Епікурейський ідеал щастя

Вступ.

1. Вчення епікурейської школи про щастя.

2. Основні цінності епікурейської етики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Вчення про щастя та шляхи його досягнення, розроблене у працях Епікура, складає основу етики евдемонізму. Етичне вчення Епікура звернене до окремого суб'єкта життєвості, що бачить щастя у задоволенні від здоров'я тіла та душевного спокою. Філософ говорить, що для досягнення щастя необхідно задовольняти здорові потреби тіла та уникати тривог душі. Тобто, щастя досягається сумою корисних задоволень. Мудрий той, хто знає, яким задоволенням слід надавати перевагу, дотримуючись при цьому принципу міри. Духовні задоволення Епікур ставить на чільне місце, адже вони дають відчуття повноти життя. Щастя — це свобода від зла. Особливу увагу він звертає на задоволення, що отримуються у пізнанні. Провідне значення має заняття філософією, оскільки вона вчить людину мистецтву жити, не боячись смерті. "Адже, коли ми існуємо, смерть Ще не присутня, а коли смерть присутня, ми вже не існуємо".

Цікавою є проблема співвіднесення особи, налаштованої на Досягнення щастя, та суспільства. Епікур висловлює думку про суспільство як певне ціле, що тримається "взаємною угодою". Вводяться такі угоди мудрецями і не для того, щоб не вчиняти Несправедливості, а для того, щоб не терпіти її від інших. Ідея суспільного договору згодом була розвинута в етиці раціоналіста Гассенді (XVIIст.) та його учня Гоббса, а також впливала на Лока, Ларошфуко, Мандевіля. У XIXст. її впливу зазнала філософія Штірнера та Ніцше.

1. Вчення епікурейської школи про щастя

Вихідним пунктом стоїчної філософії стало Платонове визначення щастя, мета життя через доброчесність, а [також] епікурійсько-арістотелеве визначення доброчесності через щастя. Ці суперечності в обох цих філософських напрямках виявилися зовсім по-різному. В школі Епікура щастя або задоволення складають єдину, абсолютну мету життя — найвищий гаразд. А в стоїчній школі доброчесність — абсолютний гаразд, єдина мета життя.

Коротко і влучно схарактеризував обидві школи Кант: "Епікурійці стверджують, — казав він, — що усвідомлення правил, які ведуть до щастя, є доброчесність, а стоїки усвідомлювали свою доброчесність як щастя".

Таким поглядом на найвищу мету людського життя або на абсолютний гаразд визначався розвиток філософських думок однієї й другої школи на життя людини, її права та обов'язки.

Епікур виходить з того розуміння, що найвищою метою життя є задоволення. Доброчесність, як і в Арістотеля, має для нього ціну не сама по собі, а тому, що вона робить життя приємним. З цього погляду будь-яка діяльність має для нього умовне значення, [тобто чесноти і вади], з огляду на те, наскільки вона сприяє чи перешкоджає досягненню кінцевої мети задоволень. Тому суспільне життя він виводить не з прагнення людини жити з подібними собі, а із взаємної домовленості людей спільно досягати задоволення. За такого погляду на основу суспільства договір у Епікура стоїть на першому плані в суспільному житті. Справедливість, яка визначає норми взаємних стосунків [людей] між собою, має свою санкцію не у своєму змісті й вартісності, а в договорі: звідти вона черпає свій сенс і зміст. Отже, справедливість як самостійну первину епікурійці відкидають, і її місце займають договори. Внаслідок цього всі злочини не є злочинами проти справедливості, а проти договору. "Несправедливість, — каже Епікур, — не є щось погане, саме собою варте покари; але внаслідок порушення договору вона підлягає покарі".

