Епічне змалювання подій Троянської війни у поемі «Іліада» Гомера. Поетизація героїзму та подвигу співчуття людському горю

Arial

-A A A+

Вступ

Гомер — найвидатніший і найлегендарніший співець античності і, мабуть, найвідоміший поет світу. Для численних поколінь знайомство з античною культурою і світовою літературою незмінно починається з гомерівських поем «Іліада» та «Одіссея». Герої цих поем — Ахіллес, Агамемнон, Одіссей, Гектор, Паріс, Пріам, Єлена Прекрасна, Пенелопа, Андромаха, Гекуба — давно стали хрестоматійними, міцно увійшли в ужиток західної та слов’янської культур.

Для еллінів (греків) їх творець був предметом гордощів, уособленням мудрості й художньої досконалості, майже богом. Слово «поет» у них асоціювалось зі словом «Гомер», а поеми «Іліада» і «Одіссея» вважались священними. Відомо, що в першій половині VI століття до н.е. афінський законотворець Солон звелів виконувати поеми Гомера на державних святах Панафіней, а в другій половині цього ж століття за розпорядженням тирана Пісістрата спеціальна комісія із чотирьох чоловік зробила перший запис гомерівських поем. Відтоді освіта в античності починалася з поем Гомера й ними ж закінчувалась. Видатний грецький філософ Платон так оцінив значення Гомера для Греції: «… Цьому поету Греція зобов’язана своїм духовним розвитком».

У той же час, попри таку популярність Гомера, про нього майже не існує достовірних відомостей. Немає єдиної думки ні про час його народження (різні грецькі письменники розміщали період його життя між XII і VI століттями), ні про місце народження, хоча більшість джерел називають Іонію. В античній літературі існує аж дев’ять біографій Гомера, які складаються з міфів та казкових оповідок. Загальна ж думка античності малювала його сліпим і старим співцем, натхненним музою, який мандрував Грецією, сам складав і виконував свої поеми, тобто був аедом. Йому приписували не тільки «Іліаду» й «Одіссею», а й багато інших поем. Існують також гомерівські гімни, які, за твердженням спеціалістів, не мають ніякого відношення до Гомера, бо написані вже після вірогідного часу життя співця, тобто після VIII-VII століть.

Ще з античних часів традиційно вважається, що Гомер є одноосібним творцем «Іліади» і «Одіссеї», хоча існує «теорія малих пісень», «теорія зерна», згідно з якою Гомер був творцем тільки однієї невеличкої поеми, розвинутої іншими авторами в два твори, тощо. Дослідження художніх особливостей поем, здійснені у минулому столітті, схиляють вчених до думки про те, що і «Іліада», і «Одіссея» створені одним і тим самим автором, тобто людиною, яка відома під ім’ям легендарного Гомера.

Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, характерними рисами якого є масштабність зображуваних подій, у яких беруть участь відомі історичні, легендарні або міфологічні герої. З цієї точки зору, «Іліада» і «Одіссея» є неперевершеним зразком героїчного епосу.

Тема: «Епічне змалювання подій Троянської війни у поемі «Іліада» Гомера. Поетизація героїзму та подвигу співчуття людському горю».

Мета: розкрити події Троянської війни та героїзм подвигу у поемі Гомера «Іліада».

Завдання роботи:

— показати сторінки життя і творчості Гомера;

— з`ясувати історизм та міфи Гомерового епосу;

— розкрити епічне змалювання подій Троянської війни у поемі «Іліада» Гомера;

— поетизація героїзму у поемі.

1. Життя і творчість Гомера: дискусії в гомерознавстві

Грецька поезія, найдавніша в Європі, ще в далекій від нашого часу глибині віків дала людству дві героїчні епопеї неперевершеної краси і величі — «Іліаду» й «Одіссею». В цих поемах всі художні засоби поетичного мистецтва позначені такою майстерністю, таким глибоким знанням психології естетичного сприймання, що «Іліада» й «Одіссея» «все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком» [19, с. 38].

Обидві поеми виникли десь приблизно в VIII столітті до нашої ери, тобто майже двадцять вісім століть тому. Давня традиція донесла до нас і ім’я автора поем — Гомер. Народився він ніби в м. Смірні (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі. На Іосі і вмер.

Слово «гомер» мало декілька тлумачень, в тому числі означало «сліпий». У стародавніх греків народні співці, так звані аеди й рапсоди, були переважно сліпі.

Цим у великій мірі пояснюються труднощі у визначенні достеменних фактів біографії Гомера, автора «Іліади» й «Одіссеї», бо багато людей звалося гомерами.

