Формування ресурсної бази комерційного банку

Вступ.

1. Сутність ресурсів комерційного банку.

2. Проблеми формування ресурсної бази комерційних банків України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни залежить не лише від рівня розвитку сучасних технологій і техніки, а значною мірою визначається ступенем розвитку банківської системи. Надійна банківська система є однією з важливих умов подальшого розвитку вітчизняної ринкової економіки, оскільки, мобілізуючи тимчасово вільні кошти, перетворює їх у капітал, що працює.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів особливої актуальності набувають питання формування фінансових ресурсів комерційних банків, оптимізації їх структури та вибору стратегії управління ними.

Питання визначення сутності фінансових ресурсів комерційних банків, дослідження їх формування розглядали українські вчені М. Алексеєнко, А. Мороз, О. Васюренко, О. Заруба, Л. Костирко, Ж. Довгань, А. Вожжова, О. Клименко, а також зарубіжні вчені: П. Роуз, Е. Рід, Р. Коттер, Д. Полфреман, Н. Антонов, М. Пессель, І. Лаврушин, В. Колесников, В. Кисельов.

Досліджуючи питання формування, розміщення й використання фінансових ресурсів банку, треба насамперед визначити суть фінансових ресурсів та банку як цілісної фінансової структури, а також його відмінність від підприємства.

На підставі оцінки поглядів вітчизняних та зарубіжних вчених-економістів запропоновано визначення, яке розкриває сутність фінансових ресурсів комерційного банку. Проаналізовано структуру та динаміку фінансових ресурсів банківської системи України у 2000— 2005 роках.

Розглянуто типи ресурсів комерційних банків, формування банками дохідних строкових активів, розміри ставок за строковими активами, норми резервування залучених ресурсів, методи трансформації банківських ресурсів.

1. Сутність ресурсів комерційного банку

Банки характеризуються особливим видом підприємницької діяльності, що пов'язана з рухом позикових капіталів, їх мобілізацією й розподілом. На думку Пітера Роуза, банк — це фірма, що надає фінансові послуги, здійснює професійне управління грошовими ресурсами, а також виконує багато інших функцій в економіці1. Банківські установи як специфічні підприємства виробляють продукцію, що відрізняється від продукції матеріальної сфери. Основною продукцією у сфері послуг є надання кредиту. Таким чином, головне призначення банку полягає в акумуляції грошових ресурсів та наданні їх у кредит. Саме тому банк виступає як комерційне підприємство, яке надає послуги своїм клієнтам, вкладникам — з одного боку, позичальникам — з другого, маючи при цьому прибуток за рахунок різниці процентів, отриманих від позичальників і виплачених вкладникам. Отже, головною функцією комерційного банку є посередництво між вкладниками і позичальниками, оскільки перші, маючи певну тимчасово вивільнену з обороту частину ресурсів, прагнуть за відповідних гарантій, на конкретний строк, під процент надати їх іншим. їхні інтереси повинні збігатися. Консолідуючою ланкою у такому разі виступає банк-посередник, який забезпечує можливість задоволення потреб з урахуванням попиту й пропозиції на капітал. Акумулюючи значні кошти, банк може задовольнити потреби багатьох позичальників, надавши кредити на різні строки, на різних умовах. Виступаючи у ролі посередника, банк забезпечує зниження ризику індивідуальних інвесторів у питаннях майбутніх доходів і втрат.

Крім того, за характером діяльності банк має спільні риси з торговельною організацією: він купує й продає ресурси, сприяє обміну товарами. Водночас банк відрізняється від торговельної організації за своєю суттю — можливістю здійснювати операції кредитування суб'єктів господарювання.

Таким чином, можемо стверджувати, що комерційний банк являє собою:

— комерційне підприємство, що залучає грошові ресурси юридичних і фізичних осіб і від свого імені розміщує їх на умовах платності, строковості й повернення, а також здійснює розрахункові, комісійні та інші операції;

— фінансову організацію, яка акумулює тимчасово вільні кошти, надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів;

— посередницьку організацію, що опосередковує взаємні платежі й розрахунки юридичних і фізичних осіб. [6, c. 128-129]

Комерційні банки, як і інші суб'єкти господарської діяльності, для забезпечення своєї комерційної та господарської діяльності повинні мати певну суму коштів, тобто ресурси. Банки переважно працюють на залучених грошових ресурсах, тоді як підприємство працює на власних коштах, звертаючись при потребі за кредитом до установ банківської системи. У сучасних умовах розвитку економіки проблема пошуку й залучення ресурсів має визначальне значення. Саме тому проблема становлення й розвитку ринку банківських ресурсів набуває першочергового значення.

