Фінансовий стан та фінансова діяльність підприємства

Категорія (предмет): Фінанси

Arial

-A A A+

ВСТУП.

1. СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЧИННИКІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ОБСЯГИ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА.

3. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА.

4. ОБГРУНТУВАННЯ ШЛЯХІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА.

ВИСНОВКИ.

ВСТУП

Актуальність. Проблема аналізу фінансового стану підприємства та його оцінки є актуальною і сьогодні, оскільки з одного боку, він є результатом діяльності підприємства, тобто його досягнення, а з другого боку – визначає передумови розвитку підприємства. Тому дане питання було розглянуто у працях багатьох економістів, як вітчизняних так і зарубіжних, і особлива увага приділялася питанням пов’язаних не тільки з аналізом фінансового стану, а й з його оцінкою та управлінням. Проблема ефективності виробництва завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Зацікавленість нею виникає на різних рівнях управління економікою — — від власників приватного підприємства до керівників держави.

Серед науковців, які приділили значну увагу дослідженню фінансового стану підприємств, слід виділити таких як І.Т. Балабанов, Л.А. Бернстайн, І.О. Бланк, Ю. Брігхем, Л. Гапенскі, Т.Р. Карлін, А.П. Ковальов, В.В. Ковальов, М.Н. Крейніна, Л.А. Лахтіонова, Г.В. Савицька, В.Т. Савчук, О.С. Стоянова, Р. Холт, А.Д. Шеремет, Д.Н. Шиян та інші. Проте, незважаючи, що трактування поняття „фінансовий стан підприємства” було розглянуто багатьма науковцями, спостерігаються великі розбіжності як у трактуванні даного поняття так і у визначенні складу показників аналізу фінансового стану, та їх критичних значень.

,,Фінансовий стан підприємства — комплексне поняття, характеризується забезпеченістю фінансовими ресурсами, необхідними для нормальної виробничої діяльності комерційних та інших суб'єктів господарювання, доцільністю й ефективністю їх розміщення і використання, фінансовими взаємовідносинами з іншими суб'єктами господарювання, платоспроможністю та фінансовою стійкістю” [12, с. 87].

Фінансовий стан — це важлива характеристика економічної діяльності підприємства у зовнішньому середовищі. Він значною мірою визначає конкурентоспроможність підприємства, його потенціал у діловій співпраці, оцінює, якою мірою гарантовані економічні інтереси самого підприємства і його партнерів з фінансових та інших відносин. Цілі, з якими здійснюють аналіз та оцінку фінансового стану підприємства, будуть різними у них та кредиторів й інвесторів. Якщо підприємство, як правило, здійснює оцінку свого фінансового стану з метою виявлення резервів підвищення ліквідності, платоспроможності та прибутковості, розробки прогнозів фінансового стану на перспективу чи його оздоровлення, то кредитори й інвестори оцінюють фінансовий стан з метою мінімізації своїх ризиків. Важливою характеристикою фінансового стану підприємства є оцінка його платоспроможності, під якою прийнято розуміти спроможність підприємства розраховуватися за своїми зобов'язаннями. Платоспроможним є таке підприємство, у якого активи перевищують зовнішні зобов'язання. Спроможність підприємства платити за своїми короткостроковими зобов'язаннями називають ліквідністю. Підприємство вважається ліквідним, якщо воно в спромозі виконати свої короткострокові зобов'язання за умови реалізації поточних активів [12, с. 89].

Метою роботи є проведеннятеоретико-методологічного дослідженнящодо оцінки ефективностіфінансової діяльності підприємства.

Виходячи з мети дослідження основними завданнями роботи є:

— визначення сутності фінансової діяльності підприємства;

— угрупування чинників, що впливають на обсяги та ефективність фінансової діяльності підприємства;

— здійснення критичного огляду методичних підходів оцінки ефективності фінансової діяльності підприємства;

— обгрунтування шляхів підвищення ефективності фінансової діяльності підприємства.

Предметом дослідження є фінансова діяльність підприємства.

1. СУТНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

В організаційній та управлінській роботі підприємств фінансова діяльність займає особливе місце. Від неї багато в чому залежить своєчасність та повнота фінансового забезпечення виробничо-господарської діяльності та розвитку підприємства, виконання фінансових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господарювання.

Фінансова діяльність — це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів [18, с. 41].

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

— фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

— пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

— виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

— мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

— контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

— фінансове прогнозування та планування;

— аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

— оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

Фінансове прогнозування та планування є однією з найважливіших ділянок фінансової роботи підприємства. На цій стадії фінансової роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливість одержання таких коштів.

За ринкових умов підприємство самостійно визначає напрямки та розмір використання прибутку, який залишається в його розпорядженні після сплати податків. Метою складання фінансового плану є визначення фінансових ресурсів, капіталу та резервів на підставі прогнозування величини фінансових показників: власних оборотних коштів, амортизаційних відрахувань, прибутку, суми податків [18, с. 44].

Планування виручки є необхідним для розробки плану прибутку від реалізації продукції, визначення суми планових платежів у бюджет. Від обгрунтованості та правильності розрахунку виручки великою мірою залежить також реальність основного джерела надходження коштів та розмір запланованого прибутку.

Мета планування витрат — визначення можливості найекономнішого витрачання матеріальних, трудових та грошових ресурсів на одиницю продукції. Зменшення витрат виробництва та обігу є важливим фактором збільшення ефективності виробництва. Зниження собівартості за рахунок економії сировини, матеріалів, палива, енергії та живої праці дає змогу виробити значну кількість додаткової продукції, збільшити прибуток та рентабельність підприємств, створює реальні можливості для самофінансування [18, с. 45]. Скорочення витрат на виробництво одиниці продукції є матеріальною підставою для зниження цін на неї, а відтак — прискорення обертання оборотних коштів.

Плануючи витрати на виробництво та реалізацію продукції, необхідно враховувати резерви зниження її собівартості, до яких належать:

— поліпшення використання основних виробничих фондів та збільшення у зв'язку з цим випуску продукції на кожну гривню основних фондів;

— раціональне використання сировини, матеріалів, палива, енергії та скорочення витрат на одиницю продукції без зниження її якості;

— зменшення затрат живої праці на одиницю продукції на основі науково-технічного прогресу;

— скорочення витрат на реалізацію продукції за рахунок удосконалення форм її збуту;

— зменшення втрат від браку та безгосподарності, ліквідація непродуктивних витрат;

— економія в адміністративно-управлінській сфері на основі раціональної організації апарату управління підприємством.

