Етапи входження України в Болонський процес

Вступ.

1. Реалізація положень Болонського процесу як фактор забезпечення якості вищої освіти європейського рівня.

2. Напрямки структурного реформування вищої освіти України з огляду на Болонський процес.

3. Перспективи вищої освіти та Болонського процесу в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Понад 300 європейських навчальних закладів та їх представницьких організацій зібралися 29-30 березня в Саламанці з метою підготувати свої пропозиції до Празької зустрічі міністрів вищої освіти країн, які брали участь у Болонському процесі. Учасники домовились про цілі, принципи та пріоритети.

Вищі навчальні заклади Європи підтверджують свою підтримку положень Болонської декларації та рішучість створення Європейського простору вищої освіти до кінця цього десятиріччя. Вони надають створенню Європейської асоціації університетів у Саламанці як символічного, так і практичного значення, чітко висловлюючи свою позицію в уряді та суспільстві, тим самим забезпечуючи собі підтримку в розбудові власної освіти та входженні у Європейський простір вищої освіти.

Конкуренція у вищій освіті сприяє якості, навчання не виключає співпраці та не зводиться до комерційного її розуміння. У деяких країнах Європи університети ще не можуть конкурувати на рівних і стикаються з небажаним відпливом умів на користь інших європейських закладів.

Європейський простір вищої освіти має будуватися на таких європейських освітніх традиціях, як суспільний обов'язок і відповідальність, виходячи з принципу широкого і відкритого доступу до бакалаврського та магістерського рівнів освіти для власного розвитку та можливості продовжувати освіту протягом усього життя людини, сьогоденних та довгострокових потреб суспільства.

Вища освіта, що ґрунтується на наукових дослідженнях . Оскільки дослідження — рушійна сила вищої освіти, створення Європейського простору вищої освіти має йти пліч-о-пліч з формуванням Європейського простору дослідницької діяльності[7, c. 54-55].

1. Реалізація положень Болонського процесу як фактор забезпечення якості вищої освіти європейського рівня

Приєднання України до Болонського процесу зробили процес вітчизняної освітньої євроінтеграції незворотним, а термін попереднього моніторингу — 2009 рік — потребує максимальної інтенсифікації дій щодо реалізації міжнародних зобов'язань України в цьому питанні. Сьогодні вже немає потреби в проведенні агітації щодо Болонського процесу. Однак треба зауважити, що за роки його реалізації в Європі відбулася певна трансформація підходів, зокрема в розумінні того, що уніфікувати освітні системи країн з іноді принципово різними структурами, різним рівнем економічного та інтелектуального розвитку — справа нелегка і на цьому етапі йдеться про єдину схему і зрозумілість описів кожного з освітніх або освітньо-кваліфікаційних рівнів. При цьому в усіх країнах — учасницях Болонського процесу при вирішенні основних його завдань є чітке уявлення щодо того, що це процес добровільний, полісуб'єктний, багатоваріантний, гнучкий. Отже, в сучасній Європі немає спільного для всіх країн-учасниць підходу, а сам процес є відкритим, поступовим і таким, що базується на європейських цінностях і не нівелює своєрідність національних освітніх систем.

Приєднання до Болонського процесу — це не просто механічне переведення трудомісткості навчальних дисциплін у кредити ECTS, це не просто наявність каталогів курсів і додатків до дипломів, які мали б полегшувати порівнюваність освітніх систем. Це, насамперед, переосмислення структури навчального процесу, забезпечення його гнучкості, створення всіх умов для повноцінної самостійної роботи студентів. Необхідність модернізації системи вищої освіти відчувають усі: і ті, хто безпосередньо причетні до навчального процесу, і ті, хто відповідає за управління вищими навчальними закладами. Мабуть, саме тому кожний університет — який раніше, а який пізніше — починає шукати різні експериментальні шляхи вдосконалення навчального процесу, збагачення його інноваційністю, гнучкістю та міждисциплінарністю. Зрозуміло, що модернізація системи вищої освіти має відбуватися в контексті досягнення до 2010 року основних цілей Болонського процесу, а саме: побудови європейського простору вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування; формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу Європи; посилення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти, підвищення її престижу в світі; змагання з іншими системами за студентів та вплив на них; підвищення визначальної ролі університетів у розвитку європейських культурних цінностей; досягнення більшої сумісності та схожості систем вищої освіти при збереженні позитивного досвіду та надбань національної системи освіти.

