Фашизм і неофашизм

Вступ.

1. Основні поняття фашизму та неофашизму.

2. Ідейні засади фашизму.

3. Ідеологія неофашизму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фашизм (лат. fascio — пучок, в´язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім´я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз´єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

1. Основні поняття фашизму та неофашизму

Фашизм (лат. fascio — пучок, в´язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім´я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки класи роз´єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід´ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в СІЛА. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «перевага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «теоретиків» американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; пролетаріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід´ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав´язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

2. Ідейні засади фашизму

Основними різновидами лівого екстремізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм. Ознайомлення з їх ідейними засадами має важливе значення для розуміння політичних процесів, особливо в перехідних суспільствах, нестабільність яких є сприятливим грунтом для появи політичного екстремізму в різноманітних формах.

Фашизм (від лат. гакіо, італ. ґазсізто —пучок, зв'язка,об'єднання) — цеправоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах.

Фашизм — соціально-політичні рухи, ідеології і державні режими правототалітарного типу. В точному значенні, фашизм — феномен політичного життя Італії 20-40-х рр. XX ст. З 30-х рр. поняття «фашизм» стало поширюватись і на інші режими: націонал-соціалістичний в Німеччині (нацизм), військово-фалангістський в Іспанії (Іспанська фаланга), військово-поліцейський в Португалії тощо. В будь яких своїх проявах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демократії так званий «новий порядок» та жорсткі засоби його утвердження. Фашизм у владі опирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний авторитет «вождя», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і фізичний терор.

Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір — Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії — Спілка борців за свободу. В Литві — Партія «народних». В Угорщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Угорська робітнича партія, в 1935 р. — Партія схрещених стріл на чолі з Ф. Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія «Залізна гвардія». У Чехословаччині під керівництвом генерала Р. Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом — Партія національної єдності.

Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена В. Жаботинським організація «Бетар», яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934—1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.

Ідеологія фашизму знайшла сприятливий ґрунт серед значної частини російської еміграції. Відомий ідеолог російського чорносотенного руху В. Шульгин твердив про ідейну спорідненість її правого крила з фашизмом. Видатний філософ М. Бердяєв вважав, що фашизм складається з позитивних елементів і на його чолі стоїть «чудова людина». На такому тлі цілком логічним виглядало створення цілої низки власне фашистських російських організацій. У 1926 р. в Сербії була заснована Національна організація російських фашистів. Тоді ж у Харбіні (Китай) почала діяти організація «Робітничо-селянська козача опозиція росіян — Російські фашисти», в Тяньцзині — організація «Чорні фашисти». У Франції помітною була «Рада младоросів», що ідентифікувала себе з фашистами. Серед подібних організацій були також Всеросійська фашистська партія, згодом — Російський фашистський союз, також Російський Національний Фронт, Російський Націонал-Соціалістичний Рух, Всеросійська націонал-революційна партія та ще багато інших. Вони об'єднували десятки тисяч членів. Російські фашистські партії були членами Всеслов'янської фашистської громади з центром у Празі, а деякі з них оголосили лідера чехословацьких фашистів генерала Гайду вождем фашистів слов'янських народів.

В середовищі української еміграції на початку 1920-х років була утворена організація "Союз Українських Фашистів" на чолі з П.Кожевниківим і Л.Костарівим, яка у 1925 р. стала організацією-співзасновницею Легії Українських Націоналістів, а її лідери згодом стали членами Проводу Українських Націоналістів і одними з чільних діячів ОУН на першому етапі її розвитку.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспільства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістичним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обгрунтуванням політики імперіалістичних загарбань і поневолення інших народів. Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необ- хідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти людськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західнихдержавах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.