У чому ж суть поняття "фінансові ресурси"? Фінансові ресурси — матеріальна основа діяльності будь-якого підприємства. Для суб'єкта господарювання — це кошти, що є у його розпорядженні, які спрямовуються на розвиток виробництва, утримання об'єктів невиробничої сфери, споживання, а також можуть залишатись у резерві. На думку В. Опаріна, фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні засоби та обігові кошти підприємства. Це авансовані кошти, які вкладаються в обіг і повинні обов'язково повертатися3. Тобто під фінансовими ресурсами підприємств мають на увазі не всі кошти, а лише ту їхню частину, яка робить "гроші". Таке розуміння фінансових ресурсів по суті споріднене з поняттям "капітал". Очевидно, саме тому, розглядаючи поняття "фінансових ресурсів підприємств" та "капіталу підприємств", науковці часто ототожнюють їх. Підтвердженням цього є те, що, характеризуючи їх за джерелами походження й правом володіння, виділяють власний та залучений капітал і, відповідно, власні та залучені фінансові ресурси підприємств.

Незважаючи на те, що банк виступає як специфічне підприємство, підхід до питання фінансових ресурсів комерційного банку суттєво відрізняється від вищевикладеного.[9, c. 21-24]

У зарубіжній літературі поняття "ресурси банку" як самостійний термін, що підлягає вивченню й дослідженню, практично відсутній. Так, Е. Рід, Р. Коттер, Е. Гілл, Д. Полфреман термін "ресурси банку" взагалі не використовують, таке поняття не розглядається як об'єкт самостійного дослідження. Основні джерела грошових ресурсів вказуються при розгляді пасиву балансу банку й при аналізі формування ресурсів банку у процесі здійснення банками пасивних операцій і мають більше практичне, ніж теоретичне значення. Банківські пасиви досліджують з точки зору їх обсягу, структури, пов'язаних з банківським портфелем чи балансом, а також з позиції управління пасивами4.

Російські вчені Н.Г. Антонов та М.А. Пессель також визначають сутність ресурсів банку через пасиви: "Пасиви — це по суті ресурси банків… Пасиви комерційного банку формуються у процесі здійснення пасивних операцій". На нашу думку, таке визначення не досить повно й лаконічно розкриває сутність ресурсів банку. І хоча справді, пасивні операції комерційних банків, що здійснюються у формі відрахувань від прибутку банку на формування або збільшення його фондів, отримання кредитів від інших юридичних осіб (позики, що надаються іншими банками), депозитних операцій (операцій банку із залучення коштів юридичних і фізичних осіб) є основними джерелами формування банківських ресурсів, недоцільно робити визначення одного поняття через інше.

Найпоширенішим визначенням вітчизняних вчених-економістів є таке: "Ресурси комерційного банку — це сукупність коштів, що є у його розпорядженні та використовуються для виконання активних операцій". Такий підхід до визначення сутності банківських ресурсів використовують провідні українські вчені А.М. Мороз, М.І. Савлук6. Вищенаведене визначення досить стисле й лаконічне, але воно не вказує на джерела формування та напрями використання фінансових ресурсів комерційного банку, що є дуже важливим в умовах конкурентної боротьби та дефіциту фінансових ресурсів.

В.В. Кисельов, називаючи компоненти фінансових ресурсів (власні (капітал), залучені та запозичені кошти), наголошує на їх складній структурі. Російський вчений О.І. Лаврушин пропонує трактувати ресурси комерційних банків, відображаючи джерела їхнього формування та напрями використання: "… це їх (банків) власні капітали та фонди, а також кошти, залучені банками у процесі пасивних, а також активно-пасивних операцій (у частині перевищення пасиву над активом), що використовуються для активних операцій банків.

На думку М.Д. Алексеєнка, використання банківських ресурсів не обмежується здійсненням активних операцій. Банки надають гарантійні, посередницькі, консультаційні, трастові послуги. Визначення банківських ресурсів, запропоноване вченим, детальніше і вдаліше — це сукупність грошових ресурсів й виражених у грошовій формі матеріальних, нематеріальних та фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і можуть бути використані ними для здійснення активних операцій та надання послуг.