З певністю сказати, коли жив він, неможливо. Одні вважали — у XII ст. до н. е., другі — в XI ст., треті — в X ст., четверті — в VII і навіть у VI ст.ст. до н. е. Та й місце життя поета важко точно встановити. В античні часи була популярна епіграма, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера. А за іншими варіантами цієї епіграми число можливих батьківщин збільшувалось до десяти. Слід додати, що в античній Греції Гомерові приписувалось багато різних творів, часом зовсім протилежних за ідейним спрямуванням, манерою письма і стилем. Все це було чималою підставою для сумнівів у тому, що поеми склав само той Гомер, про якого тут ідеться. Ще філософ Ксенофан з Колофона (VI ст. до н. е.) і пізніше філософ-ритор Зоїл з Амфіполя, прозваний «бичем Гомера», досить енергійно заперечували історичність Гомера. Александрійські вчені елліністичної епохи Ксенон і Гелланік (III ст. до н. е.), так звані хорізояти (ділителі), вважали, що авторами «Іліади» Й «Одіссеї» були два різні поети-радсоди.

Коли в Західній Європі почали перекладати «Іліаду» й «Одіссею» на нові європейські мови й посилився там інтерес до Гомерового епосу взагалі, питання про історичність Гомера викликало велику дискусію в гомерознавстві.

В XVII ст. висловив сумнів щодо існування Гомера абат Ф. д’Обіньяк (1604-1676). У XVIII ст. Ф. А. Вольф (1759-1824) в опублікованій 1795 р. праці «Вступ до Гомера» доводив, що «Іліада» й «Одіссея» з’явились у X ст. до н. е., тобто до виникнення письма. Вони поступово складались і доповнювались, їх зміст варіювався. Усталився текст обох поем у VI ст. до н. е. спеціальною редакційною комісією, утвореною з наказу афінського тирана Пісістрата. Ця комісія, на чолі з афінським поетом Ономакрітом, встановила канонічний текст поем і записала його, — до того часу він був відомий тільки в усній передачі. На думку Вольфа, Гомер був автором лише декількох, а не всіх пісень. Вольф знаходив суперечності в їх змісті; це й мало бути свідченням того, що складали окремі пісні різні автори [14, с. 22].

Виступ Вольфа викликав появу величезної кількості досліджень. В одних — думка Вольфа підтримувалась, в інших — заперечувалась. Прихильники Вольфа називались плюралістами, або аналітиками.

Проти плюралістів виступили: Й.-Г. Фосс (1751-1826), перекладач Гомера німецькою мовою, поети Гете і Шіллер. М. В. Гоголь, який стежив за роботою В. Жуковського над перекладом «Одіссеї» і мало не обожнював Гомера, дуже гостро реагував на виступи плюралістів, називаючи їх «дурними розумииками» [14, с. 23].

Унітаристи (Г. В. Ніч:, К. О. Мюллер), всупереч Вольфові, обстоювали думку, що автор обох поем одна людина. Ніч доводив, що письмо виникло раніше, ніж думав Вольф, що існували написи ще в X ст. до н. е., що для створення великих поем не завжди обов’язкова письменність автора. На доказ цього Ніч наводив приклад середньовічного поета Вольфрама фон Ешенбаха, який, бувши неписьменним, створив рицарський роман «Праціфаль». Суперечності в тексті поем Гомера, на гадку Ніча, ще не можуть бути переконливим аргументом проти їх єдності, адже подібна суперечність і непослідовність трапляється навіть у тих поетів, в автентичності писань яких ніхто не має сумніву.

Середню позицію зайняли прихильники теорії зерна (Г. Герман, Дж. Грот). Вони висували думку про існування первісної «Іліади», яку пізніше доповнювали інші рапсоди.

В подальшому розвиткові гомерознавства всі ці теорії мають своїх послідовників. Думки в дусі плюралізму висловлювали в своїх дослідженнях Шварц (1918), Петерсен (1920), фон дер Мюль (1952), Р. Меркельбах та інші. До числа послідовників хорізонтів, що визнавали автором «Іліади» одного поета, а автором «Одіссеї» другого, належить Т. Сінко; в цьому ж дусі написана робота А. Гей бека [14, с. 29].

Дехто з античних учених вважав, що Гомер створив «Іліаду» в молодості, а «Одіссею» в старості. Цю думку підказував різний характер зображуваних подій: війна — в «Іліаді» і мирне життя — в «Одіссеї». Войовничий запал притаманний молодості, а мир і спокій властивий старості. Подібну думку вважає слушною й радянський гомерознавець С. Маркіш, що між поемами більше спільного, ніж різного.

Теорію унітаристів підтримали А. Северін, М. Нільсон, В. Шадевальдт, Ян Парандовський та інші.

