Філософсько-естетичні уроки "Одіссеї" Гомера

Категорія (предмет): Культурологія та мистецтво

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Життя і творчість Гомера: дискусії в гомерознавстві.

Розділ 2. Історизм і міфи Гомерового епосу.

Розділ 3. Філософсько-естетичні уроки «Одіссеї».

3.1. «Одіссея» — енциклопедія життя греків.

3.2. Образи героїв поеми.

3.3. «Одіссея» в світовій літературі.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Гомер, грецький поет, відповідно до дaвньої традиції, автор Іліади і Одіссеї, двох великих епопей, що відкривають історію європейської літератури.

Актуальність. В літературах Європи XX століття не слабне інтерес до «Одіссеї», як і до Гомерового епосу взагалі. Образи гомерівських героїв стали зразками того, як варто надходити, рядка з поем Гомера зробилися афоризмами, обороти увійшли в загальне вживання, ситуації знайшли символічне значення. Однак філософи, зокрема Ксенофан, Платон, обвинувачували Гомера в тім, що він прищепив грекам неправильні уявлення про богів. Поеми Гомера вважалися також скарбницею всіляких знань, навіть історичних і географічних. Цього погляду в елліністичну епоху дотримував Кратет з Малл, його заперечував Эратосфен. В Олександрії дослідження текстів Гомера породили філологію як науку про літературу (Зенодот Эфесский, Аристофан Візантійський, Аристарх Самофракійский). З перекладу Одіссеї на латинську мову почалася римська література. Іліада й Одіссея послужили моделями для римської епопеї.

Одночасно з упадком знання грецької мови Гомера перестають читати на Заході (ок. ІV в. н.е.), зате його постійно читали і коментували у Візантії. На Заході Європи Гомер знову стає популярним починаючи з часів Петрарки; перше його видання було випущено в 1488 р. Великі добутки європейської епіки створюються під впливом Гомера.

Мета: розкрити філософсько-етичні уроки поеми Гомера «Одіссея».

Методи дослідження: були застосовані елементи системного, описового, ідентифікаційного методів, а також прийоми компонентного та ідейно-естетичного аналізу твору.

Теоретичною основоюроботи є фундаментальні праці науковців із теорії та історії літератури.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її для вчителів на уроках зарубіжної літератури.

Структура роботи: робота складається з вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаних джерел (20) та має загальний обсяг 33 сторінки.

Розділ 1. Життя і творчість Гомера: дискусії в гомерознавстві

Грецька поезія, найдавніша в Європі, ще в далекій від нашого часу глибині віків дала людству дві героїчні епопеї неперевершеної краси і величі — «Іліаду» й «Одіссею». В цих поемах всі художні засоби поетичного мистецтва позначені такою майстерністю, таким глибоким знанням психології естетичного сприймання, що «Іліада» й «Одіссея» «все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком» [20, с. 38].

Обидві поеми виникли десь приблизно в VIII столітті до нашої ери, тобто майже двадцять вісім століть тому. Давня традиція донесла до нас і ім'я автора поем — Гомер. Народився він ніби в м. Смірні (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі. На Іосі і вмер.

Слово «гомер» мало декілька тлумачень, в тому числі означало «сліпий». У стародавніх греків народні співці, так звані аеди й рапсоди, були переважно сліпі.

Цим у великій мірі пояснюються труднощі у визначенні достеменних фактів біографії Гомера, автора «Іліади» й «Одіссеї», бо багато людей звалося гомерами.

З певністю сказати, коли жив він, неможливо. Одні вважали — у XII ст. до н. е., другі — в XI ст., треті — в X ст., четверті — в VII і навіть у VI ст.ст. до н. е. Та й місце життя поета важко точно встановити. В античні часи була популярна епіграма, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера. А за іншими варіантами цієї епіграми число можливих батьківщин збільшувалось до десяти. Слід додати, що в античній Греції Гомерові приписувалось багато різних творів, часом зовсім протилежних за ідейним спрямуванням, манерою письма і стилем. Все це було чималою підставою для сумнівів у тому, що поеми склав саме той Гомер, про якого тут ідеться. Ще філософ Ксенофан з Колофона (VI ст. до н. е.) і пізніше філософ-ритор Зоїл з Амфіполя, прозваний «бичем Гомера», досить енергійно заперечували історичність Гомера. Александрійські вчені елліністичної епохи Ксенон і Гелланік (III ст. до н. е.), так звані хорізояти (ділителі), вважали, що авторами «Іліади» Й «Одіссеї» були два різні поети-радсоди.

Коли в Західній Європі почали перекладати «Іліаду» й «Одіссею» на нові європейські мови й посилився там інтерес до Гомерового епосу взагалі, питання про історичність Гомера викликало велику дискусію в гомерознавстві.

В XVII ст. висловив сумнів щодо існування Гомера абат Ф. д'Обіньяк (1604-1676). У XVIII ст. Ф. А. Вольф (1759-1824) в опублікованій 1795 р. праці «Вступ до Гомера» доводив, що «Іліада» й «Одіссея» з'явились у X ст. до н. е., тобто до виникнення письма. Вони поступово складались і доповнювались, їх зміст варіювався. Усталився текст обох поем у VI ст. до н. е. спеціальною редакційною комісією, утвореною з наказу афінського тирана Пісістрата. Ця комісія, на чолі з афінським поетом Ономакрітом, встановила канонічний текст поем і записала його, — до того часу він був відомий тільки в усній передачі. На думку Вольфа, Гомер був автором лише декількох, а не всіх пісень. Вольф знаходив суперечності в їх змісті; це й мало бути свідченням того, що складали окремі пісні різні автори.

Виступ Вольфа викликав появу величезної кількості досліджень. В одних — думка Вольфа підтримувалась, в інших — заперечувалась. Прихильники Вольфа називались плюралістами, або аналітиками.

Проти плюралістів виступили: Й.-Г. Фосс (1751-1826), перекладач Гомера німецькою мовою, поети Гете і Шіллер. М. В. Гоголь, який стежив за роботою В. Жуковського над перекладом «Одіссеї» і мало не обожнював Гомера, дуже гостро реагував на виступи плюралістів, називаючи їх «дурними розумниками» [14, с. 23].

Унітаристи (Г. В. Ніч:, К. О. Мюллер), всупереч Вольфові, обстоювали думку, що автор обох поем одна людина. Ніч доводив, що письмо виникло раніше, ніж думав Вольф, що існували написи ще в X ст. до н. е., що для створення великих поем не завжди обов'язкова письменність автора. На доказ цього Ніч наводив приклад середньовічного поета Вольфрама фон Ешенбаха, який, бувши неписьменним, створив рицарський роман «Праціфаль». Суперечності в тексті поем Гомера, на гадку Ніча, ще не можуть бути переконливим аргументом проти їх єдності, адже подібна суперечність і непослідовність трапляється навіть у тих поетів, в автентичності писань яких ніхто не має сумніву.

