Фінансування освіти

Категорія (предмет): Фінанси

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Сутність та розвиток форм фінансування освітньої сфери в Україні.

2.Сучасний стан фінансування освіти.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.

За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, здійснюється практичне реформування галузі згідно з Державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття").

Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави. Глобалізація, зміна технологій, перехід до постіндустріального, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку, інші властиві сучасній цивілізації риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник і основний важіль сучасного прогресу, потребу в радикальній модернізації галузі, ставлять перед державою, суспільством завдання забезпечити пріоритетність розвитку освіти і науки, першочерговість розв'язання їх нагальних проблем.

Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру. Мають постійно оновлюватися зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним залишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки.

1. Сутність та розвиток форм фінансування освітньої сфери в Україні

Освіта – це суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання та добробуту суспільства. Вона являє собою специфічну галузь сфери духовного виробництва, яка займається формуванням знань та вмінь підростаючого покоління, його вихованням, підготовкою кадрів.

Перехід до ринкових відносин в Україні ставить зростаючі вимоги перед сферою освіти, вимагає постійного підвищення якісного рівня загальноосвітньої та професійної підготовки кожного працівника. Освіта має значний вплив на відтворення робочої сили. Це насамперед вплив на підвищення якості робочої сили, її здатності вчасно пристосуватися до нових вимог, які ставить ринок. Адже зростання освітнього рівня робітників виступає суттєвою передумовою кращої їх адаптації до праці в умовах прискореного розвитку науки, техніки та сучасних технологій. Розвиток творчого потенціалу працівника, який залежить від системи дошкільної, загальної та професійної освіти, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів є суттєвими факторами зростання продуктивності праці, а також й економічного зростання держави.

Фінансування установ, закладів та заходів освіти здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур, а також додаткових джерел фінансування.

Згідно статті 61 Закону України "Про освіту" фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування [4].

На сучасному етапі розвитку економічних відносин фінансування бюджетних закладів відбувається через механізм кошторисного фінансування. Переваги кошторисного фінансування полягають в тому, що воно є найбільш випробовуваним способом фінансування, який вже тривалий час використовується в бюджетній сфері і відповідає особливостям її функціонування. Одночасно, кошторисне фінансування, при всій своїй апробованості, має суттєві недоліки. По-перше, за такого порядку виділення грошових коштів послаблюється зв'язок між результатами функціонування закладів і грошовими надходженнями, оскільки, фінансується не обсяг робіт, зростання якості послуг чи продукції, а час присутності працівників на роботі. По-друге, якість роботи враховується опосередковано — виходячи з рівня освіти, трудового стажу працівника, що призводить до зрівнялівки і знижує стимули до ефективної діяльності. У працівників немає заінтересованості збільшувати обсяг чи якість робіт і послуг, оскільки це не впливає на величину їхніх грошових надходжень.

Незважаючи на критичну оцінку кошторисного фінансування, воно продовжує функціонувати в бюджетній сфері і набуває нових властивостей сучасного господарювання. В останні роки зміни, які відбулись у практиці кошторисного фінансування, були зумовлені реформуванням бюджетної сфери і побудовою нової системи відносин у даному секторі економіки. Це, на наш погляд, вимагає внесення певних коректив у теоретичну площину і перегляду концептуальних основ даного методу фінансування та принципів його функціонування.

Згідно з чинним законодавством, кошторисом бюджетних установ називається основний плановий документ, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій і досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 р. № 228.

У вітчизняній фінансовій науці визначаються теоретичні домінанти і принципові якості поняття "кошторисне фінансування". Як правило, більшість вчених дотримуються усталених поглядів і використовують за основу теоретичні висновки, які було зроблено в теорії бюджету радянськими вченими. Наведемо найбільш розповсюджене формулювання, яке можна зустріти у радянських фінансово-кредитних словниках: Кошторисне фінансування — надання грошових коштів з державного бюджету для покриття видатків установ невиробничої сфери, які, як правило, не мають власних доходів [6, 129]. Дане визначення було актуальним тоді, коли кошторисне фінансування здійснювалося майже повністю за рахунок бюджетних коштів, однак в умовах становлення ринкових відносин, подібний підхід у трактуванні змісту даного поняття є звуженим і не відповідає вимогам сучасності.

Основним джерелом фінансування витрат на освіту є державний та місцеві бюджети.

Держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.

Кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення або на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються.