О. Ф. Лосев у монографії, присвяченій творчості Гомера, давши огляд праць різних учених у так званому гомерівському питанні, цілком слушно вважає, що найголовніше для нас — художня єдність епосу. Суперечності, які знаходять дослідники у змісті поем, не порушують їх стилю й можуть бути пояснені умовами особистої й колективної творчості в ту епоху, коли поеми створювались, а також редакторським об’єднанням пісень різного походження. Дослідник приходить до такого загального висновку: «З повним правом можна сказати, що грецький народ, взятий у своїй єдності й цільності, і є той єдиний і останній творчий індивід, який створив гомерівські поеми» [14, с. 36].

Ми вважаємо, що, хто б не був автором поем, сліди впливу народної творчості на обидві поеми настільки явні, що не треба цього й доводити.

2. Історизм і міфи Гомерового епосу

Сумніви в історичності автора Гомерового епосу викликали сумніви в історичності Троянської війни, в існуванні самої Трої. Наприклад, зовсім недавно виступив з запереченням історичності Троянської війни американець Р. Карпентер.

У минулому столітті така думка була панівною, поки не стали відомі наслідки розкопок Генріха Шлімана (1822-1890). Не маючи спеціальної підготовки з археології, комерсант з професії, Генріх Шліман вирішив довести археологічними розкопками, що Троянська війна — не вигадка поетів. Комерсант став археологом. Шліман вів розкопки в Малій Азії, на тому місці, де могла бути Троя, у Мікенах, в Орхомені, в Тірінфі й на островах Ітака і Кріт. Археологічними даними він підтвердив існування Трої і факт Троянської війни. Його роботу продовжували Еванс і Дерпфельд. Артур-Джон Еванс (1851-1941), між іншим, знайшов у Кноссі (на Кріті) глиняні таблички з лінійними написами. Подібні таблички були знайдені також у Пілосі, Мікенах і Фівах [11, с. 10].

Довгий час ці лінійні написи були німі. Лише 1952 року англійський вчений Майкл Вентріс знайшов спосіб прочитати частину їх. Його підтримав професор Кембріджського університету Чадуїк. На жаль, 1956 року М. Вентріс загинув при автомобільній катастрофі, не довівши до кінця свою цікаву роботу. Розкопки А. Еванса і дешифрування М. Вентрісом лінійних написів довели, що задовго до виникнення грецького письма вже існувала на землі греків велика культура. Вона ділиться на два періоди: перший — до середини XV ст. до н. е. — крітська культура, створена не грецьким населенням; другий — мікенська культура, створена греками на Пелопоннесі від середини XV до XIII ст. до н. е. [11, с. 10]

У XII ст. з півночі Балканського півострова прийшли на південь дикі племена дорян, які знищили там багату культуру. Греки змушені були тікати в гірську частину Пелопоннесу — Аркадію, на острів Кіпр і на береги Малої Азії. Від цього утворились основні діалекти грецької мови: північно-східний (ахейсько-еолінський), південний (дорійський), іонійський, що вклинився між ними зі сходу.

Ця подія відбулася після Троянської війни, яка датується приблизно 1194-1184 рр. до н. е.

Ф. Енгельс згадує про ту епоху, яку висвітлюють Гомерові поеми, як про «повний розквіт вищого ступеня варварства». Навівши цілий ряд відкрить і удосконалень у тодішній техніці, в тому числі в галузі обробки заліза та інших металів, у будівництві міст і кораблів, Ф. Енгельс все те називає спадщиною варварства, включаючи сюди й героїчну поезію: «…гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію» [4, с. 91].

Це був саме перехід від форм родового суспільства до рабовласницького. Ф. Енгельс далі про це каже докладніше: «У поемах Гомера ми знаходимо грецькі племена здебільшого уже об’єднаними в невеликі народності, всередині яких роди, фратрії і племена все ж ще цілком зберігали свою самостійність. Вони жили уже в містах, укріплених стінами; чисельність населення збільшувалась разом з ростом стад, поширенням землеробства і зародків ремесла; разом з тим зростали майнові відмінності, а з ними і аристократичний елемент всередині стародавньої, первісної демократії. Окремі дрібні народності вели безупинні війни за володіння кращими землями, а також, зрозуміло, і заради воєнної здобичі; рабство військовополонених було уяж визнаним інститутом» [4, с. 92].

Троянська війна, очевидно, й була такою міжплемінною війною колонізаційного характеру. Греки з Балканського півострова, яких поет називає то ахеями, то данаями, воювали з тими племенами, які давніше поселилися на узбережжі Малої Азії, де й була Троя. Міфологічна ж причина війни — помста Менелая та його союзників над Троєю за те, що Паріс, син троянського царя Пріама, викрав у Менелая його дружину Єлену. Досить прозаїчні інтереси войовників прикрашені в поемах численними міфами про богів, які по-своєму також беруть участь у війні, поділившись на два табори: прихильників Трої і друзів ахеїв. Про розгром Трої розповідала одна з кіклічних поем «Зруйнування Трої», яка до нас не дійшла. Потім боги, які допомагали троянцям, карають вождів ахейського війська. Тому загинули Ахілл і Агамемнон, а Одіссей десять років блукав по різних землях і нарешті за допомогою Афіни Паллади повернувся на рідну Ітаку.

