Філософія та синергетика. Проблеми самоорганізації та еволюції

Вступ.

Розділ 1 Синергетична філософська парадигма.

1.1. Еволюційна термінологія в синергетиці

1.2. Філософські узагальнення за аналогією.

1.3. Синергетика: нова філософія або чергова точка зору.

Розділ 2 Самоорганізація синергетична й новаційна.

2.1. Самоорганізація: приватний ефект або фундаментальна властивість матерії /речовини.

2.2. Безпосереднє розуміння самоорганізації.

2.3. Наочні приклади систем, що самоорганізуються.

2.4. Синергетична самоорганізація й еволюційні новації.

2.5. Відтворення й новаційний системогенез.

Розділ 3 Синергетика й еволюція.

3.1. Складні системи й нелінійні процеси.

3.2. Непередбачуваність еволюції складних систем.

3.3. Рівноважність/нерівноважність системи, що еволюціонує.

3.4. Багатоваріантність еволюції або розмаїтість форм.

3.5.. Спектр станів системи.

3.6. Реалізація біфуркаційних механізмів у процесі еволюції

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» и ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережевий інформаційний простір.

Синергетика являє собою найсучаснішу теорію еволюції дуже більших, надскладних систем. До них ставляться не тільки природні об'єкти, але також людське суспільство й плоди інтелектуальної діяльності людей. Дослідження в області синергетики — один із самих плідних напрямків сучасної науки.

Багато авторів (Е. Н. Князєва, С. П. Курдюмов, Г. Г. Малинецький і ін.) продовжують теоретичні дослідження — обговорюють такі явища, як "аттрактор", "біфуркація", "джокер", "русла", які дозволяють виявити порядок у хаосі й дати новий напрямок у прогнозуванні розвитку окремих країн і людства в цілому. А. А. Кобляков вводить поняття "трансмерність" як спосіб опису контексту мови й будує універсальну модель творчості; Д. С. Чернавський досліджує властивості інформації й уводить поняття "цінність інформації".

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси синергетичної філософської парадигми.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити поняття самоорганізації синергетичної й новаційної;
• охарактеризувати непередбачуваність еволюції складних систем;
• дослідити реалізацію біфуркаційних механізмів у процесі еволюції;
• проаналізувати еволюційну термінологію в синергетиці.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси філософія та синергетики.

Предметом дослідженнявиступає проблема самоорганізації та еволюції.

Розділ 1. Синергетична філософська парадигма

1.1. Еволюційна термінологія в синергетиці

Синергетика – це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі – в цілому – можуть з’явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується, як в природничих науках так і в гуманітарній сфері.

Синергетика вивчає нелінійні відкриті дисипативні системи. Такі системи перебувають далеко від термодинамічної рівноваги і обмінюються енергією чи речовиною із навколишнім середовищем. Для перехідних процесів, що відбуваються в таких системах, не виконується закон неспадання ентропії, що призводить до утворення різноманітних дисипативних структур: автоколивань, автохвиль, може виникнути детермінований хаос.

Для подальшого обговорення проблеми співвідношення синергетики й еволюційної парадигми примітно, що в наведеному короткому викладі основ синергетики не використовувалися (без якого-небудь збитку для змісту) терміни "складна система", "розвиток", "еволюція", якими постійно оперують фахівці з синергетики. І дійсно, про який "розвиток" і тим більше "еволюцію" може йти мова в елементарних процесах горіння, теплопровідності, плину хімічних реакцій і т.д., не пов'язаних з появою принципово нових феноменів? Звичайно, спонтанне виникнення структур у нерівновагих середовищах можна з великою натяжкою назвати розвитком (хоча, напевно, не з більшою підставою, чим утворення структур при росту кристалів), але все-таки зрозуміло, що таке "розвиток" не має нічого загального, скажемо, зі складними базами процесами розвитку живого організму.

Звичайно, кожна наука вільна у виборі термінології. Ніхто не може заборонити використання таких зручних для проголошення фраз, як "розвиток реакції", "самоорганізація структури", "багатоваріантність еволюції процесу". Але саме вільно-повсякденне застосування термінів послужило причиною не завжди обґрунтованому, на мій погляд, додатку висновків синергетики до складних систем, у яких дійсно реалізуються процеси розвитку й еволюції. Саме некоректний перенос термінології породив такі висновки, як "синергетика є теорія самоорганізації й еволюції складних систем", "синергетика обґрунтовує альтернативність шляхів еволюції" і т.д. (Наведені фрази взяті не з якогось конкретного тексту, це стандартна риторика, який предосить у публікаціях, присвячених ідеології синергетики.)[4, c. 5]

1.2. Філософські узагальнення за аналогією

У філософських текстах, присвячених синергетиці, постійно зустрічаються висновки типу: "із синергетики треба…", "згідно синергетичної парадигмі…", "виходячи із законів синергетики…" і т.д. Погодитеся, що звучать ці фрази аналогічно традиційним науковим висловленням типу: "із другого закону термодинаміки треба … ", "відповідно до перетворень Лоренца …", "виходячи з рівняння Максвелла …". Але, на жаль, ніякого прямого відсилання до конкретних положень, законам, рівнянням синергетики звичайно не робиться. А при найближчому аналізі з'ясовується, що якщо мова йде не про вузькоспеціальний опис процесів у відкритих нерівновагих системах, а про філософські узагальнення, те наведені висновки (типу "із синергетики треба…") не більш ніж узагальнення за аналогією.

Припустимо, є якесь нерівноваге середовище (потік), у якій експериментально підтверджена можливість утворення дискретного спектра структур. І перебуває нелінійне рівняння, що описує й цей спектр структур. Тобто перед нами нормальний хід вишукувань у точних науках: приведення у відповідність експериментальних і теоретико-математичних досліджень. Тепер варто поставити запитання: яким образом, на яких підставах з тези про наявність спектра структур у диссипативних середовищах можна зробити висновок про множинність траєкторій еволюційних систем? Єдиним раціональним науковим обґрунтуванням цього логічного переходу могло б стати доказ того, що рух еволюційної системи описується нелінійним рівнянням, що має рішення у вигляді дискретного спектра структур. Звичайно, таких наукових підстав для переносу висновків синергетики (дотичних поводження нерівновагих середовищ і потоків) на складні системи не є. Ми спостерігаємо лише логічні перескоки за аналогією. З факту, що складна система (скажемо, якесь економічне утворення: підприємство, організація) не є стаціонарною й має кілька можливих форм реалізації, робиться висновок, що вона може розглядатися як синергетичний об'єкт, на який можна переносити всі синергетичні висновки. Зверніть увагу, що в цьому випадку аналогія застосовується не як ілюстрація, додаткове підтвердження висновків, а як їхня єдина підстава.