Середню позицію зайняли прихильники теорії зерна (Г. Герман, Дж. Грот). Вони висували думку про існування первісної «Іліади», яку пізніше доповнювали інші рапсоди.

В подальшому розвиткові гомерознавства всі ці теорії мають своїх послідовників. Думки в дусі плюралізму висловлювали в своїх дослідженнях Шварц (1918), Петерсен (1920), фон дер Мюль (1952), Р. Меркельбах та інші. До числа послідовників хорізонтів, що визнавали автором «Іліади» одного поета, а автором «Одіссеї» другого, належить Т. Сінко; в цьому ж дусі написана робота А. Гейбека [14, с. 29].

Дехто з античних учених вважав, що Гомер створив «Іліаду» в молодості, а «Одіссею» в старості. Цю думку підказував різний характер зображуваних подій: війна — в «Іліаді» і мирне життя — в «Одіссеї». Войовничий запал притаманний молодості, а мир і спокій властивий старості. Подібну думку вважає слушною й гомерознавець С. Маркіш, що між поемами більше спільного, ніж різного.

Теорію унітаристів підтримали А. Северін, М. Нільсон, В. Шадевальдт, Ян Парандовський та інші.

Суперечності, які знаходять дослідники у змісті поем, не порушують їх стилю й можуть бути пояснені умовами особистої й колективної творчості в ту епоху, коли поеми створювались, а також редакторським об'єднанням пісень різного походження. Дослідник приходить до такого загального висновку: «З повним правом можна сказати, що грецький народ, взятий у своїй єдності й цільності, і є той єдиний і останній творчий індивід, який створив гомерівські поеми» [14, с. 36].

Ми вважаємо, що, хто б не був автором поем, сліди впливу народної творчості на обидві поеми настільки явні, що не треба цього й доводити.

Розділ 2. Історизм і міфи Гомерового епосу

Сумніви в історичності автора Гомерового епосу викликали сумніви в історичності Троянської війни, в існуванні самої Трої. Наприклад, зовсім недавно виступив з запереченням історичності Троянської війни американець Р. Карпентер.

У минулому столітті така думка була панівною, поки не стали відомі наслідки розкопок Генріха Шлімана (1822-1890). Не маючи спеціальної підготовки з археології, комерсант з професії, Генріх Шліман вирішив довести археологічними розкопками, що Троянська війна — не вигадка поетів. Комерсант став археологом. Шліман вів розкопки в Малій Азії, на тому місці, де могла бути Троя, у Мікенах, в Орхомені, в Тірінфі й на островах Ітака і Кріт. Археологічними даними він підтвердив існування Трої і факт Троянської війни. Його роботу продовжували Еванс і Дерпфельд. Артур-Джон Еванс (1851-1941), між іншим, знайшов у Кноссі (на Кріті) глиняні таблички з лінійними написами. Подібні таблички були знайдені також у Пілосі, Мікенах і Фівах.

Довгий час ці лінійні написи були німі. Лише 1952 року англійський вчений Майкл Вентріс знайшов спосіб прочитати частину їх. Його підтримав професор Кембріджського університету Чадуїк. На жаль, 1956 року М. Вентріс загинув при автомобільній катастрофі, не довівши до кінця свою цікаву роботу. Розкопки А. Еванса і дешифрування М. Вентрісом лінійних написів довели, що задовго до виникнення грецького письма вже існувала на землі греків велика культура. Вона ділиться на два періоди: перший — до середини XV ст. до н. е. — крітська культура, створена не грецьким населенням; другий — мікенська культура, створена греками на Пелопоннесі від середини XV до XIII ст. до н. е.

У XII ст. з півночі Балканського півострова прийшли на південь дикі племена дорян, які знищили там багату культуру. Греки змушені були тікати в гірську частину Пелопоннесу — Аркадію, на острів Кіпр і на береги Малої Азії. Від цього утворились основні діалекти грецької мови: північно-східний (ахейсько-еолінський), південний (дорійський), іонійський, що вклинився між ними зі сходу.

Ця подія відбулася після Троянської війни, яка датується приблизно 1194-1184 рр. до н. е.

Ф. Енгельс згадує про ту епоху, яку висвітлюють Гомерові поеми, як про «повний розквіт вищого ступеня варварства». Навівши цілий ряд відкрить і удосконалень у тодішній техніці, в тому числі в галузі обробки заліза та інших металів, у будівництві міст і кораблів, Ф. Енгельс все те називає спадщиною варварства, включаючи сюди й героїчну поезію: «…гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію» [4, с. 31].

Це був саме перехід від форм родового суспільства до рабовласницького. Ф. Енгельс далі про це каже докладніше: «У поемах Гомера ми знаходимо грецькі племена здебільшого уже об'єднаними в невеликі народності, всередині яких роди, фратрії і племена все ж ще цілком зберігали свою самостійність. Вони жили уже в містах, укріплених стінами; чисельність населення збільшувалась разом з ростом стад, поширенням землеробства і зародків ремесла; разом з тим зростали майнові відмінності, а з ними і аристократичний елемент всередині стародавньої, первісної демократії. Окремі дрібні народності вели безупинні війни за володіння кращими землями, а також, зрозуміло, і заради воєнної здобичі; рабство військовополонених було уяж визнаним інститутом» [4, с. 32].

Троянська війна, очевидно, й була такою міжплемінною війною колонізаційного характеру. Греки з Балканського півострова, яких поет називає то ахеями, то данаями, воювали з тими племенами, які давніше поселилися на узбережжі Малої Азії, де й була Троя. Міфологічна ж причина війни -помста Менелая та його союзників над Троєю за те, що Паріс, син троянського царя Пріама, викрав у Менелая його дружину Єлену. Досить прозаїчні інтереси войовників прикрашені в поемах численними міфами про богів, які по-своєму також беруть участь у війні, поділившись на два табори: прихильників Трої і друзів ахеїв. Про розгром Трої розповідала одна з кіклічних поем «Зруйнування Трої», яка до нас не дійшла. Потім боги, які допомагали троянцям, карають вождів ахейського війська. Тому загинули Ахілл і Агамемнон, а Одіссей десять років блукав по різних землях і нарешті за допомогою Афіни Паллади повернувся на рідну Ітаку.

Щедро збагативши свої поеми міфами, а «Одіссею» ще й чудовими казками, Гомер з більшою або меншого докладністю показує й ділову сторону ведення війни, справедливої для троянців, оскільки вони обороняють свою вітчизну, і несправедливої з боку ахеїв, бо вони нападають.

