Вступ.

Розділ І. Японська гендерна культура та положення гейші в Японії.

1.1. Місце японської жінки у суспільстві та родині.

1.2. Образ гейші у культурі Японії.

Висновки.

Список літератури.

Вступ

Культура Японії якісно відрізняється від європейських зразків, не тільки світоглядними позиціями, а й моральними. Японці — увічливі й стримані люди. Правила етикету для них дуже важливі, як і для інших народів світу. Японці не розраховують на те, що всі будуть дотримуватися їхніх звичаїв, однак, якщо ви постараєтеся додержуватися японської манери поведінки, вам будуть дуже вдячні. Актуальність даного дослідження зумовлена особливим контекстом гендерної поведінки у країнах Сходу. Нашою метою є дослідження місця жінки у суспільстві, культурі та гендерних стосунках. Для цього ми спробуємо вирішити ряд завдань, які підпорядковані меті: 1) дослідити особливості гендерної поведінки у Японії; 2) визначити місце жінки у японському суспільстві та японській родині; 3) проаналізувати внутрішній та зовнішній зміст поняття «гейша» у японській культурі.

Гейша — традиційна японська артистка, що розважає своїх клієнтів танцем, співом, веденням чайної церемонії, бесідою. З японської мови слово гейша буквально переводиться, як «людина мистецтва». Для починаючої гейші використовується слово «мейко». Основними центрами культури гейш є Кіото, Осака й Токіо, де вони вперше з'явилися в XVІІ сторіччі. І якщо споконвічно в ролі гейш виступали чоловіка — актори й музиканти театру кабукі, то пізніше представниками цієї професії ставали тільки жінки. «Золоте століття» гейш припадає на XІХ століття, у ті часи вони були справжніми зірками, музами для багатьох поетів і художників. Тоді ж і були закладені тверді традиції їхнього мистецтва, що дійшло практично в незмінному виді до сьогоднішніх днів.

Розділ І. Японська гендерна культура та положення гейші в Японії

1.1. Місце японської жінки у суспільстві та родині

Варто наголосити на тому, що культура Японії дуже сильно тяжіє до давніх традицій і від багатьох з них, часом уже сильно застарілих, японці відходять дуже важко. Зокрема, ця проблема стосується відношення статей і дискримінації жінок. Протягом тривалого часу жінка в Японії займала принижене й обмежене безліччю законів, звичаїв і правил положення. Із часом відношення до жінки мінялося, але пережитки минулого ще сильні у свідомості японців і нерідко жінки, виконуючи ту саму роботу поряд із чоловіками, одержують куди менше. Це більше суспільна проблема. Але у родинних стосунках обставини не кращі. Навіть найкращий, найблагородніший чоловік все-таки буде поводитися із дружиною, як зі служницею. «Дружина повинна подавати чоловікові все, що йому потрібно; коли він виходить із будинку, вона в сінях повинна низько поклонитися йому, також прислужувати йому в стола» [9,88]. Але у такому нерівному становищі жінка, можна переконатися навіть і не входячи в японський будинок: «коли йде дощ, дружина повинна тримати над своїм володарем парасолька, навіть і в тому випадку, якщо їй доводиться для цього йти навшпиньках» [9, 88]. У поїздах «чоловік лягає спати на сидінні, займає три місця, бере подушку, накривається ковдрою, а дружина, скорчившись у куточку, дрімає, підклавши під голову шовкову хустку» [9,88].

Особливе місце у житті кожної жінки займає вибір чоловіка. З яким вона проживе все життя. У Японії дівчину заміж видає родина, вона навіть може не бачити свого нареченого до весілля. Загалом до інституту шлюбу у Японії ставляться досить вільно. Вступ у шлюб у японців у такий спосіб є не взаємним зобов'язанням двох сторін, а тільки родом однобічної угоди, при якому чоловік залишає за собою усі права, жінка ж несе всі обов'язки. Сумне суспільне становище жінки всього краще виражається в тій легкості, з якою можна від неї назавжди «відкараскатися». Конфуцій вчив, що розлучення покриває жінку вічною ганьбою, що цю ганьбу не можна змити новим вступом у шлюб; причинами розлучення найчастіше бувають такі: неслухняність свекрові й свекрусі, безплідність, чуттєвість, витівка, балакучість, пересуди, похилість до злодійства. Вчення Кофуція наголошувало на тому, що жінка – це дурна дитина, тому батьківський і подружній деспотизм проявлявся без насильства й жінка спокійно переносила своє рабство. «Буддизм поставився до неї ще суворіше. Він не тільки виразив сумнів в існуванні в неї розуму, але зобразив її, як створіння диявола, як істота, швидше зла, ніж слабка» [6, 102]. «За зовнішністю жінка – ангел», говорить буддійський вираз, «але серце в неї диявольське». Під час деяких релігійних свят, також як і в день весілля, жінки носять на голові пов'язки, називані tsunokakuchі, що значити в дослівному перекладі «покришка рогів» [6, 102]. Жінці не дозволено також підніматися на святу гору Нантайзану. Народження дівчинки розглядається батьками тільки з погляду створення нових турбот. Японець говорити ще навіть і тепер: «у мене два сини й три рази були турботи» [6, 103]. Дочка не носить ім'я батьків, і вважається в будинку чужою, тому що однаково їй прийде час перейти в інший будинок. Заміжжям її розпоряджаються батьки; шлюб з любові нечувана річ у Японії. Жінка легкої поведінки в Японії не викликає особливого презирства. Говорять, що на десять японок безсумнівно доводиться одна – легкої поведінки. За вченням Конфуція шанування батьків становить найголовнішу чесноту, при якій всі інші не приймаються в розрахунок. «Якщо дівчина з покори батькам надходить в один з будинків терпимості — хто ж може кинути в неї каменем. А такий спосіб постачання публічних будинків практикується всього частіше — батько просто продає свою дочку, як товар хазяїнові одного з будинків терпимості» [10, 54]. Що ж стосується батьків, то вони користуються своїми правами зовсім спокійно й не раз можна зустріти одного з них у завулках Іошивари, що розмовляє із проданою дочкою; мешканки чайних будинків або гейші, хоча по суті теж служать цілям розпусти, але їх не можна порівнювати з нашою повією. Їхнє призначення робити життя веселим, і все її виховання підпорядковується для цієї мети. Вона вміє танцювати і співати й грати на різних інструментах; вона знає всі цікаві історії й дотепні анекдоти, вона вміє спритно відпарирувати гостроту; вона знає всі ігри, за винятком може бути тих, які ще не придумані. Вона також граціозна й пустотлива, як кішечка, її манери вишукані й вся вона прекрасна — прекрасна, як гейша.

Щодо ще одного аспекту становища жінки у суспільстві, то варто розглядати сексуальний аспект її життя. Не варто забувати про особливості японської моралі. Там, де європейський аристократ викликає кривдника на дуель, самурай робить харакірі. У японців є своя честь і гордість, але вона проявляється відповідно до укладу, що склалися за довгі роки в їхній країні.

Японський аристократ не опустився б до того, щоб зазіхнути на чужу дружину. Крім того, у період з Японії й безперервного протистояння окремих сегунатів самураї повністю присвячували себе війні. Серед них найбільше цінувалися якості, що роблять чоловіка воїном, витривалим і не знаючим страху. Вважалося також, що товариство жінки «розм'якшує» чоловіка, робить його слабким і здатним на неварті вчинки» [1, 43]. У японських історичних романах описувалися випадки, коли чоловік попадав у ганебну ситуацію, поступившись обов’язком самурая заради любові до жінки. Тому окремі ідеологи навчання бусідо приходять навіть до тверджень, що й задовольняти плотську потребу самураєві пристало швидше з одним зі своїх керай (вірних слуг), ніж з жінкою.

