Еволюція жіночих образів у поемах Шевченка від „Катерини” до „Неофітів”

Категорія (предмет): Літературa

Arial

-A A A+

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.1. Мотиви творчості Тараса Шевченка

1.2. Жінки в житті Кобзаря

РОЗДІЛ ІІ. ЖІНОЧА ДОЛЯ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

2.1. Трагедія селянської дівчини у поемі „Катерина”

2.2. Доля матері у поемі „Наймичка”

2.3. Жіночі образи в поемах ”Неофіти” та „Марія”

2.4. Еволюція жіночих образів у творах Т.Г. Шевченка

Вступ

Актуальність теми. Проблема становлення жінки, її прагнення до самоактуалізації та особистісного зросту є темою багатьох наукових студій та художньої літератури. Сьогодні жінка часто має вищу освіту, спроможна забезпечувати себе та свою сім’ю, може успішно займатися управлінською діяльністю та організовувати і планувати свій життєвий простір. У світовій літературі тема жіночої долі, внутрішньої сили жінки, її здатності до творення та, навпаки, руйнування була об’єктом багатьох творів. У своїй роботі ми намагалися проаналізувати еволюцію жіночих образів проілюстровану у творах Тараса Шевченка.

Жiнка займає визначне мiсце не тiльки в суспiльному i полiтичному життi, але й в лiтературi. Найбiльшi митцi слова присвячують цьому питанню багато уваги.

Українське жiноцтво являється улюбленою тематикою багатьох поезiй цього велетня. Поет краще як iншi потрапив зглибити їхню душу. Вiн по мистецьки з’ясував жiночi мрiї та iдеали i оспiвав їхне щастя та скорботу.

Шевченка можна назвати першим трибуном, що своїм мистецьким Генiєм в повнiй силi став в оборонi прав українського жiноцтва своею душею вiн вiдчув знущання над жiночою честю і чистотою i тому то з такою силою змалював всю глибiнь їхнього трагiзму. У своїх творах Поет з великою нiжнiстю та глибокою любов’ю описує життя жiнки. Навiть на нещасних покриток не кидає каменем, але аналiзуе обставини, що довели їх до того стану. Таких жінок Шевченко представляє, як людей з цінними душами, що впали жертвою соцiяльних умов і були використанi в пiдступний або насильний спосiб деспотом.

Головною героїнею виступає жiнка в таких бiльших Шевченкових поемах: «Причинна», «Катерина», «Тополя»,»Утоплена»,»Мати покритка», «Наймичка», «Титарiвна», «Княжна», «Вiдьма», «Черниця Марiяна», «Сова», «Русалка», «Лелiя» i «Марiя» — присвячена Пречистiй Дiвi.

Окрiм наведених творiв є ще цiлий ряд iнших писань поета, де жiнка являється важливою постаттю. Наведемо такi речi як, от «Гайдамаки» — беручи пiд увагу Оксану, «Великий льох» — з трьома дiвочими душами, «Невольник» — де виступає Iрина, «Сотник» — постать Настi, «Неофiти» — мати i писана з певних причин в московськiй мовi «Слепая» — з матiр’ю та Оксаною.

В цiлому рядi менших поезiй Шевченка виступають рiзні жiночі постатi. Бiльшiсть героїнь поетових творiв походять з українського села, а також такi як, от, княжна в поемi цiєї самої назви, належить серцем i душею до народу.

Поет трагiзму української жiнки — а i так можна назвати Шевченка — пiднiс ту жiнку, зганьблену, осмiяну та покривджену брутальними зайдами на висоту цiнної i рiвноправної людини, у її повнiй гiдностi. Показав її такою, якою вона була в старину i якою має бути в майбутньому.

Вiн один з перших зрозумiв, що свiдома i добра жiнка, це — свiдомий народ, а тим самим — забезпечене майбутне української нацiї.

Мета: показати еволюція жіночих образів у поемах Шевченка.

Завдання роботи:

— здійснити аналіз провідних мотивів творчості Тараса Шевченка;

— визначити роль жінки в житті Тараса Шевченка;

— розкрити трагедію селянської дівчини у поемі „Катерина”;

— показати долю матері у поемі „Наймичка”;

— охарактеризувати образи жінок в поемах ”Неофіти” та „Марія”;

— окреслити еволюцію жіночих образів у творах Т.Г. Шевченка;

Об`єктом дослідження образи жінок в поемах Тараса Шевченка.

Предмет дослідження — твори Тараса Шевченка.

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.1. Мотиви творчості Тараса Шевченка

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам’ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об’єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим» [9, с. 81]. Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори) [12, с. 14].

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837-1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка [19, с. 36].

Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п’єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п’єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843-1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов’язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845) [19, с. 37].

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз’єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом [19, с. 38].

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846) [19, с. 40].

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув’язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847-1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть!

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв’язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів [12, с. 28].

Поет і на засланні продовжував таврувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських!

Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов’язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850) [12, с. 30]. У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб’єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов’язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857-1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму» [19, с. 44], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур’яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю [19, с. 45].

У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв’язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.

Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов’язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі [19, с. 47]. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

1.2. Жінки в житті Кобзаря

Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Незавжди почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка — це, значить, погрішити проти істини.

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.

У віршах, присвячених Оксані, »Мені тринадцятий минало», »Ми вкупочці росли», »Не молилася за мене», створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком [13, с. 16].

Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Кохання до вільної дівчини, чорнобрової Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва. Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім’ям Паші в повісті »Художник».

Закохане серце Варвари Рєпніної, дочки російського державного діяча, відчуло великий поетичний талант Шевченка. Княжна першою назвала його генієм нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою »Тризна», є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки. Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета [11, с. 5].

»Ганні вродливій» (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему »Слепая», а також поезії »Г.З.» та »Якби зустрілися ми знову…», своєму »єдиному великому коханню». В цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки, »свята чорнобривого» [11, с. 6].

Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.

Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: »Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей» [11, с. 7]. На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, а але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.

Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Він дуже швидко знайомиться з оточенням, зокрема, з молодою і дуже вродливою 16-річною артисткою Катрусею Піуновою.

Закохавшись, Шевченко попросив батьків віддати за нього дочку. Мати намагалася довести, що Катруся ще дитина, а Шевченко значно старший, щоб пом’якшити відмову. Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.

Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об’єкта його кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.

Він запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у »хатині тихій і веселій» [11, с. 10]. Адже неодмінною умовою »благодаті» він вважав сімейну ідилію у власній хатині. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва.

А серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності. У поетичних рядках відчуваємо радість кохання і крах надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, »хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки…» [11, с. 12].

І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

РОЗДІЛ ІІ. ЖІНОЧА ДОЛЯ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

2.1. Трагедія селянської дівчини у поемі „Катерина”

Насичений глибоким соціальним змістом, сповнений живої плоті і крові образ жінки в реалістичній поемі Т. Шевченка «Катерина» переростає в образ знедоленої, вкритої безчестям матері-покритки.