Наведені вище визначення характеризують ресурси окремо взятого комерційного банку, хоча використовується загальне поняття "банк". Але наше дослідження стосується фінансових ресурсів лише комерційних банків. Ресурси Національного банку України, що формуються за рахунок таких специфічних джерел, як емісія грошей, грошей в обігу, коштів, вкладених у валютний і золотий запаси, не залучені у сферу дослідження.

Водночас Л.А. Костирко, Т.В. Пащенко, М.М. Агєєв запропонували визначення, що відображає відносини, які виникають у процесі розподілу фінансових ресурсів суспільства у банківській системі країни в цілому, на макрорівні: "Фінансові ресурси банку — це грошові і прирівняні до них потоки коштів, які перебувають у його розпорядженні та формуються у результаті розподілу й перерозподілу національного доходу і призначених для виконання фінансових зобов'язань та фінансування розширеного відтворення".

Наявність або відсутність права власності на деякі складові банківських ресурсів є підставою для їх розмежування на власні кошти та зобов'язання банку, тобто такі, що не належать банку, але на відповідних умовах можуть бути задіяні у кредитно-інвестиційних операціях. Врахувавши положення Закону України "Про банки та банківську діяльність", пропонуємо таку класифікацію фінансових ресурсів комерційного банку (див. рис.1).

Таким чином, взявши до уваги напрацювання вчених-економістів та законодавчу базу, пропонуємо таке визначення: фінансові ресурси комерційного банку являють собою сукупність власних, залучених та запозичених коштів, що перебувають у його розпорядженні й використовуються у процесі здійснення банківської діяльності.

Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені та запозичені кошти, які становлять близько 80% від загального обсягу ресурсів, що в цілому відповідає світовій банківській практиці. Причому аналіз динаміки елементів фінансових ресурсів банківської системи України свідчить про тенденції зменшення питомої ваги власного капіталу банків з одночасним стійким зростанням зобов'язань банку, що, у свою чергу, вказує на зростання обсягів операцій щодо залучення та запозичення коштів. Слід звернути увагу на стабільне зростання зазначених показників у межах періоду, що аналізується. Причому темпи зростання зобов'язань банків випереджали темпи зростання капіталу та фінансових ресурсів банківської системи в цілому.

Фінансові ресурси кожного комерційного банку мають конкретну структуру, тобто певне співвідношення між власними коштами та зобов'язаннями банку, що складається під впливом конкретних умов: універсалізації чи спеціалізації банку, його кредитної стратегії й тактики, обсягу послуг, які пропонують клієнтам, і, звичайно, стану економіки країни.

Забезпечення оптимального співвідношення між власними, залученими та запозиченими коштами є особливо важливим в умовах дефіциту фінансових ресурсів. У подальшому наукові дослідження передбачають розроблення методології формування й управління ресурсною базою.[12, c. 108-114]

2. Проблеми формування ресурсної бази комерційних банків України

Формування ресурсів комерційних банків в достатньому обсязі має велике значення для ефективної діяльності банківських установ та розвитку банківської системи в цілому. Наявність достатнього обсягу фінансових ресурсів дозволяє здійснювати активні банківські операції з метою отримання максимального рівня прибутку і диференціації ризиків. Основною з активних операцій комерційних банків є кредитування суб'єктів економічних відносин, в тому числі й довгострокове. Надавати довгострокові кредити можуть лише фінансово стійкі банки, які мають можливість тривалого вилучення наявних ресурсів.

Нині формування ресурсної бази комерційних банків є одним із найважливіших завдань для забезпечення економічного зростання. Банківська система має володіти сукупністю ресурсів, достатніх як для кредитування поточних потреб суб'єктів господарської діяльності, так і для фінансування інвестиційної діяльності, формування відповідних резервів і підтримки власної ліквідності. Обсяг фінансових ресурсів визначає їхній попит на фінансовому ринку й безпосередньо впливає на розмір процентних ставок як за пасивними, так і за активними операціями.[3, c. 88]

Ліквідні активи необхідні для забезпечення розрахунково-касового обслуговування клієнтів і виконання зобов'язань щодо видачі вкладів фізичних осіб, повернення депозитів і т. ін., проте дохідність ліквідних активів невисока. До них належать готівка в касі банку, банківські метали, кошти на кореспондентському рахунку в НБУ, платіжні документи у процесі інкасування та кошти на кореспондентських рахунках в інших банках.

