Фінансовий аналіз коштів
Категорія (предмет): Фінанси1. Показники стану і використання оборотних коштів та їх аналіз.
2. Класифікація витрат підприємства.
3. Показники ліквідності і платоспроможності, методика розрахунків і характеристика.
Список використаної літератури.
1. Показники стану і використання оборотних коштів та їх аналіз
Одним із головних завдань аналізу оборотних активів є визначення їх обсягу і структури, адже для забезпечення довгострокової виробничої і ефективної діяльності підприємству необхідно мати достатній рівень поточних активів для того, щоб бути спроможним покрити кредиторські зобов'язання і зберегти свою ліквідність та платоспроможність. Для оцінки динаміки оборотних активів необхідно згрупувати статті активу балансу у окремі специфічні групи за ознакою ліквідності (таблиця 1).
Структура оборотних активів відображає фінансовий стан підприємства на дату складання звітності і свідчить про рівень комерційної та фінансово — економічної роботи.
Інформація представлена на рис. 1 свідчить,, що частка оборотних активів від загальної вартості майна підприємства станом на кінець 2006 року складає 10,8 %. Хоча порівняно з 2004 роком вона і зросла на 3,6 %, а вартість оборотних активів відповідно на 25,7 %, підприємство відчуває гостру нестачу в найбільш мобільній частині майна. Із трьох аналізованих періодів, найвищою питома вага оборотних активів у валюті балансу є у 2005 році — 11,8%.
Проаналізуємо склад та структуру оборотних активів підприємства (таблиця 2).
Розрахунки свідчать, що станом на кінець 2006 року підприємство володіло оборотними активами вартістю 21,0 тис. грн. Порівняно з 2004 роком вона зросла на 4,3 тис. грн. Разом з тим, відносно 2005 року — скоротилася на 4,1 тис. грн. Отже, підприємство останнім часом розширює обсяги своєї діяльності. Підвищення частки оборотних активів при ефективному їх використанні призведе до прискорення оборотності сукупних активів підприємства.
Станом на кінець 2006 року найбільшу питому вагу в структурі оборотних активів підприємства займають середньо ліквідні активи — 54,3 %; найменшу — високоліквідні активи — 8,6 %. Частка ж низько ліквідних оборотних активів знизилась з 43,7 % у 2004 році до 37,1 % у 2006 році. Отже, структуру оборотних активів з фінансової точки оцінити позитивно не маємо змоги (рис. 2).
Таким чином, слід відмітити, що протягом аналізованого періоду відбуваються зміни в бік зниження ліквідності оборотних активів підприємства. Причини зміни фінансових ресурсів, авансованих в оборотні активи, можливо встановити також при вивченні змін, які відбуваються в складі джерел їх покриття. Недостатність джерел формування поточних активів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень.
Наявність зайвих джерел оборотних активів на підприємстві сприяє створенню понаднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, відволіканню оборотних активів з господарського обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власного, так і позикового капіталу. Як правило, мінімальна потреба підприємства в оборотних активах покривається за рахунок власних джерел: статутного капіталу, додаткового, пайового капіталу, прибутку підприємства, а також надходженню від емісії цінних паперів, пайових внесків членів — засновників, іноземних учасників.
Однак формувати оборотні активи лише за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збільшує ризик виникнення фінансової нестабільності підприємства.
2. Класифікація витрат підприємства
Функціонування будь-якого підприємства передбачає створення і доведення до споживачів певних благ. Але даний процес створення неможливий без одночасного споживання засобів і предметів праці та робочої сили. Таким чином продукція підприємства виступає як результат цілеспрямованих затрат минулої (уречевленої у засобах виробництва) і живої праці людей. Проте частина вартості продукту, що втілює в собі вартість засобів виробництва (уречевлена праця), існує ще до процесу виробництва. Вона лише переноситься на нього у вигляді вартості матеріальних витрат, а жива праця робітника створює чистий продукт — понад вартість матеріальних витрат.
Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва. Економічне розуміння витрат базується на проблемі обмеженості ресурсів і можливості їхнього альтернативного використання. Застосування ресурсів у одному виробничому процесі виключає можливість їхнього використання за іншим призначенням.
За умов, коли люди у процесі господарської діяльності вступають у взаємовідносини через купівлю-продаж товарів, затрати праці, природним вимірником яких с робочий час, набувають вартісної (грошової) форми і роздвоюються на затрати суспільства та затрати окремих підприємств, створюючи тим самим основу, на якій базується весь механізм відтворення економіки [5, c.24]. Потреба у відтворенні робочої сили вимагає формування у фазі виробництва як необхідного, так і додаткового продукту. При цьому витрати підприємця (підприємства) на створення продукту відрізняються від витрат суспільства (рис.1).
