Філософія ХХ століття

Вступ.

1. Основні тенденції, напрями і риси сучасної філософії.

2. Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно — індійській, китайській і античній, пройшовши довгий і складний шлях розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, в які майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось багато шкіл і напрямів, які ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії /після класичної німецької/ виділяють такі періоди її становлення:

І-й період: з 40-х по 60-ті роки ХІХ ст. В цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Широкого розповсюдження набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний і історичний матеріалізм.

ІІ-й період: з 70-х років ХІХ ст. по 1914 р. До зазначених напрямків приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм-емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.

ІІІ-й період: з 1917 р. В 20-ті роки виникає неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а в 60-ті роки — структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.

Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт( 1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", а також Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на "техніцистичне" використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загальносвітоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія ("метафізика"), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про "начала речей", "принцип буття" і т.п. Справа науки — констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — "метафізичні", тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, — це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з "метафізикою" позитивізмом усувалася власне філософська, загаль-носвітоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.

Друга історична форма позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Історичною заслугою позитивізму є вимога чіткості слова і значення у філософській мові.

1. Основні тенденції, напрями і риси сучасної філософії

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії — настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те. що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (та-кож часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів[16, c. 386-388].

Філософія XX ст. відмовилась від абсолюті зосередивши увагу на доступному для сприйняття та пізнання; вивела на перший план суб'єктіївну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта; філософські положення та висновки у XX ст. більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю. Врешті наприкінці XX ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: "Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню".

На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, жанр філософської естетики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в цілому окреслили як природу, так і основні сфери проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні стосунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до самопроявів та самозасвідчення, яка вводить людину у складні аспекти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В цілому ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала[13, c. 425-428].

У XX ст. формується та поширюється своєрідний світоглядний плюралізм, викликаний переломним характером епохи. В умовах пошуків нових орієнтирів перспективи людського майбуття пошук нових світоглядових засад і є тією реальністю, котра змушує зважувати кожну цікаву думку. Період панування однієї, навіть найпривабливішої, точки зору на проблему розвитку людства минув. Демократія, що поступово проникає у всі сторони життя людства, сформувала спочатку віротерпимість, а потім і терпимість до різних поглядів численних соціальних груп та об'єднань. Усе це й зумовило сучасне багатство філософських концепцій. Спільною особливістю всіх філософських течій XX ст. є так званий «антропологічний поворот» у філософії.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має бездумного й однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій з пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії — неотомізмом та неоавгустинізмом[8, c. 173-175].

Слід відзначити, що в сучасній філософській думці особливе місце займає марксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської). їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явищ, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку — вона виходить за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою властиву сутність. Явно виражена активність, революційність є характерною рисою марксистської філософії[1, c. 135].

2. Основні етапи розвитку позитивізму, проблема знання

Розвиток науки в XX ст. (досягнення німецьких вчених — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математиці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831 —1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біології), усвідомлення її значущості для промисловості та суспільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало наукове знання, яке він називає «позитивним».

Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він розглядає як ідеал науки[5, c. 172-174].

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (лат. scientia — наука). Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) світогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропологізму є однією з найважливіших у світовій філософії, культурі загалом.

Проблема співвідношення науки і релігії є актуальною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом наукових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивізму. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, стверджуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі релігії, зрештою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але в такому ж відношенні до першооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття матерії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінечності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (першооснови) і споріднює, на думку Спенсера, релігію та науку. Релігія не повинна тільки претендувати на позитивне знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка науки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традицією називають ідеалістів) є безплідною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, замикаючи її в межах наукової проблематики. Філософія мислиться більш узагальненим знанням порівняно зі знанням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принципово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опублікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсера, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологічний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціальні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він наголошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності[8, c. 209-211].

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособленої однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорідності (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упорядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки синергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструменти пристосування людини до середовища. Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтувалися на узагальненні сучасного їм наукового знання, виявилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філософських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись місцем позитивізму «другої хвилі», який висунув на передній план теорію наукового пізнання.

Позитивізм у розумінні відношення філософії та науки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. Починаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окремих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така трансформація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадкоємці — представники «другої хвилі» позитивізму, усвідомивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта—Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму. Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови науки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходячи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зразок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях[2, c. 253-255].

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень». Значення висловам задається, на його думку, способом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки понятійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх думку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), проголошуються пустими, тобто позбавленими значення. Верифікація розглядається ними як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не істинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сенсу). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджував Вітгенштейн.

Новітні концепції науки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщо неопозитивізм займався аналізом "готового" знання (такого, що вже склалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то в концепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: як розвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбувається зміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Саме ці питання розглядаються в працях Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрбенда та інших. Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робиться ряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій1 . Названі дослідники оперують поняттям "парадигма" (грец. parageigma — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки і розв'язання наукових проблем; "зміна парадигм", яка й означає наукову революцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізики Галілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; "науково-дослідницькі програми" і їх зміна (Лакатос); "наукове співтовариство", тобто група (спільнота) вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює зміну парадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючих особливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуються деякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої.

У свою чергу неопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, він виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Розглядаючи справді актуальні проблеми логічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури, відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок у їх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської "метафізики". Філософії відводилася лише "жандармська" функція "очищення" мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу.

Як при цьому розумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли два головні елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносили сукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до "атомарних" (тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається "протокольними реченнями" типу "в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умов спостерігалося те-то". Питання про відношення чуттєвих даних до об'єктивної реальності вважалося при цьому "позанауковим"[11, c. 214-215].

Протокольні речення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогою логіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки і математики.

Ці аксіоми і правила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та або інша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку, може бути "конвенціальною", тобто умовною, встановленою за погодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несупе-речливість і зручність, практична ефективність.

Логічна обробка емпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо саме поняття "сутність" розумілося як "метафізичне". Цінність наукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображають об'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалися досвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму — вчення, близького до позитивістської традиції.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Обмеженість такого розуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно ґрунтувалося на припущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені до емпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальний закон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можна застосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце в минулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку між минулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістською установкою виключається[14, c. 203-205].

Висновки

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'язаний з такими течіями, як аналітична філософія і неопозитивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює предмет дослідження — мова і прагнення вилучити метафізику з наукового знання. У процесі розвитку вони впливали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зводять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського філософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

В історії позитивізму є три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О.Конт, Спенсер, Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

— пізнання необхідно звільнити від всякої філософської інтерпретації;

— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками /кожна наука сама собі філософія/;

— в філософії необхідно прокласти третій шлях, який би подолав суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О.Контом в роботі "Курс позитивної філософії"; Г.Спенсером в 10-томнику "Синтетична філософія".

Другий позитивізм виріс із першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Мах, німецький філософ Авенаріус. До них приєднувався французький математик А.Пуакаре.

Другий позитивізм звернув увагу на факт релятивності /тобто відносності/ наукового знання і зробив висновок, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, який має два різновиди: — логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму — це розвиток семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.

Історичний розвиток позитивістської традиції (філософії науки) яскраво засвідчив такі істини:

— прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між філософським і науковим знанням;

— не виправдались сподівання розбудувати «наукову» філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитивістським критеріям науковості;

— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (кумулятивна модель). Принципи, критерії науковості виявились залежними і від соціальних факторів, і від практичної доцільності.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.