Щедро збагативши свої поеми міфами, а «Одіссею» ще й чудовими казками, Гомер з більшою або меншого докладністю показує й ділову сторону ведення війни, справедливої для троянців, оскільки вони обороняють свою вітчизну, і несправедливої з боку ахеїв, бо вони нападають.

Сюди належить опис різних видів озброєння, розповідь про стратегію й тактику з обох боків. В «Іліаді» поет показав дипломатичні переговори, які ведуть Одіссей і Еант з розгніваним Ахіллом, намагаючись повернути його у військо, забути кривду, заподіяну Агамемноном, який відняв у нього полонянку Брісеїду («Іл.», IX). В обох поемах ми знаходимо цікавий опис воєнної розвідки й шпигунства в так званій «Долонії». Одіссей з Діомедом пробираються в троянський табір і зустрічають троянського розвідника Долона, направленого в табір ахеїв. Одіссей і Діомед вивідують у нього все, що їм потрібно, а потім убивають Долона, який сподівався зрадою врятувати собі життя («Іл.», X). Про цей факт згадує в «Одіссеї» Єлена, кажучи, що вона навіть впізнала Одіссея серед троянців («Од.», IV, 240-257) [9, с. 198].

У Гомеровому епосі ми зустрічаємо й зображення, так би мовити, військового десанту в табір противника. Це — історія з хитро придуманим, за порадою Афіни Паллади, величезним дерев’яним конем із воїнами всередині, ніби «подарованим» ахеями троянцям в знак миру й поставленим на Акрополі. В «Одіссеї» про це згадується декілька разів у різних піснях поеми.

В обох творах розповідається про судноплавство, яке мало велике значення в житті греків. В описі Троянської війни поет часто згадує кораблі. На березі моря, поблизу Трої, вони стоять напоготові. Корабель зображений при описі подорожі молодого Телемаха на розшуки батька («Од.», II) і далі, коли мова йде про повернення юнака на Ітаку («Од.», XV), нарешті, при оповіді про повернення Одіссея від феаків. Згаданий в «Одіссеї» й інший спосіб пересування на морі — на плотах. Пліт споруджує Одіссей за допомогою німфи Калінсо, надіючись на ньому доплисти до Ітаки («Од.», V), а потім терпить аварію («Од.», V) [9, с. 200]. Опис побудови плоту й далі загибелі його, а також розповідь про спорядження корабля феаками для повернення Одіссея на Ітаку вражають реалістичними подробицями, які свідчать про обізнаність поета з цією справою. Адже греки були добрими мореплавцями, їх міфологія і вся історія їх культури пов’язана з мореплавством. Воно сприяло розселенцю греків на нових землях, відкривало перед ними нові світи. Це особливо підкреслено в «Одіссеї». Одіссей зазнав багато лиха на морі, та він не переставав цікавитися всім тим, що чув і бачив. Про це він дотепно й цікаво розповідає на учті, влаштованій на його честь Алкіноєм.

3. Епічне змалювання подій Троянської війни у поемі «Іліада» Гомера

Іліада, розповідає про один з центральних епізодів Троянської війни — гнів Ахіла і його трагічні наслідки. Вже дев’ять років грецька армія осіла Трою. В одному з останніх набігів на сусідні області греки захопили Хрисеїду, дочку жерця бога Аполлона. Агамемнон, головнокомандуючий грецького війська, зробив бранку своєю наложницею. Розгніваний Аполлон насилає на греків мор.

За настановою Ахілла, одного з найхоробріших поміж греків, Агамемнон погоджується на зборах усього грецького війська повернути Хрисеїду батькові, але вимагає замість Брисеїду, бранку Ахілла. У відповідь на цю образу Ахілл хапається за меч, але богиня Афіна, що бажає перемоги греків, утримує його. Ахілл ображає Агамемнона, називаючи його безсоромним своєкорисливим боягузом, і повідомляє, що більше не стане брати участь у воєнних діях.