Спираючись на опрацьовані фінансові показники, складають перспективні, поточні та оперативні фінансові плани. Поточний фінансовий план складається у формі балансу доходів та витрат грошових коштів, оперативний — у формі платіжного календаря.

Аналіз та контроль фінансової діяльності підприємства — це діагноз його фінансового стану, що уможливлює визначення недоліків та прорахунків, виявлення та мобілізацію внутрішньогосподарських резервів, збільшення доходів та прибутків, зменшення витрат виробництва, підвищення рентабельності, поліпшення фінансово-господарської діяльності підприємства в цілому [18,с. 49]. Матеріали аналізу використовуються в процесі фінансового планування та прогнозування.

Підприємство має опрацювати таку систему показників, з допомогою якої воно змогло б із достатньою точністю оцінити поточні та стратегічні можливості підприємства. Аналітичну роботу підприємства можна поділити на два блоки:

1) аналіз фінансових результатів та рентабельності;

2) аналіз фінансового стану підприємства.

Аналіз фінансових результатів підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

— аналіз та оцінка рівня і динаміки показників прибутковості, факторний аналіз прибутку від реалізації продукції, робіт, послуг;

— аналіз фінансових результатів від іншої реалізації, позареалізаційної та фінансової інвестиційної діяльності;

— аналіз та оцінка використання чистого прибутку;

— аналіз взаємозв'язку витрат, обсягів виробництва продукції та прибутку;

— аналіз взаємозв'язку прибутку, руху оборотного капіталу та грошових потоків;

— аналіз та оцінка впливу інфляції на фінансові результати;

— факторний аналіз показників рентабельності.

Аналіз фінансового стану підприємства проводиться за такими напрямками:

— аналіз та оцінка складу та динаміки майна;

— аналіз фінансової стійкості підприємства;

— аналіз ліквідності балансу;

— комплексний аналіз і рейтингова оцінка підприємства [17,с. 32].

Поточна та оперативна фінансова робота на підприємстві спрямовується на практичне втілення фінансового забезпечення підприємницької діяльності, постійне підтримування платоспроможності на належному рівні.

Зміст поточної оперативної фінансової роботи на підприємстві полягає в такому:

— постійна робота зі споживачами стосовно розрахунків за реалізовану продукцію, роботи, послуги;

— своєчасні розрахунки за поставлені товарно-матеріальні цінності та послуги з постачальниками;

— забезпечення своєчасної сплати податків, інших обов'язкових платежів у бюджет та цільові фонди;

— своєчасне проведення розрахунків по заробітній платі;

— своєчасне погашення банківських кредитів та сплата відсотків;

— здійснення платежів за фінансовими операціями [17, с. 33].

Управління процесами формування й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів, які утворюються для опосередкування розподільних відносин на всіх стадіях суспільного відтворення, складає зміст фінансової діяльності як держави в цілому, так і окремих суб'єктів господарювання. Під кутом зору визначення фінансової діяльності як управлінської функції та її меж важливе значення має те, що розуміють під терміном "фінансові ресурси".

Щодо суті терміна "фінансові ресурси" як наукового поняття у вітчизняній економічній науці до цього часу немає загальноприйнятої думки. Щоб переконатись у цьому, досить звернутися до опублікованих в останні роки наукових праць, присвячених проблемам фінансів і фінансово-кредитного механізму, а також до підручників і навчальних посібників з дисциплін економічного профілю. Автори більшості з них не включають до складу фінансових ресурсів підприємств наявні у їхньому розпорядженні власні основні та оборотні кошти, кредити банків, інші позикові кошти, і це значно обмежує і збіднює уявлення про фінансову діяльність господарюючих суб'єктів.

Для визначення поняття "фінансові ресурси" необхідно, очевидно, базуватися на таких міркуваннях.

По-перше, треба мати на увазі саму сутність фінансів як складової виробничих відносин у суспільстві. По-друге, фінансові ресурси створюються і використовуються в процесі реалізації фінансових відносин (які, до речі, не можуть не включати кредитних відносин як підсистему). По-третє, саме поняття "ресурси" зазвичай трактується як щось таке, що може бути використане на певні цілі (запаси, кошти тощо) [17, с. 40]. Отже, стосовно фінансових ресурсів мова має йти про всі грошові кошти, акумульовані у фонди цільового призначення для здійснення певних витрат.

Беручи до уваги ці міркування і сформульоване в попередньому матеріалі визначення фінансів як системи специфічних економічних відносин, можна стверджувати, що фінансові ресурси — це централізовані й децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу й перерозподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту та національного доходу і призначені для використання відповідно до завдань соціально-економічного розвитку суспільства та колективів окремих підприємств.

Централізовані грошові фонди концентруються у державі і являють собою загальнодержавні фінансові ресурси. Провідне місце в системі загальнодержавних фінансових ресурсів належить державному бюджету, за допомогою якого держава, виконуючи покладені на неї функції, розподіляє значну частину сукупного суспільного продукту і національного доходу відповідно до потреб розвитку народного господарства країни і завдань, пов'язаних з підвищенням добробуту її населення. З бюджету фінансуються видатки на розвиток науки, культури, народної освіти, охорону здоров'я, управління, оборону, соціальний захист населення та інші загальнодержавні потреби. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл значної частини валового внутрішнього продукту. Основним джерелом формування державного бюджету виступає створюваний у галузях матеріального виробництва чистий дохід, що надходить до бюджету у вигляді платежів з прибутку (доходу), податку на додану вартість та інших податкових і неподаткових платежів. Певна частина доходів державного бюджету формується за рахунок податкових та інших платежів населення [17, с. 43].

До системи загальнодержавних фінансових ресурсів України належать також створювані в основному за рахунок обов'язкових платежів усіх господарюючих юридичних осіб Пенсійний фонд, інші бюджетні та позабюджетні фонди спеціального призначення, у тому числі фонди державного майнового та особистого страхування. Одним з елементів загальнодержавного фонду фінансових ресурсів слід вважати також кредитну (готівкову і безготівкову) емісію грошей, що здійснює держава (в Україні — через Національний банк України) для фінансування дефіциту Державного бюджету [12,с. 65].