Досягнення більшої сумісності та схожості систем вищої освіти країн Європи, створення умов для мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців вищої школи можливе в найбільшому наближенні, на думку багатьох експертів, тільки при безумовному сприйнятті та врахуванні умов і особливостей національних систем праці. Тому руйнація в Україні того, до чого Європа тільки готується, вкрай недоречна. Поспішне, а не поступове, входження в Болонський процес, також не є виправданим. Перед Україною сьогодні стоїть завдання не стільки "професіоналізації" вищої освіти, скільки поетапної автономізації вищих навчальних закладів, їх адаптації до умов ринкової економіки.

Проте вже сьогодні необхідним є розроблення і узгодження процедур визнання кваліфікацій у європейському регіоні на основі компетентнісної моделі професійної вищої освіти.

Метою модернізації структури вищої освіти України є здійснення про-цесу гармонізації освітнього простору через створення архітектури вищої освіти, яка узгоджується з європейським і світовим освітнім простором та сприяє її інтеграції через реалізацію таких основних цілей:

— сприяння розвитку українських та світових культурних цінностей, орієнтація на ідеали демократії і гуманізму, необхідні для існування та розвитку громадянського суспільства;

— реалізація особистісного потенціалу, розвиток творчих (креативних) умінь та навичок, підготовка компетентних осіб, спроможних задовольняти сучасні потреби й досягнення конкурентоспроможності випускників на національному та міжнародному ринках праці;

— забезпечення сумісності з європейським ринком освіти і праці через розмаїтість підходів і профілів дисциплін, гнучкість програм, розвиток міждисциплінарних навичок та вмінь, здатність мобілізовувати знання, розв'язувати проблеми, працювати в команді і розвиватися соціально;

— підготовка і перепідготовка нових наукових кадрів з метою забезпечення сталого розвитку країни і самої системи вищої освіти;

— створення, підтримка і розвиток сприятливих умов для здійснення наукових досліджень;

— підвищення мобільності студентів та викладацького складу вищих навчальних закладів;

— забезпечення привабливості вітчизняної освіти на інституційному, національному та європейському рівнях.

Вищі навчальні заклади України уже мають певні досягнення у запровадженні положень Болонського процесу. Так, з метою досягнення найбільш об'єктивного рівня оцінювання знань для виконання головної функції — контролю і мотивації — у Херсонському державному університеті з упровадженням кредитно-модульної технології навчання введена як її складова комплексна система перевірки знань з навчальних дисциплін та проходження практики. Вінницький національний технічний університет бере участь у міжнародних програмах проектів TEMPUS-TACIS "Створення всеукраїнської мережі регіональних консультаційних пунктів ECNS" та "Розроблення стратегії міжнародної мобільності українських студентів в рамках ECNS". У Національній металургійній академії України підписано договір про "подвійний диплом" з Технічним університетом "Фрайберзька гірнича академія" (Німеччина), згідно з яким можуть визнаватися як періоди навчання, так і здобуті кваліфікації, а студенти мають змогу отримувати водночас два дипломи про вищу освіту. В Закарпатському державному університеті розроблено універсальну автоматизовану систему тестування, адаптовану до вимог Болонського процесу з оцінюванням за шкалою ECTS з відповідним переведенням національної шкали оцінювання. Проте темпи проведення реформ украй повільні. Виконання більшості завдань відкладається на два останні роки. Країни, які підписали Болонську декла-рацію раніше від України, також зіштовхнулися з певними проблемами, навіть у тих випадках, коли пропонована спільна структура вищої освіти була для цих країн базовою. У державах Східної Європи реформи, метою яких було впровадження ступенів бакалавра та магістра, не були повністю успішними. Основна проблема цих реформ у тому, що хоч новий ступінь переважно впроваджується законом про вищу освіту, інші елементи, по-трібні для успішного реформування, відсутні. Наприклад, відповідно до закону про вищу професійну освіту, який прийняли в Російській Федерації 1992 року, було впроваджено ступінь бакалавра, але жодних відповідних змін до кодексу про працю не було внесено. Це, звичайно, означало, що студенти, які завершували навчання із присвоєнням ступеня бакалавра, мали великі проблеми із працевлаштуванням. Досвід таких держав, як Естонія, Фінляндія та Російська Федерація підтверджує, що абсолютно недостатньо лише змінити закони про вишу освіту для того, щоб впровадити нову структуру вищої освіти. Є ще й інші юридичні питання, а також культурні та соціальні чинники, які необхідно враховувати.

