Формування і функціонування сучасних систем соціального захисту

Категорія (предмет): Соціологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Теоретичні аспекти формування системи соціальногозахисту населення.

1.1. Формування системи соціального захисту

1.2. Соціальний захист в умовах ринкової економіки.

2.1. Формування систем соціального захисту в різних країнах.

2.2. Формування системи соціального захисту населення в Україні.

2.3. Роль МОП у формуванні сучасних систем соціального захисту.

3. Функціонування та шляхи реформування системи соціального захисту.

3.1. Сутність і пріоритетні напрямки вдосконалення форм захисту найбільш вразливих верств населення.

3.2. Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності.

3.3. Соціальне страхування та соціальний ризик.

3.4. Шляхи реформування системи соціального захисту в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність. В умовах ринкової трансформації українського суспільства особливого значення набуває вирішення проблем соціального захисту населення, що обумовлено конституційним правом громадян України. Саме тому вивчення, узагальнення та розробка рекомендацій і пропозицій щодо розв’язання проблеми формування і функціонування дієвої системи соціального захисту населення набуває особливої актуальності.

Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист — важлива складова соціальної політики танеобхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.

У чинному соціальному законодавстві поняття "соціальний захист" означає політику держави, направлену на забезпечення прав і гарантій людини у сфері рівня життя, головною метою якої є — надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.

Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

Мета: показати формування та функціонування сучасних систем соціального захисту.

Завдання роботи:

— визначити теоретичні аспекти формування системи соціального захисту населення;

— розкрити формування сучасних систем соціального захисту і роль МОП у цьому процесі;

— охарактеризувати функціонування та шляхи реформування системи соціального захисту.

1. Теоретичні аспекти формування системи соціальногозахисту населення

1.1. Формування системи соціального захисту

В умовах ринкової трансформації українського суспільства особливого значення набуває вирішення проблем соціального захисту населення, що обумовлено конституційним правом громадян України. Саме тому вивчення, узагальнення та розробка рекомендацій і пропозицій щодо розв’язання проблеми формування і функціонування дієвої системи соціального захисту населення набуває особливої актуальності.

Наукові дослідження з питань розробки теорії соціального захисту населення та вдосконалення практичної діяльності держави в цьому напрямі проводяться в спеціалізованих науково-дослідних установах.

Окремим аспектам соціального захисту присвятили свої праці вітчизняні й зарубіжні вчені та фахівці, зокрема А.Александрова, А.Базилюк, Н.Борецька, Л.Вернигора, В.Волик, Д.Галлагер, О.Гаряча, Н.Гринчук, Ю.Дехтяренко, Б.Зайчук, І.Калачова, В.Кириленко, Е.Лібанова, М.Ліборакіна, Б.Надточій, Л.Ніконова, В.Новіков, Б.Річман, В.Скуратівський, М.Ганслі Теренс, Й.Хендшель, П.Таундсен, Ю.Шклярський та багато інших[1].

Невирішеність частини загальної проблеми. Проте, незважаючи на досить широке коло розглянутих теоретичних та практичних питань, актуальною залишається проблематика, пов’язана з теоретичними основами зазначеної сфери наукових досліджень: розкриття сутності, змісту, структури, функцій та рівнів соціального захисту населення. На нашу думку, неможливими виглядають пошуки напрямів реформування системи соціального захисту без наукового обґрунтування сутності предмета дослідження. Саме з цих позицій слід розглядати актуальність дослідження.

Переосмислення сутності соціального захисту населення відповідно до нових завдань, які покликана вирішувати ця система, та механізмів здійснення соціального захисту населення, що мають бути адекватні трансформаційним перетворенням у суспільстві.

Поняття соціального захисту населення досить широке і стосується, вірніше сказати, охоплює всі верстви населення тією чи іншою мірою.

Це, з одного боку, дає дуже великий обсяг емпіричного матеріалу, а з другого — ускладнює аналіз даної сфери людської діяльності.

Наявні дослідження, що присвячені системі соціального захисту населення, або не містять визначення об’єкта, вважаючи його загальновідомим, або ж дають одне чи кілька визначень без обґрунтування доцільності їх вживання. На наш погляд, такий підхід до проведення досліджень вимушений, зважаючи на новизну терміна “соціальний захист населення”, та є першопричиною неефективної соціальної політики. “Хоча поняття, якими користуємося початково, запозичені з повсякденного досвіду, наприклад “економіка”, “національне господарство”, “виробництво”, “заробітна плата”, недосконалі, попервах достатньо і їх. Це милиці, які пізніше, можливо, будуть відкинуті. Формулювати науково ми зможемо, лише коли заглибимось у предмет” [2].

У вітчизняній економічній науці широко досліджується сутність таких категорій, як праця, заробітна плата, але інтерес до їх розкриття не зменшується. Водночас дослідженню саме сутності соціального захисту населення не присвячена жодна робота, але відомо, що він справляє значний прямий вплив на економіку держави, розвиток підприємництва та рівень споживання. Так, в Україні у 2003 р. працівники, що не мають пільг, сплачували в державні соціальні фонди 3% від нарахованої заробітної плати, підприємства, що не мають пільг, — від 36,7 до 50,3% від фонду оплати праці. Є також інші джерела формування фондів, починаючи від зборів з деяких видів діяльності й закінчуючи бюджетними субсидіями. Наведене є підтвердженням впливовості на економіку країни, але без наукового аналізу не може прийматись як приклад негативного або позитивного впливу системи соціального захисту на економічний розвиток. Тому необхідне глибоке теоретичне осмислення сутності соціального захисту населення та обґрунтування соціальної політики як засобу економічного та соціального розвитку.

