Економіка зарубіжних країн, теоретичні аспекти

1. Чи впливають особливості національної культури на національну економіку? Приведіть приклади

2. Дайте характеристику етапів економічного розвитку країн Західної Європи після Другої світової війни

Список використаної літератури

1. Чи впливають особливості національної культури на національну економіку? Приведіть приклади

У розвитку сучасної української економіки значну роль відіграє процес становлення національного менеджменту. Як правило, під час побудови менеджменту ми спираємось на досвід та теоретичні розробки закордонних колег. Це необхідний процес здобуття досвіду поколінь економічної системи, що почала формуватись ще у 15 столітті. Засвоєння цього досвіду сприяє швидшій інтеграції у світову економіку. Однак, виникає безліч проблем, які пов'язані з його впровадженням . Уся економічна та управлінська система заходу будувалась на католицьких і протестантських цінностях та традиціях, що звісно ж наклало відбиток на її особливості (М.Вебер). Накладання західних економічних знань на цінності й культуру Японії, Південно-Східної Азії, Китаю створило свої феномени. З'явились такі напрямки як бізнес у стилі дзен, тотальне управління якістю та багато інших. Усі сучасні теорії менеджменту розгортають свої стандартні інструменти на фоні розвитку корпоративної культу та особистісного росту персоналу.

Нововведення, без врахування цього фактору, можуть мати непередбачувальні наслідки. Так, для прикладу, введення ISO на українських підприємствах досить часто призводить до виконання процесів лише на папері. Оскільки більшість працівників звикли до того, що папери — це для перевірки, а ми працюємо, як «прийнято в житті». Прикладів впливу культури на національну економіку є маса.

Важливо врахувати, що успіх українських підприємства повинен будуватись на основі об'єднання культури та сучасних інструментів менеджменту. Якщо певний менеджмент-інструментарій ми можемо запозичити у передових компаній світу, то традиційна культура виробництва повинна бути максимально наближеною до сучасних вимог.

Незважаючи на економічну цілісність сучасного світу, стереотипи поведінки та системи цінностей, які проявляються в ході контактів між людьми, ще далеко не уніфіковані.

Кожна країна має свої традиції, норми та заборони. Ігнорування культурних особливостей та їх основних елементів може суттєво гальмувати розвиток міжнародних економічних відносин. Вплив соціально-культурного середовища на динаміку світогосподарських зв’язків здійснюється у формі сприйняття зарубіжним споживачем товару чи послуг, специфіки поведінки споживача на ринку, можливостей впливу на нього. Крім того, культурне середовище формує своєрідні норми поведінки в бізнесі[2, c. 281-282].

Соціально-культурне середовище аналізується, як правило, за такими напрямками:

– мова;

– релігія;

– ідеологія;

– особливості історичного розвитку;

– національні традиції, інші культурні цінності;

– норми поведінки в бізнесі, діловій етиці та менеджменті;

– соціальні інститути.

Загальну кількість мов світу лінгвісти визначають у п’ять тисяч. До найбільш поширених з них належать (приблизна кількість людей, які розмовляють даною мовою в млн. чол., початок 90-х рр.): китайська (1200), англійська (450), хінді і близька до неї урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська і арабська (по 180), португальська (150), японська (123), німецька і французька (по 100). Цими 12 мовами розмовляє майже дві третини всього людства.

Економічна необхідність підштовхнула суб’єктів міжнародних економічних відносин до вибору єдиної мови ведення міжнародного бізнесу – англійської, але привернути увагу іноземних споживачів до своєї продукції, тобто завоювати зарубіжний ринок, можливо лише за умови використання в маркетинговій стратегії (етикетки, упаковки, технічна документація, прайс-листівки, каталоги, реклама) мови потенційних закордонних покупців.

В Англії прошарок бізнесменів незначний і поповнюється з сімей, які займаються підприємницькою діяльністю протягом декількох десятиліть. Бізнесмени Великобританії – одні з найкваліфікованіших у діловому світі, а фінансовому та сировинному секторам британського бізнесу практично немає рівних. Налагодженню економічних зв’язків з англійцями сприяє спільне відвідування видовищних заходів (тенісних турнірів, кінних змагань). Але потрібно мати на увазі, що в Англії говорити про справи після роботи не прийнято. Важливо також не забувати надавати знаки уваги тим, з ким раніше зустрічались або вели переговори. Листівка до свята або з приводу дня народження піднімає діловий авторитет партнера.