Витрати виробництва — це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Водночас суспільні витрати на створення продукту включають також додаткову працю, втілену в додатковому продукті. Витрати виробництва — це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва, заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.
Якби існувала технічна, господарська та соціально-економічна однотипність виробництва, то вже на фазі безпосереднього виробництва витрати на створення продукту виступали б як суспільне необхідні. В такому випадку заміщення цих витрат взяло б на себе суспільство, оскільки зникли б економічні засади розмежування витрат виробника і суспільства.Під суспільними, або суспільне необхідними, затратами розуміють затрати абстрактної (безвідносно до фаху) минулої та живої праці, яка необхідна суспільству для виготовлення одиниці певного виду товару потрібної якості при досягнутому рівні розвитку виробництва. Суспільно необхідні витрати становлять вартість товару (W);
W = c + q
де c – вартість спожитих засобів виробництва;
q – нова вартість, створена живою працею.
У реальному житті існують об'єктивні причини, які зумовлюють формування витрат підприємства як самостійної категорії. Цей процес ґрунтується на економічній відокремленості [2, c.122]. Підприємства (виробники) відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності, наприклад, у державному секторі). У зв'язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці та різні витрати матеріальних і трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності виконуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі. Для підприємця є дуже важливим технологічний аспект формування витрат виробництва, що визначає, з одного боку, кількість ресурсів, що залучаються, та якість їхнього використання , з іншого. Причому, підприємство повинно використовувати такі методи виробництва, що були б ефективні , як з технологічного , так і з економічного погляду. Тобто кожне підприємство намагається вибрати такий технічно ефективний процес виробництва , що забезпечував би найменші витрати виробництва. У рішенні цієї проблеми використовується виробнича функція Кобба — Дугласа , що задає випуск продукцій ( Y ) як функцію витрат капіталу ( K ) і праці ( L ).
Y = f ( AKaLb)
Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження.
У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили. Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елементів “вартість засобів виробництва” та змінного капіталу в одній категорії "витрати виробництва".
Соціально-економічна сутність витрат полягає в тому, що вони відображають виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.
В умовах розвитку соціально орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). Відносини робітника і підприємця все більше набувають характеру співробітництва. Отже, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.
Представники західної економічної науки ґрунтовно розробили проблему витрат виробництва виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) неможливості їхнього альтернативного використання. Австрієць Ф. Візер (1851-1926) та американець Дж. Кларк (1847- 1938) вивели категорії "вмінені витрати" (тобто приписувані комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на певний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби витрачені виробничі ресурси використовувались по іншому [8, c.246].
Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих самих витратах використати альтернативнийресурс.
Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.
Витрати є головним об'єктом аналізу в процесі керування. Тому класифікація витрат дуже важлива для розуміння того, як ними керувати. Можна виділити три напрямки класифікації витрат (Рис. 2.), в основу якої покладений принцип: різні витрати для різних цілей.
Для визначення фінансових результатів підприємства важливо розуміти різницю між спожитими і не спожитими витратами. Як відомо, фінансовий результат — це різниця між доходами і витратами звітного періоду. Спожиті витрати — це збільшення зобов'язань чи зменшення активів у процесі поточної діяльності для одержання доходу звітного періоду. У свою чергу, неспожиті витрати — це збільшення зобов'язань чи зменшення активів у процесі поточної діяльності для одержання доходу чи іншої вигоди в майбутніх періодах.
Неспожиті витрати відображаються в активі балансу, а спожиті витрати — у звіті про фінансові результати . Відповідно до п. 6 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» витратами звітного періоду визнається зменшення активів або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власникам), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені [1].
Проте на практиці не усі витрати безпосередньо зв'язані з виробництвом чи придбанням товарів. Тому для визначення собівартості продукції чи товарів розрізняють витрати на продукцію і витрати періоду.
Витрати на продукцію- це витрати, зв'язані з виробництвом чи із придбанням товарів для реалізації. У виробничій сфері до таких витрат відносяться усі витрати (матеріали, зарплата, амортизація верстатів і т.д.), зв'язані з функцією виробництва продукції. У торговому підприємстві витратами на продукцію є чиста вартість придбання товарів для реалізації.