На підтвердження власних доказів щодо можливості негативних наслідків соціальної політики без достатньо дослідженої сутності соціального захисту населення наведемо тези з дисертації Ю.О.Шклярського: “З’ясування суті соціального захисту населення, його місця в економічній структурі дає можливість знайти відповідні методи та моделі, які б дозволяли передбачати результати різного роду допомоги, що надається з різних джерел. Тому дуже часто результати запланованих заходів передбачають з досить наївних концепцій реальності, що дає перекручені ефекти, протилежні тим, на які сподівалися. Прикладом може служити так звана “шведська модель соціалізму”, яка поступово знищила мотивацію до праці у значної частини населення цієї країни, що призвело до спаду ефективності виробництва. Якщо ми візьмемо більш низький рівень економічного аналізу (галузь, підприємство, район), негативні наслідки такої практики тут проявляться ще в більш масовому порядку” [3].

Нижче наведемо три визначення соціального захисту.

“Соціальний захист населення — державна підтримка певних категорій населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, забезпечення відповідного рівня життя шляхом надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення, забезпечення прийнятних для країни умов життя та праці громадян, у тому числі через установлення соціальних стандартів” [4].

“Під системою соціального захисту сьогодні розуміється сукупність законодавчо визначених економічних, соціальних, юридичних гарантій і прав, соціальних інститутів та установ, що забезпечують їх реалізацію та створюють умови для підтримки життєзабезпечення і діяльного існування різних соціальних верств і груп населення, передусім соціально вразливих” [5].

“Соціальний захист — це система державного гарантування прав громадян України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством України” [6].

Ці визначення відображають підходи різних авторів до сутності даного поняття, а об’єднує їх те, що під соціальним захистом розуміється лише той обсяг соціальних гарантій, що безпосередньо надається державою.

В.Скуратівський, О.Палій, Е.Лібанова підкреслюють, що “соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах” [7].

Кінцевою метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової належності можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Інша мета — підтримання стабільності в суспільстві, тобто попередження соціальної напруженості, яка виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю.

Соціальний захист населення як система, діюча в ринкових умовах, є комплексом нормативних актів, форм, методів та дій, що мають забезпечити:

— установлення передбаченого законом України періодично оновлюваного гарантованого прожиткового мінімуму. На його основі визначається нижня межа заробітної плати, формується система пенсій та допомоги, гарантується обслуговування в житлово-комунальній та соціально-культурній сферах;

— диференційний підхід до різних соціально-демографічних верств населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності та можливості отримання доходів;

— реалізацію прав кожного громадянина на працю і отримання гарантованого мінімуму доходів, достатнього для нормальної життєдіяльності працюючого та його сім’ї;

— державні гарантії по оплаті найманої праці, встановленням її мінімального рівня, незалежно від об’єкта прикладання праці: у власному виробництві, кооперативі, асоціації, акціонерному товаристві або державному підприємстві;

— надання різних форм допомоги безробітним: виплати по безробіттю, організація громадських робіт, перепідготовка та отримання нової спеціальності, з якої є вільні робочі місця, створення умов для започаткування власної справи;

— державні гарантії щодо підтримки необхідного рівня життя малозабезпеченим категоріям населення;

— індексування грошових вкладів населення у випадку зростання цін на товари та послуги;

— грошову компенсацію населенню при здійсненні реформ цін;

— розробку та законодавче врегулювання (затвердження) всього комплексу заходів, що представляють у всій повноті систему соціального захисту всього населення (працюючих, непрацюючих у працездатному стані, непрацездатних, пенсіонерів, інвалідів, підростаючого покоління, багатодітних матерів, неповні та малозабезпечені сім’ї) [8].

Соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними — соціальне страхування (тобто забезпечення доходів у випадку втрати працездатності чи роботи), лікування та профілактика хвороб, а також сприяння освіті й підвищенню кваліфікації.

Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги — допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, які потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння і не опинитися на узбіччі суспільства.

Проте не менш важливими є також заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, стимулювання активності особи. Соціальний захист виконує свою превентивну, запобіжну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від втрат доходу, пов’язаних з безробіттям, старінням, хворобою або смертю, та поліпшення її добробуту через соціальні служби й економічну допомогу на виховання дітей. Система соціального захисту включає програми зайнятості, соціального страхування, охорони здоров’я та ін.

Державне соціальне забезпечення є складовою системи соціального захисту і виконує функцію нагромадження та розподілу коштів соціального захисту, призначених на соціальну допомогу, виплати по соціальному страхуванню тощо. Соціальне забезпечення включає пенсії й різного роду допомоги. Таким чином, під соціальним забезпеченням розуміють заходи матеріальної підтримки особи та сім’ї з боку держави і суспільства. До системи соціального захисту слід віднести також соціальні нормативи — гарантовані державою мінімальні рівні винагороди за працю, стипендіального та соціального забезпечення. Схематично співвідношення соціального захисту, соціального забезпечення і соціальної допомоги зображене нижче.

Таким чином, існує єдність трьох головних складових соціальної політики:

1) соціальна допомога, що гарантує громадянам, які опинилися за межами бідності і неспроможні через різні причини забезпечити собі життєвий мінімум, можливість психофізичного виживання в кризових соціально-економічних умовах;

2) соціальне забезпечення, що гарантує нормальний рівень існування людини і відшкодування втрат регулярного прибутку, компенсація додаткових втрат у зв’язку з інфляційними процесами, упередження причин, що призводять до втрати регулярного прибутку внаслідок припинення виробництва тощо;

3) соціальні послуги, що забезпечують високий рівень трудової активності, участі в громадянському житті (програми професійної перекваліфікації, створення додаткових робочих місць та ін.).

Такий підхід передбачає зміну соціальних функцій держави. З одного боку, вона повинна створювати умови для того, щоб населення було спроможне власними силами вирішувати більшість соціальних проблем. З другого — необхідно надавати певну допомогу громадянам та їх родинам, якщо вони не можуть власними силами з різних причин (хвороби, інвалідності, похилого віку тощо) підтримувати необхідний мінімальний життєвий рівень.