Французьких бізнесменів характеризують такі якості, як уважність та обережність у прийнятті рішень. У бізнесі французи віддають перевагу знайомствам і зв’язкам. Тому бажаючи налагодити ділове співробітництво з французами, потрібно мати рекомендаційні листи. У Франції, на відміну від Великобританії, прийнятим є обговорення справ за обідом або вечерею. Інколи під час обговорення французькі підприємці переривають співрозмовника, роблять критичні зауваження або наводять контраргументи. Це не потрібно сприймати як прояв неповаги, така в них національна специфіка ведення переговорів[1, c. 21-22].

Німецькі бізнесмени акуратні, пунктуальні та ощадливі. Наші бізнесмени часто привозять з собою подарунки, але чекати на відповідні дії з німецького боку не варто, оскільки подібне там не прийнято. Німці мають звичку розписувати як ділове, так і приватне життя погодинно. Тому бажано пересвідчитись, що німецький партнер занотував день і час наступної зустрічі. Німці часто, незважаючи на наявність в офісі сторонніх осіб, запирають до шафи або сейфа конторське знаряддя. Не потрібно сприймати це як недовіру, це звичайна німецька ощадливість.

Діловий етикет японських бізнесменів суттєво відрізняється від західних норм. Знайомство з представниками японського бізнесу обов’язково починається з обміну візитними картками. Якщо у відповідь на вручену візитку японець нічого не одержить, це може сприйнятись як неповага. Традиції ділових людей Японії передбачають уважне ставлення до слів і позиції партнера, недопустимість зауважень або реплік під час промови співрозмовника. Представник японської сторони може кивати головою під час бесіди, але це не означає його підтримку, а тільки те, що він зрозумів партнера. До суто національної специфіки бізнес-етикету належить також те, що японці часто проводять ділові зустрічі у вечірні години в приватних клубах, барах, нічних клубах і навіть будинках гейш.

На економічний розвиток певний вплив мала культура та історичні передумови. Невід'ємною частиною швецьких традицій є підприємництво. Ще з часів вікінгів в Швеції відомі підприємства по виробництву зброї та дорогоцінностей. Перша в світі компанія – “Струра Коппаберг” (заснована більш як 700 років тому) з'явилася в Швеції і досі входить в дюжину найбільших експортерів країни.

Успішне функціонування економічної системи залежить від динаміки цін, конкурентоспроможності швецької промисловості і економічного зростання. Частково від інфляції — загроза як рівності, так і конкурентоздатності шведської економіки. Отже, повинні використовуватися такі засоби підтримання повної зайнятості, що не призводять до інфляції і негативного впливу на економіку.

З середини 70-х років в зв'язку з загостренням конкурентної боротьби на зовнішніх ринках і глибокою економічною кризою положення країни помітно ускладнилося. Частково деякі галузі промисловості, зазнали глибокої структурної кризи, стали одержувати державну допомогу, причому в дуже великому масштабі. Але, не дивлячись на сумні прогнози багатьох економістів, Швеція змогла вийти з кризи.

Багато факторів в японській промисловій політиці визначається своєрідною національною специфікою і, очевидно, не може бути повністю відтворене в інших умовах. Однак, значна частина того, що перевірене і підтверджене практикою цієї країни, може бути сприйняте в якості корисного і повчального досвіду.

Ось яке розмаїття чинників, починаючи від норм міжнародного права, особливостей національних законодавств до специфіки ділового спілкування з представниками інших країн, потрібно враховувати і використовувати для успішної реалізації міжнародного економічного проекту[3, c. 237-238].

2. Дайте характеристику етапів економічного розвитку країн Західної Європи після Другої світової війни

Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі почав утверджуватись другий центр сили. З 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постійно мав позитивні показники. Особливо успішними були 50—60-ті роки, коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії зріс у чотири рази, Франції — більше ніж у два рази, Великобританії — майже вдвічі. Цьому сприяли не лише план Маршалла, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, перебудова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.