Децентралізовані фонди грошових коштів, що використовуються в процесі фінансової діяльності, являють собою фінансові ресурси виробничих об'єднань, підприємств і галузей народного господарства, а також населення.

Фінансові ресурси підприємств — це грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу й перерозподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту та національного доходу і використовуються у статутних цілях підприємств [12, с. 65].

Загальна сума фінансових ресурсів складається у кожного підприємства з таких елементів:

— статутний капітал;

— додатковий капітал (у тому числі капітальний дохід у вигляді фонду індексації основних засобів і нематеріальних активів);

— резервний капітал;

— централізовані кошти для фінансування капітальних вкладень;

— спеціальні фонди і цільове фінансування;

— фонд зносу необоротних матеріальних і нематеріальних активів;

— відстрочена податкова заборгованість;

— резерви наступних виплат і платежів;

— нерозподілений (тимчасово не використаний) прибуток у господарському обігу;

— довготермінові й короткотермінові кредити комерційних банків;

— позикові кошти від реалізації власних цінних паперів (облігацій та інших, крім акцій, бо виручка від їх продажу включається до статутних капіталів акціонерних товариств);

— кредиторська заборгованість усіх видів, включаючи заборгованість із бюджетних платежів, із відрахувань на соціальні заходи держави, на оплату праці, за виданими векселями, за одержаними авансами;

— інші кошти, які знаходять відображення в пасиві бухгалтерського сальдового балансу підприємства [12, с. 70-71].

Однією з найважливіших характеристик фінансового стану є фінансова стабільність (стійкість) підприємства. Вона пов'язана з рівнем залежності від кредиторів та інвесторів і характеризується співвідношенням власних і залучених коштів, яке визначає загальну оцінку фінансової стабільності [2, с. 18].

Фінансово стійким є такий суб'єкт господарювання, який за рахунок власних коштів покриває витрати, вкладені в активи (основні засоби, нематеріальні активи, оборотні засоби), не допускає невиправданої дебіторської і кредиторської заборгованості й вчасно розраховується за своїми зобов'язаннями. Основою фінансової стійкості є раціональна організація і використання оборотних коштів [2, с. 19]. Фінансовий стан підприємства визначають сукупністю показників, що відображають наявність, розміщення й використання ресурсів підприємства, його реальні і потенційні фінансові можливості [2, с. 19].

При проведенні дослідженні оцінки різних методик, можна визначити оптимальну кількість груп фінансових показників (якомога меншу) та виділити їх за значенням при оцінці фінансового стану підприємства. На мою думку, за рівнем значущості слід виділити, для оцінки фінансового стану, такі групи показників: на першому місці — оцінка активів, що використовують для розрахунку окремих показників, зокрема при розрахунку показників ліквідності і платоспроможності враховують усю дебіторську заборгованість за оцінкою їх у балансі; на другому місці — рентабельність; на третьому — фінансової стійкості; на четвертому — ліквідність підприємства. Крім вибору груп, необхідно обґрунтувати і перелік показників, що включатиме кожна з цих груп.

Відомо, що в міжнародній практиці для оцінки фінансового стану підприємств широко використовують математичні моделі, за допомогою яких формують узагальнений показник фінансового стану підприємства — його інтегральну оцінку, серед яких заслуговують на увагу моделі Альтмана, Таффлера, Ліса, Чессера. Широке застосування даних моделей у закордонній практиці обумовлено наступними перевагами:

— вони мають невелику кількість показників, що забезпечують високу точність результатів, за незначних затрат трудомісткості;

— моделі дають можливість поєднувати різноманітні об’єкти;

— інформація для розрахунку усіх показників є доступною, оскільки відображається в основних формах фінансової звітності;

— а також є можливість не лише оцінки фінансового стану, а й прогнозування банкрутства, визначення зони ризику в якій перебуває підприємство [2, с. 22].

Проте дані моделі показують правдиві результати лише в тих конкретних умовах, для яких вони розроблені. Використання таких моделей в Україні було б можливим за повної відповідності бухгалтерського обліку, фінансової звітності і показників міжнародній практиці та стабільній діяльності вітчизняних підприємств. У зв'язку з наявними відмінностями показники вітчизняних підприємств, введені в модель, повинні мати інші критеріальні значення. Адже величина цих коефіцієнтів істотно впливає на результати розрахунків і правильність висновків про фінансовий стан підприємства [2, с. 23].

Окрім того, будь-яка модель даватиме надійні результати лише за незмінності (постійності) умов функціонування об'єктів, котрі досліджуються, що не характерно для вітчизняних підприємств, що не може не вплинути як на коефіцієнти моделі, так і на її критичні значення, які слугують для оцінки фінансового стану підприємства і прогнозування можливості його банкрутства.

Тому з огляду на це необхідно розробити такий методичний підхід, за якого оцінка фінансового стану українських підприємств базувалася б на:

— вітчизняних стандартах обліку і звітності, на поєднанні різноманітних методів;

— використовувала б інформаційну базу вітчизняних підприємств з урахуванням їхньої галузевої специфіки, що дало б змогу враховувати особливості їх діяльності.

Отже, аналіз різноманітних трактувань сутності фінансового стану підприємства та методичних підходів до його аналізу й оцінки, дає можливість зробити висновок про необхідність уніфікації трактування поняття ,,фінансовий стан підприємства” та удосконалення методик проведення різних видів аналізу.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

— фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

— пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

— виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

— контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

— фінансове прогнозування та планування;

— аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

— оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

— зменшення затрат живої праці на одиницю продукції на основі науково-технічного прогресу;

— скорочення витрат на реалізацію продукції за рахунок удосконалення форм її збуту;

— зменшення втрат від браку та безгосподарності, ліквідація непродуктивних витрат;

Аналіз фінансових результатів підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

— аналіз та оцінка використання чистого прибутку;

— аналіз взаємозв'язку витрат, обсягів виробництва продукції та прибутку;

— аналіз взаємозв'язку прибутку, руху оборотного капіталу та грошових потоків;

— аналіз та оцінка впливу інфляції на фінансові результати;

— факторний аналіз показників рентабельності.

