Економіка підприємства – питання до екзамену

1. Підприємство та його місце в системі ринкових відносин. Основні цілі його створення і функціонування

Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Відповідно до ст. 2 цього Закону України визначені види підприємств:

1. приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
2. господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян;
3. комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
4. державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі і казенне підприємство.

Правове становище підприємств визначається Законом України від 27 березня 1991 р «Про підприємства в Україні», згідно з яким цим суб’єктам господарювання притаманні такі риси:

• належність до основної ланки економіки;
• безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності;
• можливість функціонування на будьякій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);
• обов’язковий установчий документ — статут;
• функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираження у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві повного господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);
• наявність господарської правосуб’єктності, в тому числі статусу юридичної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб.

2. Основні напрямки діяльності підприємства

Головні напрямки діяльності:

— вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз (комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і ціни на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства).

— інноваційна діяльність (охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.

3. Правові основи функціонування підприємства. Закон України «Про підприємства», статут підприємства, колективний договір

Підприємства мають діяти в межах законодавства, що регулює усі напрямки його діяльності. З поміж усіх юридичних актів визначальними є Закон України про підприємництво та статут підприємства, колективний договір. Закон про підприємництво: визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення і ліквідації, механізм здійснення ним підприємницької діяльності; створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими господарюючими суб’єктами та державою.

Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту, тобто зібрання правил, що регулюють сукупну їх діяльність, взаємовідносини з іншими господарюючими суб’єктами.

Велике значення має також трудовий договір — угода між трудовими колективами в особі профспілки та адміністрацією, що укладається щорічно і не може суперечити діючому законодавству.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією усякого підприємства, яке використовує найману працю.

4. Класифікація підприємств за формою власності майна, правовим статусом формою господарювання

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Так, за кваліфікаційною ознакою в залежності від форми власності розрізняють приватні, колективні, державні та спільні підприємства, а за правовим статусом і формою господарювання — одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства.

Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім’ї, виключно їх особистій праці. Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. В Україні функціонують державні та державно-комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць. Майно, що закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи це право, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції.

Організація фінансів є різною на державних і приватних підприємствах, в той же час різноманітність підприємств недержавної форми власності теж має свої особливості в процесі організації і функціонування фінансів.

Якщо підприємство засноване на базі об’єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності). На підприємстві із змішаною формою власності капітал може належати також підприємцям двох або декількох країн. Їх реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства, це зумовлює місце знаходження його штаб-квартири. Якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України.

Існує також класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання усім майном (капіталом). Кооперативні підприємства (кооперативи) — це добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.

5. Основні види товариств в Україні

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

6. Класифікація підприємств за метою і характером діяльності, формою власності майна, належністю капіталу

Класифікація підприємств:

1) за метою і характером діяльності:

а) некомерційні п-ва невиробничої сфери (наука, освіта, медицина);

б) комерційні (мають на меті отримання прибутку)

2) за формою власності майна:

а) індивідуальне п-во;

б) приватне п-во (має право наймати робочу силу);

в) сімейне;

г) колективне (засноване на власності трудового колективу);

д) державне, державно-комунальне (засноване на власності адміністративно- територіальних одиниць);

е) спільне (засноване на базі об’єднання майна різних власників);

є) казенне (державне п-во без права реєстрації)

3) за національною належністю капітала:

а) національні;

б) закордонні;

в) змішані

4) за правовим статусом і формою господарювання:

а) одноосібні, або приватні;

б) кооперативні (добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності);

в) орендні;

г) господарські товариства

5) в залежності від розміру та кількості працівників:

а) великі;

б) середні;

в) малі

7) за технологічною цілісністю та ступенем підпорядкування:

а) головні, або материнські;

б) дочірні п-ва;

в) асоційовані;

г) філії.

7. Класифікація підприємств за правовим статусом і формою господарювання

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

8. Класифікація підприємств за галузево-функціональним видом діяльності технологічною і територіальною цілісністю, розміром за чисельністю працівників

За галузево-функціональним видом діяльності:

а) промислові;

б) сільсько-господарські;

в) торгові;

г) будівельні;

д) транспортні;

е) виробничі;

є) торгово-посередницькі;

ж) інноваційно-впроваджувальні;

з) банківські;

и) страхові;

і) туристичні

Розмір за кількістю працівників:

• Великі (надвеликі)
• Середні
• Малі (дрібні)
• Мікропідприємства.

Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування:

• Головні (материнські)
• Дочірні
• Асоційовані
• Філії.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій.

Асоційоване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

9. Основні види об’єднань підприємств в Україні

У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові — створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

 

10.Організаційні форми та види підприємств житлово-комунального господарства та особливості їх господарювання

Міське господарство являє собою комплекс розташованих на території міста (поселення) підприємств, організацій й установ, що обслуговують матеріально-побутові та культурні потреби населення, яке мешкає в ньому. Воно включає до свого складу житлово-комунальне господарство міста і підприємства побутового обслуговування населення, будівельну промисловість і підприємства з виробництва місцевих будівельних матеріалів, систему установ та підприємств міської торгівлі, громадського харчування, охорони здоров’я, освіти та ін.

Вивчення економіки комунальних підприємств передбачає знання специфічних особливостей комунального господарства як такого, техніко — економічних особливостей комунальних споруд та особливостей їх виробничих процесів .

За призначенням та функціями комунальні підприємства поділяють на такі групи:

• санітарно-технічні (водопроводи, каналізація, підприємства з санітарної очистки);
• транспортні (трамваї, тролейбуси, автобуси, метрополітен та ін.);
• комунальної енергетики (електричні, газові, теплові мережі та ін.);
• комунального обслуговування ( готелі та ін.);
• підприємства та організації зовнішнього міського (селищного) благоустрою (підприємства шляхового господарства, озеленення, вуличного освітлення та ін.);

Комунальні підприємства, що надають послуги і реалізують продукцію за плату, працюють за схемою самофінансування. Підприємства, що надають безоплатні послуги (міських шляхів, озеленення, вуличного освітлення та ін.) фінансуються з бюджету за фактично виконані роботи.

Специфічною особливістю комунального господарства є те, що більшість комунальних підприємств не створюють матеріальної продукції, а надають послуги. Але це не може бути підставою для того, щоб комунальне господарство класифікувати як невиробничу сферу, оскільки послуги надаються переважно підприємствам виробничої сфери. Спожиті цими підприємствами послуги збільшують вартість створеної на них продукції, оскільки сам процес надання послуг створює вартість. Зарахування комунальних підприємств до невиробничої сфери позбавляє можливості правильно визначити обсяг суспільного продукту та національного доходу, їх розподіл, перерозподіл та використання, встановлювати правильні народногосподарські пропорції і визначати економічну ефективність суспільного виробництва.

11. Форми поділу праці: горизонтальна та вертикальна. Необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої

Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша — це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

Тому об’єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв’язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Для того, щоб організація досягла своєї мети, завдання повинні бути скоординовані шляхом вертикального поділу праці. Тому управління є істотно важливою діяльністю для організації. Однак у малих організаціях часто немає чітко виділеної групи керівників. Наприклад, у невеликій крамниці, яка є власністю двох партнерів, один може приймати рішення щодо постачання, виконуючи тим самим керівну функцію протягом тижня, а другий — протягом другого тижня. Вони обидва координують свої робочі графіки, щоб забезпечити крамниці години роботи. Але обидва партнери також виконують і некерівні функції, обслуговуючи покупців, розкладаючи товари на полицях. Ні один із партнерів не вважає другого господарем чи керівником. Хоча керівні функції не виділені чітко, основна функція — координування — виконується.

Вертикальний поділ праці приводить до формування рівнів керівництва по вертикалі; деякі керівники витрачають час на координування праці інших керівників, які, в свою чергу, також координують працю інших керівників, доки, зрештою, ми не станемо на рівень керівників, які координують працю некерівного персоналу, тобто людей, які фізично виготовляють продукцію чи виконують послуги. Такий вертикальний поділ праці утворює рівні керівництва. Більшість організацій має три рівні керівництва: верхній, середній, нижній. Керівники кожного рівня виконують однакові функції. Різниця лише в тому, якого значення вони надають тій чи іншій функції. Керівники верхнього рівня приділяють плануванню та організації більше часу, ніж керівники нижчих рівнів.

Керівники верхнього рівня середніх і великих організацій концентрують увагу на плануванні майбутнього, постановці мети, визначенні курсу дій, правил і процедур їх виконання. Вони відповідають за процвітання організації і тому повинні планувати, спрямовувати та контролювати її діяльність. Менеджер середнього рівня приділяє керівництву та контролю більше часу, ніж керівник верхнього рівня. Керівники середньої ланки очолюють відділення та відділи. Вони повинні так організувати їхню роботу, щоб цілі організації були досягнуті, а її політика проводилася в життя; повинні добирати та зберігати хороших працівників. Вони відповідають за керівництво повсякденною діяльністю своїх підрозділів. До середньої ланки керівників належать керівники цехів, складів, начальники ВТК та інші. Нижній рівень керівництва — це рівень посадових осіб, які безпосередньо керують роботою своїх підлеглих. Посади менеджерів нижньої ланки такі: майстер, бригадир, керівник групи, агент з питань постачання, експедитор.

Менеджер нижнього рівня витрачає більшу частину свого часу на мотивацію та контроль підлеглих. На цьому рівні управління функції планування та організації менш важливі для менеджера, ніж функції контролю та мотивації. І все-таки більшість керівників виконує всі чотири функції управління. Слід зауважити, що ясно та чітко визначати кожний з трьох рівнів керівництва неможливо.

12. Основні функції управління підприємством: планування, організація, мотивація, контроль

Планування. Складання плану завжди розглядається як початковий етап процесу управління. Воно означає, що хтось повинен вирішити: що, як, коли та ким має бути виконано. Керівництво організації повинно знайти відповіді на такі запитання:

Де ми знаходимося в цей час? (Оцінити слабкі та сильні сторони організації у сфері фінансів, маркетингу, виробництва, трудових ресурсів).

Куди ми хочемо рухатися? (Оцінити можливості та загрози в навколишньому середовищі: конкуренція, екологічні умови, постачання, якими повинні бути цілі та як їх досягти).

Як тільки план складений, необхідно підготувати та забезпечити його виконання. Наприклад, якщо у вас є план побудови будинку, то організація його виконання передбачає, зокрема, підбір та розміщення відповідних робітників, придбання та доставку необхідних для будівництва матеріалів.

Мотивація — це таке регулювання спонукаючих стимулів людини, при яких виникає бажання працювати так, щоб сприяти досягненню цілей організації. Серед німців існує таке прислів’я: «Хто виробляє, той не керує, хто керує, той не виробляє». Зробити роботу якісно чужими руками — завдання не з простих. Для цього необхідні: талант, знання та вміння.

Останнім етапом процесу управління є здійснення контролю, тобто порівняння фактичних результатів із запланованими.

Названі функції управління потребують прийняття рішень; для їх здійснення необхідна комунікація, тобто обмін інформацією, яка необхідна для прийняття правильного рішення.

13. Методи управління підприємством: економічні, організаційні, соціально-психологічні

Економічні методи управління посідають найважливіше місце в системі методів менеджменту. Це зумовлене тим, що управлінські відносини визначаються насамперед економічними відносинами, в основу яких покладено об’єктивні потреби й інтереси людей. Визначення сукупності економічних важелів, за допомогою яких досягається ефект, що задовольняє вимоги колективу в цілому й кожного працівника зокрема є принциповим питанням для підприємств готельно-ресторанного бізнесу.

До економічних методів управління, застосовуваних державою відносять: систему пільг та кредитів, систему оподаткування, цінове регулювання та економічні санкції. До методів, застосовуваних керівництвом підприємства відносять: систему матеріального стимулювання, метод госпрозрахунку та матеріальні санкції.

Основою організаційно-адміністративних методів управління є організаційні відносини, які є складовою механізму менеджменту підприємств готельно-ресторанного бізнесу. Оскільки через них безпосередньо реалізується одна з найважливіших функцій управління — функція організації, то завданням організаційно-адміністративної діяльності є координація дій підлеглих. Без організаційно-адміністративного впливу не можуть реалізуватися економічні методи управління, тому що він забезпечує чіткість, дисциплінованість і порядок роботи колективу.

Організаційно-адміністративні методи здійснюють прямий вплив на об’єкт управління через накази, розпорядження, оперативні вказівки, контроль за їх виконанням, систему адміністративних засобів підтримання трудової дисципліни. Ці методи регламентуються правовими актами трудового й господарського законодавства, основною метою яких є правове регулювання відносин між керівником і підлеглим, зміцнення законності, захисту прав і законних інтересів підприємства та його працівників відповідно до Кодексу законів про працю та інших законодавчих актів. Найважливіша мета цих методів — локальне використання можливостей підвищення ефективності виробництва шляхом аналізу, вибору, формування та регулювання взаємодії структурних елементів у даний момент розвитку підприємства.

Головною метою застосування соціально-психологічних методів є сформування в колективі позитивного соціального й психологічного клімату, завдяки чому значною мірою вирішуються виховні, організаційні й економічні завдання. Тобто поставлені перед колективом цілі можуть бути досягнуті за допомогою одного з важливіших критеріїв ефективності й якості роботи — людського фактору.

Уміння враховувати «людський фактор» дозволяє керівникові цілеспрямовано впливати на колектив, створювати необхідні умови для праці і формувати колектив однодумців. Прийоми й способи соціально-психологічних методів, які застосовуються на підприємствах, досить часто визначаються фаховим рівнем та компетентністю керівника, організаторськими здібностями й обізнаністю в галузі соціальної психології.

Основними методами формування оптимального психологічного клімату колективу найчастіше виступають: стиль керівництва, культура управління та етика управлінської діяльності.

14. Структура підприємства. Загальна структура підприємства

Структура підприємства – це склад і співвідношення його внутрішніх ланок (цехів, ділянок, відділів, лабораторій та інших підрозділів), що становлять єдиний господарський об’єкт. Розрізняють загальну, виробничу й організаційну структури підприємства.

Загальна структура підприємства. Під загальною структурою підприємства розуміється комплекс виробничих та обслуговуючих підрозділів, а також апарат управління підприємством. Загальна структура підприємства характеризується взаємозв’язками і співвідношеннями між цими підрозділами за розміром зайнятих площ, чисельністю працівників і пропускною здатністю (потужністю).

До виробничих підрозділів належать цехи, дільниці, лабораторії, в яких виготовляється, проходить контрольну перевірку й випробування основна продукція, що випускається підприємством, комплектуючі вироби, які придбані на стороні, матеріали й напівфабрикати, запасні частини для обслуговування виробів та ремонту в процесі експлуатації, різні види енергії для технологічних цілей тощо. До підрозділів, які обслуговують працівників, належать житлово-комунальні господарства, їхні служби, їдальні, буфети, дитячі сади та ясла, санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, профілакторії, медсанчастини, добровільні спортивні товариства, відділи технічного навчання й навчальні заклади, які займаються підвищенням виробничої кваліфікації, культурного рівня робітників, інженерно-технічних працівників і службовців.

15. Основні види організаційно-управлінських структур підприємств: лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, дивізіональна, матрична. їх основні переваги та недоліки

Найбільш чіткою формою організаційної структури управління підприємством є лінійна система, що ґрунтується на сформульованому А. Файолем принципі єдності розподілу доручень. За цим принципом право віддавати розпорядження має тільки вища інстанція. Всі інші відділи включені в службову лінію. Починаючи від керівника підприємства і до найнижчої ступені ієрархії проводиться єдина лінія управління, що має кілька проміжних ступеней. Планування робіт і контроль за їх виконанням здійснюються по вертикалі від керівника до виробничих підрозділів, що виконують управлінські функції.

Застосування такої організаційної структури управління доцільне для невеликих підприємств. Вона дає змогу створювати чіткі і наочні відносини між вищими інстанціями та підлеглими на підприємствах, однак застосування цієї системи призводить до значних навантажень для окремих проміжних інстанцій.

Під час використання функціональної структури управління підприємством передача доручень здійснюється не за інстанціями, а залежно від виду поставлених завдань. Це означає, що планування робіт і контроль за їхнім виконанням здійснюється функціональними підрозділами, а роботи виконуються виробничими підрозділами за кожною функцією.

За застосування функціональної структури принципи єдності керування і розподілу завдань порушуються, що призводить до дублювання функцій і повноважень. Така система керування прийнятна для підприємства середнього розміру.

Перевагами функціональної структури організації підприємства є: стимулювання ділової і професійної спеціалізації; зменшення дублювання функцій і споживання матеріальних ресурсів у функціональних сферах; поліпшення координації у функціональних сферах. До недоліків функціональної структури належать: збільшення можливості конфліктів між функціональними сферами; подовження ланцюга команд від керівника до безпосереднього виконавця.

Якщо необхідно зберегти єдність управління і виконання, що губиться у функціональній системі, а тривалий поділ праці змушує виділяти визначені завдання, то можна зберегти передачу вказівок за інстанціями (лінійна структура) і доручити окремі функції штабам, що можуть узяти на себе визначені завдання, але не мають повноважень на віддачу наказу. Тобто необхідно впровадити лінійну систему організації зі штабним органом управління, що становить комбінацію лінійної системи з системою виділення визначених функцій.

За умов поєднання організаційних структур, орієнтованих на функції, виникають матричні структури управління.

Наприклад, на промисловому підприємстві продукція розробляється конструкторським, виробничим відділом і відділом розвитку, що кооперуються з відділами постачання, збуту, і відділом кадрів таким чином, що вище керівництво не повинне втручатися в діяльність цих відділів. Кожен відділ на своєму рівні має повне право прийняття рішень. Перевага матричної системи полягає в можливості використання наявних знань фахівців для здійснення інноваційних процесів.

16. Персонал підприємства як найбільш важливий елемент продуктивних сил і головне джерело розвитку економіки

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди (трудовий потенціал), їх майстерність та мотивація до господарської діяльності.

Персонал (кадри) підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку і забезпечують господарську діяльність. Крім постійних працівників, в господарській діяльності можуть брати участь й інші працездатні особи.

Усі працівники, які своєю працею беруть участь в господарській діяльності підприємства, на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством, становлять його трудовий колектив.

17. Поділ персоналу підприємства у відповідності з характером виконуваних функцій: керівники, спеціалісти, службовці, робітники

Функціональна структура відображає управлінські функції персоналу підприємства.

Компетентно-правова структура характеризує персонал за його компетентно-правовою участю у творчому процесі господарської діяльності підприємства.

Соціальна структура характеризує трудовий колектив за соціальними показниками (стать, вік, професія і кваліфікація, національність, освіта тощо).

