі формування відповідних виробничих відносин.
Постсоціалістичні країни офіційно проголосили, що вони створюють ринкову економіку. Але проголошення стратегії, тобто визначення мети реформування, повинне було б супроводжуватися продуманою, виваженою тактикою, тобто сукупністю засобів, способів, методів переходу від планової до ринкової економіки. На жаль, тактика трансформування планової економіки в ринкову виявилась недостатньо ефективною. В результаті її застосування, в постсоціалістичних країнах почала формуватися ринкова система епохи вільної конкуренції, яка існувала в XVI-XIX століттях.
Однак в сучасних умовах досконала конкуренція не можлива ні в постсоціалістичних країнах, ні в розвинутих капіталістичних державах. Ринкові відносини перебувають під безпосереднім впливом державної економічної політики. Причому державою контролюються і регулюються не лише валютно-фінансовий та кредитний обіг, не лише курсова, процентна, податкова, страхова та емісійна сфери, але й цінова політика, ринкова пропозиція високо дефіцитних ресурсів.
Економічна система розвинених країн являє собою змішану економіку, тобто економіку з поєднанням приватної і державної власності, планових та ринкових механізмів господарювання, регулювання соціальних проблем та ін. Причому співвідношення названих елементів змішаної економіки в різних країнах різне, що дає підстави говорити про багатоманітність моделей змішаної економіки: американську, японську, західноєвропейську та ін.
У цьому зв'язку перед кожною постсоціалістичною країною стояла і стоїть проблема вибору такої моделі, яка була б найбільш прийнятна для неї. Інакше кажучи, кожна країна перед тим як починати здійснення заходів щодо ринкової трансформації планової економіки, мала визначитися з моделлю змішаної економіки.
Разом з тим прибічникам ринкової трансформації необхідно пам'ятати, що вона можлива лише після подолання економічної кризи. Водночас вирішувати ці два завдання — долати кризу і здійснювати ринкові перетворення — неможливо, оскільки для цього потрібні діаметрально протилежні механізми. Вихід з економічної кризи вимагає посилення державного регулювання, а перехід до ринку — заміни державного управління механізмом саморегулювання, механізмом конкуренції. І це підтверджує досвід США, Німеччини, Японії, Південної Кореї та ін.[6, c. 185-187]
Ідеальною формою переходу до змішаної економіки є послідовна заміна планових виробничих відносин ринковими, при якій виключені руйнування продуктивних сил і зниження життєвого рівня населення. Такою ідеальною формою ринкової трансформації економіки, на дутику окремих авторів, є модель жорсткого регулювання переходу до ринку, що має місце в Білорусі та Китаї.
Те, що реформування економіки в цих двох країнах, особливо в Китаї, дає відчутні позитивні результати, не викликає жодного сумніву. В результаті реформування економіки в Китаї суттєво збільшились темпи зростання виробництва у всіх галузях народного господарства та в економіці в цілому, підвищився матеріальний рівень життя населення. У Китаї не було економічної кризи, як це мало і має місце в постсоціалістичних країнах. Проте вчені та політики названих країн заперечують перехід до ринкової економіки. І про це свідчить сам зміст білоруських та китайських реформ. Вони спрямовані на те, щоб вдосконалити планову систему господарювання шляхом більш активного використання економічних методів управління та деякого обмеження організаційно-адміністративних методів.
Як зазначається в офіційних документах китайського керівництва, підсумком проведення реформ буде створення соціалістичного планового-товарного господарства, провідне місце в якому посідає суспільна (загальнонародна та колективна) власність на засоби виробництва, яка доповнюється індивідуальною формою власності. Ц господарство, вважають китайські вчені та політики, призведе д зміцнення і підвищення ефективності соціалістичного суспільства, кінцевою метою якого є комунізм.
