Формування предмета естетики в межах філософського знання

Вступ.

1. Естетика як філософська наука.

2. Предмет естетики: проблема термінології.

3. Предмет естетики: становлення проблематики науки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Естетика, безсумнівно, філософська наука, і впродовж своєї історії йшла в руслі філософії (а та, в свою чергу, в руслі загальної культури людства), то раціоналізуючись, то наближаючись до мистецтвознавства і позитивізму, то перебільшуючи роль філософських абстракцій і логізму, то пориваючи з філософією і логікою, то ототожнюючи естетично-художнє освоєння з науковим пізнанням, то заперечуючи будь-які зв'язки мистецтва з наукою, то канонізуючи ті чи інші свої положення, то впадаючи в естетичний релятивізм, породжуючи недовіру до себе.

1. Естетика як філософська наука

На разі дедалі нагальнішою стає необхідність системного підходу до естетично-художнього з позицій методології естетики як філософської дисципліни, що дозволяє приводити як аналіз, так і синтез, бачити відносну самостійність явища і його функціонування в системі цілого, розглядати як в статиці, так і в динаміці, об'єднувати інтерес до генезису й історії зі структурно-функціональним аспектом дослідження. Не випадково все частіше лунають голоси про необхідність створення загальної, єдиної теорії, що дозволяє охопити єдиним принципом всю проблематику естетичного-художнього,бо попередня методологія старої історико-культурної школи і школи радянських часів не в змозі вирішити назрілі проблеми естетики і художньої культури. Таку єдину загальну теорію, яка б виступала методологією щодо конкретних наук, котрі вивчають проблематику естетично-художнього, не можна уявити поза філософією. Важко погодитися з твердженням тих, хто в естетиці бачить тільки спеціальну, часткову науку, що розкриває особливу структуру і структурну закономірність художніх творів і мистецтва загалом.

Як філософська наука естетика опирається на переважну більшість філософських категорій. Оскільки ж об'єктом її вивчення, насамперед, є те, що має аксіологічний статус, то вона все-таки має свою форму філософствування, в якій науково-теоретична манера судження не є абстрактно-логічним викладом тих чи інших положень і постулатів: у ньому має „проглядатися" багатовекторність зв'язків естетики з іншими формами духовного життя суспільства, передусім, у його ціннісному аспекті.

Ні естетика, ні інші науки, що мають справу з естетично-художнім, не можуть дослідити свій матеріал і добитися бажаних результатів без чіткої філософської постановки питання, про співвідношення людини і світу, буття і свідомості, суспільства і природи, людини і суспільства, мистецтва і дійсності, художника і суспільства, потреб і діяльності, раціонально-нормативного і емоційно-особистого, не ставить питання про сенс людського життя, долю і характер, щастя і страждання, смерть і безсмертя тощо.

Естетика, базуючись на більш загальних методологічних категоріях філософії і опираючись на свої власні, здатна не тільки пояснити походження, сутність і функції естетико-художнього, але й дати ключ по спеціальним соціальним наукам: теорії мистецтва, мистецтвознавству, художній критиці, психології, соціології, культурології, історії культури, фольклористиці, мовознавству, які, будучи зв'язані більш з продуктами естетично-художньої діяльності, матеріальними пам'ятками і фольклористикою, часто виявляються в замкнутому колі своєї проблематики і не в змозі вийти в суміжні галузі духовної культури суспільства.

Естетика як наука в її сучасному стані є немовби пов'язуючою ланкою між філософією і онтологічним, гносеологічним, аксіологічним і праксеологічними аспектами, і науками, що мають безпосередній чи опосередкований зв'язок з естетично-художньою діяльністю: теорією мистецтва, літературознавством, музикознавством, театрознавством, кінознавством, художньою критикою, історією мистецтва, а також із психологією, культурологією, соціологією, педагогікою, семіотикою, кібернетикою тощо, які мають свій набір категорій і свої методології.

