Галицько-Волинський літопис — памятник політичної думки України ХІІІ ст.

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

Вступ

В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розминулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII — XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200 р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літописі.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха.

В зв’язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з різних історичних оповідань десь наприкінці 80-х років ХІІІ ст., є продовженням попереднього літописання і уривається, без всякого закінчення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицько-Волинського літопису були так звані західноруські літописи.

1. Галицько-Волинський літопис — памятник політичної думки України ХІІІ  ст.

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкреслювали, що Галицько-Волинський літопис являє собою поодиноке і надзвичайно цікаве явище в нашій історіографії. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам’яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст., але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-Волинський літопис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення [2, с. 73].

Питання про дальший розвиток південноруського літописання після появи останньої редакції «Повісті минулих літ» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Галичині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам’ятки історичних творів, що існували в XI-XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосередньо до наших днів не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повісті минулих літ» (1116 р.), а потім перенесені в третю редакцію «Повістей» (1118 р.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повісті минулих літ», наприклад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любенького з’їзду князів 1100 р., до з’їзду в Витичеві. Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагічності, є неперевершеним зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення [2, с. 74].

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустрічаються уривками в Київському літопису XII ст. — про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо. Ці записи є свідченням того, що в Галицько-Волинській так само, як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літописання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято-в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 рр. працювало в певній послідовності не менше п’яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 рр. включно; редакція включно до 1285 р.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р. [2, с. 74].

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків — Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належнії, освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів князі» волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об’єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою — короткою згадкою про смерть удільних князів — Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського [5, с. 88].

За своїм змістоми Галицько-Волинський літопис відобразив події XIII ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами — Галич, Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо.

Літопис починається з огляду подій від перших років об’єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської — Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього [5, с. 89].

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об’єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові. Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволодіння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки, що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування — на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини — на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу» [5, с. 91]. Цю страту вільно-любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким починається літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, — «дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягти, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає великокнязівську ідеологію [5, с. 92].

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От головы и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожными боярами, воздвигающими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчелы к матце, яко жажючи воды ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою — «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60-х роках XIII ст. [5, с. 92].

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів — нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставления князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитания над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича, автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості [5, с. 94].

2. Українізація. Причини, хід, наслідки. Головні здобутки українського Відродження 20-х років

Нова економічна політика, ліберальніша політика у національному питанні та у питаннях культури — цим період 20-х — початку 30-х років яскраво виділяється на фоні доби воєнного комунізму, що йому передував, а особливо на фоні доби сталінізму, що прийшов йому на зміну.

Звичайно ж, такі незвичні для партійного керівництва рішення мали під собою досить вагомі підстави. Ярослав Грицак, говорячи про причини запровадження політики українізації, зазначає, що після поразок лівацьких заколотів у Німеччині та Угорщині 1919 року радянське керівництво полишила надії на революції у всій Європі та почала приглядатися до проблем, які існували у самому радянському союзі та загрожували його існуванню. Основними такими проблемами були наслідки воєнного комунізму в економіці та національне питання. Для подолання першої проблеми була введена нова економічна політика (НЕП), що досить швидко почала давати позитивні результати. Для вирішення ж національного питання ХІІ з’їздом РКП(б) у 1923 році була санкціонована політика коренізаціі [4, с. 512].

В Україні національне питання стояло дуже гостро. За даними, що дає Я. Грицак, українці становили 44% від всього населення СРСР та 80% населення УРСР, тоді як частка українців у КП(б)У в 1920 р. становила 19,0%, у 1922 — 23.3%. Крім того, як зазначають автори праці «Українізація» 1920-30-х років: Передумови, здобутки, уроки», хоча в Україні політика українізації і розглядається як радянська національна політика, передумови тим, передусім, позитивним змінам, що вона принесла слід шукати вже у часах «національного відродження» другої половини ХІХ століття та у здобутках національної революції 1917-1920 рр. [4, с. 512].

Політика коренізації (що в Україні мала назву українізації) мала неоднозначні наслідки, що й призвело до того, що різні дослідники по-різному її оцінюють. Частина схильна вважати, що вона мала більше негативних наслідків, ніж позитивних, інші ж відстоюють думку, що ця політика сприяла національному відродженню. На мою думку, наслідки політики українізації не можна абсолютизувати ні як позитивні, ні як негативні.