Формою переходу постсоціалістичних країн до ринку була так звана "шокова терапія". Вона передбачає швидку заміну планових економічних відносин ринковими. Досвід країн, які використовували метод "шокової терапії" переконливо показав, що він успішно лише руйнує планову економічну систему і неминуче призводить до руйнування продуктивних сил та спаду виробництва, різкого погіршення життя населення, зростання безробіття і т.ін. А чим більше руйнувань відбувається у перехідний період, тим більше часу потрібно для формування сучасних ринкових відносин. Іншими словами, "шокова терапія" здатна породити дикий капіталізм, для перетворення якого в капіталізм змішаної економіки потрібні будуть десятиліття.[10, c. 201-204]
3. Передумови переходу до ринкової економіки
Командно-адміністративна система господарювання виявила нездатність забезпечити економічний розвиток, високий життєвий рівень населення. Вона привела до:
— тотального одержавлення економічної сфери;
— надмонополізації і деформації структури економіки з дуже високим ступенем мілітаризації;
— штучного стримання інфляції;
— прихованого безробіття;
— тотального дефіциту товарів і послуг, їх повсюдного раціонування;
— ліквідації (усунення) економічних мотивів до трудової і господарської діяльності;
— низької продуктивності та ефективності;
— панування соціального утриманства, споживацької психології у більшості населення.
Нездатність командно-адміністративної системи забезпечувати економічний розвиток і постійне зростання добробуту населення в умовах науково-технічного прогресу викликали необхідність здійснення суспільних перетворень, заміни її ринковою економікою, в умовах якої розвиваються всі країни.
Ринкова економіка – це економічна система, в якій рішення стосовно розподілу ресурсів і виробництва приймаються на основі цін, які виникають в результаті добровільного обміну між виробниками, споживачами, робітниками і власниками чинників виробництва.
Рішення, які приймаються в такій економічній системі, є децентралізованими, тобто в більшості випадків вони приймаються не центральними плануючими органами, а незалежними групами і індивідуумами.
Ринкова економіка ґрунтується на принципах:
— вільного підприємництва;
— панування приватної власності на ресурси;
— ринкового ціноутворення;
— договірних відносин між суб’єктами господарювання;
— обмеженого втручання держави в господарську діяльність[13, c. 154-155].
Сучасна вітчизняна економіка знаходиться в процесі поступового переходу до ринкових відносин. Відбуваються поступове звільнення від наслідків командно-адміністративних методів регулювання і становлення нових ринкових відносин.
Основними передумовами переходу до ринкової економіки є:
— роздержавлення і приватизація, створення приватної власності на економічні ресурси;
— свобода підприємництва і вибору;
— створення розвиненої грошово-кредитної системи;
— формування достатньо ємного ринку товарів і послуг.
Роздержавлення – ліквідація механізмів прямого державного управління економікою шляхом передачі відповідних повноважень на рівень підприємств без зміни характеру власності.
Приватизація – перетворення відносин власності шляхом передачі або продажу на різних умовах державної чи муніципальної (комунальної) власності приватним юридичним або фізичним особам.
У світі накопичено великий досвід приватизації.
Основне завдання приватизації – забезпечити критичну масу інституціональних змін, коли в приватному секторі економіки зосереджується найбільша частина виробництва продуктів і ресурсів.
Приватна власність – це форма власності приватних осіб і приватних інститутів на матеріальні ресурси. Практично до приватної власності відноситься як індивідуальна, так і корпоративна, акціонерна, недержавна власність.
Приватна власність створює умови для:
— незалежності і свободи. Підприємці можуть вільно укладати між собою юридичні контракти, купувати, контролювати, застосовувати і реалізовувати матеріальні ресурси;
— справжньої зацікавленості в результатах господарювання, що надає динамізму розвиткові країни;
— виникнення конкуренції між товаровиробниками різних форм власності.
Інститут приватної власності у всіх країнах століттями підтримується правом заповіту, тобто правом володаря власності призначати спадкоємця цієї власності після своєї смерті.
Конкуренція – це змагання між економічними суб’єктами за кращі умови придбання ресурсів і продажу товарів з метою отримання більш високого прибутку, інших вигод. Конкуренція являє собою цивілізовану, легалізовану форму боротьби за існування і один із найбільш дійових механізмів відбору і регулювання в ринковій економіці. Саме в конкурентній боротьбі між підприємствами за споживачів народжуються якісні товари, невисокі ціни і культура обслуговування.
