Форми міжнародних економічних відносин
Категорія (предмет): Міжнародна економікаВступ.
1. Сутність міжнародних економічних відносин.
2. Форми міжнародних економічних відносин.
1. Міжнародна торгівля.
2. Міжнародний рух капіталу.
3. Міжнародні валютно-фінансові відносини.
4. Міжнародна допомога.
5. Трудова міграція.
6. Науково-технічне співробітництво.
7. Кредитні відносини.
8. Міжнародне виробництво.
3. Сучасні міжнародні економічні відносини в умовах глобалізації світової економіки.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Коріння сучасних міжнародних економічних відносин сягають у глибоку давнину. Вони почалися з елементарних форм "міжнародної" торгівлі на базі натурального обміну між окремими особами, сім'ями і племенами. Об'єктами обміну були, як правило, надлишки окремих товарів та знаряддя виробництва.
На МЕВ впливають міжнародне, регіональне, державне втручання та регулювання, яке проявляється в міждержавних економічних, торгових, кредитних, валютних, митних і платіжних угодах та альянсах.
Предметом МЕВ є безпосередні зв'язки із спеціалізації і кооперування в галузі виробництва та науково-технічних робіт. Особливого значення набуло переміщення факторів виробництва між країнами — рух капіталу в різних формах, міжнародне використання фінансово-кредитних ресурсів, міграція робочої сили, обмін інтелектуальною власністю.
До об'єктів МЕВ відносять товари і послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметами міжнародного обміну; багатостороннє та різноманітне співробітництво країн і міжнародних організацій у галузі екології та вирішенні глобальних проблем.
До суб'єктів МЕВ відносять державні структури: урядові та інші державні органи різних рівнів (центральні, регіональні, муніципальні), а також державні підприємства та організації; відносини між партнерами різних країн; міжнародні організації, зокрема системи ООН, особливо при наданні фінансово-кредитної допомоги, інвестуванні коштів в окремі проекти. Значна діяльність у сфері МЕВ здійснюється транснаціональними корпораціями і міжнародними об'єднаннями, зокрема на ринку капіталів, фінансово-кредитних і валютних ресурсів.
Міжнародні економічні відносини включають у себе правові аспекти (міжнародні договори, угоди, кодекси, хартії тощо), а також інструменти їх реалізації, утворення і забезпечення діяльності відповідних міжнародних економічних організацій, спрямованої на досягнення мети світового розвитку. Саме ці обставини обґрунтовують актуальність розгляду міжнародних економічних відносин, з’ясування ролі міжнародних відносин у світовому господарстві.
Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси та форми міжнародних відносин у світовому господарстві.
Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:
- визначити риси принципів і особливостей механізму МЕВ;
- охарактеризувати загальні тенденції форм МЕВ;
- дослідити середовище розвитку міжнародних економічних відносин;
- проаналізувати види та характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин;
- виявити роль міжнародних економічних відносин у вирішенні глобальних економічних проблем світового господарства.
Історіографія дослідження. Проблематиці форм міжнародної економічної діяльності протягом останніх років відводилось провідне місце в дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних економістів як Л.Антонюк, Б.Баласси, О.Білоруса, І.Бураковського, Р.Вернона, О.Власюка, О.Гаврилюка, А.Гальчинського, В.Гейця, Б.Губського, Дж.Даннінга, Д.Деніелса, Дж.Кейнса, О.Киреєва, Ю.Козака, Я.Корнаї, Д.Лук’яненка, З.Луцишин, Ю.Макогона, О.Мозгового, Б.Панасюка, Є.Панченка, Ю.Пахомова, О.Плотнікова, М.Портера, А.Поручника, Л.Радеби, П.Робсона, О.Рогача, В.Рокочої, В.Ростоу, А.Рум’янцева, А.Ругмана, Ф.Рута, П.Самуельсона, В.Сіденка, С.Соколенка, Дж.Сороса, Дж.Стигліця, П.Тодаро, Т.Циганкової, В.Чужикова, І.Школи, Й.Шумпетера, А.Філіпенка та ін., в результаті чого сформувалась методологія аналізу економічної взаємодії країн.
Методологічною основою дослідженняє історико-логічний та системний підходи до аналізу економічних явищ і процесів у національному і глобальному середовищі. Дослідження проведене з використанням методів: наукової абстракції, статистичного якісного і кількісного порівняння; факторного та структурного аналізів.