Витрати періоду- це витрати, що не включаються в собівартість запасів і розглядаються як витрати того періоду, у якому вони були здійснені.
Підприємства, що випускають продукцію, до таких витрат відносять витрати на управління, маркетинг, дослідження, розробки і т.п.
У торгових підприємствах витратами періоду є витрати обігу. У звіті про прибуток витрати періоду звичайно включають до складу операційних витрат.
Такий підхід до витрат є цілком обґрунтованим, оскільки, наприклад, оренду необхідно оплачувати незалежно від кількості придбаних чи реалізованих товарів.
У підприємствах виробничої сфери витрати на продукцію називають виробничими витратами, а витрати періоду — невиробничими витратами.
Важливою рисою витрат як у виробничій, так і в невиробничій сфері є характерїхньогозв'язку з певним об'єктом: продуктом, підрозділом, проектом і т.д. Під об’єктами витрат розуміють сегменти діяльності підприємства, які потребують вимірювання, пов’язаних з ними витрат. Об’єкти витрат наведено на рис. 3.
У залежності від характеру вищевказаного зв'язку витрати поділяються на прямі і непрямі [4, с. 22].
Прямі витрати- це витрати, що можуть бути віднесені безпосередньо до визначеного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом. До прямих витратналежать витрати, пов'язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, купівельні вироби і напівфабрикати тощо), що можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.
Відповідно, непрямі витрати — це витрати, що не можуть бути віднесені до визначеного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом. До непрямих витрат належатьвитрати, пов'язані з виробництвом декількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі), що включаються до собівартості продукції (робіт, послуг) за допомогою спеціальних методів.
Віднесення витрат до прямих чи непрямих залежить від того, що є об'єктом витрат [5, 17].
Таким чином, ті самі витрати можуть бути одночасно прямими і непрямими щодо різних об'єктів.
Витрати на виробництво продукції (робіт, послуг) поділяються за календарними періодами на поточні й одноразові.
Поточні витрати — це звичайні витрати, або витрати з періодичністю менше місяця [2].
Одноразові витрати- це одноразові витрати або витрати, які здійснюються періодично (періодичність більше місяця) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.
Виробничі витрати традиційно поділяють на основні і накладні витрати.
Основні витрати- це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. У закордонній практиці управління витратами основні витрати поділяють на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати (Рис.3).
Прямі матеріальні витрати — це вартість витрачених матеріалів, що стають частиною готової продукції і можуть бути віднесені до визначеного виробу економічно доцільним шляхом.
Прикладом прямих матеріальних витрат є глина у виробництві цегли, тканина, що використовується для виготовлення одягу, і т.п.
У деяких випадках певні види матеріалів, що є частиною виготовленої продукції,невключають до складу прямих витрат.
Прикладом таких матеріалів є цвяхи у виробництві меблів, нитки у виробництві одягу і т.п.
Такі матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, виходячи з принципу економічної доцільності, включають до складу виробничих накладних витрат.
Прямі витрати на оплату праці — зарплата робітників, що може бути включена в собівартість конкретних виробів економічно доцільним шляхом.
Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстра, допоміжного персоналу і ін.) і зарплату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата простою, додаткові виплати і т.п.), розглядають як непряму зарплату і включають до складу виробничих накладних витрат.
Інші прямі витрати — всі інші прямі витрати, окрім прямих матеріальних витрат і прямих витрат на оплату праці.
Прикладом таких витрат є амортизація чи оренда спеціального устаткування, оплата послуг контрагентів, придбання спеціального інструменту, виплати (роялті) за отриману ліцензію на виробництво продукції і т.п.
На практиці ці витрати не завжди мають місце, тому в літературі звичайно основні витрати обмежують прямими матеріалами і прямими витратами на оплату праці.
Виробничі накладні витрати- це витрати, пов'язані з процесом виробництва, що не можуть бути віднесені до конкретних виробів економічно доцільним шляхом.
Прикладом таких витрат є додаткові матеріали, непряма зарплата, витрати на утримання і ремонт будинків, приміщень, устаткування, амортизація і страхування основних засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг і ін. Виробничі накладні витрати розподіляються між виробами пропорційно обраній базі.
Прямі витрати на оплату праці і виробничі накладні витрати в сумі складають конверсійні витрати.
Конверсійні витрати-це витрати на обробку сировини для перетворення його в готовий продукт.
