Економічна історія та вчення

1. Предмет і метод економічної історії та історії економічних учень. Функції курсу.

2. Структура і завдання курсу. Етапи розвитку і періодизація.

3. Промисловий переворот в Україні (XIX ст.): хід, етапи становлення, особливості розвитку.

4. Формування політичної економії в Україні в останній третині ХІХ-го початку XX ст.

Розкрити зміст категорій і понять.

Тести.

Список використаної літератури.

1. Предмет і метод економічної історії та історії економічних учень. Функції курсу

У розмаїтій палітрі людського знання, економічного зокрема, особливе місце посідає історія економічної теорії, історія економічних вчень, історія економічних доктрин. Ці назви мають одну змістову основу, бо стосуються саме розвитку економічної науки, значущість якої визначається її зв'язком з господарською діяльністю людини, поза якою неможливе існування людства.

Економічний стан народу є підвалиною його буття, господарські засади якого вивчає економічна наука, що формується в процесі розвитку економічної думки, економічних доктрин й економічної теорії. Остання, як синтез усього попереднього досвіду, стає важливішою тоді, коли бере на озброєння все те краще, що виробило людство в галузі економічних знань. До речі, це стосується кожної науки: бездоганно оволодіти нею можна лише тоді, коли добре пізнаєш історію. Історизм ще більше підходить до економічної науки, бо вона має справу з суспільством, яке за своєю природою є історичним феноменом.

Отже, недивно, що багато вчених-економістів мали потребу звертатися до історії свого предмета, намагаючись кожний по-своєму осмислити доробок своїх попередників. "Вивчення історії економічної думки, — пише М. Васильїв, — важливе не тільки тому, що воно збагачує наш світогляд в напрямку розуміння минувшини, але й тому, що в сучасній політичній економії є багато положень, які на сьогоднішній день є для багатьох спірними і які вирішуються різними дослідниками в напрямку трактування цих питань в дусі тої чи іншої школи".

Обізнаність з історією економічної думки потрібна для того, аби не повторювати того, чого вже досягли попередні економісти. Це важливо для економії мислення. Крім того, вивчення історії економічної думки сприяє загальноосвітньому і культурному розвиткові людини, підвищенню її інтелектуального потенціалу. Економічна думка є частиною (і надто суттєвою) загальної культури. "Вплив культури на формування і функціонування суспільного господарства важко перебільшити. Йдеться не лише про господарську і технічну культуру, але і про загальний культурний тип людини і суспільства, культуру ідеологічних, соціальних відносин"1.

На таке трактування історії економічних вчень часто можна натрапити у літературі, автори якої дотримуються матеріалістичних позицій. Ці автори були офіційно визнані на всьому просторі панування тоталітарної системи. З-під впливу матеріалістичних уявлень щодо історії економічної теорії поступово звільнялися дослідники, які формувалися в умовах насадження одномірного матеріалістичного світогляду.

Наукове визначення предмета історії економічної теорії повинно ґрунтуватися на об'єктивних реаліях розвитку цивілізації в різні історичні епохи, передбачати сукупність господарських і культурних відносин людського буття. Безумовно, історія економічної теорії чи історія економічних вчень є насамперед, прагненням людей збагнути господарські відносини, які відображають не лише матеріально-технічний стан суспільства, а включають широкий спектр етнокультури, традицій, моралі, сприйняття природного середовища тощо. До речі, з матеріалістичного визначення економічної думки зовсім випала національна культура і природне середовище, хоча вони, очевидно, не менше впливають на економічні погляди, ніж стриптизовані від культури виробничі відносини. Це яскраво підтверджує сьогодення, коли екологічні проблеми набули надзвичайної гостроти, що змушує шукати нові парадигми економічної науки.

Отже, предметом історії економічної теорії є засвоєння досвіду людства в галузі пізнання економічного буття, спектр якого щораз ускладнюється. Одні люди задовольняються первісними (шлунковими) потребами, інші надають перевагу духовним цінностям. Усе залежить від освіченості, суспільної та національної свідомості, виховання, традицій тощо. Будь-яке спрощення людських потреб не дає змоги збагнути багатьох яскравих явищ в історії економічної думки, зрозуміти, чому окремі її представники піднялися на вершини вселюдського духу.