У поемі змальовано трагедію селянської дівчини, обдуреної і скривдженої офіцером царської армії. Тему зведення молодої селянки Т. Шевченко трактує не в моральному плані, як його попередники (М. Карамзін «Бідна Ліза», Г. Квітка-Основ’яненко «Сердешна Оксана»). Поет переносить її на соціальний ґрунт, звабник Шевченкової Катерини – передусім панич, представник того світу, який владарює. Він сильний, бо йому все дозволено. Катерина його щиро полюбила, а він її підступно зрадив. Вона довірила йому свої дівочі почуття, а він над нею насміявся. Вона горнулася до нього, мов квітка до сонця, а він від неї відцурався. Вона народила йому сина, а він його зрікся. Отже, зійшлися дві моралі — простонародна і панська. Зустрілися любов і лукавство, вірність і зрада, щирість і підступність, правда і кривда, добро і зло. Торжествує лицемірство, панська мораль, бо вона в суспільстві всесильна [1, с. 18].

Поета глибоко хвилює доля нещасної Катерини. Він гаряче співчуває їй, мучиться її муками, боліє її болями. Шевченко не раз назве Катерину своєю. Вона — не тільки витвір його поетичної музи, а й рідна йому душа. Пригляньмося ближче до Шевченкової героїні.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

А воно вміло любити. Адже коли йдеться про любов, про вибір судженого, проста селянська дівчина не могла бути нещирою.

Катерина — людина кришталево чистої, безкорисної душі. Тільки одному вона довірила свої почуття. Але Катерина глибоко помилилася, полюбивши того, хто був не вартий великої любові. Зовнішню привабливість героїні автор передає через портретні деталі, що мають виразно народний колорит: «чорні брови», «карі очі», «біле личко». Але найбільша її краса — це краса вірного кохання, яке не тьмяніє навіть у розлуці і «за милого, як співати, мило й потужити» [1, с. 18].

Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій «гріх» мусить спокутувати. Серце її ціпеніє з болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка, «як ягідку, як пташечку, кохала, ростила» свою доню, свій «цвіт рожевий». У словах нещасної матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Батьки дівчини не можуть знести безчестя дочки і, незважаючи на свою любов до неї, виганяють її з дому. Така була сила звичаїв. Нещастя дочки зводить їх передчасно в могилу. І вони стають жертвою бездушного ставлення панів до селян.

Від вишневого саду шляхами горя і поневірянь, крізь снігову хуртовину — аж до Ополонки, — таку долину печалі пройшла Шевченкова страдниця — жертва панської розпусти.

Шевченкова «Катерина» співзвучна з українськими народними піснями про жіночу недолю. Поневолений народ плакав-ридав над безталанням найбільш скривджених дівчат, матерів, дітей-сиріт. Напоєна музикою цих плачів Катерина увійшла в поему і стала Шевченковим народним плачем. Пригадуються слова поетеси Любові Горбунко [1, с. 19]:

Вже від того святого жалю,

Здається,, світ би скам’янів…

Найвищий пам’ятник стражданню —

Шевченків плач, Шевченків гнів.

Читає мати «Катерину».

Написана в ранній період творчості поема «Катерина» стала своєрідним прологом до Шевченкової «материнської» теми. Ще будуть знеславлені дівчата з байстрятами попід тином; кріпачка-невільниця, що «на панщині пшеницю жне», а її опухла дитина приречена на голодну смерть [1, с. 19].

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим, —

Стверджував великий поет-гуманіст. Шевченко називав жінку-матір „світою силою”, „пресвітлим раєм”, прославляв її високу місію на землі – давати нове життя, плекати, викохувати й пускати в широкий світ свою дитину.

Жінка-мати в усі віки була оточена ореолом святості. Немає прекраснішого і зворушливішого образу у світовому мистецтві, ніж образ матері з дитиною на руках.

Іншою постає жінка-мати в поемі Шевченка „Катерина”. Зневажена, обдурена, в латаній свитині бреде вона безкінечними шляхами в пошуках свого коханого, тримаючи на руках сина, який не став для неї ні втіхою, ні радістю, а тільки лихом, спокутою за тяжкий гріх. Хто ж винен у цій трагедії, чому таке трапилося з Катрею?

Не одне покоління задумувалося над цим питанням. Катерині співчували, її звинувачували, виправдовували, шукаючи причину нещастя в людях, які її оточували, в суспільстві, в характері самої героїні. Давайте ж і ми спробуємо зрозуміти, що ж привело молоду матір до самогубства, а її дитя – до злиденної долі поводиря старця-кобзаря. Розглянемо образ Катерини у взаємостосунках з іншими людьми, які так чи інакше вплинули на її долю. У чому їх вина перед Катериною і чим завинила сама Катерина перед ними і перед собою?

Що ж відомо нам про Катерину? Вона – звичайна селянська дівчина, гарна, молода і недосвідчена. Прийшло до неї перше велике кохання. Прийшло, як приходить до всіх, незалежно від соціального походження, характеру, вроди. Кохання так заполонило дівчину, що вона більше ні про що не думала [1, с. 20]:

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві, ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

А москаль? Як ми можемо охарактеризувати його почуття до Катерини? Що про це пише автор? Майже нічого. Щоправда, пізніше Катерина згадає його обіцянки [1, с. 20]:

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що нехай люде

Що хотять говорять.

Мине чимало часу, поки молода, наївна Катерина зрозуміє ціну „кохання” москаля. Навіть блукаючи світом, вона ще буде плекати надію, що коханий її любить і пам`ятає. Але читач жодного разу не чув тих слів любові, які шепотів Катерині у вишневому садку ночами москаль. Згодом з його вуст ми почуємо зовсім інші, грубі, лайливі слова:

Дура, отяжися!

Возьмите прочь безумную!

І все. А ще перед тим жорстоко глузуватимуть з неї такі, як її Іван, москалі: „Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!”. І в цих словах – страшна правда, про яку не знала або не хотіла знати Катря. Правда ця в тому, що дівчина стала просто цяцькою, розвагою для розбещеного пана, який, можливо, загубив і лік тим катеринам, яких позалишав, служачи в Україні. Отож Катря не одинока у своїй трагедії. Недаремно Шевченко починає поему такими словами [1, с. 21]:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Великий гріх вчинив москаль. Та на те він і москаль, на те він і пан. Згадаймо слова з відомої байки: „Він вовк, він пан, йому не слід”. А що ж Катерина? Можливо, й вона винна в тому, що „не слухала ні батька, ні неньки”, що знехтувала давніми традиціями, народною мораллю („Нехай собі тії люде що хотять говорять”) [1, с. 21].

Автор співчуває Катерині:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Чому ж батьки, ці найрідніші у світі люди, стали чужими дівчині. Адже в найтяжчі хвилини свого життя ми шукаємо підтримки саме в них. Мати і тільки мати має стати найкращою подругою, щирою порадницею своїй доньці. Та чи допоможуть Катерині батьки, коли в їхніх очах – лише докір, в їхніх важких думах безсонними ночами – величезне страждання, яке принесла їм донька? Адже сором доньки – це сором і батька і матері. Які мало не щодня чують глузування [1, с. 22]:

“В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запічку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…”

А може й справді

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

Не вміла, не вберегла, не навчила, не заборонила. Тепер тяжко спокутує свій гріх. Розбиті мрії про щасливе заміжжя єдиної доньки, про спокійну старість, про добру і довгу пам`ять нащадків. Усе перекреслила Катерина своєю нерозсудливістю. Вигнавши з дому свою єдину надію, батьки втрачають сенс життя. Їм нічого не залишається, як чекати смерті. А Катерині – спокутувати свій гріх перед батьками. Перед батьками і перед сином.

