Філософські погляди В. Вернадського та його вчення про ноосферу

І. Теоретична складова:

1. Якими є основні концепції походження філософії? (Опишіть їх, дайте порівняльний аналіз).

2. Що являє собою «дух»? Яка його роль в осмисленні внутрішнього світу людини?

3. Яка роль особистості і маси в історичному процесі?

ІІ. Реферат на тему: Філософські погляди В. Вернадського та його вчення про ноосферу.

Вступ.

1. Біографічні дані В.Вернадського.

2. Філософські погляди Володимира Івановича.

Висновки.

Список використаної літератури.

І. Теоретична складова:

1. Якими є основні концепції походження філософії? (Опишіть їх, дайте порівняльний аналіз)

На відміну від міфології та релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Арістотель (384— 322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Давньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було.

Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе.

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія.

Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не мають утилітарного, практичного значення, створює враження, що філософи — це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія справді сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мислення, було створено логіку Арістотеля і геометрію Евкліда (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозволити собі сказати, що немає нічого практичнішого, ніж добра теорія.

Справді, філософія є позірним відходом від дійсності, адже завдяки цьому вдається краще зрозуміти дійсність. Соціальна практика демократичного суспільства підносить авторитет розуму. До нього апелюють виробництво, торгівля, судочинство. Вона створює необхідні умови для реалізації свободи особистості і толерантності до інакомислення. Таке суспільство не тільки створює необхідні умови для виникнення філософії, а й закономірно породжує її.

Демократія та філософія суттєво пов'язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (політичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов'язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо утвердити авторитет загального. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному), всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального життя, може базуватися в демократичному суспільстві тільки на авторитеті розуму.

Всупереч відомій тезі, згідно з якою рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку техніки, можна запропонувати іншу: рівень розвитку суспільства визначається рівнем усвідомлення, авторитетом загального — правових і моральних норм, політичних і національних ідей, які забезпечують цивілізованість сучасного суспільства. А формувати вміння підноситись до всезагального, підтримувати його авторитет філософія вважає одним з найважливіших своїх завдань. Та повага, з якою в Західній Європі ставляться до всезагального, значною мірою вихована філософією. І та духовна криза, яку нині переживає наше суспільство, спричинена значною мірою і недостатнім авторитетом загального (недостатньою легітимністю влади, низьким авторитетом правових норм, моральною кризою). В утвердженні цих цінностей громадянського суспільства філософії (філософії права, філософії політики) належить надзвичайно важлива роль.

Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських — на соціально-етичних, греків на різних етапах — на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері.

Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). При цьому, як зазначав видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосєв, «Три основні міфологічні ідеї — спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей — посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфологію». А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед моральні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвинута система загальних понять у мові, певний рівень усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло). Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духовному ґрунті вона не проросте.

2. Що являє собою «дух»? Яка його роль в осмисленні внутрішнього світу людини?

Духовний світ людини характеризується двояким існуванням. Його можна підрозділити на суб'єктивний і об'єктивний дух, реалізований через буття індивідуального духовного й буття суспільної свідомості. Індивідуальне духовне реалізується через буття свідомості індивіда ( ідеї, переконання, цінності, установки, мотиви, думки, враження, почуття, переживання ), його несвідоме ( бажання, сни, спонукання, патології) і неусвідомлене (інтуїції, натхнення, одкровення).

Буття суспільства розуміється як реальний процес життєдіяльності людей, центральним моментом якого виступає практика.

У різних філософських поглядах різняться форми буття і їхні взаємини. Матеріалізм уважає основою природне буття, суб'єктивний ідеалізм — суб'єктивне буття, об'єктивний ідеалізм за основу бере об'єктивний дух.

Розмаїтість форм буття припускає постановку питання: що ж поєднує ці форми, чи можна говорити про єдність усього нескінченно різноманітного світу.

Ідея такої єдності приводить до подання про загальну основу всього існуючого, позначуваною категорією субстанція. Ця категорія фіксує внутрішню єдність всіх речей, явищ, процесів, першооснову, не від чого незалежну, причину всього й вся, єдність сутності й існування.