Глобальна тенденція до децентралізації, регіоналізації і муніципалізації соціальної політики знайшла своє відображення і в розвитку місцевого самоврядування. В Україні роль органів місцевого самоврядування у вирішенні соціальних проблем значно зросла, що обумовлено цілою низкою факторів.

По-перше, масштаби країни визначають необхідність адаптації соціального захисту до різноманітності місцевих умов.

По-друге, власне у віданні органів місцевого самоврядування містяться питання утримання і розвитку соціальної сфери, до яких у тому ж числі відносять організацію, утримання і розвиток установ освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення; соціальну підтримку і сприяння зайнятості населення.

Практично всі органи місцевого самоврядування здійснюють місцеві програми соціальної підтримки населення додатково до виплат пільг і допомоги, передбачених законодавством — від разової допомоги в грошовій і натуральній формі до створення комплексних центрів соціального обслуговування.

Нарешті, саме з місцевими органами влади багато в чому пов’язані очікування населення у сфері соціального захисту. Опитування громадської думки показують зростання позиції місцевого самоврядування в рейтингу соціальної відповідальності на перші місця.

Сучасний стан розвитку місцевого самоврядування в контексті проблеми, що розглядається, потребує значної уваги до пошуку оптимальних шляхів надання соціальної допомоги та послуг на місцевому рівні. Запровадження нових і вдосконалення діючих соціальних програм дають можливість оптимізувати управління системою соціального захисту населення на місцевому рівні, забезпечити високу якість та оперативність надання послуг найвразливішим громадянам і сім’ям.

Вирішення зазначених вище проблем потребує розробки концептуальних напрямів розвитку соціального населення на регіональному рівні з посиленням адресності надання соціальної допомоги найменш захищеним верствам населення та створенням адекватної системи управління соціальним захистом виходячи з пріоритетності задоволення потреб населення в умовах ринкових перетворень у суспільстві.

1.2. Соціальний захист в умовах ринкової економіки

В умовах загальної глобалізації широкомасштабна національна політика в сфері соціального захисту повинна істотно пом'якшити негативні соціальні наслідки економічних криз.

Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист — важлива складова соціальної політики та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.

У ст. 46 Конституції України закріплене право громадян на соціальний захист. Воно забезпечується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел фінансування. Закріплення в Конституції гарантій соціального захисту відповідає положенням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; Конвенції про права дитини [9].

У світовій практиці визначилися два підходи щодо вирішення проблем соціального захисту. У розвинених країнах панує позитивний підхід, тобто підкреслюється необхідність соціального захисту і розробляються відповідні механізми дії. Формування цього підходу стало результатом взаємодії багатьох чинників, таких, як ринковий механізм функціонування економіки; діяльність уряду, направлена на забезпечення дії законотворчого процесу та функціонування прийнятих законодавчих актів; взаємодія підприємців і профспілок у розв'язанні соціально-економічних проблем.

В Україні категорія "соціальний захист" почала широко вживатися тільки на стані переходу до ринку, хоча у тій чи іншій формі соціальний захист завжди був притаманний суспільству. Сьогодні терміни "соціальний захист", "право соціального захисту", "соціальне забезпечення", "соціальна допомога" міцно увійшли в законодавство, в науку, в лексикон політичних і державних діячів.

У чинному соціальному законодавстві поняття "соціальний захист" означає поліику держави, направлену на забезпечення прав і гарантій людини у сфері рівня життя.

Сучасна концепція соціального захисту населення вкладає в це поняття більш широкий зміст: соціальний захист населення — це система заходів правового, соціально-економічного й організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто його матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства.

Головною метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.

З точки зору трудового внеску в суспільне виробництво, виділяють два види соціального захисту: обмежений і абсолютний.

Обмежений соціальний захист — це забезпечення гарантованого мінімуму рівня життя всім членам суспільства (певний мінімум в їжі, житлі і одязі, достатній для підтримки здоров'я та працездатності).

Абсолютний соціальний захист являє собою забезпечення державою гарантованого відносного благополуччя конкретній особі або категорії громадяни метою застрахувати окремих членів суспільства від можливого зменшення рівня їх доходів (мається на увазі забезпечення певної групи або соціального шару "заслуженим" або "встановленим" рівнем доходу).

Згідно зі ст. 46 Конституції України "соціальний захист" включає в себе таку важливу складову, як "соціальне забезпечення", яке відображає в собі одну з форм розвитку інституту соціального захисту [10].

Основна функція соціального забезпечення — турбота про ті категорії населення, які в законодавче встановленому порядку мають право на тривалу або постійну допомогу (за віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування) і розподіл коштів соціального захисту, виплат по соціальному страхуванню.

Соціальне забезпечення здійснюється у випадках тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, догляду за дитиною-інвалідом, хвороби; досягнення пенсійного віку, безробіття, смерті годувальника, нещасного випадку на виробництві, професійного захворювання тощо.

На відміну від соціального забезпечення питання про надання соціальної допомоги розглядається індивідуально, згідно чинного законодавства і стосовно людей, що в силу різних обставин суттєво знизили свій рівень життя. Соціальна допомога — це система заходів для покращення стану певних соціальних прошарків шляхом соціальних програм та забезпечення діяльності мережі відповідних соціальних закладів. При прийнятті рішення про соціальну допомогу враховується матеріальний стан людей. Прикладом соціальної допомоги, в якому втілилися її характерні особливості, є державна Прогама житлових субсидій.

2. Формування сучасних систем соціального захисту і роль МОП у цьому процесі

Нова історія соціального захисту розпочалась у XIX ст., коли розвинулося промислове виробництво і було створено великі підприємства найманої праці, внаслідок чого суттєво трансформувались економічна роль сім'ї та її демографічний склад. Міграція із села до міста так само сприяла розпаду сім'ї, що складалася з трьох поколінь. Отже, старі люди потребували на старість підтримки суспільства, оскільки сім'я перестала виконувати цю функцію.

