Економіка та організація інноваційної діяльності

Категорія (предмет): Економічна теорія

Arial

-A A A+

1. Предмет, об’єкт і основні завдання курсу.

2. Суть та зміст науково-технічної діяльності

3. Суть та основні види інноваційної діяльності

4. Сутність поняття "організація". Системний підхід до вивчення організації

5. Визначення понять "наукова організація", "інноваційне підприємство".

6. Класифікація наукових організацій за секторами науки та типами організацій.

7. Багатоаспектна класифікація наукових організацій.

8. Класифікація інноваційних підприємств за типами інновацій.

9. Поняття організаційної структури наукової організації

10. Поняття організаційної структури інноваційного підприємства.

11. Фактори формування організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства.

12. Принципи побудови та вдосконалення організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства.

13. Характеристика лінійного типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

14. Характеристика функціонального типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

15. Характеристика тематичного типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

16. Сутність та різновиди матричної організаційної структури. Доцільність застосування

17. Вимоги до раціональної організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства.

18. Необхідність вдосконалення організаційної структури наукових організацій.

19. Склад та основні завдання академічного сектору науки України.

20. Структура та склад НАН України.

21. Характеристика НДІ як основної організаційної структури НАН України.

22. Використання нових форм організації досліджень в НАН..

23. Діяльність дослідно-виробничої бази наукових установ НАНУ..

24. Сутність та особливості наукової діяльності у вузах України.

25. Проблеми комерціалізації наукових досліджень та забезпечення трансферу технологій у вузах України.

26. Інтеграція у вузах навчальної та наукової роботи.

27. Розвиток галузевого сектору науки України.

28. Сутність технологічного трансферу, його основні форми та способи реалізац

29. Роль бізнес-інкубатора в організації технологічного трансферу.

30. ТНК як суб'єкт інноваційної діяльності наднаціонального рівня. Організаційна структура ТНК

31. Організаційні моделі інноваційної діяльності в ТНК

32. Сутність венчурного бізнесу.

33. Класифікація венчурних підприємств.

34. Становлення венчурного бізнесу в Україні

35. Бізнес-план венчурного підприємства.

1. Предмет, об’єкт і основні завдання курсу

Ситуація, що склалась в українській економіці, дає нові можливості для розвитку насамперед сфер, що пов’язані з інноваційною діяльністю. Фірми (підприємства) проводять наукові дослідження та розробляють нову продукцію з метою диверсифікації виробництва, його модернізації, створення високих технологій і сучасного виробничого потенціалу шляхом заміни машин та устаткування. Під впливом зростаючої внутрішньої і зовнішньої конкуренції інновації стають найважливішим елементом менеджменту на фірмі (підприємстві). Нові ідеї і продукти, прогресивні технології й організаційні рішення дедалі більшою мірою визначають успіх підприємницької діяльності, забезпечують виживання і фінансову стабільність фірми (підприємства). У свою чергу, інноваційна спрямованість стратегії і тактики розвитку виробництва ставить нові вимоги до змісту, організації і методики управлінської діяльності, що зумовлює необхідність формування й удосконалення специфічних форм інноваційної діяльності.

Поняття “інноваційна діяльність” досить швидко і надійно ввійшло до сучасного вітчизняного економічного лексикону. Воно означає самостійний вид діяльності підприємства, пов’язаний з управлінням процесами відновлення всіх об’єктів господарювання в ринковій економіці.

2. Суть та зміст науково-технічної діяльності

Зміст науково-технічної діяльності складають нові технічні і технологічні рішення в області засобів і предметів праці, котрі підвищують економічну ефективність виробництва, забезпечують покращення умов праці, раціональне використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, виводять наше суспільство на високі науково-технічні позиції у світі. Лише такий практичний та корисний напрям робить затрати на науку і техніку суспільно виправданими, дозволяє говорити про істинний прогрес з точки зору людини.

Становлення національного виробництва — першочергове завдання сучасного етапу економіки України, яка перебуває у стані економічної кризи. Низька конкурентоспроможність продукції, зумовлена низькою якістю товарів і високою матеріало- та працемісткістю їх спричинила спад виробництва. Вихід з цієї ситуації більшість економістів вбачають у переведенні виробництва на якісно новий рівень, а не є завданням інноваційної діяльності.

Проте на сьогоднішній день спостерігається стійка тенденція до згортання такого виду діяльності. Причина цього найчастіше — брак у суб'єктів господарювання власних коштів на реалізацію нововведень. Досить утруднене й одержання коштів з альтернативних джерел фінансування. Тривалий термін окупності і низька ефективність вкладення коштів при фінансуванні інноваційних проектів стримують їх фінансування. Застосування високих технологій передбачає широке використання патентних інновацій, ідеться про винаходи, промислові зразки, корисні моделі.

3. Суть та основні види інноваційної діяльності

Інновація— кінцевий результат упровадження нововведення з метою зміни об’єкта управління й одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту.

По-друге, нововведення можуть розроблятися як для власних потреб (з метою впровадження у власному виробництві або для накопичення), так і на продаж. На «вході» фірми як системи будуть нововведення, що можуть відразу впроваджуватися у форму інновацій, або просто накопичуватися, чекаючи свого часу для впровадження. На «виході» фірми будуть тільки нововведення як товари.

По-третє, неправомірно в поняття «інновації» включати розроблення інновації, її створення, упровадження і дифузію. Ці етапи належать до інноваційної діяльності як процесу, результатом якого можуть бути нововведення або інновації.

Основними критеріями класифікації інновацій мають бути ті, що враховують:

а) комплексність набору класифікаційних ознак для аналізу і кодування;

б) можливість кількісного (якісного) визначення критерію;

в) наукову новизну і практичну цінність запропонованої ознаки класифікації.

Наведена класифікація охоплює, на наш погляд, усі аспекти інноваційної діяльності. Для спрощення управління інноваційною діяльністю на основі зазначеної класифікації інновації кодують.

Кодуванняможе бути укрупненим (з одним знаком для ознаки) і детальним (з двома і більше знаками для ознаки). Кодування інновацій можливе в рамках країни й у світовому масштабі. У цьому випадку на початку коду вказується код країни, галузі, фірми. Кодування дає змогу автоматизувати процес пошуку й переробки, добору, що дає значний ефект і активізує інноваційну діяльність.

4. Сутність поняття "організація". Системний підхід до вивчення організації

Застосування системного підходу до дослідження організацій можливо в двох різних варіантах, коли організація розглядається як закрита або як відкрита система.

Звичайно дослідники вважають організацію закритою системою, хоча декларують необхідність вивчення організації в тісній взаємодії із зовнішнім середовищем. Як правило, дослідники і практики, розглядаючи окремі структурні одиниці організації та займаючись проблемами управління і застосування владної дії керівників і підлеглих і ін., лише частково враховують вплив зовнішнього оточення, не замислюючись про те, що організація є невід'ємною частиною зовнішнього середовища.

Але у разі підходу до організації як до закритої, самодостатньої системи, вплив зовнішнього оточення враховується у вигляді дії окремих чинників, що впливають і навіть змінюють внутрішню структуру організації.

Якщо організація розглядається як відкрита система, вона органічно вписується в зовнішнє оточення і вважається її підсистемою.