Необхідно відзначити, що у багатьох сучасних автоматизованих виробництвах прямі витрати на оплату праці часто не перевищують 5% виробничих витрат. Тому їх включають до складу виробничих накладних витрат [5, c.44].
У результаті на таких підприємствах виробничі витрати мають тільки дві складових: прямі матеріальні витрати і виробничі накладні витрати.
Невиробничі витративключають: витрати на управління, дослідження і розробку, збут продукції й інші функції бізнесу.
Найчастіше вони представлені витратами на збут і управління (загальні й адміністративні витрати).
До витрат на збут відносяться:
• оплата і комісійні продавцям, торговим агентам, працівникам відділу збуту і складів, водіям і ін.;
• витрати на рекламу і дослідження ринку;
• витрати на відрядження;
• оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт і утримання приміщень і устаткування відділу збуту складів, транспортних засобів, демонстраційних залів і ін.;
• пакувальні матеріали і ремонт тари;
• фрахт і інші виплати, зв'язані з транспортуванням продукції;
• безнадійні борги і витрати на інкасацію дебіторської заборгованості;
• надання знижок (дисконт) покупцям;
• післяпродажне обслуговування клієнтів.
Загальні й адміністративні витрати включають:
• загальні і корпоративні витрати (реєстрація акцій, щорічні збори, винагорода директорам, добровільні внески й ін.);
• витрати на персонал офісу (зарплата, страхування, додаткові виплати, навчання й ін.);
• витрати на утримання приміщень і устаткування офісу (оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт, комунальні послуги);
• гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, медичні й ін.);
• витрати на зв'язок (поштовий, телефонні,телекс, факс і ін.);
• амортизація нематеріальних активів;
• інші загальні витрати.
3. Показники ліквідності і платоспроможності, методика розрахунків і характеристика
Особливе місце серед показників, які характеризують фінансовий стан підприємства, належить показникам платоспроможності та ліквідності.
Підходи науковців до визначення сутності платоспроможності підприємства можна звести до такого:
1) платоспроможність визначається наявністю власних оборотних коштів та здатністю покривати збитки (західні науковці — И. Ворст, П. Ревентлоу, Дж. Депалленса, Дж. Джоборда);
2) платоспроможність визначається як здатність підприємства виконувати свої зобов'язання (російські вчені — В. В. Ковальов, М. М. Крейніна, М. С Абрютина, А. В. Грачов, Е. І. Уткін, А. Д. Шеремет);
3) платоспроможність представлена як важливий показник фінансової стійкості (вітчизняні вчені-економісти — Н. В. Тарасенко, В. І. Іващенко, М. А. Болюх, Є. В. Мних, В. М. Мельник).
Показником платоспроможності підприємства на певну дату є відсутність прострочених боргів банку, бюджету, постачальникам, своїм робітникам та службовцям.
Аналіз платоспроможності проводять як зовнішні, так і внутрішні користувачі інформації. Внутрішні користувачі розраховують показники платоспроможності з метою оцінки та прогнозування фінансової діяльності підприємства на перспективу. Зовнішні користувачі аналітичної інформації, зокрема:
♦ банківські установи — з метою оцінки рівню кредитоспроможності підприємства;
♦ інвестори, ділові партнери повинні мати інформацію стосовно фінансових можливостей підприємства за умов надання йому комерційного кредиту, позик або відстрочки платежу.
Оцінка платоспроможності проводиться на основі характеристики ліквідності поточних активів. Під ліквідністю підприємства слід розуміти його здатність покривати зобов'язання активами, строк перетворення яких у грошову форму відповідає строку погашення зобов'язань. Ліквідність означає безумовну платоспроможність підприємства і передбачає постійну тотожність між його активами та зобов'язаннями одночасно за загальною сумою, термінами перетворення активів у гроші та термінами погашення зобов'язань.