За нових економіко-демографічних умов на заміну старій доктрині соціального захисту, що грунтувалася на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення та доброчинності, почала формуватися нова, що декларувала відповідальність суспільства загалом за добробут його членів. Наприкінці XIX ст. у багатьох європейських країнах існували добровільні системи колективного захисту безробітних, перестарілих, удів і сиріт. Роль державної влади, яка ще дотримувалася переважно принципів лібералізму та індивідуалізму, обмежувалася законодавчим оформленням існуючих організацій і наданням певних видів гарантій та допомоги державним службовцям і окремим групам робітників, професії яких пов'язані з підвищеним ризиком.

2.1. Формування систем соціального захисту в різних країнах

Пріоритет у створенні систем соціального захисту належить Німеччині, де, з одного боку, найбільше розвинулись ідеї соціал-демократії, а з іншого боку, згідно з політикою канцлера Бісмарка — певні соціальні амортизатори на противагу робітничому рухові. Саме за часів Бісмарка було запроваджено систему соціального страхування для працівників промисловості. До неї входили допомога по хворобі (1883 р.), у зв'язку з нещасним випадком на виробництві (1884 р.), по інвалідності та старості (1889 p.).

На початку XX ст. уряди інших європейських країн так само зіткнулися з глобальними соціальними проблемами і дедалі більшими вимогами з боку робітничого класу, що змусило їх застосувати досвід Німеччини. Згодом уряди деяких країн Європи майже повністю перебрали на себе відповідальність за певні види соціального забезпечення. Зокрема, з 1919 р. в англосаксонських і скандинавських країнах за підтримки держави було запроваджено соціальні (тобто без попередньої сплати внесків) пенсії за віком, сліпим і в окремих випадках інвалідам інших категорій. Пенсії призначалися після суворої перевірки стану нужденності особи, яка претендувала на соціальну пенсію [11].

У царській Росії ще в 1861 р. було прийнято закон про "допоміжні товариства" при казенних гірничих заводах. Повніше принципи соціального захисту було застосовано в положенні 1901 р. "Временные правила о пенсиях рабочим казенных горных заводов и рудников, утративших трудоспособность на заводских и рудничных работах". Отже, держава брала на себе відповідальність за соціальний захист робітників "казенних", тобто державних, підприємств. У 1903 р. відповідним законом гарантувалося відшкодування постраждалим від нещасного випадку і в разі смерті їхнім сім'ям на всіх промислових підприємствах. У 1912 р. Третя Державна Дума Росії прийняла пакет законів про соціальне страхування, які були аналогічні законам, що діяли в Австрії, Німеччині та Франції.

У США перший закон про пенсійне забезпечення працівників залізниць було прийнято в 1934 р. У 1935 р. було прийнято закон про соціальний захист (Social Security Act), що встановлював постійну державну пенсійну систему через внески працедавців і працівників. Пізніше цю систему було поширено на утриманців, інвалідів та інші групи. Прийняття зазначеного закону було зумовлено тим, що на початку 30-х років XX ст. 5 млн. літніх людей об'єдналися в загальнонаціональні клуби Таундсена (створені Ф. Таундсеном для підтримки його програми), вимагаючи 200 дол. щомісячної пенсії для кожного працівника віком старше 60 років. Президент Ф. Рузвельт створив комісію з питань економічного захисту, щоб розглянути це питання; після вивчення її рекомендацій Конгрес США у 1935 р. прийняв закон про соціальний захист [12].

Глибока економічна криза 30-х років у країнах Заходу, яка засвідчила недосконалість тогочасних соціальних програм, прискорила процес усвідомлення суспільством відповідальності за своїх членів. Держава відповідними законодавчими актами створила гарантії соціального захисту трудящих та їхніх сімей. Крім того, вона взяла на себе не лише управління охороною здоров'я та освітою, контроль за соціальним страхуванням і соціальним забезпеченням, а й певні фінансові зобов'язання щодо соціального забезпечення інвалідів, безробітних і людей похилого віку.

2.2. Формування системи соціального захисту населення в Україні

Історія розвитку соціальної допомоги та підтримки починається з часів, коли турбота про непрацездатних цілком покладалася на сім'ю. Якщо сім'я не могла надати підтримки, людині допомагала церковна громада.

Розвиток сучасної системи соціального захисту припадає на кінець XIX — початок XX ст., тобто період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманого труда. Збільшення найманих працівників супроводиться змінами вікової структури працездатного населення: в його складі систематично підвищується частка людей похилого віку, що потребують соціального захисту. Працююче населення також вимагало захисту у випадках втрати доходів через хворобу, інвалідність, у разі втрати годувальника, втрати роботи.

За більш ніж сторічну історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення та соціальний захист неодноразово змінювали свої функції, форми і схеми фінансування, але їх мета залишається колишньою — поліпшення життя людей. Сучасні системи соціального захисту розвинених країн є досить міцними, що пов'язано з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.

Корінним образом змінилося положення більшості населення в пострадянській Україні. За сучасних умов більшість населення потребує соціального захисту: до пенсіонерів та інвалідів додалися мільйони безробітних, вимушених переселенців, демобілізованих військовослужбовців, бездоглядних тощо.

Таким чином, соціальний захист повинен функціонувати як цілісна система направленої дії суб'єктів, що займаються виробленням правових норм та соціально-економічних заходів, на об'єктів, потребуючих захищеності.

Суб'єктами соціального захисту є державні структури, органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди, профспілки, союзи й асоціації підприємців. Принципом діяльності суб'єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність їх допомоги і можливість її надання незалежно від соціального статусу об'єкта, по-друге, публічність діяльності як метод створення громадської думки та виховання людини.

Об'єктом соціального захисту може бути все населення або будь-нкий громадянин, окремі групи населення (військовослужбовці, працівники освіти, охорони здоров'я і культури тощо), соціально-вразливі перстви населення (багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери, безробітні гощо).