Історія економічної теорії, безумовно, найтісніше пов'язана з господарською діяльністю людства і окремих народів, є їхнім світлоносним дороговказом. Саме тому в історії економічної теорії були різні національні школи, які формувалися під впливом багатьох чинників. Характерно, що іноді різні системи економічних поглядів співіснували в один історичний період. Цей факт заперечує спрощене виокремлення економічних поглядів, теорій з безпосереднього економічного процесу, бо на їх формування суттєво впливали й інші чинники.

2. Структура і завдання курсу. Етапи розвитку і періодизація

Вивчення історії економічної теорії має не тільки освітньо-пізнавальне значення. Воно містить значне прикладне навантаження, адже розкриває практичну цінність тих чи інших економічних теорій, концепцій, доктрин, ідей, систем поглядів у різні часи. Економічні вчення не тільки виникають на конкретному історичному ґрунті, але послуговуються ними в практичній діяльності. Для цього багато фактів постачає XX ст., упродовж якого експериментувалися, наприклад, тоталітарні системи, що ґрунтувалися на матеріалістичній доктрині. Повний крах цих економічних систем є водночас підтвердженням безперспективності доктрин, на які ці системи спиралися. Це має бути пересторогою щодо обрання орієнтирів майбутнього економічного розвитку.

Це особливо актуально для молодих постсоціалістичних держав, у яких ще є прихильники догматично-одномірного розуміння економічних процесів, обґрунтування яких втовкмачувалося тривалий період. Це стосується, передусім, України, де за будь-яке відхилення від цих доктрин, намагання відродити економічну пам'ять переслідували і карали. У цих умовах засвоєння історії економічної теорії з її багатим арсеналом передових поглядів, теорій, цінностей має велике пізнавально-виховне і конструктивно-прикладне значення, сприяє прискоренню трансформаційних процесів у економіці на засадах загальноцивілізаційних орієнтацій. Саме тому економічна теорія повинна вивчатися після історії економічних вчень. Сучасна економічна теорія — це, насамперед, її історія, бо історія науки — це сама наука.

Важливим джерелом для вивчення економічних уявлень стародавніх народів є усна народна творчість, обряди, вірування тощо. Народна мудрість, будучи консервативною за своїм характером, тисячоліттями відображала соціальну психологію людини і людських спільнот. Це джерело економічної думки цінне особливо там, де немає писаних джерел. Поява писемності в окремих народів припадає на різні історичні періоди. Вона дає змогу ґрунтовніше вивчати історію економічної думки.

Дослідники історії економічних вчень переважно не вдаються до таких далеких епох. Вони здебільшого простежують розвиток економічних поглядів з аналізу творчості мислителів античності, а багато хто обмежується розвитком економічної науки за останні два сторіччя. У тому є деякий сенс, оскільки саме в новітню добу економічна наука утвердилася як окрема дисципліна. З прагматичного погляду таке часове обмеження вивчення історії економічної теорії виправдане. Однак воно не відповідає вимогам історизму, на основі якого розкривається генетика історії економічної теорії. Звичайно, мислителі Стародавнього Сходу, античної Греції та Риму залишили цінні джерела з історії економічної думки. їх доповнили наукові трактати європейського середньовіччя. Однак найбагатшою на першоджерела є новітня доба завдяки відносно розвинутій поліграфії. Деякі економісти залишили нам у спадок багатотомні видання, без яких не може обійтися жоден дослідник історії економічної теорії.

Отже, кожна країна дбає про створення належних умов, щоб її співвітчизники ознайомились з творами видатних економістів світу. Література світової економічної класики перекладається і видається національними мовами. Це засвідчують економічні видання різних країн, у тому числі й постсоціалістичного пере-хідного розвитку.