Використано широке коло вітчизняних та зарубіжних літературних джерел, Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, матеріали Міністерства економіки України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного комітету статистики України, аналітичні доповіді Українського центру економічних та політичних досліджень ім.О.Разумкова, інформаційні матеріали ряду міжнародних товариств та асоціацій, статті українських економічних періодичних видань, український Інтернет-ресурс.
Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема сутності та факторів форм МЕВ, сучасні проблеми МЕВ.
Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси міжнародних економічних відносин.
Предметом дослідженнявиступають напрямки, механізм і форми здійснення міжнародних економічних відносин.
Практичне значення дослідженняполягає в тому, що викладені у дослідженні теоретичні положення можуть стати основою для написання монографій та науково-популярних праць.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.У першому розділі розкриті поняття основи міжнародних економічних відносин. У другому розділі було розглянуто форми міжнародних відносин, їхні функції і сфери діяльності. Третій розділ присвячений вивченню напрямків, механізмів і форм здійснення міжнародних економічних відносин.
1. Сутність міжнародних економічних відносин
Міжнародні економічні відносини — це система господарських зв'язків між національними економіками окремих країн які реалізуються через відповідні суб'єкти господарювання. МЕВ — особлива форма діяльності, що базується на міжнародному поділі праці, міжнародній спеціалізації виробництва, інтернаціоналізації господарського життя. Поглиблення і розвиток міжнародного поділу праці, спеціалізація виробництва залежать від природних, (географічних, кліматичних, демографічних тощо), а також набутих факторів (технологічних, наукових і науково-технічних тощо). На їх розвиток суттєвий вплив здійснюють соціальні, національні, етнічні, політичні, культурні та інші фактори.
Що таке міжнародний поділ праці? Це не що інше як, організація виробництва, при якому підприємства двох або більше країн спеціалізуються на виробництві певних товарів і послуг з подальшим їх обміном. Можна виділити наступні типи міжнародного поділу праці:
♦ загальний тип міжнародного поділу праці. Передбачає обмін товарами добувної та обробної галузей, продукцією сільського господарства тощо;
♦ частковий поділ праці, що передбачає розвиток міжнародної торгівлі готовими виробами різних галузей і виробництв, в тому числі і внутрігалузевої (автомобілі, комп'ютери, токарні верстати тощо);
♦ одиничний тип міжнародного поділу праці, який означає спеціалізацію на окремих етапах виробництва (вузли, деталі, напівфабрикати).
Міжнародна спеціалізація формує певну систему суспільних відносин, характерною рисою яких є виробнича взаємодія економік окремих країн, формування спільних виробничих комплексів. Зокрема спеціалізація по виробництву окремих вузлів, деталей передбачає відповідний рівень кооперування, яке отримало досить значний розвиток в електронній промисловості, автомобілебудуванні тощо.
Однією з різновидностей спеціалізації по виробництву готової продукції є виробництво комплектного устаткування і системи машин, які забезпечують повну механізацію або автоматизацію виробничого процесу, або його окремої ланки. При цьому об'єктом міжнародної спеціалізації стають комплекти устаткування для будівництва заводів або окремих технологічних ліній[18, c. 36-38].
Становлення і розвиток міжнародного поділу праці і спеціалізації виробництва пройшло декілька історичних етапів, протягом яких характер і форми еволюціонувалися і трансформувалися. На кінець 60-х років сформувалася структура світового господарства, в якій можна виділити три основних сегменти. До першого відносяться промислово розвинені західні країни такі, як США, ФРН, Великобританія, Франція, Канада, Японія, які виробляють і поставляють високотехнологічну продукцію, країни, що володіють потужними мінеральними ресурсами, з якими вони виходять на зовнішній ринок.
Друга група — це перш за все нафто- і газодобувні країни Ближнього Сходу, Південна Африка, Латинська Америка.
Третя група країн спеціалізується на поставці на зовнішній ринок продукції сільського господарства. У більшості своїй це слаборозвинені країни, які були свого часу в колоніальній залежності.
Слід відзначити, що запропонована сегментація країн-постачальників спеціалізованої продукції на світовий ринок значною мірою умовна. Річ в тому, що більшість промислово розвинених країн є постачальниками на світовий ринок не тільки високотехнологічної промислової але і сільськогосподарської продукції (США, Канада, Австралія, країни Західної Європи). А такі країни, як Австрія, Канада, Швеція і інші є крупними постачальниками на світовий ринок вугілля, золота, срібла, руд чорних і кольорових металів тощо.