Штатна структура визначає склад структурних підрозділів і перелік посад, розміри посадових окладів і фонду оплати праці.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники – це працівники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), голови правління, начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних підрозділах; головні спеціалісти (головний економіст, головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітниками вважаються працівники, що безпосередньо зайняті у технологічному процесі створення готової продукції, виконання робіт, надання послуг, а також ремонтом засобів праці та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур’єри, гардеробники.

По відношенню до процесу створення продукції робітників можна поділити на основних – тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних – тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.

Для ефективного здійснення господарської діяльності важливе значення має оцінка персоналу за професіями, кваліфікацією, спеціальностями і виконуваними роботами.

18.Фактори та загальні тенденції, що будуть впливати на формування різних видів структур персоналу та трудових ресурсів як на макро-, так і на мікрорівні в найближчі роки

На формування різних видів структур персоналу як на макро-, так і мікрорівнях у найближчі роки будуть впливати ряд факторів на загальні тенденції:

інтенсивний перерозподіл працюючих з матеріальних сфер виробництва в інформаційну сферу та сферу послуг населення;

заміна вибуваючого персоналу на персонал з вищим загальним і професійним рівнем;

зростання частки розумової праці, що збільшить попит на кваліфіковану робочу силу (програмістів, операторів, наладчиків).

Персонал організації знаходиться в постійному русі внаслідок найму одних працівників і звільнення інших. Процес оновлення колективу за рахунок вибуття одних і найму інших називається змінністю персоналу.

19. Розподіл персоналу підприємства за професіями та спеціальностями. Професія. Спеціальність. Кваліфікація. Класифікація спеціалістів, поділ робітників за рівнем кваліфікації

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Сукупність знань, умінь і навиків, особистих здібностей, потрібних людині для успішного виконання професійних обов’язків, називається професійною придатністю, яка може бути потенційною і реальною. Перша ґрунтується на задатках, здібностях, фізичних і психологічних властивостях людини. Друга формується поступово в результаті оволодіння людиною нових знань і умінь.

У межах кожної професії внаслідок поділу праці виділяються спеціальності, пов’язані з виконанням більш вузького кола обов’язків. Наприклад, спеціальність у межах професії юриста — це кримінальне право, громадянське право тощо. Досвід і практика поєднують навики, знання й уміння в одне ціле, формуючи кваліфікацію, тобто міру професійної підготовки, яка потрібна для виконання певних трудових функцій. Існує поняття кваліфікація працівників і кваліфікація робіт. Перша характеризується сукупністю вимог до того, хто має виконувати роботу, а друга — сукупністю набутих людиною професійних якостей. Кваліфікація працівника визначається системою факторів, а саме: рівнем загальних і професійних знань, стажем роботи на цій чи аналогічній посаді, що сприяє освоєнню професії. Кваліфікація присвоюється спеціальною комісією на основі всебічної перевірки знань, досвіду людини і юридично закріплюється документально.

За рівнем кваліфікації працівників прийнято поділяти на такі групи:

висококваліфіковані працівники, які закінчили ПТУ і середні спеціальні навчальні заклади з терміном навчання 2—4 роки;

кваліфіковані працівники, які закінчили середнє ПТУ, технічні училища або на виробництві навчались 6—24 місяці;

низькокваліфіковані працівники, які пройшли підготовку на виробництві протягом 2-5 місяців;

некваліфіковані працівники, які пройшли практичне навчання або інструктаж на робочих місцях протягом кількох тижнів.

Рівень кваліфікації працівника характеризує його професійну придатність, тобто визначається здатність працівника якісно виконувати свої функції як у звичайних, так і в екстремальних умовах, успішно оволодівати новими знаннями і вміннями, швидко адаптуватись до умов, що змінюються.

Рівень кваліфікації працівника, який дозволяє успішно вирішувати поставлені завдання, називається компетенцією. Розрізняють такі її види:

• функціональна компетенція характеризується професійними знаннями і уміннями їх застосовувати;
• інтелектуальна компетенція виражається в здібностях до аналітичного мислення і комплексного підходу до виконання своїх обов’язків;
• ситуаційна компетенція вбачає уміння діяти в певних ситуаціях;
• соціальна компетенція—це комунікаційні та інтеграційні здібності, уміння підтримувати зв’язки, впливати, досягати своєї цілі, правильно сприймати і передавати чужі погляди, вести розмову тощо.

20. Система оцінки трудового потенціалу підприємства. Явочна, облікова та середньо-облікова чисельність працюючих на підприємстві

Методи оцінки трудового потенціалу окремих працівників:

1. Метод анкетування. Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі заповнених ним самим анкет, розроблених оцінювачем і де фіксуються всі істотні позитивні та негативні характеристик.
2. Описовий метод. Оцінювач самостійно визначає й описує позитивні та негативні характеристики працівника, які зумовлюють розмір його трудового потенціалу.
3. Метод класифікації. Трудовий потенціал окремого працівника визначається на основі ранжирування всіх працюючих підприємства, за визначеним критерієм, а також вибір трудових характеристик найкращого з них як еталонного значення.
4. Метод порівняння парами. Трудовий потенціал окремого працівника визначається через багатоетапне зіставлення продуктивності, освітньо-культурних та інших його характеристик з аналогічними параметрами інших працівників підприємства, які виконують схожі роботи.
5. Рейтинговий метод. Трудовий потенціал працівника визначається на підставі оцінювання його істотних трудових якостей за оціночними шкалами, які розробляються оцінювачем за певними критеріями (залежно від мети аналізу).
6. Метод визначеного розподілу. Трудовий потенціал працівника встановлюється експертом-оцінювачем у рамках допустимих інтервалів, які у сукупності формують фіксований розподіл усіх оцінок.
7. Метод оцінки за вирішальною ситуацією. Трудовий потенціал працівника визначається на основі його поведінки чи вирішення основних виробничо-господарських ситуацій, змодельованих чи ініційованих оцінювачем у рамках конкретної організації. Можливе також встановлення бажаних критеріїв, які формують еталонне значення трудового потенціалу.
8. Метод шкали спостереження за поведінкою. У цілому метод базується на постулатах попереднього, але фіксуються не бажані характеристики, а відсутність негативних (деструктивних) дій, специфічної поведінки, стресових навантажень тощо. Оцінка трудового потенціалу працівника проводиться «від негативного».
9. Метод інтерв’ю. Трудовий потенціал працівника визначається на основі його усних відповідей на запитання компетентних експертів-оцінювачів, які виносять суб’єктивні судження щодо коректності чи некоректності відповідей на вузькоспеціалізовані запитання.
10. Метод „360 градусів”. Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі суджень його професійно-трудового оточення (співробітниками, які з ним працювали).
11. Тестування. Трудовий потенціал працівника визначається за результатами вирішення психологічних, фізіологічних та кваліфікаційно-освітніх завдань (тестів).
12. Метод ділових ігор. Трудовий потенціал працівника визначається на основі спостережень та результатів його участі в імітаційних (ситуаційних) іграх, змодельованих під конкретну організацію.
13. Метод оцінки на базі моделей компетентності. Трудовий потенціал працівника визначається за допомогою формалізованих (математичних) моделей компетентності, які являють собою системну оцінку інтелектуальних, професійних та інших характеристик, суттєвих у рамках конкретної організації.

Усі ці методи так чи інакше передбачають наявність еталона (реального чи уявного), який втілює максимальні значення окремих критеріїв оцінки.

Основним показником наявності робочої сили є облікова чисельність працюючих.

Облікова чисельність на дату — це показник чисельності працівників облікового складу на певну дату звітного періоду, наприклад, на перше або останнє число місяця, включаючи прийнятих та виключаючи тих працівників, які вибули в цей день.

Якщо підприємство на вказану дату не працювало, чисельність відображається станом на останній день роботи, що передував цій даті.

До облікового складу працівників підприємства мають зарахуватись усі працівники, які прийняті на постійну, сезонну, а також на тимчасову роботу строком на один день і більше, з дня зарахування їх на роботу. В обліковому складі працівників за кожний календарний день ураховуються як фактично працюючі, так і відсутні на роботі з будь-яких причин, тобто всі працівники, які перебувають у трудових відносинах, незалежно від форми договору.

До облікового складу входять також працівники, які тимчасово не працюють на підприємстві з таких причин:

• через хворобу;
• у зв’язку з виконанням державних або громадських обов’язків;
• тимчасово залучені на с/г та інші роботи;
• перебувають у щорічних, щорічних додаткових, а також додаткових відпустках, надання яких передбачене законодавством;
• за інших.

З аналітичною метою використовуються також так звані показники явочної і фактично працюючої кількості робітників. Зазначені показники є моментними і можуть бути розраховані на будь-який момент часу (добу) або період.

Явочне (кількість тих, хто з’явився) показує, скільки чоловік спискового складу з’явилось на роботу.

Кількість фактично працюючих — скільки чоловік з числа тих, що почали працювати.

Відмінність між явочним числом і числом фактично працюючих спостерігається у випадку цілодобового простою, коли працівники з’явились на підприємство, але з незалежних від них причин до роботи не стали.

Для характеристики чисельності працюючих за період розраховуються відповідні середні показники — середньооблікова, середньоявочна, середньофактична чисельність працівників. Необхідність визначення показників чисельності робітників за окремі періоди зумовлена вимогами економічного аналізу. Так, для розрахунку середньої продуктивності праці або середньої заробітної плати треба зіставити обсяг продукції або фонд заробітної плати за певний відрізок часу (інтервальні показники) з чисельністю працюючих за той самий відрізок часу.

Середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць обчислюється шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні, і ділення одержаної суми на кількість календарних днів звітного місяця.

21. Показники, що використовуються для економічного аналізу трудових ресурсів: плинністю персоналу; стабільність або «відданість» персоналу; рівень дисципліни; відповідність кваліфікації робітників рівню складності виконуваних ними робіт; співвідношення чисельності окремих категорій працівників

Окрім оцінки персоналу шляхом аналізу групування за названими вище ознаками, найбільш часто у зарубіжній та вітчизняній практиці управління трудовими ресурсами використовуються такі показники:

• Плинність персоналу = Кількість звільнених з усіх причин / Середньо-облікова чисельність
• Стабільність або «відданість» персоналу (середній стаж роботи на даному підприємстві = Загальна сума років роботи на даному підприємстві всього персоналу / Середньо-облікова чисельність
• Рівень дисципліни (неявок на роботу) = Неявки на роботу (людино/днів) / Всього відпрацьовано (людино/днів)
• Відповідність кваліфікації робітників рівню складності виконуваних ними робіт = Середній тарифний розряд групи робітників / Середній тарифний розряд робіт, що виконуються
• Співвідношення чисельності окремих категорій працівників =

= Чисельність основних робітників / чисельність допоміжних робітників.

Чисельність робітників, зайнятих безпосередньо у виробництві / чисельність працівників апарату управління

Чисельність висококваліфікованих і кваліфікованих робітників / Загальна кількість робітників.

Ці та інші аналітичні показники (коефіцієнти) потребують їх порівняння з аналогічними споріднених підприємств або ж повинні аналізуватися в динаміці. Треба також враховувати, що вони характеризують тільки потенціал трудових ресурсів та його відповідність іншим факторам та умовам виробництва. Ефективність використання трудових ресурсів виявляється повною мірою через показники, що характеризують результати діяльності підприємства.

Окреслюючи цілі та напрямки розвитку діяльності підприємства, його керівництво повинно визначити необхідні для їх реалізації ресурси, в тому числі трудові.

 

22. Визначення чисельності персоналу підприємства. Планування трудових ресурсів

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з оцінки їх наявності. Остання передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення кількості працюючих на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання послуг). Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями працюючих (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а по кожній з них — за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників розумової праці можливе використання системи інвентаризації трудових навичок або спеціальностей, що передбачає реєстрацію професійних навичок службовців з зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку самих трудових ресурсів, але й на можливий рівень їх використання, аналіз обумовлюючих факторів — технічних, організаційних, соціально-економічних.

23.Система необхідних розрахунків чисельності персоналу. Основні методи: метод коригування базової чисельності, метод розрахунку планової чисельності на основі повної трудомісткості виготовлення продукції, метод прямого нормування

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства, особливостей його функціонування. Зокрема:

розрахунки за своїм обсягом будуть різними для підприємств масового і серійного виробництва у порівнянні з підприємствами одиничного та дослідного виробництва;

підприємство, яке докорінно диверсифікує свою діяльність, натрапить на значно більші проблеми у розрахунках, ніж підприємство, що розширює тільки обсяги виробництва чи надання послуг;

підприємству, виробництво на якому носить ритмічний характер протягом всього року, невідомі проблеми виробництва сезонного характеру, у тому числі у розрахунках чисельності персоналу.

За умови значних організаційних зрушень (наприклад, створення нового підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах являє собою досить складне завдання. У цьому випадку використовуються типові структури, моделі, аналоги.

При визначенні чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:

• ринкову кон’юнктуру, пов’язану з тим чи іншим видом діяльності;
• циклічність розвитку економіки, передбачення можливого загального економічного спаду;
• регіональні особливості ринку праці (переміщення виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);
• державні (урядові) програми, замовлення, контракти (у відповідності з останніми підприємство зобов’язане створювати нові робочі місця);
• юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих категорій населення та працюючих; ч
• можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної праці.

Техніка розрахунків планової чисельності окремих категорій працівників визначається конкретною специфікою їх професійної діяльності та галузевими особливостями функціонування того чи іншого підприємства. Але у всіх випадках вона має базуватись на врахуванні можливої економії затрат праці за факторами.

24.Продуктивність та трудомісткість праці персоналу підприємства. Види трудомісткості

Показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення існують два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до величини робочого часу, затраченого на його виробництво.

Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку).

У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини новоствореної вартості — національного доходу — за певний період (рік) до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду.

Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).

Технологічна трудомісткість, яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків.

Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.

Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.

Повна трудомісткість (Т) — це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу.

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з чинними нормами.

Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.

Планова трудомісткість — це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.

25.Фактори зростання продуктивності праці: зовнішні та внутрішні. Класифікація факторів, що істотно впливають на зростання продуктивності праці: матеріально-технічні; організаційні; економічні; соціальні; природні умови та географічне розміщення підприємств

За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи:

1)ті, якими може керувати суб’єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо);

2)ті, що перебувають поза сферою керування суб’єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо).

Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили;

2)матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробництва;

3)організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва.

До групи соціальна-економічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості робочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; здоров’я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні стимули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій.

До груші матеріально-технічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних тех­нологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо.

До групи організаційно-економічних факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення організації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удосконалення систем матеріального стимулювання.

За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на:

1)внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації;

2)галузеві і міжгалузеві, пов’язані з можливістю поліпшення кооперативних зв’язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки;

3)регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони);

4) загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров’я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо).

26.Загальна характеристика виробничих фондів та іншого майна підприємства

Основні виробничі фонди (основний капітал) — це грошовий вираз знарядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натурально-речову форму.

Споживна вартість знарядь праці закріплюється на тривалий час у сфері виробництва, а вартість знаходиться в постійному русі, причому частина її переноситься на заново створений продукт, а інша частина, постійно зменшуючись, фіксується у засобах виробництва до завершення строку їх використання.

Знаряддя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурсами, що обслуговують процес виробництва, становлять поняття виробничих фондів. Їх кругообіг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріальних благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва.

Оборотні фонди представлені предметами праці. Вони беруть участь у процесі виробництва протягом лише одного виробничого циклу, втрачають при цьому натурально-речову форму і повністю передають свою вартість на заново створюваний продукт. Як бачимо, характер їх обороту докорінно відрізняється від характеру обороту основних фондів, що безпосередньо позначається на формуванні витрат, які включаються в собівартість продукції.

У процесі кругообігу виробничі фонди послідовно переходять зі стадії виробничих запасів у стадію виробництва, а з неї — в стадію готового продукту. Такий рух виробничих фондів відбувається як рух вартості, зумовлюючи необхідність їх розмежування на застосовувані і спожиті.

Поділ виробничих фондів на застосовувані і виробничо спожиті має глибокий економічний зміст, оскільки дає змогу правильно визначити роль знарядь і предметів праці у формуванні собівартості продукції. Стає очевидним, що основна частка витрат формується за рахунок не основних, а саме оборотних фондів, хоч первісна вартість перших значно перевищує вартість останніх.

27.Оцінка основних виробничих фондів: первісна вартість, відновна, повна, залишкова та ліквідаційна

Оцінка основних фондів підприємства — це грошове вираження їх вартості. Така оцінка необхідна для того, щоб правильно визначити загальний обсяг основних фондів, їх динаміку і структуру, розрахувати економічні показники господарської діяльності підприємства за певний період. У цьому зв’язку оцінка проводиться з метою загального обліку фондів, встановлення ступеня зносу, планування витрат на оновлення, модернізацію та ремонт основних фондів.

З огляду на тривале функціонування та поступове спрацювання засобів праці, постійну зміну умов їх відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів.

— Залежно від моменту проведення оцінки засоби виробництва оцінюються за первісною та відновною вартістю.

— З урахуванням стану основні фонди оцінюються за повною та залишковою вартістю.

1) Первісна вартість основних фондів — це їх фактична вартість на момент уведення в дію або купівлі. Вона складається з прейскурантної ціни придбання засобів праці, витрат на доставку їх до місця використання, монтаж та інших передбачених для введення фондів в експлуатацію витрат, тобто

де Сприд — ціна придбання устаткування;

Сдост — транспортні витрати на доставку устаткування;

Смонт — витрати на монтаж фондів;

Сін — інші витрати, пов’язані з уведенням в дію засобів праці.

Зокрема, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження.

У процесі експлуатації ціни на засоби праці можуть змінюватись, але первісна їх вартість завжди буде сталою.

Цінові зміни та інфляційні процеси враховуються за допомогою відновної вартості.

1) Відновна вартість — це вартість відтворення основних фондів у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними діючими цінами. Оцінка основних виробничих фондів за відновною вартістю дає змогу порівняти вартість основних фондів, уведених в експлуатацію в різні роки:

де і — індекс зростання (зменшення) ціни (показник індексації основних фондів).

Показник індексації основних фондів розраховується на основі індексу інфляції року. Якщо індекс інфляції року менший від 110%, то індексація основних фондів в Україні не проводиться. Але індексацію необхідно проводити як при інфляційних процесах, так і при деінфляційних. Це положення є актуальним з кількох причин, серед яких найсуттєвішими є зміни ефективності виробництва, а саме, продуктивності праці, що приводить до зміни ціни виробництва. При інфляційних процесах ціна виробництва збільшується, а при деінфляційних — зменшується.