«Зі свого боку, найвизначніші й найосвіченіші дами Японії, що залишили нам безліч прекрасних літературних пам'ятків, усіляко романтизували любов, стосунки чоловіка й жінки й почуття самурая, що пішов у довгий похід, і його улюбленої дружини, що чекає» [8, 84]. В аристократичних будинках Японії жінці дозволялось виражати почуття до коханого в основному за допомогою віршів, музики й малюнка, також вони скрашували тугу самотності твором довгих романів, таких, як «Гендзи-Моногатарі». У цих романах вони втілювали свою мрію про гарячу й безоглядну любов, здатну розтопити будь-який лід і перетворити його в гаряче живлюще полум'я, що обпалює, але приносить насолоду. «Властивий жінкам романтизм не дозволяв їм зробити героя грубим і агресивним. Тому в японських романах панує образ прекрасного, навіть жіночного, стрункого фарфороликого юнака. «Таким з'являється навіть зачинатель самурайських традицій Мінамото-но Есицуне, хоча в реальності він був типовим вояком, грубим і лютим на вигляд» [8, 85]. І з жінками був дуже суворий. Чоловіча гомосексуальність була пов'язана, з одного боку, із загальною естетизацією чоловічого тіла, а з іншого — із самурайським культом мужності й вірності.

У середньовічній Японії любов до жінок і чоловіків вважалася однаково нормально, одна не виключала іншу. «Зима й літо, день і ніч змінюють один одного. Ніхто не може скасувати весняне цвітіння або осінній листопад. Тому що ж можна критикувати Шлях Чоловіків або Шлях Жінок?» [8, 86]Виняткова перевага однієї статі вважалося рідким і дивним.

Цікаво, що у баченні Японії немає гендерних відмінностей. Тобто в жіночому баченні економічний образ присутній сильніше культурного. Проте ми змогли виділити в уявленнях щодо Японії «чоловічий варіант» — образ самурая і «жіночий варіант» — образ сакури. Чоловічий варіант розглядає Японію з позиції сили. У його основі лежать червоний колір (символ крові, емоцій, сили, боротьби, критичних вчинків; колір мужності, сильних людей, завойовників); прапор (червоний круг на білому фоні – символ перемоги); самурайський меч (символ войовничості, сили, влади) – означає безпеку, захист (сьогодні – культуру, традиції). Меч, що несе фізичне знищення, може бути витлумачений як символ духовного джерела. Самурай є хранителем традицій, Японського Духу. Він визначає сприйняття Японії як сильної, нещадної, імператорської, могутньої держави. Жіночий погляд на Японію — країна гармонії. Він складається з таких компонентів як білий колір (означає чистоту, невинність, життя); дерево (безсмертя); квітка (символ скороминущості, стислості буття, досконалості, невинності, молодості). Квіти на деревах символізують передачу традицій новому поколінню. Завдяки цьому зберігається краса національної культури. Образ сакури – це поєднання таємниці, скромності, покірності у японському характері.

Жіноче та чоловіче бачення Японії в свідомості українців присутні одночасно. На думку студентів у характері японців в однакові моменти можуть поєднуватися м'якість і грубість, сильні емоції при зовні спокійному вигляді, яскраві почуття і стриманість. Образ Японії визначають сила самураїв і пронизлива краса сакури, жорстокість і ніжність. Біле – червоне – як сніг з кров'ю. Як кров на квітках дерев.

1.2. Образ гейші у культурі Японії

Для сучасного європейця властиво неправильне розуміння того, ким були в дійсності гейші. Познайомившись із культурою японців на самому початку своїх відносин з Японією й зрівнявши гейш із куртизанками, європейці не пішли далі цього в розумінні гейш. Насправді навіть уживання слова «гейша» неправильне. Терміном «гей ся» у Кіото позначали людей мистецтва: музикантів, танцюристів і акторів. З розвитком міської культури, з посиленням прагнень знаті до розкоші з'являються жінки-майстрині, які у досконалості володіють мистецтвом розважати співрозмовника. Саме їх згодом стали називати «гей ся», тобто — гейша. Насамперед потрібно відзначити, що гейші не робили сексуальних послуг своїм клієнтам. У їхньому обов'язку входило ведення офіційних і напівофіційних вечірок, розвага гостей танцями, співом, грою на музичних інструментах, а також тонкою й дотепною бесідою. Для угамування більш низинних бажань існувала каста дзеро, що поєднувала представниць однієї з найдавніших професій і нічого спільного не мала з гейшами.

Існує дві версії появи гейш на землі Японії. «Прихильники першої версії вважають, що прародителька гейш були дві підприємливі особи, які зважилися в одинадцятому столітті заробити гроші і славу незвичайним поданням для священних воїнів. Вбравшись у парадні одягу своїх глядачів — білі довгі сукні, високі шапки, і, прикріпивши мечі до поясу, вони пустилися в танок . Гості були так приголомшені, що, через кілька днів, панночки стали найбільш яскравими персонажами на всіх званних прийомах. З роками білий одяг трохи урізноманітнили — спідниці почервоніли, а мечі вийшли з моди.

Друга версія говорить, що спочатку в гейші допускалися тільки представники сильної статі, і розважали вони аж ніяк не вище суспільство. Гейша-мен входили до складу так званого «водного світу», що, по суті, було аналогом паризького «двору чудес». Поступово чоловіки залишилися не доля, оскільки публіці більше імпонували плавні танці білосніжних метеликів у виконанні жінок. Як тільки сталася ця революція підлог, гейші відразу придбали більш ніж гідну репутацію — красунь почали запрошувати на чайні церемонії» [3, 34].

Популярність та краса гейші стали вимірюватися статусом запрошує її чайного будинку. Якщо вельможа улаштовує обід, або інший який-небудь бенкет і запрошує гостей, то неодмінно серед присутніх на святі будуть і гейші. Вони раніше інших гостей, низько кланяються хазяїнові, прикладаючись долонями й обличчям до підлоги, і потім ідуть подавати чай, яким обносять тих, що зібралися, причому перекидаються декількома словами з кожним з них. Потім вони йдуть у кухню доглянути за готуванням блюд. Гейша — митецька господарка й уміє так красиво нарізати й подати сиру рибу на лакованому підносі, що у всіх виникає бажання спробувати цю страву. Коли вже всі порції їжі розкладені по тарілках, вони знову йдуть до гостей і розносять китайські пляшки з пивом. «Вони розставляють чашечки перед гістьми, потім, наливши туди саке, пропонують випити, говорячи: «прошу зробити милість, й випити чашку до дна» [1,27]. Після вина вони подають кваші, тобто різні сорти пиріжків. У той час, коли із зайняті питвом саке і їжею кваші, гейші направляються в один з кутів кімнати й надягають своє вечірнє плаття. Вони вміють зробити це так спритно, перекидаючи своє одіяння митецькими рухами з одного плеча на інше, що в короткий час виходить повне перетворення. Користуючись допомогою один одного, вони надягають на кімоно широкий пояс, що кінчається позаду чотирма петлями, і знову з'являються між гістьми, несучи підноси, навантажені лакованими кубками й китайськими чашечками, із супами й рибами різних сортів. Потім вони приносять свої інструменти і починають грати свої оригінальні мелодії, супроводжуючи їхніх пісень. У той час, як одні грають, інші танцюють. Їхній танець зовсім не схожий на наш, у ньому дуже мало руху, але дивна гармонія ліній у різних позах, прийнятих танцівницею в той час, як вона повертається перед глядачем так швидко й мистецьки махаючи віялом, що він здається літає в повітрі.

Між різними океия існувала досить тверда конкуренція за заможних клієнтів, і тому господарки закладів усіляко заощаджували на всьому, на чому це було можливо. І в першу чергу вони заощаджували на малолітніх дівчинках, яких тримали в «чорному тілі». На ученицях гейш — мейко, що закінчують своє навчання, помітно заощадити не виходило: їх ще потрібно було не тільки довчити, але й вдало вивести «у світ». Самої ж гейші, з одного боку, вимагали більших витрат на одяг, прикраси, парфуми, косметику, їжу, напої й тому подібні «виробничі витрати», а з іншого — саме вони й були основними добувачами коштів, які завдяки їхнім старанням з'являлися в океия [2, 18]. На гроші, що заробляються гейшами, існувала вся громада й всі домочадці, включаючи тих, що відійшли від справ, старих гейш, родичок або подруг самої господарки, які продовжували займатися посильною для них роботою, спостерігаючи за порядком у громаді, розподіляючи поточну роботу, допомагаючи в навчанні підростаючої зміни й караючи недбайливих або тих, що допустили помилку.