Більш глибоке вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи:

1) рівень державного управління містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;

2) рівень галузевого управління — являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер:

— рівень регіонального управління — включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;

— місцеве управління соціальним захистом — включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.

Державна соціальна політика на загальнонаціональному рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту. До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін [13].

Галузеве управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.

Основною задачею регіонального управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.

Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту — населенням — і всією системою соціального захисту.

Важливим елементом функціонування системи соціального захисту є принципи, на яких вона будується. До них можна віднести:

— загальнодоступність соціального захисту для всіх громадян;

— наявність законодавче встановлених засад соціального захисту;

— законодавче закріплена міра відповідальності суб'єктів соціального захисту щодо забезпечення гідного рівня життя населення;

— відповідність основних норм соціального захисту рівню економічного розвитку.

Реалізація вищезазначених принципів потребує удосконалення та реформування в Україні системи соціального захисту.

2.3. Роль МОП у формуванні сучасних систем соціального захисту

Після Першої світової війни було створено першу міжнародну організацію, основне завдання якої полягало в забезпеченні соціальних гарантій трудящим в європейському, а згодом і у всесвітньому масштабі. Міжнародну організацію праці (МОП) було засновано в 1919 р. під час Версальської мирної конференції за підсумками Першої світової війни. Ідею створення такої організації пропагували ще у XIX ст. відомі промисловці Р. Оуен (1771-1853) з Уельсу і Д. Лерган (1783-1859) з Франції.

Після апробації в Міжнародній асоціації трудового законодавства, заснованій у Базелі в 1901 p., ідеї цих промисловців дістали визнання у Конституції МОП, яку було прийнято на мирній конференції у квітні 1919 р. У преамбулі Конституції названо чотири мотиви заснування МОП.

Гуманістичний мотив полягає в неприйнятності існування експлуатації, соціальної несправедливості, важких умов життя і праці робітників та їх сімей. Другим мотивом вважається внутрішньополітичний. Міжнародна організація праці проголосила, що без поліпшення умов життя і праці робітників їх боротьба за свої права може набрати крайніх форм — аж до революції, що порушить мир і гармонію світу. Третім мотивом названо економічний. Соціальні реформи негативно впливають на конкурентоспроможність національних економік, що стає на перешкоді поліпшення становища робітників у їх країнах. Нарешті, зовнішньополітичний мотив прозвучав як визнання внеску робітничого класу на полях битви у війні та праці в тилу: "Загального і тривалого миру можна досягти тільки на основі соціальної справедливості". Тоді ж було розроблено й прийнято перші конвенції МОП у соціальних питаннях:

№ 1. Робочий час у промисловості;

№ 3. Охорона материнства;

№ 4. Праця жінок у нічний час;

№ 5. Мінімальний вік приймання на роботу у промисловості;

№ 6. Нічна праця підлітків у промисловості [14].

У 20-30-ті роки було прийнято низку конвенцій, які врегульовували питання соціального страхування. Особливу увагу було приділено нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням.

У роки Другої світової війни розширилося міжнародне співробітництво з питань забезпечення соціальних гарантій трудящим. Зокрема, було опубліковано такі документи, як Атлантична хартія (1941 р.) і Філадельфійська декларація МОП (1944 p.). Атлантична хартія закликала до міжнародного співробітництва з метою досягнення вищого рівня економічного розвитку, життя й соціального забезпечення. У 1942 р. до цієї хартії приєдналося двадцять шість держав (зокрема, і СРСР), які прийняли відповідні декларації. У Декларації про цілі й завдання МОП (Філадельфійській), яка визначила магістральні шляхи не лише діяльності МОП, а й світової соціальної політики загалом на другу половину XX ст., проголошено завдання МОП сприяти запровадженню країнами світу програм, які, зокрема, мають на меті:

— повну зайнятість і підвищення життєвого рівня населення;

— зайнятість трудящих на роботах, де вони можуть отримати задоволення, виявляючи повною мірою свою майстерність і вміння, та зробити найбільший внесок у загальний добробут;

— забезпечення (як засіб досягнення цієї мети і за відповідних гарантій усім зацікавленим) можливостей навчання й просування на вищі посади працівників, включаючи міграцію та поселення;

— забезпечення рівних можливостей щодо загальної та професійної освіти [15].

Філадельфійська декларація МОП закликала уряди запровадити гарантовану мінімальну заробітну плату, досягти повної зайнятості, реалізувати програми соціального забезпечення, поліпшити умови праці, підвищити життєвий рівень населення.

У період Другої світової війни було також створено нову концепцію соціального захисту. У 1941 р. у Великобританії було організовано Комітет соціального страхування та союзних служб, який очолив У. Беверідж. У 1942 р. на замовлення уряду він підготував доповідь "Повна зайнятість у вільному суспільстві". Крім питань боротьби з безробіттям у доповіді велику увагу було приділено соціальному забезпеченню людей, які втратили заробіток. План соціального забезпечення У. Беверіджа передбачав рівність прав усіх громадян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог. Концепція передбачала також безплатне медичне обслуговування всіх громадян, матеріальну допомогу сім'ям з дітьми за рахунок держави і участь держави в утворенні фондів соціального страхування. Протягом 1944-1948 pp. лейбористський уряд ухвалив кілька законодавчих актів, які оформили цілісну систему соціального захисту, що поширювалася на все населення. Такі самі реформи після Другої світової війни було запроваджено в багатьох західних країнах.

Активну роль у цьому процесі продовжувала відігравати МОП. У 1944 р. вона прийняла два важливих міжнародних документи — "Про забезпечення доходу" і "Про медичне обслуговування", які визначили нову доктрину соціального захисту. Ці рекомендації націлюють держави й уряди на надання соціальних гарантій населенню в усіх непередбачених ситуаціях, що загрожують здоров'ю людей чи їх матеріальному добробуту.