Виникнення конкуренції сприяє формуванню раціональних співвідношень між різними формами власності, тобто доцільної структури форми власності. Ефективність конкуренції виявляється в тому, що вона витискає виробників і форми власності, які є неконкурентоспроможними, замінює їх іншими. Конкуренція між різноманітними формами власності сама по собі корисна, тому що стимулює кожну з них до удосконалення.
Свобода підприємництва і вибору дозволяє кожному окремому суб’єкту господарювання брати на себе відповідальність за вибір певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними завдяки існуванню вільних ринків.
Свобода підприємництва означає, що приватні підприємства мають право купувати ресурси, використовувати їх в процесі виробництва за власним вибором і так само продавати готові вироби. Ніякі перешкоди і обмеження, які встановлюються з боку держави або інших виробників, не повинні заважати підприємствам приймати рішення про вступ в ту чи іншу галузь або вихід з неї.
Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів самі вибирають бажаний, доцільний, вигідний, найкращий вид трудової чи господарської діяльності, який не забороняється законом країни. Закони призначені обмежувати і забороняти лише ті види діяльності (крадіжка, нелегальний продаж деяких товарів і послуг), які викликають реальну небезпеку життю і свободі людей, громадському порядку, суперечать нормам моралі. Все інше має бути дозволено. Ринкова економіка знімає заборони не лише на виробництво, але й на продаж, перепродаж, обмін товарів як самими товаровиробниками, так і будь-якими посередниками, що стоять між виробником і споживачем.
Економічна свобода передбачає вільне існування на рівноправних умовах підприємств різних форм власності. Мова йде про те, що не повинно бути якихось “особливих” сприятливих умов для підприємств однієї форми власності і не вигідних для підприємств інших форм власності. Економічна свобода передбачає надання всім формам власності права на існування, права бути складовою частиною економіки.
Важливою ознакою свободи підприємництва і вибору є вільне ціноутворення. При вільному ціноутворенні ринкова ціна не обмежується зовнішніми чинниками. Вона не призначається згори, а формується в результаті продажу, на основі взаємного узгодження між продавцем і покупцем, взаємодії попиту і пропозиції[14, c. 36-38].
Створення ринку неможливе без розвиненої грошово-кредитної системи.
Грошова система – форма організації грошового обігу в країні, тобто рух грошей в готівковій і безготівковій формах. Її створюють грошові знаки, грошові одиниці, правила емісії і форми обігу грошей, грошові відносини, законодавчо закріплені державою. Грошова система виконує дуже важливу функцію в ринковій економіці. Без грошей і грошового обігу розвинутий ринок неможливий або надзвичайно утруднений. Грошовий обіг – “кровоносна система” економіки. Від ступеня розвиненості грошової системи, її успішного функціонування залежать господарська активність, економічне зростання, добробут суспільства.
Кредитна система – сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування, а також система валютно-фінансових установ.
Кредитна система забезпечує акумуляцію вільних грошових капіталів, доходів і заощаджень різних верств населення; надає їх в позику фірмам, уряду і приватним особам. Кредитна система опосередковує весь механізм суспільного відтворення і служить потужним чинником концентрації виробництва і централізації капіталу, сприяє швидкій мобілізації вільних грошових засобів і їх використанню в економіці країни.
Важливою часткою грошово-кредитної системи є ринок цінних паперів або фондовий ринок.
Ринок цінних паперів – це ринок, який забезпечує довгострокові потреби в фінансових ресурсах шляхом обігу на ньому акцій, облігацій, депозитних сертифікатів, казначейських зобов’язань та похідних від них. Цей ринок дозволяє продати або придбати право на власність, втілене в цінних паперах, і отримувати дохід з цієї власності. Фондовий ринок в командно-адміністративній системі був не потрібний, отже, й не використовувався.