Війна і чотирирічна окупація завдали Франції значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилось на 70 %, а продукція сільського господарства порівняно з довоєнним періодом зменшилась вдвічі. Під час війни загинуло 1100 тис. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890—1970), який діяв до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду ввійшли представники різних партій, які відображали інтереси окремих прошарків населення.

Протягом 1945—1947 pp. було націоналізовано 1/5 французької промисловості: електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми "Рено", морське судоплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей промисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювались адміністративні ради за участю представників робітничого класу, розширювались права фабрично-заводських профспілкових комітетів. Ухваленим законом відновлювались 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі — для службовців. Особи, що працювали за наймом, отримували право на пенсії у зв'язку зі старістю з 65 років і у зв'язку з інвалідністю. Введено систему виплат для стимулювання народжуваності та ін.

Проведена часткова націоналізація і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значною мірою сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого — збільшенню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років економіка країни була відбудована (у 1947 р. досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а у 1950 р. — сільськогосподарського).

Призупинення процесу націоналізації у 1948 р. у зв'язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції і СІЛА. У червні того ж року в Парижі було підписано угоду про економічне співробітництво зі США — план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги СІЛА Франції становила 12 млрд дол. Значну частину цієї суми спрямовано для розвитку і модернізації промислового потенціалу країни. За угодою США надавалось право визначення "економічно раціональних" галузей економіки, контролю над французьким експортом й імпортом. Такі американські компанії, як "Стандарт ойл", "Дженерал електрик", "Форд", "Крайслер" та ін., отримали сприятливі можливості для скуповування акцій французьких підприємств, створення у Франції своїх філій і дочірніх компаній[2, c. 53-54].

У післявоєнний період у Франції завдяки оновленню основного капіталу і зміні структури промисловості виробництво засобів виробництва переважало над виробництвом предметів споживання. До кінця 50-х років у країні склались три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстиль, металургія, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробка) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому стані. Країна у 1946 р. виробляла менше половини продукції від рівня 1936 р. До того ж Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд дол. Державний борг зріс із 27,2 млрд марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд марок у травні 1945 р. Інфляція досягла 600 % довоєнного рівня. Все це вело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводилися навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав — переможниць у війні 2 серпня 1945 p., aтакож поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

Оздоровлення економіки Німеччини вимагало рішучих заходів. Активні пошуки концепції економічного відродження привели до формування та впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії професор Людвіг Ерхард. Відповідно до розробленої ним програми вирішальна роль відводилася ринку — регулятору всієї економіки, здатному забезпечити найнижчі ціни при максимальній господарській продуктивності, що в свою чергу повинно було надати можливість провадити ефективну соціальну політику.

Істотну роль в успіху перетворень та виходу з кризи відіграла зовнішня підтримка (економічна допомога за планом Маршала, а також постачання палива, продовольства, насіння, добрив по інших каналах). У німецьку економіку передавалися американський транспорт та інша власність американської армії. З коштів Фонду європейської програми відбудови надавалися на пільгових умовах кредити. Досить важливим фактором було й те, що держава різко обмежила видатки на оборону та підтримку безпеки.

Надзвичайно важливим було й те, що уряд міцно тримав у руках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала галузі, які відчували труднощі, особливо вугільну промисловість, металургію, електроенергетику; інвесторам та підприємцям надавалися податкові пільги. Але основою «добробуту для всіх» став дрібний та середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері[5, c. 106-108].

За роки Другої світової війни Великобританія втратила 25 % національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90 % від рівня 1937 р. У результаті війни посилилась залежність Великобританії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великобританії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3 % у 1937 р. до 9,8 % у 1947 р.

Лейбористський уряд Клемента Річарда Еттлі намагався відродити економіку країни шляхом поступового підвищення частки державної власності за умови збереження мішаної економіки. Націоналізація значної частини промислових підприємств, на їхню думку, мала створити умови для планування економічного розвитку. Тому вже наприкінці 40-х років було здійснено націоналізацію Англійського банку, вугільної і газової промисловості, кількох електростанцій, частини підприємств сталеливарної промисловості, всього внутрішнього транспорту, телеграфу і радіозв'язку. Держава здійснювала націоналізацію шляхом викупу підприємств за значно завищеними цінами і гарантувала щорічний дохід, який сплачувався від частини прибутку націоналізованих підприємств.