Виникали проблеми у країн — членів Болонського клубу і з працевлаштуванням випускників. Так, наприклад, грецьким студентам-випускникам після закінчення університетів за кордоном гарантується визнання набутого фаху при працевлаштуванні тільки в державному секторі. Виникали також і труднощі, пов'язані із запровадженням ECTS (Бельгія, Німеччина, Македонія, Словенія), і з розширенням автономії вищих навчальних закладів, видачею додатка до диплома, розширенням студентського самоврядування.

2. Напрямки структурного реформування вищої освіти України з огляду на Болонський процес

Враховуючи незворотність Болонського процесу, ми маємо усвідомлювати, що для нашої системи вищої освіти він є дуже непростим. Нам важче, ніж будь-якій іншій країні, яка не має таких глибинних традицій у галузі фундаментальної природничої й інженерної освіти, приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень, нівелюючи власні багатовікові наробки у цій галузі.

Тому нові виклики ми повинні прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення проблем. Тобто потрібно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. Але ми повинні відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо технічної, накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному, навіть незважаючи на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес.

Ці проблеми становлять так би мовити деякий мартиролог нашої вищої освіти.

Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Ці та інші перешкоди погіршують розпізнавання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом, підсилюють ізоляціоністські тенденції, погіршують мобільність наших студентів, викладачів і науковців в межах європейського освітнього простору і ринку праці[9, c. 1,4].

Зменшити ці перешкоди – означає для нас опинитися, образно кажучи, на першому поверсі величезної будівлі, яка має назву “Європа знань”.

“На другому поверсі” на нас чекають дуже серйозні структурні перетворення. Це – модернізація системи контролю якості освіти, узгодження дворівневої системи з європейською моделлю, введення загальноєвропейських кредитних заліків і термінів навчання, уведення вченого ступеня доктора філософії.

Як визначено у “Саламанському зверненні” (2001 р.), якість – це основоположна умова для визнання, для довіри, сумісності та привабливості в європейському просторі. Берлінське комюніке (2003 р.) визначає якість освіти як основу створення європейського простору.

Для нас важливими, зважаючи на сказане, є декілька положень: моніторинг якості освіти має бути повним, постійним, прозорим, об'єктивним; якість і акредитація, які міцно пов'язані між собою, висувають перед непогано розвиненою нашою системою ліцензування й акредитації нові завдання щодо використання європейських стандартів якості, і тому наша участь в європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті (система ENQA) обов'язкова вже в найближчий час; контроль якості повинен зосередитися не тільки на контролі навчального процесу, кадрів, науково-методичного забезпечення, матеріальної бази тощо, а, в першу чергу, на контролі знань студентів і особливо випускників, визначаючи їхню компетентність і спроможність задовольняти вимоги ринку праці; акредитуватися мають не тільки навчальні заклади і спеціальності, але й окремі освітні програми, це те, з чим поки що ми не стикалися; окрім внутрішньої оцінки якості неминуча зовнішня оцінка, яку підтримує ENQA і яка надає можливість оцінювати навчальні програми за межами своєї країни за загальними критеріями.