Соціально-економічні і політичні трансформації, що відбулися в кінці 80-х — на початку 90-х років XX століття, увійшли в історію, крім всього іншого, як важливий етап в розвитку міжнародного поділу праці. Суть його полягає в тому, що перехід країн Центрально-Східної Європи на засади ринкової економіки усунув політичні бар'єри на шляху подальшого розвитку МЕВ і суттєво розширив можливості міжнародного поділу праці.
МЕВ реалізуються через такі форми і сфери:
♦ міжнародна торгівля;
♦ міжнародна спеціалізація виробництва і науково-технічних робіт;
♦ обмін науково-технічними результатами;
♦ інформаційні зв'язки;
♦ валютно-фінансові та кредитні відносини між країнами;
♦ рух (переливання) капіталу;
♦ міграція робочої сили;
♦ діяльність міжнародних економічних організацій у вирішенні глобальних проблем господарського співробітництва.
Не змінюючи механізм попиту і пропозиції, МЕВ розширюють його межі, збільшуючи обсяги і асортимент. Нових кількісних і якісних характеристик набуває система ринкових цін, більш жорсткою стає конкуренція.
До основних ознак МЕВ як сфери розвинутого ринкового господарства можна віднести:
♦ по-перше, в основі як національної економіки, так і світового господарства та МЕВ лежать міжнародний поділ праці і обмін;
♦ по-друге, учасники МЕВ економічно опосередковані в особливій формі національного господарства, що об'єктивно передбачає товарно-грошовий характер зв'язків;
♦ по-третє, в сукупності світогосподарських обмінних зв'язків в МЕВ у більш повній мірі, ніж у відношенні до національних господарств, діють закони попиту, пропозиції і вільного ціноутворення;
♦ по-четверте, світовий ринок характеризується більш жорсткою конкуренцією порівняно з національними ринками. Це пояснюється більшою кількістю об'єктів і суб'єктів на міжнародному ринку товарів і послуг;
♦ по-п'яте, міжнародна торгівля, яка становить собою безліч міждержавних потоків продукції, формує світові товарні ринки, де здійснюються операції з купівлі-продажу товарів і послуг, що носять стабільний систематичний характер;
♦ по-шосте, обмін товарами і послугами, міжнародне переміщення факторів виробництва опосередковане рухом грошей, системою розрахунків, товарними і грошовими кредитами, валютними відносинами. Таким чином, виникають і функціонують світовий фінансовий ринок та міжнародна валютно-фінансова система. Рух капіталу, іноземні інвестиції, довгострокові міжнародні, державні кредити надають світовій фінансовій системі завершального вигляду;
♦ по-сьоме, МЕВ передбачають активні міждержавні потоки робочої сили. Можна констатувати, що сьогодні існує міжнародний ринок праці. Це ж саме стосується і системи патентування та ліцензування винаходів, відкриттів, захисту авторських прав, що сприяло формуванню світового інформаційного ринку;
♦ по-восьме, МЕВ передбачають формування власної інфраструктури, спеціальних інститутів. Вони представлені міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями і закладами (Міжнародна торгова палата, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, ЄБРР і т.п.);
♦ по-дев'яте, МЕВ піддаються монополізації. Цей процес здійснюється через приватні структури і формування ТНК, а також міждержавні спілки, такі, як ОПЕК, Міжнародний нафтовий картель (МНК);
♦ по-десяте, МЕВ не є вільними від міжнародного, регіонального, державного втручання і регулювання. Воно здійснюється через договори, регулювання в рамках міждержавних об'єднань тощо.
Із сказаного можна зробити висновок, що МЕВ є однією із сфер ринкового господарства з властивими йому (ринку) ознаками. Основними з них є:
♦ багатотипність об'єктів і суб'єктів;
♦ визначальний вплив попиту і пропозиції;
♦ взаємозв'язок з цінами за умови необхідної гнучкості і рухливості;
♦ конкуренція;
♦ свобода підприємництва[13, c. 24-26].
2. Форми міжнародних економічних відносин
1. Міжнародна торгівля
У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.
Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.
У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:
1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.
2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.
3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.
4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).
5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:
1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.
2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.
3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.
4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.
5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.
До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів[17, c. 14-16].
До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.
В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.
Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для післяпродажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змушена багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).
Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).
Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхового бізнесу.
Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.
Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн використовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар у порт відвантаження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (CIF — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.
За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.
Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірювання (барелях, бушелях, мішках).
Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньо-торговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.
Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.
На вартісні показники впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін[15, c. 64-66].
Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.
Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).
Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:
а) експортна квота;
б) імпортна квота;
в) структура експорту;
г) структура імпорту;
д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.
Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.
Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту у ВВП/ВНП є кількісним індикатором відкритості економіки у першому наближенні. Комплекснішим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.
Структура експорту — це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.
Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.
Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом[8, c. 217-218].
2. Міжнародний рух капіталу
Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.
За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).
Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.
Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.
У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому — власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому — уряд має право його регулювати і контролювати.
За характером використання капітал поділяється на:
а) підприємницький;
б) позиковий.
Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є такі(Рис. 2.1):
а) вивезення підприємницького капіталу;
б) вивезення позикового капіталу.
Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни[13, c. 84-85].
Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.
За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої.
За своєю структурою світовий фінансовий ринок — це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим — ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.
Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (див. рис. 2.2).
На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери).
На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів — 1, 3 і 6 місяців, а граничні — від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).
Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.
Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.
Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.
Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою.
Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським — Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франк-фурт-на-Майні. З'явилися фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій у світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.
Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок. Євроринок — це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.
Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році — 3,2 трлн дол.
Операції на евровалютному ринку проводяться в евровалютах. Евровалюта — це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн — емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США — євростерлінгом.
Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни — емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх у кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.
У Євроринок входять: єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокредитів; ринок єврооблігацій, або євро позик[3, c. 94-96].
3. Міжнародні валютно-фінансові відносини
Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.
Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з процесом відтворення в сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає.
Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.
Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються[4, c. 625-626].
Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством.
Її структурними елементами є:
• національна валюта — грошова одиниця країни;
• валютний паритет як основа валютного курсу;
• режим курсу національної валюти;
• організація валютного ринку;
• національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни;
• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.
Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.
Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.
Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.
Світовий грошовий товар є першим елементом валютної системи, виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). В 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.
Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільно оборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.
Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Існують фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними паритетами, а визначаються через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів.
Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Сьогодні ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок[14, c. 183-185].
4. Міжнародна допомога
Міжнародна економічна допомога — це надання капіталу в грошовій чи товарній формі суб’єктами однієї країни у власність суб’єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності.
Міжнародна економічна допомога має свої форми:
— фінансова допомога-це надання коштів у вигляді безоплатного кредиту чи безвідшкодного фінансування суб’єктами одних країн суб’єктам інших країн для здійснення певних соціально-економічних та технічних проектів.
— матеріальна допомога-це безплатна передача суб’єктами одних країн суб’єктам інших товарів і послуг виробничого та побутового призначення[5, c. 247-248].
5. Трудова міграція
Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.
Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв'язаність країн та нерівномірність їх соціально-економічного розвитку.
В результаті міграції робочої сили сформувався світовий ринок праці, пропозиція робочої сили на якому залежить від ситуації на внутрішніх ринках праці країн — експортерів і країн — імпортерів робочої сили.
Ринок робочої сили виконує такі функції:
а) здійснює остаточне визначення вартості робочої сили, впливає на відхилення ціни на цей специфічний товар від вартості (залежно від співвідношення попиту і пропозиції);
б) регулює попит і пропозицію робочої сили;
в) зводить продавців робочої сили з її покупцями;
г) забезпечує конкуренцію між найманими працівниками, спонукаючи їх до підвищення свого загальноосвітнього і кваліфікаційно-професійного рівня, одночасно знижуючи ціну робочої сили;
д) забезпечує конкуренцію між підприємцями, спонукаючи їх підвищувати якість умов праці та рівень часткової оплати праці;
є) сприяє зростанню збалансованості між трудовими ресурсами і робочими місцями, досягненню елективної зайнятості;
є) прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, вирівнює умови відтворення робочої сили;
ж) сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили.
Маючи давню історію, міжнародна трудова міграція на сучасному етапі набула певних особливостей, найсуттєвішими з яких є:
• зростання масштабів міграції;
• збільшення питомої ваги мігрантів у загальній кількості працездатного населення країн;
• розширення еміграції з країн Східної Європи та країн, що утворилися на території екс-СРСР;
• формування нових центрів залучення робочої сили;
• зростання нелегальної імміграції;
• посилення "відпливу інтелекту";
• ротаційний характер міграції[2, c. 118-119].