Україна з цього огляду дуже обділена, особливо, якщо спів-ставити її перекладну світову економічну класику з надбанням інших країн, зокрема, Польщі, Росії та ін. Тривале перебування у колоніальному становищі було перешкодою для перекладу та видання світової економічної класики українською мовою, Що обмежувало можливості її вивчення.

А втім, це стосується не тільки праць зарубіжних економістів, але й українських учених світового рівня. Наприклад, видатні Дослідження М. Туган-Барановського, класичні праці Б. Слуцького та багатьох інших українських економістів досі не видані українською мовою. Це відповідно зменшує ефективність вивчення історії економічної думки, до скарбниці якої вагомий внесок зробили й українські економісти. Історія економічної теорії належить до фундаментальних економічних наук, її загальноосвітнє і прикладне значення поціновується надто високо. Це пояснює постійну зацікавленість цією навчальною дисципліною вчених-економістів. Уже давно тривають дослідження з історії економічної думки у багатьох країнах з розвинутою економікою. Йдеться, передусім, про західноєвропейські країни, СІЛА та деякі інші. Активно публікується література з історії економічних вчень у Росії.

Взагалі зацікавленість історією економічної науки у другій половині минулого сторіччя значною мірою можна пояснити суперництвом планово-директивної та вільноринкової економічних систем, під впливом якого були спроби знайти відповідь в економічних вченнях на питання про перспективи економічного зростання і реалістичність тих чи інших теорій. Це є підтвердженням актуальності історії економічної теорії, вивчення якої в кожній країні відбувається з урахуванням національних потреб та інтересів. Очевидно, це має бути враховано і в Україні, де вивчення історії економічної думки повинно базуватися на основі залучення першоджерел і наукового доробку вітчизняних економістів. Це буде підтвердженням того загального принципу, якого дотримуються в усіх країнах. Треба визнати, що в цьому плані в Україні відбуваються позитивні зрушення, що засвідчують переклади англомовної економічної класики українською мовою.

Щодо основних етапів, напрямів і наукових шкіл, які відомі в історії економічної теорії, то вони розглядаються в історико-логічній послідовності за схемою: економічні погляди мислителів і населення стародавнього світу, економічні погляди мислителів античності, економічні вчення середньовіччя, теорії меркантилістів і зародження класичної політичної економії, економічна теорія фізіократів, класична школа в політичній економії, завершення традиції та критика класичної політичної економії, соціалістичні економічні теорії та їх еволюція, історична школа і соціальний напрям у політичній економії, економічні теорії граничності, наукові новаторства і школи української економічної думки останньої третини XIX і першої третини XX ст., новітні теорії моделювання добробуту та економічного зростання, неолібералізму, монетаризму, інституціоналізму та ін. Безумовно, ці етапи, напрями і наукові школи в історії економічної теорії можуть бути уточнені; між ними немає чітко окреслених меж. Однак вони впорядковують процес пізнання розвитку економічної теорії від давнини до сучасності, а найголовніше, що пізнання її еволюції, нагромадження нових якісних елементів дає змогу глибше зрозуміти і сприйняти основні постулати економічної теорії, знання якої потрібне кожному економістові.

3. Промисловий переворот в Україні (XIX ст.): хід, етапи становлення, особливості розвитку

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у 30—40-х і завершився в 70—80-х роках XIX ст. Запізнення промислового перевороту пояснювалось економічною відсталістю Російської імперії. Протягом першої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально-кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промисли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій третині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала обробна промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова (ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текстильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Першу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Трощині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові мануфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Україні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість була представлена деревовугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал. Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновником промислових мануфактур була державна скарбниця.

Важливим явищем було зростання частки підприємств із вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робітників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цукроварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва ґрунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках.

Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику. У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горілки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробництва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобережжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У 30—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці. Однак з усіх 15—16 операцій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною потужністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Дунаївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинцівських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах зумовили розвиток машинобудівної промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17.

Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різноманітних потреб населення.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині , Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна промисловість. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового характеру і становив майже 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт використовувався у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підводна повинність. У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'явилися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна частина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові перевезення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Україні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підприємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених десятиліть частка вільнонайманої праці в українській промисловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.

