Глобалізація та її вплив на сучасні міжнародні відносини

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження міжнародних відносин.

1.1. Проблеми досліджень міжнародних відносин під впливом глобалізації.

1.2. Вплив глобалізації на формування міжнародної політики та практику її реалізації.

1.3. Процеси глобалізації та їх вплив на національні економіки.

Розділ 2. Міжнародні системи та ефект глобалізації на початку XXI ст.

2.1. Створення передумов нової системи міжнародних відносин в сучасних умовах.

2.2. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації.

Розділ 3. Особливості країн перехідних економік та їхній вплив на глобалізаційні процеси.

3.1. Глобалізація та її вплив на країни з перехідною економікою.

3.2. Особливості перехідних економік та їхній вплив на сучасні глобалізаційні процеси.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідженняполягає в тому, що незважаючи на те, що існування глобалізації як явища зазвичай не викликає сумнівів і ніким не заперечується, водночас дати наукове визначення глобалізації досить складно, з огляду на політичний аспект проблеми, безпрецедентні за масштабом і концентрацією інтереси, що стоять за нею, як матеріального, так і не в меншому ступені ідеологічного характеру.

Парадокси глобалізації не випадково є предметом гострих теоретичних суперечок, оскільки неоднозначність процесів, що розгортаються, неминуче відбивається на уявленнях про них. Актуальність дослідження обґрунтовано також тим, що в сучасній науковій літературі відсутні відповіді на цілу низку питань, які виникають у зв’язку з глобалізацією, оскільки основну увагу авторів зосереджено на економічній і культурній складовій глобалізації.

Основною об'єктивною тенденцією економіки XXI ст. є розвиток процесів глобалізації у світі. Цей феномен є характерною особливістю всієї світової виробничо-господарської діяльності, складовими якої є окремі національні економіки.

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери суспільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

Особливо швидких темпів глобалізація набрала в другій половині XX ст., що супроводжувалось зростанням світової економіки, обсягів торгівлі та неймовірними міграційними процесами. Основною передумовою стрімкого розвитку процесів глобалізації стала об'єктивна необхідність усунення торговельних бар'єрів між країнами світу з метою розширення ринку та створення умов для більш повної реалізації економічних інтересів окремих держав. Це призвело до активізації обміну товарами та послугами, інформацією, капіталом, робочою силою, створюючи при цьому додаткові умови для зростання країни та підвищення її конкурентоспроможності.

Процеси трансформації всіх сфер економіки, політики, культури розглянуто в працях відомих дослідників Е.Алаєва, В.Білокреницького, А.Воскресенського, Б.Єрасова, Л.Казаряна, В.Красильщикова, В.Кузнєцова, В.Максименка, А.Неклесси, О.Панаріна, В.Хороса, Г.Чуфріна, Г.Широкова, Ю.Шишкова, А.Ельянова.

Соціальні та культурні фактори глобалізації розглянуто в працях М.Грановетера, М.Кастельса, Р.Сведберга, А.Сена, А.Турена, Р.Холлінгсворта, Ф.Шміттера, В.Штрека, А.Етціоні та ін., які по-новому поставили питання про нерозривний зв’язок економіки з іншими сферами суспільного життя, про обумовленість економічних процесів сукупністю інститутів, що склалися в суспільстві.

Мета дослідженняполягає у виявленні ступеня впливу процесу глобалізації на розвиток міжнародних інститутів і процесів. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:

– провести дослідження проблем міжнародних відносин під впливом глобалізації;

– визначити зміст процесу глобалізації, його ключові риси, переваги та недоліки;

– дослідити процеси глобалізації та їх вплив на національні економіки;

– розглянути створення передумов нової системи міжнародних відносин в сучасних умовах;

– визначити структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації;

– виявити особливості країн перехідних економік та їхній вплив на глобалізаційні процеси;

– дослідити міжнародні системи та ефект глобалізації на початку XXI ст..

Об’єктом дослідженняє глобалізація як якісно самостійна, складна система явищ та відносин, цілісна в її системності, але внутрішньо вельми суперечлива.

Предметом дослідженняє вплив глобалізації на зміни міжнародних відносин і процесів.

Методи дослідження. Для розкриття закономірностей динаміки суспільства в умовах глобалізації використовувався системний підхід, відповідно до якого суспільство – найскладніша система, що саморозвивається, заснована на багатстві і різноманітності зв’язків, що об’єднує її членів, на спільності культури і норм поведінки, моральних норм і духовних цінностей, без яких вона не може прогресувати. Глобалізація призводить до різкого ускладнення зовнішніх, відносно до суспільства як системи, умов існування. Виникають міцні екзогенні зв’язки і залежності, що інтегрують окремі елементи суспільства в глобальні мережні структури. Посилюються відцентрові тенденції, які послаблюють і деформують традиційні ендогенні зв’язки й загрозливі в граничному випадку розпадом суспільства як системи. Застосування порівняльного (компаративістського) підходу мало як теоретичну, так і практичну значущість. З одного боку, за його допомогою вдалося зіставити з метою вияву загальних рис і специфіки наявні концепції глобалізації. З іншого – дослідити досвід розвинених держав і держав, що розвиваються, в умовах глобалізації для виявлення найбільш ефективних її форм.

Структура роботиобумовлена метою, завданнями, які були поставлені у процесі науково-теоретичної розробки обраної теми. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 44сторінок. Список використаних джерел містить 18 найменувань.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження міжнародних відносин

1.1. Проблеми досліджень міжнародних відносин під впливом глобалізації

Розкриваючи сутність міжнародних відносин, можна умовно визначити три виміри теоретичного осмислення міжнародної взаємодії: локальний, сублокальний та глобальний. На тлі процесу глобалізації та в умовах взаємозалежності особливої уваги дослідників заслуговує глобальний рівень міжнародної взаємодії. Він найскладніший для теоретичного осмислення, бо вимагає від дослідника високого рівня абстрагування та оперування великими обсягами емпіричного матеріалу.

На нашу думку, міжнародна суспільно-політична взаємодія на глобальному рівні не може бути відтворена лише шляхом побудови моделі складної комплексної системи з вертикальною структурою та особливим горизонтальним розташуванням суб'єктів. З огляду на те, що міжнародні відносини та система міжнародних відносин як наслідок їх розвитку на тлі глобалізації з часом набувають якісних та кількісних змін, особливої актуальності набуває виявлення закономірностей динамічного розвитку.

Що стосується існуючої методології та підходів до аналізу міжнародних відносин, то можна виділити два головні напрямки:

1) історико-політологічний — дослідження міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин шляхом аналізу зв'язків, інститутів та поведінок, які виникають та розвиваються в часі та просторі;

2) геополітичний/геоекономічний — дослідження міжнародних відносин шляхом аналізу політичної та економічної взаємодії між державами та іншими суб'єктами з акцентом на просторовому розташуванні суб'єктів міжнародної або транскордонної взаємодії і виникненні та розвитку центрів сили.

З огляду на велику кількість різноманітних шкіл, теорій та методологічних підходів, такий поділ є умовним і застосовується нами виключного для того, щоб виявити головні здобутки сучасної теорії міжнародних відносин та її "білі плями", або питання, які потребують розробки.

Необхідно також додати, що сьогодні вже є певні напрацювання з історії і теорії міжнародних відносин (розвинуто понятійну базу, розроблено схеми та методи структурного і функціонального аналізу), соціології міжнародних відносин (вироблено підходи до аналізу міжнародних відносин як особливого виду суспільних відносин) та низка міждисциплінарних розробок, до яких належать глобалізаційні та світосистемні теорії [15, c. 65-66].

В обох напрямках визначальними поняттями є держава (як головний суб'єкт міжнародних відносин), національні інтереси, сила, кордони і територія. У цьому контексті слід зазначити, що в межах теорії міжнародних відносин досягнуто консенсусу стосовно недосконалості та обмеженості державоцентриського (етатистського) підходу. Проте, на нашу думку, незважаючи на численні вади цього підходу, він дозволяє побудувати ефективну статичну модель міжнародних відносин.

Головною проблемою теоретичного осмислення міжнародних відносин є те, що й нині бракує чіткої та ефективної системи методів аналізу динаміки їх розвитку та змін. У межах традиційних шкіл (політичного реалізму, неореалізму, функціоналізму, транснаціоналізму та інших) не спостерігається чіткого бачення динаміки розвитку міжнародних відносин. У цьому контексті йдеться про можливість пояснення головних трендів їх розвитку з точки зору таких аспектів, як трансформація національних політичних режимів (засадничий фактор зміни поведінки держав), зміни у характері міжнародної взаємодії та їх параметри, функціональна та системоутворююча роль розподілу ресурсів та його закономірності.

У цілому існуюча теорія, на нашу думку, не дає відповіді на два запитання: якою є природа змін міжнародних відносин і яким чином можна відобразити їх систему на тлі нелінійних процесів глобалізації?