На початок 90-х років у світі нараховувалося понад 25 млн. працівників-мігрантів, що становило близько 1 % усіх трудових ресурсів. Причому зростання кількості іммігрантів триває, незважаючи на заходи багатьох країн з обмеження міграції.
Розширення міграції спричинило появу в країнах імміграції двох ринків праці — для робітників — громадян даної країни та для іноземних робітників. Другий з цих ринків формується значною мірою за рахунок нелегальної міграції. Проте, незважаючи на всі зусилля, заборонити нелегальну міграцію повністю не вдалося жодній з країн. Нелегальні іммігранти використовуються на низькооплачуваних роботах та на роботах зі шкідливими умовами праці без соціального захисту, що суперечить національним законодавствам та міжнародним конвенціям. В більшості розвинутих країнах Заходу вже склалося коло професій, які характерні лише для мігрантів (вантажники, робітники на конвеєрах, прибиральниці тощо). Для місцевого населення ці спеціальності непрестижні навіть в умовах високого безробіття.
Основними постачальниками робочої сили на світовий ринок є слаборозвинені в економічному відношенні країни. Відсутність роботи, зубожіння змушують населення-цих країн* мігрувати у пошуках роботи в розвиненіші країни. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, воєнні, політичні та інші чинники.
Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є "відплив інтелекту", тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:
• постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;
• те, що результати роботи вчених та спеціалістів часто не знаходять своєї остаточної реалізації;
• бажання покращити своє матеріальне становище;
• більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;
• національна та релігійна нетерпимість;
• зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.
Нестабільна економічна ситуація в країні, а також вигідні умови найму висококваліфікованих спеціалістів за кордоном сприяють збільшенню масштабів еміграції[18, c. 131-132].
6. Науково-технічне співробітництво
В сучасних умовах все більше поширюються відносно нові форми міжнародних економічних відносин — міжнародні науково-технічні відносини. Під ними розуміють відносини з приводу обміну результатами науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), спільного проведення країнами, підприємствами чи організаціями НДДКР з подальшим сумісним чи роздільним використанням їх результатів; спільного розроблення і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів; обміну загальною науково-технічною, маркетинговою інформацією [6, с 100]. Формами їх прояву є:
1. Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення останньої в банках даних для спільного використання, наприклад для консультацій, зокрема обмін програмними продуктами.
2. Укладання і реалізація контрактних угод щодо проведення НДДКР контрагентом з наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок замовнику (зокрема, права оформлення патенту і ліцензії на виробництво).
3. Спільне проведення на основі прямих зв'язків партнерами з різних країн коопераційних НДДКР щодо конкретного винаходу з наступним спільним володінням патентом і правом надання ліцензій (чи, що буває значно рідше, — роздільним).
4. Реалізація міжнародних (за участю кількох країн або фірм) науково-технічних програм з розроблення важливих спеціальних проблем (наприклад, телекомунікаційна технологія чи біотехнологія) на основі спеціалізації та кооперації НДДКР.
5. Виконання міжнародних комплексних науково-технічних програм.
Головними причинами швидкого розвитку міжнародних науково-технічних відносин є посилення нерівномірності економічного розвитку окремих держав; монополізація НТП великими фірмами, які можуть фінансувати проведення дорогих НДДКР; загострення конкурентної боротьби на світовому ринку.
Нерівномірність економічного розвитку спричиняє неоднаковий рівень розвитку науки і техніки у різних країнах, внаслідок чого в умовах сучасного рівня НТП передова техніка і технологія зосередилась у відносно невеликій групі промислово розвинутих країн. Велика роль у цьому процесі належить потужним фірмам, які мають змогу отримувати надприбутки за рахунок утримання передових позицій в технічному розвитку і продажу результатів наукових досліджень. Великі ТНК використовують експорт наукових досягнень та передових технологій для встановлення панування на світових ринках і контролю над дрібнішими фірмами.
Основними формами реалізації науково-технічних досягнень є міжнародна передача технології та міжнародне технічне сприяння[6, c. 264-265].
7. Кредитні відносини
Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому ця тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р. на умовах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5% машинно-технічних товарів, то на початку 60-х — 50, а на початку 90-х років — 75% експорту цієї продукції в світі. Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на світовому ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.
Міжнародний кредит — це надання у тимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик.
Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.
Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмовим кредитом або кредитом постачальним, де позикова операція поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому комерційний кредит, який є найбільш "зв'язаною" формою кредиту, все ще досить широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок обмеження фінансових можливостей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призначаються в основному для модернізації та реконструкції виробництва, оновлення його технологічної структури.