Для здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі промисловості, контролю за сплатою компенсації колишнім власникам підприємств було створено Раду національних інвестицій. Контроль за випуском цінних паперів і зобов'язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій у ті чи інші галузі виконував Комітет емісії капіталів. Для погодження діяльності економічних міністерств було введено посаду головного плановика, а для розробки інвестиційного плану — Планове економічне управління. Саме воно розробило річні плани, які являли собою кон'юнктурні прогнози, і чотирирічний план на 1949—1952 pp., який мав забезпечити безкризовий розвиток англійської економіки.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Великобританія вжила низку заходів. У 1947 р. було оголошено про проведення режиму економії, який зводився до заморожування заробітної плати, доходів, обмеження споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема підвищенню продуктивності праці. Уже в 1948 р. промисловість Англії перевищила довоєнний рівень випуску продукції. Результатом виконання прийнятої у 1947 р. чотирирічної програми розвитку сільськогосподарського виробництва стало збільшення випуску продукції. До початку 50-х років в основному вдалося відновити економічний потенціал країни.

Прискореному розвитку економіки Англії у 50-ті роки сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, великі капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни у промисловості. Поліпшенню економічного стану країни також сприяли поставки воєнно-стратегічної сировини і виконання військових замовлень США у зв'язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу урядові лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитись від американської допомоги за планом Маршалла.

За темпами розвитку в 50-ті роки Великобританія відставала від решти розвинутих європейських країн. До початку 70-х років від Британської імперії залишились тільки кілька островів у Світовому океані, а сама вона перетворилась у Британську співдружність — міжурядову організацію країн, які раніше до неї входили і визнавали зв'язки з колишньою метрополією. Здобуття незалежності колоніями поставило перед країною питання участі в європейській інтеграції[3, c. 117-119].

Успіхи господарського розвитку провідних країн світу, досягнення НТР посилили процеси концентрації та централізації виробництва. Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпорацій, утворюються інтеграційні об’єднання. Створене в 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок механізму міждержавного регулювання соціально-економічних процесів. До 1992 р. тут ліквідовано бар’єри на шляху руху товарів, капіталів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського промислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспанія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).

У XX ст. й особливо після Другої світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких, зокрема, напрямах, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар'єрів на шляху вільного переміщення товарів, капіталів і робочої сили; посилення тенденції до інтеграції національних господарств в окремих регіонах; розширення масштабів і видів діяльності транснаціональних корпорацій та перетворення їх у провідну ланку міжнародного обміну;

підвищення ролі міжнародних валютно-кредитних, фінансових і торгових організацій; збільшення взаємозалежності провідних промислових центрів і ресурсодобувних країн в умовах виникнення і нарощування енергетичної кризи.

Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Особливого значення набув вивіз капіталу державою, в тому числі у вигляді державних кредитів, регулювання державою зовнішньої торгівлі, фінансових і кредитних операцій на міжнародному рівні. За безпосередньої участі урядових органів відбувається поглиблення інтеграційних процесів, особливо в Західній Європі. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в фінансовій, кредитній, валютній, податковій, сільськогосподарській, митній та інших галузях[6, c. 91-93].

Список використаної літератури

1. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих навчальних закладів / ред. : Ю. Г. Козак, В. В. Ковалевський, В. М. Осипова. — 3-є вид., перероб. і доп. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 543 с.
2. Євтушенко В. М., Бердичевська Н. М. Економіка зарубіжних країн: Аналітико-статистична інформація / Український ін-т науково-технічної і економічної інформації. — К., 2002. — 65с.
3. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.
4. Козак Ю. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Юрій Георгійович… Козак (ред.). — О. : Астропринт, 2002. — 352с.
5. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
6. Чужиков В. Економіка зарубіжних країн: навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 2005. — 308 с.
7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.