1. Прокоментуйте висловлювання:

2. В чому полягає сутність краси стосунків?.

3. В чому різниця між аморальною та позаморальною поведінкою?.

4. Чи є самотність злом?.

5. Чим можна припустити прояв милосердя до злочинця?.

6. Евтаназія: «так» та «проти»?.

7. «Любов до себе», «любов еротична» та «любов до ближнього» — в чому різниця?

8. Предмет естетики: проблема термінології?.

9. Прикладні види мистецтва?.

10. Естетична культура майбутнього фахівця.

Список використаної літератури.

1. Прокоментуйте висловлювання:

— «Усе наше достоїнство, — у здатності мислити. Тільки думка відносить нас, а не простір і час, у яких ми ніщо. Будемо ж прагнути мислити гідно. У цьому – основа моральності». (Б.Паскаль)

Людина – єдина мисляча особа на планеті, тому здатність мислити та вчиняти розумно – це дійсно достоїнство та привілегія людини. Думка немає обмежень, не має рамок, кордонів, лише за декілька секунд можна переміститися у просторі та часі.

— «Моральність відноситься до характеру» (І.Кант)

Моральність проникає усюди, де зустрічаються два суб'єкти і де мова йде о їх потребах і погрозах для них. тому моральність — справа цілком людська і стосується величезної безлічі суспільних інтересів.

— «Моральність – це розум серця». (М.Гейне)

Серце через совість формує почуття людини, а розум ґрунтується на основі людяності. Тому розум серця – це совість, людяність та моральність.

— «Боротьба зі злом можлива лише шляхом творення життя» (М.Пришвін)

Творячи життя та щось прекрасне у житті, можна подолати зло, оскільки добрі вчинки витісняють зло з життя.

— «Не роби зла – не будеш у вічному страху» (Шумерське прислів’я)

Це відповідає дійсності, коли зробиш зло людині, перебуваєш в остраху від відповіді ще більшим злом, і завжди почуваєш свою причетність до горя у людини.

— «Сенс життя не можна дати, його потрібно найти» (В. Франкл)

У кожної людини свій сенс життя, хтось вбачає його у вдалій кар’єрі, хтось у кількості грошей, але у кожного своє уявлення про сенс та щастя у житті, з ним не можна народитися, його не можна подарувати чи віддати, — це потрібно знайти, те що робить щасливим.

— «Життя шляхетне тільки тому, що в ньому є смерть, є кінець, а це свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя…» (П.Бердяев)

Щось добре та прекрасне не буде відчуватись таким, якщо не буде закінчуватись. Коли щось безкінечне, тоді воно втрачає свою привабливість та цінність, тому найбільша цінність життя, втому що воно закінчується — і потрібно берегти та насолоджуватись кожною миттю.

— «Ми часто буваємо більш самотніми серед людей, ніж у тиші своїх кімнат» (М.Торо)

В сучасному житті люди зайняті своїми проблемами, і навіть перебуваючи у натовпі, кожна людина переживає свої якісь проблеми і залишається байдужою до переживань інших.

— «Справедливість є постійна і незмінна воля відплатити кожному по заслузі» (Античний афоризм)

Справедлива людина ніколи не вчинить безчесно по відношенню до доброї та порядної людини, й буде чекати такого ж відношення до себе. А якщо вчинить щось зле, то й нічого доброго чекати не буде.

— «Потрібно мати щось спільне, щоб розуміти один одного, і чимось відрізнятися, щоб любити один одного». (П.Жеральді)

Як відомо, протилежності притягуються, тому те чим ми відрізняємось і притягує одне одного. А для розуміння потрібно мати якісь спільні інтереси, щоб не тільки розуміти, а й мати можливість чимось поділитись з ближнім.

2. В чому полягає сутність краси стосунків?

До любові нас ведуть закоханості, як щаблі – до найвищої мети. Жоден з нас не отримує любов одразу, а проходить по щаблях закоханості, кожен із яких треба красиво завершити: не повестися підступно чи ницо. Саме це є умовою віднаходження любові. Себто є час створювати стосунки, досягати в них піку й красиво їх завершувати, що значною мірою означає зробити це вчасно. І нарешті краса стосунків у Любові з великої літери – це, знайшовши її, співтворчо розвивати.

3. В чому різниця між аморальною та позаморальною поведінкою?

Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в сучасному суспільстві набагато зросли. Але чим більше людині дається, тим більше з неї і питають. Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціальним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до своїх обов'язків спричиняє вироблення неякісної продукції, незадоволення потреб громадян. У результаті безвідповідального ставлення учня до навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина.