Загубила Катерина свою долю, занапастила старих батьків, «віддячила». Та найбільший гріх у тому, що зробила нещасним сина, покинула напризволяще того, про чию долю подбати призначено самою природою і Богом. Маленький Івась – єдина безгрішна істота в поемі («А воно, як янгелятко, /Нічого не знає, / Маленькими ручицями/ Пазухи шукає»). З якою несамовитою тугою сприймаємо ми роздуми автора про важку долю байстряти-сироти [1, с. 22]:

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає;

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Звісно, ми з ненавистю й осудом дивимося на батька, який, пізнавши свого сина, відвернувся від нього. А що сказати про безталанну Катерину, яка своєму сину «дала, — кажуть, — бровенята, та не дала долі!» [1, с. 23].

Однак, поспішаймо осудити Катрю як матір, когтра покинула свого сина напризволяще. Згадаймо, рішення про самогубство в Катерини не раптове. Вона була готова покінчити з життям і раніше. «Заховаюсь, дитя моє, сама під водою, а ти гріх мій спокутуєш в людях сиротою, безбатченком!» — розмовляє з Івасем Катерина. «Оддам тебе мій голубе, а сама загину», — говорить вона іншим разом. Що ж тримало її на цім світі? Тільки бажання порятувати сина, задля якого готова була витримати всі страждання, приниження, ганьбу. Він був її єдиною, хоч і гіркою втіхою. Згадаймо епізод, коли Катерина покидає село [1, с. 23].

За сльозами яа гіркими

І світа не бачить,

Тілько сина пригортає,

Цілує та плаче.

Або:

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як гадина

Чорна повернулась.

Розуміючи, яка доля чекає її сина-сироту («Де ж ти будеш ночувати, як мене не стане?», вона намагається врятувати його від ганьби, тому так довго шукає москаля. Катерина, зрештою, вже мало вірить у своє жіноче щастя, а лише прагне захистити сина. Тому й принижується так перед москалем, тому, як потопаючий за соломинку, тримається за стремена офіцерського коня. І, називаючи її «безумною», москаль усе-таки був недалекий від істини. Зруйнувалися останні надії наївної Катерини. Наївної тому, що перетерпівши важкі удари долі, вона вірила в те, що зможе пробудити батьківські почуття у своєму Іванові або подібних йому. Настав крах усіх його ілюзій. Звичайно, маючи тверезий розум, навчившись раціонально мислити, ми можемо звинувачувати Катерину в її найбільшому гріхові – в тому, що покинула напризволяще сина. Ми порівнюємо її з наймичкою, яка зуміла не тільки не покинути сина, а й влаштувати його життя. Однак у ситуації, що склалася, тільки Бог міг бути суддею Катерини. Вона ж, втративши все, навіть право на надію, не бачила виходу. І молода жінка вчиняє ще один великий гріх – гріх самогубства [1, с. 23].

Історія життя і смерті Катерини лише доводить істинність споконвічного морального закону: не буває гріха малого, тому що найменший гріх породжує нові гріхи. Порушивши норми народної моралі, Катерина мимоволі стає причиною горя своїх батьків, нещасливої долі сина і власної смерті.

Звичайно, намагаючись виправдати Катерину, ми можемо говорити про жорстокість народної моралі, бездушність людей, які штовхнули старих батьків на те, аби вони вигнали з дому свою доньку. Та й сам автор не раз кидає докір людям, які «сонце заступили, якби мали силу, щоб сироті не світило, сльози не сушило». Та чи такі вже лихі люди, чи така безжалісна їхня мораль? Адже пожаліли Катерину при зустрічі чумаки, дав бездомній жінці з дитиною притулок у своїй хаті карбівничий, лісничі підібрали на засніженій дорозі покинуте немовля, люди не обминали увагою сліпого кобзаря та його поводиря [1, с. 24]:

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Тоді чому ж так жорстоко повелися ці ж люди з покриткою Катериною, чому так безжалісно насміхалися з її лиха? Можливо, хибними є самі моральні принципи, якими вони керувалися у своєму повсякденному житті?

Думаючи так, ми забуваємо, що норми моралі людського співіснування складалися віками. У них виражається не тільки духовність народу, а і його розум, практичність, життєвий досвід. А досвід той доводить, що справді щасливою може бути людина тільки в сім`ї, де є батько і мати, де діти оточені піклуванням батьків. І кожна мати мріяла, що її донька знайде своє сімейне щастя, не буде самотньою, тобто нещасливою. Дівчина, котра родила дитину без шлюбу, втрачала надію на щастя, на сім`ю. Тому батьки так старанно оберігали своїх дочок від гріха, так жорстоко осуджували тих дівчат, які порушували норми моралі — вони (ці дівчата) ставали негідним прикладом для наслідування і повинні були понести покарання: «Нехай, кажуть, — гине ледача дитина, коли не зуміла себе шанувать», Отже, не жорстокість керувала людьми у ставленні до Катерини, а цілком природне, навіть неусвідомлене бажання захистити себе, своїх дітей від нещасливої долі. Катря ж, знехтувавши народною мораллю, протиставила себе всім односельцям і залишилася самотньою, поза людьми і їхніми традиціями [1, с. 24].

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Тому, безмежно люблячи і жаліючи Катерину, залишаючись вірним їй протягом усієї розповіді, автом застерігає всіх дівчат:

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Думка, висловлена в цих рядках, пройде через увесь твір, стане нагадуванням кожному про міру власної відповідальності перед самим собою та близькими, взагалі перед людьми за свої вчинки, маленькі та великі гріхи [1, с. 24].

2.2. Доля матері у поемі „Наймичка”

Тема трагічної жіночої долі намітилась уже в ранній творчості молодого Тараса Шевченка, і зрештою вона посіла одне з найважливіших місць у його «Кобзарі». Звичайно, що проросла ця болюча тема з трагічних обставин особистого життя поета. Перед його очима повсякчас поставала злощасна доля матері-кріпачки, що «…молодою у могилу нужда та праця положили», раннє сирітство, нужденні поневіряння самого Тараса, безталанне наймитування рідних сестер, що «…в наймах виросли чужих, у наймах коси посивіли» [11, с. 9].

«Такого полум’яного культу материнства, — стверджував Максим Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу». Глибоко нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері. Перед нею він схиляв голову, «мов перед образом святим» [11, с. 9].

Жіноча недоля для Т. Шевченка — це передусім соціальна трагедія, всенародне лихо, породжене кріпацькою сваволею. Образ нещасної, закріпаченої жінки поет носив, «наче цвяшок у серце вбитий». Цей зойк душі, крик зраненого серця вилився пекучим гнівом до панів-лиходіїв, які топтали жіночу гідність, плюндрували жіночу красу, розпинали материнську радість.