Щодо узгодження дворівневої системи, то ця проблема не була б занадто складною, якби перед нашою системою освіти не постала в повному обсязі проблема вирішення долі технікумів і коледжів.

Вердикт громадськості та держави з цього питання може визначитись на перетині декількох рішень, наприклад, повністю інтегрувати кращі технікуми і коледжі в заклади III, IV рівнів акредитації, створивши їм умови для надання освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр”, решту ж трансформувати в заклади середньої професійної освіти для надання випускникам рівня висококваліфікованих робітників.

Відповідальне рішення ми маємо прийняти стосовно освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”. Очевидно, поки спеціалісти затребувані нашою економікою, цей рівень варто зберігати. Доцільніше паралельно вводити за формулою 4+2 освітньо-кваліфікаційний рівень “магістр” відповідної галузі. Магістр інженерії, магістр права, магістр з бізнес адміністрування та інші. Реальна ж доля рівнів “спеціаліст” і “магістр” в нашій країні вирішиться з часом у відповідності до їхньої затребуваності на ринку праці, який також поступово буде інтегруватися у загальноєвропейський.

Аналогічний підхід можна було б застосувати до системи наукових ступенів в Україні. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року нам було б вигідно додатково до наявної системи “кандидата та доктора наук” ввести науковий ступінь “доктора філософії” у відповідності до міжнародних стандартів. Для багатьох науковців були б зняті перешкоди у мобільності на європейському науковому й освітянському просторі. Традиційна ж система наукових ступенів була б, як і раніше, затребувана на внутрішньому ринку праці до того часу, поки доля як першої, так і другої систем остаточно не вирішиться у майбутньому[8, c. 14].

Вже багато було написано і сказано про впровадження європейської системи взаємовизнання кредитних одиниць. Міністерство освіти і науки України започаткувало експеримент з визначення особливостей кредитно-модульної системи, подібної до ECTS. У листопаді 2003 року у м. Львові відбулася науково-практична конференція, присвячена цим питанням. Не торкаючись суті цієї системи зазначимо, що альтернативи її впровадженню в Україні немає. Зробивши це, ми знімемо суттєву перешкоду в розпізнаванні нашої системи вищої освіти зовнішнім світом.

При здійсненні вказаних структурних перетворень важливо надати широкі права ВНЗ у прийнятті європейських стандартів – повністю чи частково і в певні терміни. Це тим паче важливо, що самі ВНЗ добре розуміються на тому, що врешті-решт привабливість їхніх закладів у абітурієнтів та студентів прямо залежить від того, який вибір зробили ці ВНЗ я як швидко вони цей вибір втілюють в життя.

Усі документи Болонського процесу та пов'язані з ними задачі, в першу чергу, пов'язані із студентами. Вони є центром, навколо якого вибудовується вся система.

Лісабонська конвенція та Сорбонська і Болонська декларації визнали, що основною метою підписаних документів є полегшення доступу мешканцям кожної держави Європи і студентам навчальних закладів до освітніх ресурсів та ринків праці інших країн.

Але ж яким практичним чином дати можливість молоді використати ці права?

Тут формулюють три необхідні та достатні принципи, які, на жаль, є найважчими для виконання в нашій державі. Це – мобільність членів освітянського простору, в першу чергу студентів; привабливість освітянських послуг та можливість працевлаштування.

Об'єднує ці три принципи те, що вони, по суті, виходять за рамки суто системи освіти, вони – прерогатива держави, і в наших вітчизняних умовах вони можуть бути виконані в процесі соціоекономічного інтегрування нашої країни в європейський простір.