Метою філософії епікурейців теж було намагання дізнатися, у чому полягає щастя і як його можна досягти. Епікур дав найпростіше пояснення: щастя полягає у задоволеннях, а нещастя – у стражданнях. Греки вважали, що щастя (евдаймонія) як найкраще життя можливе лише тоді, коли людина досягає досконалості. Епікур розумів досконалість гедоністично, бо досконала людина не страждає, а втішається. Отже, для щастя достатньо відсутності страждання, що і є задоволенням. Взагалі, людині від природи жити добре, тільки б її не турбували страждання. Природний стан людини є приємним, сам процес життя вже є радістю. Ця радість дається нам із народженням, нам не треба її виборювати. Якщо тіло здорове, а душа спокійна, то життя стає насолодою [2, c. 52-54].

В епікурействі гедонізм поєднався з культом життя, яке є для людей єдиним благом. Епікурейці вшановували життя у формі релігійного культу, вони були сектою шанувальників життя. Але вони усвідомлювали, що це щастя – обмежене й нетривале. На відміну від вічної природи, яка знову й знову відроджується, людське життя – це тільки епізод. Епікур не вірив у метемпсихоз та у періодичне повернення речей, а цінив життя тому, що воно дочасне й унікальне. Щастя, яке ми маємо, треба оцінити й скористатися ним відразу, бо воно швидко мине й більше не повториться. Він вважав, що на майбутнє існування розраховувати безглуздо, оскільки для цього немає ніяких підстав, окрім байок, чиїхось сумнівних одкровень.

Радість життя є головним, але не єдиним складником щастя, окрім неї, існують задоволення, обумовлені зовнішніми причинами. Якщо для внутрішньої радості достатньо відсутності страждань, чому вона й називається "негативною", то для отримання задоволень треба виконати дві умови: мати потреби й задовольняти їх. А радість життя ми відчуваємо тоді, коли не заклопотані потребами та їх задоволенням. Отже, одні задоволення обумовлені відсутністю потреб, а інші – задоволенням потреб. Негативне задоволення відчуває той, кого не бентежать жодні збудники, а позитивного задоволення може зазнати тільки той, хто піддається збудникам. Тому лише негативне задоволення цілком звільняє людину від страждань. Якщо ж з'являються потреби, то виникає й загроза їх не задовольнити, тому й саме задоволення обов'язково пов'язане із стражданням. "Найбільше задоволень має той, хто найменше потребує". Отже, негативні задоволення є справжньою метою життя. Щоб досягти цієї мети, не треба шукати задоволення, треба тільки уникати страждань, треба не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивне задоволення не можуть бути метою, бо вони – лише засіб заглушати страждання, які терзають душу. Треба приборкувати інстинкти, які спонукають нас шукати насолод, і оволодіти мистецтвом так оцінювати задоволення, щоб вибирати з них ті, які не призведуть до майбутніх страждань.

Позитивні задоволення бувають двох родів: фізичні й духовні. Тілесні задоволення важливіші, бо без них духовні взагалі не могли б існувати. Тілесні задоволення, напр., насолода від споживання їжі, пов'язані з підтримкою життя, яке є першою умовою щастя. Епікур говорив, що "задоволення черева є підставою й коренем будь-якого блага". Але духовні блага – вищі, бо більш приємні, тому що душа силою уяви осягає не тільки теперішнє, а також минуле й майбутнє.

Епікур не визнавав якісних різниць між задоволеннями. Немає шляхетних або нешляхетних задоволень, є лише менше або більше приємні. "Якщо не порушиш законів або добрих звичаїв, не засмутиш друзів, не нашкодиш здоров'ю, не втратиш засобів існування, користуйся, як хочеш, своїми бажаннями". Одначе він радив провадити певний спосіб життя: шукати духовної радості, поширював культ дружби й шляхетного, витонченого життя, яке тепер і називають "епікурейством". "Не почесті й святкові церемонії, не насолоди коханням і жування біля заставлених їжею столів роблять життя приємним, а тверезий розум, який відкидає хибні думки, що завдають душі найбільше неспокою". Найскромніші задоволення – коло друзів і квіти у садку – були для епікурейців найбільш приємними [3, c. 45-46].