Проблема, очевидно, полягає в тому, що досить важко врахувати усі фактори. Проте головні з них все ж таки мають бути відображені у теорії. Таким чином, виділимо такі дві групи факторів, які визначать природу міжнародних відносин та їхньої системи:

1. Внутрішні фактори розвитку суспільств та держав — обмеженість ресурсів та необхідність розширення простору життєдіяльності.

2. Зовнішні фактори — можливості для розширення простору життєдіяльності, стан і динаміка розвитку міжнародного середовища та "тиск", або вплив, середовища на суб'єктів міжнародних відносин. Поряд із цим слід враховувати і системні виклики та проблеми.

Отже, загальна методологія аналізу міжнародних відносин на глобальному рівні, на нашу думку, має базуватися на такому алгоритмі:

а) перший крок аналізу — узагальнення інформації про вихідну мотиваційну базу суб'єктів міжнародних відносин з врахуванням внутрішніх факторів;

б) другий крок — побудова моделі взаємодії між суб'єктами зврахуванням їхньої стратегії і тактики поведінки на тлі сукупного впливу середовища.

Що ж стосується обох кроків, або етапів аналізу, то вони знаходять відображення в більшості теоретичних і практичних досліджень. Що ж стосується методології та практичних аспектів аналізу закономірностей динаміки розвитку системи міжнародних відносин, то це питання, на нашу думку, є недостатньо опрацьованим через недоліки традиційного системного підходу [9, c. 37-38].

В результаті створення згаданої моделі постає комплексна картина загальносвітової політичної взаємодії та чітке структурне уявлення про систему міжнародних відносин як уособлення усіх сталих зв'язків та взаємодій між їх суб'єктами. З огляду на це необхідно з'ясувати, які існують шляхи виявлення закономірностей взаємодії у суспільно-політичній площині, враховуючи увесь комплекс аспектів розвитку міжнародних відносин. Це і передумови для виникнення взаємодії (на локальному, сублокальному та глобальному рівнях), і головні тенденції та закономірності розвитку взаємодії між суспільствами та державами (інституційний вимір) у політичній площині.

В ході аналізу розвитку міжнародних відносин та їх системи у контексті глобалізації глобальна система постає як найвищий рівень організації суспільної взаємодії. При цьому виникнення та розвиток міжнародних відносин, а також їх системний характер, постають як наслідки глобалізації, інтенсифікації взаємодії між суб'єктами на міжнародній арені. Таким чином, особливості глобалізації відображають об'єктивно обумовлені процеси розвитку окремих суспільств та їх організованих форм (держав) і отже можуть бути основою для аналізу системи міжнародних відносин.

Враховуючи статичний та динамічний виміри дослідження міжнародних відносин, слід зазначити також, що ці відносини постають як процес взаємодії між суспільствами, який охоплює відносини як на мікросоціальному рівні (між представниками чи групами представників різних суспільств), так і макросоціальному (між цивілізаціями та суспільствами, на інституційному рівні — між державами) в межах певного простору життєдіяльності, головним фактором якого є формування системного та упорядкованого міжнародного середовища.

У цьому контексті слід додати, що наукова теорія, у нашому випадку — теорія міжнародних відносин, відповідно до методологічних підходів Т. Парсонса, в класичному розумінні має базуватися на аналізі однакових елементів системи в рамках ідентичних емпіричних процесів. Це необхідно для виявлення закономірностей динаміки розвитку системи. Проте, чи існують однакові елементи в системі міжнародних відносин?

Це питання постає ще гостріше за умови зростання темпів соціальних, політичних та економічних змін, внаслідок чого посилюється асиметричність у розвитку складових системи, і розвиток міжнародних відносин, зокрема їхніх суб'єктів, набуває непередбачуваного та різновекторного характеру.

З огляду на це, проблема полягає ще й тому, що розвиток теорії міжнародних відносин не може відбуватися традиційним шляхом встановлення чи розширення меж емпіричного охоплення. Причина такої ситуації полягає у методологічних обмеженнях теорії міжнародних відносин, які призводять до фрагментарності емпіричного матеріалу і, відповідно, до різних підходів та неможливості цілісного бачення предмета дослідження. У такій ситуації виникає небезпека втрати системності теорії та її практичного застосування [7, c. 64-65].

Водночас слід зазначити, що в науковій літературі можна виділити кілька напрямків дослідження міжнародних відносин: історичний, політологічний та соціологічний, які мають суттєві відмінності у підходах і методах аналізу та узагальнення існуючого емпіричного матеріалу.

Що ж стосується політологічного аналізу поведінки держави у контексті глобалізації, то з'ясування сучасного стану політичних систем (простих — держави, і складної — система міжнародних відносин), логіки їх розвитку на макрополітичному рівні, то він здійснюється переважно на основі детерміністичного підходу. А це значно звужує можливості альтернативного осмислення та об'єктивного аналізу міжнародних відносин.

Отже, постає необхідність використання досвіду та методологічної бази міждисциплінарних досліджень із застосуванням синергетичного, цивілізаційного та світосистемного підходів, які дозволяють узагальнити увесь комплекс питань, пов'язаних із функціонуванням суспільств у глобальному контексті та їх динамічну природу розвитку. Варто зазначити, що міжнародні відносини внаслідок глобалізації набули найвищого рівня системності. У цьому контексті застосування системного підходу дозволяє з'ясувати головні принципи взаємодії суб'єктів міжнародних відносин, архітектуру їхнього взаємовпливу та можливі тенденції подальшого розвитку.

Як достоїнства глобалізації слід виокремити такі:

1. Ріст кількості та якості споживацької продукції на світовому ринку.

2. Бурхливий технологічний прогрес, унаслідок якого зменшується собівартість продукції, що випускається, і знижуються ціни на значну частину товарів масового попиту.

3. Виникнення нових робочих місць, переважно в невиробничій сфері, внаслідок розвитку інформаційних технологій.

4. Значно ширший та вільніший, ніж ще 10-15 років тому, доступ до інформації і відповідне поширення можливостей та способів комунікації у світовому масштабі.

5. Підвищення життєвого рівня, відносне покращення основних соціальних показників у більшості регіонів світу.

6. Покращення взаєморозуміння між різними культурами та цивілізаціями внаслідок, з одного боку, інтенсифікації глобального інформаційного обміну, а з іншого – нівелювання відмінностей завдяки розповсюдженню по всій планеті продуктів маскультури.

Щодо недоліків глобалізації, то до них можна віднести такі моменти:

1. Світова економіка стає більш нестабільною й уразливою. Негативні тенденції в тій чи іншій країні або регіоні миттєво позначаються на економічному здоров’ї інших.

2. Розрив в економічному та соціальному розвитку між багатою Північчю і бідним Півднем досягнув небачених розмірів і продовжує збільшуватися.

3. Значно зростають масштаби міграції населення, у першу чергу, з бідних у розвинені країни.

4. Навіть у найблагополучніших країнах збільшується різниця між рівнем життя та добробутом багатих і бідних прошарків населення.

5. Зростає вплив транснаціональних корпорацій, у тому числі політичний.

6. Погіршується стан довкілля, яке приноситься в жертву інтересам бізнесу.

7. Зростає одурманюючий вплив маскультури, що загрожує культурному різноманіттю[6, c. 125-127].

1.2. Вплив глобалізації на формування міжнародної політики та практику її реалізації

Сучасний політичний стан міжнародного середовища визначається процесами глобалізації. Хоча у дослідників немає єдиного визначення цього явища і однозначної оцінки його наслідків, у літературі домінує уявлення про глобалізацію як про поширення економічних, політичних і культурних процесів за межі держав і формування на цій основі нової цілісності світового простору.

Глобалізація визначається кількома факторами:

процесами інтернаціоналізації економічного життя: вільним змішанням капіталів, товарів, взаємодією національних економік у господарській діяльності. Основними провідниками цього процесу є ТНК, міжнародні банки та інші фінансові організації;

проблемами довкілля, які вийшли за державні кордони. В той же час вичерпання ресурсів і екосистем народило новий феномен "біженців довкілля" і зробило вірогідно можливим зіткнення між державами і народами за джерела прісної води, енергетичні та інші ресурси. Вирішення цих проблем вимагає координації зусиль світового співтовариства;

проблемами безпеки перед загрозою ядерної війни, міжнародного тероризму і злочинності;

революцією у засобах комунікацій: створенням всесвітньої сітки телебачення, Інтернету, розвитком туризму, інформаційно-культурних обмінів. Нові засоби комунікації зробили державні кордони прозорими. Наприклад, ЗМІ сформували спільний інформаційний простір і зробили надбанням світової спільноти події у будь-якому регіоні світу. Тим самим виникає можливість притягти до "суду" громадської думки будь-яку країну, що завинила, або політичного лідера [4, c. 92-93].