3. Ідеологія неофашизму

Неофашизм (грец. neos — новий, fascio — пучок, в´язка) — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Найважливіші відмітні риси всіх неофашистських політичних плинів і організацій — войовничий антикомунізм і антисоветизм, крайній націоналізм, расизм (відкритий або більш-менш прикритий), критика з ультраправих позицій буржуазних урядів (навіть самих консервативних), що діють у рамках буржуазної парламентської системи; застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби. Політичні й ідеологічні позиції неофашизму відбивають настрої й інтереси найбільш реакційних елементів буржуазії.

Використовуючи модифіковані (стосовно до складної політичної обстановки) методи соціальної й націоналістичної демагогії, неофашисти намагаються охопити своїм впливом частина населення капіталістичних країн (у першу чергу дрібних підприємців, середнє чиновництво, деякі прошарки молоді й т.д.), вибиту зі звичних умов у результаті розвитку державно-монополістичного капіталізму й загострення його протиріч. У той же час соціально-політична база й політичні установки неофашизму у різних країнах мають і деякі відмінні риси (наприклад, неофашисти у ФРН, виступаючи як войовничих реваншистів, намагаються обпертися на переселенців зі Східної Європи, що були нацистів).

Ступінь впливу неофашистського руху й неофашистської ідеології залежить від розміщення політичних сил у правлячому таборі, гостроти соціально-політичної кризи в тієї або іншій капіталістичній країні, ефективності й цілеспрямованості конфронтуючих неофашиських політичних сил. Найбільш масовою неофашистською організацією в європейських капіталістичних країнах з буржуазно-демократичним ладом є діюча в Італії партія Італійський соціальний рух — Національні праві сили (одержала цю офіційну назву в 1973, після об'єднання заснованого в 1947 Італійського соціального руху з монархістами). В 60 — початку 70- х рр. за Італійський соціальний рух голосувало від 5 до 10% виборців. Крім того, в Італії існує понад 10 дрібних неофашистський, у тому числі воєнізованих, груп, які підтримують зв'язку із цією партією. Створена у ФРН в 1964 неофашистська Націонал-демократична партія, що переживає на початку 70- х рр. важка криза, зберегла, однак, певне вплив у деяких районах країни, фактор, що підтримує діяльність європейських неофашистських груп, — диктаторські режими в Європі (в Іспанії, до квітня 1974 — у Португалії, до липня 1974 — у Греції). Специфічний різновид неофашизму становлять організації американських "ультра" (Суспільство Джона Берча й ін.). У деяких країнах Латинської Америки (Чилі, Парагвай і ін.) установилися диктаторські режими, які ведуть боротьбу проти прогресивних сил терористичними методами, що зближають ці режими з фашизмом.

Неофашистами створені міжнародні об'єднання типу Європейського соціального руху (так званий Мальмский інтернаціонал), Європейської національної партії, Світового союзу націонал-соціалістів і т.д.

Неофашистські організації й групи користуються обмеженим впливом. Проте вони становлять серйозну небезпеку. В обстановці соціальних і політичних потрясінь вони можуть стати важливою складовою частиною об'єднання реакційних сил. Єдність прихильників демократії й прогресу — необхідна умова успішної боротьби проти неофашизму.

Привабливість неофашизму для багатьох молодих людей визначається не тільки соціально-економічним становищем, в тому числі циклічними фазами безробіття, але насамперед прагненням зберегти ідентичність у зв’язку з напливом іммігрантів, європейською інтеграцією та кризою довіри до традиційних форм вислову невдоволення – через профспілки та ліві партії. Контраст між офіційно декларованими демократичними вартостями і прогресуючою бюрократизацією та централізацією політичних процесів у Європі призводить до відчутного гносеологічного конфлікту, а відтак до відкидання демократичного етосу. Натомість неофашизм пропонує однозначну політичну альтернативу, обіцяє візію культурної одноманітності і ліквідацію дилем ідентичності. По мірі того, як помирають наочні свідки брутальности фашизму в роки II Світової війни, пам’ять про злочини – до того ж підважувана неґаціоністами – дедалі менше детермінує політичний вибір. Це вміло експлуатують неофашистські партії.