Формування фондового ринку в перехідний період є найважливішою необхідністю, без нього неможливе існування ринкової економіки. Цей ринок є верхівкою ринкової структури, найскладніший і чуттєвий механізм його регулювання.
В процесі реформування планової економіки створюються умови для виникнення достатньо ємного ринку. Ємність ринку – це потенційно можливий обсяг продажу певного товару на ринку протягом заданого періоду, він залежний від попиту на товар, рівня цін, загальної кон’юнктури ринку, доходів населення, ділової активності. Ємність ринку визначається співвідношенням попиту і пропозиції, кількістю товарів і послуг, що продаються, і максимально можливою кількістю виробів, яка може бути прийнята до продажу. Ємність ринку змінюється у часі.
Концепція побудови підприємств у ринковій економіці: перехід від “закритого” до “відкритого” типу організацій, як реакція на зміни у зовнішньому середовищі.
Умови функціонування підприємств та організацій нині різко змінюються на макро- та мікроекономічному рівні. В умовах перехідної економіки неприйнятними стають жорстке адміністрування, традиційно «соціалістичні» методи планування на перспективу на основі досягнутого рівня й екстраполяційних моделей, орієнтація не на ринкові потреби, а лише на можливості виробництва тощо. Це означає, що кожному підприємству тепер потрібно самостійно розв'язувати проблеми, які раніше або не виникали, або розв'язувалися іншим способом на іншому рівні.
Нині існує кілька «концепцій підприємства»: ресурсна, інформаційна, поведінкова, тощо. Усе більше прихильників здобуває концепція підприємства як «відкритої системи».
Діяльність будь-якого підприємства можна описати з точки зору моделі «вхід — вихід»: на вході підприємства є всі види матеріальних і нематеріальних ресурсів (сировина, техніка, персонал, фінанси, інформація тощо), а на «виході» — товари, послуги, високваліфікований персонал та ін.
Діяльність підприємства — це погоджений у часі та просторі поток ресурсів (сировини, матеріалів, обладнання, грошей, трудових ресурсів, інформації), а також їх запасів, які допомагають балансувати та підтримувати ці потоки для отримання запланованих результатів діяльності.
Кожне підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення. Самостійне «відкрите» підприємство у перехідній та ринковій економіці постає перед розв'язанням таких завдань: 1) дослідження ринку та виявлення потреб; 2) самостійне визначення цілей розвитку та підтримки власної життєздатності; 3) визначення необхідних обсягів виробництва, структури постачання та постачальників; 4) інвестування та управління фінансами підприємства; 5) визначення необхідного кадрового використання досягнень науково-технічного прогресу[15, c. 53-55].
4. Проблема переходу України до ринкової економіки
Зробивши свій історичний вибір і пройшовши досить тривалий і суперечний період самостійного розвитку, з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин Україна знову стоїть на економічному роздоріжжі.
Згідно з універсальною концепцією для успішної економічної діяльності країн, що знаходяться у стадії ринкової трансформації, необхідна лібералізація торгівлі, реструктуризація економіки за рахунок приватизації, макроекономічна стабілізація з подальшим економічним зростанням.
Однак у нас не спрацював, здавалось б зрозумілий механізм “низька інфляція – зростання виробництва”, не реалізованою залишилась промислова і соціальна політика, поглибилась фінансова і, особливо інвестиційна криза.
Аналіз ключових проблем реформування української економіки тільки на традиційній монетаристській основі цей парадокс не пояснює.
Вкрай несприятливі внутрішні умови розвитку при порівняно слабких міжнародних позиціях економіки України примушують активно шукати нестандартні шляхи виходу з кризи, засоби формування по-справжньому міжнародно конкурентноспроможної національної економіки.
Попередні спроби перейти від адміністративно-командної економіки до ринкової і наступні намагання уникнути або подолати соціально-економічну кризу засвідчили: короткострокові управлінські рішення та установки приховують в собі прорахунки стратегічного порядку. Треба діяти від зворотного: прийняти конкретні цілі розвитку держави і суспільства та формалізувати їх в систему основних ключових параметрів, розрахованих на термін 15-20 років; визначити найбільш прийнятні і реальні шляхи їх досягнення з врахуванням ресурсного забезпечення, змін внутрішніх і зовнішніх факторів. Мотивом діяльності всіх щаблів державного управління в соціальній сфері і в сфері виробництва повинно бути майбутнє. Всі без виключення сьогоднішні дії законодавчої і виконавчої влади мають витікати із необхідності досягнення визначених параметрів, а не навпаки.