Філософські навчання, що поєднують єдність миру, виходячи з однієї субстанції ставляться до монізму. Монізму протистоїть дуалістичне трактування світу, що виходить із ідеї існування двох субстанцій. Залежно від того, які сфері буття приписується первинність (природа або дух, матерія або свідомість), розрізняють матеріалістичний і ідеалістичний монізм, а філософів відносять до матеріалістів або ідеалістів. Обоє плину мають рівною мірою мають фундаментальне філософське обґрунтування. Тому сучасна думка, осмислюючи по-новому ідею субстанції приходить до принципу цілісності всього матеріально-духовного процесу. У ньому потенції субстанції актуалізуються в процесі розвитку миру. Однак загальнолюдський досвід, принцип науковості при його засвоєнні дозволяють виділити філософське поняття "матерії".

3. Яка роль особистості і маси в історичному процесі?

Історично індивідуалізм виник в класовому суспільстві, долаючи норми родової спільності і перетворюючи людину в самомету розвитку. В такому розумінні індивідуалізм став протилежністю колективізму. Значно змістовніше інше поняття індивідуальність, що означає унікальність і неповторність людини в усьому багатстві її особистих якостей і властивостей. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і відносин. Суть особливої особи становить не її борода, ні її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи — це не одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу.

Людина масового суспільства одночасно є і «все», і «ніщо». Стандартизація життя нівелює індивідуальність. Техніка та технологія дають змогу людині творити будь-що, проте, будучи знеособленою істотою, людина творить не знаючи що. В ХХ ст. ці передумови надзвичайно сприятливі для тоталітарних режимів, звідки беруть витоки всі соціальні колізії. Загрозу масовізації суспільства й особи може відвести духовна еліта, а засіб здобуття суспільної єдності та ліквідації відчуження філософ вбачає в культурних цінностях.

Проблема активності мас (натовпу) особливої значущості набула у XX столітті. Саме тому соціальна філософія не могла бути осторонь цієї проблеми. Без філософського осмислення історична активність мас була б лише констатацією психічних особливостей, які проявляються масою в цілому чи індивідом, як складовою цієї маси. Глибинне розуміння натовпу, особливо з філософської точки зору, дає можливість заглянути у світ масової душі, що є антиподом душі індивідуальної.

Помилковою буде думка, що масовидні явища, притаманні минулому, відійшли у часи, коли натовп був єдиним засобом і рушієм суспільних змін. Сучасність дає безліч прикладів на доказ помилковості цієї думки. Лібералізовані суспільні відносини та технологічна революція, зробивши людину більшим індивідуалістом, “витіснили” масові феномени із зовнішніх проявів (барикади, страйки, багатотисячні мітинги) у прояви “підпільні”. Саме таким терміном слід означувати натовпи, полишені ідеологічної опори і збазовані лише на відчутті ліктя. Таким є натовп на дискотеках, на великих вуличних гуляннях чи на шоу-програмах, зорганізованих апологетами масової культури. Натовп, яким би він не був, революційно налаштованим чи просто деідеологізованим, має дуже схожі характеристики з певними відмінностями, в основі яких лежать часово-просторові атрибути.

Слід зазначити, що проблема масових явищ здебільшого розглядалася соціальною психологією. Саме соціальна психологія першою звернулася до аналізу причин і наслідків активності мас. Було визначено головні принципи, за якими відбувається згуртування індивідів у маси й натовпи, було розмежовано самі поняття “маса” і “натовп” та проаналізовано ті психологічні фактори, які діють у подібних утвореннях.

Для натовпів притаманними є тимчасові ідеї, думки і уявлення. Вони не спроможні до глибокого розуміння всього того, що відбувається, прагнуть діяти швидко і, часто, невиважено. Натовпи потребують вождів, людей, що можуть задовольнити їхні тимчасові потреби та активізувати до деструктивної діяльності.

Натовпи є нестійкими утвореннями. Вони виникають часто спонтанно, часто в процесі зараження та об’єднання великих груп деструктивно налаштованих суб’єктів. Натовп дає можливість швидкого реагування на небезпеку як для самого суб'єкта, так і для тієї соціальної, професійної або якоїсь іншої групи, до якої він належить. Не зважаючи на свій радикалізм, натовпи, виходячи із своєї психологічної структури, не можуть надто тривалий час утримувати увагу на певній ідеології чи на певному виді діяльності. Вони, здебільшого, мають “пульсуючу” будову, часто об’єднують різноструктурні елементи, що не мають підстав для тривалої ідентифікації в середині натовпу.