Нині це спеціалізоване агентство ООН, яке налічує понад 180 країн -членів, сприяє гармонійному соціально-економічному розвитку народів світу через запровадження міжнародних стандартів праці й контроль за їх дотриманням, технічне співробітництво, а також сприяє дотриманню прав людини. Міжнародна організація праці здійснює наукові дослідження і розповсюджує інформацію, займається підготовкою кадрів для створення умов, щоб якнайбільше людей на землі мали адекватні засоби забезпечення своїх потреб у харчуванні, житлі, здоров'ї, освіті та культурі.

3. Функціонування та шляхи реформування системи соціального захисту

3.1. Сутність і пріоритетні напрямки вдосконалення форм захисту найбільш вразливих верств населення

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли максимального розміру, становище найбільш вразливих верств населення оцінюється як критичне.

Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантної поведінки: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Росте кількість тяжких злочинів. Набувають поширення інфекційні та психічні захворювання. Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії.

Інтенсивність процесу розшарування суспільства веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, що є дуже небезпечним.

У будь-якій країні завжди е найвразливіші соціальні групи, які потребують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціальне вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.

Соціальне вразливі верстви населення — це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.

До соціально-вразливих категорій населення, потребуючих першочергової допомоги з боку держави, відносяться: пенсіонери, інваліди, сім'ї з дітьми, діти-сиріти, молодь, безробітні, постраждалі від Чорнобильської аварії, малозабезпечене населення, маргіналізовані версти населення (бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін.

Соціальний захист та допомога населенню повинні бути диференційовані в залежності від рівня доходу, міри працездатності, а в окремих випадках — за принципом зайнятості в суспільному виробництві.

Диференційований підхід до вибору форм і заходів соціального захисту гарантує: для працездатного населення — створення належних умов праці і робочих місць; для непрацездатних (або працездатних, які за певних обставин потребують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів — соціальне гарантований рівень життя та підтримку держави; для деяких особливо вразливих верств населення — розробку та впровадження спеціальних програм соціальної підтримки.

Дієвою формою, яка відображає диференційованість соціального захисту, є адресна допомога категорій населення, найбільш потребуючих такої підтримки.

В наш час в Україні соціальний захист вразливих верств населення здійснюється шляхом таких форм та заходів:

1. виплати пенсій за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, за особливі заслуги перед Україною, соціальних пенсій; виплати державних допомог (трудові допомоги, соціальні допомоги, допомога тим, хто доглядає психічно хворих; допомоги при малозабезпеченості);

2. виплати адресної соціальної допомоги (житлово-комунальні субсидії; адресна допомога малозабезпеченим сім'ям);

3. соціальне обслуговування непрацездатних (стаціонарне обслуговування, обслуговування на дому тощо);

4. надання пільг ветеранам війни, інвалідам, особам, які мають особливі заслуги перед Україною.

3.2. Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги," засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, Засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).

Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності [16].

Реабілітація може включати заходи для забезпечення і відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального бмеження. Реабілітаційний процес не включає першої медичної допомоги. Він залучає широке коло заходів, програм і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації і до дій спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад професійної реабілітації. Для інвалідів мають бути широко доступними різноманітні об єкти загального користування: дороги, житлові будинки, комунальний транспорт, культурні, навчальні, медичні заклади, спортивні споруди.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями.

Пенсійне забезпечення. Пенсії за інвалідністю — це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються медичним органом на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності.

В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців — поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті.

Законодавство передбачає два види пенсії з інвалідності в залежності від причин інвалідності:

а) пенсії за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;

б) пенсії за інвалідністю внаслідок загального захворювання, в тому числі не пов'язаного з роботою (наприклад інвалідність з дитинства).

Законодавством встановлені мінімальні і максимальні розміри пенсії за інвалідністю, вони залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.

Максимальна пенсія за інвалідністю не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на підземних роботах і роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці, чотирьох мінімальних пенсій за віком.

Щомісячна пенсія інвалідам встановлена у таких розмірах:

— інвалідам першої групи — 70% зарплати;

— інвалідам другої групи — 60 % зарплати;

— інвалідам третьої групи — 30 % зарплати.

Інвалідам працездатного віку призначається мінімальна пенсія у розмірі:

— інвалідам першої групи — 200% мінімальної пенсії за віком;

— інвалідам другої групи — 100% мінімальної пенсії за віком;

— інвалідам третьої групи — 50% мінімальної пенсії за віком [17].

Дітям-інвалідам призначається соціальна пенсія, що дорівнює міні-мальній пенсії за віком. При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати працездатності, розмір попередньої заробітної плати, тривалість трудового стажу.

Пенсії за інвалідністю потерпілим від наслідків Чорнобильської катастрофи призначаються громадянам, інвалідність яких наступила внаслідок каліцтва або хвороби, отриманої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії призначаються в підвищених розмірах.

Пенсії за інвалідністю аспірантам, студентам, ординаторам призначаються незалежно від того, працювали вони чи не працювали до навчання. Пенсії за інвалідністю призначаються і в тому випадку, якщо інвалідність наступила в зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням при проходженні виробничого навчання, практики або практичних занять.

Пенсії за інвалідністю при неповному стаж роботи призначаються тим працівникам, у яких відсутній необхідний для призначення повної пенсії за інвалідністю стаж роботи. У цьому випадку розмір пенсії визначається пропорційно стажу роботи, але не менш соціальної пенсії, встановленої за відповідною групою інвалідності.

Згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу Інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам" право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди у віці до 16 років. Причина, група інвалідності, термін, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціапьної експертизи відповідно до законодавства України.

Зайнятість інвалідів. В Україні досить гострою є проблема працевлаштування людей з фізичними вадами, проте законодавство гарантує працевлаштування інвалідів. Відсутність у інваліда професійної підготовки або неадекватність її рівня потребам ринку праці зменшує його шанси на працевлаштування і, як наслідок, — на активну життєдіяльність.