Дружбу Епікур цінив лише тому, що не можна жити безпечно й спокійно, не маючи дружніх стосунків із людьми. А життя не буде приємним, якщо немає спокою й безпеки. Дружба є тільки засобом, а метою завжди й винятково є тільки задоволення. Усі високі епікурейські приписи ґрунтувалися на егоїзмі. Епікур вважав, що альтруїзм нікому й ні для чого не потрібен. Суспільство не потребує безкорисливих громадян, бо найліпшими громадянами є корисливі егоїсти, якщо вони, звісно, розумні. Епікур був тверезим філософом і вважав, що на основі прагматизму можна збудувати хороше суспільство, моральне й правове, та відверті доброзичливі стосунки між людьми. Він знайшов два чинника щастя: гідність і розум. Таким чином, життєві настанови гедоніста Епікура були ідентичними з приписами ідеалістів, але він обґрунтував їх інакше. Гідність він вважав лише засобом для щастя, а сама по собі вона не є цінністю, і було б нонсенсом чинити щось задля неї самої. Розум необхідний для щастя не тільки для правильного вибору задоволень, але й для управління думками. Думки легко збиваються на манівці й створюють омани та загрози, позбавляють людину спокою й роблять нещасною. Немає нічого безглуздішого від страху перед усемогутніми богами й невблаганною смертю, бо цей страх безпідставний. Епікур був матеріалістом і вважав, що не існує нічого, крім тіл і порожнього простору. Але він не був атеїстом, бо вірив, що вічні, щасливі, вільні від зла, боги існують, але вони живуть поза світом, де блаженствують у незворушному спокої, не втручаючись у наші долі, що вимагало б зусиль, які не можна уявити при досконалому й щасливому існуванні богів. Боги є тільки взірцями для світу, і було б блюзнірством обтяжувати їх діяльністю, яка їх не гідна. Вони не беруть участі у долях світу, і немає причини їх боятися. Учення Епікура звільняло людину від одного з найгірших людських страхів: страху перед богами. Він переконував своїх учнів, що душа – це складна тілесна система, яка руйнується у кінці життя, а віра у безсмертя душі є оманою. "Смерть нічим нам не загрожує, бо зло й добро є тільки там, де можна щось відчувати, а смерть є кінцем відчуттів". Безсмертя не потрібне для щастя, для цього треба зосередитись на реальному дочасному житті. Смерті не варто боятися, бо вона зовсім нас не зачіпає: поки є ми, немає смерті, а коли прийде смерть, нас не буде.

Епікур не вірив у "золотий вік", який нібито був початком історії людства, – навпаки, ніколи людина не була більш нещасною, бо у первісному стані вона всього боялася.

Епікур навчав, що людина щаслива не завдяки сприятливим умовам, бо щастя криється не в умовах, а у самій людині. Немає вищих сил, які б керували її долею, ніхто їй не перешкоджає, але ніхто й не допомагає – вона полишена на саму себе й сама відповідає за своє щастя. Джерелом нещастя є забобони, а умовою щастя – освічений розум. Для щастя потрібна культура думки й логіка, завдяки якій можна навчитися відрізняти істину від омани.

Епікурейство – це етика, яка визнає лише дочасні блага, робить людину відповідальною за власне щастя й нещастя, вважає спокій найдосконалішим станом людини, а просвіту розуму єдиним засобом проти страхів, які є плодом глупоти. Воно вбачає у розумному, доброчесному, культурному способі життя найліпший засіб для досягнення егоїстичного щастя, а в егоїстичній позиції – найпевніший шлях до загального щастя. Епікурейство – це світська філософія, яка радикально відмовилась від надприродних чинників [5, c. 37-39].

2. Основні цінності епікурейської етики

Основні цінності епікурівської етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вона вся в цілому, носять індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не співпадає з необхідністю. Необхідність є лихо, стверджує Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю.