Наслідки глобалізації дуже суперечливі. Ось деякі з них:

протиріччя між універсалізацією (гомогенізацією) суспільного життя і прагненням народів зберегти свою самобутність. Утвердження єдиних ринкових моделей, демократичних інститутів та цінностей поширюється на культуру і стиль життя. Люди споживають одні і ті самі товари та інформацію. Наприклад, відомо, що три четвертих фільмів, які дивляться у різних країнах світу у кінотеатрах та на відеокасетах — американського виробництва. Символом гомогенізації культури став "Макдональдс", який має філії більше, ніж у ста країнах. Не всі згідні з подібною культурною експансією Заходу. Тому багато народів, в цілому прийнявши ринкову модель, намагаються зберегти свою самобутність і культурну ідентичність;

геоекономічне розмежування світу: поглиблення розриву за техніко-економічними показниками і рівнем життя Півночі (розвинуті країни) і Півдня (країни "периферії")- Про поляризацію світового співтовариства говорять такі цифри: у середині 90-х років XX ст. 80% світового ВВП присвоювалося двадцятьма чотирма країнами, в яких проживало 14,5% населення. Якщо багато країн Заходу орієнтуються на дохід в три тисячі доларів у рік на душу населення, то в іншій частині світу цей дохід не перевищує дев'ятсот п'ятдесяти доларів. Нерівність, яка ділить світ, проявляється і у сфері освіти, наприклад, 78% населення Ефіопії, Танзанії, Бангладеш, Конго неграмотні або напівграмотні. Для деяких дослідників і політиків країн, що розвиваються, подібна маргіналізація "периферії" світової системи є безпосереднім наслідком глобалізації. З їх боку звучать протести подібної моделі міжнародних економічних зв'язків і передбачення конфлікту між "бідним" Півднем і "багатою" Північчю. Хоча з такою радикальною оцінкою глобалізації згідні далеко не всі, необхідно визнати, що подібна економічна поляризація небезпечна міжнародною нестабільністю і можливими вибухами націоналізму;

складовою частиною глобалізації є міграція, яка має суперечливі наслідки як для "приймаючих", так і для країн, що "віддають". Західний капітал буває зацікавлений у притоці двох груп іммігрантів: високопрофесійних спеціалістів та низькокваліфікованої дешевої робочої сили. Країни, що "віддають", таким чином вирішують проблему зниження безробіття, але в той же час їх економіка і наука страждають від втрати інтелектуальної еліти. Але й "приймаючі" країни стикаються з немалими проблемами. Міграційні процеси трансформують соціальну структуру цих суспільств, створюючи нові етнічні общини, породжують нові дискусії про громадянські права етнічних меншин і про культурну ідентичність народу. В деяких країнах серйозною проблемою став ріст антиміграційних виступів, що нерідко мають під собою расове забарвлення, загострення протиріч між різними етнічними діаспорами. Це змушує уряди багатьох країн зробити більш жорстким імміграційний контроль, що суперечить логіці глобалізації, яка передбачає не тільки вільне пересування капіталів і товарів, але й робочої сили;

посилення взаємозалежності у світі йде паралельно з процесами регіоналізації міжнародного простору і дезинтеграції окремих територій. Процеси регіональної господарської і політичної інтеграції спостерігаються не тільки у Європі, але й у Латинській і Північній Америці (Андська угода, Північноамериканська зона вільної торгівлі — MERCOSUR), в Азії і Африці. В той же час спостерігається фрагментація деяких регіонів світу: пострадянського простору, Югославії тощо. На думку С.Хантінгтона, дезинтеграція сучасного світового простору здійснюється не стільки за економічними, скільки за цивілізаційними кордонами. Мова йде про виділення різних культурних суперрегіонів (ісламського, християнського тощо), між якими, згідно з позицією ученого, і спостерігаються головні конфлікти сучасності;

посилення неконтрольованих процесів у міжнародній сфері, що пов'язано з фрагментацією світу, ростом релігійного фундаменталізму та націоналізму, поширенням зброї масового знищення і звичайного озброєння, формуванням центрів міжнародного тероризму й організованої злочинності. Ці процеси стали "другою стороною медалі" процесу глобалізації;

одним з наслідків сучасних глобальних змін стало формування асиметричної багатополярності. Це свого роду перехідний етап від однополярної моделі з домінуванням США до нового перерозподілу влади і можливому формуванню нових центрів сили і стратегічних союзів, покликаних стримувати цю державу. До традиційного суперництва у трикутнику США — Західна Європа — Японія приєднується суперництво з Китаєм, Індією та Росією, які намагаються утвердити свій вплив в окремих регіонах [6, c. 130-131].

1.3. Процеси глобалізації та їх вплив на національні економіки

Традиційно економічна інтеграція передбачає економічну відкритість держав та їх співробітництво. Такий ефект досягається завдяки відкритості національних ринків та лібералізації міжнародної економічної діяльності, що супроводжується обмеженням політики протекціонізму та впровадженням вільної світової торгівлі. Поступово можуть формуватися великі міждержавні об'єднання, створюючи сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків між країнами-учасницями. Прикладом такої глибокої інтеграції є Європейське Співтовариство.

Досить вагомим поштовхом до посилення процесів глобалізації став розвиток комп'ютерних технологій. У 1970 р. покладено початок технологічній революції, а з 1977 р. компанія Apple розпочала масове виробництво перших персональних комп'ютерів. І саме в цей час термін "глобалізація" став широко вживатися в суспільно-економічній сфері.

Технологічна інновація стала потужним двигуном глобалізації. Розвиток та впровадження нових технологій привели до стимулювання виробничої діяльності, підвищення продуктивності праці та посилення конкуренції.

Глобалізація поширювалася по всьому світу, несучи з собою процес цивілізації. Цей процес створив умови для розширення та поглиблення діяльності організацій, які змінили орієнтацію своїх виробничих потужностей з внутрішніх ринків на світові. На даний час багатонаціональним корпораціям належить близько третини світової торгівлі. ТНК постійно зростають, розширюються і формують потужний міжнародний господарський комплекс, глобально охоплюючи всі країни світу, ведучи конкурентну боротьбу за ринки збуту та світові фінансові ресурси. Сьогодні економічна потужність ТНК з легкістю може конкурувати з деякими окремими державам. На відміну від розвинутих країн, транснаціональні компанії мають жорстку ієрархічну структуру управління, вони можуть легко розпоряджатись величезними ресурсами і в короткі проміжки часу для вирішення локальних завдань бути більш ефективними, ніж держави. Звісно, виникає занепокоєння відносно безпеки та моральності таких завдань. Крім того, зростання експансії ТНК може негативно позначитись на розвитку національних економік через створення умов, в яких національні виробники не в змозі конкурувати з потужними компаніями і змушені поступатись своїми інтересами для утримання на ринку. Багатонаціональні корпорації є величезним джерелом інвестиційного капіталу, але негативним моментом їх діяльності може виступати неузгодженість політики компаній з національними інтересами держави [1, c. 61-62].

Глобалізація як світове економічне явище стала однією з найвпливовіших сил, яка призвела до загострення міжнародної конкуренції, що сприяє поглибленню спеціалізації та міжнародного поділу праці. Унаслідок цього відбувається зростання продуктивності праці та скорочення витрат. Таким чином, держави орієнтують свою діяльність на глобальний світовий ринок, що передбачає досягнення вищої ефективності, більш повного та якісного задоволення внутрішнього та зовнішнього попиту. Участь національної економіки в міжнародній конкуренції забезпечує гнучкість у використанні ресурсів, упровадження передової технології, що призводить до загального підвищення обсягу виробництва.

Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може призвести до скорочення витрат та зниження цін, а отже — до економічного зростання.

Досить вагомим аспектом впливу глобалізації на національні економіки є надзвичайно високі темпи зростання прямих іноземних інвестицій, які випереджають динаміку світової торгівлі. Прискорення економічного зростання розвинутих країн спрямовує потоки капіталу в країни, що розвиваються і особливо потребують фінансових ресурсів. При цьому важливим фактором залучення іноземних інвестицій виступає обґрунтована державна макроекономічна політика, яка захищає права власності та створює сприятливі умови для підприємницької діяльності. Інвестори також враховують внутрішні фактори, до яких належать рівень забезпеченості робочою силою та її кваліфікація, вартість робочої сили, обсяг ринку, ступінь інвестиційних ризиків тощо.

Прямі іноземні інвестиції дозволяють країні-реципієнту вирішити цілий ряд існуючих проблем. Інвестування економіки сприяє прискоренню темпів зростання країни та покращанню рівня життя її мешканців. Результатом активізації інвестиційної діяльності, яка є наслідком процесів глобалізації, виступає зростання експорту, диверсифікація структури економіки, її технологічне оновлення, впровадження новітніх методів менеджменту і маркетингу. Усе це в цілому сприяє підвищенню конкурентоспроможності країни і дає змогу їй зайняти належне місце у світовій спільноті.