Гарантії щодо зайнятості інвалідів, закріплені законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", полягають у наступному.

Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах і в організаціях зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства і організації, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації й забезпечувати інші соціальн» економічні гаранти, передбачені чинним законодавством.

Чинна система квотування робочих місць для підприємств І організацій встановлюється нормативом робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця.

З метою створення умов для досягнення інвалідами рівноправності у життєдіяльності, сприянні в отриманні освіти, відновленні працездатності, розробці нетрадиційних, гнучких форм зайнятості, обранні місця роботи, забезпеченні достатнього рівня доходів розпочато реалізацію Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001 — 2005 р.

Введення в дію Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів є реальним кроком реалізації Національної програми реабілітації.

Важливим завданням соціальної політики є розвиток нетрадиційних гнучких форм зайнятості інвалідів, серед яких -програми працевлаштування на навчально-виробничих підприємствах; програми організації підприємницької діяльності, працевлаштування на спеціалізованих підприємствах, у цехах та дільницях; надомна праця. Наприклад, люди з обмеженими можливостями отримують шанс працювати нарівні з іншими членами суспільства в сфері комп'ютерних технологій. і домашній комп'ютер реально може стати не тільки засобом комунікації, але й інструментом заробітку.

Соціально-побутові та медико-соціальні аспекти захисту інвалідів. Державна програма соціально-побутового, матеріального та медичного забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (допомог, одноразових виплат, адресної соціальної допомоги), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.

Повна реабілітація інвалідів, яка гарантує як фізичну, так і психологічну незалежність, передбачає створення умов безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціально-побутової інфраструктури шляхом пристосування будівель, житлових приміщень, транспорту, зв'язку, спортивних споруд до потреб цієї категорії співвітчизників.

Планування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, будівництво й реконструкція споруд без пристосування для використання інвалідами не допускається.

Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.

Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медико-соціальну опіку, здійснювати програми, які виконуються групами фахівців з багатьох спеціальностей, для раннього вияву, оцінки та лікування порушень; забезпечувати належну підготовку і оснащення медичного й санітарного персоналу для надання інвалідам доступу до відповідних лікувальних методів і технологій; забезпечити інвалідів регулярним лікуванням і ліками, які можуть знадобитися для збереження або покращання рівня життєдіяльності.

Законодавчими та нормативно-правовими актами для інвалідів передбачається регулярне санаторно-курортне лікування, протезування, безкоштовні ліки або ліки за пільговими цінами.

Сьогодні в Україні завдяки сприянню обласних відділень Фонду України соціального захисту інвалідів працює 17 дитячих реабілітаційних центрів медичного та соціально-педагогічного напрямку. Мета їх діяльності — дати можливість дітям з різними фізичними та інтелектуальними вадами перебороти труднощі в розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватись в життя суспільства.

3.3. Соціальне страхування та соціальний ризик

Важливими характеристиками системи соціального захисту слід вважати соціальне страхування та соціальний ризик.

При проведенні аналізу поняття соціального захисту звертає на себе увагу постійна причетність до нього таких характеристик, як невпевненість, невизначеність, неспиятливість, небезпека, негативні наслідки тощо. Оцінюючи дані характеристики, можна дійти висновку про їх загальне походження, яке в економічній літературі має назву соціального ризику.

Різноманіття форм і видів соціального ризику в Україні пов'язане з особливостями існуючого національного законодавства, з відмінністю соціально-політичних умов виникнення ризику у порівнянні із зарубіжними аналогами. Соціальний ризик в сучасних умовах носить глобальний характер, постійно змінюється, трансформується під дією об'єктивних чинників зовнішнього середовища.

Соціальний ризик — це виникнення в суспільстві обставин, що наносять істотного збитку багатьом особам одночасно. Для адаптації людини, яка відчула на собі негативні наслідки дії соціального ризику, існує система соціального захисту [18].

Сучасна реакція на ризики та інструмент запобігання їх негативної дії — це страхування. До страхових ризиків відносять такі випадки соціальної небезпеки, появу яких можна прогнозувати й оцінювати на базі історичних даних та за допомогою математико-статистичних методів.

Згідно з Законом України "Про страхування", страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Система державного соціального страхування — це система прав, обов'язків і гарантій, що передбачає надання громадянам соціального захисту за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових зборів громадян і підприємств, установ і організацій, що використовують найману працю, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Задачею соціального страхування є "захист прав і інтересів громадян, що мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на їхнє забезпечення у випадку хвороби, постійної або тимчасової втрати працездатності, безробіття з незалежних від них обставин, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною або дитиною-інвапідом, хворим членом родини, у випадку смерті громадянина і членів його родини та ін."

Основні поняття, суб'єкти і об'єкти страхування, принципи управління, структура та елементи системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, що запроваджується в Україні, визначено Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Згідно з Основами, передбачається встановлення п'яти видів соціального страхування: на випадок безробіття; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності від нещасних випадів на вироб-ництві та професійного захворювання; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, витратами, зумовленими народженням та похованням; пенсійне і медичне страхування.

Кошти за кожним із напрямів формуються за рахунок внесків роботодавців і найманих працівників (за винятком страхування від нещасних випадків на виробництві і професійного захворювання). Управління в системі соціального страхування здійснюється на основі поєднання інтересів застрахованих громадян, роботодавців та держави на засадах трипартизму.

До джерел соціальних виплат державної системи страхування підносяться Пенсійний фонд України; Фонд соціального страхування України; Фонд сприяння зайнятості України.

Протягом останнього часу Верховна Рада України прийняла Закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", "Про страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням", "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування", "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання", що дозволило, починаючи з 2001 року, запровадити в Україні чотири з п'яти основних видів загальнообов'язкового державного страхування: на випадок безробіття; на випадок хвороби; від нещасних випадків на виробництві; пенсійне страхування [19].