Система освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідовно пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 року, та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 року, де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:

– доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

– рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

– гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

– органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

– незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

2.Сучасний стан фінансування освіти

Держава все більше відмовляється від функції надання освіти і передає контроль за змістом, затвердження стандартів і програм освітянськими і академічними асоціаціями. Функції, що раніше здійснювали державні органи управління освітою, у розвинутих країнах світу також передаються на рівень місцевих органів влади, громадським організаціям і приватному сектору. Державні закупівлі в освіті розповсюджуються не тільки на продукти харчування і обладнання для шкіл. Поширеною у розвинутих країнах стає практика, коли приватні компанії виграють тендери на надання управлінських послуг, підготовку вчителів, організацію освітнього процесу. Як свідчить досвіт США, батьки роблять вибір на користь саме таких прибуткових шкіл – for-profit schools.

У багатьох країнах визнають, що основними учасниками, між якими має розподілятися відповідальність за освіту, є держава, приватний сектор, громадські організації, органи місцевого самоврядування, асоціації батьків та навчальні заклади. Можна навести декілька прикладів розподілу повноважень між учасниками освітнього процесу:

Ірландія: держава фінансує освіту, а виборні органи на місцях здійснюють контроль й управління ресурсами;

Австрія, Іспанія: місцеві громади, влада земель, муніципалітети фінансують освіту, а держава створює умови і захищає автономію шкіл;

Нідерланди: розгалуженою є мережа недержавних закладів освіти і вони фінансуються на рівних умовах з державними закладами через центральний і місцеві бюджети; держава сприяє розвитку приватного сектору в освіті, забезпеченню громадського контролю і залишає за собою роль спостерігача за виконанням іншими учасниками своїх зобов’язань.

Багато експертів вважають, що незадовільний стан освіти в Україні пов'язаний із недостатнім фінансуванням та неефективним використанням ресурсів освіти. Кризове становище освіти, яке є наслідком її недостатнього фінансування, негативно позначається на ситуації v суспільстві в цілому.

Зниження якості освіти призводить до зменшення конкурентоспроможності української нації на світовому ринку праці і консервує у суспільстві негативні явища перехідного періоду. Збереження існуючих від радянських часів правил прийому і звільнення з роботи, розподілу ресурсів, втручання у зміст викладання, надмірна централізація та усунення від участі в освітньому процесі бізнесових кіл та громадськості пояснюють тим, що школи і громада начебто "не готові" та не мають достатніх інтелектуальних і фінансових ресурсів.

Дослідження, проведені у декількох регіонах України свідчать, що це не відповідає дійсності. Справжньою причиною негараздів в освіті є те, що в управлінні освітою має місце формування дефіцитного бюджету, який призводить до низької фінансової дисципліни та зниження рівня відповідальності за виконання бюджету. Це відбувається внаслідок того, що немає публічного контролю за використанням фінансів.

Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяються з державного бюджету відповідно до нормативів нарахування на одного учня. Інстанції, які мають право безпосередньо розподіляти бюджетні кошти і контролювати надання державних освітніх послуг, — це районні або місцеві органи влади і управління освітою на місцях.

Існує дисбаланс між обсягом завдань, які визначаються державою перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку, існує тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого — має місце скорочення надходжень на освіту з державного бюджету.

На теперішній час коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає навіть на покриття базових статей витрат: зарплату, нарахувань на зарплату, плату за енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяються щороку на середню загальну освіту в містах України, за останні три роки становить по різних регіонах від 10 до 20%.

У досить невизначену ситуацію поставлені й самі освітяни, які не можуть сподіватися на нормальні умови праці та належну винагороду за свою діяльність- Всі розуміють, що оскільки грошей не вистачає навіть на саме необхідне, то школи і вчителі мають право вдаватися до різних хитрощів. Але до того часу, поки цей процес додаткового фінансування шкіл не стане прозорим, поки місцева влада, батьки не будуть відкрито допомагати школі, а школи, своею чергою, не будуть публічно звітувати, така тіньова активність буде спрямовуватись не стільки на користь навчального процесу, громаді, скільки вирішувати власні економічні проблеми.

Яким словом можна описати стан справ, за якого коштів, потрібних для виконання державою своїх зобов'язань, з державного бюджету у повному обсязі не надходить? На вульгарному жаргоні це зветься "кидати". Отже, внаслідок такої політики місцеві органи влади, освітяни і батьки виявляються "кинутими'.

Хоча про цей дефіцит знають заздалегідь працівники освіти, працівники державних фінансових органів, депутати місцевих рад, вони погоджуються із такою ситуацією. На місцях дефіцитні бюджети перетворюються на реальні фінансові плани для міст, районів та шкіл. Ці фінансові плани мають покривати потреби для виконання навчального плану, затвердженого Міністерством освіти.