Однак досягти позитивного ефекту від прискорення динаміки іноземного інвестування можливо лише за наявності розвиненої фінансової системи, яка визначається відношенням кредитів до ВВП, рівнем капіталізації фондового ринку, ліквідністю банківської системи. Дослідження економістів МВФ свідчать, що в країнах, де фінансові інститути слабкі, ефект від надходження прямих іноземних інвестицій обмежується тільки тими підприємствами, куди було вкладено іноземний капітал. При цьому зростання прямих іноземних інвестицій може мати й негативні наслідки, оскільки продуктивність праці та заробітна плата на вітчизняних підприємствах падають під час конкуренції з фірмами, які залучили іноземний капітал.

Отже, глобальні процеси призвели до прискорення динаміки економічних процесів у світі, що супроводжувалось виникненнями нових глобальних ринків, розвитком інформаційних технологій, укладанням міжнародних угод щодо економічного співробітництва, розширенням діяльності ТНК [9, c. 39-40].

Такий прорив в економічному житті має багатоаспектний характер та неоднозначний вплив на національні економіки країн світу. На сьогодні питання глобалізації є особливо актуальним не тільки через ті блага, які вона надає, але й через потенційні конфлікти, які можуть виникнути у світі.

Процес глобалізації створює умови для виграшу, але головною проблемою є те, що ефективно використати дані можливості можуть далеко не всі країни, втягнені в цей процес. Дійсно, найбільшу вигоду від фінансової інтеграції та глобалізації отримують заможні індивіди або країни з високим рівнем доходів та розвинутими фінансовими системами. Таким чином, основним негативним наслідком глобалізації є диспропорції у світовій економіці, тобто поглиблення нерівномірності розвитку країн світу. Слабка економічна політика ряду країн, що розвиваються, не дає змоги їм активно брати участь у світогосподарській діяльності, що позбавляє ці країни можливості скористатись перевагами інтеграції у світове господарство. Протекціонізм та замкнутість національних економік не тільки не здатні вирішити проблему, але й призводять до її загострення.

Вирішити проблему нерівномірного впливу результатів глобалізації на національні економіки можливо шляхом розподілу переваг від неї всередині країн та між ними. Ці питання повинен вирішувати міжнародний інститут на базі глобального співробітництва. Оскільки бідні країни не мають жодного шансу конкурувати в глобальному середовищі, вони потребують допомоги на початковому етапі. Тому багаті країни та міжнародні організації повинні дотримуватись своїх зобов'язань та зміцнити підтримку країн, що розвиваються.

Інша проблема глобалізації викликана занепокоєнням окремих країн, уряди яких можуть втратити контроль над економічними процесами в країні. Це зумовлюється зростанням потужності сильних держав, багатонаціональних та глобальних корпорацій та міжнародних організацій, які справляють вплив на слабкі держави, поступово отримуючи контроль над їх економічним розвитком. У такому випадку глобалізація сприяє зростанню та зміцненню сильних держав та організацій і ще більше ускладнює економічне становище країн, що перебувають на стадії становлення ринкової економіки.

До негативних наслідків процесу глобалізації належать підвищення нестійкості та нестабільності економіки. Економічна нестабільність зазвичай пов'язана з проблемами фінансово-бюджетної стабілізації та зниженням інфляції. Результатом нестійкості економічного розвитку є непередбаченість та непрогнозованість тенденцій розвитку господарського життя через коливання основних макроекономічних показників. Зростання невизначеності скорочує надходження іноземного капіталу в країну та зумовлює його вилучення з економіки [13, c. 27-28].

Проблема глобальної нестабільності в економіці, викликана поширенням процесів глобалізації, пояснюється зростанням взаємозалежності національних економік на світовому рівні. Тому економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або глобальні наслідки. Тобто причини підвищення нестабільності економіки можна пояснити кореляцією між ступенем взаємопов'язаності параметрів складної системи та ступенем її нестійкості. Ученими-біологами було встановлено, що зростання ступеня взаємодії параметрів складної системи веде до різкого збільшення ступеня її нестабільності. Такий висновок є справжнім і для світової економічної системи, про що свідчить світова практика господарювання.

Протягом тривалого часу глобалізація вважалась умовою майбутнього процвітання нації. Першим реальним негативним проявом глобалізації стала хвиля південноазіатської фінансової кризи наприкінці 90-х pp. Одні з найбільш швидко зростаючих економік світу, що будували свою стратегію на взаємній кооперації з іншими країнами та активно розвивали внутрішні фінансові ринки, опинились на межі краху в лічені дні.

Аналіз такої ситуації доводить, що економіки постраждалих країн були дійсно достатньо інтегрованими у світову економічну систему, але розвиток внутрішніх фінансових ринків та механізмів їх захисту був дуже слабким. Крім того, кожна країна має свої темпи розвитку, свій шлях до стабілізації та свої національні особливості, які необхідно враховувати при формуванні фінансової та економічної системи. Застосовувати тут досвід західних розвинутих країн є недоречним, що може мати фатальні наслідки для приймаючих економік. Так і сталося з південноазіатськими країнами.

Негативні наслідки глобалізації зумовили розробку нової теорії, відповідно до якої існує так званий поріг у фінансовому розвитку країни, після проходження якого загроза негативних наслідків від відкриття своєї економіки значно знижується. Доцільність інтегруватися до світового господарства має місце тільки для тих країн, які перебувають у групі середнього доходу на душу населення і мають достатню ступінь розвитку внутрішньої фінансової системи до виходу на світові ринки. Суттєвими передумовами глобальної інтеграції є формування ринків цінних паперів, кредитного та валютного. Країнам, які не відповідають зазначеним показникам, вихід на світові ринки не є закритим, але вони стикаються з загрозою отримання негативних наслідків глобалізації.

Враховуючи вищезазначене, ситуація в Україні виглядає не досить оптимістично, її позитивне зрушення до економічного зростання є лише початковою стадією "відлиги" після затяжної кризи. У світовому рейтингу конкурентоспроможності 2004 р. Україна посіла 84-е місце, підвищивши рейтинг на шість позицій.

Але сусідами по рейтингу зверху є Кенія, Уганда, Сенегал, а знизу — Еквадор, Нігерія і Замбія. Це свідчить про відносність економічної стабілізації в Україні.

У рейтингу глобалізації, опублікованому журналом Foreign Policy у 2004 p., серед 162-х країн світу Україна посіла 43-є місце. При складанні рейтингу враховувались чотири основні параметри. По-перше, економічна інтеграція — обсяг міжнародної торгівлі, інвестицій. По-друге, персональні контакти — міжнародні поїздки, туризм, обсяг міжнародних телефонних переговорів. По-третє, технологія — кількість користувачів Інтернет, кількість інтернет-серверів. І по-четверте, втягнення до міжнародної політики — членство держав у міжнародних організаціях, кількість посольств [17, c. 103-104].

За даними Світового банку на сьогодні інвестиційні потоки в основному спрямовані до країн Східної Азії, Латинської Америки та Європи. Причому близько 80% капіталу припадає на невеликий клуб усього з десяти країн, які повністю відповідають умовам інтеграції до світової системи. Звісно, ще існують країни, які володіють левовою часткою передових технологій (тільки США належить 2/3 світових новітніх технологій), дуже доходними виробництвами в країнах "третього світу" (на США, Великобританію, Японію, Німеччину та Францію припадає понад 70% експорту та прибутків капіталу за кордоном), а також можливими явними та прихованими інструментами регулювання світової економіки. Такими є результати глобалізації сьогодні.

Для України дуже важливим є врахування негативних наслідків глобалізації та кризи азіатських країн. Необхідним є розробка власної обґрунтованої стратегії розвитку, а не перенесення досвіду розвинутих країн на українську економіку. Прикладом такої практики є успіх китайської економіки, реформування якої здійснювалось всупереч рекомендаціям міжнародних організацій. Сьогодні Китай є лідером за темпами розвитку та обсягом залучених іноземних інвестицій.

Адаптація України до світового співтовариства вимагає проведення реформування правової системи, яка забезпечить відповідність національного законодавства міжнародним вимогам. Необхідним є дотримання ринкових умов господарювання, спрямування на інтенсивний розвиток, зниження податкового тиску, скорочення внутрішньої та зовнішньої заборгованості, проведення соціальної політики. Для виходу на світову арену країна повинна створити потужний національний ринок, який дозволить їй визначити та закріпити пріоритетні ніші на міжнародних ринках. Усі ці умови сприятимуть підвищенню конкурентоспроможності України та покращанню інвестиційного клімату [18, c. 17].

Розділ 2. Міжнародні системи та ефект глобалізації на початку XXI ст.

2.1. Створення передумов нової системи міжнародних відносин в сучасних умовах

Під впливом соціальних зрушень нових економічних, політичних, наукових, технічних, екологічних та інших факторів наприкінці ХХ століття змінилися умови подальшого розвитку людства. Значно зросли багатоманітність світового співтовариства й гострота суперечностей, що існують на міжнародній арені, зросли взаємозалежність і взаємопов'язаність держав і народів. Закономірності становлення цілісного світу не тільки наполегливо вимагають досягнення балансу інтересів різних держав, планування та реалізації ними неконфронтаційного зовнішньополітичного курсу, але й вимагають узгодженості політичної волі народів і урядів усіх країн як необхідної умови збереження миру, прогресу цивілізації.