Основним стратегічним вектором продовження економічних реформ нам слід визначити створення соціально орієнтованої ринкової економіки на базі відродження та прискореного розвитку перспективних секторів власного виробництва.
Безумовний пріоритет повинні мати напрямки законотворчої діяльності, спрямовані на формування ефективної системи державного регулювання економічних і соціальних процесів. Тоді ми зможемо не тільки подолати бюджетну і боргову кризи, але створити сприятливі умови для економічного зростання.
Головним завданням поточного періоду слід однозначно визнати надання керованості процесам, що відбуваються в економіці і соціальній сфері України.
Власний досвід і досвід інших постсоціалістичних країн, уроки сучасної світової фінансової кризи, дія внутрішніх і зовнішніх, зачасти екстремальних політичних факторів роблять невідкладними неупереджений аналіз соціально-економічної ситуації, і на цій основі розробку комплексної програми розвитку економіки України[7, c. 191-193].
Не можна говорити, що в Україні повністю паралізоване просування вперед.
Серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати:
— роздержавлення власності, поява недержавного сектору економіки і прошарку приватних підприємців;
— зародження національних ринків товарів, праці і капіталу з переважно ринковим ціноутворенням;
— становлення національної фінансово-банківської системи, в цілому регульованого валютного ринку;
— диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків, поява нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва;
— підвищення рівня економічної свободи в цілому.
Як позитив можна також оцінити перевірену на практиці здатність держави, підприємницьких структур і населення витримувати безпрецедентні економічні труднощі – гіперінфляції, постійних неплатежів, соціальної незахищеності тощо. Можна вже говорити про певний імунітет нації до спонтанних дій органів управління економікою.
Однак більше нас турбують негативні явища і тенденції:
— не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об’єктивними законами розвитку ринкової економіки. Зокрема, в процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників;
— не створено дієздатної системи ринкових інститутів;
— втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг “відплив умів”;
— склалися гіпертрофовані пропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також в середині кожного з них. Рекордними темпами зростає внутрішній і зовнішній державний борг з неочевидними перспективами не тільки його погашення, але й обслуговування;
— криза внутрішнього інвестування набула рис системної. Прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну. На національному ринку панують портфельні інвестори. Зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, разом з тим виконали і свою негативну роль – скували ініціативу в пошуку альтернативних, насамперед власних джерел фінансування суспільних потреб;
— відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення. Розрив у доходах 10% найбагатших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді яка у західних країнах він становить 4-6 разів;
— небаченого рівня сягнула тінізація економіки (40-60%).
Але, з нашої точки зору, негативні тенденції соціально-економічного розвитку 1991-1999рр. стали результатом не ринкових реформ, а не завжди послідовної політики їх проведення, тобто, були обумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру. Україна продовжує залишатися у перманентному перехідному стані[11, c. 79-82].
Можна сказати, що ми не просто втратили час, ми не використали шансу і виявились як ніхто ринково неспроможними.
Успіх тактичних превентивних заходів українського уряду, відносна політична і соціальна стабільність у суспільстві дозволяють говорити про подовження терміну певної макроекономічної стабільності. Але чи стимулюватиме вона пожвавлення і економічне зростання, якщо цього не вдалося досягти у більш сприятливих з традиційної макроекономічної точки зору в умовах 2006-2008 р.?
Стає все більш очевидним, що з точки зору цивілізованих перспектив розвитку нам не минути реальних ринкових реформ. Це, по-перше, забезпечить у розумних обсягах зовнішню фінансову підтримку, а по-друге — дасть певний кредит довіри суспільства, вкрай необхідний для справжнього реформування економіки.