Повна вартість основних фондів — це їх вартість у новому, не спрацьованому стані, тобто без урахування вартості зносу. Саме за цією вартістю основні фонди заносяться на баланс підприємства впродовж усього періоду їх функціонування. У свою чергу, первісна та відновна вартості також не враховують вартість зносу основних фондів і тому залежно від терміну експлуатації та мети дослідження вони складають повну вартість засобів виробництва.

Залишкова вартість основних виробничих фондів є різницею між первісною або відновною вартістю і вартістю зносу:

 

Якщо первісна і відновна вартості характеризують кількісний бік використання основних фондів, то залишкова — якісний. Економічне значення цієї оцінки полягає в можливості визначити не тільки реальну вартість, яка має бути в подальшому перенесена на вартість продукції, що випускається, а й встановити ступінь зносу основних виробничих фондів виходячи з грошової оцінки.

Оскільки введення в дію та вибуття основних фондів, як правило, відбуваються нерівномірно протягом року, то розраховувати середньорічну вартість фондів доцільніше кількома методами.

Середньорічна вартість фондів:

 

де Сп.р. – вартість основних фондів на початок року;

Сн, Св — вартість фондів, що відповідно надійшли та вибули протягом розрахункового року;

Nпр ,Nн пр — кількість місяців, коли фонди протягом року відповідно працювали і не працювали.

Балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

де Ба – балансова вартість групи на початок звітного періоду;

Ба–1 – балансова вартість групи на початок періоду, що передував звітному;

Па–1 – сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

Ва–1 – сума виведених з експлуатації основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

Аа–1 – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у періоді, що передував звітному.

1) Середньорічна вартість:

фактична:

планова:

ФП.Р. – вартість ОВФ на початок року;

ФК.Р – вартість ОВФ в кінці року;

ФВ.В – вартість ОВФ, введених в плановий період;

ФВИВ. – вартість виведених ОВФ в плановий період;

n1 – кількість місяців від дати введення ОВФ до кінця року;

n2 – кількість місяців від дати виведення ОВФ до кінця року.

Відновна вартість основних фондів – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна, але за сучасними цінами.

Залишкова вартість основних фондів – характеризує реальну їхню вартість і ще не перенесену на вартість виготовленої продукції (роботи або послуги).

Залишкова вартість основних фондів є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів.

Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого спрацюванням) має назву ліквідаційної вартості.

28.Видова класифікація основних фондів за функціональним призначенням та натурально-речовим складом. Фактори, що впливають на технологічну структуру основних фондів

Класифікація основних фондів:

1. за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види:

— будівлі;

— споруди;

— передавальні пристрої;

— машини та устаткування (1. силові машини та устаткування

2. робочі машини та устаткування
3. вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої, лабораторне устаткування
4. обчислювальна техніка);

— транспортні засоби;

— господарський інвентар;

— інструмент;

— виробничий інвентар та приладдя;

— інші основні фонди.

2. за призначенням (у сфері використання)

— виробничі (основні фонди, які беруть участь у виробничому процесі і створюють умови для виробничої діяльності);

— невиробничі (об`єкти культурно-побутового призначення, житлові будинки, медичні установи та ін.);

3. за ступенем участі у виробничому процесі:

— активні (які безпосередньо беруть участь у виробничому процесі – робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі пристрої, ЕОМ, деякі технічні споруди);

— пасивні (які створюють умови для здійснення процесу виробництва);

4. по групах для встановлення норм амортизаційних відрахувань:

— перша : будівлі, споруди, їхні структурні компоненти, передавальні пристрої;

— друга: автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше офісне обладнання, прилади до нього;

— третя: основні фонди, не включені до першої, другої, четвертої груп;

— четверта: електронно-обчислювальні машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, інші інформаційні системи, телефони (у т.ч. мобільні).

29.Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів. Фізичне і економічне спрацювання та техніко-економічне старіння

Відтворення основних засобів — це процес їх безперервного поновлення (відновлення). Відтворення буває просте та розширене. Просте відтворення основних засобів — це їх відновлення в тому самому обсязі, у якому вони були зношені та вибули. Воно здійснюється шляхом заміни окремих зношених частин основних засобів шляхом ремонтів або придбання нових засобів на заміну зношених. Головним джерелом простого відтворення основних засобів в умовах переходу до ринкових відносин є амортизаційні відрахування.

Ремонт основних фондів — це усунення ушкоджень, поломок, вад основних засобів з метою відновлення їх експлуатаційних якостей. Розрізняють поточний, середній і капітальний ремонти основних засобів.

Поточний ремонт — це ремонт, при якому заміняються зношені деталі машин, устаткування, ліквідуються незначні дефекти, несправності і поломки з метою підтримки в робочому стані машин, устаткування тощо.

Середній ремонт — це ремонт, при якому заміняються зношені деталі, вузли, конструкції обмеженої номенклатури без повного розбирання об’єкта, що ремонтується.

Капітальний ремонт — це ремонт, що передбачає повне розбирання об’єкта, що ремонтується, заміну всіх зношених вузлів, деталей, конструкцій тощо з метою відновлення робочого ресурсу, поліпшення експлуатаційних показників об’єкта, що ремонтується

Розширене відтворення — це таке відтворення, яке передбачає розширення діючих основних засобів за рахунок збільшення їх кількості та поліпшення або придбання більш продуктивних та економічних основних засобів. Розширене відтворення може здійснюватися у вигляді нового будівництва, технічного переозброєння, реконструкції або розширення діючих підприємств, модернізації обладнання або його придбання тощо. Основним джерелом розширеного відтворення основних засобів в умовах переходу до ринкових відносин та самофінансування підприємств є прибуток.

До нового будівництва належить будівництво комплексу об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення новостворюваних підприємств, будівель, споруд, а також філій і окремих виробництв, які після введення в експлуатацію перебуватимуть на самостійному балансі, що здійснюється на нових площах з метою створення нової виробничої потужності. До розширення діючих підприємств належить будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві, а також будівництво нових і розширення діючих окремих цехів і об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення на території діючих підприємств або на площах, що до них прилягають, з метою створення додаткових або нових виробничих потужностей.

До реконструкції діючих підприємств належить переобладнання діючих цехів і об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення, як правило, без розширення діючих будівель і споруд основного призначення.

До технічного переозброєння діючих підприємств належить комплекс заходів щодо підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і дільниць на основі впровадження передової техніки і технології, механізації й автоматизації виробництва, модернізації і заміни застарілого та фізично зношеного устаткування на нове, більш продуктивне, а також щодо вдосконалення загальнозаводського господарства і допоміжних служб.

Технічне переозброєння діючих підприємств здійснюється, як правило, без розширення виробничих площ за проектами і кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, що розробляються на основі техніко-економічного обґрунтування.

Ступінь оновлення основних засобів вимірюється відношенням суми основних засобів, що надійшли за аналізований період до їх кількості на кінець року.

30.Усувне та неусувне фізичне спрацювання основних фондів підприємства. Методи розрахунку ступеню фізичного спрацювання засобів праці

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті-решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізич­ного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на новий аналогічного призначення. У зв’язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань окремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної балансової вартості.

31. Амортизація основних фондів. Норми амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів. Порядок нарахування амортизації

Амортизація— процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою (наприклад, на видобуте вугілля). Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування проводяться за встановленими нормативами амортизації основних засобів. Річна норма амортизаційних відрахувань визначається у відсотках від початкової вартості об’єктів. Амортизаційні відрахування обчислюються щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм, зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або витрати обігу. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (на реновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію).25 відсотків амортизаційних відрахувань надходять до державного бюджету для фінансування структурної перебудови економіки.

32.Ремонт як часткове відновлення засобів праці. Суть ремонту. Призначення поточного, капітального та відновного ремонтів. Економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об’єктів у цілому стане непридатним для дальшого викорис­тання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

Призначення поточного ремон­ту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілак­тичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобіган­ня прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ре­монту полягає у максимально можливому відновленні первісних» техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі про­міжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу). За сучасних умов господарювання і формування ринкової еко­номіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ре­монт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капіталь­ний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експ­луатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що по­требує капітального ремонту, на нову.

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ре­монт будь-якого виробничого устаткування (е ) визначається за формулою . Коефіцієнти, обчислені за формулою, можуть набувати додатного, від’ємного або нульового значення. За всіх додат­них значень коефіцієнта ”е” капітальний ремонт устаткування є еко­номічно виправданим, за від’ємних — недоцільним, а за нульо­вого значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

33. Розширене відтворення основних фондів: технічне переозброєння, реконструкція, розширення діючого підприємства та нове будівництво

Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв’язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

34. Виробнича потужність підприємства. Види потужності підприємства: проектна, поточна і резервна. Чинники, що формують виробничу потужність підприємства

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що на­даються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

• номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;
• кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;
• прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, ; нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

35.Система показників ефективності відтворення та використання основних фондів і потужностей підприємства: коефіцієнт оновлення, коефіцієнт вибуття. Форми оновлення основних фондів

Система показників, яка всебічно може характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів.

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей того чи іншого підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному розмірі виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин і устаткування протягом доби, місяця або року, тобто їх екстенсивного завантаження, а з другого, — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства за їх змістом та призначенням умовно можна поділити на дві групи: перша — збільшення екстенсивного завантаження; друга ~ підвищення інтенсивного навантаження. Виділені групи складають головні напрямки більш ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих заходів, або шляхів.

Коефіцієнт зносу характеризує ту частку вартості основних фондів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах, а коефіцієнт придатності частку не перенесеної на створюваний продукт вартості.

Форми і темпи відновлення основних фондів обумовлені доцільністю реконструкції, заміни, модернізації груп і видів обладнання.

Коефіцієнт оновлення основних фондів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних фондів. Він показує частку введених основних фондів за визначений період у загальній вартості основних фондів на кінець звітного періоду.

36. Характеристика показників ефективності використання устаткування: коефіцієнт змінності роботи устаткування; напруженість використання устаткування (виробничих площ); коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування

Підвищення ефективності відтворення основних фондів є наслідком інтенсивного відтворення та використання діючих основних фондів підприємства.

Ці процеси сприяють постійному підтримуванню належного технічного рівня кожного підприємства та дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Серед окремих показників екстенсивного використання засобів праці важливе значення має коефіцієнт змінності роботи устаткування (Coefficient of changeableness of work of equipment).

 

Показники екстенсивного використання основних виробничих фондів, як правило, відображають внутрішньозмінні, цілодобові простої устаткування і не характеризують ефективності його використання під час його фактичного завантаження.

До показників екстенсивного використання належать такі: коефіцієнт залучення у виробництво устаткування; коефіцієнт використання устаткування в часі; коефіцієнт змінності режиму роботи устаткування.

Усе устаткування на виробництві поділяють на наявне, установлене га діюче. Наявне устаткування — це устаткування, зараховане на баланс і внесене до інвентарних списків незалежно від стану і місцезнаходження. Установлене устаткування — це устаткування, яке змонтоване на місці його експлуатації. Діючим називається устаткування, залучене до виробництва, незалежно від тривалості його роботи. Відношення встановленого та діючого устаткування до наявного і буде характеризувати коефіцієнт залучення (Coefficient of bringing in) устаткування до виробництва.

Визначення коефіцієнтів використання устаткування (Coefficients of the use of equipment) в часі здійснюється за даними календарного, режимного, планового (максимально можливого) і фактично відпрацьованого (робочого) фонду часу. Коефіцієнт використання календарного (режимного, планового) фонду часу розраховується як відношення робочого фонду часу до календарного (режимного, планового) фонду часу.

Коефіцієнт інтенсивного завантаження (Intensive load factor) устаткування визначається відношенням фактичної продуктивності устаткування, що використовується на підприємстві, до його нормативної продуктивності, тобто технічно обґрунтованої, прогресивної.

37.Оборотні фонди підприємства, їх склад

Оборотні фонди представлені у вигляді:

1) вир-их запасів

2) коштів, вкл. у вир-во

Вир. запаси:

—          осн. та допоміжні матеріали

—          конструкції та деталі

—          паливо та запчастини

—          малоцінні та швидко знош. предмети спецодяг та інвентар до коштів, які вкл. в в-во: незвершене в-во і витрати майб. періодів.

Незавершене в-во:

комплектуючі вироби і продукція що не пройшли всіх стадій техн.циклу, а також не закінч. кап ремонт осн. засобів.

Витрати майб періодів – це витрати пров. в поточному році, але віднесені . до наст. періодів і відображені в балансі як витрати майб. періодів, що підляг. співставленню на витрати в-ва та обігу протягом терміну до якого вони належать.

До фондів обігу на підпр-ві належать:

— готова продукція на складі

—          грошові кошти в касі та на банківських рахунках

—          короткострокові фін. зобов’язання (векселі, банкноти, облігації)

—          кошти в рахунках(прострочена дебіторська заборгованість , відвантажені товари та надані послуги)

38.Нормування витрат підприємства, основні методи, класифікація та наукові принципи нормування

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними організаціями.

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного планування) й перспективні; г) ступенем деталізації об’єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахунковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

39.Джерела економії матеріальних ресурсів. Вторинні матеріальні ресурси. Відходи виробництва. Відходи споживання

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підви­щувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв’язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50-60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи — відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробни­чого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

 40. Нематеріальні ресурси, як складова частина потенціалу підприємства. Поняття і види нематеріальних ресурсів

Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, що приносить економічну вигоду впродовж відносно тривалого періоду. Для нематеріальних ресурсів характерна відсутність матеріальної основи отримання прибутків та невизначеність розмірів прибутку, що буде отриманий.

41. Характеристика об’єктів промислової власності: винаходів, промислових зразків, корисних моделей, товарних знаків

Промислова власність є поняття, яке застосовується для позначення виключного права на використання певних нематеріальних ресурсів. Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності до об’єктів цієї власності належать: патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки на походження чи найменування місця походження. Серед об’єктів промислової власності найважливіше місце посідають винаходи.

Винахід – результат творчої діяльності людини в будь-якій області технології. Винаходу надається правова охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень та промислове застосування. Винахід є новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Винахід має винахідницький рівень, якщо він для спеціаліста явно не є наслідком рівня техніки. Рівень техніки визначається за всіма джерелами інформації, що є загальнодоступними в Україні та закордонних державах до дати пріоритету винаходу. Винахід признається промислово використовуваним, якщо він може бути використаним у промисловості, с/г, сфері охорони здоров’я та інших галузях н/г. Об’єктами винаходу можуть бути пристрої, спосіб, речовина, штам мікроорганізмів, культура клітин рослин та тварин, а також застосування відомого раніш пристрою, способу, речовини, штаму за новим призначенням.

Промисловий зразок – результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. До промислових зразків відносяться форма, малюнок, колір або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу. Патент видається на промисловий зразок, що є новим, оригінальним та має промислове застосування. Промисловий зразок признається новим, якщо сукупність його істотних ознак невідома в Україні чи за кордоном до дати пріоритету промислового зразку. Промисловий зразок признається оригінальним, якщо форма, малюнок, колір або їх поєднання, що заявлені, для спеціаліста в цій галузі не є явними під час їхнього візуального сприйняття та оцінки. Істотні ознаки визначають відмінності зовнішнього вигляду промислового зразку в естетичних та економічних особливостях його форми,малюнку, кольору чи їх поєднання. Промисловий зразок признається таким, що має промислове застосування, якщо він може бути відтвореним промисловим чином у відповідному виробі для введення в обіг.

Корисна модель – результат творчої діяльності людини в будь-якій області технології. Предметом технічного вирішення у корисних моделях є лише конструкція виробу, його форма.

Товарний знак та знак обслуговування це позначення для відмінності товарів та послуг, які виробляють або надають одні фізичні або юридичні особи, від однорідних товарів та послуг, що виробляють або надають інші фізичні та юридичні особи. У якості товарних знаків можуть бути зареєстровані словесні, образні, об’ємні та інші позначення та їхні комбінації.

42. Характеристика об’єктів інтелектуальної власності: наукових праць, творів літератури і мистецтва, програмних продуктів

Інтелектуальна власність – юридичне поняття, яке охоплює авторське право та інші права на продукти інтелектуальної діяльності. До об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать наукові праці, твори літератури та мистецтва, програмні продукти, тощо.

Програмне забезпечення ЕОМ – сукупність однієї або більше програм або мікропрограм в будь-якому істотному вигляді. Програмне забезпечення поділяють на загальне та спеціальне.

База даних – сукупність даних, матеріалів або витворів у формі, що читається машиною.

База знань – сукупність систематизованих відомостей, що відносяться до певної галузі знань та можуть бути прочитані ЕОМ.

43. Реалізація права власності на нематеріальні ресурси. Ліцензія. Класифікація ліцензій. Види розрахунків за ліцензії

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, „ноу-хау”, товарні знаки тощо.

Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації. котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об’єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об’єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об’єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об’єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов’язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов’язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної документації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологічними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні комбінації названих форм винагороди (наприклад, за реалізації франчайзингових угод).

44. Інформація як особливий та специфічний суспільний ресурс. Інформаційна діяльність

Інформаційна діяльність – це сукупність процесів одержання інформаційних матеріалів, їх обробки, зберігання, використання та поширення. Її результатом є створення специфічного інформаційного продукту, який відрізняється від продуктів наукової діяльності і інших первинних документів змістом і якістю наявної в них інформації. Якщо наукові публікації вміщують якісно нову інформацію, створену в процесі творчого мислення, то інформаційні продукти таких нових даних не містять, а являють собою стислий виклад основного змісту нагромадженої інформації. Процеси створення, збору, зберігання, обробки та передачі інформації за допомогою сучасної обчислювальної техніки і систем комунікації називаються інформаційною технологією.

Інформація є об’єктом права власності громадян, юридичних осіб і держави. Це право виникає на підставі: її створення власними силами і за свій рахунок, договору на створення інформації; договору на передачу права власності на інформацію іншим особам. Право власності на інформацію обумовлює виникнення товарних відносин між суб’єктами, що займаються інформаційною діяльністю, та споживачами інформаційної продукції. Найважливішими об’єктами інтелектуальної власності, що пов’язані з інформаційною діяльністю та формують нематеріальні активи підприємства, є програмне забезпечення ЕОМ, банки та бази даних, банки та бази знань.

45. Нематеріальні активи. Основні елементи нематеріальних активів

Нематеріальні активи виникають внаслідок володіння правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяльності підприємства з отриманням результату ( доходу, прибутку).

До складу нематеріальних активів включають :

• права, що з’являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи та свідоцтвами на товарні знаки,
• права, що виникають унаслідок володіння підприємством об’єктами авторського та суміжного права
• права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності,
• права на користування земельними ділянками та природними ресурсами,
• монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності,
• організаційні витрати на створення підприємства,
• права на використання об’єктів інтелектуальної власності за допомогою ліцензійних угод.

Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких відносять патент та авторське право.