Ці активи становлять групу первинних резервів, і їх доповнюють вторинні резерви, що складаються з активів, які можуть бути оперативно переведені до складу резервів першої групи, — до них належать ліквідні короткострокові цінні папери з кінцевим терміном погашення до семи днів. По суті, ці кошти банки можуть використовувати для виконання своїх зобов'язань або негайно на першу вимогу, або дістати доступ до їхнього використання в досить короткі терміни. Ліквідні активи забезпечують безперебійність і гарантоване обслуговування клієнтів, але є або низькодохідними, або не приносять доходу, хоч потребують певних затрат на підтримання їхнього рівня у потрібних обсягах. При цьому природним є прагнення банків підтримувати ліквідні активи на мінімально необхідному рівні у відповідності з обов'язковими економічними нормативами НБУ і вимогами до формування обов'язкових резервів.

Більша частина банківських ресурсів розміщується у дохідні активи — різні кредитування, вкладення у цінні папери, розміщення на депозити в інших банках і т. ін. Ліквідність цих ресурсів значно нижча, оскільки вони можуть бути затребувані тільки після встановлених термінів, бо дають змогу одержувати досить високі доходи і забезпечувати рентабельну роботу банків.

Терміни дохідних активів можуть бути різними. У практиці вітчизняного кредитування позики на термін до 1 року вважаються короткостроковими, від 1 року до 3 років — середньостроковими і понад 3 роки — довгостроковими. Придбання цінних паперів на строк понад 1 рік вважається інвестиційним. Планом рахунків комерційних банків межею, яка розділяє короткострокові й довгострокові активи усіх видів, є 1 рік. Іноді кредити суб'єктам господарської діяльності даються на терміни в кілька днів, але це окремі випадки строкових активів.

Зазвичай ставки за строковими активами перебувають у прямій залежності від термінів розміщення, і банки зацікавлені у збільшенні портфеля стабільних строкових активів, що дають змогу планувати одержання доходів у достатньо тривалій перспективі. З одного боку, ці активи вигідні для банків, а з другого — забезпечують фінансування інвестицій клієнтів, суб'єктів господарської діяльності через прямі й портфельні інвестиції, переважно із придбанням банками пакетів цінних паперів суб'єктів господарської діяльності, або через інвестиційне кредитування на реконструкцію і модернізацію основних фондів, або реалізацію інвестиційних проектів.[4, c. 116-118]

Формування банками дохідних строкових активів потребує наявності ресурсів, адекватних їм за термінами й сумами. Ці ресурси мають перебувати у розпорядженні банків упродовж періодів, що забезпечують управління ними у процесі банківського менеджменту. Ідеальним був би випадок повної відповідності активів і пасивів за термінами й сумами, але у практичній діяльності це не реально, ось чому однією із головних банківських функцій є адаптація термінів і сум пасивів до термінів і сум активів, тобто залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел і найрізноманітнішої строковості для формування їхньої сукупності, яка відповідала б вимогам розміщення у дохідні активи. Банки із сукупності вкладів, депозитів, позик та інших недепозитних коштів, що постійно змінюється, повинні постійно підтримувати ресурсну базу на стабільному рівні. Одним із головних завдань при цьому є мінімізація затрат на створення ресурсної бази банків, що, у свою чергу, забезпечує зниження ставок в активних операціях.

Ресурси комерційних банків поділяються на керовані й некеровані. В основі такого поділу лежать строки їхнього розміщення у банках, тобто ті строки, упродовж яких банки можуть використовувати їх для вкладення у дохідні активи. До керованих ресурсів відносять постійні й стабільні кошти банків, а до некерованих — депозити до запитання. Постійні ресурси становить капітал банку за винятком частини, вкладеної у його основні кошти, нематеріальні активи і резерви, що формуються за рахунок позитивного фінансового результату поточного року. До стабільних відносять строкові депозити і строкові недепозитні кошти (позики, одержані від інших банків, кошти від операцій РЕПО, одержані від продажу банківських акцептів, і т. ін.). Конкретні терміни залучення і позичання банками цих коштів визначають їхню стабільність у складі ресурсів і можливості управління їхнім розміщенням у дохідні активи.

