Етнополітика часів Київської Русі

Вступ.

1. Співвідношення понять «нація» — «етнос» в аспекті державотворення України

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність

3. Етнополітика в Київській Русі та походження білорусів та росіян.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Україна — поліетнічна держава, до складу якої входять різні за походженням і ступенем соціально-економічного розвитку та культури етнічні спільноти. Поряд з нацією, яка дала назву країні, одним із найбільших європейських народів — українцями, значний відсоток становлять росіяни, набагато менший — інші слов'янські етноси: білоруси, поляки, болгари, чехи й представники інших мовних груп. Є також спільноти, які не мали власної державності, наприклад цигани.

Більшість цих спільнот об'єднує те, що вони проживали протягом століть у відриві від основного масиву свого етносу в умовах іншонаціонального, тобто українського середовища й активно взаємодіяли з українцями. Такі спільноти умовно названі етнонаціональними. їхнє виникнення пов'язано зі зміною кордонів, міграційними процесами, зокрема еміграцією або депортацією. Основою об'єднання етнонаціональних груп є спільність походження, самоназви, культури. Одночасно ці ознаки є також етнорозмежувальними.

У наш час, в умовах незалежної України, створюються можливості не лише для відродження і всебічного розвитку різних етнонаціональних груп, а й посилення їхніх соціально-економічних, політичних і культурних зв'язків із своєю нацією, що об'єктивно протидіє процесам примусової асиміляції та денаціоналізації, які мали місце в минулому.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси етнічних процесів у Київській Русі.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити риси етнічних процесів у Київській Русі;
• охарактеризувати співвідношення понять «нація» — «етнос» в аспекті державотворення України;
• дослідити питання про давньоруську народність;
• виявити етнічні процеси в Київській Русі та походження білорусів та росіян.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема етнополітика за часів Київської Русі.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси етнополітики.

Предметом дослідження виступає етнополітика за часів Київської Русі..

Аналіз джерел та публікацій. Розвиток науки та зняття ідеологічного тиску метрополії дозволяє переглянути офіційну точку зору на етногенез східних слов'ян з позицій об'єктивної науки.

Крім історичних, лінгвістичних, антропологічних, етнографічних даних все більшу роль у вирішенні проблеми грають висновки археологів. Вагомий внесок у вивчення проблеми походження слов"янства та історії південних русичів зробили київські археологи (Брайчевський, 1994, Петров, 1992, Баран, 1972, 1993, Максимов, 1982, Приходнюк, 1975, Козак, 1984, Терпиловський, 1984, Толочко, 1980, 1996, Моця, 1993, Залізняк, 1996). Узагальненню досягнень археології в дослідженні складних процесів розселення слов'янства серед балтських та фінських племен лісової зони Східної Європи присвячені фундаментальні монографії В.Седова 1979, 1982, 1987, 1996 рр.

1. Співвідношення понять «нація» — «етнос» в аспекті державотворення України

Одні дослідники вважають ці поняття синонімами1, інші, прихильники протилежної концепції, визначають їх такими, що «стосуються різних соціальних сфер». Думається, що істина знаходиться десь посередині, хоча б тому, що немає жодної нації, формування якої базувалося поза етносом. Інколи новоутворені нації навпаки формують етнос (австрійці). Інша річ, що ці явища в соціальному розумінні різні, хоча взаємозалежні.

Найбільш поширені дві концепції нації: державницька (нація — держава) і етнічна (нація — етнос). Причому в минулому в країнах Заходу поняття «нація» застосовувалося для позначення політичних спільнот, а пізніше — етнічних (Е. Гелнер).

Останнім часом деякі дослідники визначають націю як «соціально-історичний організм» (Ю. І. Семенов), а етнос — як етнічний. На наш погляд, доцільніше характеризувати націю як соціально-етнічну спільність, чим підкреслюється визначальна роль етносу, як правило, найчисельнішого, передусім того, який дав назву нації (щодо нього вживається останнім часом не досить вдалий термін — «титульна нація»).

Найчастіше поняття «етнос» вживається у двох значеннях: 1) для визначення донаціональних спільностей; 2) для позначення будь-яких етнічних спільнот, включаючи нації (Ю. Бромлей та ін.). Причому виникнення етносів викликалося, на думку тих або інших дослідників, різними чинниками: теологічними (створені Богом); дією природних чинників; соціально-економічними; історичними; шляхом утворення самобутніх культур. Етноси перетворюються в нації (насамперед за умов державності) внаслідок того, що етнічна роздробленість долається шляхом більш культурної уніфікації (формування національних культур і мов, спільних рис у соціальній і політичній життєдіяльності).