Влада і суспільство мають зрозуміти: ще раз втративши шанс, ми втратимо все. Інтегрування в ринки кінця ХХ століття — це, в принципі, арифметика. Інтегрування в ринки ХХІ століття — це вже алгебра, яка для нас виглядатиме як теорія ймовірності.
І з огляду на це, сучасна економічна політика, на мою думку повинна бути:
— самостійною із забезпеченням безумовного пріоритету національних інтересів і національної безпеки;
— орієнтованою на послідовну відкритість національної економіки з урахуванням тенденцій глобалізації економічного розвитку і конкуренції;
— рішучою і послідовною, але водночас і гнучкою у межах визначеної економічної стратегії;
— принципово важливо, щоб економічна політика була загальнонаціональною, а не окремих політичних партій і рухів. На сьогодні необхідно хоча би мінімальне політичне порозуміння з ключових питань національного розвитку.
Особливість і гострота сучасного стану національної економіки вимагають ринкової інституціоналізації з ефективною державною участю в управлінні макро- і мікроекономічними процесами[5, c. 63-65].
Висновки
У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:
— становлення (висхідний розвиток нової системи);
— зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);
— занепад старої системи і зародження елементів нової (низхідний розвиток старої системи).
Стадія становлення означає низхідний рух старої системи та висхідний рух нової системи.
Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм.
Принципи трансформації:
— урівноваженість як необхідна передумова успішного розвитку та самооновлення;
— багатовимірність системних перетворень та складний механізм їхньої взаємодії;
— динамічність узгодження складових елементів системи на принципах самоорганізації;
— суперечливе поєднання тенденцій світового еволюційного розвитку і національних особливостей трансформаційних перетворень.
Зміст перехідної економіки — формування нових елементів та системоутворення їх, яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого.
Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що на відміну від стабільної економічної системи, в якій зміни стосуються переважно механізму функціонування системи, в перехідних системах змінюється сам механізм розвитку. Останнє порушує її стійкість, оскільки спричиняє розбалансованість попередньої системи.
Список використаної літератури
1. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів //Економіка України. — 1999. — № 5. — C. 12-21
2. Діяльність державно-політичних структур України в умовах переходу до ринкової економіки: Монографія/ В. Ф. Салабай, Н. М. Довганик, М. В. Борисенко, М. П. Чуб; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ім. В. Гетьмана. — К.: КНЕУ, 2005. — 280 с.
3. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
4. Єременко В. Трансформаційні процеси у перехідній економіці (зарубіжний досвід і наша практика) //Розбудова держави. — 1998. — № 7-8. — C. 64-73
5. Заблоцький Б. Перехідна економіка: Посібник/ Богдан Заблоцький,. — К.: Академія, 2004. — 511 с.
6. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
7. Злупко С. Перехідна економіка: сучасна Україна: Навчальний посібник/ Степан Злупко,. — К.: Знання , 2006. — 324 с.
8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 6-те вид., сте-реотип.. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.
9. Павловський М. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст/ Михайло Антонович Павловський,; Михайло Павловський. — К.: Техніка, 1999. — 333 с.
10. Перехідна економіка. За редакцією В.М.Гейця. Підручник. К.: Вища школа. 2003-591 с.
11. Перехідна економіка: Підручник/ В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова, З. С. Варналій та ін.; За ред. В. М. Геєця. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.
12. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучас-них технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
13. Україна в перехідному періоді: Досвід і стратегія: Матеріали міжнародного семінару з питань макроекономічної політики, що відбувся 6-13 грудня 1998 р. в м. Пултуську, Польща/ Під ред. Януша М.Ширмера, Хваджі М.Султана,; Гарвард. ін-т міжнарод. розвитку, Центр економ. розвитку; Вища гуманіт. школа. — К.: Альтерпрес, 2000. — 213 с.
14. Хомяков В.І., Познякова І.В. Стратегія розвитку в умовах перехідної економіки // Регіональна бізнес-економіка та управління. 2004, №2
15. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. – 1995. – №9. – с.53-55