Аналіз фінансового стану підприємства проводиться за такими напрямками:

— аналіз та оцінка складу та динаміки майна;

— аналіз фінансової стійкості підприємства;

— аналіз ліквідності балансу;

— комплексний аналіз і рейтингова оцінка підприємства [15, с. 161].

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЧИННИКІВ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ОБСЯГИ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити не через один, навіть найважливіший, показник, а тільки за допомогою комплексу, системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.

Показники оцінки фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі ті, хто пов'язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність продовження або встановлення таких відносин з підприємством. У кожного з партнерів підприємства — акціонерів, банків, податкових адміністрацій — свій критерій економічної доцільності. Тому й показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів.

Ясна річ, що в доброму фінансовому стані заінтересоване передовсім саме підприємство. Однак добрий фінансовий стан будь-якого підприємства формується в процесі його взаємовідносин із постачальниками, покупцями, акціонерами, банками та іншими юридичними і фізичними особами. З іншого боку, безпосередньо від підприємства залежить міра його економічної привабливості для всіх цих юридичних осіб, що завжди мають можливість вибору між багатьма підприємствами, спроможними задовольнити той самий економічний інтерес.

Відтак необхідно систематично, детально і в динаміці аналізувати фінанси підприємства, оскільки від поліпшення фінансового стану підприємства залежить його економічна перспектива.

Залежно від мети та завдань аналізу в кожному конкретному випадку вибирають оптимальний саме для цього випадку комплекс показників та напрямків аналізу фінансового стану підприємства.

Слід підкреслити, що всі показники фінансового стану підприємства перебувають у взаємозв'язку та взаємозумовленості. Тому оцінити реальний фінансовий стан підприємства можна лише на підставі використання певного комплексу показників з урахуванням впливу різних факторів на відповідні показники.

Наведемо коротку характеристику основних показників, які використовуються в процесі оцінювання фінансово-господарської діяльності підприємства.

А. Показники оцінки майнового стану

1. Сума господарських коштів, що їх підприємство має у розпорядженні. Цей показник дає загальну вартісну оцінку активів, які перебувають на балансі підприємства. Зростання цього показника свідчить про збільшення майнового потенціалу підприємства.

2. Питома вага активної частини основних засобів. Згідно з нормативними документами під активною частиною основних засобів розуміють машини, обладнання і транспортні засоби. Зростання цього показника в динаміці — позитивна тенденція.

3. Коефіцієнт зносу основних засобів. Показник характеризує частку зношених основних засобів у загальній їх вартості. Використовується в аналізі для характеристики стану основних засобів. Доповненням цього показника є так званий коефіцієнт придатності.

4. Коефіцієнт оновлення основних засобів. Показує, яку частину наявних на кінець звітного періоду основних засобів становлять нові основні засоби.

5. Коефіцієнт вибуття основних засобів. Показує, яка частина основних засобів, з котрими підприємство почало діяльність у звітному періоді, вибула з причини зносу та з інших причин [12, с. 97].

Б. Оцінка ліквідності та платоспроможності

1. Величина власного капіталу (функціонуючий капітал).

Характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття поточних активів підприємства (тобто активів, які мають період обороту менше ніж один рік). Цей розрахунковий показник залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Показник має особливо важливе значення для підприємств. Зростання цього показника в динаміці — позитивна тенденція. Основним і постійним джерелом збільшення власних оборотних коштів є прибуток. Не можна ототожнювати поняття "оборотні кошти" та "власні оборотні кошти". Перший показник характеризує активи підприємства ( II та III розділи активу балансу). Другий — джерела коштів, тобто частину власного капіталу підприємства, яка розглядається як джерело покриття поточних активів [12, с. 98].

2. Маневреність грошових коштів.

Зростання цього показника в динаміці — позитивна тенденція.

3. Коефіцієнт покриття загальний. Характеризує співвідношення оборотних активів і поточних зобов'язань. Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за одиницю. Зростання його — позитивна тенденція. Орієнтовне значення показника підприємство встановлює самостійно. Воно залежатиме від щоденної потреби підприємства у вільних грошових ресурсах. [12, с. 99].

4. Коефіцієнт швидкої ліквідності.

Аналогічний коефіцієнту покриття, але обчислюється за вужчим колом поточних активів (з розрахунку виключають найменш ліквідну їх частину — виробничі запаси).

Кошти, які можна отримати у разі вимушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути суттєво меншими за витрати на їх придбання. За ринкової економіки типічною є ситуація, коли під час ліквідації підприємства отримують 40% і менше від облікової вартості запасів. В іноземній літературі трапляється орієнтовне (найнижче) значення цього показника — 1. Однак ця оцінка також досить умовна.

5. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності).

Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов'язань можна за необхідності погасити негайно. Рекомендована нижня межа цього показника — 0,2.

6. Частина власних оборотних коштів у покритті запасів.

Це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Має велике значення для підприємств торгівлі. Рекомендована нижня межа цього показника — 50%

7. Коефіцієнт покриття запасів.

Розраховується як співвідношення величини стабільних джерел покриття запасів і суми запасів. Якщо значення цього показника є меншим за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають недостатньо стійким [12, с. 100-101].

В. Показники оцінки фінансової стійкості

Одна з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства — забезпечення стабільності його діяльності в майбутньому. Вона пов'язана із загальною фінансовою структурою підприємства, його залежністю від кредиторів та інвесторів.

1. Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності самого підприємства у загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Чим вищий цей коефіцієнт, то більш фінансове стійким і незалежним від кредиторів є підприємство. Доповненням до цього показника є коефіцієнт концентрації залученого (позикового капіталу). Сума обох коефіцієнтів дорівнює 1 (чи 100%).

2. Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим до попереднього показника. Коли його значення наближається до 1 (чи 100%), це означає, що власники повністю фінансують своє підприємство.

3. Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовано.

4. Коефіцієнт довгострокових вкладень показує, яку частину основних коштів та інших позаоборотних активів профінансовано зовнішніми інвесторами, тобто яка частина належить їм, а не власникам підприємства.

5. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів характеризує структуру капіталу. Зростання цього показника — негативна тенденція, яка означає, що підприємство починає все сильніше залежати від зовнішніх інвесторів.

6. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів. Зростання цього показника в динаміці також свідчить про посилення залежності підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової стійкості [12, с. 104].