Найповнішим виявом активності натовпів є бунти, заколоти, за сучасних умов – мітинги, демонстрації, вуличні ходи, стадіонні та театралізовані шоу. В останній час натовпи втратили свою бунтарську та революційну спрямованість, вони, здебільшого, відійшли на маргінальні позиції в історії.

ІІ. Реферат на тему: Філософські погляди В. Вернадського та його вчення про ноосферу

Вступ

Філософські погляди Володимира Івановича Вернадського — видатного вченого і громадського діяча, соціаліста сформувались під впливом української культури на Харківщині. Тут джерела високої духовності Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський — один з лідерів партії кадетів (згодом — партія народної свободи), У 1911 році на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі — особистість. Ще в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнання суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів — антропокосмоцентризму.

Трохи незвичайний підхід Вернадського до науки. Він неї розглядав як геологічну й історичну силу, що змінює біосферу й життя людства. Вона є тим основною ланкою, за допомогою якого заглиблюється єдність біосфери й людства.

1. Біографічні дані В.Вернадського

Він народився в Петербурзі 12березня 1863 року, усього через два роки після скасування кріпосного права в Росії, у родині професора політичної економії, яскравого представника російської ліберальної інтелігенції минулого століття. Через п'ять років родина Вернадських переїхала в Харків, де на формування особистості Вернадського вплинув його двоюрідний дядько — Е. М. Короленко, офіцер у відставці, що захоплюється науково-філософськими вишукуваннями. Найбільше його цікавили проблеми, пов'язані з життям кожної людини й людства в цілому. Цілком імовірно, що деякої думки Е. М. Короленко, деякі з питань, поставлені їм, збереглися в пам'яті Вернадського й усвідомлено або несвідомо вплинули на його наукову творчість.

Рано навчившись читати, Володимир багато годинників проводив за книгами, читаючи їх не перебираючи, постійно риючись у бібліотеці батька. На прикладі батька й під його впливом він осягав важливість, необхідність систематичного утворення, поглибленості в певну область діяльності.

Петербурзька класична гімназія, де із третього класу вчився Вернадський, була одна із кращих у Росії. Тут добре викладалися іноземні мови, історія, з. Надалі Вернадський самостійно вивчив кілька європейських мов. Він читав літературу, переважно наукову, на п'ятнадцяти мовах, а деякі свої статті писав по-французькому, по-англійському й по-німецькому. Інтерес до історії й філософії вчений зберіг на все життя.

Вернадський вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У роки студентства на Вернадського великий вплив зробив В. В. Докучаєв. Він запропонував своєму учневі займатися мінералогією й кристалографією, хоча сам, викладаючи ці науки, знайшов своє покликання в ґрунтознавстві.

Одна з перших робіт В. И. Вернадського була присвячена ґрунтовим звіркам, що риють, — овражникам (ховрашкам). У ті роки він уперше став всерйоз замислюватися про життя мінералів. Йому запропоновано співробітничати в Мінералогічному кабінеті університету. Ломоносівська традиція російської мінералогії стала науковим напрямком Вернадського на два наступні десятиліття.

Він свідомо встав на шлях вузької спеціалізації, але це не було для нього самоціллю. Він готовив себе до професійної наукової діяльності, але одночасно продовжував цікавитися всім підряд, міркувати про суть пізнання природи й природи наукового пізнання, про синтез знань, про нерозгадані таємниці Землі й життя.

В 1884 році він робить доповідь "Про осадові перетинки" в університетському науково — літературному суспільстві, у якому були присутні деякі важливі ідеї про біосферу.

В 1897 році Вернадський захищає докторську дисертацію "Явища ковзання кристалічної речовини". І незабаром він стає професором Московського університету.

В 1906 році Вернадського обирають членом Державної ради від Московського університету. І через два роки він стає академіком.

З 1906 по 1918 рік виходять у світло окремі частини його фундаментальної праці "Досвід описової мінералогії", багато в чому не застарілого дотепер . Із цієї пори починається розквіт його творчості.