Для аморальної поведінки характерним є розходження знань моральних норм та цінностей і реальних вчинків та дій. Така деформація відбувається в процесі виховання. Коли закладаються основи моральності, у дітей не формуються спрямованість та установки, які визначають поведінку особистості, що відповідає моральним нормам і цінностям.

Існують такі етапи виникнення аморальної поведінки: а) деформація потребової сфери особистості; б) формування на основі деформованих потреб негативних звичок та якостей особистості; в) мотивація аморального вчинку; г) боротьба мотивів; д) прийняття конкретного рішення, виконання рішення: здійснення вчинку.

4. Чи є самотність злом?

Щоб відповісти на поставлене запитання, треба, перш за все, знати, що таке свобода, а що таке зло. Думаю, що свободою є можливість діяти добровільно, а несвободою є якесь обмеження можливостей людини діяти добровільно. Тому, якщо самотність обмежує можливості, то вона є злом, а, якщо вона їх не обмежує, а їм сприяє, то вона є добром. Оскільки самотність обмежує можливості спілкування людини з іншими людьми, то вона виявляється злом. Тому потрібно самотності та шукайте шлях до своєї власної свободи спілкування з іншими людьми!

5. Чим можна припустити прояв милосердя до злочинця?

Прояви милосердя до злочинців повинні мати місце у цивілізованому суспільстві, але не може бути милосердя без справедливості. Слід пам’ятати, що justitia sine misericordia non est, sed crudelitas; misericordia sine justitia misericordia non est, sed fatuitas (справедливість без милосердя не справедливість, а жорстокість, милосердя без справедливості не милосердя, а безглуздя).

6. Евтаназія: «так» та «проти»?

У вузькому розумінні цього слова "евтаназія" обмежена активними діями з прискорення смерті пацієнта. У цьому контексті йдеться про вбивство з гуманних міркувань. Прикладом такого розуміння евтаназії є введення летальної дози препарату термінальному хворому з метою полегшення тяжких страждань. Проте, дії, які "дозволяють хворому вмерти" шляхом відмови від проведення або припинення життєво підтримувальної медичної допомоги, не вважаються евтаназією у вузькому розумінні цього поняття. Хоча все частіше термін "евтаназія" використовують саме у вузькому значенні, припустимі його трактування й в широкому розумінні, коли евтаназія поєднує як убивство, так і дозвіл умерти (на підставі гуманних міркувань). Якщо використовувати поняття про евтаназію в широкому розумінні, то дидактично виправданим є визначення відмінностей між активною евтаназією (тобто вбивством) і пасивною евтаназією (тобто дозволом смерті з милосердя).

Ще одна відмінність дуже важлива в дискусії з приводу евтаназії. Добровільна евтаназія здійснюється у відповідь на інформовану вимогу дієздатного пацієнта. Недобровільна евтаназія — це випадки, коли пацієнт не здатний дати згоду на неї через недієздатність. Можливість такої евтаназії розглядається у пацієнтів, не здатних приймати самостійні рішення (наприклад, душевнохворі).

Якщо розглядати в сукупності випадки добровільної/недобровільної евтаназії з випадками активної/пасивної евтаназії, можна виділити чотири різновиди евтаназії: 1) добровільна активна; 2) недобровільна активна; 3) добровільна пасивна; 4) недобровільна пасивна. Сучасні дебати точаться навколо моральної легітимності, насамперед, добровільної активної евтаназії. Менше розбіжностей виникає з приводу моральності пасивної евтаназії. Ідея про те, що морально прийнятою є відмова від проведення або припинення життя, яке підтримують лікуванням, досить обґрунтована, принаймні у США.

Останніми роками проблемами евтаназії займаються медики і філософи, психологи і юристи, теологи і політики, етики і біоетики. У сферу евтаназії залучаються проблеми медико-біологічні, етичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, філософські, психологічні. Прихильники активної евтаназії говорять про неї як про право людини "на гідну смерть". Одні автори наполягають на відкритті спеціальних клінік "легкої смерті", інші — на створенні апаратів для самогубства.