Етнічні спільноти відомі протягом століть і за існування різних суспільних формацій. Формування націй пов'язане з утвердженням капіталістичних стосунків і соціально-політичною консолідацією населення раніш феодально розпорошених регіонів. Дещо спрощеним виглядають висловлені Ю. І. Семеновим відмінності між нацією і етносом, які нібито полягають лише в тому, що перша бере участь у національно-політичних рухах, тобто виступає як політична сила, а сутність етносу характеризується тільки участю в етнічних процесах3. Адже відомо, що національно-політичний рух досить часто має етнічне забарвлення (культура та ін.).

Підкреслюючи величезну роль держави в етнічному розвитку, формуванні націй і удосконаленні життєдіяльності етносів, не слід, однак, ототожнювати державу і націю. Можна лише говорити, що держава є надзвичайно важливою і вирішальною основою формування та існування нації, а не самою нацією. Україна ще не є українська нація. Так, на сучасній території України, на думку багатьох дослідників (хоча далеко не всіх), державними утвореннями були Руська (Київська) держава VIII— XIII ст., Галицько-Волинське князівство, Козацька держава XVI— XVIII ст., Українська Народна Республіка. Зрозуміло, принаймні три перших не можна назвати нацією з точки зору ознак нації, визнаних сучасною наукою, хоча К. Маркс і називав українців «нацією козаків». З іншого боку, держава практично не буває моноетнічною, вона складається з кількох етносів. Не є винятком у цьому відношенні й Україна.

Процеси взаємодії нація — етнос відбуваються по-різному. В одних країнах етноси стають націями: одна нація поділяється на кілька — це процес полінаціоналізації (за висловом Ю. І. Семенова), в інших з кількох націй утворюється більша спільність — субнація (мононацієзація країни).

У колишньому СРСР відбувалися одночасно обидва зазначені процеси, причому мононацієзація (утворення спільноти «радянський народ») поступилася місцем націєзації, що привело до розпаду СРСР на окремі країни. Не можна лише погодитися з Ю. І. Семеновим й іншими дослідниками, що на теренах, де виникає кілька геосоціальних організмів, які мають різні об'єктивні інтереси, «обов'язково починає реалізовуватись тенденція до утворення кількох різних націй». Наприклад, поділ українців на «східняків» і «західняків», на думку таких «політологів», нібито приведе згодом до розпаду України.

Українська самосвідомість виявляється у двох аспектах: етнічному і національному. Етнічний стосується усвідомлення особами належності до певного етносу — народу, стійкої спільності людей, що історично склалася; національний — до соціально-політичної спільності, держави.

Відома в етнології антитеза «ми» — «вони», на якій базується усвідомлення належності до того чи іншого етносу або держави, залежить від багатьох чинників історичного та соціально-політичного характеру, дії об'єктивних етнонаціональних процесів, обумовлених національно-державною політикою.

Найважливішим чинником формування української нації, піднесення етнічної (національної) самосвідомості є наявність власної державності. Оскільки українці як етнос протягом століть були соціально і політично розпорошеними, тобто входили до складу різних країн (Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та ін.), їхній етнічній (національній) консолідації і, як наслідок, формуванню етнічної (національної) самосвідомості перешкоджали негативні чинники (відсутність національних соціально-політичних інституцій, шкіл, культурних і громадських закладів тощо).

Незавершеність процесів етнічної консолідації знайшла відбиття у великій кількості назв українського народу і його локальних груп (руські, малороси, черкаси, лемки, бойки, русини, верховинці та ін.). Складна етносоціальна структура України сприяла невизначеності національної самосвідомості або її трансформації, що знайшло вияв у численних етнонімах і койнонімах (назвах груп людей, спільнот, колективів).

Зміни етнічної самосвідомості українців відчувалися у двох, умовно визначених нами сферах: етногенетичній, тобто від початкових етапів походження українського народу, по лінії «руські — українці» і територіальній — внаслідок специфіки існуючих особливостей формування і розвитку українського народу в різних регіонах.

У період розвитку давньоруської народності формувалися найважливіші особливості культури, спільні для східних слов’ян, збереглися їхня загальна назва (руські), свідомість спільності походження та етнічної спорідненості. Починаючи з XII ст. розповсюджується термін «Україна», на підставі якого поступово формується новий етнонім українського народу. Одночасно, майже до XVII ст. продовжували існувати загальні для всіх східнослов'янських земель назви «Русь», «Руська земля», етноніми «руські» та ін.