Не обходилося й без крайностей. Наприклад, щоб навчити спати на спині, не міняючи пози, учениці піддавалися досить витонченим випробуванням: під підставку, на якій можна було спати, тільки опираючись на неї потилицею або шиєю, виховательки ставили піднос з рисовим борошном, а ранком дивилися, у якому стані була ця своєрідна «контрольна смуга». Якщо в сні дівчинка все-таки торкалася головою підносу, то вона піддавалася суворому покаранню. Ці навички вироблялися зовсім не через жорстокість наставниць, а із чисто прагматичних міркувань: зачіска гейш коштувала чималих грошей, і тому було важливо навчитися зберігати її в сні протягом багатьох ночей [2,20]. Із цими ж проблемами було зв'язано й те, що, здавалося б, такі пересічні речі, як шпильки для волосся, були досить інтимними предметами, і тому ніколи не тільки не позичались, але навіть не давалися в руки кому-небудь іншому. Шпильки для гейш були такими ж інтимними предметами туалету, як, наприклад, нижня білизна для жінок Заходу [1, 56].

«Попелюшки» океия безумно заздрили гейшам: ті могли спати допізна, носити шовкові кімоно, проводити час у товаристві заможних і добре вихованих чоловіків, смачно їсти, пити саке й заводити романи на стороні. Навіть сама господарка була змушена зважати на їхні бажання й пристрасті. Будь-який їхній каприз і будь-які причіпки всі повинні були безмовно зносити, миттєво виконувати, догоджати їм із всіх своїх дитячих сил і виказувати їм усіляку повагу, якщо не сказати — рабська підлесливість. І тому першою заповіддю мейко була смиренність. Крім усього іншого, на них був покладений невдячний обов'язок зустрічати гейш свого океия, що вертаються за північ, допомагати їм при роздяганні, прислужувати за пізньою вечерею й виконувати будь-які їхні капризи [2, 21]. Самі ж мейко, коли вони довгими вечорами чекали гейш, мріяли про те, що коли-небудь і вони стануть справжніми гейшами, і їхнє життя зміниться. Тоді вони зможуть проводити час не у виснажливих заняттях і нескінченних роботах по будинку, а в приємному товаристві чоловіків, що цінують мистецтво спілкування й живуть зовсім в іншому світі, де багато гарних речей, поезії, музики, смачних страв і п'янких напоїв, яких їм ще не доводилося пробувати на смак, але про які вони вже знали.

Для того, щоб стати гейшею, необхідно довго вчитися: процес навчання займав кілька років. Як правило, гейшами ставали дівчинки з бідних родин, продані своїми родителями тому або іншому будинку гейш — окейе. У такому випадку навчання починалося з моменту вступу в окейю, але траплялося, що в гейші народжувалася дівчинка, що йшла по стопах своєї матері: тоді навчання починалося із трирічного віку. Досягши певного рівня в мистецтвах, дівчинка була готова почати професійну кар'єру. Спочатку її скрізь супроводжувала старша сестра, що знайомила її зі своїми клієнтами, власниками чайних будинків, перукарями, продавцями косметики й галантереї тощо, і різними способами сприяла розвитку її кар'єри. Починаюча гейша називалася «мейко», що значить «учениця» [2,22]. По досягненні повноліття вона, у випадку втрати невинності, ставала повноправною гейшею, але відносини зі своєю сестрою зберігала до кінця життя. Набравшись досвіду, вона могла й сама взяти підопічну. Відношення до невинності в культурі гейш було дуже трепетним. Дівиці, що навчаються мистецтву бути гейшею, поняття не мали про інтимну сторону відносин із чоловіками. Головним достоїнством мейко саме й була її безвинність, а право першої ночі цінувалося дуже високо. Чоловіка купували це право, що приносило чимало грошей окейе. Потім гейші суворо стежили за своєю репутацією, намагаючись будь-якими способами її зберегти. Це було важливо й для популярності гейші, а також для того, щоб обзавестися «данна» — заступником. Як правило, це були чисто комерційні відносини: гейша дарувала чоловікові побачення наодинці, а той повинен був оплачувати повністю або частково, залежно від свого фінансового стану, численні витрати своєї коханки. Це було вигідно й для гейші, і для її окейї, і надзвичайно лестило чоловікові. Чим більш популярна була гейша, тим більше пропозицій вона одержувала, тим більш дорогі вбрання могло вона собі дозволити й тим самим лише збільшувати свою популярність. В остаточному підсумку гейша не тільки мала різні таланти, але й сама була своєрідним твором мистецтва. Це підкреслюється її вбраннями, її макіяжем, що нагадує театральну маску, її зачіскою, її неприродною манерою ходити й т.п. Гейші творили красу своєю присутністю, і саме тому їх так високо цінували.

Десь до 50 років ХХ століття дівчинки починали своє навчання років з 5-10 (з батьками домовлялися по-різному, гроші, блискуче майбутнє дочки, гарна освіта, удалий шлюб тощо), зараз же, за законом, дівчинка може оселитися в океиє тільки закінчивши середню школу [3, 57]. Після того, як дівчинка прийнята, вона здобуває прізвище цієї океиї, а її ім'я може бути змінено одним тільки словом господарки. У кожному разі, ставши «осикоми-сан» (маленька учениця) дівчинку починають посилено навчати грі на «сямисені» (це струнний інструмент, зовнішня поверхня якого зроблена з найтоншої шкіри, історично — зі шкіри молоденького кошеняти або шкіри змії, як на Окінаві, наприклад) [2,30]. Учиться вона й танцювати, і каліграфії, багато приділяється уваги постановці акценту, а також «кейго», або ввічливої мови, а ще важливий розвиток загальної ерудиції. До речі, забігаючи вперед, перед зустріччю з особливими важливими клієнтами гейша обов'язково вивчає літературу щодо потенційних тем спілкування із цим чоловіком, якщо він іноземець, то довідається якнайбільше про його країну тощо. Виступ на концерті для вузького кола осіб у привілейованому чайному будиночку, рекане й тому подібних місцях важливо для кожної учениці. Після цього дівчинка офіційно стає мейко-сан і починає носити кімоно з перевагою червоного кольору, дуже високі, сантиметрів 5 висотою гета (спеціальне взуття) і особливу перуку з ретельно покладеними волоссям в певний вид зачіски (по виду зачіски знавець може визначити, на якій стадії свого навчання перебуває мейко-сан і як довго їй ще вчитися, щоб стати гейшею).

Коли вважається, що учениця гейші — мейко — уже дозріла для виходу у світ і їй пора, нарешті, визначитися, то перед головним і доленосним дебютом — втратою невинності — їй роблять саму еротичну зачіску у світі — момоваре, «розділений персик» [1, 60]. Укладають волосся дівчині 7- 12 годин. У деяких випадках ціна такої зачіски досягає декількох тисяч доларів. Але це окупається, тому що невинність — досить прибутковий бізнес. Позбавлення невинності – «мізуаж» — вважається в Японії гарним, ретельно підготовлюваним урочистим обрядом, що виконується з повагою до традицій.Зважилася на мізуаж, майбутня гейша розсилає чоловікам рисовий торт «екубо» з невеликий впадинкою червоного кольору в центрі. У житті гейші це дуже важливий етап. Можливо, саме перший чоловік у її житті й стане потім її «данно» — основним заступником.

Ставши гейшею, замість червоного в кімоно починає переважати білий колір, довжина кімоно набагато довша, воно просто стелиться по підлозі й це теж мистецтво вміти його розправити, красиво в ньому рухатися й не впасти при цьому.

Колір кімоно гейш і мейко чітко пов'язані з порами року. Кожне кімоно – витвір мистецтва,і його ціна велика (ціна одного кімоно може доходити до ціни одного будинку). Мейко,з розпущеним поясом, виглядає як класична принцеса Хейян.

«СІЧЕНЬ- молода зелень із темним пурпуром

ТРАВЕНЬ — (перед) — жовтий осінній аркуш, (спина) — світло-червоний – «квітка апельсина».

СЕРПЕНЬ — комбінація кори дуба й небесно-голубого кольору – «крильце цикади».