Розглянемо основні ознаки класифікації ефективності та її види відповідно до цих ознак.

1. За наслідками отриманих результатів.

За цією ознакою можна виділити три види ефективності:

— економічну,

— соціальну,

— соціально-економічну.

Економічний ефект відображає різноманітні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва на підприємстві. Формами прояву економічної ефективності є різноманітні економічні ефекти:

— зростання продуктивності праці,

— зниження собівартості продукції, що виготовляється,

— збільшення прибутку,

— зниження матеріаломісткості,

— фондомісткості,

— трудомісткості продукції тощо.

Форми прояву соціальної ефективності пов'язані з отриманням соціальних ефектів:

— поліпшення умов праці,

— зростання життєвого рівня народу,

— поліпшення екологічних параметрів,

— збільшення тривалості життя людей та ін.

Соціальний ефект зводиться до скорочення тривалості робочого тижня, збільшення кількості нових робочих місць і рівня зайнятості населення, поліпшення умов праці та побуту, стану навколишнього середовища, загальної безпеки життя. Соціальні наслідки виробництва можуть бути не лише позитивними, а й негативними (збільшення безробіття, посилення інфляції, погіршення екологічних показників).

Форми прояву соціально-економічної ефективності зумовлені намаганням отримати максимальний економічний ефект при заданих параметрах соціального характеру.

2. За характером здійснюваних витрат.

За цією ознакою розрізняють ефективність застосовуваних ресурсів та ефективність витрат (спожитих ресурсів). До ефективності застосовуваних ресурсів відносять:

— ефективність виробничих фондів,

— ефективність трудових ресурсів,

— ефективність нематеріальних активів.

До ефективності витрат належать:

— ефективність капітальних вкладень,

— ефективність поточних витрат,

— ефективність сукупних витрат.

Як видно вже з самих назв окремих видів ефективності, що входять до першої та другої груп, поділ на ці групи зумовлений необхідністю дати відповідь на таке запитання: при визначенні ефективності отриманий ефект слід відносити до всієї сукупності ресурсів, застосовуваних на підприємстві, чи тільки до тієї їх частини, що безпосередньо бере участь у створенні цього ефекту. Аналіз аргументів прибічників того чи іншого варіанта відповіді на це запитання свідчить, що єдиної думки тут немає. А в конкретній ситуації у разі необхідності оцінювання ефективності діяльності підприємства слід застосовувати той варіант, котрий є більш адекватним економічному завданню, що вирішується. Тому право на існування мають показники ефективності обох зазначених груп [12, с. 105].

3. За видами господарської діяльності.

До цієї групи показників ефективності належать: ефективність виробничої, торговельної, банківської, страхової та інших видів діяльності. Специфіка виду діяльності, безперечно, накладає певний відбиток на методологію визначення ефективності діяльності конкретного підприємства чи його структурних підрозділів, що проявляється в специфіці навіть самих показників ефективності, які застосовуються для цього.

4. За рівнем об'єкта господарювання.

До цієї групи відносять: ефективність економіки в цілому, ефективність галузі, об'єднання підприємств, підприємства, структурного підрозділу підприємства, ефективність виробництва окремих видів продукції.

5. За рівнем оцінювання.

Відповідно до цієї ознаки ефективність може бути рівня суспільства та рівня суб'єкта підприємництва (господарювання). Необхідність поділу показників ефективності на ці дві групи зумовлена певною антагоністичністю інтересів суспільства та індивіда або їх інституційних аналогів — держави та підприємства. Як наслідок, має місце невідповідність між критеріями оцінювання ефективності тих чи інших явищ або заходів (наприклад, економічних законів, зокрема з питань оподаткування). Держава має свої критерії, а підприємства — свої, і вони часто істотно різняться. Так, оцінюючи економічний ефект діяльності підприємства, держава обчислює його валовий прибуток. Останній містить суму податків та інших обов'язкових платежів, що виплачуються з прибутку. Для підприємства ж ефект — це чистий прибуток, котрий залишається у його розпорядженні після сплати всіх обов'язкових платежів [12, с. 107].

6. За умовами оцінювання.

За цією ознакою виділяють реальну, розрахункову та умовну ефективність. Реальна ефективність — це фактичний рівень витрат та результатів за даними бухгалтерського обліку та звітності. Розрахункова — базується на проектних або планових показниках, отриманих розрахунковим шляхом. Умовна ефективність використовується для оцінювання роботи структурних підрозділів підприємства.

7. За ступенем збільшення ефекту.

Ця ознака дає змогу виокремити первісну та мультиплікаційну ефективність. Необхідність такого поділу видів ефективності викликана тим, що в результаті здійснення тих чи інших заходів може спостерігатися як одноразовий ефект, так і мультиплікаційний. Мова про мультиплікаційний ефект може йти тоді, коли початковий ефект повторюється й примножується на різних рівнях даного підприємства, а також поширюється на інші підприємства та організації.

8. За метою визначення.

За цією ознакою розрізняють абсолютну та порівняльну ефективність. Абсолютна ефективність характеризує загальну або питому (в розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) її величину, яку отримує підприємство в результаті своєї діяльності за певний проміжок часу. Порівняльна ефективність визначається шляхом порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них. її рівень відбиває економічні, екологічні, соціальні та інші переваги певного варіанта реалізації господарських рішень (напрямку діяльності) порівняно з іншими варіантами.

9. За типом процесу.

Ця ознака дає змогу диференціювати підходи до оцінювання ефективності, ураховуючи специфіку окремих процесів, які відбуваються на підприємстві. З погляду цієї ознаки можна окремо розглядати ефективність виробничих процесів (з точки зору як організаційної, так і технічної), ефективність управління, ефективність інвестиційної, інноваційної, маркетингової, фінансової діяльності та ін [12, с. 108-109].

3. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ЩОДО ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Транзитивна економіка України характеризується відсутністю необхідних умов для нормального функціонування підприємств. Характерним є нестача коштів, наявність великої дебіторської та кредиторської заборгованості і, як наслідок, — хронічна неплатоспроможність підприємств. Для розробки адекватної стратегії особливого значення набуває ефективно проведений фінансовий аналіз діяльності підприємства та врахування результатів цього аналізу.