Патент – документ, яким держава державний орган надає особі або підприємству виключне право використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник володіє монопольним правом на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і за необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без дозволу.

Свідоцтво на товарний знак – документ, що засвідчує його пріоритет, забезпечує його власнику виключне право користуватися і розпоряжатися знаком на свій розсуд, право забороняти використовувати знак без дозволу власника, право дати дозвіл / ліцензію/ на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Авторське право – система правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці. Ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, комерційні таємниці не мають спеціального правового захисту, порядок такого захисту визначається самим підприємством. За розголошення таємниці передбачається сувора /кримінальна/ відповідальність.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їх власник, або довірена особа чи підприємство у формі ліцензії.

Ліцензія – дозвіл на використання технічного досягнення чи іншого нематеріального ресурсу протягом певного строку за винагороду.

Така винагорода може може сплачуватися у вигляді встановлених певних відсоткових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції / періодичні відрахування —роялті/ або як разова за весь період користування / пашуальна виплата – плата за ліцензію/. Власник ліцензії – ліцензіар, той хто отримує право на ліцензію – ліцензіат.

 

46. Методи оцінки нематеріальних активів підприємства. Нарахування зносу та списання нематеріальних активів.

В підприємницькій діяльності виникає необхідність в оцінці нематеріальних активів. До обставин, які зумовлюють необхідність оцінки вартості нематеріальних активів, відносяться :

• приватизація або відчуження державою нематеріальних активів ,
• включення об’єктів інтелектуальної власності в статутний фонд,
• визначення частки майна у статутному фонді за реструктуризації підприємств,
• оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства,
• придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності,
• здійснення фінансової звітності підприємства,
• оцінка вартості застави під отримання кредиту,
• визначення збитків від порушення прав на об”єкти інтелектуальної власності,
• організація франзайзингу.

Оцінка вартості нематеріальних активів включає в себе етапи :

• обстеженння нематеріальних активів,
• правова експертиза,
• вибір відповідного методу оцінки вартості,
• формування інформаційної бази для проведення оцінки,
• розрахунки вартості нематеріальних активів,
• підготовка звіту про оцінку.

Відповідно до міжнародних стандартів оцінки вартості нематеріальних активів використовують три підходи : витратний, прибутковий, ринковий., які мають свої конкретні методи оцінки вартості, що представлені на мал. 2.

Витратний підхід полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Прибутковий / дохідний/ підхід полягає в тому, що вартість об’єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод початкових витрат — вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років.

Метод вартості заміщення – максимальна вартість певного нематеріального активу визначається мінімальною ціною, яку необхідно заплатити за придбання активу аналогічної корисності або аналогічної споживчої вартості.

Метод відновної вартості — відновна вартість визначається як сума витрат, необхідних для створення нової точної копії оцінюваного активу.

Метод капіталізації прибутків – виявляються джерела та розміри чистого прибутку, визначається ставка капіталізації чистого прибутку, розраховується вартість активу діленням чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод дисконтування майбутніх грошових потоків — оцінюються майбутні грошові потоки / чистий прибуток від використання об”єкта інтелектуальної власності і величина амортизації цього об”єкта/, визначається ставка дисконтування, розраховується сумарна поточна вартість майбутніх прибутків, додавання до отриманого результату вартості об’єкта інтелектуальної власності / приведеної до поточного періоду.

Метод порівняльного аналізу продажу – порівняння об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об”єктів, які були реалізовані на ринку.

Метод звільнення від роялті — полягає у припущенні, що інтелектуальна власність підприємству не належить, і тоді підприємство мало б виплачувати частину виручку у вигляді винагороди / роялті/ власнику інтелектуальної власності, яку насправді залишає собі. Ця винагорода і є додатковим прибутком, який створюється нематеріальним активом, і являється ринковою вартістю оцінюваного активу.

Нематеріальні активи підлягають амортизації. Норму амортизації встановлює підприємство залежно від строку використання виду нематеріального активу / стосовно активів,для яких неможливо встановити період використання, норма амортизації приймається 10 років або 10%/.

47. Джерела формування фінансових коштів

Джерела формування фінансових коштів — сукупність джерел формування додаткової потреби в капіталі на майбутній період для забезпечення розвитку підприємства. Ці джерела поділяються на зовнішні та внутрішні, власні та позикові.

Зовнішні джерела формування власних фінансових ресурсів: залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу; безоплатно надана фінансова допомога; безоплатно отримані матеріальні чи нематеріальні активи тощо.

Зовнішні джерела залучення позикових коштів: банківський кредит; податковий фінансовий кредит; випуск облігацій підприємства; товарний кредит тощо.

Внутрішні джерела формування власних фінансових ресурсів: прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства; амортизаційні відрахування від належних підприємству основних фондів і нематеріальних активів тощо.

Внутрішні джерела залучення позикових коштів: приріст заборгованості з оплати праці; приріст заборгованості в розрахунках з бюджетом та позабюджетними фондами; приріст заборгованості в розрахунках за страхування; приріст іншої внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства.

48.Оборотні кошти, структура оборотних коштів підприємства

До оборотних активів належать: грошові кошти, які необмежені в використанні, а також інші активи, які призначені для реалізації чи спож. протягом 12 місяців

Фонди – це засоби в-ва, які прийм. участь лише в одному вир. циклі втрачаючи при цьому свою первісну форму і переносить свою власність на новостворену продукцію.

Вони стають част. собівартості продукції.

До обор. фондів належать інструмент: інвентар вартістю до 500 грн строком служби до одного року.

Фонди обігу – це частина засобів в-ва, яка не бере участі в вир. циклах, але авансування підприємством на створення засобів обор. фондів ( матеріалів, сировини, деталей, паливо, а також це кошти які необхідні підприємству для реалізації продукції, здійсн. платежів, розрахунок за поставлені товари, виконані роботи і готову продукцію).

49. Нормування оборотних коштів підприємства. Методи розрахунку нормативів оборотних коштів: аналітичний (дослідно-статистичний), коефіцієнтний, метод прямого рахунку

Процес нормування оборотних засобів — це встановлення нормативів їх запасів. Норматив оборотних засобів – це мін. розмір оборотн. засобів, що необхідно під-ву для о-ції ритмічної та безперебійної роботи.

Є 3 методи нормування об. засобів:

Аналітичний (ґрунтується на докладн. аналізі наявних обор. засобів п-ваз подальшим корегуванням фактичних запасів залежно від умов в-ва і вилучення з них )

Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витратам майбутніх періодів, залишкам готової продукції). У практиці господарювання він є основним, інші методи розрахунків використовуються здебільшого як допоміжні.

За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на елементи, що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, паливо), і ті, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту; інструменти, інвентар та інші малоцінні предмети).

Частка НОЗ складає 70-80% від обор. засобів.

Мінімальні планові запаси нормованих обор. зас.встан. таким чином:

1)-Для кожного елемента нормованих активів визнач-ся окрем. норматив

2)-Сума окремих нормативів визначає сукупний норматив розмір, якого вказує, яка сума власних обор. засобів має бути у розпорядженні п-ва.

Не нормуються такі обор. зас.:

-обор. кошти у транспортних запасах

-викон. роботах

-наданих послугах, строк оплати яких настав

Нормативи власних обор. зас. визначаються для кожного е-та , як добуток одноденної потреби п-ва в тих чи інших матеріалах на норму запасу в днях.

Норма запасу включає:

-транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.

-Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

-Найбільшим за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів (предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, якщо умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи).

-резервний (страховий) запасу – 50% поточного запасу

-сезонний запас – в разі сезонного характеру заготівлі сировини сезонного характеру споживання конкретних умов завезення

Сукупний норматив обор. з-бів на розрахунк. період – це заг. сума нормативів, обчислених по окремих е-ах обор. активів.

50.Ефективність використання оборотних коштів підприємства. Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів). Коефіцієнт завантаження. Тривалість одного обороту в днях (або швидкість обороту)

Показники ефективності використання оборотних засобів включають

коефіцієнт оборотності;

коефіцієнт завантаження;

тривалість одного обороту;

Коефіцієнт оборотності, що характеризує кількість оборотів, які здійснюють оборотні засоби протягом року. Показник обчислюється як відношення виробленої і реалізованої продукції до середнього залишку оборотних коштів.

;

Чим вищим є коефіцієнт оборотності, тим ефективніше використовуються оборотні кошти.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості – це відношення обсягів продукці, реалізованої в кредит до середньої вартості дебіторської заборгованості.

;

Тривалість одного обороту характеризується часом, який необхідний для одного обороту оборотних засобів.

;

Коефіцієнт завантаження є величиною, оберненою до коефіцієнта оборотності:

;

Він показує, скільки оборотних коштів під­приємства припадає на одну гривню реалізованої продукції.

Обсяг вивільнених або додатково залучених оборотних засобів в результаті зміни оборотності оборотних засобів за розрахунковий період визначається :

± Δ Оз = (Орп р.р./ 360 ) х ( Тоб р.р. – Тоб.п.р.),

де Орп р.р. – обсяг реалізації за розрахунковий рік , грн.,

Тоб р.р. – тривалість обороту оборотних засобів у розрахунковому році , дні;

Тоб п.р. — тривалість обороту оборотних засобів у попередньому році , дні.

Коефіцієнтом окупності матеріальних витрат називають коефіцієнт використання оборотних засобів, що показує обсяг реалізованої продукції на одиницю спожитих матеріальних ресурсів.

Обчислюється: ;

Рентабельність оборотних засобів (коефіцієнт використання оборотних засобів)

, де Озал. – залишок оборотних коштів.

51. Характеристика економічної ефективності використання оборотних коштів підприємства. Рентабельність оборотних коштів. Абсолютне та відносне вивільнення грошових коштів з обороту

Ек. зміст прискор. оборотності полягає в тому, що при тих же обор. коштах п-во може виконати більші обсяг робіт, або при тих же самих виконаних роботах може звільнити більшу частину оборотних засобів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють абсолютне (зменшення потрібної суми коштів) та відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових коштів з обороту.

З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чільне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з оптимізацією зв’язані найбільші резерви скорочення запасів на підприємствах, особливо з матеріаломістким виробництвом. Зменшення тривалості виробничого циклу на таких підприємствах усього на один день дає змогу зменшити обсяг незавершеного виробництва на суму понад 2 млн грош. од. Якщо ж прискорити реалізацію продукції також на один день, то можливе вивільнення оборотних коштів становитиме приблизно 1/3 обсягу залишків готової продукції на складах підприємств.

 

52. Сутньо-змістовна характеристика та функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

Інвестиції — це довгострокові вкладення капіта­лу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одер кання прибутку).

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у ту чи ту комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням (довгостроковим фінансуванням). У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто як підприєм­ства, так і окремі власники капіталу.

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні — на прямі й портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання на­явного капіталу для придбання (купівлі) акцій, об­лігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одер­жання нетрудового доходу.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробницт­ва) з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» (матеріальних) благ, а як наслідок — одержання набагато більшо­го прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання за ними закріпилась Інша на-зва — капітальні вкладення.

Зовнішні прямі інвестиції — це вкладення капіталу за кордо­ном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вар­тості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, нази­ваються портфельними. Періодичний аналіз співвідношення пря­мих і портфельних інвестицій має практичне значення для вияв­лення загальних масштабів і частки залучення іноземного капіта­лу у сферу розвитку й підвищення ефективності виробництва та інших напрямків діяльності суб’єктів господарювання.

Ефективність довгострокового фінансування модернізації існу­ючих і будівництва нових виробничих і невиробничих об’єктів ба­гато в чому залежить від пропорцій між державними та приватни­ми інвестиціями. Природно, що з активізацією розвитку роздер­жавлення і приватизації власності, акціонування державних підприємств усе більшою ставатиме частка приватного капіталу в загальному обсязі інвестицій. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.

53.Капітальні вкладення їх класифікація, структура та склад

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення — це періодично здійснювані довгост-

рокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства.

З огляду на функціональну цілеспрямованість розрізняють валові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на гоюсте й розши-.рене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті —»витрати лише на розширене відтворення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають: 1) вартість будівельно-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати. До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо.

Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й роз-ширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних; фондів. Головна тенденція зміни відтворювальної структури капітальних вкладень протягом останніх років полягає в значному збільшенні частки витрат на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств у більшості галузей виробничої сфери.

54. Основні етапи планування (прогнозування) капітальних вкладень: обчислення необхідного обсягу реальних інвестицій на розрахунковий період (рік, декілька років), визначення конкретних джерел фінансування капіталу

Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування. Процес планування (прогнозування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійснюваних етапи:

• обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій на розрахунковий період (рік, декілька років);
• визначення конкретних джерел фінансування.

Кожний з цих етапів вимагає окремого втілення. Масштабність і складність розрахунків на першому і залежать від можливих варіантів конкретної комічної ситуації на ринку і підприємстві.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань. У цьому випадку розрахункова процедура обмежується визначенням акумульованої суми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівняння з потребою капіталу для заміни застарілих видів устаткування сучасними досконалішими їх моделями.

Необхідний для цієї мети розмір капіталу (грошових коштів) обчислюється на основі інформації про потребу нового устаткування у фізичних одиницях та існуючі індивідуальні ціни на нього. При цьому повинні бути враховані вартість монтажу (встановлення) нової техніки і капітальний доход від реалізації машин та інших засобів праці, що вибувають з експлуатації.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів виробничої потужності підприємства переважно шляхом його технічного переозброєння, реконструкції або розширення за попередньо розробленим проектом.

Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприємства зумовлює необхідність ретельного складання програми (плану) його технічного переозброєння і реконструкції (розширення). Розробці програм (плану) повинні передувати аналіз і оцінка техніко-економічного і організаційного рівня виробництва за системою показників, яка охоплює такі їх основні групи: технічна оснащеність виробництва і технічний рівень устаткування; відповідність застосовування технологій сучасним вимогам; технічний рівень і якість продукції; рівень організації виробництва.

55. Методика визначення ефективності капітальних вкладень. Узагальнюючі показники економічної ефективності капітальних вкладень

Основними шляхами підвищення ефективності капітальних вкладень є:

1)        Вдосконалення проектно-кошторисної справи..

2)        Впровадження економічних методів управління економічним процесом.

3)        Скорочення стадій інвестиційного циклу – зменшення строків від проектування до освоєння введених в дію виробничих об’єктів.

4)        Поліпшення структури капітальних вкладень – збільшення відносного обсягу у просте відтворення основних засобів.

56.Абсолютна та порівняльна ефективність капітальних вкладень. Коефіцієнт економічної ефектності (прибутковості) капітальних витрат. Період (строк) окупності капітальних вкладень. Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій. Показник зведених витрат

При обґрунтуванні обсягів інвестицій та їх розподілу обчислюють показники загальної (абсолютної) та порівняльної економічної ефективності. Перші характеризують віддачу капітальних вкладень залежно від рівня, на якому вони обчислюються.

У народному господарстві в цілому та за галузями абсолютна економічна ефективність визначається як відношення приросту річного обсягу національного доходу () до капітальних вкладень, що зумовили цей приріст (К):

 

У підгалузях, комплексних програмах, окремих проблемах абсолютна економічна ефективність визначається як відношення приросту річного обсягу чистої продукції () до капітальних вкладень, що зумовили приріст (К):

 

На мікрорівні (на діючих підприємствах) абсолютна економічна ефективність визначається як відношення річного приросту прибутку () до капітальних вкладень, що викликали цей приріст:

Щодо окремих заводів, цехів, об´єктів, нових підприємств абсолютна економічна ефективність визначається як відношення річного розміру прибутку (Пр) до капітальних вкладень, що його забезпечують (К):

Капітальні вкладення можуть мати місце як у виробничій, так і в невиробничій сферах. Метою вкладень у невиробничу сферу є досягнення певних соціальних і соціально-економічних результатів. Абсолютну економічну ефективність капітальних вкладень у невиробничу сферу визначають як відношення приросту соціального результату (DCP) до приросту приведених витрат, необхідних для його досягнення (Зс.+ ЕнКс):

де Зс — сума поточних витрат, необхідних для отримання певного соціального результату на рік; Ен — нормативний коефіцієнт ефективності (по народному господарству — 0,12).

Порівняльну економічну ефективність капітальних вкладень визначають при виборі варіантів господарських або технічних рішень розташування підприємств та їх комплексів, організації виробництва взаємозамінної продукції, будівництві нових, розширенні, технічному переозброєнні, реконструкції діючих підприємств. Показником порівняльної економічної ефективності є сумарні приведені витрати (Зпр.)які включають поточні (Зп) і приведені до поточного періоду капітальні витрати (К):

 

Критерієм оптимальності варіанта капітальних вкладень є мінімальна величина приведених витрат

Зпр → min

За окремими заходами науково-технічного прогресу економічний ефект визначається як різниця між вартісною оцінкою результатів, отриманих у процесі здійснення заходів за розрахунковий період (Рt), та вартісною оцінкою витрат за розрахунковий період (Зt ):

Оптимальним визнається варіант, в якому величина економічного ефекту — максимальна.

Розрахунок економічного ефекту здійснюється з обов´язковим приведенням різночасових витрат і результатів до єдиного для всіх варіантів моменту часу — розрахункового року (tp.), під яким розуміється календарний рік, який передує початку випуску продукції, використання нової технології, нових методів організації праці та управління.

Приведення різночасових витрат і результатів усіх років реалізації заходів до розрахункового року здійснюється шляхом множення їх величини за кожний рік на коефіцієнт приведення (бt).

Вартісна оцінка результатів за розрахунковий період дається за формулою:

 

де tn — початковий (перший) рік розрахункового періоду; tk — останній рік розрахункового періоду; Рt — вартісна оцінка результатів в t-му році розрахункового періоду.

Аналогічно визначається вартісна оцінка витрат. За початковий рік розрахункового періоду приймається рік початку фінансування робіт. Останнім (завершальним) роком є завершення життєвого циклу заходу та використання результатів заходу в народному господарстві.

Розрахунок показників економічної ефективності капітальних вкладень супроводжується визначенням термінів окупності (Ток) — періодів часу, протягом яких капітальні вкладення окупаються.

 

де ∆С — зниження собівартості продукції за рахунок конкретного заходу (капітальних вкладень).