До некерованих ресурсів відносять кошти до запитання — залишки на поточних, розрахункових, розподільчих, бюджетних рахунках юридичних осіб, залишки на кореспондентських рахунках "Лоро", на карткових рахунках і кошти на поточних і розрахункових рахунках фізичних осіб, кредиторську заборгованість банку. Кошти до запитання по кожному із цих балансових рахунків нестійкі, їхнє прогнозування проблематичне не лише для банку, а часто й для самого клієнта — власника рахунка.

Терміни коштів до запитання не обумовлюються, вони можуть бути затребувані клієнтом будь-коли у межах суми залишку на рахунку. Незбігання термінів поповнення цих рахунків і відпливу коштів із них призводить до утворення поточних залишків чи депозитів до запитання, що змінюються від нуля до максимуму. Через те, що вони, з одного боку, утворюються, як правило, не для збереження чи накопичення коштів, а для забезпечення розрахункових і касових операцій клієнтів, а з другого боку, нестабільні можливості їхнього використання для розміщення у строкові активи проблематичні й потребують додаткових зусиль від банків, проценти за ними виплачуються незначні (зазвичай до 2% річних) або не виплачуються взагалі. Якщо дохідність активів зворотно пропорціональна їхній ліквідності й прямо пропорціональна строковості, ціна (затратність) ресурсів також прямо пропорціональна їхній строковості й обернено пропорціональна можливості повернення власниками коштів.

Постійні кошти (капітал) банку і строкові ресурси достатньо дорогі — платою банку за їхнє використання є дивіденди акціонерам (та прирівняні до них доходи власників банку) і проценти за строковими депозитами та позиками. Треба також зазначити, що залежно від стабільності залучених і позикових коштів банки зобов'язані створювати обов'язкові резерви від сум залучених і позикових коштів, зберігати їх у вигляді залишків на своїх кореспондентських рахунках у НБУ за нормами резервування, наведеними у табл. 1. Норми резервування зменшуються залежно від термінів залучення: у національній валюті від 10 до 0% і в іноземній валюті від 12 до 8% від залученої суми.

Обсяг коштів до запитання у складі ресурсів банку не обмежується, але залежно від їх розміру мають бути сформовані ліквідні активи. Норматив миттєвої ліквідності Н4 обчислюється як відношення високоліквідних коштів банку (в касі й на його коррахунках у НБУ та в інших банках) до депозитів до запитання (в основному до залишків на поточних і розрахункових рахунках). При цьому кошти у високоліквідній формі мають становити не менш як від суми коштів до запитання. Норматив поточної ліквідності Н5 включає у розрахунок залишки на поточних рахунках і зобов'язання банку з кінцевим терміном погашення аж до 31 дня й визначається відношенням ліквідних активів (первинної і вторинної ліквідності) до зобов'язань указаного терміну. Значення цього показника не менш як на 35, а з 01.01.2003 року не менш як на 40% забезпечує підтримання ліквідності у необхідних межах.

Норматив короткострокової ліквідності Н6 визначається відношенням ліквідних активів (готівка, банківські метали, кошти на коррахунках у НБУ та інших банках, короткострокові депозити і кредити, надані НБУ та іншими банками) до суми коштів на поточних рахунках і короткострокових зобов'язань банку (з початковим терміном погашення до 1 року). Підтримання сукупності зобов'язань із термінами погашення до 1 року за нормативом має становити не менш як 20% обсягу ліквідних активів.

Отже, обов'язкові економічні нормативи НБУ регулюють частину залучених банками зобов'язань до запитання із термінами погашення до 31 дня і до 1 року, співвідносячи їх із обсягом активів банку відповідної ліквідності. Залишкова сума цих зобов'язань перевищує потреби банку щодо забезпечення ліквідності й може використовуватися у складі їхньої ресурсної бази для розміщення у дохідні строкові активи. Але для цього потрібне досить точне прогнозування і знання закономірностей їхнього формування та механізму трансформації "коротких" грошей у "довгі".[7, c. 32-35]

До керованих ресурсів можна віднести ті ресурси банку, які перебувають у його розпорядженні упродовж терміну, що дає змогу розміщувати їх у строкові активи із дотриманням вимог обов'язкових резервів, ліквідності й створенням відповідних резервів банку з активних операцій. Аналіз статистичної звітності свідчить, що ресурси банківської системи на 9,48% складаються із банківського капіталу, строкові пасиви становлять 27,13%, а поточні пасиви (як сукупність депозитів до запитання) дорівнюють 63,39% ресурсів. При цьому у складі поточних пасивів ураховано залишки на кореспондентських рахунках "Лоро", одержані міжбанківські кредити і залучені міжбанківські депозити до запитання, кошти до запитання юридичних та фізичних осіб і кредитна заборгованість. До строкових пасивів віднесено одержані строкові міжбанківські кредити й залучені міжбанківські депозити, строкові депозити юридичних і фізичних осіб та цінні папери власного боргу.