І перед нею помолюсь,

мов перед образом святим

тієї матері святої.

Нічого кращого немає,

Як тая мати молода

З своїм дитяточком малим.

Знедолена жінка-рабиня стала постійним супутником Шевченкової поетичної музи. Оповиту ніжною любов’ю і ласкою, він проніс її, страдницю, крізь усе своє творче життя, віддав їй величезну наснагу свого таланту, підніс до високих художніх узагальнень.

У ранніх баладах «Причинна», «Тополя», «Утоплена» жіночі постаті виписані в романтичному плані, оповиті ліричним серпанком народної фантазії [11, с. 10].

У центрі ранніх балад Т. Шевченка — сільська дівчина, яка прагне щастя. Але шлях до нього у героїнь балад, пристрасно люблячих натур з народу, важкий, а часто навіть згубний.

Вже в ранній творчості Кобзаря чітко помітна еволюція образу жінки-страдниці: тема нещасного дівочого кохання і зображення його трагічних наслідків глибше і ширше розкривається вже в жанрі соціально-побутової поеми.

У поемі «Сова» показано, яким злом була рекрутчина в кріпосницькі часи. У бідної селянки-вдови забрали в солдати єдиного сина, бо вона не може відкупитися від набору. Мусила нещасна мати йти в найми. Минали роки, знесилена зовсім, пішла старцювати, з горя збожеволіла [11, с. 10].

У поемі «Наймичка» Шевченко підніс вічну тему материнської любові і розробив її з величезною художньою силою. Драма героїні твору Ганни в тому, що вона змушена була підкинути свою єдину дитину бездітним заможнім селянам, а сама стала до них у найми, щоб бачити свого сина і доглядати. Ганна жорстоко страждає, що змушена приховувати своє материнство, що позбавлена права називатися найкращим на землі словом «мати»: Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче… Весь свій вік вона не могла нікому зізнатися у своєму материнстві і тільки вмираючи сказала про це синові [11, с. 11].

Суворим був народний закон щодо збереження дівочої гідності. Молоді жінки з обрізаною косою, з вічним соромом, із безталанними вже від самого народження дітьми. Тому-то легенди, балади, перекази, пісні доносять до нас гіркоту їхнього материнства. Дуже часто ця тема звучить у творчості Шевченка.

У поемі «Наймичка» митець простежує, як склалася доля нещасної дівчини, позбавленої права на справжнє материнство, його серце сповнене глибокого жалю до цієї скривдженої жінки. Автор наголошує на щирому, безоглядному коханні героїні, яке не принесло їй щастя [11, с. 12].

Ганна — сильна, вольова натура. Вона не втопилася, як Катерина, залишивши дитину. Повела себе по-іншому: зі сльозами і молитвами, попрощавшись із немовлям, підкинула незаконнонароджене дитя заможним бездітним людям.

Безталанна жінка не забула свою дитину, бо пішла наймичкою в дім, де залишила хлопчика.

Її любов з першого дня життя дитини не холоне протягом довгих літ й обгортає дитину серед усяких умов життя чулим, ласкавим почуттям:

Вона чує з тієї хати,

Як дитина дише…

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє.

Глибоко відчуваючи душевний біль матері, Шевченко розуміє материнські почуття. Серед праці тяжкої, щоденного клопоту мати й уночі почує, як дитина її ворухнеться:

І укрис, й перехрестить.

Тихо заколише…

Сама не доїсть і не доп’є,

Його нагодує .

Турбота про майбутнє сина сягала так далеко, що Ганна відхилила пропозицію бути матір’ю на весіллі. На її думку, мати на весіллі у її Марка не може бути наймичкою. Але скільки треба було бідній жінці сили волі, щоб не «видати» себе:

…тільки наймичка шептала: Мати, мати, мати!

Лише перед смертю наймичка відкрила синові таємницю [11, с. 13]:

Прости мене!

Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати.

Трагізм образу матері в поемі Шевченка «Наймичка» був продиктований суворим моральним народним законом, за яким Ганна змушена соромитись свого материнства. Але водночас Шевченко підніс у поемі образ жінки-матері на найвищий п’єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральну красу і велич материнства, прекрасного за своєю суттю.

Ще будуть месниці Оксана і Марина, буде ще Марія, нещасна мати-покритка. Усе це вершини Шевченкового поетичного духу.

Український Кобзар прославив матір і материнство на весь світ, став щирим і великим заступником найбільше гнобленої серед гноблених жінки-трудівниці, яка в умовах кріпосницького лихоліття була позбавлена найвищого і найсвятішого права — материнського щастя. Муза Шевченкова — в кріпацькій одежі, волаючи до людського сумління, до почуття справедливості ввела в нашу літературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що населяють «Кобзар», всіх отих нещасних вдів, голодних сиріт, знеславлених покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому невимовному горі [11, с. 15].

Образ матері український Кобзар підніс з кріпацьких низин до вершин вічності.

І перед нею помолюсь,

мов перед образом святим

тієї матері святої.

Нічого кращого немає,

Як тая мати молода

З своїм дитяточком малим.

У ранніх баладах «Причинна», «Тополя», «Утоплена» жіночі постаті виписані в романтичному плані, оповиті ліричним серпанком народної фантазії.

2.3. Жіночі образи в поемах ”Неофіти” та „Марія”

Образ матері український Кобзар підніс з кріпацьких низин до вершин вічності.

Тарас Шевченко зумів створити галерею літературних пророків, зумів стати пророком свого народу. Особливо пристрасно й однозначно виголошується жага пророкування у поемі “Неофіти”:

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило…

Поема з “огненними словами” є грізним малюнком культурного побуту з перших часів християнства. Вона говорить полум’яно, розтоплює і підкуповує серця, манить щирістю чуття, думки і слова. Адже написані “Неофіти” потягом чотирьох днів (4-7 грудня 1857 р.). Очевидно, народжувалась поема з якоюсь неземною вибуховою силою [17, с. 234].

Безперечно, високою є історико-етична сторона твору з її часовими нашаруваннями: перші християни, декабристи, кирило-мифодіївці.

На фоні історії неофіта Алкіда і його матері поет гранично стисло викладає євангельську вість. У коротенькому другому розділі (всього 18 рядків) він вміщає історію народження, смерті і воскресіння Ісуса Христа записані у Чотири євангіліях. Перетворюючу силу христового вчення, або народження, формування і становлення християнина, проілюстрував Шевченко через образи головних героїв твору. Про вплив слів Христа на переродження людини можна прочитати у біблійній книзі “Дії святих апостолів” [17, с. 235].

Особливо вражаючою є історія витворення пророка з “кроткої” жінки, матері Алкіда, на тлі катування її сина-християнина. Саме мученицька смерть сина відкрила їй уста для продовження його справи:

І на торжища, і в чертоги

Живого істиного Бога

Ти слово правди понесла.

Слова, що понесла у світ мати Алкіда, є продовженням слів правди Ісуса Христа і виконання слів правди пророка Ісайї, якого цитує автор в епіграфі.