57.Інноваційні процеси, новини, нововведення та їх класифікація

Інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-госпо­дарській системі, є сукупністю прогресивних, якіс­но нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини а запровадження Їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері ви­робництва, сприяючи прогресивним змінам остан­ього. За своїм характе­ром інноваційні процеси, новини й нововведення поділяються на взаємозв’язані види

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів вироб­ництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок су­спільного виробництва (організаційні структури управління сфе­рами науки та виробництва, форми організації різних типів вироб­ництва й колективної праці тощо);

економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і плану­вання, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності;

соціальні — різні форми активізації людського чинника (про­фесійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, пере­довсім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяль­ності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини та охорона довкілля; ство­рення комфортних умов життя тощо;

юридичні — нові і змінні закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

58.Техніко-економічні показники, що характеризують економічну ефективність запроваджених нововведень

Узагальнюючим показником економічної ефективності служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оці­нки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень і всіх витрат на їхню розробку, він відображає ефективність тієї чи іншої групи технічних нововведень. внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу “наука-вир-во-експлуатація”, дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Перша форма економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях обгрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових технічних рішень, вибору найліпшого варіанта таких, а друга — у процесі реалізації новин (нововведень), коли вже відомі ціни на нову науково-технічну продукцію та обсяги її виробництва. Вони визначаються як різниця між результатами і витратами за певний розрахунковий період. Загальні результати технічних нововведень визначаються як сума основних(Рt°) і супровідних (Рtс) результатів: Рт= Рt°+ Рtс

Основні результати обчислюються за формулами :Для засобів тривалого користування — Рt°=Цт*Vt*Wt; Для нових предметів праці — Рt°= Цт(Vt/Dt) де Цт ціна одиниці продукції, що її виготовляють за допомогою нових засобів праці або предметів праці в році т ; Vt-обсяг застосування нових засобів праці або предметів праці в році т ; Wt продуктивність засобів праці в році т ; Dt витрати предметів праці на одиницю продукції, що виготовляється з використанням цих предметів у році t. Сумарні витрати на реалізацію технічного нововведення за розрахунковий період включають витрати на виробництво та вико­ристання продукції. для оцінки внутрішньогосподарського економічного ефекту від створюваних технічних новин і використовуваних технічних нововведень можна застосовувати показник прибутку, що залишається в розпорядженні підприє­мства (наукової організації);він дорівнює валовий дохід мінус валові витрати мінус амортизація мінус сплачені податки. З огляду на особливості оцінки ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу — організаційні нововведення, здійснення яких потребує певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребу­ють додаткових інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водно­час слід ураховувати дуже важливу обставину — до складу поточ­них витрат треба включати додатково транспортні витрати, а та­кож втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в процесі їхньо­го транспортування і зберігання.

59.Науково-технічний прогрес (НТП) як економічна категорія, його основні форми. Основні напрями науково-технічного прогресу на підприємствах житлово-комунального господарства

Науково-технічний прогрес у буквальному розумінні означає безперервний взаємозумовлений процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні — це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

НТП безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази вир-ва, забезпечуючи неухильне зростання про­дуктивності суспільної праці. Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них — пріоритети принаймні на найближчу перспективу. До загальних напрямків належить: створення нових і вдосконалених застосовуваних технологій; створення нових вдосконалених існуючих засобів праці та кінцевої продукції; створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів; механізація та автоматизація вир-ва відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною.

Приорітетне завдання полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматизоаних машин та агрегатів часто не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці. Новий і досить перспективний напрямок комплексної автоматизації зв’язано зі створенням і впровадженням гнучких автоматизованих виробництв. Форсований розвиток таких виробництв, зумовлено об*єктивною необхідністю по­стійно забезпечувати високоефективне використання дорогого ав­томатичного устаткування і достатню мобільність виробництва частим оновленням номенклатури продукції.

До пріоритетних напрямків належать: застосування прогресивної бази технологій; системи машин для легкої та харчової промисловості, багатоопераційні верстати, робототехнічні й роторноконвеєрні комплекси, гнучкі автоматизовані системи, комп’ютери; застосування нових синтетичних, керамічних, композиційних, надчистих матеріалів із завданими властивостями; комплексна автоматизація.

60. Науково-технічна революція (НТР). Особливості сучасної НТР

Науково-технічна революція (НТР) — корінне якісне перетворення продуктивних сил, що почалося в середині XX ст., якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки в провідний чинник виробництва, в результаті якого відбувається трансформація індустріального суспільства у постіндустріальне.

Сучасний етап розвитку світового господарства призвів до високої територіальної концентрації виробництва і населення. З одного боку, вона завжди давала певні переваги за рахунок поєднання дії багатьох чинників розміщення, особливо техніко-економічних (енергетичного, транспортного, споживчого, виробничої інфраструктури) та демосоціальних (трудових ресурсів) споживчого, соціальної інфраструктури).

З іншого боку — перевищення розумних меж концентрації виробництва і населення повертається погіршенням довкілля, труднощами транспортного обслуговування, водопостачання і т.д. Тому принцип обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст став актуальним як для розвинутих, так і для нових індустріальних країн, держав з перехідною економікою.

61. Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління. Основні форми технічного розвитку та основні показники, що характеризують технічний рівень підприємства

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає процес формування та вдос­коналення техніко-технологічної бази підприєм­ства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.

Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного уп­равління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і за­безпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одною боку, підтриму­вання техніко-технологічної бази підприємства (капітальний ремонт устаткування; зміна спрацьованого устаткування новин такого самого техн рівня; техн доозброєння підприємства), а з іншого — її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (модернізація; техн переозброєння; реконструкція; розширення; нове будівництво).

62.Організаційний процес. Форми організації виробництва

Організаційна діяльність — це процес, за допомогою якого керівник усуває невизначеність, безладдя, плутанину та конфлікти поміж людьми щодо роботи або повноважень і створює середовище придатне для їх спільної діяльності.

Основними складовими організаційного процесу (організаційної діяльності) є:

а) розподіл праці — розподіл загальної роботи в організації на окремі складові частини, достатні для виконання окремим робітником відповідно до його кваліфікації та здібностей;

б) групування робіт та видів діяльності у певні блоки (групи, відділи, сектори, цехи, виробництва тощо) — департаменталізація;

в) підпорядкування кожної такої групи керівникові, який отримує необхідні повноваження (делегування повноважень);

г) визначення кількості робітників, безпосередньо підлеглих даному менеджерові (встановлення діапазону контролю);

д) забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та видів діяльності (створення механізмів координації).

Організаційний процес — це достатньо складний вид діяльності. Його складність полягає у необхідності вибору рішення з безлічі можливих альтернатив, кожна з яких не поступається решті з точки зору раціональності прийняття організаційного рішення.

Процес побудови організаційної структури відбувається поетапно: від задуму щодо майбутньої організації — до визначення завдань поточного адміністрування. При цьому функціональне наповнення кожної фази організаційного процесу суттєво змінюється.

63.Суспільні форми організації виробництва: деконцентрація, спеціалізація, конверсія.

Концентрація вир-ва означає його усуспіль нення через збільшення розмірів під-в, зосередження процесів вирва, робочої сили, засобів виробництва й випуску продукції на все більш великих під-вах. У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації: агрегатну— збільшення одиничної потужності або продуктив­ності технологічних установок, агрегатів, устаткування; технологічну — укрупнення вир-чих одиниць (цехів, відділів, виробництв) під-ва; заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних під-в (заводів, фабрик, комбіна тів, вир-чих та інших об’єднань); що здійснює ться на засаді агрегатної та технологічної концентрації вир-ва. Показники рівня розвитку: середній розмір під-ва, частка великих під-в, частка дрібних і середніх під-в. Спеціалізація, добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації вир-ва відображає процес зосередження діяльності під-ва на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. До предметно спеціалізованих відносять під-ва, що ви­пускають кінцеву, готову до споживання продукцію; подєтально спеціалізованих — під-ва з виготовлення окремих деталей та агрегатів і вузлів для комплектування готової про­дукції; технологічно (стадійне) спеціалізованих — самостійні вир-ва з виконання окремих стадій технологічного процесу ;

функціонально спеціалізованих — ремонтні заводи, під-ва із виготовлення стандартної тари, машиносервісні організації.Показники рівня розвитку:частка основної продукції в загальному її обсязі, кількість видів технологічно однорідних виробів Конверсія як форма організації вир-ва ха­рактеризує істотне (іноді повне) перепрофілювання частини або всього вир-чого потенціалу під-ва на вир-во іншої продукції під впливом доко­рінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників роз­витку економіки.Об’єктні види: предметно функціональний. Показники рівня розвитку: частка цівільної продукції у загальному обсязі вир-ва.

64. Суспільні форми організації виробництва: кооперування, комбінування, диверсифікація

Кооперування є формою вир-чих зв’язків між під-вами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Об’єктні види: предметний, галузевий, регіональний, міждержавний. Показники рівня розвитку: частка покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів у загальному обсязі продукції, коофіцієнт кооперування (кількість під приємств-суміжників у розрахунку на один вид кінцевої продукції, частка окремих видів кооперованих поставок у загальному їхньому обсязі.

Комбінування як специфічна суспільна форма організації вир-ва — це процес органічного поєднання в одному під-ві багатьох вир-в, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому. Об’єктні види: вертикальне (поєдна ння послідовних стадій обробки сировини), горизонтальне (на базі комплексного використання вихідної сировини), змішане. Показники рівня розвитку: частка виду продукції, що виробляється комбінатом у загальному обсязі її вир-ва в країні, частка напівфабрикатів, що переробляються на інший продукт за послідовною технологією, коофіцієнт комбінування (співвідношення валового обороту і товарної продукції)

Диверсифікація будь-якого вир-ва є однією з поширених форм його організації за умов роз­виненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на ринку. Об’єктні види: різногалузева технологічно не зв’язана. Показники рівня розвитку:частка продукції інших галузей у загальному її обсязі.

65.Економічний ефект як узагальнюючий показник економічної ефективності інноваційного процесу, його основні форми та способи обчислення

З огляду на особливості оцінки ефективності всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: першу — орга­нізаційні нововведення, здійснення яких потребує і певних (нерідко істотних) додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); другу — ті з них, що не потребу­ють додаткових інвестицій. Визначення й оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи (наприклад, організа­ція нових спеціалізованих або комбінованих виробництв; концент­рація виробництва на діючому підприємстві, що веде до необхід­ності його розширення, реконструкції або технічного переозброєн­ня), здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водно­час слід ураховувати дуже важливу обставину — до складу поточ­них витрат треба включати додатково транспортні витрати, а та­кож втрати сировини (матеріалів) і готової продукції в процесі їхньо­го транспортування і зберігання.

Ефективність безвтратних нових організаційних рішень (зок­рема запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації та оплати праці; удосконалення окремих елементів гос­подарського механізму — організаційних структур управління, систем планування й фінансування тощо; створення нових ринко­вих структур) визначають здебільшого на підставі обчислення еко­номії поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень. У кожному конкретному випадку необхідно точно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї чи тієї групи безвитратних організаційних рішень.

66.Виробничий процес та його основні елементи. Характеристика виробничих процесів за призначенням, перебігом у часі та ступенем автоматизації

Виробничий процес — це сукупність взаємозв’язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції.

Головною складовою виробничого процесу є тех­нологічний процес — сукупність дій зі зміни та ви­значення стану предмета праці. На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі процеси, їх поділяють передусім за такими ознаками: призначен­ня, перебіг у часі, ступінь автоматизації.

За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі. До обслуговуючих процесів належать складські і транспортні. За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. За ступенем автоматизації розрізняють ручні, механізовані, ав­томатизовані та автоматичні процеси. Виробничий процес та окремі його операції ма­ють бути раціонально організовані в просторі і часі.

67. Основні принципи проектування та організації виробничого процесу: спеціалізація; пропорційність; паралельність; прямоточність; безперервність; ритмічність; автоматичність; гнучкість; гомеостатичність

Для цього за проектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів.

До таких принципів належать:

Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності еле­ментів виробничого процесу, передусім зменшення номенклатури продукції, яка виготовляється на кожній ділянці підприємства, а також різновидів виробничих операцій, що виконуються на робо­чих місцях.

Принцип пропорційності потребує узгодження пропускної спро­можності всіх частин виробничого процесу, усієї взаємозв’язаної си­стеми підрозділів і машин.

Принцип паралельності передбачає одночасне виконання ок­ремих операцій і процесів. Додержання цього принципу є особли­во важливим у виготовленні складних виробів, що компонуються з багатьох деталей, вузлів, агрегатів, послідовне виробництво, яких потребувало б тривалого часу.

Принцип прямоточності означає, що предмети праці в про­цесі обробки повинні пересуватися найкоротшим шляхом на всіх стадіях та операціях виробничого процесу, без зустрічних і зво­ротних переміщень. Для дотримання цього принципу цехи» дільниці, робочі місця (наскільки це можливо) розміщують за хо­дом технологічного процесу.

Принцип безперервності потребує, щоб перерви між суміжни­ми технологічними операціями були мінімальними або їх було зовсім ліквідовано.

Принцип ритмічності полягає в тім, що робота всіх підрозділів підприємства і випуск продукції мають здійснюватися за певним планом, планомірною повторюваністю.

Принцип автоматичності передбачає економічно обґрунтоване звільнення людини від безпосередньої участі у виконанні опе­рацій виробничого процесу. Особливо актуальною є реалізація цього принципу у виробництвах із важкими та шкідливими умовами праці.

Принцип гнучкості означає, що виробничий процес має опе­ративно адаптуватися до зміни організаційно-технічних умов, зв’я­заних із переходом на виготовлення іншої продукції або з її моди­фікацією.

Принцип гомеостатичності полягає в тім, щоб виробнича система була здатною стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам.

68.Тип виробництва. Основні типи виробництва: одиничне; серійне; масове; дослідне. Порівняльна характеристика типів виробництва

Особливості діяльності підприємства, специфіка конкретних технічних та організаційних рішень істотно залежать від типу ви­робництва. Тип виробництва — це класифікаційна категорія ви­робництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенк­латури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.

Одиничне виробництво характеризується широкою номенкла­турою продукції, малим обсягом випуску одинакових виробів, по­вторне виготовлення яких здебільшого не передбачається. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлен­ня окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і сумарний їхній випуск може бути досить значним.

Ма­сове виробництво характеризується вузькою номенклатурою про­дукції, великим обсягом безперервного й тривалого виготовлення 50 однакових виробів.

Окремо виділяють дослідне виробництво, що в ньому виготовляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослідних робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій. Важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта за­кріплення операцій.

Коефіцієнт закріплення операцій — це середня кількість тех­нологічних операцій, яка припадає на одне робоче місце за місяць. Він обчислюється за формулою:. де Кз.о. — коефіцієнт закріплення операцій;

п — кількість найменувань предметів, які обробляються на даній І рупі робочих місць (на дільниці, в цеху) за місяць;

т.— кількість операцій, що їх проходить г-й предмет у процесі обробки на даній групі робочих місць;

М — кількість робочих місць, для яких обчислюється Кз.о..

Робочі місця одиничного виробництва характеризуються вико­нанням різноманітних операцій над різними деталями в межах тех­нологічних можливостей устаткування.

На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції Над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періо­дично партіями.

Робочі місця масового виробництва характеризуються постій­ним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто кзо = 1. Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить ви­робнича структура підприємства і його підрозділів, вибір техноло­гічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації ви­робництва та управління. Найбільш ефективним є масове вироб­ництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне ус­таткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу.

69.Виробничий цикл та його структура. Способи поєднання, операцій технологічного процесу: послідовне; паралельне; паралельно-послідовне

Під виробничим циклом розуміється календарний проміжок часу з моменту запуску сировини, матеріалів у виробництво до повного виготовлення готової продукції або період від початку до закінчення якогось виробничого процесу. Тривалість виробничого циклу розраховується в одиницях календарного часу (години, дні, місяці).

Виробничий цикл як відрізок часу починається з моменту початку виробничого процесу і закінчується моментом виходу готового виробу або партії деталей, складальної одиниці. Так, для простого процесу виробничий цикл починається з запуску у виробництво заготовки (партії заготовок) і закінчується випуском готової деталі (партії деталей). Виробничий цикл складного процесу складається із сукупності простих процесів і починається з запуску у виробництво першої заготовки деталі, а закінчується випуском готового виробу або складальної одиниці.

Важливими складовими виробничого циклу є технологічний і операційний цикли, кожний з яких має свої особливості. Операційний цикл являє собою час виконання однієї операції, протягом якого виготовляється одна деталь, партія деталей або кілька різних деталей. Під технологічним циклом розуміється час виконання технологічних операцій у виробничому циклі.

Виробничий цикл виготовлення всіх видів продукції (від виготовлення заготовок, деталей до складання виробів) використовується при: розробленні виробничих програм підприємства та його підрозділів; визначенні нормальних розмірів незавершеного виробництва, побудові графіків матеріального забезпечення виробництва; оперативній підготовці виробництва; установленні термінів запуску деталей у виробництво, виходячи з термінів випуску готової продукції; випередженні в роботі цехів (дільниць), а також для здійснення контролю за діяльністю виробничих підрозділів. Таким чином, основою організації виробничого процесу в часі є виробничий цикл.

Тривалість виробничого циклу залежить від: трудомісткості виготовлення готового виробу, що визначається технічно обґрунтованими нормами часу; часу виконання допоміжних операцій; часу природних процесів; тривалості перерв у виробничому процесі; кількості предметів праці, які одночасно запускаються у виробництво (розміру партії); виду руху оброблюваного предмета по операціях виробничого процесу.

Структура виробничого циклу. Структура виробничого циклу виготовлення будь-якої продукції складається з часу виробництва й часу перерв.

70.Методи організації виробництва. Класифікація потокових ліній

Виробничий процес здійснюється в часі і просторі. Організацію виробничого процесу в часі було вже розглянуто вище. Просторова організація виробничого процесу передбачає розміщення робочих місць і їхніх груп (дільниць, цехів) на території підприєм­ства та забезпечення пересування предметів праці по операціях за найкоротшими маршрутами. Поєднання цих двох аспектів побудови виробничого процесу здійснюється застосуванням відповідного методу організації виробництва. Є два методи організації виробництва: непотоковий і потоковий.

Непотоковому виробництву властиві такі ознаки: на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети

праці, бо кількість кожного з таких є невеликою й недостатньою для нормального завантаження устаткування; робочі місця розміщуються за однотипними технологічними групами без певного зв’язку з послідовністю виконання операцій, наприклад, групи токарних, фрезерних, свердлильних та інших верстатів; предмети праці переміщуються в процесі обробки за складними маршрутами, унаслідок чого є великі перерви між операціями. Після окремих операцій предмети праці часто поступають на проміжні склади і чекають звільнення робочого місця для виконання наступної операції.

Непотоковий метод застосовується переважно в одиничному і серійному виробництвах. Залежно від номенклатури виробів і їхньої кількості він може мати різні модифікації. За умов одиничного виробництва непотоковий метод здійснюється переважно у формі одинично-технологічного, коли окремі предмети праці одиницями або невеликими партіями, які не повторюються, проходять обробку згідно з наведеним вище порядком. У серійному виробництві цей метод набирає форми партіонно-технологічного або предметно-групового.