У політичній сфері вона розпочалася тим, що тодішнє керівництво КП(б)У — перший та другий секретарі Емануїл Квірінг та Дмитро Лебедь у 1924 році були усунені від керівництва в Україні за прояв російського шовінізму (висловлену Д. Лебедем ідею про боротьбу двох культур — української — сільської та відсталої та міської, передової російської та відкрите невдоволення політикою українізації) та призначенням на відповідальні пости або українців (як, наприклад, 1924 р. на посаду голови Ради народних комісарів було призначено Власа Чубаря, а 1925 р. на посаду комісара народної освіти Олександра Шумського), або людей, що вільно говорили українською (1924 першим секретарем КП(б)У було призначено Лазара Кагановича), у 1926-27 роках частка українців у місцевому партійному керівництві зросла до 52-54 %. Основним джерелом поповнення КП(б)У українськими кадрами були національні комуністичні партії УКП(б) та УКП, що змушені були саморозпуститись. У цьому аспекті позитивним наслідком українізації більшість дослідників виділяє те, що в Україні були витворені нові політичні та господарські еліти. Нарешті управлінням справами в УРСР займались передусім українці, а не «назначенці» з центру. Проте разом із більшим залученням українців до управління, з’являлась і кадрова проблема, тому, все ж таки, досить багато посад змушені були займати люди з центру. До того ж, національні партії змушені були розпуститись, а КП(б)У, не зважаючи на формальну автономність все ж таки залишалась частиною російської партії, для якої українізація була лише компромісом для збереження цілісності держави, а не знаряддям для відродження якщо не української державності, то принаймні української культури. Націонал-більшовики, як і інтелігенція (ліві емігранти, що поверталися) та галичани ставали лише знаряддям у руках центральної влади у проведенні цієї політики, що була покликана просто приборкати бунтівні настрої в республіці, тоді як більшість із них вірила у справжнє відродження України [4, с. 513].

На культуру політика українізації мала, загалом, позитивний вплив. Певні зрушення у цьому напрямку починаються ще до того, як офіційно був затверджений курс на українізацію. Вже 29 листопада 1919 року пленум ЦК РКП(б) прийняв написану Леніним резолюцію «Про радянську владу на Україні», в якій йшлося про певну увагу до української національної культури, як такої, що довгі століття придушувалась царизмом. З’являється чимало українських театрів, літературних об’єднань. І, хоча, як зазначає велика кількість дослідників, зокрема, Я. Грицак, більша частина того, що народжувалось у цих творчих спілках особливої художньої цінності не мало, траплялось і те, що ставало справжніми шедеврами — постановки театру «Березіль» Леся Курбаса, фільми Олександра Довженка — могли зрівнятися з найкращими європейськими зразками того часу. Микола Хвильовий та вся спілка ВАПЛІТЕ, членом якої він був, у своїй творчості намагались орієнтуватись на найкращі європейські (а не російські) зразки красного письменства, як джерело справжньої культури. Проте, як зазначає Ярослав Грицак, це радше була заслуга самої української творчої інтелігенції, пробудженої нехай і невдалою українською революцією, ніж партійного керівництва [4, с. 513].

Розширення поля вживання української мови, що до того з часів царських указів, що забороняли друк українською (Валуєвський циркуляр) та навіть ввезення друкованої продукції українською на територію Російської імперії (Емський указ), наказували визнавати українську мову лише діалектом російської, залишалась лише «ідеєю фікс для вузького кола інтелігенції» та мовою спілкування малоосвічених селян, стає одним з основних напрямків політики українізації. У серпні 1923 року було організовано курси української мови, не здавши іспит з української мови дарма було розраховувати на посаду. За доби українізації вийшов український правопис, який уже згодом будуть критикувати за те, що його творці намагались штучно відірвати українську від російської та зробити ближчою до польської. Українська стає офіційною мовою діловодства, хоча й лише на рівні з російською, без жодних переваг.

Політика українізації мала позитивний вплив і в тому сенсі, що українці перестають бути народом селян — населення українських міст нарешті стає переважно українським. В результаті міграцій, спричинених політикою українізації, між 1923-1933 роками, частка українців у Харкові зросла з 38 до 50%, Луганську — з 7 до 31%, Дніпропетровську — з 16 до 48%, у Запоріжжі — з 28 до 56%, до того ж вперше в історії серед робітників стало 55% українців. Крім того, поява у містах осередків української культури призвела до того, що українці ледве потрапивши у місто починали забувати власну мову та стрімко русифікуватись. Українізація відіграла досить значну роль у становленні української політичної нації на його завершальному етапі, хоча цей процес почався значно раніше за проголошення офіційного курсу комуністичної партії. Одною із ознак такого переходу Ярослав Грицак називає включення представників інших етносів до боротьби за права України (наприклад, звинувачувані у націонал-ухильництві Хвильовий та Волобуєв були етнічними росіянами) [4, с. 514].

Значними були здобутки українізації у освітній та інформаційній сфері. У відсотковому відношенні кількість українських шкіл нарешті почала приблизно відповідати кількості українців.

З самого початку українізація мала неповний характер, оскільки проходила під наглядом партії. Крім гасел про відродження української мови та культури, запровадження української мови в діловодстві, проводилася політика боротьби з українським буржуазним націоналізмом. Все, що виходило за межі дозволеного, за межі підпорядкування і наслідування Москви, вважалося неприйнятним, і воно ліквідовувалось. Звичайно, не так жорстоко, як у наступному десятиріччі — до фізичного знищення не доходило, проте ВАПЛІТЕ за заклики Хвильового до орієнтації на Європу, а не Росію в літературній діяльності було розпущено, а самого Миколу Хвильового примусили написати лист розкаяння; за вимогу замістити найвищі посади в УРСР українцями Олександра Шумського звинуватили у «націонал ухильництві» та примусили виїхати до Москви (це, можливо, логічніше пов’язати із внутрішньопартійною боротьбою, що відбувалась тоді як у Росії, так і в Україні) [4, с. 515].