Мобільність – важлива якісна особливість європейського простору, вона передбачає мобільність людей між вищими навчальними закладами та між державами.

В Україні їй заважають системні невідповідності, візовий режим, економічні характеристики нашої країни, зрештою різниця між рівнем життя в Україні та країнах ЄС. Але, коли йдеться про інтернаціоналізацію освіти, що є освітянським крилом глобалізації, зусилля держави мають бути ексклюзивними.

Привабливість ВНЗ для студентів – це великої ваги комплексна компонента, яка включає перспективу для кар'єри, що надає університет, якість та вартість навчання, вартість проживання, доступність побутових послуг, наявність стипендіальних програм, повага до європейських та світових цінностей, відсутність міжнаціональних та релігійних конфліктів, відповідність європейським освітянським стандартам тощо.

Працевлаштування – це третій принцип, що лежить в основі забезпечення прав молодої людини на транснаціональну освіту.

Болонська декларація підтвердила, що можливість влаштування на роботу – це основне питання для вищих закладів у всій Європі; це стратегічна мета, яка не має альтернативи. Працевлаштування – це індикатор успіхів всього Болонського процесу в цілому. Він настільки важливий, що в дискусіях про доцільний термін навчання на будь-якому рівні учасники дійшли висновку, що навчатися, використовуючи принцип “навчання через усе життя”, треба доти, поки не знайдеш роботу.

Таким чином, вищий освітянський поверх європейського простору можуть займати держави, які повністю сприяють студентському самовиявленню, що головним чином забезпечується золотою тріадою – мобільністю, привабливістю, працевлаштуванням.

Це прерогатива, компетенція і обов'язок держави перед молоддю України, системою української освіти та перед європейською співдружністю[10, c. 40].

В Україні процес реформування вищої освіти теж не є легким та безболісним. Найголовніша наша проблема — відсутність єдності та консолідованості між основними суб'єктами сфери вищої освіти. Так, уже більш як чотири роки тому запровадили кредитно-модульну (трансферну), точніше, українською мовою, накопичувальну систему, але й досі не провели ґрунтовного аналізу попередніх результатів, не зробили необхідних висновків, не розробили план дій щодо їх удосконалення. За результатами перевірок було з'ясовано, що у більшості ВНЗ приватної форми власності не розроблено тимчасові положення про організацію навчального процесу за кредитно-модульною системою, інформаційні пакети, не запроваджено індивідуальні плани студентів, не узгоджено національну шкалу оцінювання зі шкалою оцінювання ECTS. Серед опитаних науково-педагогічних працівників щодо їхнього ставлення до впровадження кредитно-модульної системи в їх навчальному закладі від 51 до 76 відсотків респондентів вважають, що вона потребує вдосконалення. Серед опитаних студентів 37,5 відсотка позитивно оцінюють впровадження кредитно-модульної системи, 30,2 відсотка сприймають негативно, 32,3 вважають, що система потребує удосконалення. Більшість опитаних викладачів вважає, що впровадження кредитно-модульної системи сприяє підвищенню об'єктивності оцінювання роботи студентів, водночас 25,8 відсотка студентів-респондентів підтримують цю думку.

3. Перспективи вищої освіти та Болонського процесу в Україні

На сьогодні вища освіта в Україні перебуває на стадії трансформації від радянської до загальноєвропейської моделі, встановленої відповідно до підписаного Україною в 2002 році Болонського договору. Постійно впроваджуються нові елементи, змінюються стандарти освіти, але у впровадженні цих змін не спостерігається системного підходу. Імплементація нових елементів вищої освіти, як от модульно-кредитної системи, єдиного тестування для випускників шкіл, процедура стандартизації дипломів вищих навчальних закладів – всі ці зміни виконуються хаотично і в більшості випадків без ґрунтовного пояснення їх суті і вагомості основним суб’єктам цих змін – студентам, викладачам, науковцям.