Нестор, найстарший і наймудріший із грецьких царів, намагається примирити тих, що сваряться, але зазнає невдачі. Одіссей, найбільш люб’язний і дипломатичний із грецьких вождів, відвозить Хрисеїду до батька, Агамемнон забирає Брисеїду, а Ахілл просить свою матір, морську богиню Фетіду, ублагати царя богів Зевса подаровати перемогу троянцам, щоб греки відчули, наскільки усі вони залежать від доблесті Ахілла. Незважаючи на заперечення своєї дружини Гери, що благоволить грекам, Зевс відповідає згодою. Він насилає Агамемнону сон, і той скликає раду вождів. Бажаючи з’ясувати настрій війська, Агамемном пропонує відразу повернутися додому. Прийнявши цю пропозицію всерйоз, воїни вже біжать до кораблів, але отут Одіссей, корячись Афіні, зупиняє їх переконливою мовою. Терсит, єдиний рядовий воїн, що висловлює в цій поемі своє судження, зухвало паплюжить Агамемнона, поки Одіссей не зупиняє його гострим відкликом і ударом. Вислухавши розсудливі розмови Нестора і зробивши жертвопринесення, усе військо, за винятком Ахілла і його супутників, будується для битви [4, с. 103].

Випливає докладний опис сил, виставлених усіма державами, що брали участь у війні, (так званий «Каталог кораблів»); неминуча сухість цього переліку трохи зм’якшується ретельним підбором епітетів. Для відображення натиску греків на поле бою виходить троянська армія на чолі з відважним сином правлячого Пріама, Гектором. Складові її сили описані в більш короткому «каталозі».

Брат Гектора Паріс (це він з’явився причиною війни, оскільки викрав Олену, дружину спартанського царя Менелая) викликає Менелая на єдиноборство, для того щоб переможець заволодів Оленою вже остаточно і війна припинилася. Після першого обміну ударами, де перевага виявилася на стороні Менелая, у сутичку втручається Афродіта, божественна покровителька Паріса, і рятує свого улюбленця. Троянці, по підступному вчинку свого ворога Афіни, порушують установлене перед єдиноборством перемир’я і тим самим робляться винною стороною. Випливає ряд сутичок героїв, опис яких Гомер мистецьки перемежовує оповіданням про події усередині Трої. Нарешті, у момент, коли троянці жорстоко тіснять греків, Агамемнон направляє до Ахілла посольство з пропозицією повернути Брисеїду і нагородити його багатими дарунками, якщо герой знову піде в бій. Ахілл відмовляє [4, с. 104].

Випливають нові двобої і пересування військ. Троянці нападають на грецький табір, Гектор здається непідкоримим. Гера, що побоюється, що троянці здобудуть остаточну перемогу, наряджається і прикрашається, бажаючи відвернути увагу Зевса від бою. Зевс і Гера усамітнюються на горі Іда. Греки знову беруть верх. Зевс прокидається, у люті виявляє вчинок Гери і знову допомогає троянцям. Греки в жаху біжать. Шкодуючи про їхню долю, Патрокл, найближчий друг Ахілла, надягає його збрую, однак на єдиноборство виходить Гектор і убиває Патрокла.

Ахілл клянеться помститися за смерть друга. Фетіда просить Гефеста, бога ковальської справи, скувати її синові нову зброю. Найдокладнішим образом описується обробка щита, на якому зображені сцени міського і сільського життя, танці і бої. Озброївшись новою збруєю, Ахілл виходить на поле бою й убиває безліч троянців, вступає в бій з богом ріки Скамандром і, нарешті, зустрічається з Гектором, якого йому приходиться довго переслідувати. Наздогнавши ворога, Ахілл за допомогою Афіни безжалісно розправляється з ним, за ноги прив’язує тіло Гектора до своєї колісниці і, тріумфуючи, відвозить його тіло, у табір греків, тим часом як Пріам, його дружина Гекуба й Андромаха, вірна дружина Гектора, гірко оплакують його смерть [4, с. 105].

Ахілл влаштовує Патроклу похорон, гідний героя. Усі збираються на торжество, з гори Іди приносять дрова для величезного багаття. Тіло Патрокла покладають на багаття, відбуваються заупокійні обряди, у тому числі людські жертвоприносини, тіло згоряє, а кісти збирають у золоту урну. День завершується атлетичними іграми на честь покійного.

Наступного дня Ахілл, усе ще що не оправився від утрати, об’їжджає на колісниці, до якої прив’язане тіло Гектора, навколо похоронного пагорба Патрокла. Аполлон волає до богів з вимогою припинити цю наругу, Гера йому заперечує, але Зевс погоджується дозволити Пріаму викупити тіло сина. Фетіду посилають, щоб вона переконала Ахілла дати згоду. Іріда, вісниця богів, повідомляє Пріаму про волю Зевса. Хоча Гекуба і намагається відговорити Пріама, він відправляється в намет Ахілла, захопивши із собою багаті дарунки для викупу. Випливає піднесена, патетична сцена. Засмучений Ахілл шанобливо приймає Пріама. Памятаючи про свого власного старого батька Пелея, якого, як знає Ахілл, йому не призначене більше побачити, він повертає Пріаму тіло сина. Пріам з тілом Гектора повертається в Трою, де Андромаха оплакує свого чоловіка, Гекуба — сина, а Олена — свого незмінно люб’язного друга. Троянці відплачують Гектору останні почесті, і поема завершується віршем: «Так ховали вони конеборного Гектора тіло» [4, с. 106].