Продовжуючи приклад з галузі економіки, можна показати, що при описаному переході за аналогією повністю ігнорується факт, що характеристики аналізованих систем не відповідають поданням про предмет синергетики. По-перше, реальні економічні утворення (підприємства й т.д.) принципово не можуть розглядатися у відриві від загальної економічної системи. Їхня структура не іманентна їм, вона не утвориться спонтанно з хаотичного набору елементів за умови наявності інформаційно нейтрального енергетичного потоку (як того вимагає синергетика), а визначається винятково зовнішніми факторами, рівнем розвитку економіки й існуючих однозначних зв'язків між її елементами. Тобто структурна сутність підприємства визначається його взаємозв'язками з іншими підприємствами. По-друге, хоча для нормального функціонування економічного підприємства необхідна наявність якогось зовнішнього енергетичного й іншого потоків (тобто аналізована система є відкритою), сама структура підприємства, сутність взаємодії його елементів не залежать безпосередньо від зовнішнього енергетичного градієнта. Після відключення електропостачання підприємства, скажемо, на ніч, воно не перетворюється миттєво в хаотичне, неструктуроване середовище, як це неминуче повинне трапитися з дисипативної структурою.

Можна привести ще багато доводів на підтвердження досить простої думки, що будь-яка система, що складається з безлічі функціонально диференційованих елементів, об'єднаних різноманітними лінійними й нелінійними зв'язками, не може бути представлена як елементарна структура в хаотичному середовищі. Чергування областей з різною щільністю, чим по суті є дисипативні структури, принципово не може розглядатися як система з елементарної причини: через відсутність стійких елементів і зв'язків між ними.[12, c. 37-41]

1.3. Синергетика: нова філософія або чергова точка зору

Синергетика максимально актуалізує взаємодію між науково-технічною та соціально-гуманітарною сферами культури і навіть ставить питання про конвергенцію науки і релігії.

Одним із найзначніших наукових результатів, які були досягнуті в межах синергетичної парадигми, є формування ідеї «нової телеології» (І. Пригожий). Суть сучасної телеологічної ідеї полягає в тому, що розвиток світу бачиться як такий процес, у якому порушення симетрії творення і руйнації відбувається відповідно до певної антиентропійної мети. Тобто, незважаючи на всі ритмічні коливання й інтенцію симетрії, розвиток усе-таки розгортається скоріше від хаосу до порядку, від нижчих і примітивних форм організації до вищих і складніших. З'ясовано, що вже починаючи з фізичного рівня руху матерії не тільки відбувається перетворення хаосу на деяку впорядкованість, яка з часом знову повертається до чергового хаотичного стану, але виявляється тенденція нарощування дедалі складніше організованих систем, які структурно складаються із простіших систем нижчого рівня.

Телеологічний підхід дає змогу на новому рівні усвідомити процес перетворення фізичної форми руху на хімічну, геологічну, біологічну та соціальну і ліквідує колишні розриви між науковими знаннями про різні сфери реальності. Тепер усі ці форми розглядаються як етапи становлення і щоразу більш глибокого і системно-складного виявлення єдиного цілого. І. Пригожим навіть пише про те, що сьогодні, "коли фізика намагається конструктивно включити нестабільність у картину універсуму, спостерігається зближення внутрішнього і зовнішнього світів, що, можливо, є однією з найважливіших подій нашого часу…" Власне, йдеться про те, що форми культури сьогодні також мають бути побачені як ізоморфні щодо форм світу позакультурного — фізичного, біологічного і т.п.

Таким чином, замість колишнього роз'єднання реальності (її поділу на живе й неживе, біологічну еволюцію й історію культури тощо) приходить усвідомлення єдності буття як метасистеми, що постійно перебуває у стані самоорганізації. З цієї точки зору всі рівні буття (від найбільших структур Універсуму до мікросвіту) і всі форми руху матерії (від Великого Вибуху, що породив наш Всесвіт, і до трансформацій соціальної системи) є виявами єдиного процесу, що розгортається як розвиток і самоорганізація різноманітних складних систем. У цьому процесі, остаточний результат якого не може бути однозначно й заздалегідь з'ясованим або визначеним, людство також виконує певні функції і несе свою частку відповідальності.

Безумовно, що кожна нова наукова парадигма, застосовувана до будь-якої складної системи (наприклад, соціуму), з якоїсь нової сторони висвітлює її сутність. Завдяки синергетиці наші подання про процеси в складних системах, що розвиваються, значно збагатилися, але (1) синергетика (як і будь-яка інша наука) не може претендувати на роль загальної теорії системи, що еволюціонує, і (2) синергетика (як і будь-яка інша наука) у стані описати лише деякі приватні процеси в системі, що еволюціонує.

Так, для аналізу стаціонарних зв'язків і механізму саморегуляції необхідно залучити теорію систем і кібернетикові. Якщо система перебуває в русі й у ній є присутнім потік випадково розподілених елементів, для опису цього процесу (і тільки цього процесу, а не всієї системи) можливо використовувати синергетику. Синергетика, практично так само, як принцип відбору в біології, відбиває лише механізм реалізації еволюційних процесів, але, безумовно, не дає відповіді на питання про їхні причини й спрямованість.[20, c. 286-289]

Розділ 2 Самоорганізація синергетична й новаційна

2.1. Самоорганізація: приватний ефект або фундаментальна властивість матерії /речовини

Спосіб організації — це алгоритм, точне узгодження цілої сукупності параметрів: координат, властивостей, правил поведінки. Алгоритм — річ дуже чутлива до безладу: змініть що-небудь навмання у складній системі, й вона розладнається. Збільшимо масу електрона утричі, й в атомі відбудеться колапс. Змінімо бодай одне з квантових чисел бодай однієї з елементарних часток — напевно, обвалиться ціла Будівля. Вже говорилося про абсурдність навіть підрахунку імовірності самозбірки такої будівлі, як Всесвіт.