Таким чином, основою системного підходу є визнання цілісності складних об'єктів, його меж і наявності у нього внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Загальна теорія систем поширює ці основні ознаки на все системні об'єкти реального світу. При цьому наявність у всіх системних об'єктів подібних властивостей називається ізоморфізмом.

5. Визначення понять "наукова організація", "інноваційне підприємство".

Інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) — підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг.

Механізм інноваційного підприємства є способом організації інновацій, сукупності спонукальних мотивів, економічних форм і методів управління системою нововведень, що складається під впливом ринкової кон'юнктури та державного регулювання. Головним спонукальним мотивом запровадження інновацій стає не потенційний прибуток як результат досягнення конкурентних переваг, мінімізації витрат, а можливість створити новий ринок або нову нішу на ринку, тобто новий попит за рахунок появи на ринку принципово нових продуктів або диференціації існуючих продуктів. Економічні форми і методи управління інноваційним процесом визначаються значною мірою впливом держави.

Саме держава визначає тип і структуру економічної системи, дію фінансово-кредитних важелів, систему оподаткування, забезпечує концентрацію необхідних ресурсів, несе відповідальність за їх використання. Державне втручання в розвиток інноваційного підприємства визначає стан ринку науково-технічної продукції, співвідношення між пропозицією та попитом на результат інновацій.

Інноваційне підприємство втілює складну сукупність економічних відносин, пов'язаних із включенням відносин інтелектуальної власності в сферу матеріального виробництва. В загальноісто-ричному плані становлення інтелектуальної власності пов'язується з затвердженням авторського та патентного права, які виступають як аналог права капіталістичної власності на засоби виробництва. Адже інтелектуальна власність забезпечує товаровласникові інтелектуального продукту право розпоряджатися своїм товаром на ринку. В подальшому бурхливий розвиток науково-технічної революції, посилення інтеграції науки і виробництва викликав підвищений інтерес науковців і практиків до проблеми інтелектуальної власності, використання інтелектуальних продуктів. З'являються теорії "акумуляції наукового знання" (Д. Белл), "людського капіталу" (Е. Хаксен), "розвитку індустрії знань" (Ф. Махлуп), у яких розглядаються проблеми включення інтелектуальних продуктів у ринкові відносини з приводу відбору, оцінки та визначення критерію корисності.

6. Класифікація наукових організацій за секторами науки та типами організацій

Науково-технічна діяльність складає основу науково-технічного прогресу як поступального розвитку науки, техніки і виробництва.

7. Багатоаспектна класифікація наукових організацій

Наука України зосереджена в таких секторах:

1.академічна наука (нац. академія наук, громадські академії) тут здійснюється фундаментальні та прикладні дослідження.

2.Галузева наука (самостійні наук-дослідні інститути, конструкторське бюро, наук-вир асоціації, дослідницькі об’єднання) фундаментальні, прикладні, експериментальні дослідження.

3.Вузівська наука (наук-дос і наук-вир підрозділи).

4.Виробнича наука (конструкторські підрозділи, наук-дос сектори) самостійне здійснення наук д-ті.

5.Комерційний сектор (приватні організації).

8. Класифікація інноваційних підприємств за типами інновацій

Типологія інновацій також дає змогу розмежувати нововведення та псевдоінновації. Крім того, класифікація інновацій за базовими ознаками та іншими характеристиками використовується під час прийняття управлінських рішень щодо інвестування нововведень.

Кількість класифікаційних ознак залежить від критеріїв, використовуваних для типології інновацій. У результаті одна й та сама інновація може бути віднесена до кількох типів. Технологічні — нові технології виробництва старих чи нових продуктів, упровадження інформаційних систем, нових джерел енергії. Технологічні нововведення — це зміни перш за все в засобах і методах організації виробництва.

Продуктові — створення нових товарів, що споживаються у сфері виробництва (засоби виробництва) чи у сфері споживання (предмети споживання).

Організаційно-управлінські — нові методи й форми організації всіх видів діяльності підприємства та їх об'єднань: нові методи управління персоналом, системи стратегічного планування, прогнозування, моделювання процесів виробництва, постачання, збуту, нові організаційні структури.

Економічні — нововведення у фінансовій та бухгалтерській сферах діяльності, мотивації та оплати праці, оцінка результатів діяльності.

Соціальні — нові форми активізації людського чинника, включаючи процес зміни умов праці, культурних, екологічних та політичних аспектів, зміна способу життя в цілому.

Юридичні — нові нормативно-правові документи, що визначають та регулюють усі види діяльності підприємств, організацій та фізичних осіб, створюючи відповідні умови для розвитку. Деякі автори відносять юридичні інновації до соціальних.

На відміну від матеріально-технічних, соціальні нововведення мало вивчені і мають свої особливості. Деякі з них розглянемо детальніше.

Насамперед слід зазначити, що соціальні нововведення мають тісний зв'язок з конкретними суспільними відносинами, рівнем культури [104]. Тому одні й ті самі інновації можуть виявляти себе по-різному навіть у країнах близьких за соціальним устроєм, у різних регіонах країни.

По-друге, спостерігається велика залежність використання інновації від групових і особистих якостей користувачів, поведінки робітників, що впливає на втілення нововведення в організації. Крім того, важко підраховувати ефективність інновації, особливо, коли йдеться про новий зразок поведінки, ділової культури.

9. Поняття організаційної структури наукової організації

Організаційна структура НДДКР— це сукупність наукових, конструкторських, проектних, технологічних та інформаційних підрозділів (лабораторій, відділів, секторів, груп), які здійснюють основну творчу діяльність, спрямовану на створення інтелектуального продукту — інновацій, а також виробничих, допоміжних і управлінських підрозділів, які забезпечують виконання планів НДДКР та реалізацію створених інновацій.

Одна з основних проблем управління інноваційною діяльністю у великих промислових фірмах полягає, з одного боку, в поєднанні рентабельного виробництва і поліпшення освоєння продукції, а з іншого — в активному проведенні НДДКР, підтримці науково-технічного наробку на перспективу, швидкому відновленні асортименту продукції, що випускається, і застосовуванні нових технологій.

Необхідність поєднання масового виробництва та інтенсивної інноваційної діяльності висвітила цілий ряд організаційно-управлінських проблем, в основі яких лежать розбіжності між якісними характеристиками стабільних виробничих та інноваційних процесів і відповідно підходами до управління ними.

Серед цих проблем: питання взаємодії різних форм організації виробничо-господарської діяльності в рамках корпорації; застосування різних систем управління; формування організаційних структур відповідного типу; міжфункціональна взаємодія всіх елементів інноваційного процесу; визначення ролі і місця фундаментальної науки в комерційній фірмі. Вважається, що для успішної діяльності у сфері наукових досліджень важливо не допускати старіння організаційних структур і забезпечити відповідний баланс між спеціалізацією й інтеграцією в роботі.

10. Поняття організаційної структури інноваційного підприємства

На практиці структури підрозділів НДЦКР різноманітні залежно від типу проведення досліджень, інноваційних програм і проектів, чисельності персоналу, організаційних форм діяльності.