У сучасних умовах очевидними є всі передумови для того, щоб ставити питання про формування нової, поствестфальської по своїй суті системи міжнародних відносин.

У сучасних умовах такий підхід є загальноприйнятим прианалізі і співставленні мінливих станів міжнародної системи і її базових функцій, які включають в себе безпеку, стабільність та внутрішню взаємодію. Хоча визначення системи та її структурних характеристик все ж залишається первинним по відношенню до поняття міжнародного порядку або його інших аналогів. Така конотація в нашій статті може вважатися теоретичним підґрунтям для визначення різних варіантів міжнародних систем як однополюсних, біполярних або багатополюсних (сюди відносяться і їх різноманітні різновидності). Конфігурацію глобальних аспектів міжнародно-політичної ситуації в конкретний історичний момент головним чином визначає співвідношення основних центрів сили. В основі такого співвідношення сил лежить ряд основоположних факторів, в числі яких — військова міць, економічне проспериті, політичний вплив, здатність протистояти енторпійним тенденціям і дотримуватись певних прийнятних для всіх учасників норм міжнародного спілкування.

Міжнародні відносини в умовах глобалізації набули складної динамічної природи і виникнення системи міжнародних відносин можна розглядати як найвищу форму організації відносин між суб'єктами у єдиному життєвому просторі, які, за моделлю Л. Берталанфі, перебувають у взаємодії.

Враховуючи те, що формування системи міжнародних відносин у контексті глобалізації має досить складну та багатовимірну природу, слід зазначити, що, з точки зору загальної теорії систем, складну систему, якою є система міжнародних відносин, неможливо описати точно і детально, що, власне кажучи, випливає вже з визначення такої системи [14, c. 1-2].

Основна дилема полягає у виробленні компромісу між простотою опису, що є однією з передумов розуміння природи міжнародних відносин, і необхідністю врахування численних поведінкових (тобто, типу вхід — вихід) характеристик складної системи. Вирішення цієї дилеми шляхом застосування класичного системного підходу полягає у визначенні ієрархії системи. Таким чином, модель складної системи формується на основі сукупності моделей, кожна з яких описує поведінку системи з точки зору різних рівнів абстрагування.

Що ж стосується засобів досягнення національних інтересів окремою державою, то вони базуються не тільки на усвідомленні головних внутрішніх потреб, але й на історичному досвіді, традиції тощо. У цьому зв'язку яскравими прикладами таких традиційних форм досягнення національних інтересів є дипломатія та військова сила.

В умовах глобалізації традиційні засоби міждержавної взаємодії у світлі їхнього застосування (стосовно військової сили — стримування, залякування, попередження) набувають складної багатовимірності. Протягом XX століття перегони озброєнь стали одним з найголовніших факторів, які визначали природу взаємодії між державами. (Приклади: неконтрольована мілітаризація Німеччини була однією з передумов обох Світових війн; розвиток та нагромадження стратегічних ядерних озброєнь наддержавами (США та СРСР) визначали характер та умови суперництва; продаж зброї державам-сателітам в умовах біполярності для ведення "локальних війн" призводив до радикального збільшення кількості збройних конфліктів між локальними суб'єктами).

У цілому глобалізація являє собою загальнопланетарний вимір інтернаціоналізації. Процес глобалізації містить в собі декілька складових: інституційні процеси, культурну універсалізацію, економічні процеси, соціальні тенденції. Особливу увагу дисертант приділяє політичним факторам глобалізації, серед яких: 1) диверсифікація складових дієвості та конкурентоспроможності держав; 2) відносне зниження ролі держав як міжнародних акторів на користь піднаціональних, наднаціональних та транснаціональних; 3) збереження закономірності нерівномірності розвитку, поглиблення розбіжностей потенціалу окремих націй та перспектив національного розвитку; 4) накопичення невідповідностей і суперечностей міжнародного регулювання, актуалізація проблем гармонізації акторів різного рівня розвитку та збалансування відповідальності [7, c. 67].

2.2. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації

Зовнішньоекономічна стратегія будь-якої держави передбачає створення умов для максимально ефективної взаємодії національної економіки та світового господарства з метою досягнення розширеного суспільного відтворення всередині країни. Слід зазначити, що спосіб досягнення мети зовнішньоекономічної стратегії утворює її структуру, яка є однією з основних категорій системного аналізу, що характеризує стійку впорядкованість у просторі і часі елементів системи та їх зв'язків. При цьому мета є первинною щодо структури і визначає її.

Структура відображає не просто кількісний набір певних елементів, а передбачає пріоритет особливостей їхніх взаємозв'язків, взаємозалежностей і взаємодій. Внаслідок цього системно-структурний підхід через аналіз кількості елементів дає можливість виявити їхню кількісну визначеність, нові синергетичні властивості системи в цілому, невластиві окремо взятим елементам або їх простій сумі. Саме це визначає особливості структур зовнішньоекономічних стратегій, їхню самодостатність як самостійних і специфічних економічних категорій.

Склад структурних елементів (компонентів, частин) зовнішньоекономічної стратегії є неоднозначним, він багатоаспектний і залежить від заданого критерію їх класифікації, групування за певними ознаками та властивостями. Найбільш важливими та актуальними в сучасних умовах є критерії та структурні елементи, зображені на рис. 1.

Функціональний критерій класифікації структурних елементів зовнішньоекономічної стратегії дозволяє визначити найбільш глибинні, фундаментальні джерела, умови і взаємозв'язки у міжнародних економічних відносинах. Таким базовим елементом є категорія міжнародного поділу праці, яка виражає матеріальну основу міжнародних економічних відносин, їхню причину та умови функціонування [4, c. 98-99].

Реалізація переваг міжнародного поділу праці за сприятливих умов вигідна учасникам обміну за рахунок різниці між міжнародною та внутрішньою ціною експортних товарів і послуг, а також сприяє економії внутрішніх витрат внаслідок скорочення національного виробництва певних товарів при їх більш дешевому імпорті. Міжнародний поділ праці, розвиваючись та удосконалюючись, сприяє покращенню взаємодії між світовою господарською системою та національною економікою.

Стихійний і нерегульований е минулому поділ праці стає все більш упо-рядкованим, регульованим процесом. У сучасних умовах міжнародний поділ праці суттєво впливає на поділ праці всередині національної економіки, що необхідно враховувати під час розробки зовнішньоекономічної стратегії держави. Міжнародний поділ праці, проникаючи в національну економіку, спричиняє відповідні зміни у суспільному поділі праці і його формах всередині країни. Таким чином, міжнародний поділ праці опосередковує загальний поділ праці між великими сферами та групами галузей народного господарства (промисловість, сільське господарство), частковий між різними галузями та одиничний (предметна, подетальна і технологічна спеціалізація).

Однією з найбільш важливих форм міжнародного поділу праці є розширення міжнародної спеціалізації різних країн, галузей, фірм на виготовленні часткових продуктів. В умовах НТП відбувається ускладнення технологічної структури виробництва, яке обумовило значне збільшення кількості вузлів і деталей у готових виробах, що виражається у десятках, а то і в сотнях тисяч одиниць комплектуючих деталей. На зміну предметній спеціалізації приходить технологічний поділ праці, тобто подетальна і поопераційна спеціалізація підприємств різних держав. Відбувається і трансформація сучасної міжнародної торгівлі, яка сприяє встановленню довгострокових і стійких відносин між постачальниками та споживачами. В основі цих відносин лежить розвиток міжнародних зв'язків за технологічним типом виробництва.

Міжнародний поділ праці та міжнародна спеціалізація виробництва діалектично пов'язані з кооперуванням (кооперацією) виробництва, яке є зворотнім боком поділу праці. Об'єктивною особливістю розширення міжнародної кооперації виробництва є розвиток продуктивних сил, а отже, посилення процесу розчленування їх на виробництва, підприємства, галузі. Більш інтенсивне та послідовне відокремлення зі складу підприємств послідовних технологічних стадій випуску окремих частин кінцевого продукту і передача його «частковим» підприємствам призводить до поглиблення поділу праці, що, у свою чергу, призводить до посилення об'єднувальних коопераційних процесів.

Слід особливо підкреслити, що така спільна коопераційна діяльність додатково вимагає від країн-партнерів дотримання впорядкованості господарських заходів, забезпечення ритмічності і синхронізації випуску часткової та кінцевої продукції у передбачених обсягах, номенклатурі, якості, строках. Необхідним засобом активізації такого співробітництва стає удосконалення розробки коопераційних договорів, спільних програм, методів договірної спеціалізації [12, c. 52-53].