Фінансовий кредит — це надання коштів у грошово-валютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватись у валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також у третіх валютах[11, c. 271-273].
Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва та капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам.
Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х р. у зв'язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно ослабло. Криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до практичного витіснення їх з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. У зв'язку з цим з'явилися тенденції до сек'юритизації — переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для представників промислове розвинутих країн[19, c. 112-114].
8. Міжнародне виробництво
Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 % матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.
У навчальній і науковій літературі досить поширена так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Данінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
виробництва ринкової основи, які теж базуються на спільному використанні капіталів, технології, інформації. Крім того, застосовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію інші потужності, досягається ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від стимуляційних заходів урядової політики;
виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також забезпечують широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію. Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у країні, що приймає;
виробництва, пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії — скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;
змішані виробництва, що становлять різні комбінації названих чотирьох і використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій[12, c. 154-155].
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів та з трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів втілюються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, «ноу-хау» та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації пов'язані насамперед з подоланням негативних чинників, що випливають із так званої відмови (неспроможності) ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, зміст якої визначають нематеріальні активи, що є більш гнучкими до змін кон'юнктури та можливої цінової дискримінації на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, отримання економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги втрат, включаючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансферні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю отримувати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, «вyтрішньофірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій».
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому числі шляхом створення філій, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін На цю саму мету орієнтовані міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає понад 20 % світової продукції та близько 30 % світового промислового виробництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі[1, c. 159-160].
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі.
Портфельні інвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного підприємництва набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише в 60-ті роки.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакета акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції широко застосовуються транснаціональними корпораціями для виробництва готової промислової продукції, видобутку сировини, розширення сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
Всього в другій половині 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічно суму в 400 млрд дол. Серед найбільших експортерів капіталу — США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Гонконг. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш ніж 90 % припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Майже 70 % прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії —14,5 тис., Угорщині — 13,5 тис., у Китаї — майже 40 тис. За оцінками, 30—40 % діяльності ТНК також відбувається у формі спільних підприємств[20, c. 171-172].
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (off shore), імпортні-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообороту. У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси і технопарки. У країнах, що розвиваються, більшість вільних зон орієнтована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільших масштабів розбудова вільних економічних зон набрала у Бразилії і Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона "Манаус" займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн. км²). Вона стала потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону, починаючи з 1967 р., склав близько 14 млрд. дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд. дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали 4 великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій становить тут 22 млрд. дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю[16, c. 324].
3. Сучасні міжнародні економічні відносини в умовах глобалізації світової економіки
Як уже зазначалось, усі форми МЕВ взаємозв'язані й взаємозалежні. Метою їх є не лише вирішення проблем окремих країн, а й проблем, які впливають на розвиток всього світового господарства. Це глобальні економічні проблеми, які зачіпають інтереси людства та прямо загрожують цивілізації.
Глобалізація стала найважливішою реальною характеристикою сучасної світової системи, однієї з найбільш впливових сил, що визначають хід розвитку нашої планети. Відповідно до переважної точки зору на глобалізацію, жодна дія, жоден процес у суспільстві (економічний, політичний, юридичний, соціальний і т.д.) не можна розглядатися обмежено тільки як такий. Глобалізація міжнародних відносин — це посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфер громадського життя і діяльності в області міжнародних відносин. Вона торкається практично всіх сфер громадського життя, включаючи економіку, політику, ідеологію, соціальну сферу, культуру, екологію, безпеку, спосіб життя, а також самі умови існування людства.
Процеси глобального розвитку, у рамках яких структури національного виробництва і фінансів стають взаємозалежними, прискорюються в результаті збільшення числа укладених і реалізованих зовнішніх угод. Глобалізація, що охопила всі регіони і сектори світового господарства, принципово змінює співвідношення між зовнішніми і внутрішніми факторами розвитку національних господарств на користь перших. Жодна національна економіка незалежно від розмірів країн (великі, середні, малі) і рівня розвитку (розвинуті, зростаючі чи перехідні) не може більше бути самодостатньої, виходячи з наявних факторів виробництва, технологій і потреби в капіталі. Жодне держава не в змозі раціонально формувати і реалізовувати економічну стратегію розвитку, не з огляду на пріоритети і норми поводження основних учасників світогосподарської діяльності.