Для Епікура характерне трактування закону, як засобу захисту "мудрих" (тобто людей етично досконалих) від "натовпу", як публічної гарантії етичної свободи і автономії індивіда. "Закони, — підкреслював Епікур, — видані заради мудрих — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла".

Притаманні етиці Епікура мотиви аполітичності не означають, звичайно, його повної політичної індиферентності. Його концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об'єктивно носила демократичний характер, оскільки жоден з учасників договору не мав жодних привілеїв перед іншим. Проте, як переконаний індивідуаліст, Епікур був противником крайньої демократії, різко протиставляючи "мудру" людину "натовпу", дистанціювався від нього самого і від його ідеалів. "Я, — підкреслював Епікур, — ніколи не прагнув подобатися натовпу. Що їм подобалося, тому я не навчився; а що знав я, те було далеке від їхніх почуттів". Умовно кажучи, епікурівській етиці відповідає така форма поміркованої демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливим ступенем свободи і автономії індивідів.

Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі [7, c. 62-63].

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям елліністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. е.), який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй — є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (атараксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя.

Аналізуючи категорію “благо”, Епікур розглянув насамперед проблеми втіхи і страждання. “Начало і корінь будь-якого блага, — за Епікуром, — це задоволення черева: навіть мудрість та інша культура мають до нього відношення”, тому що “коли кричить плоть, кричить душа”. У таких висловлюваннях ідеться про первинність природних потреб, хоча принцип задоволення, втіхи він наповнив духовним, зокрема й моральним змістом.

З цією метою Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);

— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);

— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).

Задоволення і втіху Епікур тлумачив як відсутність страждань (у такий спосіб він захищав думку, згідно з якою індивід може і повинен знаходити задоволення в собі). Вони цінні тим, що ведуть до безтурботного, позбавленого тілесних страждань і вільного від неспокою життя. Проте водночас свідчать про залежність індивіда від предметів, потреб, зовнішнього світу. Щоб перебороти цю суперечність, Епікур намагався звести кількість задоволень до мінімуму і тлумачити їх як пасивні стани людини. Бажання, які пов'язують людину з навколишнім світом, він вважав свідченням її самодостатності, незалежності від зовнішнього середовища. Погляди Епікура несумісні ні з вульгарним гедонізмом, ні з аскетизмом: “Ми прагнемо до обмеження бажань не для того, щоб завжди вживати їжу дешеву і просту, але щоб не боятися цього (тобто якщо доведеться вживати таку їжу)” [6, c. 41-43].

Визнаючи необхідність задоволення природних бажань (потреб), Епікур усе-таки ставив духовні втіхи вище тілесних. Полемізуючи з кіренаїками (представниками заснованої учнем Сократа Арістіппом з Кірени філософської школи, основою якої був гедонізм, скептицизм), які стверджували, що людина живе тільки теперішнім, він надавав суттєвого значення втіхам, що стосуються минулого і майбутнього. Класифікуючи їх, Епікур враховував не тільки їх необхідність (чи випадковість), а й часові характеристики (минуле — теперішнє — майбутнє). Він доводив, що, вибираючи задоволення та уникаючи страждань, необхідно зважати не лише на теперішнє, а й на майбутнє (наслідки задоволених сьогодні бажань, перспективу одержання вищого задоволення), орієнтуватися на минуле (життєвий досвід). “Краще витерпіти… деякі страждання, щоб насолодитися більшими втіхами; корисно утриматися від… деяких утіх, щоб не терпіти тяжчих страждань”.

Принцип задоволення кіренаїки доповнили принципом розважливості, рекомендуючи розумні насолоди. Епікур прагнув його уточнити і конкретизувати, оскільки не визнавав жодного блага, яке перебувало б поза людиною. Єдиним благом, що цілковито залежить від людини, є свобода від світу.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. ataraxia — незворушність).

