Філософія Нового часу: Декарт і Бекон

Вступ.

1. Емпіризм Ф.Бекона.

2. Рене Декарт: рефлекси і «пристрасті душі».

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

XVII століття стало епохою корінних змін у соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і перемоги нового світогляду. Розпочинається період розвитку психології в рамках філософських вчень про свідомість.

Появі першої психологічної теорії, що використовувала досягнення геометрії і нової механіки, наука завдячна французькому математику, природознавцю і філософу Рене Декарту (1596-1650). Він походив зі стародавньої французької родини й одержав гарну освіту. У колегії Де ла Флеш, яка була одним із кращих релігійних освітніх центрів, він вивчав грецьку і латинську мови, математику та філософію. У цей час він познайомився із вченням Августина, ідеї якого про інтроспекцію були згодом перероблені Декартом: релігійну рефлексію Августина Декарт перетворив у рефлексію суто світську, направлену на пізнання об'єктивних істин.

Закінчивши колегію, Декарт вивчає право, потім йде на військову службу. За час служби у військах йому удалося побувати в багатьох містах Голландії, Німеччини й інших країн і установити особисті зв'язки з видатними європейськими вченими того часу. У цей час він приходить до думки, що найбільш сприятливі умови для його наукових досліджень не у Франції, а в Нідерландах, куди він і переїжджає в 1629 р. Саме в цій країні він створює свої відомі твори.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й інстинктивно відчувала зв'язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб'єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб'єкта і об'єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

1. Емпіризм Ф.Бекона

На початку нової європейської філософії піднімається колоритна фігура Френсиса Бекона. І по своїх намірах, і в дійсності, Бекон грав у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію й значимість філософії, Бекон у розумінні якщо не завдань, то обсягу її компетенції примикав до класичної античної традиції, одночасно надаючи цьому поняттю й те широке значення наукового знання взагалі, яких надовго вкорениться в англо- саксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження поряд з міцною традицією англійського номіналізму й емпіризму підготувала ґрунт для беконівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але він разом з тим звільняв від пантеїзму, містицизму й різних марновірств. Продовженням і разом з тим його завершенням.

Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:

— «привиди роду» — схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;

— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);

— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій.

Критика «привидів» була першою, але далеко не останньою спробою філософії Нового часу виявити суто гносеологічний суб'єкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного суб'єкта (від інших видів діяльності людини). У певних межах таке прагнення необхідне і корисне, але згодом було з'ясовано, що деякі оцінки і практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню.

Всупереч дедуктивному методу, який був головним у вченні Арістотеля, у схоластиці, Бекон запропонував метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Дедукція — це хід думки від загального (поняття, аксіоми) до одиничного. В індукції думка рухається навпаки, від одиничного до загального. Наприклад, фіксуючи, що кожний конкретний метал (залізо, мідь та ін.) — електропровідник, можна дійти висновку, що «всі метали — електропровідники». Недолік індукції полягає в тому, що вона рідко буває повною. Як правило, висновок робиться на основі переліку обмеженої кількості предметів даного класу, що породжує курйози типу: «всі лебеді білі».

Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції. Тому для посилення її він пропонував шукати «негативні випадки», які суперечили б основній масі фактів. Так, шукаючи «форму», тобто причину теплоти, він склав таблицю різних явищ, де присутня була теплота, і близьких до них, де її не було, зробивши висновок, що «формою» теплоти є рух дрібних часточок. Не обмежуючи пізнання індуктивними висновками, він визнавав і дедукцію — рух від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід перевіряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Ця переконаність з часом слабшала в кожного наступного емпірика. Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був.

2. Рене Декарт: рефлекси і «пристрасті душі»

Представником ще одного плину у філософії Нового часу — раціоналізму був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, що володіє логічними властивостями, досяжно за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і властиво критерієм істинності. Звертання до розуму, як до єдиного наукового джерела знання, привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним з основоположників "нової філософії", був засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину "… натрапить скоріше окрема людина, чим цілий народ". При цьому він відштовхувався від "принципу очевидності" при якому всяке знання повинне було перевірятися за допомогою природного "світла розуму". Це припускало відмову від всіх суджень прийнятих на віру ( наприклад звичаї, приклади, як традиційні форми передачі знань).