Цілком припустиме, що матерію можна звити з протоматерії й іншим способом, з утворенням абсолютно незвичних форм та законів взаємодії між ними, й тоді Всесвіт матиме зовсім інше, невпізнаване обличчя. Якщо Всесвіт можна звити з поля, то його можна й “розпустити”. А потім звити у новий спосіб. Але завжди йдеться про спосіб/алгоритм звиття протоматерії.

Всесвіт = протоматерія + спосіб організації

З формули видно, що спосіб організації є окремим складником. Синергетисти ж змішують дві незмішувані речі, гадаючи, що друга компонента неявним чином міститься у першій. Таким чином вони стверджують абсурдну річ, — а саме, що усе потрібне для побудови вже є присутнім у першому складникові, й потреби у зовнішньому втручанні немає: “Ось купа цегли — у ній є все, потрібне для спорудження будинку.”

Інтелектуальне організуюче джерело є незалежним/зовнішнім по відношенню до матерії (подібно як гончар щодо глини). Синергетисти ж зображають це джерело “неповноцінно незалежним”, “обмежено зовнішнім”, якоюсь невід’ємною ділянкою системи. Така собі не незалежна “організуюча підсистема” системи!

Рух — джерело нових способів організації?

Синергетика ставить у центр проблеми хаос:

“Внесення імовірнісних, невпорядкованих, неусталених, нерівноважних елементів… до тлумачення природних процесів… дозволяє пояснити еволюцію життя, відповівши насамперед на кардинальне запитання: як інертна матерія може набувати властивість самоорганізації…?”

При цьому мається на увазі активний хаос — усі складові системи рухаються. А рухаються вони внаслідок енергетичних перепадів. (Коли зникнуть перепади, хаос замерзне, настане теплова смерть.) Чи може такий руховий хаос породити що-небудь?[1, c. 495-501]

Синергетична модель виглядає так: повний хаос (немає організації) à поява організованої неживої матерії à поява організованої живої матерії à поява людського інтелекту. — І усе це внаслідок хаотичних рухів! Найбільше, що може виникнути у системі елементів, що рухаються хаотично, — це узгодження їхнього руху, тобто організація примітивного рангу. З хаотичного руху не народжується нічого, окрім руху, навіть, якщо цей рух взаємоузгоджений, і навіть, якщо у рухливих частинах закладена енергія.

Абстрактні міркування потребують конкретизації. Погляньмо, що синергетична теорія пропонує на практиці. Вона пропонує нам уявляти собі, що внаслідок хаотичних рухів протон набув основних ознак “протонності”, тобто набув таких здатностей: 1. відштовхувати собі подібних (до речі, де взялися йому подібні, якщо усе випадкове є локальним і унікальним?); 2. на дуже малих відстанях притягувати собі подібних та нейтрони; 3. притягнувши їх, не поглинати, а утримувати на відстані; 4. таке утримування здійснювати за допомогою обміну маленькими частками; 5. притягувати електрон; 6. притягнувши електрон, не поглинати його, а тримати на відстані (у 100 тис. разів більшій за розмір самого протона); 7. цих відстаней цілий набір — вони дискретно змінюються за певним правилом; 8. утримування електрона здійснювати теж за допомогою чогось; 9. бути стабільним у часі (на відміну від нейтрона, який набув схильності у вільному стані розпадатися на протон та електрон); і так далі. — І усе це “внаслідок хаотичних рухів”…

Зрозуміло, що в рамках обговорення еволюційної парадигми на сторінках цієї книги, серед безлічі синергетичних феноменів для нас найцікавіше явище самоорганізації. Однак це саме значиме досягнення синергетики — опис самоорганізації як формування дисипативних структур у відкритих нерівновагих середовищах — є й самим неоднозначним, суперечливим при його філософському аналізі. Введення у філософський лексикон категорії "самоорганізація", звичайно, з одного боку, дозволило на новому рівні обговорювати багато проблем еволюції, але з іншого боку — породило безліч спекуляцій і беззмістовної риторики, що лише жонглює новими термінами. Так, у філософсько-синергетичних публікаціях повсякденним стала теза "самоорганізація — це споконвічно властивої матерії властивість". Чи варто розуміти його буквально: що самоорганізацію можна розглядати як якусь якість (атрибут) речовини, нарівні з масою, зарядом і т.д.?[7, c. 82-86]

2.2. Безпосереднє розуміння самоорганізації

На час забудемо про спеціально синергетичному зміст слова "самоорганізація" і подумаємо про те, що ми під ним маємо на увазі, і про наші очікування, пов'язаних з науковою реалізацією теорії самоорганізації. Тобто , що таке процес самоорганізації деякої, нехай навіть найпростіший , системи (фізичної, хімічної, біологічної, соціумної), якщо забути про те, що самоорганізація є утворення дисипативних структур у нерівновагих середовищах?

Насамперед умовимося, що під системою, представленої як результат самоорганізації, у даному конкретному випадку хотілося б розуміти сукупність елементів, об'єднаних тією чи іншою мірою стабільними зв'язками, що володіє структурою й специфічними системними якостями,, що зводяться не до якостей елементів. Саме наявність фіксованих зв'язків між елементами відрізняє системи, що цікавлять нас, від стохастичних, форма яких задається винятково зовнішніми границями, а якості визначаються випадковою взаємодією елементів. Стохастичні системи — такі як газ, рідина або їхні потоки, коректніше називати середовищами, щоб відрізняти їх від систем, що володіють структурою, тобто однозначними відносинами між елементами.

Отже, до початку процесу самоорганізації ми повинні мати набір не взаємозалежних (не мають фіксованих стійких зв'язків) елементів майбутньої системи. Ці елементи можуть бути однотипними або різноманітні, розосереджені або об'єднаними в інші системи. Для нас важливий лише факт наявності елементів і попередньої відсутності самої системи. Тоді під самоорганізацією можна розуміти мимовільне (самостійне) об'єднання розрізнених елементів у систему — можна сказати, самоскладання, на противагу складанню системи під впливом зовнішньої метопокладаючої сили (волі).