ГРУДЕНЬ — (перед) бузковий, (спина) -темно-блакитний колір. Узимку на кімоно можуть бути зображені сніжинки. Ніколи не буває однакових кімоно — вони обов'язково розрізняються» [1,67].

Так як ідеал краси в Японії — дівчина з невеликими грудьми, торс гейші стягають щільною тканиною, а потім її одягають у важке кімоно вагою 8 кг, що сковує руху.Кімоно гейші й мейко відрізняється від звичайних кімоно в першу чергу своєю довжиною: від 190 см і більше. Воно гарно лежить на підлозі, шлейфом тягнеться за красунею. Кімоно гейші — з коротким рукавом, мейко, як і має носити дівчина, носить довгі рукави. Гейші мають два основних типи кімоно: хікідзурі («кімоно для танців») і сусохікі («спідниця зі шлейфом») [2, 33]. Сусохікі ще більш довге, по його поділі йде широкий валик, що підкреслює красу ліній кімоно. Сусохікі буває як святковим, так і повсякденним, розходження стосуються багатства обробки й, зрозуміло, ціни. Саме такі кімоно коштують біля тисячі доларів, а особливо талановито виконані — значно більше.Малюнок на сусохікі йде від поділу до пояса й вище; такий значний простір — це прекрасне поле для експериментів художника. Багато сусохікі являють собою неповторні твори мистецтва, що мають музейну цінність. Це ж визначає й рух гейші: вони гранично стримані, у тому числі й у танці, так що гості можуть насолодитися спогляданням розпису кімоно й, звичайно, добірністю манер красуні. Коли гейша й мейко виходять у місто, вони підбирають поділ довгих кімоно, відкриваючи гарне нижнє кімоно – дзюбан [2, 39].

Волосся укладаються на голові в три валики, щоб відкрити шию (щоб не пом'яти зачіску, гейші сплять, підклавши під шию валик). Зачіска гейші – це особливе мистецтво: змазавши волосся воском і уклавши їх у мудру композицію, її в остаточному підсумку доповнюють прикрасами з живих квітів, гірлянд, гілочок і суцвіть, що відповідають саме даній порі року, а також безліччю шпильок і декоративних шпильок у вигляді паличок [2, 55].

Для дебюту міна раї роблять особливу зачіску «міседасі варесінобу», що від простого «варесінобу» відрізняють дві огі (алюмінієві широкі шпильки, до яких прикріплені смужки металу) і прикраси «тирикан» у вигляді стрічок позаду. Варесінобу — зачіска молодих мейко на перші три роки навчання. Прикрас більше, ніж на варесінобу, буває тільки на святкових зачісках. Задня частина зачіски зветься «момоваре», що значить «розломлений персик» і являє собою натяк на те, що перебуває у дівчини між ніжок. Деякі японці дотепер знаходять момоваре трохи зухвалими. Зібране в круглий валик волосся посередині розділяє «канюко» — червона стрічка. Зверху в нього вколюється кругла шпилька із черепахового панцира.

У старі часи зміна зачіски на офуку відбувалася після мідзуаге, втрати невинності, приблизно в 13- 15 років. Тому що зміна в зачісці була досить значна, для мейко офуку здавалася дуже соромітною, адже тепер усі довідаються, що з нею відбулося! У наш час мідзуаге не проводиться, а зміна відбувається у вісімнадцятиліття мейко або через три роки після початку навчання. Попереду офуку дуже схожа на варесінобу, хоча їх відрізняє червона стрічка каноко, що ділить момоваре навпіл, але відсутня в офуку. Позаду ж тепер перебуває «тиримен тегарами», трикутна стрічка, що просто приколюється шпильками, на відміну від стрічки, що вплітається в зачіску варесінобу. Мейко носить цю зачіску доти, поки до ері-кае не залишиться два-чотири тижні. Тоді вона буде носити зачіску саккоо [2, 45].

У двадцять один років, або раніше, якщо окаасан почуває, що мейко досить досвідчена, для майко починаються готування до церемонії зміни коміра, ері-кае. Цей день стане вдень її дебюту як повноправної гейші. За місяць або за два тижні до цього її волосся укладаються в зачіску саккоо. Її легко упізнати по хвостику, що звисає позад зачіски; кінчик цього хвостика окаасан зрізує в першу ніч дебюту.

Ще одна зачіска для старших майко називається «кацуяма», її носять на гион-мацури. Кацуяма — це тайю, що придумала цю зачіску. З кацуяма надягають особливі прикраси — рожеві й срібні канзаси «бонтон» [2,46]. Міняється й розташування каноко — вона тепер обплітає верх зачіски.

Якко-Симада — зачіска старших мейко на Новий рік, Сецубун і на перше серпня, Хассаку, «день вдячності». Позаду виступаючу частину зачіски обплітають намиста із червоних і зелених намистин і широка стрічка сіборі. Сецубун — свято початку весни, 3 лютого. Хассаку — свято поваги. Проводиться в перший день восьмого місячного місяця. Майко й гейко дякують усім.

Щоб спина дівчини, одягнена у важке вбрання, завжди була прямою, під пояс позаду міститься дошка, а щоб хода стала семенящою, на ноги одягається взуття, сконструйована таким чином, що неможливо зігнути ступню.

Щоб облачитися в повне «обмундирування» і нанести макіяж, гейші в цілому потрібно до 5 годин і чотири помічниці.Обличчя раніше вибілювалося за допомогою солов'їного помету, зараз використовується біла грузла фарба (цей колір символізує чистоту), що не дає можливості повністю відкрити очі, а обличчя повністю втрачає міміку.Поверх «порцелянової» маски створювалося обличчя гейші: на щоки наносилися досить яскраві рум'яна (обов'язково з урахуванням кольору кімоно), вище звичайного місця окреслювалися брови, тушшю підводили очі, на безжалісно «заґрунтованих» білилом губах яскраво-червоною помадою малювався невеликий «бантик» [2, 54]. Багато століть назад помада виготовлялася із шафрану, квіткових пелюстків і рослинних масел. Однак уже тоді помада мала блиск для цього в неї додавалася карамель. І тому розхожа метафора з інших культур — солодкі губи — у Японії зовсім не була метафорою: через карамель губи дійсно були солодкими. Відповідно, поетичні порівняння губ гейші з пелюстками квітів і спілих ягід були не такими вже і метафорами. А от інша древня традиція — фарбувати зуби в чорний колір — не збереглася. Хоча колись це шанувалося за особливий шик.

За кілька століть свого існування гейші зуміли виробити звід правил, підтримання яких й сьогодні робить їх бажаними, притягальними й непереборними. Правил усього дев'ять, але стосуються вони не тільки зовнішності.

У гейш повинні бездоганно виглядати руки, очі, рот, голова й ступні, а з іншого боку, вони повинні мати прекрасну поставу, приємним голосом, повною мірою відповідати духу своєї корпорації й що саме важке — мати звабну ауру. При цьому треба пам'ятати, що їхнє основне завдання не в звабленні, а в створенні для чоловіків особливої атмосфери жіночої краси й непередаваного словами чарівності, що притягальна не тільки зовні, але й внутрішньо. Адже за роки навчання в спеціальній школі, у своєму океия й під час тривалого стажування майбутні гейші ґрунтовно вивчали поезію, літературу, танці, спів, осягали мистецтво чайної церемонії й дотепної світської бесіди, одержували масу інших навичок, які підкреслювали й розкривали їхній внутрішній світ.

Гейші ж не тільки володіли прийомами чайної церемонії, але й прекрасно освоїли складну науку жестів. І тому чоловіка мліли тільки від одного, зовні цілком безневинного жесту, коли досвідчена гейша як би ненароком оголювала вузьку смужку свого зап'ястя або вкладала в поворот голови особливий почуттєвий натяк [1, 77]. У ритуалі зачарування чоловіків, руки гейш грають дуже важливу роль: це свого роду поезія, що плавно переходить у гармонію руху, звуку й кольору. І не випадково їхньої руки порівнюють із квітами під променями ранкового сонця: настільки гейші витончені й граціозні навіть у найпростіших рухах: будь то розливання сподіваючись або створення композиції із квітів. Такий же обов'язкової для них річчю, як віяло, вони володіють віртуозно не тільки в танці, у чому досягли разючого професіоналізму, але й сидячи поруч із клієнтом на циновці [1, 77]. Кожний рух руки представляється присутнім чарівним, значимим і витонченим. Із цієї причини японські гейші не тільки ретельно доглядають за своїми руками, але й дбайливо оберігають їх від променів сонця.