Партіонно-технологічний метод відрізняється від одинично-технологічного тим, що предмети праці проходять обробку партіями, які періодично повторюються. Партія предметів праці є важливим календарно-плановим нормативом організації партіонного виробництва і її величина істотно впливає на його ефективність, причому цей вплив не однозначний. З одного боку, збільшення величини партії забезпечує зменшення кількості переналагоджувань устаткування, унаслідок чого поліпшується його використання, зменшуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (переналагоджування, одержання і здача роботи, ознайомлення з технічною документацією і т. п.). Крім цього, спрощується оперативне планування й облік виробництва. З іншого боку, обробка предметів великими партіями збільшує обсяг незавершеного виробництва, потребує більших складських приміщень, а це призводить до додаткових витрат.

71. Інфраструктура підприємства, її види та склад

Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Це своєрідний тил підприємства, без якого неможлива його нормальна робота. Інфраструктура підприємства поділяється на виробничу та соціальну. Виробнича інфраструктура – це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної продукції, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови. Виробничу інфраструктуру складають:

-допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства

-допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах

-магістральні об’єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Соціальна інфраструктура – це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальну інфраструктуру складають:

-заклади громадського харчування

-установи охорони здоров’я

-спортині споруди

-заклади освіти, культури та відпочинку

-житлово-комунальне господарство.

72.Система технічного обслуговування підприємства, її склад та основні функції

В рамках системи технічного обслуговування на підприємстві виконуються такі функції:

-ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування

-забезпечення робочих місць інструментом

-переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт.

-забезпечення електрикою і тепловою енергією, паром, газом тощо.

-забезпечення сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом.

До системи технічного обслуговування входять наступні підрозділи:

1.ремонтне господарство. Здійснює технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, модернізацію. Містить такі підрозділи:

— відділ головного механіка

-ремонтно-механічний цех

-ремонтно-будівельний цех

— цехові ремонтні бази

2.інструментальне господарство. Це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком. Містить такі підрозділи:

-інструментальний відділ

-інструментальний цех

-центральний інструментальний склад

-цехові інструментально-роздавальні комори

3.транспортне господарство. Займається перевезенням та вантажно-розвантажувальними роботами. Містить такі підрозділи:

-транспортно-технологічний відділ

-транспортний цех

4.енергетичне господарство. Містить такі підрозділи:

-відділ головного енергетика

-господарства: електросилове, теплосилове, газове, пічне, слабкострумове.

5.складське господарство. Утворюється сукупністю складів підприємства. Містить такі підрозділи:

-матеріальні склади

-виробничі склади

-збутові склади

73.Характеристикпа інструментального та транспортного господарства підприємств

Інструментальне господарство — це сукупність загальнозаводських і цехових підрозділів, що займаються придбанням, проектуванням, виготовленням та відновленням технологічного оснащення, його обліком, зберіганням і вчасним поданням на робочі місця. Інструментальне господарство підпорядковується головному технологу. Інструментальний відділ координує зазначені види робіт, організує поставку інструменту і пристроїв, які виготовляють спеціалізовані інструментальні заводи, проектує технологічне оснащення для власних потреб. Інструментальний цех виготовляє і відновлює інструмент загального користування. Придбаний, виготовлений і відновлений інструмент надходить до центрального інструментального складу, а потім розподіляється між цеховими інструментально-роздавальними складами, які безпосередньо обслуговують робочі місця.

На більшості виробничих підприємств процес виготовлення продукції супроводжується переміщенням різноманітних вантажів. Комплекс цехів, що займаються транспортуванням вантажів і виконують вантажно-розвантажувальні роботи, утворює транспортне господарство підприємства. Склад цього господарства залежить від характеру продукції, типу і обсягів виробництва. На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів часто залучається залізничний, великогабаритний автомобільний, а іноді й річковий транспорт. На середніх і невеликих підприємствах, як правило, створюється єдиний транспортний цех. Очолює транспортне господарство начальник транспортно-технологічного відділу. До складу цього відділу входять технічне бюро, бюро організації перевезень, диспетчерська служба та ін. Сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється трьома видами транспорту. Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він здійснює зв’язки між робочими місцями, перевозить вантажі між цеховими дільницями, складами і технологічними лініями. Міжцеховий транспорт використовується для перевезення вантажів територією підприємства, між цехами і складами. Зовнішній транспорт забезпечує транспортування як сировини і матеріалів, які по лінії матеріально-технічного забезпечення потрапляють на підприємство, так і готової продукції до приймальних пунктів транспорту загального користування (залізничними станціями, аеропортами, водними портами). При плануванні роботи транспортного господарства визначаються вантажопотоки, тобто обсяг вантажів, що переміщуються на певну відстань за певний проміжок часу, обчислюють розміри і маршрути перевезень виходячи з виробничої програми і нормативів витрат матеріальних ресурсів на здійснення цих перевезень. Сума вантажопотоків, які здійснюють усі види транспорту, становить річний обсяг вантажоперевезень. Планування роботи транспортного господарства полягає в розробці річних (з розподілом за кварталами) і календарних (місячних, добових) планів, а також в оперативному регулюванні перевезень.

74.Характеристика енергетичного та складського господарства підприємства

З удосконаленням техніко-технологічної бази виробництва, збільшенням потужності устаткування збільшується і споживання всіх видів енергії. Будь-які порушення в енергопостачанні можуть завдавати підприємству значних збитків. Для забезпечення безперешкодного енергопостачання на підприємстві функціонує енергетичне господарство, яким керує головний енергетик. До енергетичного господарства входять такі господарства:

• електросилове — знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;
• теплосилове — котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;
• газове — газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;
• пічне — нагрівальні та термічні печі;
• слабкострумове — власна телефонна станція, різні види зв’язку (селекторний, диспетчерський тощо);
• енергоремонтне — технічне обслуговування, ремонт і модернізація енергообладнання.

Енергогосподарство визначає потреби в паливі та енергоносіях з урахуванням втрат у внутрішніх мережах, обґрунтуванням необхідного обсягу кожного виду енергії за рахунок як їх купівлі, так і за виробництва енергії власними генеруючими установками, проектування оптимальних режимів роботи виробничого устаткування, використання вторинних енергоресурсів, пошуку резервів економії паливно-енергетичних ресурсів. Для цього складається плановий енергетичний баланс. Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства і контролю за використанням енергоресурсів.

Умовою ефективної діяльності підприємства є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектуючих виробів, напівфабрикатів власного виготовлення тощо. Усі ці запаси зберігаються на різних складах підприємства, сукупність яких утворює його складське господарство. Структура складського господарства формується залежно від номенклатури споживаних матеріалів, типу і рівня спеціалізації та обсягу виробництва. На підприємстві можуть існувати три види складів:

• матеріальні — для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;
• виробничі — для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення;
• збутові — для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу і облік руху матеріальних ресурсів. Матеріали надходять на склади підприємства згідно з оперативними планами відділу матеріально-технічного постачання. Облік руху матеріальних ресурсів здійснюється за допомогою картотеки на складах підприємства і в бухгалтерії.

75.Соціальна діяльність та соціальна інфраструктура підприємства

Підрозділи соціальної інфраструктури очолює заступник директора підприємства з кадрових і соціальних питань. Йому підпорядковуються відділи кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський і житлово-комунальний, які безпосередньо керують відповідними установами соціальної інфраструктури підприємства.

Для задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складають план його соціального розвитку — обґрунтовану фінансово та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на вдосконалення соціально-культурного обслуговування, поліпшення умов праці й побуту всіх категорій працюючих. У цьому плані обов’язково мають передбачатися заходи поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрацій, запиленості та загазованості повітря тощо), підвищення безпеки праці, що запобігають виробничому травматизму і професійним захворюванням, а також поліпшення житлових і побутових умов працівників підприємства, зміцнення матеріально-технічної бази об’єктів соціальної інфраструктури.

76.Капітальне будівництво. Види витрат та способи здійснення капітального будівництва

Термін “капітальне будівництво” використовується в двох основних значеннях, перше з яких визначає капітальне будівництво як комплексну галузь економіки сфери матеріального виробництва, завдання якої — інвестування, відтворення основних фондів, перетворення інвестицій в будівельну продукцію.

Капітальне будівництво як різновид інвестиційної діяльності неоднорідне. Воно розмежовується залежно від форм виробництва і відтворення основних фондів. Відповідно до цього розрізняють такі види капітального будівництва:

— нове будівництво — це будівництво основних або допоміжних будівель і споруд або їх комплексів із заданими техніко-економічними показниками та призначенням, які споруджуються за єдиним проектом в першу та наступні черги, на визначених для цього об’єктах, нових майданчиках або майданчиках, звільнених від існуючих будівель;

— реновація — відтворення основних фондів діючих підприємств, будівель, споруд. В свою чергу реновація поділяється на такі підвиди:

— розширення — будівництво додатково до існуючих приміщень, будівель, споруд, що будуються в межах єдиного комплексу за окремими проектами, яке веде до збільшення будівельних габаритів об’єкта та поліпшення його техніко-економічних показників;

— реконструкція — комплекс будівельних робіт, пов’язаних зі зміною техніко-економічних показників, або використання об’єкта за новим призначенням у межах існуючих будівельних габаритів. Складовою частиною реконструкції об’єкта може бути його капітальний ремонт;

— капітальний ремонт — це комплекс будівельних робіт, пов’язаних з відновленням або поліпшенням експлуатаційних показників, зі зміною або відновленням несучих або огороджувальних конструкцій та інженерного обладнання без зміни будівельних габаритів об’єкта та його техніко-економічних показників;

— реставрація — повне або часткове відновлення пошкоджених або втрачених будівель та художніх характеристик об’єкта у первісному або відновленому вигляді на пам’ятниках архітектури. Складовою частиною реставрації може бути консервація або капітальний ремонт;

Консервація (як ще один вид капітального будівництва) — це комплекс будівельних робіт, призначених для зберігання об’єкта, на якому припинено або не ведеться будівництво на визначений час, і які включають тимчасові або постійно діючі захисні або конструктивні заходи, що запобігають руйнуванню об’єкта.

У процесі будівництва об’єкта можуть поєднувати різні види капітального будівництва.

Розрізняють два основних (підрядний і господарський способи) і змішаний спосіб капітального будівництва (підрядно-господарський).

Підрядний спосіб — це господарські правовідносини, що складаються щодо підряду на капітальне будівництво. Передбачається, що замовник як суб’єкт інвестиційної діяльності підряджає на будівництво об’єкта будівельного підрядника на відповідних договірних умовах. Відносини, що складаються при цьому, регулюються договором підряду на капітальне будівництво.

Господарський спосіб — полягає у виконанні робіт і введенні об’єкта в експлуатацію силами самого забудовника, тобто того підприємства чи організації, яке є розпорядником інвестицій і яке має затверджену будівельну (проектно-кошторисну) документацію. Будівництво за цього способу здійснюється силами власних будівельних підрозділів певної організації (підприємства) поряд з основною господарською діяльністю, для чого створюється управління (відділ, департамент) капітального будівництва. Відносини, що складаються при цьому, є внутрішньогосподарськими.

На практиці використовується ще й змішаний спосіб — підрядно-господарський, коли частину робіт виконує організація-забудовник власними силами, а на виконання решти робіт підряджає відповідні будівельні організації, укладаючи з ними договір підряду на капітальне будівництво (виконання будівельних і пов’язаних з ними робіт).

77.Планування як функція управління, загальні та специфічні принципи планування

Планування як важлива функція управління підпри­ємством (організацією) — об’єктивно необхідний процес ви­значення цілей діяльності на певний період, а також засобів, способів та умов їх досягнення. Саме планування об’єднує структурні підрозділи підприємства (організації) загальною ме­тою діяльності, надає всім процесам однонапрямленості та скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно ви­користовувати наявні ресурси, професійно розв’язувати різ­номанітні управлінські завдання. Планування здійснюється відповідно до певних спе­цифічних принципів, перелік і сутність характеристик яких така:

Вибір та обґрунтування цілей — вихідний пункт планування.

Як правило, виділяють такі основні цілі: 1) науково-технічні; 2) вироб­ничо-технологічні; 3) господарсь­ко-економічні; 4) соціальні; 5) еко­логічні;

Системність потребує охоплення плануванням: усіх сфер діяльності підприємства (організації); усіх тенденцій, змін та зворотних зв’язків у його (її) системі; Безперервність означає: підтримку безперервної планової перспективи та періодичну зміну го­ризонту планування; взаємоузгодженість довго-, серед-ньо- і короткотермінових планів; своєчасне коригування перспектив­них і поточних планів;

Оптимальність використання ресурсів орієнтує на вимоги кон’юнктури ринку, впровадження досягнень со­ціального, науково-технічного та організаційного прогресу, повну реалізацію резервів ліпшого використання ресурсів;

Збалансованість передбачає необхідну та достатню кількісну від­повідність між основними розді­лами і показниками плану, узгод­женість між необхідними та наяв­ними ресурсами Адекватність системи планування умовам діяльності об’єктів потребує постійного перегляду та поліпшення методів планування, організації самого процесу розробки планів підприємства (організації).

78.Прогнозування як елемент системи планування діяльністю підприємства. Основні напрямки прогнозування

Прогноз означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Про­цес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням.

Прогнозування розвитку (стану) підприємства або ор­ганізації — це процес наукового обґрунтування можливих кі­лькісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в ціло­му, окремих напрямів діяльності) в майбутньому, а також аль­тернативних способів досягнення очікуваного стану.

Процес прогнозування завжди базується на певних принципах:

Цілеспрямованість — змістовий опис поставлених дослідних завдань;

Системність — побудова прогнозу на основі системи методів і моделей, які характеризуються певною ієрархією та послідовністю;

Наукова обгрунтованість — всебічне врахування вимог об’єктивних законів розвитку суспільства, використання світового досвіду;

Багаторівневий опис — опис об’єкта складної системи, цілісного явища та складної структури;

Інформаційна єдність — застосування інформації на одному рівні узагальнення і цілісності ознак;

Адекватність об’єктивним закономірностям розвитку — виявлення та оцінка сталих взаємозв’язків і тенденцій розвитку об’єкта;

Послідовне розв’язування невизначеності — ітеративна процедура руху від виявлення цілей та умов, що склалися, до можливих напрямків розвитку;

Альтернативність — виявлення можливості розвитку об’єкта різними траєкторіями, за різних і взаємозв’язків і структурних співвідношень. Система методів прогнозування формується з допомо­гою фіксування можливих і структурованих за певними озна­ками методів розробки прогнозів майбутнього стану (рівня роз­витку) того чи іншого суб’єкта господарювання.

79. Перспективне та поточне планування на підприємстві

В залежності від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне і поточне.

Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Із врахуванням горизонту планування перспективний план розробляється із різною отупінню деталізації. Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, в ньому представлені рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер і в ньому описово представлені якісні рішення, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обґрунтування цих рішень. Найважливішими складовими середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура виготовлюваної продукції, більш конкретні інвестиційні та фінансові показники. Середньостроковий план — це більш деталізований стратегічний план на перші S роки діяльності підприємства. Межа між довгостроковими і середньостроковими планами дуже розмита і не може бути встановлена однозначно. «Довжина» планового періоду залежить від ступеню визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні, достовірності первинної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

При переході від довгострокового до середньострокового плану інтервальні показники замінюються на абсолютно визначені, а самі показники використовуються в менш агрегованій формі.

Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та по усіх напрямках діяльності, а також планів на більш короткі періоди ртал, місяць). Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування, яке являє собою календарне ув’язування виробничого процесу між структурними підрозділами із врахуванням послідовності та метрів технологічного процесу.

80.Основні методи планування діяльності підприємств. Класифікація методів планування за способом розрахунку планових завдань: спробно-статистичний (пересічних показників); чинниковий; нормативний; балансовий; матричний

Існують такі основні методи планування: ресурсний (урахування ринкових умов господарювання і наявних ресурсів за звичай застосовується за монопольного становища підприємства або слабкої конкуренції), цільовий (використовується за посиленої конкуренції і базується на попиті та пропозиції), екстраполяційний (визначається на основі динаміки в минулому с припущенням, що темпи і пропорції буде збережено в майбутньому). Інтерполяційний метод є оберненим до екстраполяцій­ного. Це означає, що підприємство (організація) спочатку ви­значає мету для досягнення в майбутньому, а потім виходячи з неї визначає горизонти планового періоду та проміжні планові показники.

Дослідно—статистичний метод планування передбачає використання фактичних статистичних даних (середніх величин) за попередні роки для встановлення планових показників.

Чинниковий метод планування, який є більш обґрунтованим, базується на тім, що планові показники визначаються на підставі розрахунків впливу важливих чинників, які зумовлюють зміну цих показників. Цей метод застосовується передовсім для планування ефективності виробництва (визначення можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції тощо).

Найточнішим вважається нормативний метод планування, сутність якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів з урахуванням їх зміни внаслідок запровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді.

Балансовий метод планування дає можливість узгодити потреби підприємства (організації) з необхідними ресурсами. З цією метою розробляються спеціальні таблиці — баланси, в одній частині яких відображаються напрямки витрачання ресурсів відповідно до виробничих потреб, а в іншій, — джерела надходження цих ресурсів. Баланси складаються для матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Матричний метод є дальшим розвитком балансового і передбачає побудову моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками.

81. Стратегія розвитку підприємства. Основні види систем стратегічних цілей підприємства та вимоги до них

Стратегічне планування – процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт по визначенню довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства. Першим рішенням при стратегічному плануванні є вибір цілей. Основна загальна ціль підприємства – це його місія. На основі її формуються стретегічні цілі підприємства. Після визначення місії починається діагностичний етап стратегічного планування, першим та найбільш важливим етапом якого є вивчення зовнішнього середовища діяльності підприємства. Далі йде вибір генеральної стратегії, потім аналіз стратегічних альтернатив, розробка функціональних та ресурсних субстратегій. Кінцевим етапом є впровадження, контроль та оцінка результатів.

Види базових стратегій:

-стратегія зростання (виражає наміри підприємства збільшити обсяги продаж, прибутку, капіталовкладень тощо.)

-стратегія стабілізації (діяльність підприємства в умовах відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку).

-стратегія виживання (оборонна стратегія, що застосовується за умови глибокої кризи діяльності підприємства).

В рамках вибраної базової стратегії можливі декілька напрямків дій, які прийнято називати стратигічними альтернативами. Реалізація базової та альтернативної стратегій забезпечується подальною їх конкретизацією та розробкою функціональних та ресурсних субстратегій.

