Філософія як пізнавально — культурний феномен

Категорія (предмет): Філософія

Arial

-A A A+

1. Функції філософії

2. Антична філософія Давнього Риму. Матеріалізм Лукреція Кара

3. Основні риси філософської парадигми Нового часу. Проблема методу пізнання. Емпіризм Бекона та раціоналізм Декарта.

4. Герменевтика Ф. Шлейєрмахера, В.Дільтея, М.Гайдеггера, Г.Гадамера.

5. Філософська думка Київської Русі – ідейний фундамент філософської традиції української філософії.

6. Філософія України в ХХ ст.

7. Філософія і методологія соціального та економічного пізнання.

8. Духовна сфера життся суспільства.

9. Біологічне і соціальне людини.

Список використаної літератури.

1. Функції філософії

Філософія (греч.) — «любов до мудрості». Незважаючи на свій чималий вік (а виникла філософія близько 2500 років тому) дотепер немає однозначної інтерпретації даного поняття. Родоначальником філософії як науки вважається Ф. Бекон. Початком зародження науки є 17 в., тобто зародження відбулося в сучасній цивілізації. Предмет філософії — це навчання про зв'язок людини з миром або про місце людини у світі.

Про співвідношення філософії й приватних наук було й, видимо, буде багато суперечок. Одні визначають філософію як науку, інші як особливий тип світогляду, треті — як їхній симбіоз і т.д.

Будучи особою формою пізнання миру і його перетворення, філософія сформувала розуміння того, що є мир, природа, як можна й треба ставитися людині до них. У сучасній філософської й соціологічній літературі стає пануюче розуміння науки як галузі духовного виробництва, особливого виду людської діяльності й соціального інституту суспільства.

Головні функції філософії як науки наступні:

пізнавальна функція задана самою суттю науки, головне призначення якої — саме пізнання природи, суспільства й людину, раціонально-теоретичне збагнення миру, відкриття його законів і закономірностей, пояснення всіляких явищ і процесів, здійснення прогностичної діяльності, тобто виробництво нового наукового знання;
світоглядна функція тісно пов'язана з першою, головна її мета — розробка наукового світогляду й наукової картини миру, дослідження аспектів відносини людини до миру, обґрунтування наукового світорозуміння;
виробнича, техніко-технологічна функція покликана раціоналізувати, сферу матеріального виробництва, забезпечити його нормальне функціонування й розвиток технічний і технологічний прогрес, впровадження у виробництво нововведень інновацій, нових технологій, форм організації;
управлінсько — регулятивна функція виражається в тому, що наука повинна розробляти ідейно-теоретичні й методологічні основи керування й регуляції, насамперед це стосується соціальних явищ і процесів;
культурно-виховна, освітня функція складається головним чином у тому, що наука є феноменом культури, помітним фактором культурного розвитку людей й суспільства;
методологічна функція покликана досліджувати проблеми методології науки, розробляти способи, засоби й методи наукового пізнання «озброювати» учених солідним й ефективним дослідницьким інструментарієм; варто підкреслити, що прогрес науки оцінюються не тільки багатством нових ідей, але міццю дослідницького арсеналу.

2. Антична філософія Давнього Риму. Матеріалізм Лукреція Кара.

Як величезна Римська держава складалася з багатьох різнорідних частин, ще механічно зв'язаних між собою й не злилися в органічне ціле, так і римська культура пізньореспубліканської епохи являла собою з'єднання багатьох початків- етруського, римського, італійського й грецького. Складений характер римської культури пояснює еклектизм багатьох її сторін.

Для античних рабовласницьких полісів характерне прагнення до відособленості й замкнутості. Характерною рисою мислення римлян був практицизм, любов не до теоретичних, а до прикладних наук. На становлення й розвиток римської філософії й літератури дуже вплинуло не тільки народна творчість, поширення писемності, але, особливо, грецька література.

Лукрецію Кару (95 — 51 р. до н.е.) належить чудова поема «Про природу речей» у шести книгах. Поема Лукреція — це філософська поема, вона викладає навчання елліністичного філософа Эпікура (про атомістичну теорію світобудови, про природу богів, про матеріальність душі, про походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот, про розвиток людства й людської культури від первісного стану до часу Лукреція).