Методичні основи кількісного виміру та оцінки фінансового стану підприємств і трактування його сутності зафіксовано також і в нормативних актах відповідних міністерств (відомств). Серед науковців, які приділили значну увагу дослідженню фінансового стану підприємств, слід виділити таких як І.Т. Балабанов, Л.А. Бернстайн, І. О. Бланк, Ю. Брігхем, Л. Гапенскі, Т.Р. Карлін, А.П. Ковальов, В. В. Ковальов, Г. Крамаренко, М.Н. Крейніна, Л.А. Лахтіонова, Г.В. Савицька, В.Т. Савчук, О.С. Стоянова, Р. Холт, А.Д. Шеремет та інші [9, с. 61].

Проблема ефективності виробництва завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Зацікавленість нею виникає на різних рівнях управління економікою — — від власників приватного підприємства до керівників держави. У цьому розділі розглянемо сутність категорії "ефективність" та методику її визначення.

Термін "ефект" у перекладі з латинської означає "результат". Отже, категорія "ефективність" може інтерпретуватись як "результативність". Термін ефект має значення результату, наслідку зміни стану певного об'єкта, зумовленої дією зовнішнього або внутрішнього фактора. Якщо провести математичну аналогію, то ефект — це дельта, приріст деякої змінної або різниця її попереднього і наступного значень. Зрозуміло, що значення цієї дельти може бути як додатним, так і від'ємним або взагалі нульовим. Подібно до цього й ефект може бути як позитивним, коли зміни є корисними, так і негативним, коли зміни деструктивні, або нульовим, коли змін немає. Утім, останній випадок, а саме коли результат нульовий, можна в конкретних умовах вважати або позитивним, або негативним ефектом і окремо не розглядати [9, с. 62].

Таким чином, існує як об'єктивна зміна стану певної системи (об'єкта), так і її оцінка. Ця оцінка може мати кількісний і якісний характер. Типовий приклад якісних оцінок ми вже навели, розділивши множину ефектів на позитивні та негативні. Що ж стосується кількісного оцінювання, то воно здійснюється за допомогою різноманітних кількісних показників, які можна поділити на дві великі групи: часткові та загальні.

Отже, фактично визначення ефективності виробництва полягає в оцінці його результатів. Такими результатами можуть бути обсяги виготовленої продукції в натуральному чи вартісному (за оптовими цінами або за собівартістю) виразі або прибуток. Але ж сама по собі величина цих результатів не дає змоги робити висновки про ефективність або неефективність роботи підприємства, оскільки невідомо, якою ціною отримані ці результати. Звідси для отримання об'єктивної оцінки ефективності підприємства необхідно також урахувати оцінку тих витрат, що дали змогу одержати ті чи інші результати.

Процес виробництва здійснюється через поєднання факторів, що його визначають:

— засобів праці (основні фонди),

— предметів праці (оборотні фонди),

— робочої сили (трудові ресурси).

Крім того, істотним чином на виробництво впливає фінансовий стан підприємства, а також певні організаційні, управлінські, технологічні та інші переваги, що відображаються як нематеріальні ресурси. Тож за оцінку витрат логічно взяти оцінку всіх перелічених ресурсів. Виходячи з цього можна дати таке визначення ефективності: ефективність підприємства являє собою комплексну оцінку кінцевих результатів використання основних і оборотних фондів, трудових і фінансових ресурсів та нематеріальних активів за певний період часу [9, с. 63].

Загальна методологія визначення ефективності може бути формалізована таким співвідношенням:

F=E/P,

де F — ефективність;

Е — ефект (результати);

Р — витрати (ресурси) [12, с. 115].

При цьому слід мати на увазі, що, звичайно, перелік ресурсів підприємства, котрі визначають його ефективність, не є вичерпним, тобто в конкретних умовах на ефективність діяльності підприємства можуть чинити істотний вплив інші фактори. Але для середньостатистичного підприємства, яке діє в умовах ринку, урахування зазначених факторів гарантує отримання найбільш адекватної оцінки стану справ на підприємстві.

Узагалі ж питання стосовно того, що вважати результатами виробництва, а що — витратами, які зумовили появу цих результатів, є дискусійним. Учені-економісти висунули чимало пропозицій стосовно вирішення цього питання. Але з усієї їх множини найбільш обгрунтовані точки зору можна об'єднати в межах таких трьох підходів:

1) ресурсний, коли економічний результат зіставляється з економічною оцінкою виробничих ресурсів, які застосовуються під час виробництва;

2) витратний, коли економічний результат порівнюється з поточними витратами, які безпосередньо пов'язані з його досягненням;

3) ресурсно-витратний, що, як це видно з самої назви, являє собою певний компроміс між двома попередніми. Тобто до уваги береться як певна оцінка наявних ресурсів, так і оцінка поточних витрат. Проте застосування цього підходу має бути дуже зваженим і обережним, адже виникає проблема подвійного рахунку, а також значного впливу галузевих особливостей виробництв (фондомісткості, капіталомісткості, трудомісткості тощо) [18, с. 83].

Кожен із цих підходів має свої переваги та недоліки, і доцільність застосування того чи іншого з них визначається конкретними обставинами й поставленими завданнями.

Що стосується чисельника формули ефективності, то тут також можна виділити три найзагальніші підходи.

1. За результат береться валова вартість створеного за певний період продукту (наприклад, виготовлена або реалізована продукція за оптовими цінами).

2. Як результат беруть прибуток. Це досить поширений підхід, і при його застосуванні утворюється ціла множина показників рентабельності, коли прибуток зіставляється з собівартістю виробництва або з вартістю основних фондів, або з величиною активів підприємства чи його капіталом тощо.

3. За результат береться сума прибутку та амортизації. Річ у тім, що з точки зору попереднього підходу підприємство, яке має від'ємну величину прибутку (що визначається за тією або іншою законодавче визначеною методологією), автоматично є нерентабельним, а отже, й неефективним. Але для перехідних економік, у яких відбуваються інтенсивні трансформаційні процеси, на думку окремих економістів, ефективною може вважатися діяльність і такого підприємства, яке не може забезпечити повного відтворення своїх ресурсів, передусім основних фондів. Ідеться про те, що втрати суспільства в разі ліквідації такого підприємства будуть все ж більшими, ніж тоді, коли воно продовжуватиме діяльність до повного спрацювання своїх основних фондів [9, с. 64].