Сюди належить опис різних видів озброєння, розповідь про стратегію й тактику з обох боків. В «Іліаді» поет показав дипломатичні переговори, які ведуть Одіссей і Еант з розгніваним Ахіллом, намагаючись повернути його у військо, забути кривду, заподіяну Агамемноном, який відняв у нього полонянку Брісеїду («Іл.», IX). В обох поемах ми знаходимо цікавий опис воєнної розвідки й шпигунства в так званій «Долонії». Одіссей з Діомедом пробираються в троянський табір і зустрічають троянського розвідника Долона, направленого в табір ахеїв. Одіссей і Діомед вивідують у нього все, що їм потрібно, а потім убивають Долона, який сподівався зрадою врятувати собі життя («Іл.», X). Про цей факт згадує в «Одіссеї» Єлена, кажучи, що вона навіть впізнала Одіссея серед троянців («Од.», IV, 240-257).

У Гомеровому епосі ми зустрічаємо й зображення, так би мовити, військового десанту в табір противника. Це — історія з хитро придуманим, за порадою Афіни Паллади, величезним дерев'яним конем із воїнами всередині, ніби «подарованим» ахеями троянцям в знак миру й поставленим на Акрополі. В «Одіссеї» про це згадується декілька разів у різних піснях поеми.

В обох творах розповідається про судноплавство, яке мало велике значення в житті греків. В описі Троянської війни поет часто згадує кораблі. На березі моря, поблизу Трої, вони стоять напоготові. Корабель зображений при описі подорожі молодого Телемаха на розшуки батька («Од.», II) і далі, коли мова йде про повернення юнака на Ітаку («Од.», XV), нарешті, при оповіді про повернення Одіссея від феаків. Згаданий в «Одіссеї» й інший спосіб пересування на морі — на плотах. Пліт споруджує Одіссей за допомогою німфи Калінсо, надіючись на ньому доплисти до Ітаки («Од.», V), а потім терпить аварію («Од.», V). Опис побудови плоту й далі загибелі його, а також розповідь про спорядження корабля феаками для повернення Одіссея на Ітаку вражають реалістичними подробицями, які свідчать про обізнаність поета з цією справою. Адже греки були добрими мореплавцями, їх міфологія і вся історія їх культури пов'язана з мореплавством. Воно сприяло розселенцю греків на нових землях, відкривало перед ними нові світи. Це особливо підкреслено в «Одіссеї». Одіссей зазнав багато лиха на морі, та він не переставав цікавитися всім тим, що чув і бачив. Про це він дотепно й цікаво розповідає на учті, влаштованій на його честь Алкіноєм.

Розділ 3. Філософсько-естетичні уроки «Одіссеї»

3.1. «Одіссея» — енциклопедія життя греків

Гомерові поеми — справжня енциклопедія життя греків епохи переходу від варварства до цивілізації. В «Іліаді» всебічно висвітлюється все те, що мало зв'язок з війною, а в «Одіссеї» автор звертає увагу слухачів і читачів своєї поеми на картини мирного життя, знайомить з реальними й фантастичними землями, в яких побував Одіссей. Часом фантастичні картини тісно переплітаються з реальними, як, наприклад, перебування Одіссея в країні кіклопів («Од.», IX).

Одіссей багато зазнав страждань уже після війни за ті довгі десять років блукання. Але він не впадав у розпач, а цікавився різними новими землями. Цю деталь не забув згадати й Данте, змалювавши Одіссея серед грішників восьмого кола пекла. Цю прикметну рису поеми помітив і Й. Г. Гердер, коли писав: «Завдяки Уліссові ми побачимо картину західного світу в усіх його краєвидах, а на ній — зображення різних форм громадського життя і сцен домашнього побуту» [10, с. 40].

Чудесна міфологія, яка «становила не тільки арсенал грецького мистецтва, але і його грунт», займає чільне місце в обох поемах, особливо в «Одіссеї». Але поет не поривав зв'язку з дійсністю. Йому властиве було почуття дійсності, притаманне кожному великому поетові.

Це почуття дійсності підказало йому змалювати рабство, яке в часи створення поем стало вже звичайним явищем. Гомер частково доказав різні шляхи перетворення вільних людей на рабів. Наприклад, батько Одіссея Лаерт купив собі як рабиню Евріклею, яка була ще зовсім підлітком, купив, «…двадцять за неї волів заплативши». Досить до-діловому сказано. Та ще й додано:

Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину.

(«Од.», 1, 43)

Це значить, що Лаерт в особі Евріклеї купив собі робітницю й наложницю, але побоювався ревнощів дружини. Іншим шляхом потрапив у рабство «божественний свинопас» Евмей. Він розповідає, як його, сина володаря двох міст, обманним способом викрали фінікійці і продали в рабство Лаертові («Од.», XV, 402-483). Його оповідь — ціла пригодницька повість.

Правда, це — раби, які займають у домі і в господарстві Одіссея високе становище в порівнянні з іншими. Тому вони й вірно служать господареві та його родині. Інші ж раби далеко не всі вірні. Є серед них недбайливі. Є й такі, що зраджують родину господаря в час вакханалії женихів Пенелопи. Їх пізніше дуже жорстоко покарано. Поет схвалює рабство. Та він і схильний виправдати недбальство рабів:

Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний

У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він.

(«Од.», XVII, 322-328)

Гомерові поеми виникли в епоху переходу від родового суспільства до рабовласницької демократії, класичний зразок якої ми бачимо в грецьких полісах.

Поруч з картинами рабовласництва в «Одіссеї» досить чітко, як і в «Іліаді», зображені елементи так званої воєнної демократії, яка не виключає влади базилевса. Слово «базилевс» звичайно перекладають словами «цар», «король». Але такого значення це слово набуло в епоху Візантійської імперії, в часи ж, зображені Гомером, базилевси мали функції вождів племен, старшин родів, жерців і суддів. Повнотою влади вони користувалися в часи війни. Базилевси радилися з радою старшин і з народними зборами. Це так звана воєнна демократія. В «Одіссеї» (VIII, 16-45) ми й бачимо такий приклад, коли у феаків обмірковувалися питання про допомогу Одіссеєві повернутись додому.

В тій же поемі ми знову зустрічаємося з картинами народних зборів, скликаних прихильниками і членами родин убитих женихів Пенелопи. Відбувається палка дискусія, що переходить у бійку, між двома таборами, на які поділились учасники народних зборів. Мирить ворогуючі сторони богиня Афіна Паллада, порадниця Одіссея та його родини, прибравши образ Ментора («Од.», XXIV, 531-548).

В «Одіссеї» ми знаходимо натяки на те, що в ті часи, коли поема виникла, відбувався перехід від матріархату до патріархату. Наприклад, у феаків фактично править не Алкіной, а його дружина Арета. Одіссей просить Арету, а не Алкіноя допомогти йому повернутися на батьківщину («Од.», VII). А в домі Одіссея Пенелопа вже такої ролі не відіграє. Господарем дому стає Телемах, син Одіссея. Він досить твердо, навіть нечемно каже матері, щоб вона не втручалась у справу чоловіків:

Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи –

Кросен своїх, веретен — та доглянь, щоб служниці у домі

Всі працювали як слід. А розмови про лук — чоловіча

Справа, найбільше ж — моя, бо я лише в домі господар!