З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння. Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх основних операціях ручної техніки системою машин, а примусової праці кріпосних селян — працею вільнонайманих робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років.

Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років майже 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг виробництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах. Решта української вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга, оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцентровано в російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької) мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну. Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні

України виникли перші металургійні підприємства типу фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська Донського).

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на мінеральне паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси — видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст.

1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя. Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p. Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років. У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єднали між собою найбільші міста та промислові райони Донбасу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.

Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук, Катеринослав, Одеса. Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські промислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ставив економіку України у дедалі важче становище. Наприклад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74.

Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана.

По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничодобувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза.

Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка міського населення України протягом 1811—1858 pp. зросла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

4. Формування політичної економії в Україні в останній третині ХІХ-го початку XX ст.

М. Балудянський та І. Вернадський належать до різних поколінь, але науковий доробок окремих учених і наукових шкіл у політичній економії вони оцінювали з однакових позицій, особливо високо ставили погляди представників класичного напряму. Це, до речі, помітно і в інших українських економістів, зокрема, в Г. Цехановецького (1833—1898) і М. Зібера (1844— 1888). Він перший опублікував 1859 року дослідження "Значення Адама Сміта в історії політичної економії", назва якого свідчить про позитивне ставлення до трудової теорії цінності.

Економічними теоріями завжди цікавився видатний український економіст М. Туган-Барановський (1865—1919). Уже 1890 року він опублікував дослідження, в якому зіставив трудову теорію і теорії граничності; 1894 року в магістерській дисертації, присвяченій теорії економічних криз, розглянув теорії ринку. До "Нарисів з новітньої історії політичної економії" увійшли його попередні дослідження. До 1917 року цю працю М. Туган-Варановського видавали сім разів, що свідчить про її популярність. Учений був у постійному пошуку суспільного ідеалу, а тому надто гостро критикував соціалістичні вчення, зокрема, економічні доктрини К. Маркса. Це він майстерно зробив у "Теоретичних основах марксизму", виданих у 1905 р^Ця праця вивела українського вченого на чільне місце серед критиків марксизму в Європі.

Глибина, простота і дотепність критики М. Туган-Барановським марксистських соціально-економічних доктрин досі є неперевершеними. Вони становлять цінність не тільки для економістів та істориків економічних доктрин, але й для широкого освіченого загалу.

Сучасник М. Туган-Барановського родом з Чернігівщини — О. Миклашевський (1864—1911) 1909 року опублікував "Історію політичної економії. Філософські, історичні й теоретичні засади економії XIX століття", в якій писав: "У цьому дослідженні автор спробував подати історію розвитку політичної економії у зв'язку з рухом історичного процесу життя людства… Автор прагнув не тільки оцінити різноманітні вчення з точки зору сформованого в нього світосприйняття, але і точно їх викласти".

У докладному дослідженні О. Миклашевський спершу розглядає предмет, метод, філософські засади вивчення історії економічних вчень, далі аналізує економічні теорії фізіократів, класичної школи в політичній економії, економічні погляди утилітаристів, філантропів, чартистів, французьких організаторів (соціалістів), історичної школи в Німеччині і німецьких соціалістів-еволюціоністів4. Останній розділ присвячений висвітленню поглядів соціально-політичного напряму.

Цю послідовність викладу О. Миклашевський відповідно обґрунтував. Звертаючись до своїх читачів і слухачів, він писав: "Перед вашими очима з'являються: система меркантильної школи, система фізіократів, система класичної школи і прихильників природної свободи, система протекціоністів, система соціалістів найрізноманітніших типів, система історичної школи.

Особливо цінними науково є методологічні підходи О. Миклашевського до вивчення історії економічної теорії. Його акцент на зв'язок виникнення світоглядних систем в історії політичної економії з господарським життям народів залишається досі науково продуктивним. В Україні цей підхід намагався зреалізувати Володимир Левитський (1854—1939) в "Історії політичної економії у зв'язку з історією господарського побуту".