Безумовно, подання самоорганізації як початкового самоскладання системи є чистий, граничний її варіант — у загальному випадку під самоорганізацією розуміється будь-яке ускладнення вже існуючої системи. Однак, по суті, будь-яке ускладнення системи завжди можна представити як формування в її межах якоїсь нової системи (підсистеми). Отже, самоорганізацію ми повинні розглядати або знову ж як чистий варіант самоскладання системи (у цьому випадку підсистеми), або взагалі відмовитися від терміна "самоорганізація", констатуючи, що підсистема формується під впливом зовнішньої системи, що, у свою чергу, сама є підсистемою якоїсь більшої системи й т.д.[19, c. 47-51]

2.3. Наочні приклади систем, що самоорганізуються

Перший прихожий на розум приклад, що ілюструє розглянуту чисту схему самоорганізації (тобто , як самоскладання) — це процес кристалізації. "На вході" — хаотично розподілені атоми (або молекули), "на виході" — кристал, тобто система елементів, що утворять однозначну стабільну структуру. Процес формування системи — кристала відбувається з абсолютним виконанням умови "самості" — його структура визначається винятково властивостями елементів, а процес кристалізації починається спонтанно й проходить без якого-небудь зовнішнього формотворного втручання. Взагалі, самоорганізацію кристалів можна розглядати як окремий випадок мимовільного утворення систем з атомів хімічних елементів. Тобто всі хімічні реакції, у результаті яких утворяться молекули (структуровані системи атомів), можна розглядати як приклади чистої самоорганізації.

Можна привести приклади самоорганізації й з області фізики. До таким можна віднести об'єднання розрізнених елементарних часток (нуклонів і електронів) в атоми, утворення супутникових гравітаційних систем — обертовий друг навколо друга масивних тел.

Зрозуміло, що наведені приклади систем, що самозбираються, не зовсім те, що хотілося б обговорювати при розмові про самоорганізацію. У формуванні найпростіших фізичних і хімічних систем немає ніякої загадки, їхня природа цілком вірогідно описується наявними теоріями. Від теорії самоорганізації хотілося б одержати відповідь на питання, як формуються принципово нові, що раніше не існували системи, а не на питання, як самозбираються "стандартні" фізичні й хімічні утворення — атоми, кристали, молекули.[13, c. 56-58]

2.4. Синергетична самоорганізація й еволюційні новації

Новаційні очікування в якімсь ступені стала виправдувати синергетика, досліджуючи феномен утворення дисипативних структур. Дійсно, що виникають у нерівновагих відкритих середовищах структури, хвилі, коливання не є закономірний наслідок взаємодії елементів цих середовищ. Сама можливість формування дисипативних структур (на відміну від елементарних фізичних і хімічних систем) не визначається характеристиками елементів середовища. Структури виникають спонтанно з хаосу й у якімсь ступені можуть сприйматися як новаційні. Але існує ряд проблем, що обмежують розширювальне тлумачення подань про синергетичну самоорганізації як "загальної теорії самоорганізації й еволюції".

По-перше, що саме головне, дисипативні структури — це не системи. Вони по своїй природі є лише регулярними ущільненнями середовищ (потоків) або періодичними змінами їхніх характеристик. Дисипативні структури — це не структури елементів, об'єднаних однозначними зв'язками, а лише якісь зовні тимчасової або просторові (геометричні) форми організації середовища. Вони не мають ніякі властивості, системними якостями й т.д.

По-друге, формування дисипативних структур настільки ж закономірно й однозначно відтворено в експериментах, як згадані процеси утворення молекул, кристалів і атомів. Для цього потрібні лише більше екзотичні умови, чим, приміром , традиційні для хімії й фізики температурні обмеження. У такий спосіб формування дисипативних структур принципово не може розглядатися як еволюційний феномен, тобто невідтворений і необоротний процес.

Отже, формування дисипативних структур можна представляти як самоорганізацію, лише в змісті переходу якогось середовища (потоку) з одного стану в інше — з менш упорядкованого в зовні більше впорядковане, котре до того ж не є новационным. Із зовні формальної сторони (тобто не по своїй природі) утворення диссипативных структур не відрізняється від інших прикладів утворення хвиль і періодичних коливань у фізичних і хімічних середовищах.

Отже, синергетика, розбудивши інтерес до феномена самоорганізації, задала більше питань, чим дала відповідей. Вона намітила деякий напрямок руху до розуміння того, як з "нічого" формується "щось", з неорганізованого — організоване. Як теорія, що описує лише зовні формальну сторону переходу від хаосу до порядку й не зачіпає принципів формування систем (зв'язку, елементи, функціонування), синергетика не може претендувати на роль теорії "самоорганізації складних систем", під якими звичайно маються на увазі біологічні й социумные утворення. Однак проблема, як мені бачиться, тут скоріше не в потенційних можливостях синергетики або будь-якої іншої теорії, а в неоднозначності трактування самого поняття "самоорганізація складних систем". Основна проблема, як не дивно, це саме виділення поза фізичною й хімічною сферами систем, що самоорганізуються, як таких.[17, c. 437-439]

2.5. Відтворення й новаційний системогенез

Отже, рішення проблеми самоорганізації не може зводитися до відповіді на питання: як відтворюються існуючі системи (фізичні, хімічні, біологічні, социумные). Проблематичний сам факт першого, новационного утворення систем — новационного системогенеза. Вертаючись до питання самоорганізації біологічного організму, акцент із реалізації предзаданной програми варто змістити на походження самої програми.

Отож , ми неминуче доходимо висновку, що проблема самоорганізації в широкому філософському змісті не є як такою проблемою "самоорганізації систем". Формулируемая в термінах самоскладання систем з елементів, проблема самоорганізації зводиться до рішення приватних завдань відтворення систем (фізичних, хімічних і т.д.). У рамках еволюційної парадигми постановка проблеми самоорганізації — це насамперед формулювання питання про новационном, історично перше утворення системи, тобто про новационном системогенезе.