Персонажі Іліади змальовані яскраво і жваво, вони легко пізнавані. З грецької сторони ми знайомимося з зарозумілим, егоцентричним і усе-таки величним Агамемноном; молодим, запальним, що ревниво оберігає свою честь Ахіллом, що страшний у гніві, але здатний і на співчуття і великодушність. Тут же Нестор — розсудливий, проникливий, але часом велемовний, начебто Полонію в Шекспіра; Одаіссей — винахідливий, увічливий, що володіє собою; відважний і щедрий душею велетень Аякс; Діомед — безжурний задира і багато інші, змальовані настільки ж майстерно і настільки ж різноманітно. Серед троянців нам запам’ятовується відважний, відданий, симпатичний, але приречений Гектор; змучений лихами, але непереможений Пріам; трагічна Гекуба, що намагається, поки не пізно, повернути сина з битви, а потім оплакує його смерть; Андромаха,одна з найблагороднійших з юних дружин і матерів (прощання Гектора з Андромахой — одна із самих зворушливих сцен у світовій поезії); Олена, що усвідомить згубний вплив своєї непереборної краси і все-таки не здатна нічого змінити, чудова «фатальна жінка». Боги теж змальовані дуже жваво, хоча симпатії в нас не викликають. Вони сваряться, сваряться, інтригують, обманюють і навіть б’ються. Лише Зевсу властива велич, що відповідає більш піднесеним представленням про божество. Крім того, задній план поеми насичений другорядними персонажами — фігурами воїнів, героїв міфології, бранців, слуг, селян. Жоден поет не перевершив Гомера в мистецтві тонкого й ощадливого виписування характерів [4, с. 108].

4. Поетизація героїзму у поемі «Іліада»

«Іліада» належить до жанру героїчного епосу, характерними рисами якого є масштабність зображуваних подій, у яких беруть участь відомі історичні, легендарні або міфологічні герої. З цієї точки зору, «Іліада» є неперевершеним зразком героїчного епосу.

Сюжет поеми базуються на матеріалі одного з найвідоміших давньогрецьких циклів міфів — Троянського. В основі цього циклу лежать події загальногрецького масштабу, які поєднують родове прокляття, що тяжіє над нащадками відомого героя Тантала, з легендарно-історичною боротьбою грецького народу з багатою малоазійською державою Троєю (Іліоном) [19, с. 40].

Згідно з цими міфами, син верховного бога Зевса герой Тантал (героями звались діти, народжені від тимчасових шлюбів богів та богинь із земними жінками й чоловіками), допущений до бенкетів олімпійських богів, вирішив перевірити їхню прозорливість. Він запросив їх до себе і почастував м’ясом зарізаного ним власного сина Пелопа. Боги жорстоко покарали за це не тільки самого Тантала, кинувши його у потойбічний світ Аїд, де він, стоячи по підборіддя у воді з навислими над ним соковитими плодами, не може втамувати ні голод, ні спрагу; але наклали прокляття і на весь його рід. Ідея невідворотності покарання всіх членів роду, де був скоєний злочин проти божественних настанов Правди і Справедливості, була наріжним каменем олімпійської міфологічної свідомості. Це прокляття тяжіє і над одним із головних героїв «Іліади», аргоським царем Агамемноном, воєначальником всього грецького війська під Троєю, який змушений був принести в жертву свою доньку Іфігенію, щоб відбувся цей похід, і який був задуманий вдома власною дружиною Клітемнестрою після переможного повернення із-під Трої [19, с. 41].

