Економічне районування України, його теперішній стан і необхідність вдосконалення

Вступ.

1. Тенденції економічного районування України.

2. Пропозиції щодо вдосконалення економічного районування України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічний район – це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки, як спеціалізація і комплексність господарства.

Предмет курсової роботи. Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що вклалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства.

Мета роботи: розкрити сутність та методологію економічного районування; охарактеризувати економічні райони України.

Економічний район — це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

— спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

— комплексність — у широкому розумінні — як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

— керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

1. Тенденції економічного районування України

Якщо “економіку ”розглядати як науку про вміння раціонально вести домашні справи, але у нашому випадку таким домом є регіон. Регіон – це територія, яка за сукупністю елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. Регіон є територіально цілісним та неподільним.

Регіональна економіка – це науковий напрямок, який вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. РПС займається регіональними та міжрегіональними проблемами, а регіональна економіка за об’єкт дослідження має регіон.

Функції регіональної економіки:

— створення різних сервісних виробництв та організацій та виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення;

— забезпечення адаптації досягнень НТП до місцевих умов;

— врахування зовнішньоекономічної діяльності.

Господарство регіону є відкритою економічною системою, яка функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні:

— комплексність економіко-екологічного та соціального розвитку;

— територіальна єдність процесів виробництва, природокористування та охорони навколишнього середовища;

— відповідальність демографічної ситуації, розміщення виробництва та соціальної інфраструктури;

— поєднання територіального та галузевого управління господарськими об’єктами.

Соціально-економічний потенціал визначає інтегральну характеристику регіону. Економічний потенціал характеризується величиною національного багатства, кінцевого продукту, національного продукту, вартості основних фондів та ін. До складу соціально-економічного потенціалу входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний потенціали.

Для здійснення регіональної політики потрібно провести соціально-економічний аналіз дійсного соц.екон. потенціалу регіону, визначення джерел і масштабів розвитку, оцінки варіантів перспективного соц.екон. розвитку регіону.

Однією з задач регіональної політики є визначення перспектив розвитку регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій з урахуванням цілісності народногосподарського комплексу України.

Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, виконання яких забезпечується спеціальними фондами регіонального розвитку та наданням пільг, розподіл фінансових коштів. Основу регіонального господарського механізму становить система регуляторів та стимулів територіальних відношень. Механізм централізованого економічного управління має забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, зокрема раціональне розміщення підприємств та поліпшення використання територіальних ресурсів[7, c. 32-34].

Без ініціативи регіонів неможливий ефективний розвиток господарства. Регіональна спеціалізація є внутрішньо регіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації є профільні, які мають значну питому вагу в господарстві регіону та непрофільні, які мають незначну питому вагу.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділ праці. Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників:

— частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави;

— коефіцієнт локалізації галузі на території регіону;

— коефіцієнт виробництва продукції на душу населення;

— коефіцієнт товарності.

Ефективність регіональної політики залежить від визначення території регіону, меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Регіон є об’єктом регіональної політики.

Економічне районування країни – це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район – це географічно суцільна територіальна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію і міцні внутрішні економічні зв’язки (П.Алампієв).

Економічний район – це територіально суспільна частина народного господарства країни, яка має спеціалізацію, комплексність, керованість (Е.Алаєв).

Економічний район – це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно характерні географічна цілісність та економічна спільність (В.Поповкін).

Об’єктивною основою економічного району є ТВК. Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.

В території виділяють:

Мікрорайони (група адміністративних районів);

Мезорайони (2-3 області);

Макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей)[8, c. 27-29].

РВПС України НАН України запропонувала наступне районування:

Які чинники впливають на виділення районів? Їх багато, і роль їх різна. До основних необхідно віднести:

– характер виробничих відносин, способів виробництва;

– геополітичне положення;

– територіальний поділ праці і спеціалізацію господарської діяльності;

– природні умови і ресурси;

– населення з його трудовими навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

– характер виробничо-технологічної взаємо-пов’язаності, інтегрованості виробництва;

– систему розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, між галузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки[11, c. 17-19].

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

– комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

– єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

– територіальна спільність виробництва;

– відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

– цілісність системи соціальної інфраструктури;

– поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги лише сільське господарство, структуру сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов’язковою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

Отже, районування економічне — науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на економічні райони, що історично склалися або формуються в процесі розвитку економіки і об'єктивно відбивають територіальний поділ праці. РЕ сприяє раціональному розвиткові кожного з районів, раціональному використанню природних умов і ресурсів і у підсумку прискореному соціально-економічному розвиткові всієї країни. Прагматична і зрозуміла мета РЕ — формування оптимальної загальнодержавної та регіональної мережі інфраструктури[9, c. 29-30].

2. Пропозиції щодо вдосконалення економічного районування України

У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень економічного району. У більшості з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П.М. Алампієва, який визначив економічний район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”.

Очевидно тепер, коли пріоритетним у розвитку будь-якої країни, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на ХХІ століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку, визначення економічного району почне набувати нових рис. Але вже зараз можна відмітити, що в умовах ринкової економіки в західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний.

В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню територіального поділу праці[5, c. 23-25].

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Центральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

М.Д.Пістун розробив концептуальні основи суспільно-географічного районування. Основний суспільно-географічний район виступає значною частиною території країни, цілісною ланкою її господарства, що характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком діяльності людини. Запропонована типологічна схема суспільно-географічного районування. З сучасних позицій висвітлена суть регіональної політики як діяльності держави, спрямованої на забезпечення комплексного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни. Охарактеризовані завдання та наукові засоби реалізації регіональної політики, виявлені рівні регіонального управління.

М.Д.Пістун дав чітку оцінку вітчизняним аналітичним і синтетичним економіко-географічним дослідженням в Україні. Ним обгрунтовані етапи і наукові джерела української економічної географії. Виділені лідери і сучасні регіональні центри української соціально-економічної географії.

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Докладніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і, навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці[3, c. 25-27].

Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

– частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовно загального по країні виробництва продукції відповідної галузі;

– коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

– коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

– коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції – як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках.

Отже, виробничо-спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни[2, c. 34].

Висновки

Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв’язків, необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов’язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.

Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з розв’язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.

Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою реґіону неефективна. Без ініціативи реґіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі реґіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови – як природні, так і господарські.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону у територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці – це одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.