Завдання визначення ефективності виникає в різних ситуаціях, і його раціональне вирішення в конкретних умовах передбачає застосування тих або інших підходів чи методик. Можна виділити такі загальні напрямки, за якими визначається ефективність.

1. Оцінювання ефективності виробництва з метою забезпечення оптимальної стратегії управління ним. У межах цього напрямку досліджується насамперед ефективність використання ресурсів підприємства.

2. Оцінювання ефективності підприємства з метою визначення його привабливості як потенційного об'єкта інвестування. Таке оцінювання може здійснюватися самим підприємством, потенційним інвестором або ж для забезпечення об'єктивності — незаінтересованою організацією. При цьому портфельні інвестори, як правило, задовольняються фінансовими показниками ефективності, а стратегічних здебільшого цікавить комплексна її оцінка.

3. Оцінювання ефективності підприємства на макрорівні з боку держави. Не слід вважати, що цей напрямок стосується виключно радянських часів, хоча об'єктивно в ті часи спостерігався розквіт діяльності в цьому напрямку. Але і в умовах ринку завдання такого плану вирішуються, хоча, звичайно, в інших масштабах [9, с. 65].

4. ОБГРУНТУВАННЯ ШЛЯХІВ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

У визначенні показників ефективності науковці пішли різними шляхами. Представники одного з них вважають за доцільне нехтувати необхідністю отримання єдиної оцінки і будувати систему показників ефективності. А остаточний висновок, на їхню думку, має зробити експерт, який аналізує цю систему показників, ураховує певні неформальні обставини, власний досвід, можливо, інтуїтивні міркування, прогнози і на базі всього цього зробить висновок [12, с. 146].

Інші вчені пропонують відразу обмежити множину факторів впливу і визначати комплексний показник ефективності. Є, звичайно, і певні компромісні підходи. Так, наприклад, відомі методики, в яких спочатку визначається система показників, а потім до неї застосовуються певні правила згортання для отримання інтегральної оцінки. Серед прибічників єдиного показника є такі, котрі будують настільки складний комплексний показник, що він за широтою охоплення вхідних параметрів фактично не поступається системам показників. Крім того, розроблені й ситуаційні алгоритми, які дають змогу обирати той чи інший комплексний показник на базі попереднього аналізу певних характеристик підприємства.

Особливо жвавими дискусії з цього приводу були саме серед економістів радянської школи, і це не випадково. Адже досить стабільна економічна система СРСР створювала ілюзію можливості "легкого" (тобто з урахуванням дуже обмеженого набору факторів) отримання адекватних оцінок ефективності. Але практика переконує в протилежному — справді точна оцінка ефективності може бути отримана лише на основі поглибленого аналізу ситуації і врахування великої кількості обставин. Проте в будь-якому випадку, щоб здійснювати такий аналіз, необхідно опанувати базовий інструментарій, тобто ознайомитися з конструкцією основних показників ефективності і зрозуміти їх економічний зміст.

Отже, розглянемо систему показників ефективності. Вона пропонується в розгорнутому вигляді, тобто завдання обгрунтування оптимального набору показників у даному випадку ігнорується, оскільки є необхідність ознайомитися з тим, якими вони бувають у принципі. Але все ж попередньо сформулюємо загальні принципи раціонального вибору системи показників.

Отже, система показників ефективності має:

— відображати витрати всіх видів ресурсів, що споживаються на підприємстві;

— створювати передумови для виявлення резервів підвищення ефективності виробництва;

— стимулювати використання всіх резервів, наявних на підприємстві;

— забезпечувати інформацією стосовно ефективності виробництва всі ланки управлінської ієрархії;

— виконувати критеріальну функцію. Тобто для кожного з показників мають бути визначені правила інтерпретації їх значень [12, с. 149].

У системі показників ефективності виробництва можна виділити такі групи показників:

— ефективності використання основних фондів;

— ефективності використання оборотних фондів;

— ефективності використання праці (трудових ресурсів);

— ефективності окремих видів діяльності;

— узагальнюючі показники ефективності діяльності підприємства.

Узагалі проблема визначення ефективності підприємства та пошуку шляхів її підвищення є складною і такою, що важко формалізується. Адже будь-яке підприємство — це складна система, яку важко спростити, не втративши при цьому її суттєвих характеристик. Тому сподіватися, що можна дістати просту й легко зрозумілу схему аналізу, яка давала б змогу отримувати бажаний результат в усіх випадках, було б не зовсім правильно.

Схема, що пропонується, окреслює загальні напрямки аналізу об'єкта. Перший з них — ресурсний — відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання наявної матеріальної бази виробництва та живої праці. При цьому слід враховувати рівень завантаження обладнання в часі, структуру собівартості продукції, що виготовляється, з точки зору співвідношення в ній часток амортизації, матеріальних витрат, витрат на оплату праці. Зазначені показники слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками найближчих конкурентів [12, с. 153].

Для оборотних фондів найважливішим показником є швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема такі:

— зменшення обсягів незавершеного виробництва;

— удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів;

— прискорення реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності);

— зменшення обсягів дебіторської заборгованості.

Крім того, слід звернути увагу і на інші напрямки раціоналізації використання матеріальних ресурсів:

— проаналізувати основні причини втрат та нераціонального використання ресурсів;

— забезпечити обгрунтоване нормування витрат матеріалів;

— організувати використання вторинних ресурсів;

— створити систему заохочення за економію сировини, енергії та матеріалів й відпрацювати її дійовість;

— акцентувати увагу на використанні сучасних високотехнологічних матеріалів.

Що стосується аналізу ефективності використання трудового потенціалу підприємства, то тут слід зосередити увагу на таких аспектах:

— внутрішньо змінні втрати робочого часу;

— втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів;

— рівень використання засобів механізації, автоматизації праці та комп'ютерної техніки;

— аналіз системи стимулювання працюючих;

— визначення професійно-кваліфікаційної структури працюючих [12, с. 157].

У межах другого, тобто організаційного, напрямку здійснюється пошук можливостей підвищення ефективності тих процесів, що відбуваються на підприємстві. При цьому насамперед увага звертається на ефективність управління.