Міжнародний досвід свідчить, що добре налагоджена система соціального страхування активно сприяє розвитку економіки і розв'язанню соціальних проблем.

Реалізація системи соціального захисту населення на страховій основі — прогресивний напрям соціальної політики, який забезпечує індивідуалізацію внесків застрахованих осіб, встановлює залежність розміру допомоги від сплати страхових внесків, страхового стажу, сприяє легалізації трудових доходів громадян. Але, слід зауважити, що в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов'язане з податковою політикою та політикою грошових доходів населення, тому що перекласти на працівників частину сплати страхових внесків з роботодавців можна лише за умови підвищення його заробітної плати.

3.4. Шляхи реформування системи соціального захисту в Україні

У травні 1996 р. Україною було підписано Європейську соціальну хартію, що зобов'язує нашу державу дотримуватися певних міжнародних стандартів щодо соціального захисту громадян. Це перший крок на шляху приєднання до світової спільноти, оскільки за час представництва колишнього СРСР і незалежної України в Міжнародній Організації Праці не було ратифіковано жодної конвенції цієї організації щодо соціального забезпечення й охорони здоров'я.

Важливою умовою досягнення в суспільстві соціальної стабільності є реформування системи соціального захисту, головною метою якого є розширення соціальної бази перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення тягаря наслідків економічних реформ для найуразливіших верств населення, вжиття заходів щодо соціальної адаптації населення до цих перетворень.

Перспективи розвитку системи соціального захисту, орієнтовані на XXI вік, визначені Концепцією соціального забезпечення населення України. По суті, розроблена широкомасштабна, комплексна державна програма розвитку соціального забезпечення. Така програма створена в нашій країні уперше. Вона покликана радикально змінити систему соціального захисту населення.

Серед головних напрямків реформування цієї сфери слід виділити: розвиток пенсійного забезпечення та пенсійного страхування; впровадження системи медичного страхування; реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальне забезпечення жінок, дітей, молоді; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в різних сферах життя суспільства тощо.

Удосконалення соціального страхування передбачає заходи, спрямовані на законодавче, організаційне, фінансове, кадрове забезпечення сфери соціального страхування на основі Конституції України.

Реформування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян має відбуватися шляхом законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на основі таких основних принципів, як відповідальність суспільства і держави за дбайливе ставлення до особистості громадянина та його потреб; державне гарантування реалізації застрахованими громадянами своїх прав, пов'язаних з отриманням соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

Суттєвою складовою соціальної політики сьогодні є реформування насамперед тих структурних механізмів системи соціальної безпеки людини, які ставлять працюючого в абсолютну залежність від державної системи соціального захисту. Розв'язання таких суперечностей передбачає насамперед розширення та поглиблення соціально-економічної бази системи соціального забезпечення населення. В її основі повинен лежати перерозподіл функцій із соціального захисту населення і насамперед фінансової відповідальності за його здійснення між державними органами; працедавцями й працівниками. Такий перерозподіл розширить соціально-економічний простір підвищення соціальної безпеки населення, дасть змогу значно послабити потужний податковий прес на державні та місцеві бюджети, підвищить регулятивну ефективність власне державних форм соціального захисту населення й забезпечення соціальних гарантій.

Висновки

Соціальний захист — важлива складова соціальної політики та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки, відповідно до ст. 46 Конституції України це закріплене право громадян, яке забезпечується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел фінансування. Закріплення в Конституції гарантій соціального захисту відповідає положенням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Серед головних напрямків реформування слід виділити: розвиток пенсійного забезпечення та пенсійного страхування; впровадження системи медичного страхування; реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальне забезпечення жінок, дітей, молоді; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в різних сферах життя суспільства тощо.

Список використаних джерел

1. Конституція України (Основний закон). — К.: Право, 1996. — 54 с.

2. Указ Президента України "Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року" // Офіційний вісник України, 2000. — № 15

3. Послання Президента України Верховній Раді "Україна: поступ у XXIстоліття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 — 2004 рр." //Урядовий кур'єр, 2000. — № 34

4. Постанова Кабінету Міністрів України "Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим ім'ям".http://webua.net/socinform/dop_ditі2002.htm.

5. Положення "Про порядок призначення т виплати державної допомоги сім'ям з дітьми". // Урядовий кур'єр, 2000. — № 34

6. Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Закони України. — Том 1. — К.: АТ "Книга", 1996. — с. 301 — 309.

7. Закон України "Про пенсійне забезпечення". Закони України, Том 2. — К.: АТ "Книга", 1996. — С. 254 — 285

8. Закон України "Про державну соціальну допомогу, малозабезпеченим сім'ям" від 01.07.2000 р.// Праця і зарплата. — 2000, № 25. — С. 2 — 3

9. Закон України "Про загальнообов'язкове державне страхування// Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23

10. Баркер Р. Словарь социальной работы/ Пер. с англ. М.: Наука, 1994.-166 с.

11. Введення у соціальну роботу. Навчальний посібник. — К.: Фенікс. — 2001. — 288 с.

12. Від соціального забезпечення до соціальної політики: 36. наук. ст. / За ред. Я. А. Жаліла. — К, 2001

13. Вінер М., НечайА., ЯценкоВ. Як зробити дійову систему недержавного пенсійного забезпечення в Україні // Україна: аспекти праці. — 2000. — № 2

14. Гайдуцький П.І., Подолєва О.Є. Фінансування соціальної політики. — К.: УАДУ, 1995. — 64 с.

15. Гончарова С.Ю., Отенко І.П. Соціальна політика. Навч. Посібник. -Х.:Вид. ХДЕУ, 2003. — 200с.

16. Дікон Б., Халс М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту: Пер. з англ. — К., 1999.

17. Скуратівський В.А., Палій О.М., Ліанова Е.М. Соціальна політика: Навч. Посібник. — К.: УАДУ,1997. — 360с.