У західноукраїнських областях, особливо за часів Австро-Угорщини залишалася назва українців — «русини», якою ніби підкреслювався генетичний зв'язок з стародавньою Руссю, у письмових іноземних джерелах вони були відомі під назвою «рутени», походження якої також пов'язане з латинською трансформацією назви Русь.

Водночас в Україні, як відбиття етногенетичних процесів, формувалися етнографічні групи (субетноси), які тривалий час, а подекуди і тепер, зберігають певні відмінності в культурі, побуті, мові (згадані вище гуцули, лемки, бойки, поліщуки та ін.). На сучасному етапі серед них, як правило, зберігається усвідомлення належності до своєї етнографічної групи і, з другого боку, як наслідок дії процесів етнічної (та національної) консолідації, — до вищої за «ієрархією» етнічної спільності — українців.

Не можна не погодитися з сучасними дослідниками, які, розглянувши розмаїття поглядів щодо співвідношення понять «етнос» — «нація» в генетичному плані і в залежності від сучасних політичних процесів, доводять, що важливими чинниками етно- та націогенезу є наявність власної етнічної території, добре структурованої політичної еліти і розвиненої самосвідомості, а між нацією (етносом) і державою існує органічний взаємозв'язок, який відтворює рівень розвитку суспільства. З іншого боку, держава має піднятися над етнічною спрямованістю національної ідеї і розглядати її як спільну для всіх етносів на власній території.

При цьому національну свідомість не слід розглядати як суму її етнічних компонентів. Останні опосередковані в національній свідомості домінантами самоствердження нації — спільним громадянством, територією, національними інтересами, юридичними правами громадян, соціальними нормами, культурними традиціями. У ній, національній свідомості, поєднані явища і тенденції, які є відображенням одночасно етнічних, національних і державотворчих процесів.

У наш час складаються сприятливі умови для піднесення етнічної самосвідомості українського народу внаслідок подолання негативних явищ, пов'язаних з національним нігілізмом і денаціоналізацією.

Україна забезпечує національне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, культурно-побутових особливостей, функціонування української мови у різних сферах суспільного життя. Разом з тим, право національно-культурного розвитку гарантується всім етносам, незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності.

Українська держава прагне створити сприятливі умови для всебічного розвитку етносів країни і їхньої соціально-політичної інтеграції в українське суспільство, утвердження демократичної оновленої нації.

2. Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали Не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси — відгалуження від росіян. Зокрема в «Синопсисі» — основному підручнику Російської імперії (1674—1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов'ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом Державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.

Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема «руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв'язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємницею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське. На відмінну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що східнослов’янські племена були окремими виразними етносоціальними й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між собою племен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти «давньоруською народністю». У колективній праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності — місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX— XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов'янською етнокультурною спільністю». У цитованому положенні помітна певна залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час (одне—два століття) на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні століття вживалася переважно щодо території Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-захід-ній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.

3. Етнополітика в Київській Русі та походження білорусів та росіян

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У ґенезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос — псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання ґенези літописних східнослов'янських племен — обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Росіяни — наймолодший східнослов"янський етнос. Їхня прабатьківщина це Верхнє Поволжя. Перші слов"янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров"я ще у УІІ ст. Мається на увазі плем"я витячів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшу слов"янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов"янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ-ХІІ ст., коли балтослов"янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Руси-України.

Як відомо торгівельний шлях "із варяг в греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торгівельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв"язків Волжським річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині ХІІ ст. шлях "із варяг в греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", — казав київський князь Мстислав Із"яславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов"янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії — праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84) саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 р.р. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: "Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю… Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали",- сповіщає літописець. 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський,1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юр"євичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Висновки

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов"янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов"янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.

У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. -К.: Каравела, 2004. -254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

3. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність/ Олег Беренштейн, Наталія Зіневич, Володимир Зінич та ін.; За ред. Всеволода Наулка,. -К.: Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. -423 с.

4. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

5. Король, Віктор Юхимович Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король,. -К.: Академія, 2005. -494 с.

6. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Ла-новик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

8. Політична історія України : Навч. посібник/ За ред. В.І. Танцюри. -К.: Академія, 2001. -487 с.

9. Уривалкін О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Уривалкін,. -К.: Кондор, 2005. -281 с.

10. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. -К.: Кондор, 2005. -265 с.

11. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.