На відміну від традицій Заходу, гейші ніколи не фарбували вій. Ця традиція зберігається й понині. Однак очі підводили тушшю: це надавало виразність погляду, підкреслювало інтелігентність і майстерність. Коли жінка-квітка граціозними кроками входила, якщо не сказати — впливала в кімнату, вона не піднімала очей, а завжди тримала їх опущеними. Свого роду парадокс, але її прихід ніколи не залишався непоміченим ні з боку чоловіків, ні тим більше — з боку жінок.

Чим досвідченіше була гейша, тим більш скромним був її макіяж, і тем простіше й природніше було її кімоно: звичайно більше спокійних тонів. Однак «природніше й простіше» зовсім не означає заурядність або тим більше відсутність смаку. Саме навпаки: такі кімоно були неяскравими й непомітними, але разюче гарні по композиції вишитих сріблом або золотом візерунків і бездоганні по сполученню основних квітів. Бездоганно вишуканий стиль таких кімоно й сьогодні викликає непідроблене замилування навіть у самих прославлених європейських кутюр'є.

Брови були однієї з відмінних рис вигляду гейші. Правда, щодо цього не було єдності: випускниці деяких шкіл освітлювали брови, деякі вискубували. Вищипування брів і малювання їх вище природного положення на обличчі надавало їм особливу натхненність. Форма брів була настільки важлива, що у випадку помилки, доводилося змивати з обличчя весь макіяж і все доводилося починати спочатку. Не обходилося й без жіночих штучок: на задній частині шиї зухвалими і звабними залишалися дві смужки шкіри без білила, що символічно повторювало єство жіночого лона й вважалося дуже еротичним [1, 79].

Чисто національний елемент зачарування японських жінок, як ступні, безсумнівно, має потребу в поясненні. Традиційний одяг японських жінок, кімоно, майже повністю приховує ноги: погляду чоловіків доступні лише ступні. Саме тому до ступень таке трепетне ставлення: для японок це приблизно те ж, що для жінок Заходу носити міні-спідницю й тим самим демонструвати стрункість своїх ніг. І хоча зараз у Японії можна побачити міні-спідниці, особливо в молодих дівчатах, однак традиції в цій країні — річ непорушна. Тому й сьогодні ставлення японок до ступень такої ж трепетне, як і тисячі років тому. Із цієї причини навіть узимку гейші не відмовляють собі в задоволенні продемонструвати оголені ступні з акуратно підстриженими нігтями, покритими червоним лаком. Це завжди вважалося й уважається особливим шиком. Жертви цілком виправдані: кожна гейша знає, що вслід їй дивляться й зітхають багато чоловіків. Цьому ж сприяє й національне жіноче взуття на досить високій дерев'яній «платформі» — окобо, і дивна хода японок взагалі, і гейш [1, 39]. І хоча іноземцям здається, що спосіб пересування японок надто манірний, однак це не так. Об'єктивно це пов'язане із самим типом незбалансованого взуття й з особливостями жіночого кімоно. Тому навчитися правильно ходити в кімоно й в окобо непросто навіть для японок. Самі гейші називають таку специфічну манеру «пливучою» або «ходою восьми кроків» і мрячно пояснюють: освоїти всі ці премудрості можна, якщо уявити себе «хвилею, що набігає на піщаний берег». І хоча така семенящая манера ходьби викликає в європейців посмішку, однак японцям вона представляється ритмічною, граціозною й звабною. І не випадково мейко колись носили високе взуття, обрамлені ще й дзвіночками, які мелодійно «акомпанували» їхнім коротким крокам.

«Виражати емоції негідно» — одне з негласних правил гейші, та й будь-який вихованої в древніх традиціях японської жінки. Можливо, на перший погляд це здасться дивним, навіть ненормальним, адже всі ми звикли вважати емоційність однієї з невід'ємних рис будь-якої жінки. Науково доведеним фактом є те, що жіночому мисленню властиво звертатися до почуттів і відчуттів, ніж тверезо вишиковувати логічні ланцюжки. До того ж будь-якій людині, що встигла ознайомитися з історією й вдачами Країни Висхідного Сонця, відомо, що японські традиції просто позбавляли жінок права виражати свої почуття [1, 90]. Більше того, вихована жителька Японії не мала права навіть говорити раніше, ніж своє слово скаже чоловік. Більшість японських жінок відрізнялися сильним характером, а їхньої хитрості, розуму й завзятості могли б позаздрити й наші сучасники. Адже не так-то просто керувати словами й учинками чоловіка, не маючи навіть права відкрито висловитися. Позбавлені можливості виражати свої почуття й уголос говорити про свої бажання, японки виховували в собі більше сильний характер, завзятість, стійкість до будь-яких життєвих ситуацій і скоряли своєю таємничістю.

Дуже непросто зрозуміти внутрішній світ жінки, що не прагне відкривати свої таємниці. Навіть сама скромна недомовленість породжує в жінці загадку для чоловіка, помітно збільшуючи його інтерес до настільки таємничої особи. Може бути, нав'язана мовчазність не така вже і висока ціна за можливість уважатися в усьому світі зразком розумної, дипломатичної й загадкової жінки [1,91]. Між іншим, стриманість вважалася гарною якістю не тільки в Японії. Європейці аристократичної крові також уважали нижче власної гідності прилюдно виражати сильні емоції, саме тому в літературі давно вже склався образ ідеального представника блакитної крові як людини холодної, строгої, чудово вихованої. Саме за суворе проходження правилам пристойності англійських леді стали вважати манірними, бездушними дамами, а беземоційність аристократів списували на зарозумілість. Дійсно, людина, що не виражає своїх почуттів здається сильнішою; до того ж її перевага ще й у тому, що не можна із упевненістю сказати, про що вона думає.

Зрозуміло, не можна вважати жіночу емоційність абсолютним злом хоча б тому, що ділити світ на ідеально чорне й ідеально біле властиве лише маленьким дітям, дорослий же повинен уміти бачити плюси й мінуси кожного явища. «Неможливо позбавити жінку почуттєвого рівня, у якому живе вся її істота; більше того, людина, позбавлена емоцій, просто не змога би стати частиною суспільства — не вміючи відчувати ні суму, ні радості, ні злості, він не мав би навіть мети існування. Жіночі мрії, надії, бажання — усе, що веде нас по життю з раннього дитинства, народжується саме в почуттєвому світі жіночих хвилювань і переживань, і відмовитися від цієї складової не змогла б жодна жінка» [1, 15]. Саме почуттєвий світ учить нас цінувати все прекрасне — від музики Моцарта й Бетховена до бездоганної добірності настільки улюблених японцями квіток вишні. Він же робить із жінки особистість творчу й учить ділитися з навколишнім своїм баченням краси світу. Тільки наші емоції здатні виховати з нас гідних жінок, сестер, матерів. Інакше кажучи, без жіночого почуттєвого світу не з б самої жінки, і даремно намагатися відмовитися від частини себе.

Інша справа, що не все з того, що почуває й відчуває жінка, повинне бути продемонстроване суспільству. Як правило, про що саме не слід з довідатися навколишньої, ми відчуваємо інтуїтивно. Жіночу ж інтуїцію в цьому питанні повинне підживлювати виховання, тобто норми поводження в людському суспільстві, закладені батьками в дитину ще в раннім дитинстві. Воно ж повинне й обмежувати ступінь емоційних сплесків; так, чоловік, якому з раннього дитинства вселяли, що негідно вирішувати питання шляхом фізичної розправи, не підніме руку на жінку, навіть якщо дуже сильно скривджений або ображений, а жінка остережеться у сварці провокувати чоловіка ляпасами — саме вони, принижуючи представника сильної статі, змушують його теж пускати в хід кулаки.

Кожній дівчинці-школярці не раз за час її навчання доводиться стримуватися, щоб не висловити в обличчя суворому викладачеві всі образи, що нагромадилися на нього.