В Україні контингент студентів у 2006/2007 навчальному році налічує майже 2,8 млн. осіб, у тому числі за денною формою навчання понад 1,6 млн. осіб. У поточному навчальному році в Україні здобуває освіту понад 36,6 тис. іноземних студентів із 131 країни світу. Навчальний процес забезпечують понад 11,5 тис. докторів наук, професорів та понад 58,7 тис. кандидатів наук, доцентів.

У 2005/2006 навчальному році прямі прибутки України від експорту освітніх послуг (навчання іноземних студентів) склали близько 50 млн. доларів США. (Для порівняння: експорт освітніх послуг Сполучених Штатів Америки сьогодні становить близько 15 млрд. доларів на рік.)

На сьогодні, в Україні до європейських вимог адаптовано новий перелік галузей знань і напрямів, за якими в Україні здійснюється підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. Починаючи з 2007/2008 навчального року підготовка бакалаврів у вищих навчальних закладах здійснюється за 48 галузями та 141 напрямом (до цього підготовка здійснювалася за 17 галузями, 77 напрямами і 586 спеціальностями). У стадії розробки перебуває новий перелік спеціальностей з підготовки магістрів. Здійснюються організаційні заходи із запровадження “Додатку до диплома” європейського зразка (Diploma Supplement)[13,c. 3].

Перший етап запровадження системи кредитно-модульного навчання у ВНЗ в Україні пройшов досить успішно. У 2006/2007 навчальному році у вищих навчальних закладах України III-IV рівнів акредитації на всіх програмах підготовки фахівців першого (бакалаврат) і другого (магістратура) циклів запроваджено Європейську кредитно-трансферну систему (ECTS). Це дозволяє здійснювати трансфер (переведення) студентів з одного вищого навчального закладу в інший (включаючи і закордонні ВНЗ) та накопичувати студентами кредити ECTS, які визнаватимуться при подальшому навчанні в будь якому європейському ВНЗ.

Студенти отримали інформацію щодо структури курсів, послідовності вивчення навчальних модулів та порядку їх оцінювання викладачами. Це дало більші можливості щодо вибору навчальних курсів та індивідуальних програм здобуття вищої освіти. Самостійна робота стала більш скоординованою, збільшився час безпосереднього спілкування з викладачами. Кафедри поліпшили інформаційно-методичне забезпечення, створюють електронні підручники, комп’ютерні програми, програми самоконтролю, тощо.

Однак, у цілому, формування ринку освітніх послуг в Україні відбувається, на жаль, дещо сповільненими темпами. Найбільшою проблемою української системи освіти на міжнародному ринку освітніх послуг є її незадовільна якість. 24 березня 2007 року на підсумковій колегії МОН України було зазначено, що жоден з наших університетів не увійшов до рейтингового списку п’ятиста університетів світу, а більшість з них взагалі не відомі за кордоном.

Визначальним напрямом розвитку системи вищої освіти України задля підвищення її конкурентоздатності є інтеграція у європейський освітній простір у руслі виконання вимог Болонського процесу. У ході інтеграції української системи освіти до європейського освітнього простору перед нею постає ряд проблем:

1. Психолого-дидактична некомпетентність більшості викладачів вищої школи.

2. Перехід на кредитно-модульну систему організації навчального процесу, що потребує:

· забезпечення відповідності “вартості” кредиту обсягу і складності учбового матеріалу;

· визначення педагогічного навантаження в умовах функціонування кредитно-модульної системи.

3. Зв’язок вищої школи з ринком праці.

4. Практика студентів у реаліях ринкової економіки.

5. Розмежування академічної й професійної спрямованості вищої освіти в Україні.

6. Приведення освітніх кваліфікаційних ступенів України до стандартів Європейського союзу.

Складнощі у вирішенні цих проблем зумовлені причинами соціального та психологічного характеру.

Соціальні причини:

1. Зацікавленість переважної більшості ректорів ВНЗ у збереженні існуючого стану.