Вибраний в 1916 році головою вченої ради при міністерстві землеробства, Вернадський продовжував наукові дослідження, публікуючи статті по мінералогії, геохімії, корисним копалинам, по історії природознавства, організації наук.

В 1917 році, у зв'язку з поганим здоров'ям, він їде на Україну, де бере активну участь у створенні Української академії наук і обирається її президентом — це перша національна академія наук нашої країни.

Наприкінці 1921 року Вернадський організував у Москві радієвий інститут і був призначений його директором.

1923 — 1926 роки він провів за кордоном, переважно у Франції, ведучи більшу науково — дослідницьку й викладацьку роботу. Виходять у світло його лекції по геохімії, статті по мінералогії, кристалографії, геохімії, біохімії, хімії моря, еволюції життя, а також про геохімічну діяльність і майбутнє людства. Однієї з основних причин роботи у Франції є дослідження в лабораторіях Кюрі "нового" радіоактивного елемента "Паризия", що і понині залишається загадкою.

Повернувшись в 1926 році на батьківщину, він публікує свою знамениту монографію "Біосфера".

В 1923 — 1936 роки виходять у світло окремі томи "Історії мінералів земної кори".

В 1928 році він організовує першу в країні біогеохімічну лабораторію.

В 1937 році Володимир Іванович востаннє виступає на Міжнародному геологічному конгресі з доповіддю "Про значення радіоактивності для сучасної геології".

Доживши до глибокої старості, Вернадський помер у Москві 6 січня 1945 року всього за кілька місяців до переможного завершення Великої Вітчизняної війни. Йому довелося пережити три революції в Росії й дві світові війни.

Праці Вернадського залишаються й донині на передньому краї науки, активно вливаються в потік сучасної наукової думки.

2. Філософські погляди Володимира Івановича

У творчій спадщині Вернадського величезна частина належить філософії. Як і багато натуралістів, що домоглися видатних успіхів у спеціальних областях, Вернадський прийшов до своїх філософських побудов на схилі віку, бачачи в них природне узагальнення фундаментальних принципів, що лежать в основі світобудови. Але навіть серед корифеїв природознавства він виділяється не тільки новаторством і глибиною ідей, але і їхньою разючою сучасністю.

І в центрі цього новаторства — відродження давньої ідеї про центральну роль людини, його розуму у всім Всесвіті. Значимість її для нашої цивілізації довгий час недооцінювалася. І головна причина цього, як ні парадоксально, складалася, очевидно, у самих успіхах класичної науки, що увінчалися створенням А. Ейнштейном в 1916 р. загальної теорії відносності. Сп'янені небаченими досягненнями, більшість учених традиційно бачили в людині всього лише талановитого споглядальника природи, здатного розкрити її таємниці й удосталь задовольнити спрагу пізнання. А Вернадський пророчо побачив у людині вмілого творця природи, покликаного зрештою зайняти місце в самого штурвала еволюції.

На початку XX століття в основному складається принциповий погляд Вернадського на проблему співвідношення філософії й науки. "… Розвиток наукової думки ніколи довго не йде дедукцією або індукцією — воно повинне мати свої коріння в іншій, більше повній поезії й фантазії, області: це — область філософії. Філософія завжди містить зародки, іноді навіть передбачає цілі області майбутнього розвитку науки, і тільки завдяки одночасній роботі людського розуму в цій області виходить правильна критика неминуче схематичних побудов науки".

З початку 20- х років філософські інтереси Вернадського піднімаються на якісно новий щабель. Не перериваючи знайомства із західноєвропейською філософією, учений всі частіше звертається до мислителів Сходу, головним чином Індії й Китаю.

Поряд із цим з початку 20- х років різко зростає філософська насиченість спеціальних природнонаукових праць Вернадського, що було зв'язано в першу чергу зі створенням вчення про біосферу й розробку проблем біогеохімії, що тісно перепліталися зі світоглядними, соціально — гуманітарними й екологічними питаннями.

Складно складалися в 20-30 роки відносини Вернадського з радянськими філософами, що виступали з позицій діалектичного матеріалізму. У ці роки праці натуралісти, присвячені живій речовині, біогеохімії, вченню про біосферу, не раз зазнавали різкої критики. "Опоненти завзято вишукували прояви "ідеалізму" і іншої "ідеологічної контрреволюції", довільно вихоплюючи із загального контексту окремі думки й цитати".