Одним з основоположних елементів зовнішньоекономічної стратегії є економічна інтеграція, яка відображає найбільш зрілі форми міжнародних економічних зв'язків. її виникнення відбулося у другій половині XX ст., коли внаслідок подальшого поділу праці, інтернаціоналізації та глобалізації виробництва світогосподарські зв'язки, не обмежуючись переміщенням товарів (міжнародна торгівля), почали доповнюватися переміщенням чинників виробництва (капіталу, технологій і робочої сили) та формуванням спільних регіонально-господарських комплексів.

Формування регіональних міждержавних економічних об'єднань є харак-терною ознакою сучасного етапу глобалізації світового господарства. Зараз майже всі країни є членами регіональних інтеграційних об'єднань, які створюються задля захисту інтересів країн-членів. Країни, які не входять до об'єднань, знаходяться у менш сприятливих умовах, оскільки 'їхня конкурентоспроможність на світових товарних ринках падає.

Очевидно, посилення міждержавної і міжкорпоративної конкурентної боротьби обумовлює процес кооперації матеріально-фінансових і виробничих зусиль територіально споріднених країн, що дозволяє їм зміцнити свої позиції у світі, який глобалізується. В результаті відбувається не просто певне поєднання національних інтересів, а їх підвищення до рівня регіональних інтересів.

Одним із найбільш динамічних елементів зовнішньоекономічної стратегії є різні геоекономічні об'єднання — транснаціональні корпорації(ТНК). Активне функціонування ТНК пов'язане з інтернаціоналізацією виробництва, яке передбачає встановлення стійких виробничих зв'язків між фірмами різних країн на основі поглиблення спеціалізації та кооперування [11, 32]. Наданому етапі інтернаціоналізація виробничо-комерційної діяльності призвела не тільки до звуження природної економічної компетенції окремої держави, а й до того, що первинною географічною одиницею світового господарства стають регіони-держави. Ці регіони-держави є високо інтегрованими економічними зонами, межі яких не збігаються з державними кордонами.

Посилення діяльності ТНК пов'язане також з інтернаціоналізацією капіталу, що проявляється у посиленні міжнародного руху капіталу, переливанні капіталу за національні межі країни, зміцненні контактів між великими банками різних країн, контролі за рухом капіталу з боку транснаціональних банків, формуванні великих ринків і центрів операцій з валютою.

В умовах глобалізації у світогосподарському розвитку накопичилося чимало проблем, які за своїм походженням є глобальними і які неможливо вирішити в межах окремих країн:

— тенденція до перетворення світової фінансової системи у глобальне «казино», де ігри безвідповідальних та егоїстичних спекулянтів розхитують всю систему, спричиняючи збитки для багатьох країн;

— можливість безконтрольного перекачування транснаціональними комерційними структурами капіталів із країн з менш сприятливим інвестиційним кліматом в інші регіони, ускладнюючи і без того важке становище перших і сприяючи таким чином поглибленню диспропорцій у світовій економіці;

— масова міграція населення з країн, уражених бідністю, етнічними конфліктами та іншими локальними проблемами, що істотно ускладнює економічну та соціальну ситуацію у відносно благополучних країнах;

— наростаючий конфлікт між суспільством і природою, який вже породив низку техногенних екологічних бід регіональних масштабів і загрожує глобальною екологічною катастрофою;

— потенційна загроза того, що система телекомунікацій, яка стрімко розвивається, у тому числі Інтернет, відкривають небачені можливості для глобалізації економічної та іншої злочинності[17, c. 108-109].

Розділ 3. Особливості країн перехідних економік та їхній вплив на глобалізаційні процеси

3.1. Глобалізація та її вплив на країни з перехідною економікою

Глобалізація, яка набрала силу в останні 25 років, створила безпрецедентні можливості, але водночас і серйозні проблеми. Оцінка цього феномена з крайніх однобічних позицій — або як вираження ліберальної демократії, в якій ринкова економіка набуває найдосконалішого вигляду , або як негативний прояв суспільного прогресу -насправді не має нічого спільного з дійсністю. Безпідставними також є всі спроби відвернути чи повернути назад об'єктивно зумовлений процес. Глобалізація вже стала данністю, реальністю, з якою треба рахуватись і до якої треба вносити корективи та вдаватись до заходів впливу з тим, щоб забезпечити і економічне зростання, і досягнен¬ня соціальних цілей. Відмовитись від участі в глобалізації не може собі дозволити жодна країна, щоб не бути відкинутою на узбіччя соціального прогресу. Справа лише у виборі шляхів інтеграції у світове господарство: через або пасивне прямування стихійним процесом, або свідому стратегічну інтеграцію з урахуванням як власних можливостей, так і досягнутого рівня включення в міжнародне співробітництво.

Глобалізація як процес — це результат розвитку продуктивних сил та інтернаціоналізації всіх сфер суспільного життя, встановлення безпосередніх більш-менш сталих зв'язків між суб'єктами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах. Світова економіка стає єдиним ринком і виробничою зоною з національними та регіональними секторами, а не простою сукупністю національних економік, що розгортають взаємне економічне співробітництво.

В останню чверть XX ст. глобалізація виникла як процес, що якісно відрізняється від інтернаціоналізації не тільки тим, що охоплює найширші сфери суспільного життя, а тим, що означає перехід до системи переростання відкритого національного господарства в інтегроване світове господарство. Виникають нові ринки (капіталів, іноземної валюти, страхування тощо) на глобальному рівні; з'являються нові інструменти (інформаційні системи, Інтернет, стільниковий зв'язок); формуються нові дійові особи (СОТ та ін.), розроблюються нові правила регулювання міжнародних відносин у вигляді багатосторонніх угод з питань економічного співробітництва, конвенцій та інтелектуального середовища.

Глобалізація може бути представлена як організація і розширення економічної діяльності за межі окремих країн, вона пов'язана з економічною відкритістю, зростанням взаємозалежності в торговій, інвестиційній, фінансово-економічній та культурній сферах. Для з'ясування цього процесу плідною є думка Б. Баді (Паризький університет) про те, що глобалізація являє собою своєрідну "гомогенізацію світу", прояв єдиних принципів та прихильність єдиним нормам поведінки . Інший вчений -М. Шимаї — вбачає в ній сукупність таких процесів та явищ, як транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технології та інформації, переміщення людей між країнами, переважання орієнтації на світовий ринок в торгівлі та інвестуванні, територіальну та інституціональну інтеграцію ринків, а також виникнення глобальних проблем, для вирішення яких необхідне всесвітнє співробітництво. На нашу думку, це визначення слід доповнити і такими процесами, як розширення в глобальних масштабах діяльності корпорацій, а також створення міжнародних інститутів, поширення політики та культури через державні кордони [13, c. 33-34].

Основними характерними ознаками глобалізації є: розширення торгівлі та її лібералізація; інтернаціоналізація обороту капіталу та усунення перешкод для його руху; глибокі зміни у фінансовій сфері, що більше, ніж інші форми співробітництва, відчуває наслідки електронної революції; розгортання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) та їх зростаюча експансія; переважаюча орієнтація попиту на світовий ринок; утворення міжнародних фінансових інститутів та ін.

Найбільш істотними факторами, що сприяють глобалізації, виступають:

— останні досягнення в галузі техніки і технології, що викликали стале зниження виробничих витрат, витрат на перевезення товарів та людей;

-технологічний процес в обробній промисловості, що дозволив розчленувати виробничий процес та поглибити міжнародний поділ праці;

— революція в галузі напівпровідникової, мікросхемної технології та її використання в телекомунікаційній сфері, що здійснили можливість передання практично необмеженого обсягу даних при вкрай низьких витратах. Синтез технології зв'язку, що використовується при переданні інформації, та комп'ютерної техніки при її опрацюванні створив унікальну інформаційну технологію;

— зростання феноменальними темпами інтернаціоналізації фінансів;

— досягнення науки управління, які значно розширили можливості фірм у сфері створення оптимальних управлінських структур.

Глобалізація, насамперед, веде до зростання конкуренції у світовому масштабі, що викликає поглиблення спеціалізації та поділу праці з іманентними їх наслідками — зростанням продуктивності праці та скороченням витрат. Відбувається зміна ролі національних ринків: дедалі більше орієнтуючись на глобальний ринок з його досить жорсткими умовами конкуренції, національне виробництво об'єктивно прагне до досягнення високої ефективності, більш повного та якісного задоволення внутрішнього попиту. Економіка, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість у використанні ресурсів, що потенціально приводить до зростання виробництва, і від цього виграють споживачі, для яких розширюється вибір товарів та послуг.

Суперечливість процесу глобалізації перетворюється на джерело конфліктів у світовій системі, форми яких різноманітні в різних групах країн. Так, ТНК, що володіють та контролюють низку філій за кордоном, застосовують такі стратегічні методи управління, які здатні завдати шкоди національним інтересам. Глобалізація фінансів стає причиною зростання спекуляцій, підвищує ризик системних збоїв. З урахуванням зростаючої взаємозалежності підвищується і взаємна уразливість — фінансові кризи однієї країни можуть мати регіональні і навіть глобальні наслідки. Джерелами внутрішніх і міжнародних конфліктів стають основні фактори процесу глобалізації — експортна орієнтація, лібералізація та приватизація. Потенціальний ризик пов'язаний із загрозами національному суверенітету з боку потужних багатонаціональних компаній та міжнародних організацій.