Важлива роль в етиці Епікура належить категорії “справедливість”. її він трактував як домовленість про корисне, спрямовану на уникнення шкоди (не завдавати нікому шкоди і не зазнавати її самому). У справедливості як феномені він виокремлював моменти загального й особливого, абсолютного й відносного. Справедливість для всіх одна, зазначав Епікур, оскільки є тим корисним, яке позначається на стосунках між людьми. Проте вона залежить від конкретних обставин, тому виявляється не для всіх однаковою. Як і Арістотель, Епікур розрізняв політичну і моральну справедливість. Порушення справедливості завжди пов'язане з тяжкими моральними наслідками: “Хто робить таємно що-небудь із того, що люди домовилися між собою не робити з метою не шкодити і не зазнавати шкоди, тому не можна бути впевненим, що він залишиться прихованим, хоча б він десять тисяч разів залишався прихованим у цей час. Адже чи залишиться він прихованим до смерті — невідомо” [1, c. 49-50].

Епікура часто називають проповідником індивідуалізму, культу ізольованої, заглибленої у власні переживання, особистості. Однак людина, за Епікуром, не приречена на самотність. її потреба (насамперед мудреця) в інших людях задовольняється завдяки дружбі. Вона і вигідна, і самоцінна, адже виявляється в стосунках між людьми, які індивід обирає вільно і які залежать від нього.

Блаженство індивіда Епікур вбачав у відчуженості від усього, а найважливішим засобом її досягнення вважав філософію, за допомогою якої людина досягає мудрості — однієї з найістотніших чеснот. Філософсько-пізнавальна діяльність необхідна для досягнення внутрішнього спокою, незворушності, щастя так само, як і правильне розуміння втіх. На його думку, юнаку і старцю слід займатися філософією: юнаку вона допоможе, старіючи, бути молодим завдяки спогадам про минуле; старцю — бути одночасно і молодим, і старим, оскільки страху перед майбутнім немає.

Щастя, за Епікуром, є наслідком морального і фізичного здоров'я. Сповнена страхів людина не може бути щасливою. “Коли ми говоримо, що задоволення є кінцевою метою, то… розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог”; “Краще тобі не тривожитися, лежачи на соломі, — писав він своєму другові, — ніж бути в тривозі, маючи золоте ложе і дорогий стіл”. Від усіх страхів (перед богами, природною необхідністю і смертю) вберігає мудрість, тому вона є вищою чеснотою. Богів не варто боятися, тому що вони не втручаються ні в перебіг природних процесів, ні в людські долі. Природна необхідність теж не страшна, оскільки людина має свободу волі. А смерть не має до людини відношення, бо уособлює відсутність відчуттів.

Ставлення до вчення Епікура завжди було суперечливим: учні і послідовники обстоювали його погляди впродовж шести століть, опоненти піддавали нищівній і не завжди справедливій критиці. Зокрема, Епікуру дорікали за культ насолод, індивідуалізм, егоїзм, заперечних визначень основних категорій етики (наприклад, трактування добра як утечі від страждання), ігнорування соціальної етики тощо.

Якщо Платон надавав перевагу соціальній етиці, то Епікур зосереджувався на особистості, її моральних якостях, радив уникати суспільно-політичної діяльності і всіх пов'язаних з нею мотивів (багатства, почестей, влади) як джерела неймовірних духовних тривог. Це відсторонювало його увагу від позаособистісних, об'єктивних вселюдських аспектів моралі [5, c. 35-37].

Він був одним із небагатьох філософів, чиє життя збігалося з проголошуваним ученням, справи — зі словами.

Висновки

В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання — звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Етика — основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. Разом з тим, все вчення Епікура, в цілому, базується на його етичних ідеях. Провідним принципом етики Епікура є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснює він сам основу своєї етики, — коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає у розумінні того, що не можна жити приємно (в задоволення), не живучи, в той же час, розумно, морально і справедливо.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.