Але найважливіше для Вернадського наука була засобом пізнання природи. Він не був фахівцем у якійсь одній науці або навіть у декількох науках. Він блискуче знав добрий десяток наук, але вивчав природу, що незмірно складніше всіх наук, разом узятих. Він міркував і над природними об'єктами, і над їхніми взаємозв'язками.

Вернадському при всій його геніальності й неймовірній працездатності потрібні були десятиліття, щоб перекинути надійний міст над прірвою, що відокремлює природознавство від історії, що твориться самими людьми. І міст цей складався в ключовій ідеї, що перехід виниклої на Землі біосфери в ноосферу, тобто царство розуму, не локальний епізод на задвірках безкрайньої Вселеної, а закономірний і неминучий етап розвитку матерії, етап природно-історичний. "Ми тільки починаємо усвідомлювати непереборну міць вільної наукової думки, найбільшої творчої сили Homo sapіens, людської вільної особистості, найбільшого нам відомого прояву її космічної сили, царство якої спереду",- натхненно писав Вернадський.

3. Вчення про ноосферу та формування планетарної свідомості В.Вернадського

Особливе місце Вернадський відводить науці XX сторіччя. Саме в цей час спостерігається її небувалий розквіт, свого роду вибух наукової творчості. Наука стає всесвітньою, світовою наукою, що охоплює всю планету.

Вернадський звертав велику увагу на гуманістичний зміст науки, на її роль у рішенні завдань людства, на відповідальність учених за застосування наукових відкриттів. Ці й багато інших ідей Вернадського про роль науки в розвитку людства, у переході біосфери в ноосферу мають актуальне значення для нашого часу.

Вернадський розглядав науку як засіб розвитку людства. Тому дуже важливо, щоб наука не приймала форму абстрактної, що має своє незалежне існування сутності. Наука — створення людства й повинна служити на благо людства. "Її зміст не обмежується науковими теоріями, гіпотезами, моделями, створюваної ними картиною миру: в основі вона головним чином складається з наукових факторів і їхніх емпіричних узагальнень, і головним — живим змістом є в ній наукова праця живих людей…" Так що наука — соціальне вселюдське утворення, в основі яких лежить сила фактів, узагальнень і, звичайно, людського розуму.

Ноосфера — це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов'язаний з діяльністю людства, що становить могутній геологічний процес, а людство — могутню геологічну силу. У зв'язку з небаченим раніше посиленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфери, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вернадський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з становленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси народу і кожної особистості визначають життя людства, стають мірою його уявлень про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для переходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу».

Вперше ставиться завдання проникнення знання у все людство. Рішення такого завдання має на меті усвідомлення правильного життя: по-перше, підвищити добробут населення; по-друге, максимальне розмноження людства; по-третє, максимальне виявлення розуму. Якщо до XX ст. панівною виступала система поглядів обмеження приросту населення, то ноосфера передбачає найповнішу можливість народжуваності людей. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини -людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів. Сучасна людина — гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин. Нова ж людина має бути автотрофною. Наука і повинна забезпечити безпосереднє синтезування їжі, що «звільнило б людину від її залежності від іншої живої речовини. Із істоти соціально-гетеротрофної стала б соціально-автотрофною. Людський розум створив би таким шляхом нове велике геологічне явище». Але Володимира Вернадського хвилюють наслідки відкриття, закликає вчених готуватися до відкриття, бо невідомо, буде воно благодійним чи принесе страждання. Вчений упевнений, оскільки майбутнє людини створюється нею ж, то нова автотрофна істота отримає досі відсутні можливості використання її вікових духовних устремлінь: людина реально відкриє шляхи до кращого життя. Звичайно ж, створення нової людини пов'язане з відкриттям принципово нових джерел енергії. Наукові досягнення в небачених раніш масштабах використовуватимуться в військовій справі. І Володимир Вернадський закликає вчених і всіх людей зберегти людство від самознищення. Покласти край майбутнім війнам. Отже, четвертою передумовою ноосфери є виключення війни з життя суспільства. Володимир Вернадський один з перших вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики вченого». Вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети. Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній сфері. Звідси — ще одна передумова формування ноосфери — синтез науки, моралі, мистецтва та філософії. Нібито підводячи підсумки своїх роздумів, Володимир Вернадський пише, що, оскільки зародження ноосфери здійснюється в міру формування світових демократичних суспільних відносин, то біогеохімічне поняття ноосфери, що випливає з біогеохімічних уявлень, повністю співзвучне основною ідеєю наукового соціалізму. Концепція ноосфери у філософії Володимира Вернадського поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і суспільно-моральний аспекти. Його погляди на найближче майбутнє суспільства містять ідею повного підкорення держави народові, заміну централізованого управління місцевою автономією. Держава має бути федеративною.