Основна мета поеми Лукреция — дати матеріалістичне пояснення всього існуючого, звільнити розум і почуття людини від страху, марновірства, містики й релігії, показати любов і насолоду життям. Лукрецій викладає складні філософські поняття в захоплюючій поетичній формі, його описи наповнені звучними епітетами, влучними порівняннями, дивовижними поетичними образами. Поема Лукреція — добуток настільки ж сугубо філософський, як й істинно поетичний. «У ній, — справедливо відзначав Цицерон, — багато блиску природного дарування, але, разом з тим, і мистецтва».

У поемі Лукреція латинська мова досягла нової вершини; мова хліборобів і воїнів, коротка, уривчаста і бідна, у митецьких руках Лукреція виявилася ємною, багатою, повною відтінків, придатною для передачі найтонших людських почуттів і глибоких філософських категорій.

3. Основні риси філософської парадигми Нового часу. Проблема методу пізнання. Емпіризм Бекона та раціоналізм Декарта

Початок Нового часу позначив великі зміни в житті Європи. Зрушення в способі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні — все це знайшло своє відбиття в новій проблематиці й стилі філософії.

XVII століття в Західній Європі характеризується інтенсивним розвитком буржуазних суспільних відносин. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Її початок був покладений відкриттями Н. Коперника, И. Кеплеpa, Тихо де Бразі, Г. Галылея, а завершення випало Ньютону.

Потреби капіталістичного виробництва докорінно змінили відношення людей до науки, до цілям і значенню людського пізнання. «Філософія повинна була усвідомити зміст і масштаб змін, що відбуваються, і, відповідаючи ходу подій, ввести сучасників у новий мир, мир з іншим місцем розташування самої людини в його відношенні до природи, суспільства, самої собе й Богу».

На початку нової європейської філософії піднімається колоритна фігура Френсиса Бекона. І по своїх намірах, і в дійсності, Бекон грав у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію й значимість філософії, Бекон у розумінні якщо не завдань, то обсягу її компетенції примикав до класичної античної традиції, одночасно надаючи цьому поняттю й те широке значення наукового знання взагалі, яких надовго вкорениться в англо- саксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження поряд з міцною традицією англійського номіналізму й емпіризму підготувала ґрунт для бекінівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але він разом з тим звільняв від пантеїзму, містицизму й різних марновірств. Продовженням і разом з тим його завершенням.

Представником ще одного плину у філософії Нового часу — раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, що володіє логічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і властиво критерієм істинності. Звертання до розуму, як до єдиного наукового джерела знання, привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним з основоположників "нової філософії", був засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину "… натрапить скоріше окрема людина, чим цілий народ". При цьому він відштовхувався від "принципу очевидності" при якому всяке знання повинне було перевірятися за допомогою природного "світла розуму". Це припускало відмову від всіх суджень прийнятих на віру ( наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачі знань).

4. Герменевтика Ф. Шлейєрмахера, В.Дільтея, М.Гайдеггера, Г.Гадамера

Назва "герменевтика" походить до давньогрецького "hermeneia" — "тлумачення" і перебуває в символічному зв'язку з Олімпійським богом Гермесом, що ввійшов у міфологію як винахідник мови й писемності, а також вісник богів. Традиції герменевтики були закладені ще в середні століття при тлумаченні біблійних текстів і сприяли роз'ясненню й тлумаченню текстів, і лежали в основі перекладу текстів з мови однієї епохи на мову іншої епохи.

Основи герменевтики як загальної теорії розуміння були закладені Ф.Шлейэрмахером (1768-1834), щовиділив у тексті предметно-змістовний й індивідуально-особистісний аспекти. Зміст тексту, тобто те, що описувалося, було протиставлено вираженню тексту, тобто тому, як описувалася подія , особливостям стилю викладу, проставенню акцентів у тексті й т.д. Головне в герменевтиці, як вважав Шлейєрмахер, зрозуміти не предметний зміст, виражений у думці, а самих мислячих індивідів, що створили той або інший текст. Змістонаслідування, або змістоформування, кваліфікується як реалізація змісту людського життя й діяльності в конкретних ситуаціях і подіях, особистісних актах або міжособистісних відносинах.