Його посібник, як і всі попередні, не враховував ні українського господарського побуту, ні здобутків української економічної думки. Вперше на потребі залучати творчість видатних українських економістів до загальної історії економічної теорії наголосив І. Шимонович. У скороченому курсі лекцій "Історія політичної економії" (1925 р.) він зазначив, що з-поміж українців були економісти європейського масштабу. Особливо високо цінував він наукові досягнення М. Туган-Барановського, К. Воблого, Р. Орженцького, Ф. Щербини, В. Тимошенката ін. Що стосується світової історії політичної економії, то він висвітлює її від стародавності до концепцій граничності новітньої доби.

У 1922—1923 pp. український економіст О. К. Мицюк на еміграції (Подєбради, Чехія) видав два томи "Історії політичної економії", а також опублікував працю про економічні погляди П. Прудона, спричинившись тим самим до висвітлення історії економічної теорії, вивчення якої в умовах тоталітаризму було спрощене.

У 1982 р. Михайло Біда (США) у монографії "Політико-економічні концепції у світлі історії" писав: "Добре було б, коли б не тільки наші економісти, але також і наші свідомі інтелігенти знайомились із політико-економічними концепціями для збагачення свого знання, яке кожному може придатися в складнім господарськім житті, яке є тісно пов'язане з людською екзистенцією в кожній державі в цілому світі". Однак в Україні в умовах тоталітаризму можливості ознайомлення зі світовими економічними теоріями були обмежені.

Розкрити зміст категорій і понять

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.

Індустріалізація — процес створення великого чи просто машинного виробництва в усіх галузях народного господарства і перехід на цій основі від аграрного до індустріального суспільства.

"Закон народонаселення" Т. Мальтуса – Т. Мальтус затверджував, що чисельність населення зростає в геометричній прогресії, у те час як ресурси, необхідні для їжі цього населення, — в арифметичній. Тому чи рано пізно ці графіки перетнуться, і наступлять голод, війни, хвороби. Наголошуючи на тому, що для збереження природної рівноваги "необхідно, щоб розмноження населення постійно затримувалось", Т. Мальтус виступав за обмеження народжуваності шляхом неухильного дотримання моральних принципів, добровільного самообмеження, утримання від ранніх шлюбів тощо.

"Закон Сея" – закон, відповідно до якого реальний сукупний попит буде автоматично поглинати весь обсяг продукції, зроблений відповідно до існуючої технології й ресурсами, в умовах економіки із гнучкими цінами. Таким чином, відповідно до закону Сея попит та пропозицію завжди врівноважуються, що, однак, не підтверджується реальною економічною практикою.

Теорія "послуг" та "економічних гармоній" Ф.Бастіа – Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах економічного життя: на обміні, вартості, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні. Узгодження інтересів у суспільстві, на його думку, відбувається на основі обміну та споживання: кожна людина може знайти собі місце у ньому, довівши свою корисність, задовольняючи потреби інших і перебуваючи у відносинах рівноцінного обміну з ними. Обмін між суб'єктами в суспільстві має вартісний характер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити, що лежить в основі вартості.

Фінансовий капітал – це сукупність дійсного капіталу, універсальна форма інвестиційного товару, через який позичковий капітал пepeтікає у виробництво в напрямах найбільшої ефективності його використання.

Промисловий капітал – у будь-якому процесі виробництва, незалежно від його суспільної форми, беруть участь матеріальні й особисті фактори виробництва. Якщо розглядати їх поза конкретною соціальною формою, то вони виступають як звичайні засоби створення корисного продукту, споживної вартості, тобто того, що є природним результатом цілеспрямованої трудової діяльності людини. І в цій своїй якості засоби виробництва, створюючи матеріально-технічну основу виробництва, виступають як його промислові фонди.

Інституціоналізм – своєрідний напрям в економічній науці. Його прихильники в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як суто американське явище і тривалий час залишався таким, але згодом його місце в науці змінилося і його значення нині постійно зростає.