Однак негативні наслідки глобалізації — це результат сучасного бурхливого розвитку і непідготовленості суспільства до регулювання. Викликана ринковими силами сама по собі вона не забезпечує ні справедливості, ні соціального прогресу, ні усування нерівності і вимагає великої відповідальності як від національних урядів, так і від міжнародних інститутів по відверненню негативних наслідків. Особлива роль покладається на ООН, яка через свій мандат є унікальним механізмом розробки принципів і норм, необхідних для використання потенціалу глобалізації, перетворення її на "глобалізацію з людським обличчям", яка сприяє розвитку людини, підвищенню її добробуту. В останні роки досягнуто позитивних змін у діалозі з питань глобалізації, зміцнилося стратегічне партнерство між ООН та бреттон-вудсівськими установами, у зв'язку з підсумками Азіатської кризи внесено ряд пропозицій щодо поглиблення прозорості, підзвітності та контролю, отже, і потреби в регулюванні фінансових потоків і розвитку фінансового співробітництва [9, c. 41-42].

Одна з важливих ініціатив програм розвитку ООН (ПРООН) — створення консультативних рад з питань підприємства, які надають допомогу національним урядам щодо оподаткування, роботи митних служб, приватизації, фінансового законодавства, узгодження національних і міжнародних норм. ООН заохочує національні уряди і сприяє їм у розробці нових заходів соціальної політики, виступає за рішучі державні дії в цілях використання нових технологій, підтримує національні програми боротьби з безробіттям та злиднями.

Програма дій, прийнята ООН з метою досягнення "глобалізації з людським обличчям", має такі цілі:

— розвиток людського потенціалу з урахуванням умов глобальної економіки (нейтралізація негативних умов на ринку праці, створення робочих місць, підвищення кваліфікації працівників та ін.);

— зменшення загроз плинності фінансових потоків та викликаних ними проблем для людства (більш обережна лібералізація у сфері руху капіталів, посилення регулювання та контролю за банківською системою, створення механізмів раннього оповіщення тощо);

— боротьба на світовому рівні з глобальними загрозами безпеці;

— сприяння національній діяльності з розробки технологій для викорінення злиднів (за допомогою податку на патенти сприяти мобілізації коштів на такі цілі, проводити розробку технологій в інтересах задоволення потреб бідних верств та країн тощо);

— вжиття заходів, спрямованих на зменшення розриву між багатими і бідними країнами, виконання колективних дій на реальному рівні, розширення потоків офіційної допомоги, скорочення граничної величини заборгованості країн з 200-250% від обсягу експорту до 100% та ін.;

— виправлення диспропорцій в структурі глобального регулювання (надання правової допомоги, сприяння роботі регіональних інститутів, поширення глобального регулювання на діяльність міжнаціональних корпорацій (МНК), надання їх намірам більшої прозорості, а їх соціальній відповідальності — більшої підконтрольності суспільству тощо);

— формування більш цільної і демократичної системи глобального регулювання. Усі дані цілі підкріплені конкретними заходами та пропозиціями. ООН підтримує національні реформи, створюючи сприятливі умови для інвестицій та економічної діяльності, надає допомогу в розробці нормативної бази, проводить аналітичні дослідження для підтримки національних зусиль з лібералізації [4, c. 102-103].

За допомогою різних програм технічного співробітництва, здійснюваних Світовим банком та МВФ, надаються консультаційні послуги, проводиться підготовка кадрів, регулюється зовнішня заборгованість; ООН забезпечує гуманітарну допомогу та сприяє країнам у створенні систем соціального захисту, необхідних структурних та інституціональних реформ.

Не менш вагомими є функції міжнародних організацій. Так, у рамках Європейського Союзу, Комісія ЄС бере на себе функції інстанції з контролю за конкуренцією, що виступає не тільки проти обмеження конкуренції з боку приватних підприємств, а й стежить за державними заходами, здійснюваними країнами — членами організації, на предмет їх відповідності принципам додержання конкуренції. При цьому конкурентному нагляду підлягають не тільки підприємства країн-членів, а й підприємства поза ЄС, якщо ті займають або намагаються зайняти монопольне становище на європейському ринку. Глобалізація "зверху" здійснюється під егідою Світового банку, МВФ та СОТ, що здатні ставити перепони стихійним процесам та їх негативним наслідкам. Так, за сприяння Світового банку підтримувались інвестиції в ключові галузі Румунії, Російської Федерації та України, його кредити прискорюють темпи приватизації, підтримують малу приватизацію.

Важливий напрям боротьби міжнародних органів з негативними наслідками діяльності МНК — це розробка глобального кодексу поведінки для них, створення глобального форуму для спостереження за їх діяльністю, подібного вперше організованій наприкінці 1998 р. конференції "Ініціатива за етику в торгівлі". В ній взяли участь сотні делегатів компаній, профспілок, представників урядів, що виробили рекомендації з додержання кодексу.

При залученні іноземних інвестицій ООН рекомендує національним урядам відмовитися від спокуси надавати пільги та послуги, здійснювати жорстку політику щодо МНК і взагалі проводити обережне макроекономічне регулювання, диференціювати підхід до запропонованих ними умов кредитування, виключаючи ті з них, які суперечать національним цілям.

Головний обов'язок боротьби з нерівністю, безробіттям, злиднями тощо покладений на національні органи як на державному, так і на місцевому рівнях. На першому повинна вдосконалюватися законодавча основа забезпечення мінімального рівня доходів, професіональної підготовки безробітних, соціальної політики. Регулювання глобалізаційних процесів здійснюється практично заходами щодо введення тих чи інших форм контролю за переміщенням робочої сили, наданням фінансової допомоги і кредиту, регулюванням процесу санації та банкрутства, державною політикою щодо валютних курсів, фондового ринку, проведенням природоохоронних заходів [8, c. 26-27].

3.2. Особливості перехідних економік та їхній вплив на сучасні глобалізаційні процеси

Глобалізація істотно впливає на макроекономічні зрушення та реформи, що проводяться в країнах з перехідною економікою. За своєю логікою вона підриває закриті суспільства авторитарного типу: з одного боку, в епоху найновіших телекомунікацій та всебічного зближення народів і держав неможливо зашкодити вільному обміну інформацією, науковцями та ідеями; з іншого — процеси роздержавлення і приватизації, що розгортаються під час проведення реформ у цих умовах, сприяють зростанню значення міжнародних торговельних угод, залученню іноземних інвестицій тощо. Посилюють глобалізацію і масова урбанізація, глибокі демографічні та структурні зміни, пов'язані з реформами. Взаємозв'язок цього впливу породжує як загальні, так і специфічні тенденції сучасного розвитку країн з перехідною економікою.

Всі аспекти економічної рівноваги (попит та споживання, оптимальність народногосподарської структури, співвідношення внутрішніх і зовнішніх факторів зростання) засновано як на національному виробництві, так і на відповідній назрілим проблемам участі економіки кожної країни в міжнародному поділі праці. Обидва цих процеси взаємопов'язані за цілями, засобами втілення в життя намічених пріоритетів та наслідками.

Слід, нарешті, відзначити і спільну для всіх країн з перехідною економікою тенденцію: чим ближче колишня соціалістична країна підійшла до індустріального типу розвитку, тим менш болісно відбувалися в ній реформи, пов'язані з переходом до ринкового господарства, тим сприятливішими є об'єктивні передумови для включення країни в глобалізаційні процеси.

Індустріально розвинуті країни Центральної та Східної Європи здійснюють перехід до ринкової економіки більш плавно та еволюційно, використовуючи історичні прецеденти промислового розвитку країн Заходу, хоча більш стислі строки проведення перетворень та необхідність подолання опору верств, заінтересованих у збереженні старих порядків, свідчили про те, що навіть ці "оксамитові" революції не проходили без антагонізмів, коливань, спроб повернення назад. Це стосується Чехії, Польщі, Угорщини, Словаччини, Словенії, Латвії, в яких занепад економіки припинився вже у 1994 р. і почалося поступальне зростання ВВП (для Литви та Естонії воно почалося в 1995 р.). Ознаками оздоровлення, сприятливого для активного підключення до глобальних процесів, є те, що, за 2010-2011 pp., в цих країнах зберігатимуться високі темпи зростання ВВП, динаміки інвестицій, наявність дефіциту торговельного балансу, викликаного значною мірою зростанням імпорту устаткування для цілей модернізації, і, що дуже цінно, чіткою тенденцією до зменшення безробіття [13, c. 26].