Теза М.Хайдеггера про герменевтичності буття сприяла розсуду в герменевтичгих феноменах не другорядних фактів життя людини, не тло діяльності, а фундаментальні підстави буття. Виділення філософської герменевтики в особливу область наукового дослідження, що стало можливим завдяки роботам Ф.Д.Э.Шлейєрмахера, В.Дільтея, М.Гайдеггера й особливо Х.-Г.Гадамера — класика герменевтики ХХ століття, дозволило підійти до рішення проблем наукового моделювання поводження й діяльності людини, ігрових способів організації дій, побудови типології комунікативних зв'язків і відносин, соціокультурної реальності в цілому. Герменевтичні феномени розглядаються в якості "органів розуміння", "організатора" життя й діяльності людини, підстави аксиоматизації власного життя. Гадамер, спираючись у своїх поглядах на Гайдеггера, пропонує розглядати герменевтику не як навчання про метод і механізми розуміння, а як навчання про буття, як онтологію.

Позиція Гадамера в герменевтиці складається в онтологічному прочитанні суб'єкта пізнання. М.Гайдеггер почав спробу перетворення герменевтики в особливу філософію — філософію розуміння тексту, де слово "текст"- це будь-яка інформація між двома суб'єктами розуміння: письмовий текст, усний текст (мовлення), інтонація, погляд, жест, мовчання.

Гадамер, як учень Гайдеггера, здійснює антологічне прочитання попередніх герменевтиків від Ф.Шлейєрмахера до В.Дільтея й М.Шелера, а як філолог цікавиться проблемою розробки методів і методик процедури розуміння, що не заважає йому проводити власну герменевтичну лінію — по формуванню власного змісту чужого тексту. Як становлення властиво філософської герменевтики, що втілює полеміку із зазначеними інтерпретаціями герменевтики, написана робота "Істина й метод", у якій Гадамер виклав основні риси своєї світооглядової орієнтованої — філософської — герменевтики.

5. Філософська думка Київської Русі – ідейний фундамент філософської традиції української філософії

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку й у теж час власної неповторності, своєрідності, визначало, і характер втілення думки в духовній культурі середньовічної Русі — це були послання, моління, сказання, політична публіцистика, повчання — жанри нетрадиційні, вільні від сліпого наслідування книжковим канонам, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, з язичеськими віруваннями, з фольклором.

Відповідно й моралі, і мистецтво, і знання про природу, і філософія наділялася тією чи іншою мірою в релігійну форму.

Основну роль у залученні Київської Русі до філософських ідеалів до античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори батьків східно-християнської церкви, так названа святоотечеська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовірі до розуму, все-таки зберегли й донесли не тільки до самої Візантії, але ідо всіх народів, що приняли православ'я, багато ідей, категорії, підходи, вираження давньогрецькою філософією.

Після прийняття християнства — хрещення Русі в 988 році — у Київській Русі почали поширюватися грецькі твори з Візантії, копіюватися переклади візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні переклади із грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася із творами візантійських богословів — батьків церкви — Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Панаса Олександрійського, Григорія Богослова, Василя Великого.

Нова офіційна релігія затверджувалася, на Русі, із працею, і немає ніяких підстав, представляти цей процес християнізації Київської Русі безконфліктним і суперечливим. «Опираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися із традиціями слов'янського язичества й болгарської книжності в домонгольскій період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка».

6. Філософія України в ХХ ст.

В 20 столітті філософська думка отримала подальший розвиток. Вона була під впливом суперечливого й навіть драматичного існування людської цивілізації. Суперечливість нашого часу, ситуація одночасного падіння й підйому обумовили розкол й у сучасній філософській думці. У ній найбільше чітко виявилися й існують два великих плини – ірраціоналізм (філософія життя) і раціоналізм (філософія техніки). Для першого характерно звертання до нераціонального (воля, інтуїція, відчуття), відмова від культу людського розуму й підміна його іншими формами духовного. Навпроти, філософський раціоналізм 20 століття продовжив тривалу традицію культу розуму й навіть підсилив її на хвилі величезних досягнень сучасної науково- технічної революції. Зрозуміло, у філософії 20 століття існує велика розмаїтість плинів і шкіл самої різної ідейної спрямованості.