Людина невіддільна від біосфери, він у ній живе й тільки її об'єкти може досліджувати безпосередньо своїми органами почуттів. "За межі біосфери він може проникати тільки побудовами розуму, виходячи з відносно деяких категорій незліченних фактів, які він може одержати в біосфері зоровим дослідженням небесного зводу й вивченням у біосфері ж відбиттів космічних випромінювань або неземної речовини, що попадає в біосферу космічного…" Таким чином, наукова думка людства, працюючи тільки в біосфері, у ході свого прояву зрештою перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її розумом. Тільки тепер стало можливим наукове виділення біосфери, що є основною областю знання, з навколишньої реальності.

Із усього вищесказаного можна зробити наступні висновки:

1. Наукова творчість людини — сила, що змінює біосферу.

2. Це зміна біосфери — неминучий процес, що супроводжує науковий ріст.

3. Але ця зміна біосфери — стихійний природний процес, що відбувається незалежно від людської волі.

4. Входження в біосферу нового фактора її зміни — людського розуму є природний процес переходу біосфери в ноосферу.

5. Постійно вдосконалюючись, наука може просунутися усе далі у вивченні навколишнього середовища.

Виникнення з і біогеохімії відповідало потребам цілісного, синтетичного розгляду явищ організованості біосфери, взаємозв'язків живої й відсталої речовини. Ці науки мають також першорядне значення для дослідження єдності біосфери й людства. Тим самим геохімія й біогеохімія з'єднують науки про природу з науками про людину. Центром такої інтегрованої науки, на думку Вернадського, є вчення про біосферу.

У сучасних умовах завданням першорядної важливості є відродження ідей біосферного природознавства, продовження наукової розробки проблем біогеохімії.

Висновки

В даний час цивілізація підійшла до кінця певного етапу розвитку, коли нею був отриманий колосальний досвід в науках. Здебільше більшість найграндіозніших відкриттів були зроблені у XX столітті. Саме у цьому віку стало популярним вираження в засобах масової інформації: "Це відкриття здатне перевернути весь світ…". У результаті, людство накопичило величезний потенціал необдуманих і неосмислених продуктів новаторства. Проблемна напруженість спостерігається у всіх галузях діяльності людини. Цивілізація як така здатна не просто самознищуватися, але і знищити що все оточує. У цивілізації є тільки два шляхи: самознищення і осмислення всього свого досвіду і перехід на новий ступінь свідомості. Сьогодні перед нами коштує безліч глобальних проблем: збереження миру на землі, екологія, продовольча проблема перенаселеність, бідність більшої частки людства. Всі труднощі людства сплели в один заплутаний клубок — вони взаємозв'язані і доповнюють один одного. Вирішенню однієї з цих проблем, екологічною велику частку свого життя присвятив Владимир Іванович Вернадський. Дійсна велич Вернадського з'ясовується тільки тепер. Воно — в його глибоких філософських ідеях, що заглядають в майбутнє що впритул зачіпають долі всього людства.

Вернадський неодноразово відзначав, що "цивілізація "культурного людства" — оскільки вона є формою організації нової геологічної сили, що створилася в біосфері,- не може перерватися й знищитися, тому що це є велике природне явище, що відповідає історично, вірніше, геологічно сформованої організованості біосфери. Утворюючи ноосферу, вона всіма коріннями зв'язується із цією земною оболонкою, чого раніше в історії людства в скільки-небудь порівнянній мері не було".

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинськивй В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.