Якщо й говорити про якусь реальну самоорганізацію (а не про відтворення систем), то лише стосовно до таких систем, як авангардні еволюційні, або до Миру як єдиній реально, що самоорганізується системі. Правда, чи можливо застосовувати термін "самоорганізація" до одиничного унікального об'єкта, яким з'являється перед нами Мир? Адже визначити, є або не є система що самоорганізується, можна тільки перебуваючи поза нею, тобто з позиції стороннього спостерігача, зайняти яку щодо Миру ми не можемо. Більше того, безглуздо затверджувати, що Світ самоорганізується, оскільки його стан у кожний конкретний момент часу є повною мірою організованим. І, звичайно, не можна говорити про якоїсь самоорганізації, оскільки по визначенню для Миру ніякого не "саме" бути не може.

Отже, застосувати формалізм самоорганізації дисипативних структур до новаційної появи й наступного відтворення біологічних або соціумних систем принципово неможливо, оскільки останні не є середовищами зі стохастично розподіленими елементами, а являють собою складні системи з фіксованими структурами. І взагалі, самостійну проблему самоорганізації систем виділити важко — вона розпадається на ряд спеціально наукових проблем: відтворення локальних систем, новаційний системогенез, тобто поява систем de novo, і проблему новаційно-еволюційного становлення Світу.[3, c. 583-587]

Розділ 3 Синергетика й еволюція

3.1. Складні системи й нелінійні процеси

Теплова конвекція, хвилі в плазмі, рух деяких небесних тіл, погодні й кліматичні зміни, хімічні й біохімічні реакції, коливання чисельності біологічних популяцій і інші об'єкти вивчення синергетики є всього лише процесами й потоками, які не мають стійкої структури, а отже, можуть розглядатися як складні системи лише з більшими допущеннями.

Інша справа, що багато розглянутих нелінійних процесів протікають у реальних складних системах і, звичайно, характеризують їх, відбивають їхній рух, але ніяк не визначають сутність самих складних систем. Тобто , говорячи про нелінійність складної системи, у дійсності мають на увазі лише нелінійність якого-небудь одного або декількох її параметрів, на підставі чого неправомірно відносять всю систему до нерівновагого й беззастережно повідомляють її синергетичним об'єктом.

Також не слід забувати, що нелінійні процеси синергетика розглядає винятково як відкриті, тобто вивчає їх принципово обособлено від системи, що забезпечує потік енергії або речовини ззовні. Наявність припливу й стоку енергії говорить про те, що досліджуваний процес є елементом якоїсь зовнішньої системи, про структуру й стан якої нічого не відомо, і ця зовнішня система жодним чином не розглядається в ході вивчення синергетикою локального нелінійного процесу. Отже, у рамках свого предмета синергетика, здатна пророчити можливі результати ходу нелінійних нерівновагих процесів, ні в якій мері не може поширювати свої висновки на функціонування складних систем, по визначенню лежачих поза її предметною областю. По суті, для синергетики не тільки недоступний, але й неважливе питання про природу й походження самого нелінійного процесу.

Приміром , відзначається наявність відкритих нерівновагих процесів у живих організмах. Безліч хімічних реакцій у них протікає з постійним припливом енергії й речовини, які безумовно можуть бути описані в термінах нелінійної термодинаміки. Вивчення їх у рамках синергетичного формалізму може дати багато корисного для вивчення функціонування біологічних систем. Однак границі синергетичних концепцій, їхній понятійний апарат не дозволяють робити які-небудь висновки про структуру й функціонування живого організму як цілого, як складної динамічної системи. Новационное формування й наступне відтворення біологічних систем анітрошки не вичерпуються синергетическими процесами, не зводяться до них. Можна висловити судження, що стосовно як до біологічних, так і до соціумним систем синергетику повинне розглядати лише як формалізм опису нерівновагих середовищ і потоків різної природи (хімічних, інформаційних, товарних і т.д.), що є невід'ємної тридцятилітньому цих систем.

Зміст же безлічі приводяться у філософсько-синергетичних текстах аналогій, відповідностей, спостережуваних у функціонуванні складних систем, що еволюціонують (наприклад, соціуму) і процесів у відкритих нелінійних середовищах не в тім, що синергетика в стані описати еволюційні процеси, а в тім, що складні системи настільки складні, що в них знаходять відбиття всі мислимі людиною закономірності: від детерміністських взаємодій класичної механіки до синергетичних біфуркацій.[9, c. 81-85]

3.2. Непередбачуваність еволюції складних систем

Досить часто в текстах, присвячених філософії синергетики, на підставі висновків про можливість недетермінованого поводження відкритих нелінійних потоків (середовищ), реалізації декількох траєкторій їхнього руху, залежності вибору однієї із траєкторій від малих флуктуацій робиться висновок про непередбачуваність і багатоваріантність еволюції всіх складних систем і Світу в цілому.

Однак, як ми вже відзначали, при такій екстраполяції синергетичних висновків на функціонування складних систем, що еволюціонують, ігнорується факт, що ці висновки зроблені щодо поводження саме відкритих середовищ, необхідно пов'язаних із зовнішніми потоками енергії й речовини, тобто є елементами деяких більших систем. І ці зовнішні системи можуть бути у свою чергу відносно замкнутими й не бути об'єктами синергетичного розгляду.

Традиційний приклад імовірнісного недетермінованого поводження відкритих систем, наявності множинності варіантів руху системи — це ринкова економіка. Але розгляд цього приклада закінчується на аналізі окремих підприємств (або галузей) або виділених потоків (грошових, сировинних, демографічних і т.д.), які дійсно можна розглядати як нелінійні й відкриті. Однак реально, що еволюціонує системою, є саме вся економіка планети. І якщо ми розглянемо її розвиток на тривалому відрізку часу (тисячоріччя), те відзначимо, що вона безперечно розвивалася по однозначній траєкторії убік росту виробленого продукту, приросту використовуваної енергії, росту ефективності знарядь праці й т.д. І важко уявити собі можливість якої-небудь варіантності, яких-небудь біфуркацій на цьому шляху.