Маючи спільний об'єкт — естетично-художнє, естетика і конкретні науки, хоча і перехрещуються, але не поглинають одна одну, мають різні завдання, досліджують кожна свою „ділянку", аспект, сторону, взаємодіють і взаємозбагачуються. Виявляючи глибинні зв'язки і закономірності естетичного та художньої діяльності, надаючи конкретним наукам світоглядні і методологічні орієнтири, естетика не заганяє їх у вузькі рамки своєї теорії і категорій: збагатившись їхнім теоретичним матеріалом, вона одержує від них новий імпульс для свого розвитку і збагачення, не підміняючи їх і не зловживаючи емпіричним матеріалом і фактами. І навпаки, конкретні науки, зокрема теорія мистецтва, не мають права брати на себе функції естетики як філософської науки.

Ясна річ, що сам по собі переклад на мову філософських категорій результатів конкретного аналізу, зокрема мистецтвознавського, новітніх відкриттів у галузі археології і етнографії, ще не є справжнім естетико філософським дослідженням, покликаним бути теоретичною системою. Однак і широке охоплення досліджуваних явищ поза спеціальним естетико-художнім аналізом під виглядом наближення до безпосередніх запитів практики насправді нерідко перетворюються у виклад матеріалу, що взятий із галузі мистецтвознавства або теорії мистецтва і художньої критики.

Лише єдина філософська методологія, до якої належить і естетика, дозволяє побачити цілісний процес історичного розвитку духовної культури і, заперечуючи теорію „єдиного потоку" , знайти обґрунтування і відміну її окремих сфер, їх власний зміст, завдання та способи їх реалізації, історію і суспільно-історичну обумовленість , зрозуміти специфіку і етапи, зокрема мистецтва, дати правильну трактову таким поняттям, як „естетичне" і „художнє", „естетичне почуття" і „естетична потреба", „естетична цінність" і „естетичний смак", „умовність", „реалізм", „творчість", „покликання", зрозуміти субстанційні цілі естетично-художнього, його минуле, сучасне і перспективу, тобто все те, на що наразі більше всього звертається увага і навколо чого точаться такі гострі суперечки. Естетика як філософська наука системна за своєю природою. Системність — це не лише результат, а й передумова справді наукового філософського пошуку, ключ до вирішення фундаментальних проблем у будь-якій сфері духовно-практичної діяльності. Тіж самі автори, що не враховують цієї особливості філософської методології, виявляються в полоні онтологізму, гносеологізму, соціологізму, психологізму, функціоналізму тощо, тобто зрештою стають на позиції метафізики, редукціонізму, релятивізму та інших „ізмів".

Але природа і функції естетично-художнього пов'язані з такими глибокими і складними взаємозалежностями, які недоступні одному тільки підходу, якщо взяти його у відособленості від інших і не враховувати тільки як момент у цілісному дослідженні. Тільки всі разом характеристики і параметри дають можливість в естетично-художньому явищі бачити те, що відрізняє його від усіх інших явищ духовної культури. Тим часом, у деяких теоретичних працях інколи допускається серйозна методологічна помилка, коли кожний із підходів: онтологічний, гносеологічний, соціологічний, аксіологічний, історичний, психологічний, функціональний — розглядаються відособлено від інших, що порушує принцип цілісного всебічного підходу.

Отже, справа не в тому, аби кожний із аспектів визнати за єдино потрібний і науковий, а в тому, щоб, виходячи із розуміння цілого, відмежувати ті певні галузі, в яких кожний із них має своє виправдання і сенс. Таким чином, підхід до естетично-художнього може бути різним: онтологічним, гносеологічним, соціологічним, аксіологічним, історичним, психологічним, функціональним, семіотичним, структурним, мистецтвознавським тощо, але як тільки якийсь із них починає претендувати на виключне право і витискувати інші, тоді сам процес дослідження перетворюється в щось мертве і заскорузле, що втратило своє обґрунтування і необхідність його розгляду. Так трапилось у свій час, зокрема, з онтологізацією, гносеологізацією, психологізацією та ідеологізацією естетично-художнього, ототожненням естетики з ідеологією, психологією, теорією мистецтва і мистецтвознавством, що призвело до дискредитації естетики і втрати нею її дійсного значення в життєдіяльності суспільства і її ролі у духовному житті людської особистості.