Досвід розвинутих країн Центральної Європи вчить зосереджувати зусилля на пріоритетних напрямах макроекономічного розвитку, проводити системні, а не вузькомонетарні стабілізаційні заходи. При здійсненні структурних реформ робиться акцент на активізації внутрішнього капіталотворення з метою отримання ефективного конкурентного середовища, поєднання залучення капіталу ТНК з включенням національних господарств у глобальну систему розподілу. Особливо цінними є досвід Чехії, Польщі та інших країн Центральної Європи у прийнятті законів на захист прав власності, створення умов для здорової конкуренції та рамкових угод, включаючи захист прав власності. Крім того, практика цих країн показує, що стратегія політики модернізації для всіх країн з перехідною економікою повинна полягати у концентрації всіх національних ресурсів на розвитку певних потенціально конкурентоспроможних виробництв, отже, і на селективному цілеспрямованому впливі держави на ці процеси через фінансування, варіювання ставками податків, створення правового режиму і диференціацію соціальних заходів.

Друга група країн з перехідною економікою — це балканські країни, які в минулому не мали зрілої індустріальної бази, пережили тяжкі наслідки воєнних дій, що загальмували економічний розвиток. Хоча в цих країнах панування державного соціалізму було вдвічі коротшим, ніж в СРСР, його риси далися взнаки і тут. Але у цих країнах продовжували весь час існувати більш-менш значні устої приватного сектора, що і позначилося на суспільних перетвореннях на шляху до ринку. В економічному плані ці країни ще "не доросли" до сприйняття засад глобалізації тією мірою, як країни першої групи. Можливості економічного зростання цих країн багато в чому залежатимуть від подолання наслідків минулого і розгортання відкритості країн до інтеграційних процесів.

Нарешті, третю групу країн з перехідною економікою становлять країни, що виникли внаслідок розпаду СРСР (крім країн Прибалтики). При всій різноманітності їх індустріального розвитку, їх об'єднує спільна доля більш як 70-річного панування державного соціалізму. Тут соціалістичний устрій пустив більш глибокі корені. До того ж, у віддаленому минулому в провідних трьох слов'янських країнах цього регіону (крім західних регіонів Бєларусі та України) були надзвичайно потужні засади громадського господарювання. Сформувалась ієрархічно-бюрократична система управління, наслідки якої не подолані й понині, незважаючи на перехід до ринкових засад. Що ж стосується країн, що виникли на півдні та сході колишнього СРСР, то крім вказаних недоліків вони відчували вплив недостатнього та одностороннього індустріального розвитку, архаїчності багатьох укладів економіки [17, c. 115-116].

Україні, що належить до третьої групи постсоціалістичних держав, притаманні як спільні для них риси, так і особливості національного розвитку, що роблять перехід до постіндустріальної системи більш тривалим і болісним, поєднаним із значним зниженням добробуту населення. За основними економічними показниками і за деякими показниками глобалізаційних зв'язків Україна помітно поступається не тільки розвинутим країнам з перехідною економікою Центральної Європи, а й країнам балканської групи. Однак в Україні, на нашу думку, і сьогодні є економічні передумови, необхідні для впровадження центральноєвропейської моделі розвитку, — потужна економіка, успіхи в проведенні малої приватизації, відносно стійка валюта, дешева і кваліфікована робоча сила, природні багатства тощо.

Висновки

Отже, феномен глобалізації виходить за чисто економічні рамки, у яких її схильні трактувати більшість дослідників цієї проблеми, й охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

З другої половини ХХ ст. на характер зміни структури національної держави стали впливати процеси інтернаціоналізації і глобалізації. Наслідком цього з'явилося утворення наднаціональних інститутів і перехід у їхню компетенцію цілого ряду політичних, економічних, соціальних функцій, виконуваних раніше органами національних держав. Це призвело, з одного боку, до збільшення числа національних державно-правових інститутів, орієнтованих на задоволення потреб наднаціональних організацій, а з іншого – ліквідацію функціонально непотрібних у нових умовах державних установ.

Внаслідок об'єктивної дії процесів інтернаціоналізації, транснаціоналізації та глобалізації, а також під впливом науково-технічного прогресу формується якісно нове середовище функціонування національних економік. Це зумовлює необхідність пошуку нових підходів до розробки стратегії інтеграції до світового господарства. Відтак зміна концепції самої зовнішньоекономічної стратегії повинна бути орієнтованою на те, щоб, враховуючи беззаперечну взаємозалежність національної економіки та міжнародного економічного простору, зуміти органічно увійти до міжнародного поділу праці та максимально використати переваги, які надає інтеграція до світового господарства.

При цьому пріоритетність того чи іншого способу взаємодії зі світовим господарством визначає структуру зовнішньоекономічної стратегії держави. З огляду на сучасні тенденції світогосподарського розвитку і досвід розвинутих країн, зовнішньоекономічна стратегія держави повинна орієнтуватись на участь національної економіки у міжнародній виробничо-інвестиційній діяльності, оскільки саме вона сьогодні формує світовий баланс сил і забезпечує країні стратегічні переваги від участі у міжнародному поділі праці.

Однією з головних особливостей поведінки держав у контексті глобалізації та головних закономірностей розвитку суспільно-політичних відносин на глобальному рівні в цілому є те, що міжнародні відносини не мають впорядкованого характеру в силу асиметричного розвитку суб'єктів взаємодії та нерівномірного розподілу ресурсів. У цьому контексті виникає питання, чи можна виявити закономірності в історичному розвитку міжнародних відносин у політичній сфері шляхом оперування такими категоріями, як "національні інтереси", "сила", "інтеграція", "держава".

Згадані категорії, попри їх застосування у політологічному аналізі, потребують визначення з точки зору економічних та культурологічних аспектів, які не враховуються достатньою мірою у теорії міжнародних відносин.

На нашу думку, ця дилема лежить в основі висновку, якого дійшли деякі сучасні дослідники: складність комплексного аналізу тенденцій та закономірностей розвитку міжнародних відносин пояснюється тим, що ще не існує цілісної науки про зовнішню політику і міжнародні відносини. Це, зокрема, обумовлює неспроможність існуючих теорій пояснити глибинну сутність процесів, які відбуваються на сучасному етапі, та спрогнозувати розвиток міжнародних відносин в цілому. З огляду на те, що політичні відносини тісно переплітаються з економічними та соціокультурними сферами діяльності, їхнє теоретичне осмислення шляхом узагальнення знань лише про природу політичних відносин на локальному та глобальному рівнях має штучний характер.

Список використаної літератури

1. Андрійчук В. Глобалізація, інтеграція та економічна безпека України/ В. Андрійчук //Політика і час. — 2003. — № 9. — C. 61-70

2. Бук, Тарас. Політична глобалізація //Наша газета+. — 2004. — 6 лютого. — C. 5-6

3. Голляк Ю. Вплив світових глобалізаційних процесів на інвестиційну діяльність міжнародних холдингових компаній //Економіст. — 2004. — № 10. — С.54-56.

4. Грабовський С. Ґлобалізація: виклики і міфи : Теоретичні шкіци до теми №1 сучасного світу //Сучасність. — 2005. — № 7-8. — C. 91-104

5. Кравчук М. Глобалізація вимагає не орієнтуватись на поточні вигоди //Віче. — 2003. — № 11. — C. 73-76

6. Кравчук М. Проблеми досліджень міжнародних відносин/ //Політичний менеджмент. — 2003. — № 3. — C. 124-132

7. Кремень Т. Актори міжнародних відносин у глобалізованому світі/ Т. Кремень //Віче. — 2003. — № 11. — C. 64-67.

8. Пасічна О.Ю. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації/ О. Ю. Пасічна //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 3. — C. 17- 27

9. Смаль В. Глобалізація: головні фактори та наслідки розвитку //Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 2. — C. 37-42.

10. Стиглиц Д. В тени глобализации/ Д. Стиглиц //Проблемы теории и практики управления. — 2003. — № 3. — C. 17-19

11. Трофименко Г. О глобализации международных отношений //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2003. — № 6. — C. 74-85

12. Фесенко М. Інформаційно-технологічний чинник трансформації системи міжнародних відносин //Політика і час. — 2007. — № 4. — C. 52-55

13. Фесенко М. Цей багатополюсний світ: Формування сучасної системи міжнародних відносин //Політика і час. — 2005. — № 12. — C. 26-36

14. Хижняк І. Міжнародні системи та ефект глобалізації на початку XXI ст. //Історія в школі. — 2008. — № 9. — C. 1-6.

15. Хозин Г.С. Глобализация международных отношений:объективная тенденция или стратегия США //США. Канада: экономика, политика, культура. — 2000. — № 1 . — C. 65-79

16. Шаров О. Глобалізація валютної системи //Журнал європейської економіки. — 2008. — № 1. — C. 76-93

17. Шепелєв М. Міжнародний та режими функціонування системи глобального управління //Людина і політика. — 2004. — № 1. — C. 101-116.

18. Ярмиш Г. Від протистояння до співробітництва: Парадокси глобалізації крізь призму безпеки //Політика і час. — 2006. — № 11. — C. 17-21