Широкого міжнародного резонансу набула історія американського лікаря Джека Кеворкяна, відомого як "доктор смерть". З 1990 р. він допоміг приблизно 130 термінальним хворим, які страждали від постійного нестерпного болю і прийняли свідоме рішення добровільно піти з життя, здійснити свій намір. За свою довгу лікарську практику він твердо переконався, що людина має право сама розпорядитися своїм життям, і якщо вона вирішила вмерти, щоб більше не страждати, то завдання лікаря-гуманіста — допомогти це зробити "грамотно" і безболісно. Д. Кеворкян запропонував термін "patolysis" для позначення самогубства хворого за допомогою кваліфікованого фахівця і створив для цього спеціальне пристосування. Як і очікувалося, після перших дослідів надання такої незвичної допомоги розгорнулися дискусії "за" і "проти". У 1999 р. за 131 акт активної евтаназії Д. Кеворкян був засуджений на 7 років тюремного ув'язнення.

У спробах етичного (та юридичного) обґрунтування прийнятності активної евтаназії було сформульоване поняття, що раніше не використовувалося: "право на смерть". Розбіжності поглядів коливаються від повного неприйняття активної евтаназії: ніколи, за жодних обставин вона не може бути морально дозволеною, — до прямо протилежної точки зору: активна евтаназія — благо, вона має бути не тільки дозволена, але її варто сприймати як порятунок від непотрібних страждань. Прихильники більш помірної точки зору пропонують внести уточнення й обмеження в кожну з крайнощів, а також опрацювати деталі, що стосуються контролю й забезпечення безпеки хворих.

Прихильники морального визнання активної евтаназії посилаються на принципи гуманізму. Коли йдеться про повний і беззастережний захист активної добровільної евтаназії, заклики до гуманізму поєднуються з доводами про верховенство індивідуальної автономії. Двома основними аргументами на захист такої евтаназії є: 1) жорстоко і негуманно відмовляти в проханні термінально хворого пацієнта про "милосердне" припинення його життя для уникнення подальших страждань; 2) свідомий вибір особистості варто поважати і враховувати до тих меж, доки він не шкодить оточенню. Тому що у випадках активної добровільної евтаназії термінально хворих пацієнтів шкоди нікому не завдається, бажання індивідуума припинити своє життя варто поважати і враховувати.

Прихильники активної евтаназії вважають, що підставами для її проведення є невиліковність захворювання, нестерпність страждань та інформована добровільна згода пацієнта вмерти. Іноді до цього додаються психологічні, психічні, вікові, моральні й економічні причини.

Чи має бути узаконена активна евтаназія? Оскільки нелегально вона здійснюється у всіх штатах США, у цій країні неодноразово ставили питання про її легалізацію (насамперед добровільної евтаназії). Добровільна активна евтаназія є законною практикою в Нідерландах. Одним із специфічних аспектів нідерландської системи є те, що активна евтаназія може здійснюватися в тому разі, коли пацієнт переносить нестерпні (і неполегшувані) страждання (при цьому він не обов'язково має бути термінально хворим). Активна евтаназія в Нідерландах може також здійснюватися стосовно недієздатного пацієнта в тому разі, якщо він чітко виявив своє бажання вмерти у стані дієздатності. Досвід, накопичений протягом більше ніж 20-річної практики активної евтаназії в Нідерландах, є невичерпним джерелом інформації під час етичних дискусій. У світі відзначається стійка тенденція до підтримання активної евтаназії. У 1996 р. ця процедура узаконена в Північній Австралії.

7. «Любов до себе», «любов еротична» та «любов до ближнього» — в чому різниця?

Любов (в значенні тілесної привабливості, чуттєвої насолоди) — перехідна емоція. У сучасному світі любов часто розуміється як емоцію чи почуття задоволення. Емоція — усвідомлене тілесне збудження, яке ми відчуваємо після впливу подразника. Емоція має хвилеподібну природу — вона нарощується і зникає. Це складний процес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий, феноменологічний аспекти. Емоція визначається як півсвідоме явище, на практиці її можна регулювати за допомогою вольових зусиль, змінювати інтенсивність та плин емоційних реакцій засобами роботи мислення. Агресія і любов є рушійними енергетичними потенціалами в усьому живому.

Любов — це не тільки чеснота. Це сама сутність життя. Бог є Любов і по імені, і по діям. Любов з'єднує людину з Богом, Джерелом любові. «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не величається, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, але радіє разом істині, все покриває, всьому вірить, усього сподівається, все переносить» (1 Кор. 13,4-7).