Важливою складовою ефективності підприємства, а отже, і значним резервом її підвищення, є організація виробничого процесу. У конкретних умовах підприємства слід проаналізувати всі аспекти, що визначають ефективність організації робіт, — від рівня робочого місця окремого робітника чи спеціаліста до рівня підприємства в цілому. Для виробничих підприємств, ураховуючи, звичайно, специфіку їх діяльності, особливу увагу треба звертати на можливості застосування більш ефективних типів виробництва (масового, великосерійного).

І, нарешті, останнім (але не за важливістю) напрямком пошуку можливостей підвищення ефективності є технологічний.

Вирішення проблеми технологічного відставання особливо актуальне для українських підприємств. Причому проблема ця є комплексною і має, принаймні, два компоненти: матеріальний та нематеріальний. Перший з них — це удосконалення технічної бази, а другий — організаційно-правові проблеми. На думку багатьох економістів, подолання технічного і технологічного відставання потребує не просто переходу на сучасні технології, а впровадження комплексу відносин, що називається корпоративною культурою. Така культура має запозичуватись, звичайно, у найпередовіших компаній з тривалим досвідом роботи в ринковому середовищі [12, с. 160].

Намагання виділити в оцінці ефективності підприємства та в пошуку шляхів підвищення останньої окремі структурні компоненти зумовлено бажанням спростити розуміння зазначених проблем. Проте зрозуміло, що насправді ці проблеми комплексні, отже, для їх вирішення слід застосовувати комплексний, системний підхід, ретельно досліджуючи всі підрозділи, служби підприємства та ті процеси, які в них відбуваються. Тільки на основі системного аналізу можна отримати справді адекватну оцінку стану справ на підприємстві та розробити ефективні заходи щодо його поліпшення.

ВИСНОВКИ

З теоретичних позицій фінансова діяльність — це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів. Проблемою державних підприємств є забезпечення їхнього ефективного функціонування і подальшого розвитку, як і в цілому реального сектору України.

Фінансовий стан підприємства визначають сукупністю показників, що відображають наявність, розміщення й використання ресурсів підприємства, його реальні і потенційні фінансові можливості.

У системі показників ефективності виробництва можна виділити такі групи показників:

— ефективності використання основних фондів;

— ефективності використання оборотних фондів;

— ефективності використання праці (трудових ресурсів);

— ефективності окремих видів діяльності;

— узагальнюючі показники ефективності діяльності підприємства.

Зазначені показники слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками найближчих конкурентів. Для оборотних фондів найважливішим показником є швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема такі:

— зменшення обсягів незавершеного виробництва;

— удосконалення системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих запасів;

— прискорення реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності);

— зменшення обсягів дебіторської заборгованості.

Крім того, слід звернути увагу і на інші напрямки раціоналізації використання матеріальних ресурсів:

— проаналізувати основні причини втрат та нераціонального використання ресурсів;

— забезпечити обгрунтоване нормування витрат матеріалів;

— організувати використання вторинних ресурсів;

— створити систему заохочення за економію сировини, енергії та матеріалів й відпрацювати її дійовість;

— акцентувати увагу на використанні сучасних високотехнологічних матеріалів.

— внутрішньо змінні втрати робочого часу;

— втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів;

— рівень використання засобів механізації, автоматизації праці та комп'ютерної техніки;

— аналіз системи стимулювання працюючих;

— визначення професійно-кваліфікаційної структури працюючих.

Отже, підвищення ефективності, як основної форми господарювання в сучасних умовах трансформації економіки пов`язана з удосконаленням і активізацією інноваційно-технічного, організаційного та фінансового менеджменту, господарського механізму в цілому на рівні підприємства.

Існує безліч конкретних шляхів збільшення ефективності діяльності суб`єктів господарювання:

1) вибір ефективних форм і методів підприємницької діяльності;

2) активізація і підвищення ефективності інноваційно-інвестиційної діяльності;

3) підвищення конкурентноспроможності продукції (послуг);

4) оптимізація поточних витрат і розмірів виробничих підприємств.

Використовуючи ці та інші шляхи щодо підвищення ефективної діяльності підприємств, розробку стратегії і тактики маркетингу, залучення додаткових капіталовкладень та інвестицій у виробництво, правильну оцінку фінансових результатів діяльності та фінансово-економічного стану підприємства за сучасних умов господарювання – шлях до ефективної, прибуткової підприємницької діяльності суб`єктів господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Власюк В. Є. Формування фінансово-кредитної системи в умовах світової глобалізації //Фінанси України. — 2005. — № 12. — С.89-94

2. Воловець Я. В. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання: Навчальний посібник. — К. : Алерта, 2005. — 199 с.

3. Горбач Л. М. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 435, с.

4. Економічна теорія: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

5. Ковальчук А. Т.Фінансовий словник. — К. : Знання , 2005. — 287 с.

6. Комаринський Я. Фінансово-інвестиційний аналіз. — К.: Українська енциклопедія : Агенство "Книга Пам'яті України", 1996. — 298 с.

7. Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -356 с.

8. Лезебник Л. Л. Сутність та компоненти фінансової політики // Фінанси України. — 2006. — № 1. — С.63 — 66

9. Ляшенко Ю. Фінансова діяльність держави: цілі, засоби, результати //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.61-66

10. Маслова С. О. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 190, с.

11. Нікбахт, Ейсан. Фінанси. — К.: Основи, 1993. — 382 с.

12. Партин Г. О. Фінанси підприємств: Навчальний посібник. — К. : Знання, 2006. — 379 с.

13. Софіщенко І. Я. Фінансування зовнішньоторговельної діяльності підприємства: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. -137, с.

14. Стеців Л. П. Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2007. — 235, с.

15. Фінанси підприємств: Підручник. — К.: КНЕУ, 2006. — 551 с.

16. Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2006. — 415, с.

17. Фінансова діяльність підприємств: Навчальний посібник. — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 238 с.

18. Фінансова діяльність підприємства: Підруч. для студ. вуз. — К.: Либідь, 1998. -310, с.

19. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2007. — 588, с.

20. Фінансово-банківська система України у європейському вимірі: Збірник статей/ Упор. С. А. Буковинський, А. А. Гриценко, А. Т. Кияк та ін.; Передм. Гельмута Курта,; НБУ, Комітет Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, Фонд ім. Фрідріха Еберта (Регіональне бюро в Україні, Білорусі та Молдові). — К.: Козаки, 2002. — 223 с.