Аналіз статистичної звітності за активами свідчить, що строкові активи становлять 73,71% дохідних активів. Активи також можна умовно поділити на поточні й строкові. їхнє порівняння із наведеним вище групуванням пасивів дає змогу оцінити участь некерованих пасивів у строкових активах. До поточних активів віднесено активи первинної і вторинної ліквідності, що мають на меті використання коштів на першу вимогу (у т.ч. високоліквідні — готівку і кошти на коррахунку в НБУ) або в короткі терміни — залишки коштів на коррахунках типу "Ностро", розміщені міжбанківські кредити і депозити до запитання та короткострокові (менш як 7 днів), а також активи, терміни повернення коштів за якими не визначені, але менш як рік (цінні папери у портфелі на продаж і дебіторська заборгованість). До строкових активів віднесено активи, розміщені на цілком визначені терміни, — видані міжбанківські кредити і розміщені депозити строкові (від 7 днів), кредити суб'єктам господарської діяльності й фізичним особам усіх видів, ураховані векселі та фінансовий лізинг, а також цінні папери на інвестиції (понад 1 рік), як і інша участь у капіталі інших юридичних осіб.

На рис. 2 подано структуру ресурсів і вкладень банківської системи, яка дає змогу порівняти їх за строками і питомою вагою. Постійні ресурси і стабільні строкові пасиви становлять 36,61% ресурсної бази банку, а переважна частина — 63,39% — припадає на поточні й прирівняні до них пасиви. Цій ресурсній базі "протистоять" активи, 26,29% яких перебуває у ліквідній формі, а 73,71% — у формі строкових активів. Потреба у ліквідних активах покривається поточними пасивами повністю, частина строкових активів — 37,09% забезпечується розміщенням постійних і стабільних строкових ресурсів. Проте значна частина строкових активів сформована за рахунок поточних пасивів, тобто 50,33% строкових активів фактично забезпечено розміщенням на цілком визначені терміни нестабільних і некерованих поточних пасивів, сформованих, у свою чергу, нестабільними залишками коштів на поточних (і прирівняних до них) рахунках.

Таким чином, 50,33% поточних пасивів використовується для фінансування банками розміщення коштів у строкові активи і ставитися до цих ресурсів як до нестабільних, некерованих і непрогнозованих можна лише в частині природи їх формування. Практично ж банківський менеджмент виробив прийоми використання частки цих коштів як керованих ресурсів.

Наведене співвідношення характерне для банківської системи України в цілому, для окремих банків використання частини поточних пасивів як стабільної і керованої складової також надто суттєве.[10, c. 110-112]

Процес перетворення короткострокових банківських ресурсів у ресурси більшої тривалості зветься трансформацією. Є три методи трансформації банківських ресурсів.

По-перше, це метод послідовних заміщень, при якому банк спочатку залучає короткострокові ресурси, які становлять у сукупності необхідний обсяг. Для підтримки ресурсів на цьому рівні упродовж тривалого часу потрібне постійне, послідовне заміщення короткострокових депозитів або позик, терміни яких закінчуються, іншими. Цей метод формування "довгих" ресурсів зазвичай достатньо ефективний, бо ціна ресурсів прямо пропорційна термінам їхнього залучення і економія на вартості ресурсів перекриває затрати банку на періодичну їх заміну. Залучення короткострокових депозитів юридичних осіб і міжбанківських кредитів часто практикується банками на термін від кількох днів до місяця, при цьому економія на вартості ресурсів істотна.

Два інших методи трансформації дають можливість перетворення у "довгі" ресурси не лише короткострокових депозитів і позик, а й коштів до запитання, що змінюються по кожному із поточних рахунків практично щодня і непередбачувано для банку. Оскільки по кожному поточному рахунку обсяг залишку коштів на кінець дня становить випадкову величину (у межах діапазону розсіювання, характерного для конкретного рахунка), то по всій сукупності рахунків одночасне "обнуління" практично неможливе і в результаті створюється незнижуваний залишок поточних пасивів. Його стабільність відносна, на рис. З це добре видно. Ця частина періодично змінюється залежно від зміни загального обсягу поточних пасивів і діапазону їхнього розсіювання. Поточні пасиви поділяються на дві складові частини: стабільну їх частину (ППconst) і змінну складову (ППvar), або "миготливі" пасиви.