Другий мотив Троянського циклу міфів — похід греків до Трої і її десятирічна облога з метою визволення найвродливішої жінки Греції Єлени (доньки Зевса від цариці Леди), яка стала дружиною спартанського царя Менелая — брата Агамемнона. Коли ж Зевс вирішив покарати людей і героїв за їх безчестя, він віднайшов хитромудрий план розпочати війну між греками й троянцями. Зібравши великий бенкет з приводу шлюбу між морською богинею Фетідою і царем Пелєєм, батьком майбутнього героя Ахілла, Зевс не запросив на нього лише одну богиню — богиню чвар Еріду. Розсерджена Еріда кинула на стіл бенкетуючим золоте яблуко з надписом «Найкрасивішій», за яке почалася суперечка між олімпійськими богинями: жінкою Зевса Герою та його доньками Афіною — богинею мудрості та Афродітою — богинею кохання. Вирішити цей спір Зевс доручив троянському царевичу Парісу, який віддав яблуко Афродіті, котра закохала Єлену в Паріса, який прибув в гості до Менелая. Паріс викрав дружину Менелая і повіз її до Трої. За закликом Менелая і його брата Агамемнона ображені греки вирішили силою повернути Єлену. Так почалась десятирічна війна з Троєю, в якій взяли участь майже всі грецькі царі та герої: Ахіллес, Агамемнон, Менелай, Одіссей, Аякс, Діомед, Нестор, Філоктет та інші. Така міфологічна мотивація троянської війни. Насправді ж причиною її виникнення було торгівельно-економічне суперництво між Грецією, для якої життєво необхідними були малоазійські та причорноморські землі, а на шляху до колонізації стояла багата й могутня Троя [19, с. 42].

У своїх поемах Гомер дотримується міфологічної версії виникнення війни. Про це свідчить не тільки наявність у них міфологічних героїв і самої Єлени серед троянців, але й богів, котрі беруть активну участь у змальованих подіях на боці греків (ахейців) або на боці троянців в залежності від ставлення до рішення Паріса щодо золотого яблука. Так, ображені цим рішенням Гера та Афіна незмінно перебувають на стороні греків, а Афродіта зі своїм коханцем Аресом, Аполлон, Посейдон, Артеміда допомагають троянцям.

Майстерність Гомера полягає у відборі епізодів та їх побудові у захоплюючі сюжети, що розгортаються в епічні картини воєнних дій, і соціального життя давньої Греції таким чином, що поеми стають неперевершеними поетичними енциклопедіями того часу. Грандіозна поема «Іліада», яка налічує 15693 віршованих рядки, розповідає лише про 51 день десятого року облоги Трої незадовго до її падіння.

Своєрідність цієї поеми вже в структурі її композиції, адже вона народжується, наповнюється подробицями й деталями, розгортається у всеосяжну картину життя, звичаїв, моральних засад, культури античного світу із маленького зернятка, із піщинки в плині часу — гніву Ахілла внаслідок його сварки з воєначальником усіх греків Агамемноном.

Сварка виникла через пихатість та нерозумні вчинки Агамемнона. Він грубо образив жерця Аполлона Хріса, який прийшов у грецький табір, щоб викупити свою доньку-полонянку Хрісеїду. Ображений Хріс звертається за захистом до Аполлона, і той насилає на грецьке військо «пошесть лиху», якої греки не можуть позбутись. На загальних зборах греків з цього приводу Ахілл пропонує Агамемнону, трофеєм якого є Хрісеїда, віддати її батьку. Врешті-решт Агамемнон погоджується за умови, що Ахілл віддасть йому свою полонянку Брисеїду. Той і розгніваний такою несправедливістю: адже він несе на собі головний тягар війни (він бере участь у всіх боях, він завжди попереду, в той час як Агамемнон не розуміє своєї помилки) [19, с. 43].

Після цього осмілілі троянці на чолі зі своїм героєм Гектором, сином троянського царя Пріама і братом Паріса, починають тіснити греків і наближаються до їхніх кораблів, погрожуючи їх спалити. Щоб врятувати греків від розгрому, найближчий друг Ахілла Патрокл вдягає, з дозволу Ахілла, його озброєння і відганяє троянців, але сам гине від руки Гектора. Тільки після загибелі Патрокла вщухає гнів Ахілла на ахейців, обертаючись тепер на троянців, і він замиряється з Агамемноном, який визнає свою провину, пояснюючи її засліпленням, насланим Зевсом, Долею і богинею помсти Еринією (пісня XIX). Вдягнувши нове озброєння, яке на прохання його матері Фетіди викував сам Гефест, Ахілл своєю невгамовною жадобою помсти наводить жах на троянців, заганяє їх за мури цитаделі й вступає у двобій з Гектором. Завершується «Іліада» смертю Гектора (пісня XXII), іграми на честь Патрокла (пісня XXIII) і драматично напруженою і зворушливою сценою викупу тіла Гектора, коли засліплений ненавистю до Гектора, невмолимий Ахілл поступово проникається співчуттям до батьківського горя старого Пріама й не тільки віддає йому тіло сина, а й обіцяє дванадцятиденне замирення для достойного поховання троянського героя [19, с. 44].