Ще одним мінусом для вираження сильних емоцій є те, що вони далеко не завжди викликають адекватну реакцію навколишніх.

Уміння контролювати себе можна застосувати й інакше. Навчені досвідом і життєвими перипетіями гейші вміють застосовувати різні неадекватні риси поводження в різних ситуаціях і обставинах. Тут існує дуже тонкий розрахунок, заснований на особистісному чутті ситуації й жіночої інтуїції. Досвідчена гейша знає, що в розслабленого чоловіка несподіваний прояв емоцій з боку жінки викличе потрібну реакцію: повага, розчулення, щедрість, бажання володіти тощо. Справа в тому, що з раннього віку гейші вивчають так звану прикладну психологію. Їх учать не просто керувати ситуацією й свою поведінкою. Крім цього, дівчина повинна освоїти мову думок, почуттів і емоційних настроїв. Причому, треба вміти читати по одному погляду, по ледве помітному руху клієнта. Гейша, що вміє по одному руху губ і очей клієнта зрозуміти все, що він хотів сказати й зробити, уважається справжнім професіоналом, що досяг вершини майстерності зваби.

Отже, один секрет практично розкритий: контроль над собою й ситуацією здатний сильно допомогти жінці в певних обставинах, особливо у великій компанії [2, 66]. Східні люди розвивають у собі подібну рису з дитинства. Мова думок і почуттів — штука ще більш серйозна й складна. Варто довго тренуватися для того, щоб читати обличчя співрозмовника, як розкриту книгу. Подальшим кроком може стати маніпулювання особистістю, але не до цього прагне жінка у стосунках. Направити — це так, але не керувати, не підкоряти. Чоловік все-таки повинен почувати себе чоловіком, а не маріонеткою.

Усім знайоме прислів'я «Точність — увічливість королів». Цю істину сьогодні знають навіть діти. Отож, жодна гейша не дозволить собі спізнитися на призначену зустріч або запланований захід. У її понятті змушувати себе чекати означає давати привід для роздратування й невдоволення, ігнорувати його побажання, показувати себе невартою й легковажною особою. Гейша всіма самотужки показує чоловікові, що прийшов, як рада його бачити, а якщо вона запізнюється на зустріч, то принесе тисячу вибачень, не раз поклониться й ласкаво попросить шановних гостей не гніватися на неї. Це зовсім не дикість, не пережиток феодалізму. Раніше за подібним до типу поведінки жінку пристосував існуючий у країні соціальний лад, що складалися століттями звичаї в спілкуванні статей. Але сьогоднішня Японія — це сучасна держава, що йде в ногу зі світовим прогресом, і уклін його громадян — усього лише знак увічливості. Жінки-гейші залишили традиційні відносини із чоловічою статтю в незайманому вигляді, правильно визначивши їхню безсумнівну цінність у світі комп'ютерів і польотів у космос. Чоловікові просто необхідно буває відчути себе сьогоденням мачо, самураєм, мужнім і такому необхідним у жіночому суспільстві.

Японська ввічливість уже давно стала приказкою, і хоча багато європейців і американці знаходять її трохи карикатурною й, може бути, навіть нав'язливою, не нашкодила вона ще нікому. Гейша вигострює науку спілкування із клієнтом з малолітства або з того моменту, як взяли на навчання до Оки-Сан в океиа або школу гейш. Бути ввічливою мейко пропонується спочатку з усіма не перебираючи, будь то служниця або шкільний сторож. За старих часів дівчинку, що нагрубила кому-небудь або просто не відповіла на жест увічливості, жорстоко карали . Сьогодні учениці зроблять при такій провині суворе попередження, змусять тисячу разів вибачитися за свою безтактність і зададуть додаткові уроки.

Гейші розмовляють чемно й поштиво навіть із недругами, і тут їм дуже допомагає розвинена здатність контролювати свої почуття й емоції. На вулиці вони кланяються всім зустрічним чоловікам, не вибираючи якісь окремі їхні категорії. Для гейші будь-яка людина в штанях — потенційний клієнт. Конкуруючи або ворогуючи з ким-небудь, у гейші, як і в будь-якої нормальної жінки, бувають суперниці, вона ніколи не покаже прилюдно свою ворожість до цієї людини. Злість і ненависть не повинні бути присутнім у чутливій аурі жінки, це чоловіча прерогатива. Такі слова, як «дякую вам за доброту й турботу», «ви дуже добрі», «усього самого найкращого», «нехай вас ніколи не залишає удача», «будьте завжди здорові й щасливі», «усілякого благополуччя вашій родині й друзям» тощо, становлять основу лексикона мешканок чайних кварталів. І всі вони супроводжуються уклонами й посмішками» [2, 70]. Навіть якщо чоловік не розташований до флірту й жартів, поводиться досить агресивно й неприємний навколишнім, гейша ніколи не вийде за рамки припустимого поводження, залишаючись незмінно ввічливою в будь-якій ситуації.

«Відомий випадок божевілля гейші, що особливо сильно ревнувала свою суперницю до багатого чиновника. На одній з вечірок, де були присутні обидві дівчини, перша кинулася до другої й почала тягати її за волосся. Гості вечора були, природно, у шоку. Господарці будиночка вдалося випровадити фурію, що розбушувалася, і оселити порядок. Але вже в жодному чайному будинку гейшу не приймали, і свої дні вона закінчила в госпіталі для душевнохворих. Цей випадок доводить лише одне — гейші теж люди, і ніщо людське їм не чуже, у тому числі й ревнощі. Але в силу свого виховання й необхідності зберігати репутацію, вони здатні придушувати навіть самі бурхливі, низинні інстинкти» [1, 88].

Їжа в житті японських жінок займає не найперше місце, у гейш — останнє. Навіть на заходах і вечірках, банкетах, прийомах, куди запрошуються гейші і їх мейко, вони ніколи не візьмуть у руки щось із пропонованого меню. Чашечку саке можуть випити, якщо вона подана чоловіком або він попросив гейшу налити собі і їй. На сучасних вечірках гейші п'ють шампанське, але рідко дозволяють собі багато їжі. Вони привчені до цього з дитинства і ніколи не змінять своєму правилу. Гейші рідко їдять більше двох разів у день.

Комусь даний факт здасться дивним, але це дійсно так: жодна гейша не вміє готувати. Вона запропонує клієнту саке, а до нього слуги завжди принесуть закуски. Гейша — занадто повітряна, неземна істота, щоб опускатися до процесу готування їжі. Сама вона може харчуватися одним рисом і навіть не помітить цього. Це один із секретів їхньої незвичайної стрункості й крихкості. Як це ні дивно, у гейш немає культу фігури, що так отруює життя західним представницям жіночої культури. Просто гейша знає, що вона повинна бути стрункою, інакше не зможе ходити на дерев'яному взутті й носити важенне кімоно із шовку, якщо потовстіє — буде потіти, а виходить, погано пахнути, чого допустити просто не можна. Грим не буде лягати на обличчя так, як це потрібно, і кланятися гнучко й граціозно вона вже не зможе. Вселивши собі всі ці непорушні істини, гейші дають собі певний внутрішній настрой, у результаті якого їхнє тіло завжди має той самий вагу й комплекцію. Гейші регулярно вправляються у своїй майстерності, багато хто з них роблять щоденну гімнастику для підняття тонусу. Вона абсолютно елементарна й не має силових елементів, що дозволяють зменшити вагу, але може стати просто гарною звичкою. Майже всі гейші регулярно відвідують заняття по танцях, процвітаючі гейші мають у своєму розпорядженні особистих масажистів, які не дозволять десь завестися зайвому жирку. Найбільш дієвою процедурою з відновлення краси і здоров'я вважається — масаж. На відміну від європейських масажних методик, японські розминання націлені не на розслаблення душі і тіла, а на об'єднання всіх прихованих резервів організму в боротьбі з тією або іншою недугою. Масаж Амма знаменитий багатовіковою історією і заснований на інтенсивних розтягання і стиснення тіла. «Основне завдання масажиста — привести в тонус всю м'язову систему пацієнта і зарядити організм вселенської енергією життя. Кілька століть практикувати священну техніку Амми могли тільки незрячі фахівці. Вважалося, що у сліпих масажистів загострені відчуття дотику, і їм легше сприйняти і розшифрувати енергію, що йде від пацієнта. Своєрідним приплодом Амми став знаменитий масаж Шіатсу, представлений європейцям на початку двадцятого століття. Основним принципом і філософією Шіатсу є твердження, що «організм може впоратися з хворобою тільки своїми силами, все, що виходить ззовні — порушує гармонію і направляє сили людини по хибному сліду». Завдання Шиатцу — масажиста — направити сили в потрібне русло шляхом натискання-стимуляції певних точок (зберігачів лікарської енергії «КІ»). Зважаючи на використовувані методики, багато хто вважає, що Шиатцу перебуває в родинних зв'язках з китайською та японською акупунктурою» [2, 90].