Один з важливих для психології творів Декарта називався «Пристрасті душі». Цю назву варто пояснити, тому що і слово «пристрасть», і слово «душа» наділені у Декарта особливим змістом. Під «пристрастями» розумілися не сильні й тривалі почуття, а «страждальні стани душі» — усе, що вона випробує, коли мозок трясуть «тваринні парфуми» (прообрази нервових імпульсів), що приносяться туди по нервових «трубках». Інакше кажучи, не тільки м'язові реакції (рефлекси), але й різні психічні стани виробляються тілом, а не душею. Декарт розробив проект «машини тіла», до функцій якої належать: «сприйняття, утримання ідей у пам'яті, внутрішні прагнення…». «Я бажаю, — писав він, — щоб ви міркували так, що ці функції відбуваються в цій машині через розташування її органів: вони відбуваються не більш і не менш як рух годинника чи іншого механізму».

Століттями до Декарта уся діяльність зі сприйняття й обробки психічного «матеріалу» вважалася виробленою душею, особливим агентом, що бере свою енергію за межами речового, земного світу. Декарт доводив, що тілесний пристрій і без душі здатний успішно справлятися з цією задачею. Чи не ставала душа в такому випадку «безробітною»?

Декарт не тільки не позбавляє душу її колишньої царственої ролі у Всесвіті, але підносить до ступеня субстанції (сутності, що не залежить ні від чого іншого), рівноправної з великою субстанцією природи. Душі призначено мати саме пряме і достовірне, яке тільки може бути в суб'єкта, знання про власні акти і стани, не видимі більше нікому; вона визначається єдиною ознакою — безпосереднім освідомленням власних проявів, що на відміну від явищ природи позбавлені довжини.

Це істотний поворот у розумінні душі, що відкрив нову главу в історії побудови предмета психології. Відтепер цим предметом стає свідомість.

Свідомість, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. Варто сумніватися в усьому — природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням: «Я мислю». А з цього невблаганно витікає, що існує й носій цього судження — суб'єкт, що мислить. Звідси знаменитий декартовський афоризм: «Cogito, ergo sum» («Я мислю, отже, я існую»). Оскільки мислення — єдиний атрибут душі, вона мислить завжди, завжди знає про свій психічний зміст, зримий зсередини; несвідомої психіки не існує.

Пізніше цей «внутрішній зір» стали називати інтроспекцією (баченням внутрішньопсихічних об'єктів — образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а декартову концепцію свідомості — інтроспективною. Утім, як і уявлення про душу, що зазнали досить складної еволюції, поняття про свідомість теж змінювалося[4, c. 61-63].

Вивчаючи суть свідомості, Декарт дійде висновку про існування трьох видів ідей: ідей, породжених самою людиною, ідей набутих і ідей вроджених. Ідеї, породжені людиною, пов'язані з її почуттєвим досвідом, які є узагальненням наших органів почуттів. Ці ідеї дають знання про окремі предмети чи явища, але не можуть допомогти в пізнанні об'єктивних законів навколишнього світу. Не можуть у цьому допомогти й набуті ідеї, тому що вони є теж знаннями лише про окремі сторони навколишньої дійсності. Набуті ідеї ґрунтуються не на досвіді однієї людини, а є узагальненням досвіду різних людей, але лише вроджені ідеї дають людині знання про сутність навколишнього світу, про основні закони її розвитку. Ці загальні поняття відкриваються тільки розуму і не мають потреби в додатковій інформації, яку одержують від органів почуттів.

Такий підхід до пізнання дістав назви раціоналізм, а спосіб, за допомогою якого людина відкриває зміст вроджених ідей, раціональною інтуїцією. Декарт писав: «Під інтуїцією я розумію не віру в хибне свідчення почуттів, а поняття ясного й уважного розуму, настільки просте і виразне, що він не залишає ніякого сумніву в тім, що ми мислимо».

Визнавши, що «машина» тіла зайнята власними думками (ідеями) і «бажаннями», а свідомість — це незалежні одна від одної сутності (субстанції), Декарт зіштовхнувся з необхідністю пояснити, як же вони співіснують у людині. Рішення, що він запропонував, було названо психофізичною взаємодією. Тіло впливає на душу, будячи в ній «страждальні стани» (пристрасті) у вигляді почуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю «машину» працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав в організмі орган, за допомогою якого ці несумісні субстанції все-таки могли б спілкуватися. Таким органом він запропонував вважати одну з залоз внутрішньої секреції — шишкоподібну (епіфіз). Це емпіричне «відкриття» ніхто всерйоз не сприйняв. Однак рішення теоретичного питання про взаємодію душі і тіла в декартовій настанові поглинуло енергію багатьох вчених.