Найважливіший критерій при виборі варіанта організаційної структури — мінімальна кількість ієрархічних рівнів, тобто організаційна структура має бути якомога плоскішою, що знижує витрати на управління, а прийняття рішень наближається до рівня, на якому виконується. Для успішної діяльності підрозділів НДДКР необхідна проста і досить гнучка організаційна структура, здатна реагувати на зміни середовища.

В організаційній структурі підрозділів НДДКР найважливіші її два основні аспекти: горизонтальна структура, що показує групування науковців у блоки, і вертикальна структура, що визначає відносини між рівнями управління, показує їхню взаємодію.

Слід підкреслити, що формування раціональної організаційної структури інноваційного процесу досить складний і відповідальний, оскільки саме цей чинник має великий вплив на ефективність НДДКР, на його кінцеві результати.

Організаційна структура НДДКР має відповідати таким вимогам:

o Бути адекватною основним цілям НДДКР і її стратегії.

o Орієнтуватись на перспективи розвитку інновацій і вивчення світових тенденцій попиту.

o « Володіти гнучкістю, здібністю адаптуватись до нових цілей і завдань.

o Сприяти підвищенню якості виконання дослідних і проектних програм, рівню стандартизації та уніфікації створюваних об'єктів нової техніки, продукту.

o Створювати умови для найраціональнішого розподілу і кооперації праці між підрозділами й окремими виконавцями НДДКР.

• Не допускати необгрунтованого паралелізму і дублювання роботи.

o Забезпечити можливість використання раціональної технології досліджень і розробок (пошук нових ідей, методів проведення експериментів тощо).

o Забезпечити можливість раціонального і рівномірного завантаження всіх основних категорій виконавців НДДКР.

o Сприяти економії всіх видів ресурсів у сфері як створення нових товарів, так і виробництва й реалізації.

Під час інноваційного процесу його організаційна структура зазнає різних змін, модифікується.

11. Фактори формування організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства

Головними елементами організаційної структури у великих корпораціях є: науково-дослідні (технічні) центри (НТЦ) фірми і лабораторії виробничих відділень.

Виробничі відділення — стратегічні господарські центри (СГЦ) — внутрішньофірмові організаційні одиниці, до складу яких входять: заводи, цехи, що випускають аналогічну або споріднену продукцію, науково-дослідні лабораторії, які обслуговують потреби тільки даного відділення і ведуть прикладні дослідження і дослідно-конструкторські розробки за тематикою відділення. Наукові підрозділи всередині корпорації організуються за двома ознаками: за спеціалізацією по тематиці і завданнями фірми, що випливають з її стратегічних цілей.

Головний науковий центр фірми (центральна науково-дослідна лабораторія) (НДЛ, або НТЦ) провадить фундаментальні та проблемні дослідження, здійснює загальний науковий контроль за діяльністю виробничих відділень, координує тематику їхніх робіт, дає консультації, надає для користування унікальне наукове устаткування і т. д.

Типової схеми побудови науково-дослідного (технічного) центру не існує.

Вибір конкретної схеми залежить від обсягу досліджень, специфіки продукції, ступеня диверсифікованості виробництва, ступеня комп'ютеризації й інших чинників.

12. Принципи побудови та вдосконалення організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства

13. Характеристика лінійного типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

Лінійний тип організаційної структури, у правління характеризується лінійними формами зв'язку між ланками управління. Суть лінійного управління полягає в тому, що очолює кожний виробничий підрозділ керівник (орган), який здійснює всі функції управління. Кожний працівник підрозділу безпосередньо підпорядковується тільки цьому керівнику (органу). В свою чергу останній є підзвітним вищому органу. Підлеглі виконують розпорядження тільки свого безпосереднього керівника. Вищий орган (керівник) не має права віддавати розпорядження робітникам, минаючи їх безпосереднього керівника (тобто реалізується принцип єдності керівництва) ст. 2. На цій основі створюється ієрархія даної системи управління (наприклад, майстер дільниці, начальник цеху, директор підприємства). Окремі спеціалісти допомагають лінійному керівникові збирати та обробляти інформацію, аналізувати господарську діяльність, готувати управлінські рішення, але самі вказівок та інструкцій керованому об'єкту не дають. Така схема підпорядкування і звітності основа лінійного управління. При цьому ланки лінійного управління в цілому відповідають ланкам виробництва, між якими встановлюються прості та чіткі взаємозв'язки.

До переваг організаційної структури управління можна віднести:

• єдність розпорядництва, простоту та чіткість підпорядкування;

• повну відповідальність керівника за результати діяльності підлеглих йому підрозділів;

• оперативність у прийнятті рішень;

• погодженість дій виконавців;

• одержання нижчими ланками погоджених між собою розпоряджень і завдань.

Як недоліки цього найпростішого виду структур управління можна назвати:

• велике інформаційне перевантаження керівника, величезний потік документів, множинність контактів з підлеглими, вищими і суміжними ланками;

• високі вимоги до керівника, який має бути висококваліфікованим фахівцем, що володіє великими різнобічними знаннями і досвідом з усіх функцій управління і сфер діяльності, які здійснюють підлеглі йому працівники;

• структура може бути пристосована тільки до вирішення оперативних і поточних завдань;

• структура не гнучка і не дає змоги вирішувати завдання, обумовлені умовами функціонування, які постійно змінюються.

Лінійна організаційна структура управління застосовується, як правило, лише в низових виробничих ланках (у групах, бригадах тощо), а також на малих підприємствах у початковий період їхнього становлення.

14. Характеристика функціонального типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

Для функціональної структури управління характерне створення структурних підрозділів, кожен з яких має свої чітко визначені, конкретні завдання й обов'язки. Отже, в умовах даної структури кожен орган управління, а також виконавець спеціалізуються на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Створюється апарат фахівців, що відповідають тільки за визначену ділянку роботи.

В основі функціональної структури управління лежить принцип повного розпорядництва: виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції обов'язкове для підрозділів.

Переваги функціональної структури управління можна звести до такого:

• висока компетентність фахівців, що відповідають за виконання конкретних функцій;

• спеціалізація підрозділів на виконанні визначеного виду управлінської діяльності, ліквідація дублювання у виконанні завдань управління окремими службами.

Як недоліки цього виду організаційної структури управління можна назвати:

• порушення принципом повноправного розпорядництва принципу єдиноначальності;

• тривала процедура прийняття рішень;

• труднощі підтримки постійних взаємозв'язків між різними функціональними службами;

• зниження відповідальності виконавців за роботу, оскільки кожен виконавець одержує вказівки від кількох керівників;

• неузгодженість і дублювання вказівок і розпоряджень, які одержують виконавці «зверху»;

• кожен функціональний керівник і функціональний підрозділ ставлять свої питання на перше місце, не погоджуючи їх з необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей.