(«Од.», XXI, 350-353)

Останні слова не потребують коментарів: влада в домі перейшла до повнолітнього сина Пенелопи, який заступає відсутнього батька.

Чимале місце в «Одіссеї» займає розповідь поета про різні види господарства й ремесла. З цього погляду цікавий опис садів Алкіноя («Од.», VII, 114-118), згадка про сад Одіссея («Од.», XXIII, 139), про тваринництво в господарстві Алкіноя, де є велика рогата худоба, вівці й свині («Од.», VIII, 59-60). З оповіді Одіссея на учті в Алкіноя постає вівчарське господарство кіклопа Поліфема. У самого Одіссея солідиа, мовлячи по-сучасному, тваринницька ферма, продукцію якої споживали нахабні женихи Пенелопи («Од.», XIV і далі).

Устами Одіссея поет ніби хотів викликати у своїх читачів своєрідний колонізаційний інтерес до фантастичної країни кіклопів. Там великі багатства дає сама природа навіть без праці людини. Кіклопи не орють, не сіють, не садять, а збирають ячмінь, пшеницю, виноград («Од.», IX, 107-111). На острові кіклопів Одіссей бачив родючі землі, незаймані ліси, де є безліч кіз і нема ні мисливців, ні пастухів. Перед ним поставали гарні пристані для кораблів («Од.», IX, 136-139). Така оповідь могла заохотити слухачів до завоювання таких земель. Правда, страшнувато зіткнутися з кіклопами, важко їх перемогти. Ну що ж, можна ризикнути! Адже Одіссеєві пощастило хитрощами й винахідливістю перемогти навіть найстрашнішого з них — Поліфема.

В обох поемах, особливо в «Одіссеї», знаходимо згадки про різні ремесла, зокрема про ткацтво. Дружина Алкіноя Арета «пряжу сукає пурпурну» («Од.», VI, 306-307), звичайно, разом з рабинями. Цю ж роботу виконують рабині Пенелопи з її участю («Од.», XXI, 350-354). Мовиться про ковальство й золотарство («Од.», III, 432-435); не обійдено мулярську, каменярську й колісницьку роботи. Греки ще в XII ст. до н. е. знали залізо. Про це згадується декілька разів («Од.», VII, 87; XII, 280; XXI, 81).

Всі ці факти свідчать про реалістичні тенденції поеми. Але вони так переплітаються з елементами міфології і з казками, що вся «Одіссея» перетворюється в чудову казку, яка дуже імпонує добі дитинства людства, як називав гомерівську Грецію К. Маркс.

Цією казкою захоплювались діячі культури різних епох і народів. Серед них — Й. Гердер, М. Гоголь, Л. Толстой і багато інших.

3.2. Образи героїв поеми

«Одіссея» — не тільки казка, а й захоплюючий, різнобарвний, цікавий пригодницький роман, якщо можна вжити цей термін для найдавнішого в Європі героїчного епосу. Впадає в око сама композиція поеми. Що б там не казали плюралісти про порушення єдності сюжету поеми чи унітаристи, навпаки, про єдність сюжету та винахідливість автора в композиції «Одіссеї», але в ній виразно виступають дві пригодницькі сюжетні лінії: «Телемахія» (І-IV, XV) і «Одіссея» (V-XXIV). У XV пісні обидві лінії зливаються в одну: Одіссей і Телемах прибули додому і діють спільно.

Крім цих двох великих частин, присвячених пригодам центральних персонажів поеми, в ній ми знаходимо ще ряд пригодницьких сюжетів, так би мовити, в додаток усій «Одіссеї». До них належать такі пригодницькі історії:

1) вигадані пригоди Одіссея, що їх він розповідає богині Афні, яка, до речі, тут же й піймала його на брехні (XIII, 256-286);

2) Одіссеїв виклад вигаданої версії своєї біографії свинопасові Евмею, причім Евмей також не вірить цьому (XIV, 192-359, 361-389);

3) розповідь «божественного свинопаса» Евмея про його перетворення в раба (XV, 402-484);

4) новий варіант Одіссеєвої оповіді про його пригоди Антіноєві — одному з женихів Пєнелопи (XVII, 415-444);

5) дві різні розповіді Одіссея при зустрічі з Пенелопою про його минуле життя (XIX, 165-202, 270-307).

Всі ці епізоди мають характер вставних новел, що пізніше увійшло в звичай в літературі.

Гомерові герої — ідеал для звичайних людей. Мудрість Одіссея, його дипломатичний талант, який, щоправда, часом нагадує крутійство, поєднуються у нього з мужністю, великого фізичною силою, спритністю, вправністю в бою, надзвичайною силою волі, стійкістю та витриманістю. Все це допомогло йому вийти переможцем з біди, яка нависла над ним і його домом. Він діє обмірковано й обережно, не признаючись навіть найвірнішим людям, коли готує криваву розправу над женихами. У всіх своїх пригодах, щасливих і нещасливих, Одіссей — патріот. І син Одіссея, Телемах, змальований в поемі подібним до батька. Спочатку він ще мало має життєвого досвіду, покладається на старших, але в рішучий момент, коли настав час боротися не на життя, а на смерть, він діє з такою ж мужністю, вправністю, стійкістю в бою з ворогами, як і його батько.

Не померкне ніколи зворушлива постать Пенелопи — один з найчудовіших образів жінки в усій світовій літературі. Це образ вірної, незрадливої дружини, мудрої господині, доброї матері й наставниці єдиного улюбленого сина. Пенелопа в своїй поведінці керується більше розумом, аніж почуттями. Тому поет і називає її розумною.

Наприклад, дізнавшись, що той нужденний жебрак, котрий прибув у її дім, — Одіссей, якого вона чекала двадцять років, вона на радощах не кидається відразу в обійми, а перевіряє, піддає цю людину іспитові: адже вона не впізнала чоловіка, бо двадцять років страждань, спричинених війною та довгими блуканнями героя, змінили його зовнішність. Упевнившись, що перед нею її коханий чоловік, вона втішається щастям, про яке мріяла півжиття. Одіссей і Пенелопа обоє виявляють велику силу волі й витривалість.

Вражає нас дивний образ Навсікаї. Її чарівна краса подібна до світанкової зорі, «божественної Еос», яку часто згадує поет. Він показав її в праці (вона приїхала до моря прати білизну) і в розвагах — у грі в м'яча (VI, 100-117). Пробудившись, захоплений Одіссей звернувся до неї з словами:

Хто ти — богиня чи смертна, — тебе на колінах благаю!

(VI, 149)

Поет наділяє своїх героїв і героїнь епічно-монументальними рисами, що вирізняє їх серед інших людей. Проте він не забуває принагідне сказати: ніщо людське їм не чуже. Вони більше за все люблять життя, хоч і вмирають без вагання, якщо в цьому є доконечна потреба. Цю любов до життя красномовно висловлює тінь Ахілла в розмові з Одіссеєм в Аїді, Одіссей привітав Ахілла як героя, рівного богам, і висловив певність, що й після смерті той володарює над мертвими, як живий над живими. Ахілл відповів йому сумно, з явним докором:

Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.