Інша справа, що рівноважність і стабільність у цілому на тривалих тимчасових проміжках еволюції економічної системи забезпечується саме багатоваріантністю й стохастичністью її елементів і процесів. Можна сказати, що нелінійність, нестійкість елементів системи — це необхідна умова її еволюції, можливості реалізації новацій, але ніяк не першопричина.

Те ж саме можна сказати й про розвиток біосфери — її безперервний рух убік збільшення біомаси й підвищення пристосованості живих організмів до середовища є, може, і нелінійним, але не імовірнісним і не припускає біфуркацій. А стохастичне поводження елементів біосфери тільки підтримує, реалізує цей стабільний рух.

Головний висновок, якому можна зробити з наведених міркувань, полягає в тім, що еволюційні процеси не можуть бути описані й тим більше пояснені в рамках ідеології й формалізму синергетики. Хоча окремі елементи, процеси й зв'язки (потоки) у цих системах цілком є синергетичними об'єктами. По суті, перед нами проблема редукціонізму: чи можемо ми описати поводження системи, ґрунтуючись тільки на формалізмі опису її елементів? Тим більше що елементи системи неоднорідні й ставляться до різних ієрархічних рівнів: фізичному, хімічному, біологічному, соціумному.[18, c. 94-95]

3.3. Рівноважність/нерівноважність системи, що еволюціонує

Перенос синергетического формалізму на функціонування складних систем (живі організми, соціумні утворення) часто обґрунтовують тим, що вони перебувають у стані, далекому від рівноваги. Однак застосування поняття "рівновага" до складних систем неоднозначно.

Говорячи про рівноважний і нерівновагий стани систем у фізику (звідки прийшло це поняття), приймають, що в першому й у других станах система зберігає свою визначеність (цілісність): атом залишається атомом, газ — газом і т.д. чи Можна затверджувати, що яка-небудь біологічна система (скажемо, організм) перебуває далеко від рівноваги? Від якого рівноважного стану йде відлік? Від стаціонарного стану газової хмари, у вигляді якого можна розпорошити тіло? Або щодо мертвого тіла, у якому припинені всі метаболические процеси? Дійсно, варто констатувати, що для складних систем (якими є й організми, і соціальні утворення) рівноважними є їх нормальні (функціонуючі) стану. Більше того, ми не можемо затверджувати, що стан одноклітинного організму більш рівноважно, ніж стан організму здорової людини (значно більше вилученого від рівноважного стану газової хмари з його атомів у замкнутому обсязі, чим одинична клітка). Зрозуміло, що перенесення формалізму нерівновагих станів з фізичних статичних (статистичних) систем на складні динамічні системи дає можливість використовувати синергетичну термінологію, але наведені вище доводи ставлять під сумнів коректність такої екстраполяції. Або, принаймні , вимагають додатково уточнити, що варто мати на увазі під поняттям "нерівновагий стан складної системи": далекість від нормального функціонування або сам нормальний стан, що по визначенню динамічної системи не може бути стаціонарним (рівноважним) — у фізичному розумінні цього терміна.

Більше того, говорячи про синергетичні ефекти в нерівновагих середовищах, ми маємо на увазі наявність феноменів спонтанного виникнення елементарних структур (дисипативних структур) і не більше. В обговорюваних складних системах (організмах і т.д.) ми не спостерігаємо нічого подібного.[22, c. 46]

3.4. Багатоваріантність еволюції або розмаїтість форм

Наявність декількох рішень нелінійного рівняння означає лише те, що описуваний рівнянням процес може мати кілька варіантів здійснення, кілька траєкторій реалізації. Однак із цього висновку ніяк не треба, що система в цілому має безліч шляхів еволюції (якщо, звичайно, не називати еволюцією будь-яка зміна системи).

По-перше, рух системи від одного відомого стану до іншому, які апріорно описані відомим рівнянням, по визначенню не може вважатися еволюцією системи, представленою ланцюжком новаційних подій. Це судження справедливо й для послідовної зміни станів детермінованих (лінійних) систем, і для спонтанного (біфуркаційного) перемикання між можливими станами в нелінійних системах. Еволюцією можна назвати поява нового нелінійного процесу, описуваного новим рівнянням із принципово новими ступенями волі, а не факт існування у відомого рівняння декількох рішень і, відповідно, декількох відомих станів у системи.

По-друге, сама наявність декількох рішень або взагалі яка-небудь розмаїтість елементів, процесів і т.д. не є розмаїтість еволюційних шляхів. Знову ж, більшу вірогідність має зворотне твердження: єдина еволюційна визначеність реалізується в різноманітті форм. Так поява нового еволюційного класу тварин (наприклад, ссавців) реалізується у величезному різноманітті видів. Отут, звичайно, дуже істотну роль грає фіксація термінології. Якщо як еволюційний процес визнати появу видів, то еволюція дійсно має безліч шляхів, а якщо відносити до еволюційних змін лише поява нового класу (що реально є принциповою новацією, новим варіантом організації живого організму), те варто визнати, що в еволюції Миру на кожному етапі реалізується лише один варіант, але в безлічі форм.

Хоча, звичайно, висновок синергетики про варіантність плину нелінійних процесів і випадковості вибору одного з варіантів у крапці нестійкості цілком застосуємо до неунікальних елементів системи, що еволюціонує. Тобто у випадку, якщо елементи системи, що еволюціонує, можуть реалізовуватися в декількох дискретних формах, процес вибору однієї з форм конкретним елементом (наприклад, напрямок розвитку й форма окремого економічного підприємства) цілком уписується в схему синергетичного підходу.[2, c. 183-184]

3.5. Спектр станів системи

Однак розуміння механізму переходу системи до одному з можливих станів не усуває, а навпаки, робить ще більш насущна необхідність описати самі ці стани — минулі й можливі майбутні стани. Описати еволюцію системи значить насамперед показати необхідність існуючого спектра станів і пророчити параметри можливих майбутніх станів.

Синергетична ж схема (канали еволюції, нерівновагий стан, хаос, малі збурювання, біфуркація, варіанти еволюції й т.д.) застосовна лише для аналізу самого переходу між станами системи й принципово марна для опису сутності (природи, параметрів) спектра реалізованих і можливих станів.

