Фірма (підприємство) в системі ринкових відносин
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Фірма: її правові і економічні форми.
2. Функції фірми.
3. Закон оптимальності фірми.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Діяльність сьогоднішніх підприємств, які пройшли складний шлях ринкових трансформацій, пов'язана з вирішенням ряду складних проблем. Зокрема, завдяки розмаїтості сфер і видів діяльності на сучасному підприємстві, воно втрачає чутливість, має низьку сприйнятливість, адаптивність, самоорганізацію і самоврядування; низький рівень впровадження наукових досліджень і культури бізнесу; відсутність потужного «мозкового центру» на підприємстві унеможливлює мобільне опрацювання конструктивних управлінських рішень.
Для того щоб виділити підприємство з інших форм організації колективної діяльності, розглядатимемо його як самостійний суб'єкт господарювання, що виробляє продукцію, надає послуги з метою задоволення суспільних потреб та отримання прибутку. Основними критеріями, що визначають суб'єкта господарювання як підприємство, є такі:
• закінчений цикл відтворення, тобто його продукція в умовах поділу праці набуває форми товару;
• володіння правом юридичної особи;
• наявність трудового колективу;
• самостійне ведення виробничо-господарської діяльності;
• використання у виробничій діяльності відповідного майна;
• відсутність в організаційній структурі підприємства інших суб'єктів господарювання, що володіють правом юридичної особи;
• ведення справи на принципах господарського або комерційного розрахунку.
1. Фірма: її правові і економічні форми
Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Визначення поняття підприємства та правові засади його функціонування сформульовано у главі 7 Господарського кодексу України (далі — ГКУ) №436-IV від 16.01.2003 p., чинного з 01.01.2004 p.
Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування (або іншими суб'єктами) для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Під господарською діяльністю слід розуміти діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
До найважливіших чинників, що визначають організаційно-правові форми підприємства як головного суб'єкта господарювання, належать такі:
• цілі, які ставить перед собою підприємець (група підприємців), та шляхи їх здійснення в конкретному соціально-економічному середовищі;
• спосіб формування стартового капіталу;
• методи здійснення виробничо-господарської діяльності;
• організаційна форма та методи управління підприємством;
• законодавча та нормативно-технічна база, що регламентує створення, функціонування та ліквідацію діяльності суб'єкта господарювання;
• форми власності майна, що використовує підприємець;
• форма організації виробництва тощо[2, c. 37].
При здійсненні будь-якого виду діяльності суб'єктом господарювання на ринку великого значення набувають такі його ознаки, як форма власності, правовий статус і обрана сфера господарювання, галузева приналежність, розмір, а також мета і характер діяльності з урахуванням територіальної цілісності.
Згідно із ст.63 ГКУ в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
— державне підприємство, що діє на основі державної власності;
— підприємство, засноване на змішаній формі власності (на основі об'єднання майна різних форм власності).
В залежності від приналежності капіталу в статутному фонді підприємства класифікують наступним чином:
— якщо іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків (10%), воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями;
— якщо іноземна інвестиція становить сто відсотків (100%), воно вважається іноземним підприємством;
— якщо в статутному фонді відсутні іноземні інвестиції, таке підприємство вважається національним.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють такі підприємства:
— унітарні;
— корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об'єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб[4, c. 12-14].
Залежно від кількості працюючих та обсягу, валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до:
— малих;
— середніх;
— великих.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 (п'ятдесяти) осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 000 (п'ятистам тисячам) євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 000 (одну тисячу) осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 000 000 (п'яти мільйонам) євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
З урахуванням існування ступеня залежності від іншого підприємства виділяють такі підприємства:
— головні;
— дочірні.
Залежно від галузевої приналежності виділяють;
— промислові;
— сільськогосподарські;
— будівельні;
— транспортні;
— торговельні;
— науково-дослідні;
— лізингові;
— банківські;
— страхові;
— туристичні;
— підприємства зв'язку;
— підприємства побутового обслуговування тощо[9, c. 18-19].
Відповідно до правового статусу і форми господарювання розрізняють:
— одноосібні підприємства — є власністю однієї особи, що відповідає за свої зобов'язання усім майном;
— кооперативні підприємства — добровільні об'єднання громадян з метою спільного здійснення господарської діяльності;
— орендні підприємства — засновані на договірних взаєминах щодо тимчасового володіння і користування майном;
— господарські товариства (партнерства) — підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
До господарських товариств належать:
— акціонерні товариства;
— товариства з обмеженою відповідальністю;
— товариства з додатковою відповідальністю;
— повні товариства;
— командитні товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства в межах вартості належних їм акцій. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники)[7, c. 24-26].
Залежно від мети і характеру діяльності підприємства поділяються на:
— комерційні підприємства — мають за мету отримання прибутку;
— некомерційні — підприємства невиробничої сфери, метою яких не є отримання прибутку (кредитні спілки, благодійні організації тощо).