При оцінці рівню ліквідності слід розрізняти наступні поняття:
♦ ліквідність балансу — це можливість суб'єкта господарювання перетворити свої активи у готівку та погасити зобов’язання, або ступінь покриття боргових зобов'язань підприємства його активами, строк перетворення яких у грошові кошти відповідає строку погашення платіжних зобов'язань;
♦ ліквідність підприємства — це більш загальне поняття ніж ліквідність балансу. Ліквідність балансу, як зазначено раніше, передбачає використання платіжних коштів для покриття зобов'язань лише за рахунок залучення внутрішніх джерел (наприклад, реалізації майна). У той же час, маючи високий рівень інвестиційної привабливості та іміджу воно може залучати для цього і позикові кошти;
♦ ліквідність активів — це величина зворотна ліквідності балансу за часом перетворення активів у грошові кошти. Чим менше часу необхідно для перетворення того чи іншого активу у грошову форму, тим вища його ліквідність. Зокрема, баланс підприємств України включає розміщення активів від найменш ліквідних (необоротних активів) до найбільш ліквідних активів (грошових коштів та їх еквівалентів);
♦ поточна ліквідність — це відповідність між розміром дебіторської заборгованості, грошових активів підприємства і кредиторською заборгованістю товарного та нетоварного характеру;
♦ термінова ліквідність — це здатність підприємства до погашення зобов'язань у випадку його ліквідації;
♦ недостатня ліквідність — це неможливість підприємства повністю розрахуватися з боргами навіть за умови надання йому вигідних комерційних можливостей, знижок;
♦ високий рівень недостатності ліквідності — підприємство неспроможне погасити свої поточні борги і зобов'язання, що може привести до його неплатоспроможності і банкрутства.
Отже, поняття «платоспроможність» та «ліквідність» за своїм змістом дуже близькі, однак ліквідність більш містке поняття, оскільки від ліквідності балансу залежить рівень платоспроможності підприємства.
Ліквідність поточних активів є головним фактором, який визначає ступінь ризику вкладень в оборотні активи. Ступінь ліквідності оборотних активів, і кожної їх групи, визначається як відношення відповідної частки оборотних активів до поточних зобов'язань.
Аналіз ліквідності балансу полягає у порівнянні засобів (актив балансу), які згруповані за ступенем їх ліквідності і розміщені у порядку убування (зменшення) їх ліквідності, із зобов'язаннями (пасив балансу), які згруповані за строками їх погашення та розміщені у порядку зростання термінів. Залежно від рівня ліквідності активи підприємства поділяють на такі групи:
- найбільш ліквідні активи — це суми грошових коштів та їх еквівалентів, а також короткострокові фінансові вкладення, які можуть бути прирівняні до них;
- середньо ліквідні активи — це дебіторська заборгованість та інші активи (витрати майбутніх періодів у тій частині, яка буде використана протягом операційного циклу або року від дати складання балансу), для їх перетворення на готівку потрібен певний час;
- низько ліквідні активи — це запаси підприємства за статтями розділу II «Оборотні активи» активу балансу, для їх перетворення на готівку потрібен певний час пов'язаний з їх реалізацією та налагодженням сталих ділових відносин з покупцями;
- важко ліквідні активи — це активи підприємства, які використовуються в процесі господарської діяльності.
Ця група показників характеризує можливості підприємства вчасно розраховуватися за своїми поточними зобов’язаннями.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності дає змогу оцінити можливості господарства щодо миттєвого погашення своїх поточних зобов'язань. Його розраховують як відношення грошових коштів і поточних фінансових інвестицій до поточних зобов'язань:
де Кaл — коефіцієнт абсолютної ліквідності;
ГК— грошові кошти і поточні фінансові інвестиції;
ПЗ— поточні зобов'язання.
Нормативним значенням коефіцієнта абсолютної ліквідності вважають рівень 0,2. Але це досить умовна величина. Річ у тім, що значні залишки грошових коштів на рахунках у банку чи касі можуть свідчити про неефективну політику щодо їх використання, невдало складені чи відсутні плани грошових потоків. Підприємству важливо мати наявні грошові кошти на дату відповідних платежів, а не завжди. Тому аналізуючи коефіцієнт абсолютної ліквідності, необхідно звернути увагу на структури поточних зобов'язань. Якщо останні є економічно виправданими, то значення коефіцієнта абсолютної ліквідності, менше за нормативне, не є свідченням проблем у підприємства з погашенням своїх поточних зобов'язань. Коли ж величина цього показника буде більше нормативної, але при цьому в підприємства є значні обсяги невиправданих економічно поточних зобов'язань, це означатиме низьку абсолютну ліквідність підприємства та свідчить про недалекоглядну політику керівництва у сфері розрахунків.
Коефіцієнт проміжної ліквідності (як видно із його назви) відображає проміжну ліквідність підприємства. Він дорівнює відношенню грошових коштів, поточних фінансових інвестицій та дебіторської заборгованості до поточних зобов'язань:
де Кпрл — коефіцієнт проміжної ліквідності;
ГД— грошові кошти, поточні фінансові інвестиції, дебіторська заборгованість.