Предметом синергетики можна вважати спосіб, форму реалізації переходів в еволюційних процесах, а не загальний рух еволюційних систем.[16, c. 47]

3.6. Реалізація біфуркаційних механізмів у процесі еволюції

На чому базуються методологічні визначення біфуркації як однієї з функціональних основ системної самоорганізації? Вже йшлося про те, що стан біфуркації методологією складних систем ототожнюється з відхиленнями від стандартної причинно-наслідкової детермінованості та рівноваги. Він пов'язується із системною нестійкістю та непередбачуваністю траєкторії майбутнього розвитку. Домінантою відповідного розвитку стають не причинно-наслідкові зв'язки, а випадковість. При цьому інтенсивність випадковості зростає адекватно мірі нестійкості динамічної системи. Якщо амплітуда відповідної нестійкості перетинає критичні точки біфуркації, то система трансформується у режим хаотичної невизначеності. І. Пригожин виділяє крайню форму хаосу — дисипативний хаос, коли пам'ять системи стосовно попереднього лінійно-детермінованого стану повністю втрачається. У цій ситуації принцип загальнезворотними — такими, що втрачають ознаки попереднього. Втрачається і принцип однолінійності часового виміру. "На відміну від статичної біфуркації, — пишуть Г. Ніколіс та І. Пригожин, — … механізми виникнення хаотичних атракцій неможливо уявити у певній універсальній, канонічній формі, яка б дозволяла пояснити роль відповідних параметрів". Зазначений стан не піддається оцінкам на основі канонічних законів і закономірностей, якими користується наука при дослідженнях лінійних процесів.

Яке теоретичне навантаження несуть характеристики біфуркації та хаосу, якою є логіка входження системи до відповідного стану і виходу з нього? Виділимо ряд визначальних ознак, які, на наш погляд, кореспондуються з логікою методологічного оновлення економічного аналізу.

По-перше, надзвичайно важливими у характеристиці біфуркації та хаосу виступають акценти на тому, що відповідні ситуації є не аномальним відхиленням, а складовими частинами динамічних процесів, що вони є невід'ємними атрибутами еволюційних суспільних, у тому числі й економічних, трансформацій. Якщо звичайні інтегровані (цілісні), раціонально детерміновані, зворотні у часі системи канонічної форми пов'язуються з аналізом "існуючого", то біфуркація та хаос — це логіка "виникаючого" стану системи. "Структура, — зазначають російські вчені О. Князєва та С. Курдюмов, — формується в хаосі та виникає з хаосу. Хаос організує. Руйнуючи, він будує" . Ці акценти є надзвичайно важливими для характеристики не тільки сучасних глобалізаційних процесів, а й трансформацій, пов'язаних із станом перехідних суспільств, до яких належить й Україна.

По-друге, треба враховувати конструктивну функцію фази біфуркації, її інноваційну роль. Про це вже йшлося. Стан біфуркації є відображенням життєздатності системи. У І. Пригожина стан біфуркації та хаосу як стан безладу є платою за можливість утвердження нового порядку. Йдеться про обґрунтування логіки виникнення нового. Основний акцепт робиться на тому, що нове виникає з неоднорідного (суперечливого). Саме у фазі біфуркації система прагне подолати консервативну однорідність. У процесі біфуркації у системі виникають "інноваційні сигнали у вигляді флуктуацій". Завдяки таким сигналам система набуває здатності "прощупувати" можливості нестандартних трансформацій. "Джерелом інновацій і диверсифікацій с біфуркація, тому що саме завдяки цьому стану в системі формуються нові рішення", — пишуть І. Пригожин і Г. Ніколіс.[5, c. 205-207]

З огляду на ці методологічні визначення, можемо дійти принципово неординарних висновків. Виявляється, що найменш дієздатними є не перехідні (гетерогенні), а стійкі цілісні системи, які у процесі свого утвердження змогли підпорядкувати своїм визначенням власні складові (структурні) елементи (підрозділи) і на цій основі набули гомогенних ознак. Такі системи виявляються нежиттєздатними (в інноваційному контексті) утвореннями. Як писав відомий російський учений М. Моісеєв, "стійкість, доведена до своєї межі, зупиняє будь-який розвиток. Вона суперечить принципу змінності". У процесі біфуркації відповідна консервативність системи порушується. У даному випадку біфуркації розглядаються як процес порушення симетрії між різними частинами структурно цілісної, зазвичай збалансованої системи, а також між системою та її зовнішнім оточенням. Інваріантність розвитку забезпечується саме на цій основі.

Отже, можемо внести принципові уточнення й до загальної логіки системних трансформацій. Добре відомо, що класична методологія передбачає еволюцію сумативних систем у системи більш високого порядку — стійкі цілісні (гомогенні) системи, за сценарієм розвитку яких кожен структурний елемент системи зрештою стає таким самим, як і всі інші. Принаймні, саме таким чином рух до структурної цілісності системи визначав К. Маркс. Для зрілої системи, писав він, характерно, що "її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі всі елементи суспільства або створити з нього ще відсутні в неї органи. Таким шляхом система в ході історичного розвитку перетворюється в цілісність". Ортодоксально методологію аналізу трансформаційних процесів побудовано саме на таких засадах, які у своїй основі є досить коректними. Проте на їх визначенні не можна ставити крапку. Логіка біфуркаційних процесів вказує на те, що досягнення системної цілісності — це не тільки вищий, а й кінцевий пункт відповідних трансформацій, це початок занепаду, самозаперечення системи, фаза її стійкості та водночас початку розпаду і загибелі, фаза, в якій інноваційний потенціал розвитку перебуває у пригніченому стані. У цьому зв'язку можна сказати, що час біфуркації є часом повернення системи до стану конструктивної неоднорідності та формування на цій основі нового енергетичного потенціалу саморозвитку.