Згідно з п.2 ст.130 ГКУ кредитною спілкою є юридична особа — неприбуткова організація, — заснована громадянами у встановленому законом порядку на засадах добровільного об'єднання грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансових послуг.
Згідно з п.2 ст.131 благодійною визнається недержавна організація, утворена і діюча за територіальним принципом, яка здійснює доброчинну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками або членами благодійної організації[11, c. 5].
2. Функції фірми
Підприємство виступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з ін. підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.
У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами.
Кожна фірма має:
— найменування, зазначене у державному реєстрі;
— форму господарювання;
— правовий статут;
— систему обліку та звітності;
— самостійний баланс;
— розрахунковий рахунок в банку;
— печатку з назвою фірми;
— товарний знак.
Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:
1. Економічні:
— Задоволення потреб споживача в продукції;
— Упровадження досягнень НТП;
— Забезпечення конкурентності підприємства;
— Створення необхідного й додаткового продукту.
2. Соціальні:
— Формування колективу;
— Поліпшення умов і змісту праці;
— Удосконалення кваліфікаційного складу працівників;
— Поліпшення житлових умов працівників;
— Культуро-освітня та спортивно-оздоровча робота.
3. Екологічні:
— Вдосконалення технологічних процесів;
— Створення і розвиток екологічної інфраструктури;
— Наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування[10, c. 56-57].
Отже, головною економічною функцією будь-якого підприємства є задоволення потреб споживачів у товарах або послугах. Тобто ця функція властива кожному підприємству незалежно від його структури, галузі, ступеня підпорядкованості органам державної влади тощо.
За умов планової економіки критерієм належного виконання цієї функції є узгодженість її з планом. У ринковій економіці діяльність підприємства визначається цінами на товари і послуги, на фактори виробництва, сировину, а також витрати на управління підприємством. Тому метою підприємства стає здійснення його головної суспільної функції шляхом такої побудови його організаційної структури, за якої витрати на управління підприємством були б якомога меншими й водночас настільки ефективними, наскільки це необхідно.
Функція безпосереднього або опосередкованого задоволення потреб споживачів реалізується на підприємстві окремими його ланками, число яких зростає зі збільшенням розмірів підприємства.
Але навіть у тих випадках, коли підприємство зовсім мале і має лише один центр діяльності (дрібний продавець, котрий не використовує найманої праці), зміст його головної функції залишається таким самим. Наприклад, підприємства, котрі випускають автомобілі, купують у підприємства, що випускає шини, його продукцію, призначену для задоволення кінцевого споживача. Підприємство, що продає свої шини, установлює ціни (або бере участьу їх формуванні), знаходить клієнтів, приймає замовлення тощо. Це комерційна функція.
Після прийняття замовлень необхідно виготовляти продукцію (проводити дослідження тощо). Це технічна функція.
Але виробництво потребує певних коштів, необхідних для придбання засобів виробництва, залучення капіталів тощо. Необхідно забезпечити наявність таких коштів, поки виготовлена продукція не буде реалізована. Це фінансова функція.
Функція закупівлі засобів виробництва, що споживаються у процесі виготовлення продукції, може розглядатися і як технічне постачання, і як комерційна функція (купівля для майбутнього продажу). З метою раціонального використання усіх засобів виробництва для досягнення поставленої мети необхідно забезпечити координацію дій працівників, належне управління персоналом та контроль за результатами праці. Це — адміністративна функція.
Таким чином, виходячи з головної соціально-економічної функції підприємства (задоволення потреб суспільства) як структуроутворюючого елемента економічної системи суспільства визначають головні внутрішньоорганізаційні функції підприємства, що забезпечують його існування як самостійного суб'єкта господарювання, як ланки народного господарства, а саме: комерційну, технічну, фінансову, адміністративну.
Цей перелік може бути предметом обговорення. В економічній літературі пропонуються й інші варіанти головних функцій. Так, Файоль розрізняв шість функцій, або операцій, що здійснюються на підприємстві: технічна (виробництво), комерційна (купівля, продаж), обліку, фінансова (фінансування), гарантування безпеки (збереження матеріальних благ та персоналу), адміністративна. Адміністративній функції він приділив особливу увагу, визначивши її роль так: передбачати, керувати, координувати, контролювати.
Отже, економічна роль підприємства в життєдіяльності та розвитку суспільства передбачає здійснення цілого ряду найрізноманітніших функцій та підфункцій, котрі не піддаються однозначному групуванню. Наприклад, облік ми не відносимо до головних функцій тому, що, будучи надзвичайно важливою, необхідною функцією, він, проте, лише фіксує результати названих вище функцій, він "нейтральний".