Теорія соціальних конфліктів – прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерівність — природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, німе спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Індустріальне суспільство – це єдине суспільство, саме існування якого засноване на тривкому і безперервному зростанні, на безупинному і очікуваному вдосконаленні.

Інформаційне суспільство — щабель в розвитку сучасної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань в житті суспільства, зростанням долі інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті (ВВП), створенням глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційих ресурсів і задовільнення їхніх соціальних і особистісних потреб в інформаційних продуктах і послугах. Настає внаслідок інформаційно-комп'ютерної революції й базується на інформаційній технології, «інтелектуальних» комп'ютерах, автоматизації та роботизації всіх сфер і галузей економіки та управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку. Це забезпечує кожній особі (закріплюється законодавчими актами) будь-яку інформацію і знання та зумовлює радикальні зміни в усій системі суспільних відносин (політичних, правових, духовних та ін.). Завдяки цьому забезпечується найбільший прогрес і свобода людини, можливість її реалізація.

Тести

1. Основною історичною передумовою формування марксизму було:

а) завершення промислового перевороту;

б) встановлення класичної форми фабричної системи;

в) вдосконалення розвитку продуктивних сил;

г) капіталізм показав суперечливий характер свого розвитку.

2. За визнанням К. Маркса, як вчений він методологічно сформувався із трьох наукових джерел:

а) теорії меркантилізму;

б) англійської політичної економії;

в) німецької історичної школи;

г) німецької класичної філософії;

д) французького утопічного соціалізму;

е) неокласичної економічної теорії.

3. У методології дослідження К. Маркса центральне місце посідає концепція про:

а) додаткову вартість;

б) становище робітничого класу;

в) суспільну власність;

г) базис і надбудову.

4. Якими із перелічених варіантів положень керується К. Маркс якщо припустити, що додаткова вартість створюється:

а) працею, капіталом і землею;

б) постійним капіталом;

в) неоплаченою працею продуктивних робітників;

г) працею додатково найманих працівників;

д) всім авансованим капіталом.

5. Виходячи із теоретичного надбання К. Маркса проаналізуйте, що створює конкретна праця?

а) вартість;

б) споживну вартість;

в) переносить вартість засобів виробництва на готовий продукт;

г) додаткову вартість;

д) прибуток;

е) підприємницький дохід;

є) корисність.

6. Що, на вашу думку, є характерною ознакою нинішнього-економічного становища України?

а) істотне зростання темпів приватизації;

б) створення відповідних законодавчих засад для ліквідації державної монополії щодо власності на землю;

в) відносна фінансова стабілізація;

г) впровадження монетаристських методів керівництва економікою.

7. На початку 90-х років ряд українських учених Ю. Пахомов, І. Лукінов та ін. наполягали на зміні підходів до визначення ролі політекономії в соціально-економічних перетвореннях. Визначити у чому їх суть?

а) повинна досліджувати виробничі відносини у взаємозв'язку з продуктивними силами та з надбудовою;

б) повинна вказувати на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни;

в) повинна звертати увагу на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі;

г) повинна розробити теоретичні підходи до використання ринкових форм господарювання за умов соціалізму.

8. Виділіть найважливіші проблеми сучасного розвитку України:

а) вибір правильного напряму соціально-економічного розвитку;

б) реструктуризація економіки;

в) вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі ринкової економіки;

г) створення нових інститутів ринку;

д) все вище вказане вірно.

9. Що, на вашу думку, є основним завданням в умовах переходу до соціально-орієнтованої економіки?

а) добитися поєднання мікроефективності з макростабілізацією;

б) реформування грошово-кредитної системи;

в) збільшення темпів економічного розвитку;

г) регулювання ціноутворення.

10. Для підтримки соціальних програм в Україні необхідно:

а) розширити соціальне забезпечення за місцем роботи;

б) координувати стратегічні економічні рішення;

в) проводити антиінфляційну індексацію соціальних витрат;

г) сковувати пропозицію робочої сили.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.