15. Характеристика тематичного типу організаційної структури: суть, переваги, недоліки

Структура, організована за продуктовою чи технологічною ознакою (тематичний тип структури) надійно орієнтує служби НДДКР на вимоги і проблеми виробництва, збуту і змушує працівників НДДКР орієнтуватися на кінцевий результат. Основні переваги такої структури в тому, що підвищується особиста відповідальність керівництва і творчих спеціалістів за своєчасне та якісне виконання роботи відповідно до теми; збільшується ймовірність появи принципово нових ідей, можливість сумісництва етапів розробки, організації їх виконання за паралельно-послідовною схемою, можливість уніфікації конструкторсько-технічних рішень у рамках виконання певної теми. Однак і тематичній структурі притаманні недоліки. Перш за все підвищена увага до даного напряму розробки породжує небезпеку недооцінки довгострокових і функціональних досліджень, а також труднощі в підвищенні кваліфікації персоналу; виникає нерівномірність завантаження лабораторного устаткування й експериментальної бази; відносно низька інтенсивність використання ресурсів у зв'язку з неможливістю повного завантаження спеціалістів вузького профілю та ін. Саме таку структуру мав підрозділ НДДКР фірми «Дженерал електрик», що розробляє радіорелейні системи.

16. Сутність та різновиди матричної організаційної структури. Доцільність застосування

Матричну організаційну структуру можна з успіхом використовувати на різних етапах циклу розробки нового проекту в міру просування від одного виду робіт до інших (фінансування ідеї, розробка зразка, експериментальні роботи і т. д.). Існують два види матричної структури: проектно-матрична і функціонально-матрична. В організації з проектно-матричною структурою співробітники функціональних підрозділів безпосередньо підпорядковуються керівникові проекту (теми) на весь час його виконання. Керівник розподіляє завдання всім виконавцям, координує і контролює їх діяльність, тобто єдиноначально здійснює загальне керівництво роботами за темою (проектом). Керівник функціонального підрозділу подає своїм працівникам необхідну методичну допомогу, розподіляє спеціалістів за напрямами роботи тощо.

Проектно-матрична структура використовується тоді, коли організація виконує обмежену кількість складних і різних проектів, що відрізняються один від одного. Найбільш широко проектно-матрична структура використовується на підприємствах аерокосмічної, хімічної, електронної, фармацевтичної промисловості. Уже в середині 80-х років матричні форми управління НДДКР були впроваджені в таких фірмах, як «ІБМ», «Дженерал електрик», «Америкен ціанамід», «Тексас інструменте», «ЗМ», «Монсанто кемікл» та ін. При функціонально-матричній структурі спеціалісти, які виконують роботи за темою, повністю не підпорядковуються керівнику проекту, а працюють у межах подвійного підпорядкування. Керівник проекту виконує обов'язки кваліфікованого керівника творчим напрямом виконання теми (проекту), а організацію втілення рішень забезпечують керівники функціональних відділів згідно з діючими вимогами підпорядкування. Така структура використовується у разі, коли виконується мало складних програм і багато потокових. Отже, матрична форма організаційної структури найбільше придатна для розробки специфічних інноваційних проблем, вона допускає одночасне проведення робіт різного виду на різних етапах розробок, а також здатна пристосовуватись до зміни умов в організації (фірмі). Організаційні структури НДДКР не є постійними. Існує ціла низка об'єктивних обставин, які змушують переглядати структуру, приводити її до відповідності новим завданням та змінам господарюючого суб'єкта. До основних чинників, які стимулюють зміни організаційних структур, належать:

* зміна цілей організації (фірми) та її стратегії;

* зміна тематичних напрямів здійснюваних досліджень і розробок;

* зміна технології проведення НДДКР у зв'язку з прогресом науки і техніки, розширенням сфери використання ЕОМ, переходом на іншу елементну базу;

* зміни структури тематичного плану, які ведуть до зміни кількості спеціалістів різних професій;

* зниження ефективності діяльності науково-дослідних центрів, лабораторій, що зумовлено невідповідністю їхньої структури, дублюванням функцій управління, інертністю системи та ін.

17. Вимоги до раціональної організаційної структури наукової організації та інноваційного підприємства

формування раціональної організаційної структури інноваційного процесу досить складний і відповідальний, оскільки саме цей чинник має великий вплив на ефективність НДДКР, на його кінцеві результати. Організаційна структура НДДКР має відповідати таким вимогам: o Бути адекватною основним цілям НДДКР і її стратегії.

Орієнтуватись на перспективи розвитку інновацій і вивчення світових тенденцій попиту.

Володіти гнучкістю, здібністю адаптуватись до нових цілей і завдань.

Сприяти підвищенню якості виконання дослідних і проектних програм, рівню стандартизації та уніфікації створюваних об'єктів нової техніки, продукту.

Створювати умови для найраціональнішого розподілу і кооперації праці між підрозділами й окремими виконавцями НДДКР.

Не допускати необґрунтованого паралелізму і дублювання роботи.

Забезпечити можливість використання раціональної технології досліджень і розробок (пошук нових ідей, методів проведення експериментів тощо).

Забезпечити можливість раціонального і рівномірного завантаження всіх основних категорій виконавців НДДКР. Сприяти економії всіх видів ресурсів у сфері як створення нових товарів, так і виробництва й реалізації. Під час інноваційного процесу його організаційна структура зазнає різних змін, модифікується.

18. Необхідність вдосконалення організаційної структури наукових організацій

Серцевиною інноваційної діяльності на підприємстві є освоєння (комерціалізація) нових видів продукції або методів її виробництва, доставки і реалізації. Визначаючи напрями інноваційної діяльності, керівництво фірми вирішує, на чому зосереджувати увагу: на продуктових чи технологічних інноваціях. При цьому важливо, хто є «ініціатором» інновації: споживач, постачальник чи конкурент.

Інноваційна діяльність у повному обсязі має комплексний, системний характер і охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів, кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об'єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення інженерно-технічних об'єктів, інформаційну та маркетингову діяльність. Усе це створює прогресивні умови для інноваційного розвитку та активізації інноваційних процесів. Тобто інноваційна діяльність розглядається як сукупність робіт, які виконуються певними організаційними структурами від зародження ідеї, її розроблення і до комерціалізації в умовах конкуренції. Слід зазначити, що інноваційна діяльність, як і будь-яка інша, потребує організаторських здібностей. Упровадження інновації у життя — складна і цілеспрямована праця, яка покладає на виконавців додаткові обов'язки: бути завзятими і наполегливими. Якщо ці якості відсутні, то ніякий талант і ніякі знання не допоможуть.

В умовах реформування української економіки виникла проблема пошуку фінансових джерел активізації інноваційної діяльності — прийняття відповідних законів, надання пільг, створення приватного капіталу, стимулювання припливу в науку талановитої молоді, оновлення наукових кадрів через удосконалення системи оплати праці та відродження престижу професії науковця. Це зумовлено тим, що, як свідчать статистичні дані, масштаби інноваційної діяльності в Україні згортаються. Сприятливішими для впровадження інновацій були умови на великих промислових підприємствах, що мають належну матеріально-технічну базу.

19. Склад та основні завдання академічного сектору науки України

Головною ознакою процесів, що відбуваються у сучасному світі, є глобальна інтеграція економіки, політики, науково-технологічної сфери, природоохоронної діяльності і соціального добробуту. Україна як незалежна держава живе у взаємопов’язаному та взаємозалежному світі.

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу — одна з ознак нашого часу.

Загальна чисельність наукових працівників в Україні складає майже 200 тис. осіб, серед них 4,1 тис. докторів наук, 18,9 тис. — кандидатів наук. Незважаючи на деяке скорочення наукових кадрів, Україна залишається серед розвинутих країн Європи за показниками насиченості економіки науковими кадрами.