2. Предмет естетики: проблема термінології

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномаи, єстесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели до виникнення нової науки. Теоретичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVII) ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. є. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет. Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок його зі слуховою здатністю людини. Не можна, безперечно, погодитися з свідомим виокремленням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив багато плідного для розробки проблеми музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги, вона стимулює душевний спокій.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора займало вчення про безсмертя душі і можливість її втілюватися у будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав він, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично-числовою структурою космосу. Піфагорійці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4 = 10; вона включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3:2) і кварту (4:3)).

У контексті аналізу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона, видатного лікаря і натурфілософа першої половини V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеон був першим вченим Греції, який розмежував мислення і відчуття та стверджував, що сприймання — це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі — до мозку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (490—430 pp. до н.е.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття — почуття» вже формує більш широкі сили — Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл визнавав як нематеріальні, але просторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них обумовлює циклічний хід світового процесу. Емпедокл, таким чином, не лише продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.

У III ст. до н. є. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. Почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його дослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».

В арсеналі аргументацій ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» — геометрично-математичного співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша з меншою. У геометризованій формі цей принцип виглядав як співвідношення: 5:8 = 8: 13= 13 : 21 = 21 : 34… Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, пропорційні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого ділять увесь храм за принципом «золотого перетину», є мабуть таки найпереконливішим зразком практичного застосування принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до золотого перетину не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. В епоху Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Теоретики і митці того часу намагалися знайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцію» відомого італійського математика Л. Пачолі. Вчений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, визнати помилковість його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звертання до правила золотого перетину потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини в формуванні естетичного почуття. Існує кілька гіпотез, які пояснюють, чому саме співвідношення 5:8 є основою математичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5:8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини двома очима. Ця гіпотеза дає змогу стверджувати, що свідомо чи інтуїтивно греки прийшли до принципу «золотого перетину» через вроджені можливості людського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

3. Предмет естетики: становлення проблематики науки

Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н.е. на зміну почуттєво-споглядальному підходові до дійсності, пануванню космологізму (сприймання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) приходить дедалі помітніше загострення інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. А отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизовувати пізнане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соціальних зламів, які трансформували грецьку філософію у принципово нову площину. Можливо саме це дало поштовх для народження плеяди яскравих мислителів. Серед них особливе місце належить Сократу (470— 399 pp. до н. е.).

Теоретичні погляди Сократа спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Термін калокагатія по-різному трактувався в конкретні періоди соціально-історичного розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував калокагатію з релігійними ритуалами, мораллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якщо ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

З ім'ям Сократа пов'язані постановка проблеми співвідношення красивого і корисного, а також спроба якомога повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 pp. до н. є.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н. є. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.

Водночас саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у постановці і вирішенні окремих естетичних проблем, які в майбутньому не лише відбилися у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкретних термінів, понять, а й ставали у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій. Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божественною» силою митця, а з другого — свідомо принижує його через відсутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності митця. На думку Платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід віддати перевагу, бо їхня діяльність практично значима. Проблема ролі мистецтва у духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і самоцінність.

Порівнюючи Бога — поета — рапсода — глядача, Платон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втрачається.

Ще однією дискусійною проблемою стала спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це і мисляча споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у діалозі «Гігшій Більший»: «Прекрасне—трудно».

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Поняття мімезис пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної й емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює пізнання, але й породжує почуття задоволення, активізує уяву. Саме цю властивість мімезису було використано як своєрідний зв'язок для введення образно-символічної концепції у середні віки. Естетичні погляди Аристотеля пов'язані не тільки з етичною проблематикою, як це було у його попередників, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством (мається на увазі розгляд мистецтва за новими координатами — родами і жанрами) . Видова специфіка мистецтва теж є наслідком можливостей мімезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобів — звуку, фарби, слова, відчуття форми. Якщо теорія творчості Платона наголошувала на містичних, позареальних стимулах обдарованості, то твір Аристотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його передачі іншим у процесі виховання, освіти.