Враховуючи, що щоденні залишки поточних пасивів на кінець кожного дня є величинами випадковими і якщо зняти із розгляду вплив сезонного чинника й загальну динаміку їхнього зростання, то схематично формування поточних пасивів може бути подане як графік, який ми бачимо на рис. 3.

Формування постійної, стабільної частини поточних пасивів відбувається внаслідок випереджувального зростання суми середніх значень залишків коштів на окремих рахунках у порівнянні зі збільшенням сумарного діапазону розсіювання (тією мірою, якою сума величин перевищує значення кореня квадратного із суми квадратів). При наявності певної кількості клієнтських рахунків стабільна частина поточних пасивів утворюється сама собою, автоматично, а при їхньому збільшенні так само автоматично зростає. Така трансформація коштів до запитання у "довгі" ресурси притаманна природі банківської діяльності, вона цілком правомірно розглядається як прояв "банківського ефекту" внаслідок використання методу часткової стабілізації поточних пасивів.

Для створення і збільшення стабільної частини поточних пасивів перед банківським менеджментом ставиться завдання нарощування клієнтської бази з переважаючою увагою до клієнтів, яка має суттєві середні значення залишків на їхніх поточних рахунках. Якщо перший метод трансформації "коротких" ресурсів у "довгі" здійснюється через послідовні заміщення, то розглянутий вище другий метод часткової стабілізації поточних пасивів є наслідком прояву "банківського ефекту" з накопиченням, "осіданням" частини депозитів до запитання у міру збільшення кількості поточних рахунків.

"Банківський ефект" розкриває додатковий генеруючий, виробничий бік банківської діяльності, на відміну від спекулятивної функції купівлі-продажу ресурсів. Цей ефект дає змогу банкам створювати значні обсяги стабільних, "довгих" і водночас "дешевих" ресурсів для інвестиційно-кредитної діяльності. Це також розкриває причину жорсткої банківської конкуренції щодо залучення клієнтів не лише на кредитування, валютне й інше обслуговування, а й на розрахунково-касове обслуговування. З цією метою окремі банки йдуть на істотне збільшення процентних ставок за поточним рахунком, піднімаючи їх до 10% річних від середнього розміру залишку. І це (певною мірою і в певні періоди) виправдано, оскільки формуються стабільні ресурси у підсумку за нижчою ціною, ніж залучаються строкові депозити. Банки, які зуміли сформувати значну клієнтську базу, мають важливу перевагу — значні обсяги керованих, стабільних поточних пасивів, тобто "довгі" й "дешеві" гроші.

"Миготлива", або змінна, частина поточних пасивів на перший погляд є саме тією частиною ресурсів банку, яка може використовуватися тільки для регулювання ліквідності й пропозиції на міжбанківському ринку як позики овернайт або, у кращому разі, на термін у кілька днів. Однак і цей вид ресурсів може бути частково трансформований у стабільні й "довгі" ресурси методом блокування частини "миготливих" пасивів у межах певного їхнього рівня шляхом "заповнення" дефіцитних періодів короткостроковими міжбанківськими позичками. Верхня частина графіка на рисунку 5 ілюструє саме цей випадок.

Цей метод трансформації дає змогу розширювати можливості банків щодо використання коштів до запитання для строкових активних операцій, але він може бути наслідком тільки активного банківського менеджменту, який цілеспрямовано діє на використання короткострокових міжбанківських запозичень. Цей метод трансформації, що може бути названий методом часткового блокування "миготливих" пасивів, дає також змогу генерувати "довгі" й "дешеві" ресурси із "коротких" ресурсів і являє собою приклад будівничої банківської діяльності.

Розглянуті коротко основні положення трансформації короткострокових коштів і коштів до запитання свідчать, що кошти до запитання, які становлять у сукупності поточні пасиви, є важливою складовою частиною банківських ресурсів, здатних забезпечувати фінансування інвестиційно-кредитної діяльності суб'єктів господарювання при зниженні ставок в активних операціях до прийнятного рівня.