Додаткові функції це ті функції, без яких навіть у тих випадках, коли вони практично необхідні на великих підприємствах або коли вони визначені законом як обов'язкові, невеликі підприємства можуть обійтися. До таких функцій, зокрема, належить функція гарантування безпеки у Файоля й адміністративна функція у вузькому розумінні, тобто функції секретаріату, документообороту тощо.
Адміністративна функція охоплює чимало допоміжних функцій, котрим не завжди дається чітке визначення. До даного типу функцій відносять облік, калькуляцію собівартості, статистичну звітність. Облік є одним із методів (у конкретних умовах ця функція може бути і найважливішою) спостереження за процесом та результатами виробництва. За своєю природою він нічим не відрізняється від інших допоміжних функцій. Але через те, що це одна з "найдавніших" функцій, а також завдяки "узаконеному" характеру облік дуже давно зараховують до найважливіших функцій.
До досить важливої функції, хоча і допоміжної за своєю природою, належить соціальна функція, або управління персоналом, за винятком прийняття на роботу та звільнення. До додаткових функцій відносять усі дослідні операції, тобто усі ті функції, котрі допомагають управлінню, сприяють своєчасному виявленню та вирішенню проблем, що виникають у процесі господарювання.
Таким чином, існують два види функцій, з яких перші завжди здійснюються на підприємстві, тоді як інші можуть бути відсутні. Але серед функцій, котрі можуть не здійснюватися (наприклад, на маленькому підприємстві, що виконує замовлення зі сторони, облік може не вестися), є такі, що мають більше значення, ніж окремі основні (головні) функції. Розмежування між основними та допоміжними функціями полегшує розуміння відмінностей, які з'ясовуються при їх класифікації[8, c. 64-67].
Знаряддя праці (які є найбільш активною частиною основних фондів) становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію вироблюваної продукції (сировина, матеріали, напівфабрикати), створюють необхідні передумови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія, пара, вода), збереження і транспортування сировини та готових виробів.
Основні фонди — це засоби праці, що беруть участь у виробництві тривалий час (більше 365 днів), не змінюють своєї речовинної форми і переносять свою вартість на щойно виготовлений продукт частинами, по мірі їх зносу (шляхом амортизаційних відрахувань).
Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 27.04.2000 р. №92, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 р. №288/4509, зі змінами та доповненнями, внесеними Наказами Міністерства фінансів України від 30.11.2000 р. №304 та 25.11.2002 р. №989 (далі — П(С)БО 7), основні засоби — матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).
Об'єктами основних засобів є:
— закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього;
— конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання певних самостійних функцій;
— відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів однакового або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс — певну роботу тільки в складі компонентів, а не самостійно;
— інший актив, що відповідає визначенню основних засобів, або частина такого активу, яка контролюється підприємством.
Об'єкт основних засобів визнається активом, якщо існує ймовірність того, що підприємство отримає в майбутньому економічні вигоди від його використання та вартість його може бути достовірно визначена. Класифікація основних засобів наведена на схемі (рис. 1).
Співвідношення різних груп основних фондів у їхній загальній вартості представляє виробничу структуру основних фондів. Чим вище питома вага активних основних фондів, тим більш прогресивною є їхня структура.
На структуру основних фондів впливають такі фактори:
— особливості матеріально-технічної бази виробництва;
— рівень концентрації виробництва, розмір підприємства;
— технічний рівень виробництва, механізація, автоматизація та комп'ютеризація процесів;
— географія розміщення підприємства;
— співвідношення між різними видами капітальних робіт — будівництвом нових та реконструкцією діючих підприємств тощо[6, c. 57-60].
Згідно з вимогами податкового обліку основні виробничі фонди поділяють на 4 групи.
Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від 22.05.1997 р. №283/97-ВР зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін в Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 24.05.2002 p. №349-IV, основні виробничі фонди розподіляються на такі групи:
до І групи віднесено будівлі, споруди, їхні структурні компоненти і передавальні пристрої, в тому числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;
до II групи віднесено автомобільний транспорт і вузли (запасні частини) до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, пристрої і приналежності до них;
до III групи включено будь-які інші основні фонди, які не увійшли до І, II чи IV груп;
до IV групи належать електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації, їх програмне забезпечення, пов'язані з ними засоби зчитування чи друку інформації, інші інформаційні системи, телефони (в тому числі мобільні), мікрофони та рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів.
Відповідно до виробничого призначення (як було визначено на рис. 1) розрізняють виробничі та невиробничі фонди. При цьому до виробничих фондів відносять всі фонди виробничого призначення, які беруть безпосередню участь у всіх виробничо-господарських процесах підприємства, є знаряддями праці в своїй натуральній формі, утворюють нову споживчу вартість. Витрати на їх придбання, виготовлення чи поліпшення поступово відносять на зменшення скоректованих прибутків в межах норм амортизаційних відрахувань. Виробничі фонди відтворюються за рахунок амортизаційного фонду.