Отже, головною рушійною силою сюжету «Іліади» є гнів Ахілла. Поема завершується, коли вичерпується гнів героя. . У той же час цей гнів органічно вводить в структуру оповіді численні батальні сцени, сцени життя олімпійських богів, описи кораблів (пісня II), озброєння (щит Ахілла — пісня XVIII), генеалогічні довідки і таке інше. На цьому тлі виразно вимальовуються постаті численних героїв і головних олімпійських богів, які в поемі надзвичайно олюднені, з’являються поряд з героями, вступають з ними в переговори, Допомагають їм порадами, б’ються поряд з ними і навіть між собою (пісні V, XX, XXI) [19, с. 44].

Для більш виразного змалювання героїв Гомер використовує не тільки урочисто-монументальний стиль оповіді, (віршований розмір — гекзаметр-шестимірник, тобто шестистопний дактиль), але й такі прийоми, як постійні епітети (Ахілл богосвітлий, прудконогий; Феб дальносяжний; Зевс темнохмарий, громовладний; Афіна ясноока; Гектор шоломосяйний); повтори цілих віршів або їх частин; неспішні, урочисті промови.

Гомерівському епосу притаманні також такі риси, як об’єктивність і докладність опису всіх речей, які опиняються в полі зору поета; традиційність світоглядних і моральних засад; величність і врівноважена спокійність; героїзм зображуваних подій і поведінки персонажів, які позбавлені суто егоїстичних рис і дріб’язковості.

Висновки

Гомерові поеми — справжня енциклопедія життя греків епохи переходу від варварства до цивілізації.

У плані змісту епоси Гомера укладають у собі безліч мотивів, сюжетних ліній, міфів, почерпнутих у ранній поезії. У Гомера можна почути відклики мінойскої культури і навіть простежити зв’язок з хетською міфологією. Однак основним джерелом епічного матеріалу став для нього мікенский період.

В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші моменти людського буття, усе багатство дійсності, у якій живе людина. Важливим елементом цієї дійсності є боги; вони постійно присутні у світі людей, впливають на їхні вчинки і долі. Хоча вони і безсмертні, але своїм поводженням і переживаннями нагадують людей, а уподібнення це піднімає і як би освячує усе, що властиво людині.

Гуманізація міфів є відмітною рисою епопей Гомера: він підкреслює важливість переживань окремої людини, збуджує співчуття до страждання і слабості, будить повагу до праці, не приймає жорстокості і мстивості; звеличує життя і драматизує смерть (прославляючи, однак, її віддачу за вітчизну).

Список використаних джерел

Александра М. Гуманістичний зміст поем Гомера «Іліада» та «Одіссея» // Історія в школі. — 2004. — № 10. — С. 38-39
Аносова Е. Откупори рецении бутылку и перечти Гомера «Одиссею» // Иностранец. — 2002. — 16 июля. — С. 16-17
Антична література. Греція. Рим: Хрестоматія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 864 с.
Антична література: Навчальний посібник. — К. : Либідь, 2005. — 486, с.
Был ли Гомер поэтом или моралистом. //Исторический вестник. — 1993. — № 7. — С. 340 – 348
Ганич Н. Гомер. «Іліада», «Одіссея», Варгілій «Енеїда» //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2000. — № 6. — С. 16-23
Гарачук П. Гомер — давньоукраїнський поет // Культура і життя. — 2006. — 22 лютого. — С. 7
Гомер. Іліада /Гомер; пер. із старогрец. і склав примітки та словник Борис Тен, вступ. ст. К. С. Забарило. — К.: Дніпро, 1988. — 462 с.
Гомер. Іліада: Поема: (Фрагменти) // Всесвіт. — 2001. — № 9-10. — С. 196-207
Гомерова «Іліада»: збірка. — К. : Веселка, 2005. — 148, с.
Золотухин А. И. Гомер. Имманентная библиография: — Николаев: Атолл, 2001. — 83, с.
Куцевич К. Мандри і повернення хитромудрого елліна. Матеріали до проведення уроків з вивчення «Одіссеї» Гомера. 9 клас //Зарубіжна література в школах України. — 2007. — № 9. — С. 24-25
Куцевол О. «Золоті зерна мудрості, невгасимий вогонь духовності»: Система уроків з вивчення поем Гомера «Іліада» й «Одіссея» //Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2000. — № 8. — С. 6-20
Лосев А. Ф. Гомер: біографія окремої особи: Соратник: ЖЗЛ, 1996. — 398, с.
Меньшиков В. М. У потомков Гомера: Очерки о Греции. — М. : Мысль, 1988. — 266, с.
Мороз В. Український перекладач Гомера: // Слово і час. — 1997. — № 11-12. — С. 39-41
Портнов А. Гомер был зорче // Наука и жизнь. — 1999. — № 6. — С. 98-100
Тереховська О. В. Філософсько-естетичні уроки Гомера: ще раз перечитуючи «Одіссею» //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2007. — № 8. — С. 2-3.
Шалагінов Б. Гомерів епос //Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2002. — № 4. — С.38-46