Любов до ближнього є природним наслідком дійсного діяння Духа любові в серці людини. Не можна говорити про справжню любов до Бога без зовнішніх проявів у способі мислення, дій і вираження прагнень. Уміння любити і приймати ближніх такими, якими вони є — це зовнішній прояв внутрішнього перетворення і обожествлення чи возз'єднання з Христом. Доброзичливість, повага, уміння пробачати, чутливість до потреб інших — це ознаки, характерні для життя людини, возз’єднаної з Христом, які повинен сповідувати християнин. Особливим проявом цієї духовної єдності є здатність відповідати на зло добром, на зневагу — вибаченням, що також є виразом зрілої християнської позиції.

8. Предмет естетики: проблема термінології?

Естетика застосовує всі основні філософські підходи: онтологічний, гносеологічний, соціологічний, історичний, психологічний, функціональний і все ж найбільш „рідним" для неї є аксіологічний підхід, у світлі якого вона і вирішує свої основні проблеми.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Естетика, безсумнівно, філософська наука, і впродовж своєї історії йшла в руслі філософії (а та, в свою чергу, в руслі загальної культури людства), то раціоналізуючись, то наближаючись до мистецтвознавства і позитивізму, то перебільшуючи роль філософських абстракцій і логізму, то пориваючи з філософією і логікою, то ототожнюючи естетично-художнє освоєння з науковим пізнанням, то заперечуючи будь-які зв'язки мистецтва з наукою, то канонізуючи ті чи інші свої положення, то впадаючи в естетичний релятивізм, породжуючи недовіру до себе.

9. Прикладні види мистецтва?

Серед видів мистецтва є декоративне і прикладне мистецтво, його творять і народні майстри, і професійні художники. Види декоративно-прикладного мистецтва можуть мати назву або від матеріалу, з якого виготовлені (художнє скло, художнє ткацтво, кераміка), або від функцій, які виконують (меблі, одяг, ювелірні вироби).

Між прикладним і декоративним видами є проміжний вид: декоративно-прикладний, що поєднує в собі ужиткові і функціональні якості об’єднано-просторової конструкції та художні експресії відповідного декору.

Види декоративно-прикладного мистецтва — головна структура одиниці морфології. Це — художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка шкіри і рогу, художня кераміка, художнє скло, художнє плетіння, в’язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, мереживо, виготовлення виробів з бісеру, емалі, а також меблів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів. Усі вони відносяться до декоративно-прикладного мистецтва. Кожний з видів унікальний за специфікою матеріалів, технологічним процесом обробки, за художньо-композиційними закономірностями структури образів.

Твори декоративно-прикладного мистецтва перебувають під впливом духовної наповненості часу. Вони пов’язані як з матеріальною, так і з духовною культурою, відповідають не тільки рівню економіки та техніки свого часу, але й духовному світосприйняттю людей, яким вони служать. Ось чому не тільки образотворче, але й предметне мистецтво може розвивати гуманні почуття, повагу до людини та її праці, виховувати дух демократії і добра.

Діти серед творів декоративного та прикладного мистецтва а також дизайну та архітектури знаходяться 24 години на добу, особливо городяни. Середовище активно впливає на них.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну.

10. Естетична культура майбутнього фахівця

«У людині повинно бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки», – писав А.П. Чехов, і ці слова якнайкраще виражають сутність культури поведінки, що становить гармонію внутрішніх і зовнішніх начал людини.

Тільки за умови такого цілісного підходу до розуміння культури поведінки, тільки при аналізі ставлення до праці, природи, мистецтва, до колективу й окремих людей і зливаються воєдино основне поняття етики «добро» і поняття, яким користуються, щоб висловити естетичну оцінку, – «красота». Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. На жаль, і раніше, і тепер можна зустріти людей, які протиставляють естетичне етичному, і навпаки. Трапляється так, що чуйна людина виявляє свою доброту незграбно, грубо, а інша, залишаючись у душі егоїстичною, черствою, бездушною, поводиться бездоганно, але тільки для того, щоб справити на оточення добре враження.

Зовнішня культура людини очевидна, про неї можна зробити висновок з першого погляду, зважаючи на те, як людина говорить, як поводиться з оточенням, як одягається. Відтак складається про людину перше враження. Але у зовнішній культурі виявляється внутрішня культура особистості. Важливі не форми спілкування і поведінки як такі, а їх мотиви та внутрішня вихованість, яка спрямовує поведінку людини. Вихована людина ввічлива й запобіглива не тому, що хоче красиво виглядати, а тому, що повага до людей, увага до них, душевний такт не дозволяють їй бути іншою. У такій поведінці людини виявляється її внутрішня сутність, її внутрішня культура. Таким чином, завдання, що стоїть перед людиною, – це формування внутрішньої і зовнішньої культури, її моральний і естетичний розвиток.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.