Позитивізм як форма філософії ХХ в. проходить ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, алі основні ідеї залишаються. Неопозитивізм (20-ті рр.ХХ ст.) — головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою якої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових.

В 1960-1970 рр. склалась течія постпозитивізму. Характерними є проблеми фальсифікації правдоподібності наукових теорій раціональності розуміння. Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм: наукові теорії й закони не мають описових характеристик, виражають прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки.

Найяскравішим представником української філософії є Іван Франко (1856-1916). У центрі розробленої їм концепції Франко ставить людину, формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Але жити лише для праці неможливо, крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня. Пісня й праця, дух і матерія, книжка й хліб володіють істотою людини й природою суспільства. Духовний світ людини — її найдорожче надбання. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливе майбутнє — це дух франківський, каменярський і переможний. Загалом можна відзначити, що стрижньовою ідеєю філософського та естетичного пошуку Франка є ідея особистості, індивідуальності, вільної в громаді, алі не вільної від соціуму.

7. Філософія і методологія соціального та економічного пізнання

Специфіка соціально-економічного пізнання випливає з його двоїстої природи. Досліджуючи господарську діяльність, економічна наука те саме що природознавство, оскільки предметом виступає матеріальна реальність, що володіє природною об'єктивною логікою свого існування. Однак, з іншого боку, це все-таки діяльність соціального суб'єкта, що зв'язує економічну науку з гуманітарними дисциплінами, що досліджують духовну діяльність людини в різноманітних її проявах. Теоретичною мовою це позначається як діалектика суб'єктивного й об'єктивного факторів, актуальність дослідження якої зростає в результаті промислового перевороту рубежу XVIII-XIX століть. Коли потужність людської діяльності стає порівнянною з потужністю самих природних стихій, на зміну споглядальному приходить діяльний тип світогляду, сутність якого полягає в прийнятті суб'єктом всієї міри відповідальності за результати своєї діяльності.

Суб'єктивний фактор — це заснована на функціонуванні свідомості вільна цілеспрямована діяльність соціального суб'єкта, що з'єднує теоретичну й практичну сторони суспільного розвитку. Об'єктивний фактор — це закони природи й суспільства й умови, що не залежать від волі й свідомості соціального суб'єкта й визначають спрямованість і рамки його діяльності.

Методологія припускає теоретичне обґрунтування оптимального алгоритму діяльності як наукової, так і практичної. Вироблення ефективної стратегії пізнання й розвитку економіки в сучасних умовах здійснюються на основі діалектики суб'єктивного й об'єктивного факторів, що спричиняє міру економічної волі, а значить і відповідальності соціального суб'єкта.

Послідовне використання діалектики як методу пізнання відіграє велику роль й у розвитку сучасної науки, і в практичній діяльності людей, у науковому керуванні суспільством. Вивчаючи загальні форми буття, загальні закони об'єктивної дійсності й пізнання, діалектика виконує ряд функцій: світоглядну, гносеологічну й методологічну.

Методологічна функція діалектики реалізується шляхом розробки на основі загальних теорій буття, загальних законів діалектики, закономірностей функціонування й розвитку пізнання відповідних принципів, що орієнтують мислячий суб'єкт у пізнавальній діяльності. Закономірності дійсності відбиваються в законах і категоріях діалектики, у взаємозв'язках і взаємопереходах останніх.

Закон міри, як й інші закони діалектики, є універсальними формами руху пізнання від одних (нижчих) щаблів до інших (більш високих) і, разом з тим, — від однієї категорії до іншої, що представляє більш високий щабель (більш високий рівень) розвитку пізнання. Закони діалектики, будучи загальними законами, що діють у всіх формах руху матерії, мають свій особливий зміст, що не дозволяє відрізняти їх від інших, менш загальних законів, але самостійно не діють, а проявляються через інші закони, що є стосовно них специфічними. Наприклад, закон переходу кількісних змін у якісні (закон міри) не існує (не проявляється) крім часток, конкретних закономірностей взаємозв'язку якісних і кількісних змін, властивих конкретним змінам, властивих конкретним формам руху матерії й конкретних явищ, а діє тільки через них.