Ісайа починає класичний період пророчого слова. Часто, говорячи від імені Бога, він супроводжує свої вістки словами: “Так говорить Господь”, що надає його пророкуванням авторитетності й особливої довіри читача. В епіграфі вибраному поетом до твору, міститься наказ, попередження, обітниця:

Так говорить Господь:

Бережіть правосуддя й

Чиніть справедливість,

Незабаром бо прийде спасіння

Моє,

І з’явиться правда Моя

Власне цю Божу правду й понесла замість сина новонароджена християнинка, одна із тисяч, перероджених словом Христовим. Замість прокльону з уст матері понеслася перша молитва до Христа. “З поклонниці Венери стала вона проповіднецею сміливою, істиного Бога” [17, с. 235].

Своєю молитвою Великий Кобзар заперечує ненависть і стверджує любов. Щоб ворога полюбити, треба простити йому його гріхи, треба забути кривду, яку він заподіяв. Цю ідею він розвиває на основі Нагірної проповіді Ісуса Христа: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…” [17, с. 236]. Поет навчився цьому сам і заохочує до християнського прощення своєю поемою читача.

У своїй книзі “Про життя і твори Тараса Шевченка” Богдан Лепкий, наголошуючи на християнській поезії поета, посилається на твердження Євгенія Згарського: “… поет поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчю, ні помстою не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кривавої помсти розпинателям, а до непохитної віри в правду”. У творі проявляється непохитність ідеї всепрощення, на що вказував Єфремов у збірці “Шевченко” та в “Історії українського письменства”. Ця думка підкреслюється також в словах, викладених поетом в уста Алкіда [17, с. 237]:

Молітесь, братія! Молітесь

За ката лютого. Його

В своїх молитвах пом’яніте.

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь.

Ворогові найлютішому, навіть “деспотові скаженому”, можна і треба простити, та невільно поклонятися перед ним, служити його гордині.

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь…

“Неофіти” вражають своєю релігійною насиченістю, молитовністю, силою біблійного слова і духу. “І на торжища і в чертоги” поет закликає нести проповідь любові і всепрощення, братання [17, с. 237].

Особливої уваги заслуговують псалом і молитва Алкіда. “Це перлини не тільки української думки й серця, а й найчудовіші перлини нашого слова”.

У поемі «Марія» Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він уособлює джерело добра, що змінює світ.

У Йосипа, у тесляра, Марія в наймичках росла. Виросла, як квітка. Старий ставився до неї, як до дитини, милувався нею. А вона то вовну пряде, то козу з козенятком пасе, то в гаю, як у раю, гуляк Якось прийшов до них гість із Назарета. Був він у білому хітоні, «мов намальований сіяв». Марія принесла вечерю, сама ж не їла, лише дивилася на дивного гостя, слухала його розмову, що падала на серце. Дівчина з глеком пішла по воду до криниці, а гість за нею… [12, с. 266]

Після того як гість пішов, Марія змінилася, змарніла. Йосип на неї подивився і запропонував обвінчатися, а то можуть її на вулиці вбити. Пішла Марія під вінець, так і не діждавшись свого апостола. Люди говорили, що в місті Тіверіаді розіп’яли якогось провозвістителя месії. Марія зрозуміла, що то і є той дивний гість.

Сидять вони в хатині невеселі, Йосип майструє колиску, а Марія шиє сорочечки. Аж тут указ від кесаря — йти на ревізію у город Віфлеем. Пішли вони з Йосипом. У дорозі Марія народила Сина. Пастухи, що проходили мимо, взяли її з дитиною у свій вертеп.

В Іудеї заговорили, що збулися пророчества Ієремії та Ісаії, — народився месія. Аж тут прийшов наказ від царя Ірода, і легіон з Єрусалима став винищувати всіх хлопчиків-немовлят. Убогі пастухи допомогли Марії втекти в Єгипет.

Йосип і Марія з сином жили в очеретяній хатинці, працювали. Коли не стало царя Ірода, повернулися на батьківщину, але там усе було зруйноване. Родину Марії прихистила стара вдова Єлизавета, дальня родичка, що жила в Назареті. Син Марії ріс разом з Івасем, сином удови. Разом гралися, разом ходили, до школи. Одного разу Йосип і Марія пішли на ярмарок у Єрусалим. Кинулися, а дитини немає. Знайшли його аж у храмі, де він сидів між рабинами і научав, як у світі жить, людей любить. Радіє Марія — вона вже бачить самого Бога на землі [12, с. 267].

Виріс син і пішов зі словом поміж людьми. А Марія все покинула — й за ним, аж поки не дійшла до Голгофи. Син «поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп’яли!» Залишилася Марія сама, бо не стало вже нікого з рідні. Не стало й учнів Сина — сховалися, потім розійшлися.

Марія, коли біля неї зібралися посумувати учні Сина, підтримала їхній дух «своїм святим огненним словом». І розійшлися мужі по світу, і понесли слова любові й правди. Мати ж, сумуючи, померла під тином від голоду. І тільки потім її ченці возвеличили, як Царицю. А вона «мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, Й душі скорбящій і убогій» [12, с. 267].

2.4. Еволюція жіночих образів у творах Т.Г. Шевченка

Життя жінки у кріпосницькому суспільстві було нестерпним. Вдома вона виконувала всю хатню роботу і терпіла сімейний гніт, а на панщині працювала без відпочинку. На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. А скільки дівчат, ставши жертвами поміщицької розпусти, накладали на себе руки! Шевченко ніби зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і на весь голос розказав про них цілому світові. Назви його творів: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Сліпая», «Мар’яна-черниця» та інші — не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві [3, с. 2].

Переживши сам злидні, нестатки і найтяжчі поневіряння, Шевченко при зображенні страждань Катерини в ліричних відступах поеми висловлює свої думки й почуття з приводу життя жінки та її маленького сина. Він живе їх болями, він журиться разом зі своєю героїнею, коли вона стала покриткою: Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою? Поет проливає «добрі сльози» разом з своєю героїнею по дорозі на Москву, де вона сподівається знайти свого коханого.

Отак від вишневого саду шляхами горя і поневірянь, крізь снігову хуртовину аж до ополонки — таку долину печалі пройшла Шевченкова страдниця — жертва панської розпусти. Ганна ж з поеми «Наймичка» теж покритка, але вона залишається жити заради свого сина. її материнська любов така могутня, що здатна принести життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни — материнський подвиг. Вона відмовляється бути навіть весільною матір’ю у свого сина і лише перед смертю розкриває правду.

Скривджена паном дівчина, яку люди називають відьмою, збожеволіла від горя, шукаючи своїх діток-близнят Наталю та Івана. Панбатько віддав сина якійсь пані в лакеї, а дочку занапастив. Відьма розповідає циганам:

…Діточок шукаю. Наталоньку!

Ні, ні, ні! Я шукаю пана Розірву…

Шевченкові поеми кличуть до помсти над тими, хто знівечив жіночу честь, гідність і щастя.