Окрім українців, політика коренізації зачіпала й інші народи, що проживали на її території. Піднесення національних меншин викликало певне невдоволення в українців (наприклад, утворення єврейських колоній на півдні України призводило до того, що селяни починали думати, що їх виживають з їх земель).

        3. Поясніть понятя: «гайдмаки», «дике поле», «еміграція», «авторитаризм», «незалежність»

«Гайдмаки» — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої.

Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення!

Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.

Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.

Гайдамакам присвячений твір Т.Г.Шевченка «Гайдамаки».

«Дике поле» — (перс. Дешт-і-Кипчак, араб. Хейхат) — у вузькому розумінні історична назва нерозмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра — Самари і верхів’їв притоків Південного Бугу — Синюхи та Інгула на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні, у широкому розумінні — назва всього Великого Євразійського Степу, який також називали Великою Скіфією в часи античності чи Великою Тартарією в часи середньовіччя у європейських і Дешт-і-Кипчак у східних (переважно перських) джерелах.

З стародавніх часів у Дикому Полі панував кочовий спосіб життя і осідле життя (цивілізація) установлювалось з великими проблемами. Серед племен, які населяли Дике Поле — скіфи, сармати, гунни, половці, поляни (жителі Поля, полів), хазари. Все життя Дикого Поля це взаємодія і боротьба між кочовим і осідлим способом життя — сармати, скіфи, гунни, хазари, болгари і греки. На зміну Великої Хазарії прийшла Київська Русь, на зміну Київській Русі — Монгольська імперія, на зміну їй — Річ Посполита і імперія Російська, в часи якої кочове життя на цих теренах в стародавньому варіанті припинило своє існування. Але очевидно, що в нашу епоху кочове життя продовжує своє існування в нових формах (нео-кочівники) і землі колишнього Дикого Поля дають для цього чудову нагоду.

В найширшому розумінні ще в часи середньовіччя постійно обговорювалась проблема взаємовідносин поля (степової сільської і кочівничої культури) і города (міської культури). Значна частина населення України аж до XX ст. жила переважно в сільській місцевості і в цьому розумінні теж являли собою людей поля, що проявлялась в особливостях психології (напр. в порівнянні з жителями міської Північно-Східної Русі, Західної України, Польщі і Литви).

У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким Полем вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.).

Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво. Наприкінці 18 ст. назва «Дике Поле» перестала вживатися.

Зі сходу «Дике поле» обмежовується державним кордоном з Російською Федеративною Республікою, на півночі — Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході — Синюхою і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов’я і Причорномор’я до 1783 р. складав окреме політичне об’єднання — Кримське ханство [5, с. 138-139].

На території Дикого Поля зараз знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України.

«Еміграція» — (лат. emigratio — виселення, переселення) — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни де вони народилися і виросли у інші країни глобального суспільства з економічних, політичних, або релігійних причин.

Еміграція — це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов’язково передбачає перетинання державного кордону. Саме́ поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Раніші переселення людей, як і сучасні переселення в межах однієї держави — місцевості, району тощо, називають міграціями.

Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов’язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства.

Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, — але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією.

Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, — а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також іх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора — поняття, пов’язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція — з громадянством, тобто з правовим зв’язком з тією чи іншою державою.

 «Авторитаризм» — (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. Крайня форма авторитаризму — тоталітаризм.

«Незалежність» — можливість приймати самостійні рішення, які підкорюються власним бажанням та інтересам і не потребують зовнішніх вказівок та наказів. Незалежність для держави — політична самостійність, відсутність підлеглості, суверенітет.

Висновки

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201-1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201-1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262-1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів. Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Політика українізації принесла досить багато позитиву для розвитку української нації, передусім, сформувавши ті соціальні прошарки, яких до того бракувало українцям. Проте, здійснювана центром в інтересах центру, українізація все ж таки призвела до того, що український визвольний рух на певний час був приборканий. Паралельно з політикою українізації, проводилась політика боротьби з націонал-ухильництвом та буржуазним націоналізмом, що певним чином не давав змоги насправді вільно розвиватися українському народу, його культурі, а тим більше приборкував всі спроби заговорити про можливий пошук власного шляху, відмінного від центрально радянського, для України.

Список використаних джерел

  1. Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
  2. Греченко В. А., Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. — К.: Літера, 2000. — 464 с.
  3. Зязюн І. Культурологія: українська та зарубіжна культура Навчальний посібник / К.: Знання, 2007.- 567 c.
  4. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип’якевича. — К.:Либідь, 1994. — 656 с.
  5. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /За ред. М.М.Заковича. – К.: Знання, 2000. – 622 с.
  6. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /Ред. К.В.Заблоцька; Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – 368, с.