Фінансові ризики

1. Дисперсія результатів.

2. Способи зниження ризиків.

Список використаної літератури.

1. Дисперсія результатів

Ринкові перетворення в Україні обумовили загострення комплексу проблем, які вимагають негайного вивчення та вирішення. Серед них, як одна із найважливіших, виокремлюється проблема управління фінансовими ризиками, які мають місце в діяльності численних суб'єктів господарювання незалежно від форми власності.

Складні політичні та соціально-економічні процеси ринкових перетворень в Україні супроводжуються економічною нестабільністю, спричиняють ситуації невизначеності, постійні зміни у оподаткуванні, валютному та зовнішньоекономічному регулюванні і т.ін. Фактори ризику суттєво зростають на тлі інфляції, що веде до падіння курсу національної грошової одиниці, подорожчання кредитних ресурсів, а це, безумовно, відбивається на економічній поведінці людей, оскільки зростає невпевненість в одержування очікуваного кінцевого результату. Перешкодою у здійсненні радикальних економічних реформ стає недостатня вивченість проблеми фінансових ризиків в умовах перехідного періоду.

Фінансові ризики — це вартісний вираз вірогідної події, що призводить до збитків. Фінансові ризики завжди пов'язані з небезпекою втрати грошових коштів. Водночас, настання ризикової події в ринкових умовах призводить до одержання як позитивного (виграш, прибуток), так і негативного (програш, збиток, витрати) результату.

Причини появи фінансових ризиків пов'язані, по-перше, із розвитком товарно-грошових відносин, по-друге, з невизначеністю та непередбаченістю багатьох економічних явищ, їх багатокритеріальністю, конфліктністю.

Фінансові ризики є невід'ємною характеристикою фінансових рішень, тому однією із функцій банківської системи с мінімізація негативних інфляційних тенденцій та розподіл ризику між учасниками (останній залежить від зміни валютних курсів, відсоткових ставок, ціни на товар та акції).

При визначенні степеню ризику важливе місце посідають методи математичної статистики. Суть оцінки ризику зводиться, по-перше, до розрахунку середнього очікуваного значення результату ризику (прибутку); по-друге, до врахування коливання можливого результату (прибутку) від середнього значення.

Для цього використовується розрахунок показників варіації — дисперсії та середнього квадратичного відхилення. Нагадаємо, що дисперсія — це середня арифметична квадратів відхилення кожного значення ознаки від загальної середньої:

— дисперсія проста (незважена)

— дисперсія зважена.

Узагальнюючою характеристикою абсолютних розмірів варіації очікуваного прибутку є середнє квадратичне відхилення:

— середнє квадратичне відхилення незважене;

— середнє квадратичне відхилення зважене,

де х — очікуване значення прибутку (доходу),

х— середнє значення прибутку,

п (f)— число (частість) спостережень,

а— середнє квадратичне відхилення (стандартне відхилення),

Якщо значення ймовірності одержання доходів є відомими, формула середньоквадратичного відхилення (стандартного відхилення) приймає інший вигляд:

де p — значення ймовірностей прибутків.

Зауважимо, що в економічній літературі інколи замість терміну «середнє квадратичне відхилення» використовують термін «стандартне відхилення від середнього або сподіваного доходу», яке вважається мірою ризику. Співвідношення ризику і доходу характеризується коефіцієнтом варіації (розраховується як відношення стандартного відхилення доходів до сподіваного (або середнього) доходу:

— коефіцієнт варіації

Коефіцієнт варіації є мірою відносного коливання очікуваного прибутку від середньої його величини. Він може змінюватися, як правило, від 0 до 100%. Вважають, що до 10% — слабке коливання, 10-25% — помірне. Якщо коефіцієнт варіації перевищує 25%, роблять висновок про надмірно високе коливання очікуваного результату, яке свідчить про наявність дуже високого ризику. Таким чином, чим більше значення коефіцієнту варіації, тим більший ризик має місце.

2. Способи зниження ризиків

В умовах ринкової економіки уникнути фінансових ризиків практично неможливо, але можна на підставі оцінки ризику здійснювати систему заходів для зниження безпеки втрати прибутку. При цьому стратегія управління фінансовими ризиками вимагає дотримання наступних принципів:

• максимум виграшу;

• оптимальна ймовірність результату;

• оптимальне коливання результату,

• оптимальне поєднання виграшу та величини ризику.

Реалізація цих принципів вимагає, по-перше, вимірювання фінансового ризику, по-друге, врахування того, що бажано одержати найменшу величину дисперсії, стандартного відхилення, коефіцієнта варіації; по-третє, надати перевагу тому проекту (рішенню), який забезпечить найбільший економічний ефект та задовольняє інтересам інвестора, по-четверте, обрати оптимальний напрямок для страхування (зниження ) ризику.