Поза криміногенними субкультурами лідери неофашистських угруповань на загал уникають епатувати громадськість символікою історичного фашизму. Вони найчастіше посилаються на міжвоєнний фашизм як на рух з “нереалізованим” потенціалом, а не на фактичну політику, яку провадили фашисти, перебуваючи біля керма влади. Фашистські “дисиденти” міжвоєнного періоду, усунуті від впливу на політичне життя ще перед 1939 р., а відтак меншою мірою відповідальні за найгірші злочини, залишаються особливо привабливими символами, на які покликаються сьогодні як на зразки для наслідування сучасні неофашисти. У цій ролі европейські неофашисти використовують зокрема братів Штрассерів – лідерів “лівого” крила НСДАП, Ернста Рема – командувача СА, “справжнього революціонера”, котрого протиставляють Гітлерові (у останнього начебто перемогли “реакційні” тенденції до союзу з істеблішментом, що зруйнувало істинну мету “справжнього” нацизму), Ернста Некіша – нонконформістського “націонал-більшовика”, а також численних антидемократичних “консервативно-революційних” інтелектуалів, від Освальда Шпенґлера до Ернста Юнґера і Карла Шмітта.

Висновки

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби “чорних полковників” у Греції та “горил” у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — поняття, що поєднує сучасне праворадикальні руху, які в політичному й ідейному відношенні є спадкоємцями фашистських організацій, розпущених після 2- й світові війни 193945. Прагнучи нерідко відгородитися в обстановці несприятливого для фашизму співвідношення сил від фашистських рухів минулого, що скомпрометували себе, неофашисти виявляють на практиці проте свій глибокий ідейно-політичний зв'язок з формами фашизму, що зложилися між двома світовими війнами. Найважливіші відмітні риси всіх неофашистських політичних плинів і організацій крайній націоналізм, расизм, критика з ультраправих позицій урядів, що діють у рамках парламентської системи; застосування насильницьких, терористичних методів політичної боротьби. Використовуючи модифіковані (стосовно до складної політичної обстановки) методи соціальної й націоналістичної демагогії, неофашисти намагаються охопити своїм впливом частина населення

Істотний вплив на формування нових підходів до міжнародної безпеки показав досвід другої світової війни. У її ході фашистський агресор почав спробу зруйнувати сформованому світі порядок, знищити духовні цінності, що визначають особу сучасної цивілізації. Друга світова війна показала величезне значення усунення фашистської погрози для забезпечення міцного миру на землі. Вона згуртувала народи в ім'я розгрому, викорінювання й запобігання відродження фашизму. На жаль, на зміну розгромленому фашизму прийшов новий фашизм. Його облік змінився, але вихідна від нього погроза миру зберігається, ліквідація цієї неофашистської безпеки. Неофашизм став лиховісною реальністю сучасності, що постійно нагадує про себе у всіляких проявах. Усе більше проявляється тенденція до глобалізації неофашистської небезпеки. Тому заходу щодо боротьби з нею повинні бути загальносвітового масштабу.

Однак при всьому різноманітті робіт з неофашизму не можна не бачити недостатньо повної розробки деяких пов'язаних з ним питань.

Сучасний фашизм, уже не такий як раніше, і партії й організації неофашистської користі, не тільки зображують із себе яких те агресивно настроєні угруповання, але й реально можуть впливати на політику. Тому розглянута тема одна з актуальних і має велике наукове пізнавальне й практичне значення.

Список використаної літератури

1. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3. вид., перероб., доп. — К. : ВЦ "Академія", 2006. — 568с.

2. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2004. — 366с.

3. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. — К. : НУХТ, 2005. — 290с.

4. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.

5. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.

6. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 4. вид., випр. та доп. — К. : Єдінорог, 2002. — 640с.

7. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

8. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

9. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.