Не є виключенням і методи стандартизації, широко використовувані зараз у процесі керування якістю життя людей і його поліпшенням. Підвищення якості життя громадян є однієї з головних завдань і пріоритетом розвитку суспільства й держави.

8. Духовна сфера життся суспільства

У духовному житті виділяються структурні елементи, що володіють специфічними властивостями й у силу цього по-різному напрямні соціальне життя. Усяка повноцінна соціокультурна система містить у собі й спеціальну сферу, виділену в часі або в просторі, де допускається й навіть заохочується афективне поводження, що порушує норми й цінності, раховані загальноприйнятими й нормальними, але повсякденними. Разом з тим, регулятивна роль культури полягає в тому, що вона ставить межі, обмежує природні прояви людської натури або соціальної групи, що не вміщається в нормативних рамках.

Звільнення людини від репресивної культури обмежено певними соціокультурними рамками. Афективне поводження, що відхиляється від нормативного, може прийняти характер девіантного з різним ступенем асоціального або навіть кримінального.

Термін «звичай» може ототожнюватися з термінами «традиція», «обряд», «ритуал», «вдача». Однак традиція ставиться все-таки до більш широкого кола явищ й у застосуванні до більш диференційованих форм регуляції діяльності, хоча й одержує при цьому семантичне перевантаження. Термін «вдача» звичайно виражає сформовані форми регуляції масової поведінки. Соціально визнані зразки складаються у звичаї, по яких накопичений досвід передається з покоління в покоління й від індивіда до індивіда. Звичаї відіграють чималу роль у вихованні, сприяючи прилученню до культури дитини або ж дорослої людини в інокультурному середовищі.

На відміну від звичаю, норма охоплює не весь відрізок діяльності, а якийсь принцип, параметр діяльності, що становить певну міру варіативності поводження і його ускладнення. Будь-яке суспільство або окремий соціальний осередок і група повинні впорядковувати відносини у своєму середовищі, послабляти тенденції, що ведуть до розладу й свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Також повинні погоджуватися дії окремих особистостей і груп, приводитися у відповідність зі спільними нтересами даного осередку або суспільства.

Наведення порядку може бути досягнуте через насильство й примус, через політичне, ідеологічне й психологічне маніпулювання суспільством, що, власне, виходить за рамки культури й спричиняє відповідну психологічну реакцію відторгнення джерела такого змушення функція норми полягає в тому, щоб виключити вплив випадкових, чисто суб'єктивних мотивів й обставин, психологічних станів, забезпечити надійність, передбачуваність, стандартність і загальзрозумілість поводження. Норма формує очікуване поводження, зрозуміле навколишньому середовищу.

Доцільно звернутися до класифікації норм поводження, даної Т. Парсонсом:

норми, що підтримують формалізований порядок як у суспільстві в цілому, так й у складових його групах;
економічні норми, що дають прийнятні критерії господарської діяльності, доцільності й професіоналізму, практичності й ефективності.
політичні норми, що фіксують обов'язок підтримувати загальні принципи політичної системи своєї країни, вести боротьбу «за правилами», дотримуючись законів і конституції;
культурні норми, що підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами й різними групами.

У таких випадках, коли спільна діяльність різних груп вимагає дотримання соціальної дистанції — як у відносинах між старшими й молодшими, чоловіками й жінками, начальниками й підпорядкованими, рядовими й командним складом, студентами й викладачами, — існують особливі норми поводження, звертання, ритуали, вітання, етикет, через які формалізуються вимоги до учасників спілкування, що виділяється з масової й повсякденної діяльності.

На більш просунутому рівні культурна регуляція людської діяльності здійснюється через систему цінностей. Цінності допомагають суспільству й людині відокремити гарне й погане, ідеальне, істину й оману, красу або неподобство, справедливе й несправедливе, припустиме й заборонне, істотне й несуттєве й т.д.