До функціональних субстратегій відносять:

— стратегію науково-дослідних та експерементально-впроваджувальних робіт;

— виробничу стратегію;

— маркетингову стратегію;

До стратегій ресурсного забезпечення відносять:

-кадрів та соціального розвитку;

-технічного розвитку;

-матеріально-технічного розвитку;

-фінансову;

-організаційну;

-інвестиційну;

Субстратегії є органічною складовою частиною єдиного цілого – загальної стратегії розвитку підприємства.

82.Методи вибору генеральної стратегії розвитку підприємства: метод РІМ8; метод кривих освоєння; метод циклу життя виробу (товару); матричні методи (метод БКГ, метод консультаційної групи «Мак-Кінсі», метод Портера, метод консультаційної групи Артур Д. Літлл, метод консультаційної групи Шелл)

Методи вибору генеральної стратегії можна розділити на дві групи: перша — за монопрофільної діяльності або за вузької номенклатури продуктів та послуг, що пропонуються підприємством (методи однопродуктового аналізу); друга — за диверсифікованого виробництва (методи «портфельного» аналізу).

З-поміж методів однопродуктового аналізу найбільш науково обґрунтованим є метод PIMS (Product Impact of Marketing Strategy) уперше реалізований компанією «Дженерал електрик» за участю Гарвардської школи бізнесу на початку 70-х років. В основу методу РІМ8 покладається моделювання впливу стратегічних чинників на показники ефективності підприємства (зокрема рентабельність капіталовкладень, валовий прибуток).

Якщо метод РІМS та його моделі враховують дію як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, то метод кривих освоєння, який будується на залежності розмірів витрат на виробництво від його обсягу, відображає вплив лише внутрішніх чинників. Засадою методу є відома закономірність: зростання масштабу виробництва забезпечує економію певних витрат, розмір яких не залежить або мало залежить від зміни кількості одиниць продукції, що виробляється. До того ж в процесі освоєння виробництва має місце повторення операцій, формування навичок або динамічного стереотипу, що також веде до зменшення трудозатрат.

Логічно зв’язаним із методом кривих освоєння виявляється ще один метод розробки стратегії підприємства — метод життєвого циклу виробу (товару). За період свого існування виріб проходить, як правило, чотири стадії: запровадження (освоєння), зростання, зрілість, спад.

Перед прийняттям стратегічного рішення щодо конкретного виробу проводиться ідентифікація стадії його життєвого циклу. У процесі ідентифікації одну стадію відрізняють від іншої за допомогою таких показників, як відсоток зростання обсягів продажу (виробництва), кількість конкурентів, темпи технологічних змін, частота модифікування виробу тощо.

Для кожної стадії визначаються пріоритетні стратегічні напрямки та дії. Зокрема, на стадії зростання таким напрямком є маркетингова діяльність (наступальна реклама та активне товаропросування; поліпшення розподілу товару, ціноутворення, адекватне реакції попиту, тощо).

У стадії зрілості на перший план висуваються показники ефективності виробництва та комерційної діяльності (оптимальне використання виробничого потенціалу, стандартизація комерційних процедур, поступове зменшення витрат на дослідницькі роботи щодо даного виробу). З метою якнайповнішого врахування дії зовнішніх факторів будується матриця, причому одним із показників, що її утворюють, є характеристика конкурентної позиції даного виробу.

Практично всі методи портфельного аналізу та вибору стратегії підприємства за умов диверсифікованого виробництва є матричними. Використання цих методів відбувається за однаковою схемою: як правило, будується матриця, на одній осі якої розміщуються оцінки перспектив розвитку ринку, на іншій — оцінка конкурентоспроможності так званого стратегічного центру господарювання (СЦГ). Визначають місію та цілі кожного такого центру, генеральну стратегію та її субстратегії. Стратегічні плани кожного СЦГ оцінюються центральним апаратом управління й визначаються основні показники стратегії підприємства в цілому.

Головна відмінність різних матричних методів полягає в різних показниках, що їх використовують для оцінки привабливості ринку та конкурентної позиції СЦГ. Найпростішим (і найпоширенішим) є метод, запропонований Бостонською консультативною групою (фірмою) — БКГ. Показниками, що формують оцінну матрицю за цим методом, є темп зростання та контрольована даним підприємством відносна частка ринку.

З-поміж матричних методів відомим є також метод консультаційної групи «Мак-Кінсі», де за основні оцінні показники беруть конкурентну позицію СЦГ (слабка, середня, сильна) та привабливість ринку (аналогічні три оцінки). За цим методом вивчають та аналізують специфічну дію на кожному ринку певної сукупності чинників. До них належать: місткість та темпи зростання ринку; динаміка рівня цін; частка контрольованого підприємством ринку; циклічність попиту; тенденція зміни кількості конкурентів; концентрація; переваги лідерів галузі; темпи зростання прибутків лідерів; стан трудових ресурсів.

З інших матричних методів визначення генеральних стратегій відомими є такі (у дужках вказано показники, що формують матрицю):

• загальний стратегічний метод Портера (стратегічні переваги / стратегічні цілі);
• метод консультаційної «групи Артур Д. Літлл» (стадія життєвого циклу / конкурентна позиція);
• метод консультаційної групи «Шелл» (потенційний ринок / потужність підприємства).

Базова стратегія як генеральний напрямок є стрижнем стратегічного плану підприємства. Згідно з циклом розвитку підприємства можна вибрати одну з таких базових стратегій:

• стратегію зростання, що відбиває намір підприємства збільшувати обсяги продажу, прибутку, капіталовкладень тощо;
• стратегію стабілізації — у разі діяльності підприємства за відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку;
• стратегію виживання — суто оборонну стратегію, що застосовується за глибокої кризи підприємства.

83. Система показників планів. Класифікація показників, що використовуються при плануванні діяльності підприємства, за економічним змістом; за економічним призначенням; за способом характеристики предмету

Визначаючи зміст планів, слід обґрунтувати логіку розділів та склад показників, через які виражаються планові завдання. Показники характеризує зміст планів, умови їх виконання; вони є також основою оцінки діяльності підприємства.

Вся система показників планів може бути розділена певними ознаками на групи. Найбільш суттєвими з цих ознак є економічний зміст, призначення та спосіб характеристики предмету.

За економічним змістом показники діляться натуральні та вартісні. Натуральні показники необхідні матеріально-речовинного виразу та обґрунтування плану кількість продукції, що виробляється, необхідні матеріали зі їх видами, устаткування і т. ін. Вартісні показник» використовуються для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат, доходи інш. Між натуральними та вартісними показниками існує тісний зв’язок та взаємозалежність. Вартісні показним розраховуються на основі натуральних, але в той же чаї при допомозі узагальненої вартісної оцінки витрат результатів стимулюють використання ресурсів, зростає ефективності виробництва.

За економічним призначенням показники ділять кількісні та якісні. Перші характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що споживаються: обсяг продуктів матеріалів, виробничі фонди, кількість працюючих тощо. Другі показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва. Це такі показники, як продуктивність праці, матеріаломісткість, фондовіддача, собівартість продукції тощо.

Дещо подібні результати класифікації планових показників дає їх розподіл за способом характеристики предмету. За цією ознакою виділяють абсолютні та відносні показники. Перші характеризують те чи інше явище абсолютно, без порівняння з іншими показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники. Наприклад, кількість працюючих як абсолютний показник, дає інформацію про розмір використання фактору живої праці, але якщо цей показник співвіднести до обсягу виробництва чи порівняють обсяг виробництва з кількістю працюючих, то одержимо відносний показник трудомісткості одиниці продукції або продуктивності праці одного працюючого.

Вибір системи планових показників діяльності підприємства є однією з найголовніших проблем методології планування. І ця проблема стає ще більш важливою при зміні місця, ролі і характеру планування в господарчому механізмі при переході на ринкові принципи.

84.Оперативне планування: календарне планування, диспетчеризація. Основні завдання та елементи оперативного планування. Основні системи оперативного планування: по детальна; комплектна; на замовлення

Оперативне планування — завершальна ланка в сис­темі планування діяльності підприємства, основний важіль по­точного управління виробництвом; детальна розробка планів підприємства та його підрозділів на короткі проміжки часу (місяць, зміну).

Оперативне планування органічно сполучає два на­прямки роботи:

1) календарне планування (розробка оперативних планів і графіків виготовлення та випуску продукції);

2) диспетчеризація (комплекс робіт, який охоплює безпе­рервний оперативний облік, контроль і регулювання виконан­ня оперативних планів (ходу виробництва).

Основні завдання оперативного планування:

В забезпечення виконання плану виробничої діяльності з випуску продукції в заплановані строки за рівномірної роботи всіх підрозділів підприємства;

В установлення режиму роботи підприємства, що забезпе­чував би повне використання устаткування і робітників;

максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Види оперативного планування:

• Міжцехове оперативне планування — забезпечення коор­динування діяльності та необхідних виробничих пропорцій між цехами згідно з послідовністю технологічних процесів (заготовчих, обробних, складальних) та функціями різних цехів (основ­них, допоміжних, обслуговуючих). Головне його завдання — узгодження номенклатури заготовок, деталей і вузлів, а також строків передачі з одного цеху в інші.
• Внутрішньоцехове оперативне планування — розробка ка­лендарних планів для виробничих дільниць і контроль їх вико­нання, розподіл робіт між дільницями та їх доведення до робо­чих місць, оперативне регулювання виробничих процесів.

Системи оперативного планування: Подетальна система як планово-обліковою одиницею користується деталлю певної назви. При цьому можуть засто­совуватися:складська система; система планування за нормами технологічних запасів, система планування за строками подачі, система планування за тактом потоку.

За комплектної системи планово-обліковою одиницею служить об’єднаний за певними ознаками комплект деталей (ву­злів). Застосовуються також і її підсистеми: комплектно-вузлова; комплектно-групова; машинокомплектна. Розробку і реалізацію оперативних планів здійснює виробничо-диспетчерський відділ (диспетчерська служба) підприємства.

85. Мотивація трудової діяльності, класифікація методів мотивації

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв’язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).

Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних вимогах, а саме:

• надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;
• узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці;
• створення належних умов для захисту здоров’я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;
• забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;
• підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та робітниками.

Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації, їх можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні — винагороди, що ззовні, та внутрішні — винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).

86. Оплата праці. Склад оплати праці: основна заробітна плата і додаткова оплата праці. Основні функції оплати праці

Заробітна плата складається з основної і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата нараховується за виконану роботу за тарифними ставками, відрядними розцінками чи посадовими окладами і не залежить від результатів господарської діяльності підприємства. Вона включає такі виплати: оплату за фактично відпрацьовані людино-години, доплати за суміщення професій, за багатоверстатне обслуговування, за класність, виплату міжрозрядної різниці, персональні надбавки, доплати за роботу в нічний час, доплату незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів, доплати відрядникам у зв’язку зі змінами умов роботи, оплату простоїв не з вини працівника, оплату за понаднормовану роботу тощо.

Основна заробітна плата є базою нормального відтворення робочої сили. Вона залежить від результатів праці робітника, якості робочої сили, кваліфікації, виробничого досвіду тощо.

Витрати на основну заробітну плату є основною частиною фонду оплати праці і безпосередньо входять до собівартості виробленої продукції, виконуваних робіт чи наданих послуг.

Оскільки основна заробітна плата визначається за тарифною системою, розцінками з оплати праці за одиницю праці (роботи), то її називають базовою (тарифною).

Додаткова заробітна плата — це складова заробітної плати працівників, до якої включають витрати на оплату праці, не пов’язані з виплатами за фактично відпрацьований час. Нараховують додаткову заробітну плату залежно від досягнутих і запланованих показників, умов виробництва, кваліфікації виконавців.

Заробітна плата в системі товарно-грошових відносин виконує низку функцій.

Функція забезпечення матеріального стимулювання працівників у збільшенні виробництва високоякісної продукції і підвищенні продуктивності праці обумовлена взаємозв’язком витрат праці на виробництво окремих видів продукції та її результатів.

Як відомо, важливою умовою високопродуктивного використання робочої сили на підприємствах є послідовне здійснення принципу особистої матеріальної заінтересованості. Практика показує, що на підприємствах з високим рівнем заробітної плати, як правило, вища продуктивність праці, краще використовуються трудові ресурси, вища питома вага кваліфікованих кадрів, краща організація й дисципліна праці, вища дохідність виробничої діяльності.

Високооплачувана праця створює матеріальну заінтересованість виробничого персоналу підприємства в трудовій активності, підвищенні своєї кваліфікації і закріпленні кваліфікованих кадрів на даному підприємстві. Висока заробітна плата спонукає персонал підприємства підвищувати свої знання в галузі техніки, технології, удосконалювати методи праці, упроваджувати у виробництво нові засоби праці і технологічні прийоми.

Відтворювальну функцію заробітна плата виконує як основне джерело доходів населення. Розміри заробітної плати повинні забезпечувати відновлення працездатності населення, розвиток їх фізичних і духовних сил на основі постійного розвитку виробництва і підвищення життєвого рівня населення.

Соціальна функція заробітної плати характеризується тим, що вона є не тільки матеріальним, а й моральним фактором. Сам факт отримання більш високої заробітної плати передбачає визнання більших заслуг робітника перед колективом у створенні продукції, більшої ваги трудового вкладу працівника в суспільне виробництво.

Заробітна плата сприяє вихованню працівників, формуванню в них певного позитивного ставлення до праці, заінтересованості в підвищенні культурно-технічного, освітнього рівня, розвитку творчих здібностей, зміцненні трудової дисципліни, співробітництва тощо.

Облікова функція полягає в тому, що заробітна плата, нарахована в грошовому виразі за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці за відрядними розцінками, тарифними ставками (окладами) робітників та посадовими окладами керівників, у грошовому виразі відбиває міру участі живої праці в процесі формування витрат виробництва.

87. Державна політика оплати праці. Механізм державного регулювання

Згідно з Законом України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Умови розміру оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна виявлятися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду; науково-методичному забезпеченні формування й оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.

Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам. Держава в особі органів виконавчої влади має бути одним із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регулювання, а не визначають їх.

Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більш як шість місяців.

У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення мінімальної заробітної плати має бути надання особам, що працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати.

88. Система тарифних угод. Тарифна система оплати праці. Тарифно-кваліфікаційна характеристика. Тарифна сітка. Тарифні ставки (оклади). Мінімальна заробітна плата

Основою організації заробітної плати на підприємствах є тарифна система, яка містить тарифну сітку, тарифні ставки, тарифно-кваліфікаційні довідники і схеми посадових окладів.

Тарифна сітка встановлює певні співвідношення оплати праці працівників різної кваліфікації і містить перелік тарифних розрядів та відповідних тарифних коефіцієнтів. Розмір тарифної ставки першого розряду встановлюється виходячи зі встановленого державою мінімального розміру заробітної плати. Тарифні ставки інших розрядів визначають множенням тарифної ставки першого розряду на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду.

Тарифна ставка — це розмір заробітної плати за одну годину робочого часу працівника певної кваліфікації. Розмір тарифної ставки першого розряду визначається виходячи з рівня мінімальної заробітної плати, встановленого державою на цей момент часу. Тарифні ставки старших розрядів визначаються множенням тарифної ставки першого розряду на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду.

Тарифно-кваліфікаційні довідники містять нормативні акти кваліфікаційних характеристик робіт і професій, згрупованих за виробництвами та видами робіт.

Схема посадових окладів передбачає віднесення працівників до певної групи оплати праці за певною професією і кваліфікацією. У ній зазначаються посадові обов’язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, рівня та профілю підготовки керівників, спеціалістів, службовців.

89. Основні умови застосування відрядної форми оплати праці. Основні системи, пряма відрядна, непряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна та акордна системи оплати праці. їх переваги та недоліки

Відрядна заробітна плата нараховується у визначеному розмірі за кожну одиницю виконаної роботи чи виробленої продукції, вираженої в натуральних одиницях виміру (штуках, кілограмах, метрах тощо).

При застосуванні відрядної форми оплати праці розмір заробітної плати залежить від кількості та якості виконаної роботи чи виробленої продукції. Тому вона застосовується в галузях, де можна визначити обсяг виконаної роботи чи виробленої продукції окремим працівником.

Організація відрядної оплати праці вимагає розроблення певних нормативів (норм виробітку, норм часу) витрат праці для кожного робітника (групи робітників) і визначення розміру оплати за кожну одиницю виготовленої продукції (виконаної роботи), тобто установлення відрядної розцінки.

Відрядна розцінка може бути установлена як незмінна (пряма) з розрахунку на кожну одиницю виготовлюваної продукції (чи на кожну виробничу операцію) або на весь обсяг роботи, узятий у цілому (акордне), так і змінна, що прогресивно зростає залежно від виконання і перевиконання норм виробітку (норм часу).

Відрядна заробітна плата включає пряму відрядну, відрядно-прогресивну і відрядно-преміальну системи оплати праці.

Пряма система нарахування відрядної заробітної плати — передбачає оплату праці за виконаний обсяг роботи чи вироблений обсяг продукції за єдиними розцінками без обмеження розміру заробітної плати. Величина заробітної плати збільшується прямо пропорційно до обсягу виконаних робіт (виробленої продукції).

Непряма відрядна система нарахування заробітної плати використовується для визначення заробітку не основних, а допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників та ін.), у тих випадках, коли праця допоміжного робітника, який зайнятий обслуговуванням основних робітників-відрядників, значною мірою впливає на результати їх роботи і коли його праця не може бути нормованою. Вона характеризується тим, що величина заробітної плати допоміжного персоналу визначається за результатами праці основних робітників з урахуванням виконання норм виробітку (норм часу) основними робітниками та їх чисельності.

За відрядно-прогресивної системи оплати праці заробітна плата робітникам нараховується за обсяг виконаної роботи чи виробленої продукції в межах планової норми (бази) виробітку за основними незмінними відрядними розцінками, а за обсяг роботи чи продукції, виконаної (виробленої) понад вихідну планову норму (базу) виробітку, — за підвищеними чи прогресивно зростаючими прямими відрядними розцінками.

90.Основні системи погодинної оплати праці: проста погодинна, погодинно-преміальна. Випадки застосування погодинної оплати праці

Погодинна заробітна плата виражає залежність між її розміром та кількістю відпрацьованого часу працівником. Вона впроваджується при оплаті праці адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу, що працює за ненормованим робочим днем, робіт, які важко чи недоцільно нормувати, коли відсутні можливості здійснювати облік обсягу виконаної чи виробленої продукції, а також у тих випадках, коли необхідно забезпечити не кількість, а високу якість роботи або коли виробіток залежить не від виконавця, а від технології виробничого процесу (наприклад, при переведенні виробництва на індустріальну основу шляхом автоматизації), якщо темпи і продуктивність праці визначаються рухом конвеєра.