Виділяють такі критерії віднесення тих чи інших проблем до глобальних [6, с.15]:
— планетарний характер проблеми, її вплив на всі групи країн, усі народи світу;
— виявлення проблеми як фактора розвитку суспільства в усіх регіонах світу;
— загрожуючий характер проблеми: її невирішеність може означати регрес виробничих сил та умов життя усього суспільства;
— необхідність докладання комплексних зусиль усіх держав. За цими критеріями до глобальних відносять такі проблеми:
— демографічну;
— забезпечення людства енергетичними, сировинними та продовольчими ресурсами;
— екологічну;
— освоєння світового океану та космосу;
— роззброєння та конверсію військового виробництва.
Демографічна проблема викликана швидким збільшенням кількості населення Землі. Так, якщо у 1950 р. населення планети становило 2,5 млрд чол., в 1991 р. — 5,3 млрд чол., то в 2005 р. його кількість перебільшила 6,1 млрд чол. За прогнозами вчених, кількість населення стабілізується лише близько 2100 р. на рівні приблизно 10 млрд чол., причому частка населення Азії, Африки і Латинської Америки становитиме майже 95 % його чисельності. Тісно пов'язана з першою друга проблема — продовольча. За даними ООН, кількість тих, хто голодує, у світі в 1990 р. становила близько 550 млн чол., і може досягнути 600—650 млн чол. у 2008 р. Особливо важким є становище народів країн, що розвиваються. Власне на ці країни припадає майже 100 % загальної кількості тих, хто голодує.
Проблема забезпечення людства енергетичними ресурсами виникла у зв'язку із закриттям у деяких країнах атомних електростанцій, на яких використовувались атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Наприклад, у 2000 р. зупинено останній енергоблок на Чорнобильській АЕС в Україні, у 2004 р. планується закрити Литовську АЕС.
Екологічна проблема породжена господарською діяльністю людей. Природа втрачає здатність до самовідновлення. Забруднюються у значних масштабах повітряний басейн (виникають озонові діри), вода, змінюються кліматичні умови. Тому природі необхідний захист.
Прямого удару по світовій економіці завдає загроза ядерної, бактеріологічної та хімічної війни. Останніми роками у цьому питанні відбулися значні зрушення. Знищується частина ядерних арсеналів колишніх соціалістичних країн. З іншого боку, окремі країни (Індія, Пакистан, Іран) докладають значних зусиль для оволодіння ядерною зброєю. Зважаючи на це, на приготування до війни та на запобігання їй витрачаються величезні кошти. Гонка озброєнь гальмує зростання випуску продукції для потреб людей, негативно впливає на їхній добробут[18, c. 57-59].
Глобалізацію світової економіки можна охарактеризувати як посилення взаємозалежності і взаємовпливу різних сфер і процесів світової економіки, що виражається в поступовому перетворенні світового господарства в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань.
Процес глобалізації охоплює різні сфери світової економіки, а саме:
· зовнішню, міжнародну, світову торгівлю товарами, послугами, технологіями, об'єктами інтелектуальної власності;
· міжнародний рух факторів виробництва (робочої сили, капіталу, інформації);
· міжнародні фінансово-кредитні і валютні операції (безоплатне фінансування і допомога, кредити і позики суб'єктів міжнародних економічних відносин, операції з цінними паперами, спеціальні фінансові механізми й інструменти, операції з валютою);
· виробниче, науково-технічне, технологічне, інжинірингове й інформаційне співробітництво.
Міжнародні економічні відносини проявляються на різних рівнях економіки — на макрорівні, мікрорівні, наднаціональному рівні. На кожному з рівнів діють різні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності: на мікрорівні — окремі громадяни, підприємства і фірми, які проводять зовнішньоекономічні операції; на макрорівні — національні господарства, які безпосередньо здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність; на наднаціональному рівні — міжнародні організації та наднаціональні інститути.
Усі форми міжнародних економічних відносин взаємопов'язані й взаємозалежні. Для них на сучасному етапі характерне:
1) зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міжнародної торгівлі готовою продукцією — із суто комерційної вона значною мірою перетворилась у засіб безпосереднього обслуговування національних виробничих процесів;
2) інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;
3) зростання масштабів міграції робочої сили;
4) прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;
5) швидкий обмін науково-технічними знаннями;
6) розвиток сфери послуг;
7) об'єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.
Для вирішення глобальних проблем необхідне створення нового типу всесвітнього господарства, побудованого на якісно нових принципах співробітництва та взаємодопомоги.