Історичний розвиток науки в Україні впродовж ХХ сторіччя призвів до її структуризації на окремі сектори, які вирішують наукові проблеми фундаментального пошукового та прикладного характеру. На сьогодні наукові дослідження в Україні виконуються:

— науковими установами Національної академії наук України (НАНУ) та інших державних галузевих академій — академічний сектор науки;

— науковими та педагогічними закладами освіти — освітянський сектор науки;

— науковими підрозділами відомств, підприємств та організацій різних галузей народного господарства України — галузевий та заводський сектори науки.

Завдання, які стоять перед кожним із цих секторів науки, різні. Так, якщо академічний сектор науки займається фундаментальними та пошуковими проблемами і, в незначній мірі, вирішенням прикладних проблем, то виробничий сектор науки виконує виключно прикладні розробки (створення та впровадження конкретних технологій, систем, приладів тощо).

Окремо виділяється вузівський сектор науки, який здійснює як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Причому, завдяки постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрово.

Головну роль у реалізації прогнозів розвитку перспективних технологій на сьогодні відіграють наукові колективи академічних інститутів та вищих навчальних закладів. Спад виробництва, в першу чергу, призвів до послаблення заводського сектора науки та скорочення кількості заводських наукових структур (науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій тощо).

20. Структура та склад НАН України

Загальна кількість працюючих в НАН України за станом на 01.01.2009 складала 43211 чол., в тому числі 19818 наукових працівників. Серед них 2599 докторів наук та 8171 кандидат наук. Середній вік наукових працівників становив 50,2 року, докторів наук – 62,2 року, кандидатів наук — 51,4 року.

Персональний склад. За станом на 01.03.2009 до складу НАН України входять 207 дійсних членів (академіків), 378 членів-кореспондентів та 123 іноземних члена.

В НАН України функціонують 3 секції (фізико-технічних і математичних наук; хімічних і біологічних наук; суспільних і гуманітарних наук), що об’єднують 14 відділень наук: математики; інформатики; механіки; фізики та астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; ядерної фізики та енергетики; хімії; біохімії, фізіології і молекулярної біології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства. В Академії діють 6 регіональних наукових центрів подвійного з Міністерством освіти і науки України підпорядкування: Донецький (м.Донецьк), Західний (м.Львів), Південний (м.Одеса), Північно-східний (м.Харків), Придніпровський (м.Дніпропетровськ), Кримський (м.Сімферополь) та Інноваційний центр по м.Києву.

Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них наукові установи. В структурі НАН України діють національні заклади — Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського, Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут», Національний історико-археологічний заповідник "Ольвія", Національний ботанічний сад ім. М.М.Гришка, Національний дендрологічний парк „Софіївка”, Національний науково-природничий музей, Національний музей народної архітектури та побуту України, Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника.

До структури НАН України входять також організації дослідно-виробничої бази (дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, обчислювальні центри). Всього на цей час в НАН України діють 173 наукові установи та 49 організацій і підприємств дослідно-виробничої бази.

21. Характеристика НДІ як основної організаційної структури НАН України

Досвід роботи науково-технічних комплексів показав, що у випадках впровадження принципово нових технологій необхідні спеціальні заходи для підготовки виробництва до освоєння нововведень. Для вирішення цієї нової проблеми в академічних науково-технічних комплексах були створені нові спеціальні підрозділи — «інженерні центри». Кожний з них нараховував від 50 до 250 чоловік — відомих учених І кваліфікованих інженерів, мав у своєму розпорядженні необхідні потужності дослідницької, конструкторсько-технологічної І дослідно-виробничої бази. Чітко визначився профіль спеціалізації кожного центра. Так, у науково-технічному комплексі «Інститут електрозварювання ім. Е.О Патона» діяли Інженерні центри зварювання тиском, електронно-променевої технології, роботизації виробництва зварених конструкцій, електрошлакової технології, захисних ущільнюючих покрить, металообробки вибухом; у НТК «Інститут кібернетики Ім. В.М. Глушкова — інженерний центр мікроелектроніки, у НТК «Інститут надтвердих матеріалів» — інженерний центр по розробці устаткування високих тисків і температур для одержання нових матеріалів.

22. Використання нових форм організації досліджень в НАН

Основними напрямами інноваційної діяльності НАН України є:

· виконання дослідно-конструкторських робіт з залученням мережі організацій дослідно-виробничої бази НАН України, які, в основному, є небюджетними структурами зі статусом державних підприємств, що дозволяє залучати кредитні та інвестиційні ресурси для створення виробництва інноваційної продукції;

· діяльність технологічних парків, створених за участю наукових установ НАН України;

· впровадження науково-технічних розробок шляхом виконання господарських договорів та контрактів з вітчизняними та іноземними замовниками;

· виконання науково-технічних (інноваційних) проектів, які фінансуються НАН України;

· участь установ НАН України в реалізації Державних цільових науково-технічних програм.

23. Діяльність дослідно-виробничої бази наукових установ НАНУ

Впровадження науково-технічних розробок у виробництво як на галузевих підприємствах, так і на власній виробничій базі має стати в перспективі одним із суттєвих додаткових джерел фінансування діяльності установ НАН України. Необхідне створення на державному рівні відповідних умов для залучення інвестиційних коштів і пільгового кредитування, забезпечення максимальної сприйнятливості розвитку науки і техніки для підприємств-замовників наукоємної продукції. У сучасних економічних умовах розробники повинні керуватися такими критеріями ефективності від впровадження технологій, як реальний прибуток, конкурентоспроможність, якість продукції, вивчати ринки збуту як в нашій країні, так і за кордоном, активно співпрацювати з підприємствами-споживачами, знаходити додаткові джерела фінансування. Необхідне вдосконалення законодавчої бази з питань передачі технологічних розробок у виробництво та захисту інтелектуальної власності.

За роки кризи саме дослідно-виробнича база Академії і всієї української науки постраждала найбільш вагомо. Це зрозуміло, тому що вона практично всі засоби для свого існування отримувала, виконуючи замовлення промисловості, а саме це джерело було перекрито внаслідок кризи в економіці У результаті академічні інститути були відкинуті назад, І ступінь їхньої готовності до роботи в ринкових умовах зменшилася.

Є сенс простежити долю дослідно-виробничої бази НАН України, насамперед у драматичні роки кризи наукової системи.

Дослідно-виробнича база Академії наук України створювалася наприкінці 1970-х -початку 80-х років як відповідь на виклик інтенсифікувати науково-технічний розвиток І перебороти горезвісну проблему «упровадження», характерну для радянської економіки Наукознавці й організатори науки неодноразово вказували, що найбільш слабкою ланкою в системі «фундаментальні дослідження — прикладні дослідження — науково-технічні розробки — створення дослідах зразків — виробниче освоєння» є етап «науково-технічних розробок, на які в країні витрачалося 30-40% всіх асигнувань на науку, але й це не дозволяло в достатній мірі використовувати досягнення фундаментальних і прикладних наук У ситуації того часу упроваджувалося всього 30% закінчених наукових досліджень і виконаних винаходів. Академія наук України мала значний запас нововведень, що не отримали широкого застосування в галузях народного господарства, а ті з них, що знайшли застосування в промисловості, використовувалися в дуже обмежених масштабах: 80% нових розробок упроваджувалися тільки на одному підприємстві, менш 20% — на 3-4 підприємствах І тільки 0,6% — на п'ятьох і більш підприємствах Тому Академія наук обрала шлях посилення дослідно-експериментальних баз академічних інститутів, зміцнення конструкторських і технологічних служб у науково-виробничих об'єднаннях, з якими вона співробітничала.