(«Од,», XI, 488-491)

Гомер оспівує й прославляє життя, піднесено малює його торжество. Навіть там, де, здавалось би, панує смерть, — наприклад, у сцені збройної сутички Одіссея й Телемаха з женихами (XXII) і в сцені колотнечі на площі перед домом Одіссея (XXIV) — закінчення піднесено-оптимістичне: у першій — члени родини й слуги обіймають Одіссея, який відновив зневажену справедливість і честь своєї родини; у другій — Афіна Паллада закликає припинити всім осоружну бійку і відновлює мир.

В зображенні персонажів своєї епопеї Гомер уникає опису їх душевного стану, хоч і чудово розуміє почуття, яких вони зазнають, а підводить читача й слухача до того, щоб вони самостійно дійшли певного висновку. Гомер у таких випадках з епічного поета перетворюється ніби в драматурга: стає осторонь, надавши слово своїм героям. Розмови ж героїв нагадують то діалоги в драматургії, то промови риторів, їх так багато, що вони становлять більшу частину всієї поеми. (В такій же мірі це стосується й «Іліади»). Не без підстав усталилась думка про дуже давне походження ораторського мистецтва у греків. Воно знайшло своє відображення в епопеях Гомера ще десь у VIII ст. до н. е., коли рабовласницька цивілізація в Греції щойно починалась, а чотирма століттями пізніше високо піднеслось в особі Демосфена напередодні кінця класичної рабовласницької демократії й незалежності грецьких полісів.

Особливість драматизму «Одіссеї» — в умінні поета яскраво показати психологічні переживання персонажів. Взяти хоча б сцену зустрічі Одіссея з батьком Лаертом (XXIV, 226-382) або сцену зустрічі героя з Аргосом, його вірним старезним псом.

Гомерові поеми — найвище досягнення стародавньої грецької літератури й культури взагалі. В них — першооснова літературної мови греків, основа всієї грецької поезії, основа грецької філософії й науки в найширшому розумінні цього слова.

3.3. «Одіссея» в світовій літературі

Гомерівський героїчний епос залишив глибокий слід у дальшому розвитку грецької літератури, потім римської, а ще пізніше — літератури різних європейських народів.

Коли К. Маркс називав античну міфологію «арсеналом» і «грунтом» грецького мистецтва і, очевидно, також літератури, то гомерівський епос, так багато насичений міфами, моше служити найкращим зразком цього. Тому він і сам став джерелом сюжетів для багатьох поетичних творів і зразком віршованої форми. Зокрема, гомерівський гекзаметр набув значення канонічного розміру для віршованого героїчного епосу й епічної поезії взагалі. Виниклі пізніше кіклічні поеми розвивали й доповнювали зміст «Іліади» й «Одіссеї». Поема «Повернення», текст якої до нашого часу не дійшов, була складена з таким розрахунком, щоб, так би мовити, «пришити» початок до «Одіссеї», заповнити розрив у часі між дією «Іліади» й «Одіссеї». У «Поверненні» розповідалось про різні нещастя, що трапилися з ахейськими героями, як кара за зруйнування Трої, кара з боку тих богів, які були на боці троянців, йшлося про вбивство Агамемнона й Кассандри Клітемне строю й Егістом, про помсту Ореста за смерть Агамемнона, про повернення в Спарту її царя Мепелая з віднятою у троянців Єленою саме в той день, коли загинули Клітемнестра й Егіст від рук Ореста — месника за смерть батька. Автор поеми міг деякі епізоди запозичити з «Одіссеї». До таких запозичень, наприклад, можна віднести оповідь про перебування Одіссея в Аїді і про його зустріч там з Ахіллом, Агамемноном та іншими учасниками Троянської війни.

Доповненням до «Одіссеї» була також епічна поема «Телегонія», яка розвивала міф про перебування Одіссея на острові Ееї і про любовний зв'язок його з німфою Кіркеєю. Від цієї німфи в Одіссея, як виявляється, був син Телегон, який шукав батька подібно до того, як шукав Одіссея Телемах. Телегон прибуває на Ітаку з військом, вступає в бій з Одіссеєм, не знаючи, що то його батько, і вбиває його.

Дидактичні поеми Гесіода «Роботи і дні» і «Теогонія» (кінець VIII — поч. VII ст. до н. е.) тематикою своєю різняться від Гомерових поем, але їх автор перейняв у Гомера його гекзаметр і іонійський діалект, хоч Гесіод був беотієць.

Гомерівський героїчний епос викликав появу пародії на «Іліаду» — «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей» — кінець VI — поч. V ст. до н. е.). Вона була спрямована проти культу героїчного епосу й евпатридів, які його підтримували. Автор цієї поеми, як і належить пародистові, використав для неї гекзаметр — розмір Гомеровжх поем. За високу художню якість «Батрахоміомахію» приписували Гомерові.

Лірик Теогнід з Мегар (VI ст. до н. е.) в одному з своїх творів згадує сходження Одіссея в Аїд, його повернення на острів Ітаку й розправу з женихами Пенелопи. Ремінісценції з Гомерових поем, зокрема, з «Одіссеї», ми знаходимо у Піндара в «Істмійських одах» (зустріч Одіссея з Еантом в Аїді).

Нам здається мало переконливим сумнів проф. О. Ф. Лосева в тому, що Піндар мав на увазі саме гомерівські джерела. Коли по Гомерова «Одіссея» була джерелом натхнення Піндара, то який інший твір? Відповіді на це ми не одержимо.

В «Одіссеї» ми знаходимо елементи сюжетів трагедій Есхіла, Софокла і Евріпіда (V ст. до н. е.). Елементи сюжету трилогії «Орестея» ми знаходимо в різних піснях «Одіссеї». У І пісні (26-47 рядки) ми з розмови богів довідуємося про вбивство Егіста Орестом. Далі в тій же пісні (298-300 рядки) Афіна славить помсту Ореста над Егістом за вбивство батька. У III пісні (193-199 рядки) згадується про вбивство Агамемнона Егістом. В тій же пісні «Одіссеї» (248-310 рядки) Нестор на прохання Телемаха розповідає про подробиці вбивства Агамемнона. В IV пісні (90-92 рядки) Менелай на весіллі своїх дочки й сина в розмові з Телемахом і Пісістратом, сином Нестора, знову коротко згадує про вбивство Агамемнона. Далі в тій же IV пісні (524-537 рядки), розповідаючи про свою перемогу над Протеєм, Менелай згадує вже деякі подробиці цього вбивства, про які сказав йому Протей: Егіст підстеріг повернення Агамемнона з Трої, зустрів його урочисто і «вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають».

В XI пісні «Одіссеї» (405-434 рядки) про свою сумну долю розповідає Одіссеєві в Аїді сам Агамемнон. Тут згадано й про Кассандру як жертву ревнивої Клітемнестри.