Вже в поемі «Сліпая» поет змальовує не тільки поневіряння покритки, а й помсту над паном-спокусником. Носителем цієї помсти є дочка сліпої — теж кріпачка, Оксана, яка божеволіє, вбиває пана і підпалює панський будинок. Мотив помсти ще більше розвинутий в поемі «Марина», де мати просить божевільну доньку йти спати, а не тривожити людей своїм криком і піснями. Особливо вражаюче описав поет удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати. Збожеволівши, мати [3, с. 3].

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить…

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою по вулицях

Та, сміючись, дражнили

Совою…

Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості. У поемі «Титарівна» дочка титаря насміялася над найкращим, але бідним парубком Микитою, який запросив її до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це:

Громадою осудили

І живую положили

В домовину й сина з нею

Та й засипали землею!

Є в Кобзаря й жартівливі поезії про веселу життєрадісну українську жінку, скажімо, у вірші «Утоптала стежечку». Як бачимо, знеславлені дівчата з байстрятами попід тином; кріпачка-невольниця, що «пшеницю на панщині жне», а її опухла дитина приречена на голодну смерть; мати «Слепая» — жертва панської розпусти; мати — «сова», що її безвихідна кривда кріпацького життя привела до божевілля, і трагічна постать матері — «відьми»; багатостраждальна наймичка Ганна, позбавлена права називатися найкращим на землі словом «мати», а також месниці Оксана, Марина — усе це вершини Шевченкового поетичного духу [3, с. 4].

Образ матері український Кобзар піднесе з кріпацьких низин до вершин вічності, його невмируще:

Врага не буде, супостата

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі,

стало святим ідеалом для багатьох поколінь і є ним для нас нині, коли нарешті ми взялися за будівництво власної хати, бо як казав незабутній Тарас:

В своїй хаті своя правда

І сила, і воля.

У творах Шевченка переважає діалогічний наратив, який стає носієм поліфункціональності образності через створення системи кількісно і якісно відмінних нараторів. Найпоказовіша в цьому аспекті структура образів-персонажів, вона надає повний спектр структурованості [8, с. 103].

До персонажів може бути застосований гендерний підхід, жіночі образи за поліфункціональністю відрізняються від чоловічих наявністю чітких критеріїв ідеалу жінки (ставлення до українського народного, моральність, інтелігентність, охайність, самопожертва). У «Наймичці» жіночі образи варіативні у кількох ракурсах.

Поліфункціональний образ Лукії (жіночий моральний ідеал, наскрізний для творчості Кобзаря образ збезчещеної дівчини, втілене народне уявлення про матір, яка живе для дитини). Психологізований портрет («тихо ступала, сором’язливо опустила голову, цариця свята») доповнюється характеристикою батька – «тиха, смирная була», та найповніше схарактеризована Лукія як мати (подає дитині теплі і чисті пелюшки, які б «і паничу не соромно», грається з сином, як семирічна дівчинка. І навіть її страждання відтворен опосередковано – дитина обіймає суху шию (змученість). Коли не поїхала на певну загибель з корнетом, її врятувала любов до сина. Лукія надзвичайно і щиро, без показної зовнішньої екзальтованості набожна: кожен крок сина благословляє іменем Господнім, при найменшій можливості ходить на прощу. Марта – втілення біблійної дружини в українському національному варіанті. Вона інстинктом вгадує стан Лукії, її душа відкрита для прощення і співчуття, але скромність в оцінюванні власного «я» надзвичайна (показовий діалог: «Мое жіноче діло – чому я його навчу» – і афористична відповідь Якима «…всьому доброму»). Крім інших другорядних персонажів, цікава постать московки – варіант долі Лукії, якби вона не присвятила себе дитині, тобто ледь окреслено мотив двійництва [8, с. 104].

Об‘ємно у різних ракурсах побудовано систему жіночих персонажів повісті «Варнак», вони взаємодоповнюють одна одну: панна Магдалена – високоосвічена, прекрасно розуміється на мистецтві, грає Баха, Бетховена, смиренна, терпима, без національних, релігійних та соціальних упереджень. Як втілення жіночої долі, змодельовано три покоління сусідок Кирила (фольклорне число три сприяє простеженню градації), які борються зі злигоднями життя і залишаються переможеними, не втрачаючи ні милосердя, ні доброти. Всі вони залишилися без чоловіків, автор послідовний у змалюванні їх особистих драм, і читач зрозуміє, як це сталося. Сусідка Дорошиха, саме не заможна, дала прихисток осиротілому хлопчикові, її дочка Домаха теж виявляє милосердя, а згодом знаходить у нього підтримку. Дещо в ідилічному плані вирішено образ Марисі – красуня, здібна, розумна, стає жертвою молодого панича. Їх об’єднує готовність до самопожертви, виражені материнські почуття. На явному контрасті побудований образ графині, причиною цьому – не тільки соціальний контекст, вона і нерозважлива мати, і непутяща жорстока господиня маєтку, тобто пряма протилежність згаданому вище комплексу героїнь [8, с. 104].

У повісті «Княгиня» ніщо не віщує трагедії, тому і головна героїня змодельована як псевдокліше до образу ідилічної панночки. Катруся – втілення всіх чеснот, її образ відповідає і функції морального ідеалу автора, особливо якщо врахувати випробовування характеру в ситуації зі зголоднілими селянами, коли вона дозволила їм брати хліб. Інакше поводиться Катерина Лукьянівна (певною мірою доповнена надмірно розвинутим чуттям кастовості варіація графині з «Варнака»), для якої властива своєрідна мономанія – побачити дочку княгинею і яка покарана за тяжкий гріх (переступила передсмертну волю чоловіка) [8, с. 105].

Носій наративного начала, старенька Микитівна не тільки псевдокліше до образу повірниці головної героїні, вона є синтезом типу української ментальності і морального ідеалу автора, присвятила життя вихованці, її психологічний потрет поданий через мовленнєву характеристику.

У «Музиканті» Мар’яна Акимівна – хазяйновита дружина, може відповідати типологічній групі морального ідеалу автора, замінила дочкам поміщиці матір і змогла врятувати Наташу від моральної загибелі, зберегти її душу. На композиційній і етичній опозиції до неї побудовано образ Софії Самійлівни, вельможної пані, шанолюбної кокетки, яку спіткала загибель саме через надмірне піклування за свою вроду, тому вірогідне і прочитання її образу як кліше, і як відтворення ідеї відплати. Натомість Тарасевич – талановита мила жінка, гине під гнітом обставин (несподівана варіація на тему долі митця в жіночій іпостасі, невипадковий збіг її прізвища та імені головного героя). Розвитком мотиву двійництва є протиставлення Наташа – Ліза, дві сторони однієї медалі. Автор доводить, що формування особистості залежить від того, хто і з якою метою виховував дитину(друга назва повісті – «Історія двох вихованок»). Відтак героїні викликають неоднакові алюзії: Ліза – Клеопатра, Семіраміда, а Наташа – янгол (одна з улюблених метафор автора як стосовно ідеалу, так і до антиідеалу в інронічному плані). Сатиричний відтінок носять жіночі образи повісті «Нещасний», їх формування відстежено у вигляді заплутаної інтриги. Поміщиця Марія Федорівна Хлюпіна є певною мірою носієм композиційної функції псевдокліше, щось подібне до «злого генія» бульварного роману. Поряд з цим це просто кріпосниця, що здатна на злочин заради багатства. Її приятелька Юлія Карлівна – господиня «будинку побачень», і важко сказати, хто з них аморальніший. В образі пасербиці Лізи (Акульки) використано той же мотив двійництва, інакше втілений, дівчина на підсвідомості перестає розуміти, хто ж вона насправді. У «Капітанші» також діє три покоління жінок. Щастя усміхнулось лише наймолодшій, Олені, яка змальована у високих патетичних тонах, акцентовано її природність, для наратора вона «богиня краси і непорочності» [8, с. 106].