Бачення власного «я» для гейш має тільки духовний зміст, ніяк не фізичний. Якщо ж необхідна фізичне навантаження – танці, які якісно відрізняються від усіх інших. Танці в Японії (та й у всій Азії) дійсно відбулися від обрядів, відгомони яких дотепер є в рухах танцівниць. Жінка Японії в танці розповідає історію або казку, показує сцени з реального й вигаданого життя людей, тварин, рослин, ріки, хмар, практично «танцює пісню» [1, 100]. Якщо дівчина має безліч талантів, добре співає, але зовсім не має відчуття ритму музики, не може навчитися танцювати, вона ніколи не стане справжньою гейшею, тому що для гейш танець — це то несказанне, що завжди залишається між чоловіком і жінкою, які б відносини їх не зв'язували і яку мету б вони не переслідували. Танець у розумінні гейші — це ще один спосіб спілкування, мова тіла. На навчання танцям приділяється досить багато часу, адже багато рухів вимагають такої гнучкості й спритності, що без терплячих і постійних тренувань просто нездійсненні. А коли гейша танцює перед гістьми, то це феєрія, цілий театр прекрасного світу. Ніколи не показуючи своїх справжніх почуттів клієнтові, у танці вона може сказати все, що їй захочеться, і ніхто не посміє заперечити.

Як уже говорилося вище, гейші дуже стрункі й залишаються такими до старості. Зігнути спину — значить упустити своє достоїнство, принизитися. Гейша завжди йде з піднятою головою, зберігаючи неприступність і загадковість у кожному кроці, у всьому своєму вигляді. Стрункість досягається самим традиційним способом: дівчинок привчають носити що-небудь на голові якийсь час у рівному стані. Цей спосіб отримання гарної постави відомий в усьому світі, і ми іноді його застосовуємо, кладучи на голову, наприклад, важку книгу й рухаючись із нею по кімнаті, намагаючись не упустити. Гейша може робити подібну вправу день у день, терпіння — це якість, властива жінці більше, ніж чоловікові. Маленька терпляча дівчинка виростає у великий об'єкт заздрості навколишніх. Що стосується культу тіла, то тут можна також додати, що гейші сплять на твердих ліжках, і ніколи — на подушках. Звичка обумовлена чисто ортопедичними причинами. М'які подушки дуже шкодять поставі й формі спини. До того ж збереження складної зачіски вимагає сну на спеціальній дерев'яній підставці в головах ліжка. Сьогодні багато гейш воліють носити перука із традиційною зачіскою, а не мучити власну голову, але на дерев'яній підставці сплять дотепер. Навіть увівши у своє життя європейський інтер'єр і обставивши свої будинки сучасними меблями, японці частенько лягають на більш звичні їм низькі лежанки із твердою постіллю. Такий сон уважається здоровим і повноцінним.

Гейшам він допомагає зберігати твердість форм тіла й постійну зібраність духу. Адже спати на такому валику не дуже зручно. Будь-яка «гейша знає, що повноцінний 10-годинний сон просто необхідний для привабливої зовнішності й позитивного тонусу і є незамінними ліками від утоми, поганого настрою, хвороби, похмілля й навіть голоду. Гейша ляже спати після будь-яких проблем і обставин і проспить рівно стільки, скільки необхідно для свіжого виду й бадьорого настрою» [2, 120]. Для неї це життєво важливо. Якщо вона не буде добре висипатися, то по закінченні деякого часу просто не зможе витримувати ритм розважального комплексу великого мегаполіса, вона видихне, почне менше уваги приділяти своїм гостям, данна, а виходить, сама перешкодить своєму іміджу. Такого бути не повинно. Жінка повинна довго й добре спати, тільки тоді вона збереже привабливість і свіжість надовго.

Гейші не курять. У їхньому товаристві курять тільки чоловіка. Господарка чайного будинку або «матінка» океиа цілком можуть ходити із сигаретою й диміти скільки влізе, на них навіть уваги ніхто не зверне. Вони — шановні жінки, що досягли абсолютної незалежності, господарки, і вільні у своїх учинках майже як чоловіки. Гейші не курять ніколи. Паління шкодить зубам, шкірі, легеням, і взагалі це просто далеке жінкам заняття. «А от випивати гейшам найчастіше доводиться, навіть проти їхньої волі. Це пов'язане з тим, що вони часто п'ють разом із чоловіками на їхнє прохання. Випивши кілька чашок саке або келихів вина, гейша п'яніє й при таких обставинах звичайно відразу відправляється додому, щоб не показати хазяям негідної поведінки» [2, 106]. Зрідка зустрічаються такі, для яких подібне проводження часу стає звичкою, що дуже швидко зводить їх у могилу. У Японії пияцтво так само важко переживається, як і в будь-якій країні. А жінка-п'яниця так само швидко випадає із суспільства, як і на Заході, без виключень. Гейшам все-таки найбільш близький здоровий спосіб життя. Ці жінки твердо знають, що тільки дотримуючись певних принципів, заповідей, закладених у їхнє життя багаторічною традицією й багаторічним досвідом, вони зможуть підтримувати свій спосіб життя, свій неповторний імідж і збережуть японську жіночу культуру назавжди.

Жінки, наділені від природи красою або видатними розумовими здатностями. При цьому виставляють їх на показ, викликають смутне враження. Недалеко від них пішли й жінки, які вважають себе некрасивими і нерозумними й тому караються комплексом неповноцінності. Кожна жінка — це особистість, і тільки від неї самої залежить, ким вона буде: поганулею або красунею, розумницею або повною її протилежністю.

На Сході до виховного процесу дівчинки дорослі підходять більш суворо, ніж на Заході, комусь навіть може здатися, навіть надто суворо. Там дотепер у ході традиційні методики виховання, які застосовувалися до дитячого розвитку десятки й сотні років тому. Особливо це стосується жіночої статі в таких країнах, як Японія, Китай, В'єтнам і ряд інших. Суспільний уклад цих країн дуже довгий час залишався чисто патріархальним, погляди на позиційну роль жінки як особистості й частки соціуму — відсталими, ставлення до жіночого виховання — абсолютно консервативним, навіть регресивним. Інакше кажучи, ніякого розвитку жінки як особистості й індивідуума не передбачалося, вона була повністю підлегла існуючим умовностям соціального ладу Японії, тобто стояла далеко від чоловіка й підкорялася законам, придуманим ним.

Гейшам у цьому плані пощастило набагато більше. Так, вони рано залишалися без батьківської опіки, розлучалися з усіма рідними, і життя їх часом бувало дуже нелегка. «Замість рідної матері їх пестила Оки-Сан, «матінка» океиа, більша частина «уваги» якої зводилася до потиличників. Але зате виховання й освіта мейко одержували таке, яке доступно було хіба що жінкам вищого кола, аристократичної верхівки» [1, 166]. Звичайній японці й не снилися такі можливості в розвитку себе як особистості, така воля у виборі своєї життєвої позиції. Тому багато бідних родин просто мріяли про подібну долю для своїх дочок. Бути гейшею для бідної дівчини означало бути господаркою свого положення, мати стабільний прибуток, добре харчуватися, мати дорогі речі, водити дружбу з видатними людьми сучасності, так при цьому ще бути шановною навколишніми чоловіками, що стоять багато вище селян і ремісників.