24. Сутність та особливості наукової діяльності у вузах України

Вузівський сектор науки, який здійснює як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Причому, завдяки постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрово.

Та все ж мережа наукових установ в Україні є досить розгалуженою системою, до якої входять організації різних типів, що забезпечують розвиток перспективних технологій у всіх галузях економіки. В 1999 році наукові дослідження виконували 1506 організацій, серед яких 52% складали науково-дослідні інститути, 16% — конструкторські організації, 1% — дослідні заводи, 4% — проектні організації, 11% — науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів, 6% — науково-дослідні організації промислових підприємств.

Загалом у різних галузях економіки нині працює близько 23 тисяч науковців вищої кваліфікації (докторів та кандидатів наук), 70% яких безпосередньо беруть участь у науково-технічній діяльності. Із загалу докторів та кандидатів наук, зайнятих науковою діяльністю, понад половина (54%) працює у вищих навчальних закладах, майже третина (28%) — в академічних установах, решта (18%) — в галузевих та заводських наукових підрозділах.

25. Проблеми комерціалізації наукових досліджень та забезпечення трансферу технологій у вузах України

комерціалізація науково-технічної продукції — це не просто акт купівлі-продажу. Комерціалізація науково-технічної продукції є процесом, який починається з моменту її створення. Саме розгляд комерціалізації як процесу допомагає розкрити механізми цього процесу, використання яких зробить його ефективнішим.

Найважливішим елементом цього процесу є охорона і комерціалізація інтелектуальної власності. Річ у тому, що створена технологія (за умови її технічної винятковості і затребуваності ринком) набуває комерційної цінності тільки в двох випадках: якщо підтверджені виняткові (монопольні) права на її використання (патент на винахід, свідоцтво на корисну модель і ін.) або якщо технологія містить ноу-хау.

Справедливо вважаючи, що "самостійна" ліквідність технології на українському ринку невисока, пропонуємо схему трансферу, побудовану на ідеї з'єднання чотирьох ресурсів: технології, виробництва, фінансів, менеджменту. Університет як власник патенту може виступати в цій схемі постачальником одного з найважливіших ресурсів — науково-технічної продукції, а своєрідним каталізатором процесу інтеграції є Інноваційне агентство, Центр трансферу технологій або Венчурний фонд. Досвід зарубіжних університетів свідчить про доцільність для власників ОІВ активного використання в ланцюжку їх комерціалізації фірм, що спеціалізуються в області трансферу технологій. Разом з тим, для успішної діяльності в цій області ВУЗ повинен мати в своєму розпорядженні власний компетентний структурний підрозділ для проведення первинних робіт по виявленню, оцінці комерціалізуємості і закріпленню прав організації на результати науково-технічних розробок.

Основним завданням взаємодії відділу комерціалізації із замовником НІОКР є розділення прав на охороноздатні результати виконуваних робіт і закріплення цього розділення в договорі на виконання робіт.

26. Інтеграція у вузах навчальної та наукової роботи

Активізація навчально-пізнавальної діяльності студентів завжди визнавалася однією із найважливіших дидактичних проблем вищої школи. Вона базується на теоретичній концепції активізації пізнавальної діяльності, головною метою якої є формування активності особистості у навчанні. Пізнавальну активність особистості розглядають як засіб задоволення її духовних потреб, інтересів, самовираження та самореалізації. Одночасно її активізація вважається важливою умовою удосконалення навчально-виховного процесу школи та вузу, оскільки пізнавальна активність стимулює розвиток самостійності, ініціативності, відповідальності, творчий підхід того, хто навчається, до оволодіння змістом освіти, формує готовність до самоосвіти. З цього випливає необхідність та важливість подальшої розробки проблем активізації пізнавальної діяльності, адже ті якості, які здатна формувати пізнавальна активність, розглядаються сьогодні як необхідні риси майбутніх фахівців, готових до професійної діяльності у сучасному суспільстві.

Визначено потенціал інтеграції наукових знань, яка відбивається у структурі навчальних дисциплін, з точки зору активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів.

27. Розвиток галузевого сектору науки України

28. Сутність технологічного трансферу, його основні форми та способи реалізації

На сучасному етапі зростає проблема трансфера результатів науково-дослідних дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) і визначається тим, що державні лабораторії, галузеві інститути й університети всього світу все більше непокоїть прикладне технологічне використання результатів своїх досліджень. Сама по собі проблема в передаванні технологій залишається новим явищем в галузі оборонної промисловості.

Технологічні інновації відіграють велику роль в забезпеченні стійкого економічного зростання, перетворюючи діяльність нації й технології в найбільш високу продуктивність праці та інші показники економічного зростання. При цьому підвищується якість життя, створюються нові робочі місця та вирішуються інші економічні проблеми, які постають перед кожною державою.

Комерціалізація технологій являє собою процес, за допомогою якого результати НДДКР вчасно трансформуються в продукти і послуги на ринку. Цей процес вимагає активного обміну ідеями і думками, як за технологіями, так і з питань ринку. Результати процесу комерціалізації приносять вигоди не тільки у виді повернення інвестицій у НДДКР, але й у виді збільшення обсягу продукції, підвищення її якості і зниження ціни, допомагають визначити потреби до утворення і перенавчання кадрів для забезпечення вже існуючих і виникаючих місць на ринку. Саме комерціалізація технологій часто є головною рушійною силою, що викликає створення нових і омолодження старих секторів промисловості.

Трансфер технологій – це застосування знань, цільове їх використання, особливо складний вид комунікації, який вимагає злагоджених дій двох і більш індивідуумів або функціональних осередків, розділених структурними, культурними та організаційними бар’єрами.

29. Роль бізнес-інкубатора в організації технологічного трансферу

Інкубатор являє собою найбільш ефективну форму організаційної підтримки малих підприємств на початковій стадії їхнього розвитку. Базовою концепцією, покладеної в основу визначення інкубатора, є створення інструментарію для реалізації підприємництва.

Стартові гроші — не єдиний дефіцитний ресурс для знову виникаючих компаній. В останні роки дрібному бізнесу надається практично всі асортименти послуг, необхідний для його становлення. Ідея повного забезпечення дрібних фірм всім необхідним знайшла вираження в організації "інкубаторних" програм. Головне призначення "інкубаторів" — первісна підтримка дрібного, переважно інноваційного, підприємництва, допомога схованим підприємцям, які хочуть, але не можуть почати власну справу.

Бізнес-Інкубатор як одна з форм такої підтримки значно полегшує розвиток нових фірм. У різних закордонних джерелах інкубатори йменуються по-різному, наприклад "інноваційний центр", "підприємницький центр", "технологічний бізнес-центр" і ін. Однак відмінною рисою даної форми організації є те, що в першу чергу така структура займається розвитком не конкретного товару, а незалежного господарюючого суб'єкта.