Вихованка Тумана Варочка дивує простою граційною манерою поведінки, бездоганною чистотою у господарстві, причому формування її особистості простежено надзвичайно докладно. Її мати «Володька» окреслена лише ескізно, але і драматична доля цієї жінки вгадується, подібно до паралелей з «Наймички» (Одарка) та «Близнят» (Якилина). У повісті «Близнята» Прасковія Тарасівна – один з варіантів кліше доброї господині і певною мірою національний тип хуторянки. Aвтор з іронією показує перевиховання чоловіком її захоплення модними піснями (літературна асоціація з матір’ю Тетяни Ларіної з «Євгенія Онєгіна» О.Пушкіна). Загибель матері близнят – автоцитація з «Наймички» і «Катерини» [8, с. 106].

Мінімум жіночих образів у повісті «Художник» (ілюструється поліфункціональністю варіації на тему зведеної дівчини, віодночас і музи-натхненниці) викликаний переважанням чоловічого начала в образі-топосі Петербурга, натомість багатий спектр жіночих образів «Прогулянки з задоволенням і не без моралі» пояснюється переважанням фемінного начала в образі-топосі Батьківщини-України. Це Геленочка – найскладніший серед аналогічних образів повістей Шевченка, є носієм всіх функцій, проте має відкриті перспективи духовного зростання. Як негативні і позитивні варіанти її розвитку діють панна Дорота (жертва поміщицької влади), кузина-кокетка (докладний аналіз її внутрішнього світу є водночас ретардацією), вона здавалась ангелом і зразком виховання, та виявилась порожньою душею і поганою матір’ю, Софія Самійлівна Прехтель – інтелігентна, турботлива, душевна [8, с. 107].

Найпоширеніші прийоми моделювання образів-персонажів, через які досягається їх поліфункціональність, відтворення літературних кліше і псевдо-кліше, тобто оманливого враження повторюваності, а насправді оригінальності героя. Кліше як один з видів літературних канонів Шевченко використовує своєрідні амплуа, які у нього стають елементами гри, в результаті їх руйнування з’являються псевдо-кліше не тільки через деструкцію усталених уявлень, а і варіації допустового плану – що сталося б з героєм (і наратором як героєм), в ситуаціях, запропонованих автором, як розвинулася б його особистість. У взаємодії з образами-персонажами повістей Шевченка функціонують образи-концепти [8, с. 107].

Концепт передусім програмує кодифіковану інформацію про зумовлений національною світоглядною та мистецькою спадщиною, індивідуальним життєвим досвідом сенс культури. Враховуючи, що концепт є концентрованим виразом свідомості, тим, у вигляді чого культура стає частиною ментального світу, завдяки сформованій системі концептів Шевченко як творець художніх і моральних цінностей входить до національної духовності, а подекуди і впливає на неї. Багатоаспектність концептів зумовлюється тематичними особивостями творів. Одним з центральних образів-концептів, який, до того ж, має чи не найбільше потрактувань – могила. У повісті «Наймичка» образ-концепт подано через одну з домінантних Шевченківську опозицію свої/чужі. Акцентуючи історичний аспект, наратор вдається до різного спектру прийомів: докладне коментування, іронія (більше людей з Києва до Одеси проїхало, ніж з Ромен до Кременчука, де джерела питомо української історії), відтінююча рецепція чумака («чиїм-то трупом вас начинено»). Недаремне і те, що на могилі тужить, віддавши дитину, Лукія, яка шукає там прихисток від людей. Героєві повісті «Варнак» при погляді на могили робиться чогось страшно, він згадує, «скільки високих прекрасних ідей переливалося в моїй молодій душі» при погляді на «німі пам’ятники минулої народної слави і безсилля. Тобто концепт могили є багатоплановим, асоціюючись з минулим і майбутнім, будучи втіленням зруйнованої, зганьбленої національної історії, але й передаючи особисті і національні перспективи, які вони здатні сугестіювати. Цей концепт безпосередньо пов’язаний з образом шляху, оскільки всі герої повз могили саме проїжджають, сприймаючи його у русі [8, с. 108].

У повісті «Наймичка» «розпустили зелені коси» верби, берези (конструкція побудовані на фольклорній цитації), дівчата стояли під вербами і під калинами з чорнобривими косарями до нашестя лиха – улан, верба «ніби захищає від недоброго ока благодатний хутір», у повісті «Музикант» згадані історичні дуби в монастирі в Прилуках, діброва в маєтку, розлогі верби у Антона Карловича, стара липа – прихисток Мар’яни Акимівни. У повісті «Капітанша» образ-концепт стає носієм національної своєрідності, демонструючи контраст між Великоросією і Україною через наявність та відсутність дерев, через асоціативний для наратора погляд на пейзаж. Концепт хати суміжний з властивими ліриці Шевченка поняттями «рідні (свої) люде» та «батьківщина», вказуючи і на влаштованість в особистому житті (згадаймо: «Поставлю хату і кімнату…»). У «Наймичці» пустка батьків Лукії нагадує про зруйнованість родини, занедбаний курінь московки символізує її лиху долю, а доглянутий хутір Якима говорить не тільки про заможність, а й про дбайливе ставлення до майбутнього, втіленого у родині. У повісті «Варнак» пустка Кирила нагадує про його сирітство («що може бути сумнішим за пустку», тому його перший крок до – перетворення хати, деталізація цього процесу напевне навіяна мріями Шевченка про своє – таке неможливе – майбутнє на Україні. Єдина, але від того не менш красномовна згадка «власного гнізда» у «Княгині» безпосередньо пов’язана з нездійсненою мрією – у майора Ячного «хата як писанка» [8, с. 108].

Центровий характер носить образ-концепт Батьківщини, України, який не так широко розповсюджений, але виступає через свої означені вище репрезентанти (могила, шлях, хата, дерево). Але й ті прямі звертання до України сповнені ніжності: прекрасна Вітчизна, благословенний край, «моя рідная мати». Переважно автор використовує у формуванні поліфункціональності образів-концептів контамінацію з власних поезій та інших літератураних, живописних і музичних творів і дифузію як взаємопроникнення образів з різних рівнів.

З проблемних опозицій у повістях, окрім тих, що належать до концептуальних, глибоко розроблене протистояння духовних станів: молитва-гріх (причому наявне певне протиставлення народного уявлення і ортодоксального: Марта і Яким у «Наймичці» щиро вірять, що Господь прощає всіх, хто покаявся, а сама Лукія смиренно готова зносити засудження. Проблема спокути є чи не центральною у повісті «Варнак», хоча наратор виправдовує себе, описуючи «чисті молоді почуття … з яких люди зробили гріх», тому й видається, що за його міркуваннями стоять роздуми Шевченка про причини свого власного заслання. У «Княгині» наратор апелює до притчі про покуту [8, с. 109].