Нарешті, в XXIV пісні (19-97 рядки) поет описує появу в Аїді душ убитих Одіссеєм женихів Пенелопи, приведених туди Гермесом. Там їх зустрічають Агамемнон і Ахілл, який також уже встиг потрапити в похмурий Аїд. Агамемнон згадує свою смерть і заздрить Ахіллові й іншим героям, які загинули зі славою, йому ж судилося загинути безславно у власному домі:

З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини.

Таким чином, у цих уривках «Одіссеї» згадано події, які становлять основні лінії сюжету двох частин трилогії «Орестея» — «Агамемнон» і «Хоефори».

Таке часте повторювання розповіді про долю Агамемнона не було випадковим у Гомера. Ці події хвилювали його. Тому Есхіл вважав за свій обов'язок написати трилогію, доповнивши сюжет дальшою історією Ореста. Есхілові, як відомо, приписують слова, що його трагедії — це «крихти від великих бенкетів Гомера».

Ми й тут дозволимо собі висловити сумнів щодо переконливості думки О. Ф. Лосева, ніби Есхіл взяв сюжет «Орестеї» не з гомерівських джерел.

В «Одіссеї» ми знаходимо елементи основної лінії сюжету трагедії «Едіп-цар» Софокла (V ст. до н.е.). Одіссей, перебуваючи в гостях у феаків, розповідає, що в Аїді він бачив «матір Едіпову там Епікасту», яка «за дружину рідному синові стала» («Од.», XI, 271-273).

Тут наводиться інше ім'я, ніж у Софокла, який називає свою героїню Йокастою. В цій же короткій розповіді йдеться про вбивство Едіпом батька і його пізніше владарювання в Фівах. Нарешті, згадано, що Йокаста (Епікаста) загинула, «в петлі на високій повісившись крокві з горя тяжкого…» («Од.», XI, 271-280).

В XI пісні поеми (543-564 рядки) ми знаходимо контури сюжету трагедії Софокла «Еант» (розмова Одіссея з Еантом в Аїді про те, як Одіссей відняв у нього зброю Ахілла, що стало причиною самогубства Еанта).

Безумовно, з «Одіссеї» запозичено сюжет трагедії Софокла «Навсікая, або Прачки», від якої до нас дійшли тільки уривки. Афіней свідчить, що Софокл побудував сюжет «Навсікаї» за мотивами VI пісні «Одіссеї», де йде мова про першу зустріч Одіссея з Навсікаєю.

Евріпід (V ст. до н. е.) використав для драми «Кіклоп» епізод з IX пісні поеми, щоправда, зробивши центральною фігурою не Одіссея, а Поліфема. Крім того, Евріпід уточнив місце дії драми: замість фантастичної країни кіклопів зобразив Сіцілію.

Комедіограф Арістофан (кінець V — початок IV ст. до н. є.) запозичив з «Одіссеї» деякі мотиви комедії «Оси»: Одіссей, за Гомером, сховався від осліпленого Поліфема під черевом барана і назвав себе Ніхто, коли Поліфем запитав, хто він. Те ж саме приблизно бачимо і в «Осах», з тією тільки різницею, що персонаж Арістофана Клеонослав ховається під черевом осла.

Грецький історик Геродот (V ст. до н. е.), який вважав Гомера історичною особою і визнавав історичними також героїв Гомерового епосу, користується цитатами з «Іліади» і згадує епізод з «Одіссеї» — розповідь Менелая про те, що Єлепа привезла з Єгипту «зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже» («Од.», IV, 227- 232), а також дальші слова Менелая про затримку його в Єгипті через те, що він не приніс жертви богам («Од.», IV, 351-369).

Другий історик Фукідід згадує плавбу Одіссея повз Харібду, описану в XII пісні Гомерової поеми.

Аполлоній Родоський, поет елліністичної епохи (III ст. до н. е.), в своїй епічній поемі «Аргонавтика», безперечно, використав утрачену для нашого часу героїчну поему про похід аргонавтів по золоте руно, але для нього була зразком також і «Одіссея». Однак Аполлоній відходить від Гомера в характеристиці героїв. У нього вони змальовані в розвиткові, тоді як у Гомера герої статичні й вірні собі. Традиційний гекзаметр поеми і схема її сюжету з численними пригодами — явне наслідування «Одіссеї». Виїзд Медеї на побачення з Ясоном — це відгомін VI пісні Гомерової поеми, паралель до зустрічі Одіссея з Навсікаєю. Аполлоній переймав від Гомера й складні епітети.

Теокріт (III ст. до н. е.) в деяких своїх ідиліях, зобразивши кіклопа Поліфема закоханим у Галатею, використав образ Поліфема з IX пісні «Одіссеї».

В одній із своїх моралій під назвою «Грідл» Плутарх (46-127 рр. н. е.), відштовхуючись від Гомєра, розповідає, як грек Грілл, один із супутників Одіссея, перетворений Кіркеєю в свиню, доводив Одіссеєві, що тварини мають моральну перевагу над людьми.

Композиційне нагадує «Одіссею» любовний роман Геліодора (III ст. н. е.) «Ефіопіка». Між іншим, автор розвиває в ній думку про єгипетське походження Гомора.

В римській літературі Гомер був відомий ще в III ст. до н. е. Ініціатором популяризації Гомера був Лівій Андронік, родом грек, перекладач «Одіссеї» на латинську мову. Грецькі імена богів Лівій Андронік замінив римськими.

Грецький героїчний епос був взірцем для Квінта Еянія (III ст. до н. е.), автора написаної дактилічним гекзаметром поеми «Аннали» (на жаль, збереглося від неї всього 600 рядків).

«Енеїда» Вергілія (І ст. до н. е.) також створювалась за зразком Гомерового епосу: перші шість книг поеми композиційне нагадують «Одіссею», наступні шість книг — «Іліаду». Опис бурі в час плавби Енея з його супутниками і відвідини Енеєм царства тіней запозичені Вергілієм з «Одіссеї» (X-XI). В «Енеїді» (II книга) Еней докладно розповів цариці Дідоні про загибель Трої і про підступні хитрощі з так званим троянським конем, які вирішили долю битви. Вергілій у цім епізоді використав кіклічну поему «Зруйнування Іліона», яка до нашого часу не дійшла. Вона хронологічно повинна була доповнювати «Іліаду» й бути середньою ланкою між «Іліадою» та «Одіссеєю».

В «Одіссеї» ми знаходимо декілька згадок про троянського коня. Так, зокрема, в IV пісні (272-289 рядки) про це розповідає Менелай; у VIII пісні на учті в домі царя Алкіноя сам Одіссей наказує аедові Демодоку:

Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом

Під Іліоном коня дерев'яного постать зробили,

Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,

Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.