Розуміння предмета психології залежить, як вже зазначалося, від таких пояснювальних принципів, як причинність (детермінізм), системність, закономірність. З античних часів усі вони зазнали корінних змін. Вирішальну роль у цьому зіграло впровадження в психологічне мислення образу машини — конструкції, створеної руками людини. Усі колишні спроби освоїти пояснювальні принципи були пов'язані зі спостереженням і вивченням нерукотворної природи, включаючи людський організм. Тепер посередником між природою і її суб'єктом, що пізнає, виступила незалежна від цього суб'єкта, зовнішня стосовно нього і природних тіл штучна конструкція. Очевидно, що вона є, по-перше, системним пристроєм, по-друге, працює неминуче (закономірно) по закладеній у ній твердій схемі, по-третє, ефект її роботи — це кінцева ланка ланцюга, компоненти якого змінюють один одного з залізною послідовністю.

Створення штучних об'єктів, діяльність яких причинно з'ясована з їх власної організації, впроваджувало в теоретичне мислення особливу форму детермінізму — механічну (за типом автомата) схему причинності, чи механодетермінізму. Звільнення живого тіла від душі було поворотною подією в наукових пошуках реальних причин усього, що відбувається в живих системах, у тому числі психічних ефектів, що виникають (відчуттів, сприйняття, емоцій). При цьому у Декарта не тільки тіло звільнялося від душі, але і душа (психіка) у її вищих проявах ставала вільною від тіла. Тіло може тільки рухатися, душа — тільки мислити. Принцип роботи тіла — рефлекс. Принцип роботи душі — рефлексія (від лат. «звернення назад»). У першому випадку мозок відбиває зовнішні поштовхи; у другому — свідомість відбиває власні думки, ідеї.

Через всю історію психології проходить контроверза душі і тіла. Декарт, подібно до багатьох своїх попередників (від древніх анімістів, Піфагора, Платона), протиставляв їх. Але він створив і нову форму дуалізму. І тіло, і душа набули нового змісту, невідомого колишнім дослідникам[2, c. 103-105].

Висновки

В історії людської культури у розвитку уявлення про особистість XVII ст. посідає особливе місце. Бурхливого розвитку набули природничі науки, зокрема здійснено численну кількість відкриттів в анатомії, фізіології, біології, в галузі математичних наук. Було розкрито глибинні мотиви людської поведінки, у зв'язку з чим дедалі більше на передній край наукових інтересів епохи виступили проблеми етики. Зроблено серйозні спроби наукової розробки питань права. В художній літературі і мистецтві у порівнянні з епохою Відродження було звернено велику увагу на буденне життя простої людини. Маючи самостійний естетичний характер, жанрові сцени як предмет мистецтва сприяли виробленню того світовідчуття та окремих способів відображення дійсності, які було названо словом бароко.

Його головний сенс полягав у тому, що зовнішність і видимість лише приховують справжнє буття. Дослідницький інтерес мусить пробитись крізь них, осягнути справжнє сяйво істини. В людській поведінці слід дошукуватись прихованих мотивів. Проблеми психології виростали з усіх галузей культури, з свого боку, живили їх своїм змістом, надавали їм великого сенсу. Психологія виходила з надр життя і дедалі більше поставала як самостійна наука. В цьому джерело її епохальних відкриттів.

Психологія XVII ст., з одного боку, показує нам незмірне багатство тонких і глибоких спостережень над психічною природою людини, а з другого — пересвідчує, що багато мудрих думок, які нерідко відносять до надбань психології XIX і XX ст., було сформульовано ще в XVII ст.

Список використаної літератури

1. Роменець В.А. Історія епохи Відродження. — К., 1985. — 348 с

2. Роменець В.А. Історія психології XVII століття. — К., 1990. — 298 с.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины XX века. — 2-е изд. — М.: Академия, 1997. — 416 с.

4. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. -Т. 1-2. Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. — 394 с.

5. Ждан А.Н. История психологии от античности к современности. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 512 с.

6. Основи психології / За ред. О.В.Киричука — К., 1995. — 622 с.