Найбільш поширеними шляхами зниження фінансового ризику фінансові менеджери вважають наступні:

• диверсифікація — розподіл капіталу між різними напрямками діяльності, об'єктами інвестування, які безпосередньо між собою не пов'язані;

Стратегія диверсифікації — освоєння виробництва нових товарів, товарних ринків, а також видів послуг, що включає на просто диверсифікацію товарних груп, але й розповсюдження підприємницької діяльності на нові та не пов’язані з основними видами діяльності фірми області. Або ж стратегія диверсифікації — це система заходів, що використовується для того, щоб підприємство не стало занадто залежним від одного стратегічного господарчого підрозділу чи однієї асортиментної групи. Стратегія диверсифікації передбачає розробку нових видів продукції одночасно з освоєнням нових ринків. При цьому товари можуть бути новими для всіх підприємств, працюючих на цільовому ринку, або тільки для даного підприємства. Така стратегія забезпечує прибуток, стабільність і стійкість фірми у віддаленому майбутньому. Вона є найбільш ризикованою та потребує значних витрат. Займатися диверсифікацією підприємства змушує ряд причин, серед яких одними з головних є прагнення зменшити або розподілити ризик, а також прагнення піти з ринків, що стагнують та отримати фінансові вигоди від роботи в нових областях. Останні два чинники — стагнуючий ринок і прагнення освоїти нові області діяльності — є головними причинами диверсифікації українських підприємств. Диверсифікація передбачає виявлення саме того виду діяльності, в якому можна найбільш ефективно реалізувати конкурентні переваги підприємства.

Диверсифікація має свої позитивні та негативні сторони. Головна небезпека диверсифікації пов’язана з розпиленням сил, а також з проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Ця проблема привела до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується тоді, коли фірма далі не може розвиватися на даному ринку в рамках даної галузі. Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації:

а) ринки для здійснюваного бізнесу виявляються в стані насичення або ж скорочення попиту на продукцію внаслідок того, що продукт перебуває в стадії вмирання;

б) поточний бізнес дає перевищуючи потреби надходження грошей, що можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;

в) новий бізнес може викликати синергічний ефект, наприклад за рахунок кращого використання устаткування, сировини тощо;

г) антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в рамках даної галузі;

д) можуть бути скорочені втрати від податків;

е) може бути полегшений вихід на світові ринки;

є) можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці або ж краще використаний потенціал наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

а) стратегія концентрованої диверсифікації яка базується на пошуку і використанні додаткових можливостей виробництва нових продуктів, що укладені в існуючому бізнесі; тобто існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає виходячи з тих можливостей, що укладені в освоєному ринку, використаній технології або ж інших сильних сторонах функціонування фірми;

б) стратегія горизонтальної диверсифікації припускає пошук можливостей росту на існуючому ринку за рахунок нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної від використаної; за даної стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не зв’язаних продуктах, які б використовували вже наявні можливості фірми; тому що новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту, по своїх якостях він має бути супутнім продуктам, що вже виробляються;

в) стратегія конгломеративної диверсифікації полягає в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов’язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших для реалізації стратегій розвитку; дуже часто ця стратегія реалізується шляхом придбання підприємств, а не створенням нових підприємств для роботи на незнайомому ринку.

Диверсифікація представляє собою одночасний розвиток багатьох напрямків діяльності, видів виробництва, розширення кількості об'єктів інвестування, асортименту виробів і т.д.

Диверсифікація є одним з найбільш універсальних способів мінімізації ризику і найбільш “дешевим”. Доки існує можливість розподіляти кошти по різних напрямках діяльності, результативність яких не пов'язана тісно між собою, доти існує можливість певною мірою уникати ризику.

В найбільш повному вигляді принцип диверсифікації втілюється в теорії портфелю.

• лімітування ризику — встановлення ліміту, тобто межі у витратах, продажу, кредитуванні, наявності готівкових грошей у касі і т.ін.;

Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику, який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт – попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.

Але слід зазначити, що деякі науковці визначають лімітування, як більш широке поняття. Тобто ліміти за такою точкою зору можуть стосуватися не лише сум кредитів. Банки можуть самостійно встановлювати додаткові (до законодавчо визначених) обмеження, які в більшості випадків можна визначити як ліміти країн, галузі, безпосереднього позичальника, видів забезпечення, валют. Ефект від впровадження лімітування забезпечується через обмеження конкретних ризиків, що характеризують даного клієнта, які є складовими елементами кредитного ризику. До того ж встановлення подібних лімітів, в межах яких мають діяти молодші і середні кредитні менеджери, зводить до мінімуму ризик втрат від індивідуальних помилок персоналу та ризик, пов’язаний з концентрацією кредитних ресурсів.