2. Технологічна та інформаційно-просвітницька незабезпеченість переходу до європейських стандартів освіти.

Психологічні причини:

1. Звичка і готовність населення використовувати усталені схеми відносин між споживачами та виробниками освітніх послуг (хабарі, знайомства тощо).

2. Несприйняття значною частиною професорсько-викладацького складу інноваційних методів і технологій в освіті.

На якість, а відтак і конкурентоздатність української освіти негативно впливає збереження багатьох рис радянської освітньої системи, які все ще притаманні системі освіти в Україні[8, c. 14].

В Україні для досягнення цілей Болонського процесу і підвищення конкурентоздатності системи освіти, найперше, необхідно:

1. Сприяти європейському співробітництву у забезпеченні якості освіти з метою розробки співмірних критеріїв і методологій її визначення.

2. Прийняти систему вищої освіти, що базується на двох основних циклах – переддипломному (бакалаврському) та післядипломному (магістерському).

3. Запровадити загальноєвропейську систему наукових ступенів.

4. Увести систему кредитів за зразком ECTS як ефективний засіб забезпечення широкомасштабної студентської мобільності.

Створення цивілізованого ринку освітніх послуг в Україні та забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної освіти на міжнародному ринку потребує урахування впливу наступних чинників: 1) глобалізації; 2) технологій; 3) конкуренції.

Зазначені чинники визначають методологічне підґрунтя для дослідження і вирішення проблем модернізації системи освіти в Україні задля підвищення її конкурентоздатності, яке передбачає:

· аналіз якості освітніх послуг з точки зору потреб регіонів, держави та світової спільноти у сфері професійної підготовки;

· постійне вдосконалення діяльності освітніх закладів відповідно до викликів часу;

· безперервність освіти, збереження єдиного освітнього простору, характер розвитку якого визначається потребами суспільства[2, c. 8].

Висновки

Уже більше десяти років європейське освітнє співтовариство живе під знаком так званого Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

Пропозиції, які розглянуто і які виконуються в рамках Болонського процесу, зводяться в основному до шести таких ключових позицій:

1. Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й — до одержання першого академічного ступеня і 2-й — після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

2. Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS, зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

4. Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної нагромаджувальної системи, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

Список використаної літератури

1. Бабак В. Для нас Болонський процес — явище звичне, кредитно-модульна система — не новина //Вища школа. — 2006. — № 1. — C. 3-19

2. Волков В. Реформування вищої освіти: перші кроки до Європи//Юридичний Вісник України. — 2006. — № 31. — C. 8

3. Голубенко О. До проблеми оновлення стандартів вищої освіти в контексті болонських реформ //Вища школа. — 2006. — № 5-6. — C. 10-18

4. Загородній А. Європейська система забезпечення якості вищої освіти //Вища школа. — 2006. — № 4. — C. 15-22

5. Кудін А. Реалізація в Україні принципів і завдань Болонського процесу: забезпечення мобільності громадян з можливістю їх працевлаштування //Вища школа. — 2006. — № 1. — C. 27-34

6. Малихін А. Тестовий контроль і підвищення якості освіти у вищій школі //Рідна школа. — 2006. — № 6. — C. 9-11.

7. Мельниченко Т. Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку освітнього комплексу України в контексті Болонського процесу //Український географічний журнал. — 2006. — № 1. — C. 54 — 58.

8. Ніколаєнко С. Реформа вищої освіти України і Болонський процес //Голос України. — 2007. — 8 червня. — C. 14

9. Пасічник І. Болонський процес і нові шанси університетів //День. — 2007. — 1 березня. — C. 1,4

10. Применко В. І. Болонський процес — перший досвід роботи у ВНЗ //Безпека життєдіяльності. — 2006. — № 5. — C. 40.

11. Рябченко В. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес: деякі концептуальні зауваження //Освіта . — 2007. — № 13-14. — C. 8-9