(VIII, 4.92-495)

Гомеровому епосові, зокрема «Одіссеї», присвятив частину своїх «Героїнь» Овідій (І ст. до н. е.). Поема «Героїні» починається листом Пенелопи до Одіссея. Далі ми знаходимо листи Брісеїди до Ахілла, Паріса до Єлени та Єлени до Паріса. Овідій, майстер елегії, дає цікаву психологічну характеристику згаданих персонажів Гомерових поем.

У «Метаморфозах» того ж поета (кн. XIII) знаходимо мотив, занозичений з VI і IX ідилій Теокріта, де розповідалося про кохання кіклопа Поліфема до німфи Галатеї. Цей міф починає свій родовід від IX пісні «Одіссеї».

Пізніший римський поет Марк Анней Лукан (І ст. н. е.) продовжує традиції Гомера в героїчній поемі «Фарсалія», написаній гекзаметром, витриманій в дусі Гомерових поем з погляду композиції і жанру.

У середньовіччі інтерес до Гомера знайшов свій вияв у двох підроблених латинських хроніках, перекладених з грецької мови, — в «Щоденнику Троянської війни» (IV ст.), автором якого вважали грека Діктіса, та в «Історії загибелі Трої» (VI ст,), написаній нібито фрігійцем (тобто троянцем) Даретом.

Гомерових поем у середньовіччі не знали. Натомість були поширені різні легенди, які відповідали духові середньовіччя, а не античності. Саме такими й були ці хроніки.

Дайте, можливо, знав їх, коли працював над «Божественною комедією», а «Енеїду» Вергілія знав напевно й пам'ятав оповідання Енея з II книги поеми про дерев'яного коня, вигаданого для того, щоб можна було швидше оволодіти Троєю. Суворий противник лукавства, хитрощів і підступності в громадських і політичних справах. Данте помістив Одіссея й Діомеда у восьме коло пекла саме за те, що «вони конем завоювали Трою» («Пекло», XXVI, 58-60, перекл. П. Карманського і М. Рильського). Далі виступає сам Одіссей і розповідає про пригоди після перебування в німфи Кіркеї. Його «життя людське манило», тому він поплив до берегів Іспанії, Марокко, досяг Геркулесових стовпів (тобто Гібралтару), але буря розбила корабель, і він та його друзі загинули: «І море нас навіки проковтнуло» («Пекло», XXVI, 142).

В часи середньовіччя легенди про Трою подекуди служили сюжетами літературних творів різних жанрів. Сюди можна віднести світську містерію французькою мовою «Зруйнування великої Трої» (1450) невідомого автора, прозовий роман Жана Лемера (1473-1525) «Прославлення Галлії й дивовижна доля Трої», що був явним наслідуванням Діктіса й Дарета. Цікаво, що Лемер виводить плем'я французів від імені Франка, сина Гектора, — паралель до ідеї Вергілія, який виводить родовід родини Юліїв від сина Енеєвого Юла.

Лемера продовжив П'єр Ронсар своєю «Франсіаною» (1572).

Пародійні поеми французьких поетів XVII ст. «Суд Паріса» Шарля д'Ассусі і «Троянські стіни, або Про походження Оурлеска» Шарля Перро, відомого автора казок, були відгомоном Гомерової теми. Щоправда, вони не мали такої слави, як бурлескна поема П. Скаррона «Переодягнений Вергілій» (1648-1652) — блискуча пародія на «Енеїду» Вергілія.

Особливо помітною у французькій літературі на порозі доби просвітительства була поява дидактичного роману Фенелона «Пригоди Телемака» (1699). Автор книги поставив собі за мету критику французького «освіченого» абсолютизму в його «класичній» формі — королювання Луї XIV. Ментор (Афіна Паллада) виступає в ролі вихователя молодого сина Одіссеєвого. На прикладі історії крітського царя Ідоменея, прогнаного народом за його тиранічні нахили і цим самим перевихованого, Фенелон пропонує ідеї реформ і викладає навіть свій проект. «Пригоди Телемака» швидко здобули собі популярність за межамп Франції. В Росії в XVIII ст. з'явився віршований, правда, незграбний переклад роману, зроблений В. Тредіаковським, під назвою «Телемахіда» [13. с. 17].

В першій половині XVIII ст. французький письменник Маріво пише пародійні поеми «Переодягнений Гомер» (1716) та «Переодягнений Телемак» (1736) з явною метою висміяти епігонів французького класицизму.

В Англії з тими ж намірами якийсь анонім (1720) опублікував бурлескну переробку обох Гомерових поем «Гомер навиворіт», яка викликала у читачів XVIII й першої половини XIX ст.ст. чималий інтерес. Нею цікавився Байрон, шанувальник грецької культури.

Для Й. Гете (1749-1832), який створив певний культ античності, її поезії, філософії та славної історії, Гомер був своєрідним божеством. Це видно з його раннього роману «Страждання молодого Вертера» (1774), герой якого читає «Одіссею» й мислить її образами. У пізнішій «Подорожі в Італію» (1787), перебуваючи якось на Сіцілії, Гете під впливом навколишньої природи, яка відповідала Гомеровим часам, обмірковував план «Навсікаї» -драматичної концентрації «Одіссеї». Поет хотів зобразити любов Навсікаї до Одіссея, на що виразно натякає Гомер. Пізніше поет віддав данину Гомерові своїм гекзаметром в ідилії «Герман і Доротея» (1797) та III дією другої частини «Фауста» — «Елена» (1824) [4, с. 65].

У минулому столітті Гомерова «Одіссея» дала натхнення й українському письменникові П. Кулішеві. Гостюючи 1844 року в м. Ходоркові в польського етнографа К. Свідзінського, П. Куліш прочитав шосту пісню «Одіссеї», можливо, в польському перекладі Л. Семенського, і під враженням від прочитаного написав ідилію «Орися» (була надрукована 1857 р. в «Записках о Южной Руси» П. Куліша, а окремим виданням вийшла 1881 р. в Петербурзі і 1882 р. в Києві).

«Орися» — наслідування окремих сюжетних ліній шостої пісні поеми з українізацією сюжету, відповідно до смаків українських хуторян. В «Одіссеї» Навсікая, на пораду Афіни, приїхала з дівчатами прати білизну до моря й зустріла там Одіссея. Героїня ж Кулішевої «Орисі», на пораду померлої матері, яка їй приснилась, поїхала прати білизну па берег річки Трубайла. На казково-романтичній Туровій кручі вона зустрічається з молодим осауленком, який потім одружується з нею. П. Куліш милується хуторянською ідилією, романтизуючи побут української козацької старшини.

Гомерівські теми знайшли відгук і в чеського поета кінця XIX — поч. XX ст. Ярослава Врхліцького. Врхліцький присвятив «Одіссеї» свій сонет «Одіссей», такої ж назви вірш, написаний чотирирядковою строфою, а також поезію «Антична ремінісценція». У віршах Врхліцького підкреслюється мотив батьківщини: гомерівський герой навіть, здавалося б, у безнадійному становищі не перестає мріяти про повернення на Ітаку, хоч йому й сподобався спів сирен і запала в серце Навсікая.

