Фонеми

Вступ.

1. Фонема. Зміст і обсяг поняття.

2. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

3. Система фонем як система опозиції.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Як уже зазначалося, найнижчим рівнем мовної струк-тури є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І.О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберіга-ють його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він наз-вав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні "мовний звук". Уважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він, зокрема, звернувши увагу на незбіг фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як "минуще фізично-акустичне явище" і фонему як стійке уявлення про звук, "психічний еквівалент звука". Як бачимо, фонема Бодуеном де Куртене розглядалася не як носій певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де-Куртене Л.В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднує з функціональним. Смислорозрізнюваль-на роль фонеми виходить на передній план: "Фонемою називається найкоротше спільне фонетичне уявлення даноі мови, здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова". У своїй праці "Фонетика французского языка" (1937) він пише: "У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні зву-ки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем".

1. Фонема. Зміст і обсяг поняття

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонема (гp. phonema — звук, голос) — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] —[н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. bet [bet] "битися об заклад" — but [bAt] "але" — bit [bit] "кусок" — beat [bi:t] "бити", "удар" — bought [bo:t] "past від buy "купувати" — bat [beet] "кажан" — boot [bu:t] "черевик" засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції.

Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обме-женням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [ц] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [л].

2. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему на с 79). Фонеми російської мови <д> і <г> мають до чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бмь]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені тут ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за цими ознаками фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з>, і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного г [гъллва] на фрикативний [уъллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповню-вальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" і ґніт "шнур, що ви-користовується для горіння в освітлювальних приладах"; нім. Hans "власне ім'я Ганс" і Gans "гуска"). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

Як диференційні ознаки фонем використовуються: 1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязико-вість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. cart [ka:t] "віз" — cut [kAt] "різати", port [po:t] "порт" —pot [po:t] "горщик", seat [si:t] "сидіння (місце)" — sit [sit] "сідати", meat [mi:t] "м'ясо" — mitt [mit] "рукавичка", leave [li:v] "відходити, від'їжджати" — live [hv] "жити"; нім. ihm [i:m] "йому" — im [іт] "в", Beet [be:t] "клумба" — Bett [bet] "ліжко"; чеськ. pis "пояс" —pas "паспорт");

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [sin] "співати" — sin [sin] "гріх", thing [9in] "річ" — thin [віп] "тонкий");

6) відкритість — закритість (франц. fait [fe] "факт", fee [fe] "фея").

У мовах світу використовується загалом 12 ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

Тут ми торкнулися парадигматичного аспекту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі і характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. При розгляді фонем у парадигматиці ми абстрагуємося від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Так, наприклад, для голосних у слов’янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою— ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і воловой [вьллвоі], вал і валовой [въллвоЧ], ток і токовой [тъклвбЧ], так і таковой [ТЪКЛВОА]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба], рос. сдать [здат'], легко [л'еихкб]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип], польськ. grad [grat] "град" — grat [grat] "стара річ", pod [pot] "під" — pot [pot] "піт", нім. Bad [rat] "колесо" — Rat [rat] "ратуша", Bund [bunt] "союз" — bunt [bunt] "пістрявий", Tod [tot] "смерть" — tot [tot] "мертвий"). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ,хліб і Ваш хліб; англ. bag [baeg] "сумка, портфель" і back [baek] "спина", wide [waid] "широкий" і white [wait] "білий", hard [ha:d] "твердий,

• сильний, важкий" — heart [ha:t] "серце").

Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а <ф> в слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавления тощо). Інколи особливі орфоепічні "норми" охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене, наближене до о [а], бойківське обнижене [и], іп,о нагадує ы російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш ], покутське наголошене [и]', що наближене до є тощо). Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сыроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а], рос. мял [м'ал], мять [м'йт'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утво-рення омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не зустрічаються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'эиноА])г де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Через те фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.

3. Система фонем як система опозиції

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все залежить від того, чи той звук перебуває в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати— ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад],) тоді як у білоруській мові лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах с фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції одне до одного й розрізняють слова: <е> — <ж> — <э:> — <&> (head [hed] "голова" — had [had] "past від have "мати" — heard [he:d] "past від hear "чути"). Отже, " авуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика становить собою систему фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю—глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <г>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — це такі опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. В даному разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> ~ <п> = <д> ~ <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> ~ <ш> = <з> ~ <с> = <дж> ~ <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю—глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше ніде не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї ж ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — це такі позиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї озна-ки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фо-неми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну тільки їй у даному випадку притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються ко-релятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> ~ <ф>, <н> ~ <н'>.

Американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант, М. Халле в 50-х роках розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. В основу загальної "класифікації фонем вони поклали не артикуляційні ознаки (на їх думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші і дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної елекроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар дифе-ренційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3-ознаки тону): 1) вокальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) навальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер); 7) перервність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифікація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифікація шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність— висока тональність; 11) бемольність (ослаблення верхніх частотних складників унаслідок участі при творенні звука губ)— небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частотних показників за рахунок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих 12 пар диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Треба зауважити, що мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, кон-сонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.1).

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

Висновки

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології" (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, російською мовою в Москві в I960 p.), у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій.

Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової бу-дови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють 2 рівні +- сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

Список використаної літератури

1. Журавлев BJC. Диахроническая фонология. — М., 1986.
2. Касевич В.В. Фонологические проблемы общего и восточного языкознания. — М., 1983.
3. Кодзасов СВ., Кривнова О.Ф. Современная американская фонология. — М., 1981.
4. Коструба П.П. Фонетика, фонологія і морфологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
5. Коструба ПЛ. Основні понятая фонологи // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — №7.
6. Общее языкознание/ Под общ. ред. А.В.Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.
7. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. В.А.Серебренников. — М., 1970. — С. 120—199.
8. Панов М.В. Русская фонетика. — М., 1967. —С. 65—169.
9. Перебийніс B.C. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. —К., 1970.
10. Реформатский АЛ. Фонологические этюды. —М., 1975.
11. Семчинський С. Загальне мовознавство — К., 1996. — С 73—98.
12. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания. — М., 1975. — С. 72—87.
13. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фоне¬тика. — К., 1969. — С. 218—260.
14. Трубецкой Н.С. Основы фонологии. — М., 1960.