Глобалізація світової економіки свідчить про те, що міжнародні економічні відносини вийшли на якісно новий рівень розвитку, а це потребує настільки ж якісно нової системи управління в організаціях, адекватної вимогам глобальної ефективності введення бізнесу, що базується на нових підходах глобального мислення. Особливості глобального мислення можна відокремити такі:
1. Структура глобального мислення включає нове, глобальне бачення проблем, а також припускає нові аналітичні навички і спроможність користуватися новими стратегічними концепціями.
2. Глобальне сприйняття виходить за рамки національного, міжнаціонального і багатонаціонального світу.
3. Наявність певних навичок роботи на світовому ринку, формування яких залежить від спроможності переходити від одних напрямів діяльності до інших, визначаючи найбільш сприятливі цільові сегменти ринку для реалізації потенційних можливостей компаній у світовому масштабі.
4. Головна мета полягає не в обсязі інформації, а в процесах опрацювання даних, у використовуваних системах координат і визначених кутів зору.
Висновки
Розвиток країн з ринковою економікою обумовлює велику увагу до сфери їх економічної взаємодії. Сучасні процеси глобалізації є тією рушійною силою, яка обумовлює особливості національного і наднаціонального розвитку світу.
Розвиток світових економічних і політичних процесів все відчутніше підштовхує розмежування між заможними і бідними країнами. Це призводить до зменшення центрів економічної і політичної могутності в світі та їх певної стабілізації. Основні економічні й політичні процеси на планеті стають все більше пов'язаними один з одним. Глобалізація все рішучіше охоплює світ, роблячи його більш структурованим. Водночас глобалізаційні процеси відбуваються в умовах, коли вже друге десятиліття фактично зруйнованим є поділ світу на " капіталістичну" та "соціалістичну" системи. Сучасна глобалізація, маючи безперечні негативні наслідки для загальноцивілізаційного розвитку, характеризує також процеси відповідності існуючого розвитку потребам конкретних індивідів.
Міжнародні економічні відносини характеризують спосіб і характер взаємодії всіх країн світу в сфері економічного співробітництва, розвитку і переплетення торгівельних, виробничо-технологічних, валютно-фінансових зв'язків.
Зростаюча глобалізація світової економіки, ускладнення і взаємопереплетення господарських процесів спонукають до пошуків нових шляхів і засобів щодо збереження національних інтересів на світовому ринку. Посилення міжфірмової та міждержавної конкурентної боротьби за ринки збуту і джерела сировини обумовлює необхідність кооперації як фінансових, так і виробничих зусиль територіально суміжних країн, що дає можливості заощаджувати на митних зборах, уникати додаткових витрат виробництва. Інтеграційні процеси, які спочатку розвивалися в кількох регіонах світу, нині вже охопили практично всі континенти та призвели до утворення різноманітних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більшість з яких проголошує своєю кінцевою метою вихід на інтеграційну стадію економічного співробітництва.
Саме тому в умовах ринкової трансформації економіки посилюється увага до сфери міжнародних економічних відносин як до системи господарських зв'язків між національними економіками окремих країн, відповідними суб'єктами господарювання, як до особливої форми діяльності, що базується на міжнародному поділі праці.
Список використаної літератури
- Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учебное пособие. — М., 2001.- 226 с.
- Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
- Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
- Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
- Киреев А. Международная экономика. — М.: Международные отношения, 2003. – 314 с.
- Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. — К.: Знання — Прес, 2002.- 405 с.
- Краткий внешнеэкономический словарь-справочник. -М.: Международные отношения, 1996. – 158 с.
- Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
- Международные экономические отношения: Учебник / Под ред. проф. В.Е.Рыбалкина. — М., 2004. – 284 с.
- Мировая экономика/ Под ред. И.П. Николаевой. 2-е изд., перераб., и доп. — М.: ЮНИТИ, 2000. – 343 с.
- Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
- Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 2002. -190 с.
- Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 2002. -256 с.
- Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
- Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
- Пузакова Е. П. Международные экономические отношения. — Ростов-на-Дону: Изд. центр «МарТ», 2006. – 405 с.
- Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
- Світова економіка: Підручник для вищих навчальних закладів/ Керівник авторів А.С. Філіпенко. — К.: Либідь, 2004. – 258 с.
- Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.
- Сергеев В. Мировая экономика: Учебное пособие. — М.: Юриспруденция, 2002. – 386 с.