Таким чином, роль батька в житті гейш виконувало середовище, у яку вона потрапляла й у якій жила. Сьогоднішні гейші живуть із мамами й татами як мінімум до 15 років, тому їхнє світовідчування все-таки відрізняється від гейш минулих часів. Вони знають про життя Заходу, багато чого перейняли з західної культури, змішали зі своїм традиційним стилем життя й поглядом на світ. Життя — це рух, і зупинити його неможливо. Гейші теж розвиваються, але курс завжди тримають свій, особливий, тому до сьогодення залишаються загадковими й неповторними.

Дитинство і юність, на жаль, досить швидко закінчуються, і наступає бурхлива молодість, сама гаряча пора помилок, необдуманих учинків і невиправданих очікувань. Але разом із цим молодість — це пора розквіту жінки, її краща, квітуча пора життя.

Сила жінки в її слабості. Японська гейша споконвічно вибрала для свого іміджу образ тендітної, витонченої пані, що нагадує порцелянову статуетку. Вона завжди слабка, завжди покірна й при цьому недосяжна, як би відділена від реального світу, тому чоловік завжди почуває себе необхідним їй: у його очах жінці-квітці просто необхідний захист і тверда чоловіча рука. Тут, безумовно, спрацювали відгомони феодального ладу, коли чоловік з незаперечним паном, а жінка служила йому. Професію гейші навряд чи можна назвати службою, але виділити чоловічу силу як символ його переваги над собою — це тонке мистецтво, що вимагає постійної роботи над собою й своїм образом, не менш тонке, ніж дипломатичні переговори на вищому політичному рівні [1, 179] .

Кожній з жінок хочеться вселяти безоглядне замилування, та й породжені вони, властиво, для цього. Але жіноча слабість як така в сучасному агресивному й прогресивному суспільстві стала майже рідкістю. А чоловіка споконвіку так улаштовані, що їм просто необхідно почувати себе хазяями життя, опікувати більш слабкі створіння, піклуватися про них, і тішити своє самолюбство. Сильній жінці в цьому плані сутужніше знайти супутника життя або просто завоювати чоловіка, що сподобався, доводитися довго шукати рівноправного суперника, як за інтелектом, так і за світоглядом. Але іноді краще прикинутися слабкою — реакція піде, будьте впевнені. У слабості наша жіноча сила.

На Сході, і зокрема в Японії, чоловік ніколи не поспішить назвати жінку гарною і розумною, поки не проведе з нею конкретний відрізок часу, не загляне їй в очі, не послухає її в бесіді, не поспостерігає за її поведінкою у суспільстві. Інакше кажучи, йому недостатньо зовнішньої оболонки для висновків. От наочний приклад: завдяки своєму оригінальному гриму гейші здаються схожими між собою, сприймаються як маски, це те, що ми називаємо «на одне обличчя» [1, 188]. Вони показують чоловікові не своє обличчя, а зміст своєї особистості: витончені й гарні рухи, мистецьки підібрані вбрання й прикраси, вільна й дотепна розмова на будь-яку тему, турботливе залицяння за гостем. Все це в сукупності й буде для японця включатися в поняття «гарна й розумна жінка». Все це, у принципі, можна охарактеризувати як прояв жіночої краси в загальному значенні цього слова.

Внутрішня оболонка буває часом абсолютно порожня, беззмістовна, не цікава нікому. Напевно, зауважували таке: перед вами прекрасна жінка, із шикарною фігурою, довгими косами, блакитними очами й білосніжними зубами, але зовсім одна. Начебто б покрутиться поруч хтось, покрутиться — і відходить, відвертається, шукає інший об'єкт своєї уваги.

А справа отут у тому, що за цією прекрасною оболонкою перебуває нуль, порожнеча, усередині немає змісту, а виходить, немає інтересу, немає потяга, бажання спілкуватися й навіть просто проводити час. Читаючи всілякі повідомлення в пресі про шоу-бізнес, як наш, так і закордонний, нерідко зупиняєшся на замітках про приватне життя зірок музики й кіно й дивуєшся її безладності: стільки гарних чоловіків і жінок постійно крутяться один біля одного, а міцних зв'язків, серйозних уз не мають. А якщо довідаємося, що «зірка все-таки має міцну родину, то чоловік або дружина в цій родині часто виявляються дуже скромними, непублічними людьми, навіть не завжди зоряної зовнішності. І стає зрозуміло, що весь цей блиск, юрби довгоногих красунь і напівголих дівчинок — просто частина іміджу, а вдома зірку чекає та, котра дійсно для нього приваблива своєю індивідуальністю, по-своєму гарна й розумна» [1, 200].

Мати на утриманні гейшу уже протягом декількох століть означає для чоловічої еліти значне підвищення власного престижу. І не тільки через виняткову дорожнечу, а головне, тому що на утримання жінки може йти до 300 тисяч доларів у рік і навіть більше. Набагато важливіше інше: статус данни буде вказувати на те, що чоловік має бездоганний смак і є тонким знавцем і справжнім цінителем японських ідеалів краси. Гейша практично ніколи не зраджує своєму заступникові: такі неформальні союзи тривають довго, часом все життя, відрізняються ніжністю почуттів і теплотою відносин. Як правило, дружини нічого не мають проти таких зв'язків. Скоріше, вони випробовують почуття полегшення, коли чоловік залишає її в спокої й відправляється в будинок гейші. Вони знають, що коли він повернеться додому, то від утоми, що нагромадилася, і роздратування не залишиться й сліду — і це безсумнівний «плюс». Гейша могла стати дружиною для чоловіка тільки наполовину, тобто вона могла стати дуже дорогою коханкою, але не більше того.

Висновки

Сьогодні, як і багато століть назад, гейші з набіленими обличчями й вабливими червоними губами, у вишуканих кімоно й із запаморочливими зачісками, залишаються живими творами мистецтва й втіленням жіночності по-японськи. Інтелігентні й дотепні, талановиті й заворожливі, чуйні й уважну, граціозну й непереборні, вони несуть у собі ту легендарну привабливість, що відповідно до конфуціанської моралі не дозволялося мати цнотливим дружинам. Займаючи виняткове й ні на що не схоже положення в японському суспільстві, вони доповнюють сімейний інститут: гейші дружинам не суперниці. Гейші давно стали не тільки національною легендою, слава про яку рознеслася по усьому світі, але й багатовіковою традицією. Образ такої жінки, що так гармонійно втілив у собі найбагатшу японську культуру й вишукану витонченість, є ні що інше, як національне надбання країни Висхідного Сонця. Інститут японських гейш неодноразово переживав періоди підйомів і спадів. Їх «золоте століття» припало на другу половину XІХ століття, а сама серйозна криза вибухнула після капітуляції Японії в 1945 р. Країна була розорена й зруйнована, кількість же заможних японців скоротилося майже до нуля. Прийоми й банкети, які влаштовують японці на честь важливих партнерів по бізнесі або політиків, мабуть, єдина можливість для іноземців побачити прославлених гейш поблизу.

Список літератури

1. Бачило С. В. Школа гейши. Искусство держать лицо. – М.: Прогресс, 2000, 233 с.

2. Бачило С.В., Поимцева Н.А. Мудрость гейши, или Кимоно, расшитое драконами. –М.: Эксмо, 2007 – 220 с.

3. Бурума Я. Искусство проституции. Под маской. – М.: Искуссво, 1984 – 78 с.

4. Голден А. Мемуары гейши. – М.: Контора Домби; 2001. – 202 с.

5. Горегляд В. Н. Классическая культура Японии: Очерки духовной жизни. – СПб.: Издательство «Питер», 2006. — 352 с.

6. Древнекитайская философия. Т. 1,2. — М.: Просвещение, 1972.– 133 с.

7. Николаева Н. Искусство Японки в древности до начала 19 века. – М.: Эксмо, 2005.– 164 с.

8. Очерки Японии (Составила В.И. Т-ская). // Живописное обозрение. – 1999. — №23 — С. 83-86.

9. Пронников В.А., Ладанов И.Д. Японцы (этнопсихологические очерки). Издание второе. — М.: Изд-во Наука, 1985. – 118 с.

10. Стенли-Бейкер Д. Искусство Японии. – М.: Слово, 2004.– 231 с.

11. Страна Восходящего Солнца. История и культура Японии. / сост. Гаджиева Е.А. — Ростов-на-Дону: Издательство «Феникс», 2006. — 334 с.