Оптимальним вважають значення цього коефіцієнта у межах від 0,6 до 1 (залежно від специфіки кожної галузі). При його аналізі необхідно особливу увагу звернути на структуру дебіторської заборгованості. Якщо в структурі значну частку займає дебіторська заборгованість, не сплачена в строк, чи сумнівна дебіторська заборгованість, то необхідно детально розібратися з кожним дебітором, виявивши його можливості оплатити свої рахунки. Якщо ймовірність одержання заборгованості незначна, її необхідно виключити із загальної величини дебіторської заборгованості під час розрахунку коефіцієнта проміжної ліквідності. Крім того, при цьому необхідно також звернути увагу на тривалість обороту дебіторської заборгованості. Якщо остання значно перевищує середньогалузевий рівень, імовірність неодержання платежів буде підвищуватися.
Коефіцієнт загального покриття дорівнює відношенню всіх оборотних активів (за винятком витрат майбутніх періодів) до поточних зобов'язань:
де Кзп — коефіцієнт загального покриття;
ОА— оборотні активи.
Раніше вважалося, що коефіцієнт загального покриття не повинен бути меншим двох. Сьогодні відносно надійним вважається його рівень у межах 1,3—1,7. Однак при цьому необхідно враховувати багато обставин. Так, значний вплив на можливості підприємства розрахуватися за своїми поточними зобов'язаннями виявляє структура та ліквідність матеріально-виробничих запасів, незавершеного виробництва. Тому при однаковому значенні коефіцієнта загального покриття реальна можливість різних підприємств може відрізнятися. Також необхідно враховувати тривалість обороту матеріально-виробничих запасів, дебіторської та кредиторської заборгованості. Якщо перші два показники значно перевищують третій, у підприємства можуть виникнути проблеми із своєчасною оплатою своїх поточних зобов'язань навіть при високому значенні коефіцієнта загального покриття.
Коефіцієнт платоспроможності найтіснішим чином пов'язаний з трьома попередніми коефіцієнтами. Але на відміну від них він характеризує не стільки потенційну можливість підприємства сплатити свої зобов'язання, скільки реальні. Для цього до платіжних засобів включають всі можливі оборотні активи, які перебувають у виробничому процесі (грошові кошти, дебіторську заборгованість, товари, готову продукцію). Формула розрахунку коефіцієнта платоспроможності така:
де ПЗБ — платіжні засоби;
ПЗ— поточні зобов'язання.
Нормативне значення коефіцієнта платоспроможності дорівнює одиниці. Під час його аналізу необхідно звертати увагу на ті самі обставини, що і при розгляді трьох попередніх коефіцієнтів.
Список використаної літератури
- Білуха М. Т. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник. — К., 2000. — 690 с.
- Бухгалтерський облік для менеджерів та економістів: Навч. посіб. / Т.А. Бутинець, Л.В. Чижевська, С.Л. Береза / Житомир. інж.-технол. ін-т. — Житомир: ПП "Рута", 2000. — 670 с.
- Буфатіна І. Облік на виробництві. //Все про бухгалтерський облік. –2001. — № 57.- С.4-19.
- Грабова Н.М. Теорія бухгалтерського обліку. Навч. Посібник / ред. Кужельського М.В. — К: “А.С.К.”, 2000. – 272 с.
- Завгородній В.П. Бухгалтерський облік в Україні. — К.: “А.С.К.”, 2000. – 848 с.
- Жовначар Р.І. Планування діяльності підприємств // Фінанси України. – 2004. -№1. – С.2127.
- Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств. Київ: ”Знання”, 2000 . — 378 с.
- Лишиленко О.В. Бухгалтерський фінансовий облік: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / / Акад. муніцип. упр. — К.: ЦУЛ, 2003. — 524 с.
- Організація бухгалтерського обліку./ Бутинець Ф.Ф., Лайчук С.М. Олійник О.В., Шигун М.М– Житомир: ПП “Рута”, 2002. – 592 с.
- Пархоменко В.М. Бухгалтерський облік в Україні: Нормативи. Коментарі. Ч. 4 /— К.: Лібра, 1998. — 448 с.
- Сопко В. Бухгалтерський облік . — К. : КНЕУ , 1999- 458 с..
- Ткаченко Н.М. Бухгалтерський фінансовий облік на підприємствах України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. екон. спец. — К.: А.С.К., 2000. — 784 с.
- Цал-Цалко Ю.С. Витрати підприємства: Навч. посіб.— Житомир: ЖІТІ, 2002. — 647 с.