Висновки

«Одіссея» — не тільки казка, а й захоплюючий, різнобарвний, цікавий пригодницький роман, якщо можна вжити цей термін для найдавнішого в Європі героїчного епосу.

У плані змісту епоси Гомера укладають у собі безліч мотивів, сюжетних ліній, міфів, почерпнутих у ранній поезії. У Гомера можна почути відклики мінойскої культури і навіть простежити зв'язок з хетською міфологією. Однак основним джерелом епічного матеріалу став для нього мікенский період.

О. Ф. Лосев у монографії, присвяченій творчості Гомера, давши огляд праць різних учених у так званому гомерівському питанні, цілком слушно вважає, що найголовніше для нас — художня єдність епосу. Суперечності, які знаходять дослідники у змісті поем, не порушують їх стилю й можуть бути пояснені умовами особистої й колективної творчості в ту епоху, коли поеми створювались, а також редакторським об'єднанням пісень різного походження. Дослідник приходить до такого загального висновку: «З повним правом можна сказати, що грецький народ, взятий у своїй єдності й цільності, і є той єдиний і останній творчий індивід, який створив гомерівські поеми».

В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші моменти людського буття, усе багатство дійсності, у якій живе людина. Важливим елементом цієї дійсності є боги; вони постійно присутні у світі людей, впливають на їхні вчинки і долі. Хоча вони і безсмертні, але своїм поводженням і переживаннями нагадують людей, а уподібнення це піднімає і як би освячує усе, що властиво людині.

Гуманізація міфів є відмітною рисою епопей Гомера: він підкреслює важливість переживань окремої людини, збуджує співчуття до страждання і слабості, будить повагу до праці, не приймає жорстокості і мстивості; звеличує життя і драматизує смерть (прославляючи, однак, її віддачу за вітчизну).

В літературах Європи XX століття не слабне інтерес до «Одіссеї», як і до Гомерового епосу взагалі. Способи ж літературного опрацювання бувають найрізноманітніші. Так, наприклад, англійський письменник Джеймс Джойс, ірландець з походження, опублікував у Парижі 1922 року роман «Улісс» — своєрідну декадентсько-фрейдистську «Одіссею», повну ідейних суперечностей.

Англійський письменник Річард Олдінгтон, представник «загубленого покоління», учасник першої світової війни, в романі «Всі люди — вороги» (1934) змальовує коханців — німкеню з Відня Катаріну і англійця Тоні Кларендона — на острові Еея, де ніби жила німфа Кіркея, героїня «Одіссеї». На заваді їх щастю стала війна.

Польський пост С. Виспянський намислив написати трилогію на сюжет «Одіссеї», взявши для цього зміст VI, VII, VIII і XIII пісень поеми. Але встиг створити лише трагедію на три дії «Повернення Одіссея» (1907), як видно, за мотивами «Троянської війни» Діктіса Крітського. У трагедії виступає син Одіссея і Кіркеї — Телегон, який волею долі мав убити батька. Виспянський пов'язав цей сюжет із сюжетом трагедії «Едіп-цар» Софокла.

Інший польський доет Юдіан Тувім у вірші «Одіссеї» розповідає про момент повороту Одіссея на Ітаку.

Німецький письменник Л. Фєйхтвангер в основу оповідання «Одіссей і свині, або Незадоволення культурою» поклав епізод з X пісні про перетворення німфою Кіркесю супутників Одіссея в свиней.

В українській поезії радянської епохи «Одіссея» давала образи й мотиви Миколі Зерову (1890-1941). Він присвятив цій темі сонети «Лотофаги», «Лестригони», «Дим рідної країни», «Телемах у Спарті», «Навсікая».

Можна знайти ремінісценції з Гомера і в М. Рильського, взяти хоча б його вірш «Як Одіссей, утомлений блуканням…».

Ми, звичайно, далеко не вичерпали переліку образів і мотивів, запозичених з Гомера і, зокрема, з його «Одіссеї» літературними діячами різних епох і народів.

Список використаних джерел

1. Александра М.Гуманістичний зміст поем Гомера "Іліада" та "Одіссея" // Історія в школі. — 2004. — № 10. — С. 38-39

2. Аносова Е. Откупори рецении бутылку и перечти Гомера "Одиссею" // Иностранец. — 2002. — 16 июля. — С. 16-17

3. Антична література. Греція. Рим: Хрестоматія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 864 с.

4. Антична література: Навчальний посібник. — К. : Либідь, 2005. — 486, с.

5. Был ли Гомер поэтом или моралистом. //Исторический вестник. — 1993. — № 7. — С. 340 – 348

6. Ганич Н.Гомер. "Іліада", "Одіссея", Варгілій "Енеїда" // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2000. — № 6. — С. 16-23

7. Гарачук П. Гомер — давньоукраїнський поет // Культура і життя. — 2006. — 22 лютого. — С. 7

8. Гомер. Одіссея: Поема: (Фрагменти) // Всесвіт. — 2001. — № 9-10 . — С. 196-207

9. Гомерова "Одіссея": збірка. — К. : Веселка, 2005. — 148, с.

10. Золотухин А. И. Гомер. Имманентная библиография: — Николаев: Атолл, 2001. — 83, с.

11. Куцевич К. Мандри і повернення хитромудрого елліна. Матеріали до проведення уроків з вивчення "Одіссеї" Гомера. 9 клас // Зарубіжна література в школах України. — 2007. — № 9. — С. 24-25

12. Куцевол О. "Золоті зерна мудрості, невгасимий вогонь духовності" : Система уроків з вивчення поем Гомера "Іліада" й "Одіссея" // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2000. — № 8. — С. 6-20

13. Лакарр'є Жак. Одіссеєві чарівні мандри: Свіжий погляд сучасного поета на сенс подорожі героїв Гомерової епічної поеми // Кур'єр ЮНЕСКО. — 1998. — № 2. — С. 16-19

14. Лосев А. Ф.Гомер: біографія окремої особи: Соратник : ЖЗЛ, 1996. — 398, с.

15. Меньшиков В. М. У потомков Гомера: Очерки о Греции. — М. : Мысль, 1988. — 266, с.

16. Мороз В. Український перекладач Гомера: // Слово і час. — 1997. — № 11-12. — С. 39-41

17. Одіссея / Гомер ; пер. із старогрец. і склав примітки та словник Борис Тен, вступ. ст. К. С. Забарило. — К. : Дніпро, 1968. — 462 с.

18. Портнов А. Гомер был зорче // Наука и жизнь. — 1999. — № 6. — С. 98-100

19. Тереховська О. В. Філософсько-естетичні уроки Гомера: ще раз перечитуючи "Одіссею" //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2007. — № 8. — С. 2-3

20. Шалагінов Б.Гомерів епос //Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2002. — № 4. — С.38-43