ВИСНОВКИ

Шевченко як письменник прекрасно володiв усiма видами лiтературної творчости. Про жiнку говорить вiн не тiльки в поезії, але й в прозi. Його повiстi, щоденник i листування вiдкривають перед нами значно ширшi горизонти i доповняють Галерiю жiночих сюжетiв. Поет своїми вогненними словами проспiвав українському жiноцтву могутнiй похвальний пеан, кистю великого мистця — змалював найкращi картини.

Тематикою йому послужила жiнка сучасниця. Шевченко передає нам її такою, якою бачили його очi, сприймав ум, серце i душа. Цiлiсть доповнює думками, якою хотiв би бачити жiнку в сучасному i майбутньому.

Тарас Григорович бачив у жiнцi передусiм духовну красу, обожнював материнство, уславлював вiрнiсть i щирiсть, але не прощає аморальностi й жорстокостi. Для Шевченка в його поезії було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна – мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна «розбещена». Україна «лицарів» і Україна «рабів», «підніжків» і цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну, він і проклинав заради першої – України-матері.

Обpаз матеpі – добpої, щедpої на любов і ласку – постає пеpед нами із твоpів Таpаса Шевченка. Пpикладом може служити Ганна, головна геpоїня поеми «Hаймичка».

Важка доля народу завжди була провiдним мотивом творчостi Тараса Шевченка. Неодноразово звучав i мотив оспiвування образу Матерi, який втiлював для нього й рiдну матiр, i Україну.

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з ряду тем його творчості, а згустком крові, що запеклась у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котру передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його перша трепетна юнача любов, Оксана Коваленко, яку, як і героїню поеми «Катерина», збезчещено. Отже, жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією.

Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, її гідність і щастя. Але хіба тільки поеми? А балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена», «Лілея» та інші? В кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещаслива з вини соціальних умов. Кожна з них — це скарга-прокляття тим, хто загубив їх долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.

В ліриці сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене назавжди життя дівчини або молодиці.

Проте цей ідеал не був постійним у Шевченка, а зазнав еволюцію. Якщо Катерина з однойменної поеми тільки терпить, плаче і в тяжкому горі, покинувши дитину, кінчає життя самогубством, то Ганна з поеми «Наймичка» вже здатна забути про особисту образу і жити задля дитини. Катерина теж любить свою дитину, але це швидше інстинкт, ніж свідома материнська любов. Материнська любов Ганни така могутня, що ця жінка все своє життя приносить у жертву задля щастя свого Марка: вона щодня, щомиті на протязі десятків років терпить найбільшу тортуру для матері — бути Маркові матір’ю і не мати від нього синівської ласки. Оксана з поеми «Слепая» встає на найактивніший захист своєї гідності: вона вбиває поміщика, який обезчестив її, підпалює панський палац. Найвищий, новий образ жінки в Шевченка — це мати Алкіда з поеми «Неофіти» і Марія з однойменної поеми. їхні сини загинули з волі кривавих царів, але на їх місце стають вони, їх матері, і поширюють у народі їх погляди, їх вчення.

Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості.

Шевченковi нацiональнi iдеї нiколи не йшли в розрiз з загальнолюдськими i Божими. Бiльшiсть жiночих сюжетiв може бути перенесена на iнтернацiональний Грунт i в нiчому не затратить своєї величі і краси. Постатi героїнь можуть послужити взорами найкращим мистцям слова. Цiла низка Шевченкових думок про жiнок може золотоструєм ввiйти в загальнолюдську скарбницю духа.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Антош Г. Знову про Катерину Тараса Шевченка // Дивослово. — 2003. — № 3. — С. 18-21
Барабаш Ю. Я. Вибрані студії. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 741, с.
Бовсунівська Т. Художня концепція жінки у творчості Тараса Шевченка //Дивослово. — 1999. — № 11. — С. 2-6
Бондаренко Н. «Кохайтеся, чорнобриві…»: Трагізм долі матері в поемі «Катерина» // Українська література в загальноосвітній школі. — 2004. — № 10. — С. 32-35
Вильчинська О. Жіноча доля у творчості Т.Г. Шевченка // Позакласний час. — 2009. — № 3-4. — С. 19-21
Волошина Н.Й. Шевченко і зарубіжні літератури // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1997. — № 2. — С. 21-32
Гнатюк М.П. Поема «Марія»// Радянське літературознавство. — 1974. — № 3. — С. 27-35
Голумбйовський Й.М. Еволюція образу матері в поемах Т.Г.Шевченка // Українське літературознавство. — 1973. — Вип.19. — С.103-109
Голумбйовський Й.М. Шевченкові жіночі образи в оцінці Івана Франка // Українське літературознавство. — 1972. — Вип. 17. — С.81-86
Гордієнко О.А. Жіночі образи західноєвропейської драматургії і поем Т. Шевченка // Зарубіжна література. — 2003. — № 5. — С. 26-28
Доценко Т. Жінки у драмі кохання Тараса Шевченка: (усний журнал) // Вивчаємо Українську мову та літературу. — 2007. — № 5: Вкладка. — С. 1-16
Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка /Передмова В.Шевчука. — К.: Мистецтво, 1994. — 351 с.
Зайцев П. Перше кохання Шевченка. — К. : Україна, 1994. — 315, с.
Клочек Г. Д. Енергія художнього слова. — Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. — 447, с.
Луців Л. Література і життя. — Нью-Йорк ; Джерзі Сіті: Свобода, — 480 с.
Павличко Д. В. Літературознавство. Критика у 2 т. — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2007 — Т. 1. — Українська література. — 2007. — 566, с.
Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах /Автор передмови М. Стельмах ; худ.: І. Г. Динник, В. М. Дозорець. — К. : Рад. школа, 1991. — 334, с.
Чалий Д.В. Образ жінки в поезії Шевченка // Наукові записки Київ. пед. ін-ту. — 1956. — Т.22. — С. 30-47
Чалий М. К. Життя і твори Тараса Шевченка. — К. : Веселка, 2011. — 261, с.
Чумак Т. Моральне падіння чи моральна велич жінки?: (За поемою «Катерина») // Українська література в загальноосвітній школі. — 2002. — № 4. — С. 13-15
Шевченко Т. Г. Поеми. — К.: Дніпро, 1981. — 189 с.
Шевченко Т. Г. Твори / Автор передмови Юрій Івакін; худ. М. І. Компанець. — К.: Дніпро, 1971. — 622 с.
Шевченко Т. Г. Поеми та повісті / Вступ. ст. В.Шубравського. — К. : Дніпро, 1978. — 451, с.
Шевченко Т. Г. Катерина. — К. : Дніпро, 1972. — 63 с.
Шубравський В.Є. Уроки Шевченківського милосердя // Українська мова і література. — 1991. — № 5. — С. 79-85