Між бізнес-інкубаторами є серйозні розходження, що робить практично неправомірним універсальний підхід при утворенні розглянутих структур. Представляється доцільним відзначити, що детальна розробка нормативних засновницьких документів при створенні бізнес-інкубаторів, навіть у країнах з більшим досвідом функціонування цих структур, практично не гарантує їхнього ефективного функціонування. Можна привести масу прикладів, коли через поточну практичну діяльність управлінського блоку бізнес-інкубатора він фактично втрачав властиві йому якості й деградував у звичайний діловий або комерційний центр із більшим, але досить стабільним набором функціонуючих у ньому фірм.

30. ТНК як суб'єкт інноваційної діяльності наднаціонального рівня. Організаційна структура ТНК

Аналіз інноваційної діяльності транснаціональних корпорацій дозволив виділити три принципово відмінні форми організації НДДКР: послідовну (поетапне здійснення дослідницької діяльності у причетних до неї структурних підрозділах), паралельну (проведення якомога більшої кількості робіт із проекту одночасно у декількох підрозділах) та інтегровану (поряд із традиційними функціональними і виробничими підрозділами створюються проектні цільові групи на чолі з їх лідером, що виконує не лише інтегруючу, але й мотивуючу та розвиваючу ролі). Інтегрована форма властива таким провідним корпораціям як Boeing, Hewlett Parkard, Digital Eguipment, ATT, GM і ін. і відзначається наступними перевагами: скорочення часу впровадження інноваційних проектів на 30-70%, зменшення кількості конструкторських помилок на 65-80%, підвищення якості виконання рішень на 200-600%. При цьому створюється творча атмосфера в колективі і зменшується опір інноваціям.

Пріоритети корпорацій США виглядають таким чином: інформаційні технології (близько 20%), аерокосмічна галузь (12%), автомобілебудування (11%). У європейських корпораціях ці пріоритети виглядають по іншому: електротехніка (15%), автомобілебудування (13%), інформаційні технології (11%). Провідним науково-технологічним пріоритетом японських ТНК є: електроніка (18,5%) за ними слідують електротехніка (11%) і автомобілебудування (9%). Зазначені зміни пов’язані із прагненням транснаціональних корпорацій використати можливості державної підтримки (у відповідних країнах) фінансування науково-дослідних та дослідницько-конструкторських розробок з урахуванням національних конкурентних переваг.

31. Організаційні моделі інноваційної діяльності в ТНК:

Модель інноваційного процесу повинна забезпечувати користувача прогнозними та плановими значення показників, не тільки економічної ефективності а й соціального, екологічного та науково-технічного ефекту. Доцільно також враховувати вплив зовнішнього середовища, зокрема конкурентоспроможність та дифузію інноваційного процесу.

У моделі всебічного інноваційного розвитку основні зусилля держави спрямовані на створення умов для активної творчої діяльності жителів країни, передусім у науково-технічній сфері. Підтримка інноваційної діяльності тут полягає не в наданні податкових пільг, а в стимулюванні розвитку інноваційної інфраструктури (технополіси, технопарки), що прискорює реалізацію сучасних досягнень світового науково-технічного процесу.

Проте реалізація моделі усебічного інноваційного розвитку потребує продуманих заходів організаційно-економічного характеру для повноцінної реалізації ресурсного й інтелектуального потенціалу країни (в тому числі в розрізі специфіки регіонів). На наш погляд, це має охоплювати:

1) фінансування розвитку сучасної інноваційної інфраструктури; активну підтримку процесів розбудови транспортних та комунікаційних мереж, особливо інформаційних, з можливостями широкого доступу суб’єктів інноваційної діяльності до загальносвітового банку знань;

2) окреслення пріоритетів інноваційної діяльності в регіонах з огляду на їх ресурсну базу, накопичений інноваційний потенціал та з метою вирівнювання диспропорцій у соціально-економічному розвитку;

3) сприяння міжнародній науково-технічній кооперації, зокрема через участь у спільних науково-технічних та дослідницьких проектах, які надають доступ до високих сучасних технологій, заохочення іноземних інвесторів до створення спільних підприємства, що виготовляють наукомістку продукцію, сприяння трансферу технологій, зокрема з найперспективніших інноваційних напрямів, впровадження міжнародних стандартів для вітчизняних виробництв, стимулювання експортно-імпортних операцій у торгівлі інноваційними товарами, послугами тощо.

32. Сутність венчурного бізнесу

Основними факторами, що сприяють розвитку венчурної індустрії, є: наявність науково-освітньої бази та потужного дослідницького сектора, потужні наукові школи; розвиненість фінансових інститутів і ринків страхового та пенсійного секторів; наявність фондового ринку; політична і макроекономічна стабільність, стале економічне зростання; стабільний попит з боку держави та приватного секторів на наукові дослідження й розробки; наявність вільного капіталу. Сьогодні більшість цих умов в Україні так чи інакше присутні, однак український венчурний бізнес знаходиться лише на стадії раннього розвитку, хоча його формування було започатковано у 1992 р. за переважної участі іноземного капіталу.

У провідних країнах розвиток венчурного бізнесу призводить до спрямування інвестицій у високоризиковану інноваційну сферу, тоді, як в Україні тенденції протилежні — існуючі венчурні фонди надають однозначну перевагу низько- та середньоризикованим короткотривалим операціям з фінансовими активами та нерухомістю й поки слабо орієнтовані на "хай-тек" технології. Аналіз декларацій управління активами венчурних фондів дозволяє виділити основні сфери інвестування: будівництво, торгівля, готельний і туристичний бізнес, переробка сільгосппродукції, страхування, інформатизація. Також в Україні практично відсутні стартові вкладення і вкладення в інновації, а переважають інвестиції в розвиток компаній. Учасниками венчурних фондів можуть бути тільки юридичні особи, тоді як приватним особам, пенсійним фондам, страховим компаніям це заборонено. Це свідчить про те, що український венчурний бізнес таким є лише формально, а насправді відсутні його важливіші характеристики – інноваційна компонента, ризикованість та класична орієнтація на інноваційні проекти, співпраця з технопарками, бізнес-інкубаторами та ВНЗ.

33. Класифікація венчурних підприємств

Венчурні фірми — гнучкі та ефективні підприємства що створені з метою апробації доробки та доведення до промислової реалізації ризиків інновацій. Вони є тимчасовими структурами, що створюються для розв'язання конкретної проблеми. Найбільше розповсюдження отримали у наукоємних галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інжинірингових розробок. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов:

— ідеї нововведення;

— суспільної потреби в реалізації цієї ідеї;

— підприємця, здатного на основі цієї ідеї організувати нову фірму;

— наявності ризикового капіталу для фінансування цієї фірми.

На відміну від інших форм інвестування венчурний бізнес відрізняється:

— фінансові засоби вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантії;

— обов'язкова пайова участь інвестора у статутному капіталі фірми, тобто ризиковий капітал виступає як пайовий внесок;

— засоби надаються на тривалий строк і на безповоротній основі.

Інжинірингова фірма здійснює оцінку вірогідної значущості, комерційної кон'юнктури і технічного прогнозування інноваційних ідей, виконує доробки і доводить нововведення до промислової реалізації, надає послуги та консультації в процесі впровадження розробки.