Значне місце в теоретичній спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й калокагатії, катарсису. Аристотель залучає до аналізу естетичних проблем такі поняття, як канон — система норм і правил у розвитку мистецтва, гедонізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва, алегорія — образне іномовлення, міра, пропорція, асоціація тощо. Саме погляди Аристотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, спираючись на який естетика і змогла у подальші періоди набути самостійності як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. Для культури країн давнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час від часу догматизувалися: протягом тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (До переліку країн Сходу ми включаємо Індію, Китай, арабо-мусульманські країни).

Індія. Перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья-Шастра» був відомий у І ст. н. є. Його сміливо можна віднести до перших спроб аналізу психології творчості, адже він містить проблеми виховання актора, висвітлює питання художньої майстерності. Пізніше були написані теоретичні коментарі до «Натья-Шастра», які вже мали безпосередній вихід на естетичну проблематику. Мається на увазі розробка поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання (раса), а також життєвої емоції — бхава. Життєві емоції лежать в основі естетичного переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у надіндивідуальний стан. Естетичне переживання обумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон карма. Переживання раса можна довести до містичного екстазу, а через нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, теорія Індійського варіанту наголошує на єдності естетичного і етичного аспектів. Ця єдність обумовлює можливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст художнього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням конкретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики Китаю виділяють кілька періодів. Перший охоплює VII ст. до н. є.— III ст. н.е. У цей час естетика ще не виділилася в самостійну науку і її розвиток обумовлювався традиціями китайської філософії. Обираючи філософську позицію, китайська естетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. Кожна сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, практично всі види діяльності начебто несли на собі відбиток естетичного. Нині ж, оцінюючи надбання давнього Китаю, фахівці іноді вживають поняття «тотальний естетизм». На нашу думку, так аж ніяк не можна характеризувати естетичну орієнтацію жодної країни того часу.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 pp. до н.е.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською традицією це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в собі найвище естетичне Завантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н. є.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використовувати категорію так званого просвітлення — особливого сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії. Відчуття гармонії, стану так званого просвітлення можна було досягти займаючись малюванням, складанням віршів, військовими вправами, різними побутовими справами, наприклад, вирощуванням квітів, їх художнім оформленням, домашнім етикетом, пошуками довершеності у власному одязі тощо. Одним з найвагоміших чинників естетичного переживання й естетичного виховання в Давньому Китаї виступає природа. Ця традиція збереглася до наших днів. І сьогодні особлива чутливість до природи, її культивування є ознакою далекосхідної культури.

Арабо-мусульманська естетика. Розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, необхідно враховувати специфіку ісламу. Суворість мусульманської релігії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був притаманний країнам Сходу. Іслам підкреслює значення передусім етичних поглядів й етичного виховання людини. Культ релігійної етики переростав у догматизм, примушував дотримуватися певних ритуалів. Ця традиція зумовлювала другорядну роль естетичного фактора і саме ця причина призвела до того, що у філософській традиції арабо-мусульманських країн стала відсутньою послідовно викладена естетична теорія. Що ж до естетичного навантаження, то його несе на собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезія, архітектура, прикладне мистецтво. їх розвиток свідчить про інтенсивне духовне життя і про своєрідність естетичного бачення світу.

Естетика Візантії. Розквіт візантійської естетики пов'язаний з IV — VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська школа набула рис самобутності й оригінальності. Пізніше саме естетика Візантії стала основою середньовічної естетики й активно впливала на художню культуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії.

Естетична проблематика послідовно розроблялася Григорієм Нисським, Іоаном Златоустом, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Зазначимо, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного — вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, його внутрішній зміст. Велика увага надавалася також аналізові ролі кольору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсуму — системи образів, символів, знаків, які зв'язують людину з Богом. Наголос при цьому робився передусім на почуттєвій природі людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, передача вищого знання (від Бога до людини) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображення, музичні звуки, мелодії, кольорові сполучення. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса ж, як причина гармонійності всього існуючого в світі, абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога, Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.

Висновки

Естетика застосовує всі основні філософські підходи: онтологічний, гносеологічний, соціологічний, історичний, психологічний, функціональний і все ж найбільш „рідним" для неї є аксіологічний підхід, у світлі якого вона і вирішує свої основні проблеми.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

5. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.