Важливим засобом зняття розриву між цінністю й поводженням є воля, що знімає коливання й непевність і примушує людину діяти. Воля може проявлятися і як внутрішнє спонукання, і як зовнішня сильна мотивація у формі наказу.

9. Біологічне і соціальне людини

Людина, як і всі інші живі істоти — частина природи й продукт природної, біологічної еволюції. Як і всяка жива істота, людина є своєрідною метаболічною системою, що існує за рахунок обміну речовин з навколишнім середовищем. Вона дихає, споживає різні природні продукти, існує як біологічне тіло в межах певних фізико-хімічних, органічних й інших умов навколишнього середовища. Як природна, біологічна істота, людина народжується, росте, взрослішає, старіє й вмирає. Людині, як і тварині, властиві інстинкти, життєві (первісні) потреби. Існують також і біологічно запрограмовані протосоціальні (досоціальні) схеми поводження людини як специфічного біологічного виду. Все це характеризує людину як біологічну істоту, визначає її біологічну природу. Але разом із цим вона відрізняється від будь-якої тварини й насамперед наступними рисами:

робить своє власне навколишнє середовище (житло, одяг, знаряддя праці), а тварина не робить, тільки використовує те, що є в наявності;
змінює навколишній світ не тільки по мірі своєї утилітарної потреби, але й за законами пізнання цього миру, так само як і за законами моральності й краси, тварина ж може змінювати свій мир тільки по потребі свого виду;
може діяти не тільки по потребі, але й згідно своєї волі й фантазії, дія тварини ж орієнтується винятково на задоволення фізичної потреби (голод, інстинкт продовження роду, групові, видові інстинкти й т.п.);
здатна діяти універсально, тварина ж лише стосовно до конкретних обставин;
свою життєдіяльність робить предметом (осмислено до неї ставиться, цілеспрямовано змінює, планує), тварина ж живе тотожно своєї життєдіяльності й не відрізняє її від себе.

Вищевказані відмінності людини від тварини характеризують її природу; вона, будучи біологічною, не полягає в одній лише природній життєдіяльності людини. Вона як би виходить за межі своєї біологічної природи й здатна на такі дії, які не приносять їй ніякої користі, їй властивий альтруїзм, вона розрізняє добро й зло, справедливість і несправедливість, здатна до самопожертви й до постановки таких питань, як “Хто я?”, “Для чого я живу?”, “Що я повинен робити?” й інші. Людина — не тільки природна, але й суспільна істота, що живе в особливому світі — у суспільстві, що соціалізує людину. Вона народжується з набором біологічних рис, властивих їй як деякому біологічному виду. Людиною же розумним стає під дією суспільства. Вона навчається мові, сприймає суспільні норми поводження, просочується суспільно значимими цінностями, що регулюють суспільні відносини, виконує певні суспільні функції й грає специфічно соціальні ролі. Всі разом ці якості, як природжені, так і придбані в соціумі, характеризують біологічну й соціальну природу людини.

Список використаної літератури

Радугин А.А. Философия. Москва. Центр. 2001.
Замалеева А.Ф. Курс истории русской философии. – М.: Наука, 1995г. с. 31
Александров А. Д. Проблема науки и познания ученого – Л., 1988.
Асмус В.Ф. «Античная философия», Москва, «Высшая школа», 1999г.
Антология мировой философии в 4-х томах. М., 1972.
Климов А. Я. "Диалектика и практика познания" – М., 1991.
Маслобаева О. Философия для студентов экономических вузов. Краткий курс – М: 1998 г.
Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях. – М.: Политиздат, 1991.
Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. Москва. Высшая школа. 1974.
Новиков А.И. История русской философии X – XX вв.1999 год
Основы философии. Ч. 2. Социальная философия: Учеб. пособие. – Изд-во Том. ун-та. Перм. отд-ние, 1991. – 276 с
Спиркин А.Г. Основы философии. Москва. Политиздат. 1988. Политиздат. 1990.
Становление человечества. Ж.Карбонье. М., Прогресс, 1986.
Фролов И.Т. Введение в философию, Москва, Издательство политическойлитературы, 1989г.