До невиробничих фондів відносять капітальні активи, які не беруть участі у виробничих процесах і не створюють вартості. їх вартість не підлягає амортизації. Разом з тим вони відтворюються за рахунок національного доходу (фонду накопичення). До них належать:
— капітальні активи (або їх структурні компоненти), що підпадають під визначення І групи основних фондів, в тому числі орендовані;
— капітальні активи, що підпадають під визначення II, III і IV груп основних фондів, які є невід'ємною частиною, розташовані чи використовувані для забезпечення діяльності невиробничих фондів, що підпадають під визначення І групи основних фондів, або вилучені з місця здійснення господарської діяльності підприємства і передані в безоплатне користування особам, які не є платниками прибуткового податку.
Поліпшення структури основних фондів можна забезпечити за рахунок відновлення і модернізації устаткування; удосконалення структури устаткування; більш ефективно використання наявних основних фондів; ліквідації застарілого і зайвого устаткування[3, c. 34-36].
3. Закон оптимальності фірми
Принцип оптимальності означає, що весь комплекс рішень, передбачених у плані, має бути найкращим з точки зору критерію, який відображає ступінь досягнення мети підприємства. Таким основним критерієм на рівні підприємства і підрозділів — центрів прибутку є прибуток, стосовно інших виробничих підрозділів — витрати (собівартість продукції). Згідно з принципом оптимальності підприємство повинно досягати поставленої мети з мінімальними витратами (принцип мінімізації) або за наявних ресурсів і витрат домагатись максимального результату (принцип максимізації). В обох випадках ідеться про оптимальне використання сировини, матеріалів, трудових ресурсів і засобів виробництва. Для розроблення оптимальних планів використовуються різні методи, у тому числі економіко-математичне моделювання для складання оптимальної виробничої програми, розподілу її між підрозділами, оптимізації послідовності запуску продукції у виробництво та ін.
Закон оптимальності є мірою наближення вирішення проблеми до поставленої мети. На підприємствах, як правило, таким критерієм виступає показник ефективності функціонування системи (наприклад, прибуток від реалізації продукції, продуктивність праці, таке інше) або показник витрат. Слід зазначити, що одній меті можуть відповідати декілька критеріїв оптимальності (багатокритеріальна задача); в цьому разі цільова функція має враховувати всі виділені критерії[12, c. 74].
Висновки
Економічну діяльність можуть здійснювати різноманітні суб'єкти — окремі особи, сім'я, об'єднання людей, держава тощо, але головні виробничі функції в економіці пов'язані з підприємством.
У структурі національної економіки підприємство є первинною ланкою. Саме тут безпосередньо поєднуються різноманітні фактори виробництва для створення матеріальних благ та надання послуг, реалізуються особисті та колективні Інтереси. Упорядкована сукупність підприємств та їх об'єднань утворює економічну систему країни.
У ринковій економіці підприємство самостійно планує основні напрямки та умови своєї діяльності, розпоряджається трудовими, матеріальними та фінансовими ресурсами. Воно саме вибирає ділових партнерів, вступає в договірні відносини з ними, здійснює зовнішньоекономічну діяльність. Організаційні форми управління також визначаються підприємством. Воно вільне у виборі видів господарської діяльності та реалізує останню в межах чинного законодавства.
Підприємство — основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
Список використаної літератури
- Закон України «Про підприємства в Україні»
- Бондар Н. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Наталія Бондар,. -К.: А.С.К., 2004. -399 с.
- Варналій З. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні // Пріоритети. — 2003. — № 6. — C. 34-40
- Гетьман О. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -487 с.
- Грудницька С. Економіко-правові питання формування та діяльності підприємництва// Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 6. — C. 3-7.
- Дяків Р. Підприємництво. Економіко-правові важелі підтримки та розвитку // Віче. — 2001. — № 9. — C. 56-64
- Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Анатолій Шегда, Тетяна Литвиненко, Марія Нахаба та ін., За ред. А.В.Шегди,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. -3-тє вид., випр.. -К.: Знання-Прес, 2003. -335 с.
- Макаровська Т. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Тетяна Макаровська, Наталія Бондар,; МАУП. -К.: МАУП, 2003. -298 с.
- Паламарчук В. Підприємництво: необхідність економіко-правового регулювання // Право України. — 1997. — № 7. — C. 14-45
- Семенов Г. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ Григорій Семенов, Марина Панкова, Андрій Семенов,; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". -2-е вид., перероб. та доп. . -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -324 с.
- Цигилик І. Підприємницька діяльність в аспекті економічної політики держави // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 1. — С.5-6
- Шаповал В. М. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ За наук. і заг. ред. В. А. Ткаченка; Центр навчальної літератури, М-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т екон. і права. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -286 с.