По-третє, проблемним для методології є визначення принципів входження системи до фази біфуркації. Це питання адекватне проблемі виникнення складних систем, систем, які перебувають на відстані від рівноваги. Методологією складних систем розрізняються малі амплітуди відхилень від стану рівноваги і критичні точки відхилень, які розміщуються за межами рівноваги. У першому випадку флуктуації (відхилення) розглядаються здебільшого у вигляді системних "шумів" або "малих вихрів", що здатні до самозаспокоєння. Відповідно рівноважні системи розглядаються як системи з контрольованими флуктуаціями. При досягненні критичних точок флуктуаційні вихрі не зникають. Вони охоплюють ширший простір, проникають углиб, втягують до своєї орбіти дедалі більшу кількість структурних елементів системи. "У точках біфуркації, тобто у критично порогових точках, — пишуть І. Пригожин та І. Стенгерс, — поводження системи стає нестійким і може еволюціонувати до кількох альтернатив". До того ж "при віддаленні системи від стану рівноваги вона може пройти через кілька зон нестійкості".[11, c. 327-330]

Слід зауважити, що задовго до теоретичних узагальнень Т. Пригожина і його співавторів відповідні процеси у розвитку суспільства були досліджені видатним американським соціологом російського походження П. Сорокіним. У його праці "Соціальна стратифікація та мобільність", яка побачила світ ще у 1927 р. у добре відомій читачеві книзі "Людина. Цивілізація, Суспільство", він обґрунтовує соціальні передумови флуктуацій. Учений окреслює можливу альтернативу розвитку суспільства: "плискувате" (від рос. — плоске) суспільство, для якого характерними є незначний рівень диференціації доходів і відсутність економічних стимулів, а отже, злидні та голод, або відносно процвітаюче суспільство з неодмінною диференціацією, соціально-економічною нерівністю. Водночас, наголошує учений, існує точка "насичення" соціально-економічної стратифікації, далі якої суспільство не може просуватися без ризику. Той, хто прагне соціального "вирівнювання", має бути готовим до його наслідків. Якщо перекласти це мовою методології складних систем, то можна визначити, що "плискувате" (системно однорідне і у цьому контексті — цілісне) суспільство — це суспільство, яке перебуває у фазі добіфуркаційного розвитку, або некритичної біфуркації. Саме таке гомогенно однорідне (плискувате) суспільство (прототипом якого можна вважати антиринкову економіку адміністративного соціалізму) характеризується недостатністю енергетичного потенціалу не тільки самовідтворення, а й саморозвитку.

По-четверте, підсумовуючи попередні визначення, можна стверджувати, що у точці біфуркації системи практично неможливо передбачити траєкторію майбутнього. Порушується традиційна логіка дарвінівського еволюційного процесу — від простого до складного. Методологією складних біфуркаційних перетворень не виключається можливість не тільки поступального, а й регресивного розвитку, не тільки розвитку від простого до більш складного, а й генерації простіших форм суспільної організації з більш складних. У даному випадку слід розрізняти поняття "зростання" (кількісне збільшення) і "розвиток" (якісні перетворення). Теорія і практика доводять можливість кількісного зростання тих чи інших параметрів, у тому числі й економічних, без розвитку. Йдеться про зростання плюралістичності та наявність численних конкуруючих між собою парадигм суспільного розвитку, кожна з яких залежно від конкретних умов може стати пріоритетною. У цьому випадку "майбутнє перестає бути даним". "Складність, — зазначає І. Пригожин, — це властивість систем, які за заданих обмежених умов мають більше одного можливого рішення". На цій самій основі формується ситуація логічної необоротності процесів та явищ суспільного життя, яка, у свою чергу, порушує часову симетрію. Симетрія часового виміру втрачає свою значущість. Докорінно трансформується і проблема критеріальних (оціночних) вимірів. Ці дуже значущі аспекти біфуркаційних явищ і процесів докладніше розглядаються у наступному аналізі.[21, c. 73-77]

Висновки

Синергетика — свіже віяння в еволюціонізмі. Це одна з останніх спроб матеріалістичного вирішення проблеми Походження. — Далека від реальності спроба, як це стане зрозумілим під час її розгляду.

Синергетична ідея проста: “В окремих ділянках загалом невпорядкованої системи можуть утворюватися локальні впорядковані структури, за рахунок ще більшого розупорядкування системи в цілому.” Система в цілому є замкненою, а відтак, підлеглою закону незбільшення впорядкованості. Проте, окремі ділянки замкненої системи можна вважати відкритими підсистемами, не підлеглими цьому закону.

Просто кажучи, синергетика постулює наявність у природі механізму “перетікання порядку” та ще й у нетрадиційному напрямку — від менш впорядкованого до більш впорядкованого. Щось на зразок принципу роботи холодильника: теплота перекачується не від гарячого до холодного, як завжди у природі, а навпаки: тепло забирається від місця, де його бракує, та віддається до місця, де його надлишок. Замінімо слово тепло словом порядок, й отримаємо замість теплового холодильника — порядковий холодильник (“порядильник”).

Дві речі мусять бути чітко зафіксованими щодо синергетики у проблемі Походження:

1) Синергетика не має прикладів здатності хаосу породжувати алгоритмічну інформацію.

2) Синергетична парадигма не пояснює походження надзвичайно складної внутрішньої будови структурних елементів Всесвіту.

Настільки складні об’єкти як Всесвіт не утворюються самі ніколи: ані поступово, ані стрибкоподібно (“першофлуктуація”), ані у рівноважному стані, ані за умов далеких від рівноваги. Якщо під організацією розуміти алгоритмічну організацію, то матерія ніколи не організує сама себе, без вказівки інтелекту.

Синергетика має право на існування лише у сфері самоорганізаційних процесів у системах, попередньо високо організованих зовнішнім інтелектом. Походження ж самої цієї високої організації вона пояснити не здатна.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Баблоянц А. Молекулы, динамика и жизнь. — М.: Мир, 1990. — С. 5 (підкр. додано).
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
10. Ерохин С.А. Синергетическая парадигма современной экономической теории. — www.nam.kiev. ua/ape/n_01_1-2/yerokhin.htm (сайт Національної Академії Управління).
11. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
12. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
13. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем. — М., 1994.
14. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
15. Курдюмов С.П. , Малинецкий Г.Г. Синергетика — теория самоорганизации.. — М., 1983.
16. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. — М.: Мир, 1990. — С. 47.
17. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
18. Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. — М.: Прогресс, 1994. — С. 94-95.
19. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
20. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.
21. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
22. Хакен Г. Информация и самоорганизация: Макроскопический подход к сложным системам. — М.: Мир, 1991. — С. 46.