Для ефективного застосування технологій трансформації у практиці банківського менеджменту необхідне досить точне прогнозування їхньої динаміки, яке знімає можливі втрати через ризики невідповідності сум і термінів розміщення ресурсів можливостям банку щодо їх залучення для підтримки заданого рівня дохідних активів. Розроблені принципи автоматного моделювання банківських процесів дають змогу вирішити це завдання в автоматизованому режимі на основі ймовірнісного моделювання. Але це потребує їхньої деталізації на базі розроблених основних моделей із відображенням усього взаємозв'язаного комплексу чинників формування поточних пасивів. Вивчення досвіду роботи банківських установ доводить, що виконуваний аналіз формування ресурсів не охоплює аналізу процесів трансформації, а аналітики не володіють достатньою мірою знаннями технології і методів трансформації.

Для переходу економіки у новий стан необхідне істотне збільшення як капіталу банківської системи, так і ресурсів у цілому. Можна уявити, що на початковому етапі випереджувальними темпами має відбуватися нарощування саме поточних пасивів як результату розвитку підприємницької діяльності, й згодом, у міру збільшення доходів як суб'єктів підприємницької діяльності, так і населення, структура залучених коштів зміниться з нарощуванням частки строкових ресурсів, передусім вкладів населення.

Ця послідовність має забезпечити Україну та її банківську систему самодостатньою ресурсною базою економічного зростання.[6, c. 110-115]

Висновки

На основі вищевикладеного можна зробити наступні висновки: проблеми у формуванні ресурсної бази комерційних банків на ринку України будуть залишатися незмінними, поки не налагодиться стабільна система кредитних відносин у нашій економіці.

Оскільки вклади населення є найбільш дешевим залученим ресурсом банків, важливим є втілення та поширення практики безготівкових розрахунків між фізичними особами та реалізація такої функції грошей як накопичення через вкладення їх на рахунки в банки. При цьому важливим є подолання недовіри до банківської системи з боку населення України.

На сьогоднішній день такий ресурс, як залучення коштів за допомогою цінних паперів, не допоможе остаточно вирішити проблеми формування ресурсної бази комерційних банків, оскільки досить поширені випадки банкрутства банків, у яких зосереджена значна частина всього капіталу банківської системи.

Таким чином, вирішенню, в першу чергу, підлягають загальноекономічні проблеми держави, створення сприятливих умов на ринку для ефективної діяльності банків. А для цього необхідно удосконалити нормативну базу, яка регулює дані відносини. Забезпечення відповідності норм у галузі інвестиційної діяльності міжнародному праву сприятиме залученню до ресурсної бази комерційних банків коштів, отриманих в результаті вкладення інвестицій в перспективні галузі економіки. А це дасть ще більший результат, виражений у зростанні економічного добробуту держави, який є вигідним для всіх суб'єктів економічного процесу, в тому числі, і для комерційних банків.

Список використаної літератури

1. Васильченко З. Кошти населення у формуванні фінансових ресурсів банків // Фінанси України. — 2002. — № 4. — C. 94-103

2. Васюренко О. Ресурсний потенціал комерційного банку// Банківська справа. — 2002. — № 1. — C. 58-64

3. Васюренко О. Управління залученням ресурсів у комерційних банках // Фінанси України. — 1999. — № 11. — C. 88-92

4. Вожжов А. Формування ресурсів комерційних банків // Фінанси України. — 2003. — № 1. — С.116-129

5. Довгань Ж. Оптимізація ресурсної бази комерційного банку// Фінанси України. — 2001. — № 6. — C. 128-135

6. Коваль С.Л. Формування фінансових ресурсів комерційних банків// Фінанси України. — 2004. — № 7. — С.110-115

7. Косован К. Управление ресурсами в коммерческом банке // Деньги и кредит. — 2001. — № 6. — C. 32-36

8. Лобанова А.Л. Ресурсна політика комерційних банків України // Фінанси України. — 2005. — № 1. — С.88-95.

9. Лобанова А. Проблеми формування ресурсної бази комерційних банків України // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 12. — C. 21-24

10. Мартинюк Ж. Ресурсна база комерційних банків // Фінанси України. — 1998. — № 11. — C. 112-114

11. Олійник Д. Ресурсна база українських комерційних банків як джерело ліквідності // Банківська справа. — 2000. — № 1. — C. 21-24

12. Павлюк С. Сутність ресурсів комерційного банку // Фінанси України. — 2004. — № 12. — С.108-114.