У сьогоднішніх умовах для того, щоб Україна була конкурентоспроможною, необхідно стимулювати розвиток науково-освітнього потенціалу. Актуальним є збереження, підтримка, підвищення професійного рівня вже існуючих і створення всіх необхідних умов для підготовки нових кваліфікованих наукових кадрів.

За допомогою новітніх технологій у країн, що розвиваються, є можливість вирватися із замкнутого кола і прокласти собі шлях до досягнення високого рівня розвитку і визнання у світі. За оцінками експертів, Україна в цьому відношенні володіє чіткою конкурентною перевагою, зважаючи на високий рівень освіти, науки і загальної культури населення.

Особливу увагу слід приділити освіті, яка в умовах глобалізації виконує винятково важливу роль. Економіка знань висуває нові вимоги до системи освіти, що виражається у постійному підвищенні стандартів освіти і адаптації їх до вимог сучасної техніки і технологій. Але система освіти не повинна обмежуватися отриманням вищої освіти. Вже зараз слід створювати відповідні програми й інститути, що надають можливість удосконалюватися протягом усього життя, оскільки в умовах постійно змінюваної ринкової кон'юнктури фахівці, які періодично не підвищують свою кваліфікацію, стають неконкурентоспроможними. Враховуючи це, в країнах Європейського Союзу розробляються спеціальні програми щодо постійної освіти, відбуваються фундаментальні зміни в реформуванні освіти, зростає роль мотивації постійного підвищення рівня освіти.

Важливою проблемою є відірваність науки від виробництва, яка дотепер не вирішена. Як наслідок, інноваційна активність у промисловості знизилася за останні 12 років за деякими показниками майже в п'ять разів. Таким чином, необхідно орієнтувати дослідження на конкретні цільові програми, розвивати взаємозв'язок «наука — експеримент — виробництво» шляхом підтримки і розвитку інноваційного підприємництва. Одночасно можна буде добитися збільшення частки приватних інвестицій у загальному обсязі інвестування науково-технічних робіт. Слід розробити спеціальні програми, що дозволяють плідно співпрацювати науці і бізнесу, створюючи інноваційні продукти, і таким чином перекласти частину витрат на науку на плечі бізнес-середовища. Крім того, позитивні наслідки може дати стимулювання досліджень тих університетів, які розвивають науку (як це, наприклад, роблять у Німеччині, де гранти виділяють тим університетам, які здійснюють наукові дослідження стосовно малого бізнесу).

Не викликає сумнівів, що заробляють більше ті країни, що генерують знання і трансформують їх в економіку. Інтелектуальний капітал забезпечує економіку інноваціями та інформацією, які є рушійними силами в глобальній економіці.

Висновки

За результатами дослідження сформулюємо головні висновки.

Основним джерелом фінансування витрат на освіту є державний та місцеві бюджети.

В сучасних ринкових умовах зростає обсяг позабюджетних коштів, що спрямовуються на розвиток освіти.

Додатковими джерелами фінансування освіти є такі:

· кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;

· плата за надання додаткових освітніх послуг;

· кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчальним закладом на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;

· доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;

· дотації з місцевих бюджетів;

· кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;

· валютні надходження;

· добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян;

· інші кошти.

Список використаної літератури

1. Боголіб Т. М. Фінансування освіти за кордоном //Фінанси України. — 2005. — № 8. — С.132-139.

2. Добровольська Л. Деякі аспекти державного фінансування вищої освіти //Фінанси України. — 2003. — № 8. — С.50-54

3. Каленюк І. Фінансування освіти : проблеми та можливості їх вирішення //Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 11. — C. 9-12

4. Кириленко О. Ефективне фінансування вищої освіти — шлях до конкурентної економіки і відкритого суспільства //Вища школа. — 2007. — № 4. — C. 23-34

5. Кичко І. Фінансування освіти в умовах формування соціального орієнтованої економіки //Фінанси України. — 2003. — № 1. — С.53-59

6. Колісниченко Н. Альтернативні джерела фінансування вищої освіти: досвід США //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — C. 320-326.

7. Монаєнко А. Суб'єкти та правові засоби, за допомогою яких здійснюється фінансування освіти та науки //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — C. 103-106.

8. Пошук альтернативних шляхів фінансування середньої освіти //Права людини. — 2005. — № 24. — C. 2-4

9. Шевальє Т. Фінансування вищої освіти: десять років змін/ Тьєррі Шевальє //Вища школа. — 2005. — № 2. — C. 85-94