• самострахування — створення резервних та страхових фондів безпосередньо на підприємстві (у натуральній або грошовій формі) на випадок необхідності покриття кредиторської заборгованості або непередбачених витрат;

Під самострахуванням слід розуміти створення певних фондів коштів з метою фінансового покриття потенційних збитків (а також негативних фінансових результатів, додаткових витрат фінансових, матеріальних та інших ресурсів) суб'єкта господарювання — страхового відшкодування. Для цього абсолютна величина фінансових ресурсів для покриття фінансових ризиків, прийнятих на утримання безпосередньо суб'єктом господарювання, розподіляється у просторі та часі і за рахунок певних відрахувань створюється спеціалізований фонд (або кілька фондів) коштів. Типовими варіантами таких фондів коштів є (1) резервний капітал як складова власного капіталу підприємства (див. 1-ий розділ балансу); (2) забезпечення наступних витрат та платежів (див. 2-ий розділ балансу); (3) резервні фонди. Розглянемо їх більш докладно.

Джерелом формування фінансових ресурсів для покриття потенційних збитків являються виключно внутрішні ресурси суб'єкта господарювання, страхування фінансових ризиків із залученням страхової компанії передбачає передачу всього фінансового ризику суб'єкта господарювання або його частини за певну плату (страхову премію) на утримання спеціалізованій фінансовій установі — страховій компанії. За такого варіанту джерелом покриття збитків суб'єкта господарювання в результаті настання несприятливих умов (страхового випадку) являють фінансові ресурси страхової компанії.

• страхування — передача ризику шляхом підписання страхового договору, сплати страхових внесків з метою відшкодування збитків в разі настання ризикової події;

Законом України “Про страхування” передбачено здійснення таких видів страхування:

1 страхування майна;

2 страхування продукції на період перевезень;

3 страхування транспортних засобів;

4 компенсаційне страхування;

5 медичне страхування;

6 страхування призупинення діяльності підприємства;

7 соціальне страхування.

Прийняття суб'єктом господарювання певної величини фінансового ризику на утримання як форми нейтралізації таких ризиків ставить проблему попередження ймовірних негативних наслідків для операційної, інвестиційної та фінансової діяльності такого суб'єкта господарювання — реалізації активної стратегії нейтралізації фінансових ризиків, так, активна стратегія нейтралізації фінансових ризиків на противагу пасивній стратегії (стратегії уникнення ризиків) реалізується на основі сукупності спеціальних методів та фінансових технологій, зокрема: диверсифікація фінансових ризиків; хеджування фінансових ризиків та, безпосередньо, страхування фінансових ризиків, в межах чого можна виділити (1) самострахування та (2) комерційного страхування (страхування фінансових ризиків із залученням страхових компаній).

Резервний капітал підприємства представляється як одна з форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття можливих у майбутньому потенційних збитків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, викликані дією сукупності об'єктивних та суб'єктивних факторів. відповідно до чинного законодавства України (див. Стаття 14 Закону України „про господарські товариства"), формування резервного капіталу є обов'язковим для усіх видів господарських товариств, при цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб'єкта підприємницької діяльності. Особливості формування та використання резервного капіталу визначається суб'єкта господарювання визначається його статутними документами із врахування відповідних обмежень, зафіксованих у нормативне правових актів України, так, розмір резервного капіталу господарського товариства повинен складати не менше 25% статутного капіталу і має формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5% його абсолютної величини. Загалом, як вже зазначалося вище, резервний капітал має виключно цільовий характер і може використовуватися для наступних цілей, зокрема: (1) покриття збитків від господарської діяльності; (2) виплата боргів при ліквідації підприємства; (3) виплата дивідендів по корпоративних правах; (4) інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.

Загалом, на ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків: (1) страхування кредитів (товарних, експортних тощо); (2) страхування інноваційних ризиків; (3) страхування депозитних ризиків; (4) страхування відповідальності; (5) страхування на випадок не досягнення планового рівня рентабельності та інші (див. курс „Страхові послуги").

• придбання додаткової інформації про вибір оптимального варіанту та очікувані результати;

• одержання контролю над діяльністю у суміжних областях;

• хеджування — фінансові операції, які дозволяють повністю або частково вклонитися від ризику збитку у майбутньому або одержати спекулятивний прибуток;

Одним із загальноприйнятих на світовому фінансовому ринку і найбільш поширених методів мінімізації фінансових ризиків є хеджування. Цей метод набув широкого практичного використання в країнах з розвинутою ринковою економікою у процесі управління грошовими потоками в часі та здійснення оптимальної інвестиційної політики.