34. Становлення венчурного бізнесу в Україні

Розвиток венчурної індустрії України стримують наступні негативні чинники.

1. Слабка законодавча база. Термін “венчурний бізнес” уже протягом кількох років зустрічається в низці законодавчих актів України, проте досі не дано визначення суті, функцій, принципів діяльності саме венчурних фондів і венчурних фірм. Уперше функціонування венчурних фондів на законотворчому рівні передбачив Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Проте в законі йдеться лише про інвестиційні фонди, які проводять діяльність з об’єднання (залучення) грошових коштів інвесторів для отримання прибутку від вкладень у цінні папери, корпоративні права та нерухомість, тобто інвестиції у вже існуючий бізнес. Ці питання не вирішує й Закон України “Про інноваційну діяльність”, в якому передбачена тільки фінансова підтримка Державною інноваційною фінансово-кредитною установою інноваційних проектів шляхом кредитування під заставу майна, договору страхування, банківської гарантії, договору поруки тощо. Як наслідок – венчурні фонди створюються не для фінансування інноваційних проектів, а для реалізації спекулятивних схем керування власністю та використання податкових пільг, оскільки фонди не сплачують податок на прибуток.

2. Брак джерел фінансування інвестицій. Згідно з діючим законодавством, фізичні особи та інституційні інвестори (інвестиційні й пенсійні фонди, страхові компанії) не можуть інвестувати у венчурні фонди, що істотно скорочує потенційну інвестиційну базу для венчурних інвестицій, оскільки, наприклад, бурхливий розвиток венчурних фондів у США почався саме після дозволу пенсійним фондам інвестувати 10 % активів у венчурні проекти. Тому джерелами фінансування венчурних установ в Україні є вільний капітал українських ФПГ, закордонних приватних й інституційних інвесторів. Масштабну присутність останніх гальмує сумнівна репутація української венчурної індустрії та, у цілому, недостатня інвестиційна привабливість українського бізнес-середовища.

3. Слабкість фондового ринку та відсутність гарантій для венчурного інвестора, які б обмежували його ризики. Йдеться про інструменти власності з особливостями опціону – конвертовані привілейовані акції й облігації. Типовим інструментом венчурних інвестицій у США є привілейовані конвертовані акції, які на момент виходу з інвестиційного проекту конвертуються та продаються на фондовому ринку. Цей інструмент страхує інвесторів від ризиків, оскільки особливістю цих акцій є переважні права власників – при невдачі проекту прості акціонери нічого не одержують доки фірма не задовольнить вимоги власників привілейованих акцій. Звичайні привілейовані акції, закріплені українським законодавством, не дають права участі в керуванні та можуть складати лише 10% статутного фонду, що часто недостатньо для венчурного проекту. Тому єдиним інструментом венчурного інвестора в Україні залишаються звичайні акції, що не страхують вкладника від несприятливої реалізації проекту.

4. Нерозвиненість неформального сектору венчурного бізнесу, який представляють бізнес–ангели. Вони є приватними особами та здійснюють фінансування проектів на початкових стадіях їх розробки. За існуючими даними, кількість активних бізнес-ангелів у Європі оцінюється в 125 тис., а кількість здійснюваних ними інвестицій у 30–40 разів перевищує число інвестицій венчурних фондів. У США бізнес-ангели здійснюють більше 80 % інвестицій на початкових стадіях і відіграють неоціненну роль у розвитку малого бізнесу. За оцінками експертів, тільки в США у 2000 р. вони уклали 50 тис. операцій на загальну суму 40 млрд дол. В Україні професійних бізнес-ангелів поки немає, хоча вітчизняні інвестори можуть профінансувати інноваційний проект на підставі особистої зацікавленості чи дружніх відносин з інноватором. Однак ангельська мережа в Україні вже створюється. Так, у 2006 р. виникла Асоціація “Приватні інвестори України” з 50 приватних і корпоративних учасників, які вирішили об'єднати капітал для спільного фінансування перспективних проектів, але за відсутності жодної державної підтримки чи стимулювання, через високі ризики, непрофесіоналізм учасників, налагодження відносин між інвесторами й винахідниками не є успішним.

5. Погіршення ситуації в секторі генерації наукових знань. Від колишнього СРСР Україна отримала потужний науково-дослідницький сектор, який сьогодні вже не відповідає сучасним потребам країни. Наявним є недофінансування й деградація основних наукових шкіл, очевидна втрата зв'язку дослідницького сектора з реальними потребами економіки та виробництва. Вітчизняний бізнес не є замовником та реальним споживачем прикладних досліджень, як це відбувається в усьому світі, коли гроші венчурних компаній стають важливим джерелом фінансування науковців.

6. Брак на ринку венчурного інвестування “якісних” проектів, які визначаються потужною маркетинговою стратегією та потенційною місткістю ринку. Іншими важливими критеріями якості проектів є: тривалість реалізації інноваційного проекту; сильна управлінська команда; якісний бізнес-план; наявність стратегічного бачення розвитку компанії; розуміння перспектив розвитку технології, що лежить в основі бізнесу; захищеність інтелектуальної власності національними або міжнародними патентами.

Незважаючи на зазначені негативні моменти, в Україні є підстави сподіватися на успіх. Насамперед через наявність галузей, що мають потенціал зросту й велику кількість перспективних проектів, які потребують фінансування і є потенційно вигідними для венчурного інвестора. Тому нагальною потребою є необхідність виробити грамотну державну політику стимулювання венчурного бізнесу з урахуванням провідного зарубіжного досвіду. Держава має розділити з бізнесом ризики впровадження інновацій та вдосконалити законодавство зі стимулювання інноваційної діяльності, режимів роботи технопарків, автономії українських вузів.

Заходи державної підтримки розвитку венчурного капіталу діляться на прямі (конкретні механізми державної підтримки, спрямовані на збільшення пропозиції венчурного капіталу, мають форму фінансових стимулів чи державних інвестицій в акціонерний капітал і державні кредити) і непрямі (передбачають розвиток конкурентних фондових ринків, розширення спектру фінансових продуктів, розвиток довгострокових джерел капіталу, спрощення процедури формування фондів венчурного капіталу, стимулювання взаємодії між великими й малими підприємствами та фінансовими інститутами, заохочення підприємництва).

35. Бізнес-план венчурного підприємства

Особливістю функціонування венчурного підприємства є те, що протягом життєвого циклу функціонування такі підприємства, як правило, змінюють свій правовий статус. В більшості випадків, на початковому етапі венчурне підприємство реєструється як приватне підприємство. Наступна умова участі венчурного інвестора у акціонерному капіталі вимагатиме реорганізації підприємства в акціонерне товариство. У цьому випадку подальше отримання інвестором прибутку вимагатиме реалізації його частки на фондовому ринку або її продаж стратегічному чи фінансовому партнеру. Після виходу з бізнесу сторонніх інвесторів, фірма знову може прийняти форму приватного підприємства.

Якість бізнес-плану дуже важливо для того, щоб привернути увагу потенційних інвесторів. Це особливо важливо для починаючих підприємців, у яких ще немає послужного списку в області управління бізнесом взагалі й керування венчурним підприємством зокрема.

Бізнес-план повинен не тільки мати правильний зміст, але й правильно структурований. Розділи бізнес-плану повинні бути логічними й чітко виділеними.