Залежно від терміну, за який нараховується заробіток, погодинна оплата поділяється на власне погодинну, позмінну (поденну) й помісячну. Погодинна оплата праці включає просту погодинну й погодинно-преміальну системи нарахування заробітної плати.

При простій погодинній системі оплати праці загальний заробіток працівника обчислюється шляхом множення годинних тарифних ставок, які відповідають тарифному розряду працівника, на кількість фактично відпрацьованого часу.

При погодинно-преміальній системі оплати праці, крім заробітку, обчисленого за тарифними погодинними ставками за фактично відпрацьований час, працівникам додатково нараховується премія за досягнення певних показників. При визначенні цих показників, за якими здійснюється преміальне стимулювання, необхідно враховувати специфічні особливості виробництва і характер роботи, яку виконують окремі категорії працівників.

Премії робітникам-погодинникам нараховуються за результатами їх роботи за фактично відпрацьований час протягом місяця. Тривалість періоду, на який вводиться погодинно-преміальна оплата праці, визначається в кожному конкретному випадку, виходячи з виробничої необхідності, адміністрацією підприємства за погодженням з трудовим колективом.

З урахуванням специфіки і характеру виконуваної роботи робітникам-погодинникам основних виробничих цехів преміальні доплати нараховуються щомісячно за показниками цеху, що стосуються своєчасного і якісного виконання установлених для них планових завдань. Робітники-погодинники виробничих допоміжних цехів отримують премії за якісне і своєчасне виконання робіт за умови виконання ви­робничого плану обслуговуваними допоміжним працівником дільницями, змінами, цехами чи підприємством у цілому.

91. Класифікація систем участі у прибутках працівників підприємств за результатами загальної діяльності підприємства: система оцінки заслуг; система стимулювання конкретних обсягів робіт, об’ємів продаж тощо; система участі у прибутках у залежності від продуктивності; система преміальних виплат (бонусів); система колективного стимулювання

Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між його працівниками. Такий розподіл може здійснюватись як у формі грошових виплат, так і через розповсюдження акцій підприємства. Виплати прибутків залежать від рівня витрат на виробництво, алгоритму ціноутворювання, фінансового стану підприємства загалом. Розміри виплат визначаються при укладенні тарифних угод між відповідними сторонами.

Системи участі у прибутках диференціюються залежно від показників і засобів мотивації: оцінки заслуг, преміальних виплат, колективного стимулювання, участі у прибутках за рівнем продуктивності праці та ін.

92.Системи участі у прибутках працівників підприємств на основі відносин власності: система надання працівникам акцій «своїх» підприємств; система співволодіння активами підприємства за посередництвом інвестиційних фондів; система розповсюдження опціонів акцій

Оцінка заслуг передбачає оцінювання трудових результатів працівника за певними критеріями. При цьому для кожного критерію існує система балів. Для розрахунків оцінки на різних рівнях установлюються відповідні норми. Показник діяльності працівника розраховується періодично. Величину додаткової понад заробіток за тарифом винагороди визначають за підсумковими результатами.

Стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, обсягів продажу доцільно застосовувати в структурних підрозділах з кінцевими результатами діяльності, які наділяються власним бюджетом. Таким чином, установлюється прямий зв’язок між ефективністю праці підприємства і його прибутковістю.

Участь у власності сприяє тому, що працівники зацікавлені у підвищенні ефективності діяльності підприємства, зміцненні його фінансового стану, оновленні виробництва, і реалізується здебільшого через надання працівникам акцій цього підприємства, що забезпечує їм одержання відповідних дивідендів, а також сприяє мобілізації особистих збережень громадян для інвестування у виробництво.

93.Продукція як матеріальний результат праці. Загальна характеристика продукції. Основні вимірники (показники) обсягу продукції

Результат праці частіше виступає в матеріальній формі — у виді продукції. Продукція, що виготовляється на підприємстві, на різних стадіях технологічного процесу знаходиться у виді незавершеного виробництва, напівфабрикату чи готового виробу (продукції).

Готова продукція — це вироби промислового підприємства, що довершені виробництвом, відповідають державним стандартам чи технічним умовам, прийняті відділом технічного контролю, укомплектовані документами, що засвідчують якість і призначені для реалізації на сторону.

Напівфабрикати — це напівпродукти, технічна обробка яких закінчена в одному з виробництв (цехів) підприємства, але вимагає доробки чи переробки в суміжному виробництві (іншому цеху) цього ж підприємства, чи що можуть бути передані для подальшої обробки на інші підприємства.

Незавершене виробництво — це продукція, що не одержала закінченого виду в межах виробництва, а також продукція, не перевірена ОТК і не здана на склад готової продукції.

В умовах товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, але й вартість (мінову вартість). Для постійного і повного задоволення потреб ринку планування та облік виготовлюваних для продажу товарів здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках.

При цьому важливо зважувати на те, що ступінь задоволення потреб ринку характеризує насамперед обсяг товарів певної номенклатури і асортименту у натуральному вигляді. Номенклатура продукції — це перелік найменувань виробів, завдання по випуску яких передбачається планом виробництва продукції.

94.Основні принципи маркетингової діяльності підприємства

Основні принципи маркетингу:

• орієнтація всіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб покупців;
• активний вплив на попит;
• гнучке реагування виробництва на зміну потреб ринку;
• вибір ефективних форм і методів реклами, доставки і продажу продукції;
• заохочення творчої ініціативи працівників маркетингової служби. Концепцією маркетингу називається загальний підхід підприємства до досягнення мети на ринку.

Розрізняють п’ять основних концепцій маркетингу: виробничу, продуктову, комерційну індивідуального і соціального маркетингу.

95. Основні концепції маркетингу: виробнича; продуктова; комерційна; індивідуального маркетингу; соціального маркетингу

Виробнича концепція передбачає спрямування основних зусиль підприємства на вдосконалення виробництва з метою збільшення обсягу випуску продукції. Цю концепцію застосовують у разі незадоволеного ринкового попиту і повної відсутності конкуренції.

Продуктова концепція полягає в тому, що основну увагу підприємство приділяє поліпшенню споживчих властивостей своїх виробів і завдяки цьому забезпечує належний обсяг збуту. Ця концепція відповідає умовам конкурентної боротьби, коли є можливість підвищувати конкурентоспроможність виробів через поліпшення якості за умов стабільного попиту.

Комерційну концепцію застосовують для забезпечення належного обсягу збуту за рахунок активізації реклами, агентів зі збуту і продавців. Ця концепція передбачає психологічний вплив на покупця і найефективнішою є тоді, коли покупець не обізнаний з пропонованою продукцією.

Концепція індивідуального маркетингу орієнтує підприємство на виявлення індивідуальних потреб покупців і спрямовує його зусилля на те, щоб задовольнити ці потреби краще, ніж конкуренти.

Концепція соціального маркетингу окрім виявлення і задоволення індивідуальних потреб покупців ураховує суспільні потреби та інтереси й охорону навколишнього середовища, здоров’я людей, національної безпеки, національного товаровиробника тощо.

96.Стратегії охоплення ринку підприємством: недиференційований, диференційований і концентрований маркетинг

Розрізняють кілька стратегій охоплення ринку: маркетинг неди-ференційований, диференційований і концентрований.

Застосовуючи диференційований маркетинг, підприємство орієнтується на ринок загалом, не поділяючи його на сегменти. Ця стратегія найхарактерніша для масових виробництв за відсутності конкурентної боротьби.

Використовуючи диференційований маркетинг, підприємство намагається одночасно вийти на кілька сегментів ринку і для кожного з них розробляє окрему стратегію, орієнтовану на певні потреби групи споживачів. У цьому разі, природно, збільшуються маркетингові витрати.

У разі застосування концентрованого маркетингу підприємство зосереджує зусилля на одному сегменті ринку, максимально враховуючи його особливості. Якщо обсяг продажу достатній, то за рахунок збільшення виробництва можна досягти зниження витрат, але дотримання цієї стратегії пов’язане з підвищеним ризиком. Концентрований маркетинг прийнятний для підприємств з обмеженими ресурсами і однорідним виробництвом, найчастіше для підприємств сфери малого бізнесу.

97.Стратегії виходу підприємства на ринок: стратегія закріплення на ринку, стратегія розширення меж ринку, стратегія удосконалення продукції, .стратегія диверсифікації

Стратегія закріплення на ринку полягає в тому, що основним завданням підприємства стає стабілізація і збільшення обсягу продажу продукції на раніше освоєному ринку. Змін у продукцію не вноситься, її орієнтовано на певний ринковий сегмент. Супутніми є реклама, зниження цін, розширення мереж збуту. Ця стратегія може бути ефективною за низького насичення ринку і незначної конкуренції. Цей варіант стратегії найпростіший і найекономічніший.

Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід підприємства зі своєю продукцією на нові сегменти ринку. Ця стратегія потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламування, організацію доставки і збуту продукції.

Стратегія вдосконалення продукції полягає в її модернізації або заміні новою. Цю стратегію застосовують тоді, коли вироблювана підприємством продукція застаріває і попит на неї знижується або ця продукція активно витискається з ринку аналогічною продукцією конкурентів. Стратегія потребує значних витрат на розробку і виробництво нової, конкурентоспроможної продукції, її рекламування і збут.

Стратегія диверсифікації полягає в тому, що підприємство розширює номенклатуру своєї продукції і виходить з новими товарами на нові ринки, освоює суміжні галузі виробництва. Ця стратегія потребує значних витрат і має бути обгрунтована. її можуть застосовувати тоді, коли діяльність у межах однієї галузі виробництва обмежує зростання обсягу продажу.

98.Ціноутворення як елемент стратегії і тактики маркетингу. Основні методи встановлення ціни на продукцію підприємства: собівартість плюс прибуток, забезпечення фіксованого обсягу прибутку, за рівнем поточних цін, за рівнем попиту. Особливості ціноутворення та тарифної політики на підприємствах житлово-комунального господарства

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільне необхідними затратами праці.

Маркетинг складається з чотирьох рівнозначних елементів:

1. товар,
2. його просування,
3. його розподіл і
4. визначення його вартості.

Перші три елементи — товар, просування і розподіл — це спроба фірми створити вартість на ринку.

Останній елемент — ціноутворення — істотно відрізняється від інших трьох: це спроба фірми відхопити трохи від цієї вартості у вигляді одержуваної нею прибутку. Якщо успішна розробка товару, ефективне просування на ринку і розподіл сіють насіння ділового успіху, то ефективне ціноутворення — це урожай. Хоча ефективне ціноутворення ніколи не компенсує погане виконання перших трьох елементів, однак, неефективне ціноутворення, безсумнівно, може перешкодити фінансового успіху навіть у разі їх оптимального поєднання.

Стратегічне ціноутворення часто вимагає не тільки зміни ставлення до нього, але і змін у визначенні того, коли, яким чином і хто приймає рішення щодо встановлення цін. Наприклад, стратегічне ціноутворення припускає передбачення рівня цін до початку виробництва товару.

Єдиний шлях для забезпечення прибуткового ціноутворення — якомога раніше відмовитися від тих ідей, відповідно до яких не може бути досягнута адекватна вартість, достатня для того, щоб виправдати витрати.

Стратегічне ціноутворення також вимагає, щоб керівництво відповідало за проведення узгоджених між собою цінової політики і дій, спрямованих на досягнення стратегічних цілей компанії. Зняття з себе цю відповідальність (по відношенню до продажів або до каналів розподілу) — це зняття відповідальності за стратегічне управління бізнесом. Можливо, найбільш важливим є те, що стратегічне ціноутворення вимагає нових взаємин між маркетингом і фінансовою діяльністю. Стратегічне ціноутворення в дійсності відбиває зв’язок між маркетингом і фінансовою діяльністю. Воно включає в себе пошук балансу між бажанням покупців отримати відповідну вартість і необхідністю фірм покрити витрати і отримати прибуток. До нещастя, в більшості компаній ціноутворення характеризується більшою мірою неузгодженістю цих завдань.

Якщо ціноутворення має відображати цінність для покупця, то ціни повинні призначати ті, хто більшою мірою здатний передбачати цю цінність, тобто менеджери з маркетингу та продажу. Але їх зусилля не призведуть до стійких доходів, якщо вони не підуть на поводі у досягнення фінансового успіху. Не ставлячи метою «покрити» витрати, фінансисти повинні вивчати як змінюються витрати з зміною продажів, і використовувати ці знання, щоб розвивати ринок і продажу для досягнення прибутковості. Спільна участь у цьому процесі маркетингу та фінансів каже про те, що вони можуть працювати разом для досягнення спільної мети — отримання прибутку через стратегічне ціноутворення.

Механізм ціноутворення являє собою, з одного боку, зв’язок між ціною і ціноутворюючими факторами; з іншого боку — формування ціни, технологію її зародження, функціонування, зміни. Моделювання цінової політики здійснюється поетапно, у визначеній послідовності:

• визначення мети підприємства. Поряд з максимізацією прибутку, у залежності від обставин, вона може зводитися до забезпечення виживаності, завоюванню лідерства, збільшенню частки ринку, обсягу продажів, максимізації темпів росту;
• установлення характеру ринку, що визначається кількістю і розміром підприємства-конкурентів: чи віддаються переваги на ринку якому-небудь з конкурентів (вільна конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, монополія);
• аналіз купівельного попиту. Як відзначалося, на його величину впливають різні фактори: потреба в товарі, відсутність чи заміни конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, споживчі переваги.
• дослідження рівня ринкових цін. Фірма позиціонує (тобто визначає сприйняття споживачем своїх товарів у порівнянні з товарами конкурентів). З даною метою робляться порівняльні покупки, у результаті яких проводиться аналіз цін, товарів, якості і т.д.);
• аналіз витрат. Фірма визначає залежність загальних витрат від змін обсягу виробництва, визначає закономірності граничних витрат. При цьому ефективний підхід до ціноутворення припускає першочерговість аналізу рівня цін, що визначають обсяг продажів, масштаб виробництва, а вже потім їхнє співвідношення з витратами.

Метод повних (середніх) витрат. Підприємство на ринку запитує ціну товарів, здатну відшкодувати витрати і забезпечити максимально можливий прибуток на основі стандартної націнки в залежності від виду товару. Даний метод стикується з існуючою практикою калькулювання собівартості, що також пояснює його перевагу для багатьох вітчизняних виробничих структур.

Разом з тим у наявності й істотні недоліки: затратний механізм ціноутворення, що обумовлює слабку зацікавленість до їхнього зниження; знижується конкурентоздатність товару; слабкий зв’язок з рівнем попиту.

Метод маржинальних витрат — нове явище у вітчизняній практиці, що базується на поділі витрат на постійні і перемінні. При ціноутворенні враховуються фактичні перемінні витрати на одиницю продукції, що збільшуються на суму граничного доходу. Призначення останнього — покриття постійних витрат і забезпечення прийнятного прибутку підприємству.

Його очевидна перевага — скорочення загальної величини витрат підприємства, що стратегічно істотно для російських виробничих формувань з їхньою твердою конкуренцією з закордонними партнерами. Застосовуючи варіант «скорочених витрат», виробник, одержуючи виграш у збільшенні обсягу продажів, одночасно має можливість компенсувати непокриті постійні витрати за рахунок підвищення граничного доходу. У той же час застосування даного методу дуже обмежено в силу ряду причин: неврегульованість співвідношення принципів управлінського і податкового обліку, що залишається високої ступінь державного регулювання вітчизняного ціноутворення, низький кваліфікація адміністрації і т.п.

При впровадженні на місцях нової цінової тарифної політики у житлово-комунальному господарстві слід перш за все керуватися комплексним підходом, реалізація якого сприяла б зміні існуючій раніше моделі господарювання і оздоровленню механізму фінансування галузі, створювала умови для успішного розвитку реформи.

Нові підходи до формування виробничих і експлуатаційних витрат на підприємствах житлово-комунального комплексу мають сприяти врегулюванню найважливіших господарсько-фінансових пропорцій галузей міського господарства, вдосконаленню структури управління і стимулюванню їх економічної ефективності, включаючи ефективність і якість надаваних послуг.

Головним і надзвичайно важливим для споживачів комунальних послуг чинником при розрахунках розмірів тарифів повинна бути їх прозорість, доступність і зрозумілість. За цих умов повинна бути докорінно змінена ідеологія формування економічно обґрунтованих тарифів. Як свідчить досвід, витратно-нормативний метод, який ґрунтується на традиційному розумінні тарифу як суми встановлених нормативних витрат за відповідною структурою і нормативній рентабельності, є підставою включення неефективних витрат і, як наслідок, завуальованого зростання тарифів.

Під економічно обґрунтованим тарифом слід розуміти мінімально можливі тарифи, які є фінансовою основою поточного виробництва комунальних послуг, що відповідають затвердженим стандартам якості з врахуванням необхідних витрат на розширене відтворення основних фондів.

Для визначення об’єктивно достатньої величини затверджуваного регулюючим органом тарифу на місцях необхідно керуватися певними і універсальними показниками, які характеризують основні параметри виробничої діяльності комунальних підприємств, якість надаваних послуг та ефективність діяльності підприємств. Такі показники разом з вартістю одиниці комунальної послуги дозволять регулюючому органу зіставляти роботу різних підприємств комунальної сфери, відслідковувати зміни в їх діяльності в умовах, коли вартість і обсяги надаваних комунальних послуг щорічно змінюються, а також приймати рішення щодо обґрунтованості розрахунків тарифів, що подаються на затвердження.

99. Матеріально-технічне забезпечення підприємства, системи лімітування і забезпечення підрозділів матеріалами

У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-технічні ресурси (сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо). Вони в процесі виробництва перетворюються на продукцію (послуги) І підлягають постійному поповненню. Для цього організується матеріально-технічне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-технічних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання.

Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробників, тобто організація постачання за прямими зв’язками, має ті переваги, що вона забезпечує можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо. За прямими зв’язками поставляються передусім ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, яка сягає іноді десятків тисяч найменувань і типорозмірів, не може поставлятися за прямими зв’язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше буває купувати в посередників — оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіальне розміщуються неподалік від підприємств та організацій споживачів.

Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами. На підприємствах і одиничного і дрібносерійного виробництва поширено децентралізовану (пасивну) систему постачання цехів. Склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх одержують і транспортують. За умов масового та великосерійного виробництва зі стабільною номенклатурою продукції й ритмічним споживанням матеріалів застосовується централізована (активна) система забезпечення робочих місць. Склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості й у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту. Централізована система дає змогу ефективніше використовувати складські приміщення, транспортні засоби, успішніше механізувати та автоматизувати транспортно-складські операції.

Вищої форми набуває централізоване постачання матеріалів у цехи й на робочі місця за інтегрованої системи виробництва й постачання «точно за часом» (японський варіант «канбан»), коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також і постачальники, які забезпечують виробничий процес часто прямо «з коліс», зводячи запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.