Використання методу хеджування ризиків можливе лише на основі глибокого уявлення про його сутність та зміст, критерії та принципи вибору інструментів здійснення. Проблема ефективного управління фінансовими ризиками в нашій країні без методів хеджування не може бути вирішеною, тому актуальним є питання висвітлення суті цього процесу.

У виборі будь-якої стратегії зменшення ризиків слід керуватися принципами максимальної оптимальності обраних методів. Саме цією особливістю хеджування вирізняється серед інших методів у системі мінімізації ризиків. Необхідність виокремлення хеджування як напрямку в системі мінімізації ризиків обумовлено саме специфікою інструментів його реалізації, які передбачають необхідність виконання чітко визначених умов поставки базового активу в майбутньому, а також правом вибору, залежно від ситуації на ринку. Тобто в основу хеджування покладено принцип фіксації умов шляхом створення позабалансової позиції, що за строковим контрактом є обов'язковою до реалізації в майбутньому, а також принцип страхування. Інструменти хеджування — деривативи, які, концентруючись на строковому ринку, мають властивість не тільки нейтралізувати ризик, а й передбачати ціноутворення на касовому ринку і, як наслідок, прогнозувати розвиток економіки в цілому, стимулювати ділову активність підприємців, зміцнюючи їх кредитоспроможність та конкурентноздатність, надаючи їм можливість стратегічного планування.

Використання методики хеджування фінансових ризиків пропонує широкий діапазон інструментів, які дозволяють зменшити ризик або здійснити перерозподіл недиференційованої його частини між учасниками ринку.

Інструментами хеджування є похідні контракти — деривативи. Використання деривативів оптимізує функціональність фінансової системи завдяки якісному впливу на фінансовий результат діяльності шляхом створення можливості ефективного управління фінансовим ризиком, покращення планування фінансових потоків, а також забезпечує поширення інформації про стан ринків та очікувань учасників.

• страхування ризиків валютних операцій від несприятливої зміни валютних курсів у майбутньому;

• створення запасів і резервів.

Одним з основних способів мінімізації ризику є створення запасів і резервів.

Мета – уникнення ризику призупинення діяльності господарюючого суб'єкта внаслідок нестачі матеріальних і інших ресурсів.

До запасів крім предметів та продуктів праці належать запаси виробничих потужностей, обігових коштів, незавершеного виробництва, кваліфікації кадрів тощо.

Матеріальні запаси можна поділити на три види:

страховий запас готової продукції на складі;

страховий виробничий запас;

динамічний страховий запас.

Створення резерву грошових коштів здійснюється з метою покриття випадкових затрат, при цьому виділяють два види резервів:

1. загальний резерв грошових коштів покликаний покривати будь-які зміни в кошторисі спричинені впливом факторів ризику;

2. спеціальний резерв, що складається з надбавок не покриття зростання цін і різних затрат за окремими позиціями.

Створення запасів і резервів на підприємстві є досить дієвим способом захисту від ризику, але і відносно “дорогим”, оскільки вимагає вилучення грошових коштів з господарського обороту.

Список використаної літератури

1. Вітлінський В. Фінансовий ризик і методи його вимірювання // Фінанси України. — 2000. — № 5. — C. 13-23

2. Васюренко О. В. Ризик як складова економічних процесів // Фінанси України. — 2005. — № 7. — С.68-74

3. Винокуров В. Страхування комерційних (фінансових) ризиків // Податки та бухгалтерський облік. — 2002. — 3 жовтня. — C. 35-39

4. Грачов В. Класифікація ризиків та управління ними // Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 56-60

5. Гришова І. Ю. Економічна сутність фінансових ризиків у підприємстві // Економіка АПК. — 2005. — № 7. — С.83-86

6. Клапків М. Методи ідентифікації фінансових ризиків // Фінанси України. — 2000. — № 1. — C. 39-46

7. Мізюк Б.М. Фінансовий механізм управління ризиками підприємств // Фінанси України. — 2003. — № 11. — C. 66-72

8. Мізюк Б. Фінансові ризики інвестиційних проектів // Фінанси України. — 1999. — № 10. — C. 122-129

9. Примостка Л. Управління фінансовими ризиками // Економіка. Фінанси. Право. — 1999. — № 2. — C. 10-13

10. Роговий А. В. Фінансові ризики в системі стратегічного фінансового планування// Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 5. — C. 34 — 38

11. Харко А. Ризики в управлінні фінансовою діяльністю // Фінанси України. — 2002. — № 7. — C. 79-84

12. Циба Т. Финансовые риски: суть,контроль // Регіональні перспективи. — 1997. — № 1. — C. 51-55