Етногенез слов’ян

Вступ.

1. Теорії походження слов’ян.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.

Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою.

Проблема походження слов'ян та їх батьківщина цікавила давньоруського літописця Нестора, який у «Повісті минулих літ» писав, що слов'яни прийшли з Подунав'я і Болгарії. Так виникла дунайська, або балканська теорія слов'янської батьківщини, прибічниками якої були чеські і польські хроністи ХIII— ХV ст., російські історики С.М.Соловйов, М.Н.Погодін та В.Т.Ключевський, радянський лінгвіст О.М.Трубачов. Останній у старослов'янській мові виявив праіталійські елементи, що, на його думку, свідчить про мовні контакти слов'ян з кельтами у Подунав'ї.

1.Теорії походження слов’ян

Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» так відповів на питання «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.

Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадав в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989]».

Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. В наш час дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте, як вірно відзначив В. В. Сєдов, археологія не дає підтвердження гіпотезі щодо дунайського походження слов'ян. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови [Седов,1979].

Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян. Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.

Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.

Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів [Safarik, 1837]. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу [Погодин, 1901].

Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук — лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е. [Niderle, 1902].

Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А. І. Тереножкін, П. Н. Третьяков, Б. О. Рибаков).

Розглянемо погляди цих дослідників детальніше.

Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.

Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи [Седов, 1979]. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.

В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами [Kostrzewski, 1949].

Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів [Lehr-Splawinski, 1946]. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів.

Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А. А. Шахматов. Його теорія, на відміну від вищеописаних, є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А. А. Шахматова?

Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян.

Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства [Шахматов, 1915].

Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А. А. Шахматова — популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення.

Найновішою, усесторонньою і глибоко обґрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським — відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів.

Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром.

Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.

Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».

Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.

Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одрою, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і давньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї (Hensel, 1984].

За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції.

Висновки

Історія України та народу, що живе на цій землі губиться в сивій давнині. Стоянки первісної людини з'явилися на території нашої держави декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту, які були знайдені археологами на Донбасі, в районі Південних та Південно-Східних Карпат, у Криму. Людна наполегливо опановувала територію та природні багатства цієї землі, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона перейшла до землеробства та скотарства.

Глибокий слід в архаїчній історії України лишили племена трипільської культури в ІV-III тис. до н. е. Трипільці відрізнялися високим рівнем виробничої культури, досконалою технікою виготовлення кераміки, високим ступенем суспільної організації. Дехто з істориків навіть називає трипільців протоукраїнцями.

Епоха бронзи і раннього заліза нагадує калейдоскоп різних археологічних культур, який свідчить про стрімкий прогрес людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб та помилок. Саме тоді, у ІІ тис. до н. е., починається етногенез слов'ян. Слов'яни починають опановувати територію сучасної України. Саме слов’яни поклали початок сучасним українцям.

Список використаних джерел

1. Асов А.И. Мир славянских богов. – М.: Вече, 2002. – 528 с.
2. Баран В.Д. Давні слов'яни. – К.: Вид. дім "Альтернативи", 1998. – 336 с.
3. Баран В.Д. та ін. Походження слов'ян / В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловский; Відп. ред. О.П. Моця. – К.: Наук. думка, 1991. – 144 с. іл. – 139 с.
4. Іванченко Н.Г. Дивосвіт прадавніх слов'ян: Наук.-попул. нарис. – К.: Рад. письменник, 1991. – 171 с.
5. Козак Д.Н. Древнии славяни. – Николаев, 1997. – 24 с.
6. Курдаков Е. "Влесова книга" – реликт русской мифологии // Молодая гвардия. – 1997. – № 7. – С. 292-351.
7. Лозко Г. Велесова книга як памятка праукраїнської культури // Дивослово. – 1999. – № 11. – С. 55-60.
8. Нидерле Л. Славянские древности / Пер. с чешск. Т. Ковалевой, М. Хазанова, ред. А.Л. Моигайта. – М.: Алетейа, 2001. – 592 с.; ил.
9. Півторак Г.П. Праслов'янська епоха у світі сучасних наукових даних // Мовознавство. – 1982. – № 2. – С. 32-42.
10. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – 782 с.
11. Семенова М. Быт и верования древних славян. – С-Пб: Азбука-классика, 2001. – 560 с.
12. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период / В.Д. Баран, Е.В. Максимов, Б.В. Магомедов и др. – К.: Наук. думка, 1990. – 488 с. ил.
13. Славянские древности: Этнолингвистический словарь / Под ред. Н.И. Толстого. – М.: Межд. отношения, 1995. – Т. 1. – 577 с.
14. Шишов С. Темные страницы Книги Велесовой // Дружба народов. – 1998. – № 4. – С. 128-132 с.